Віталій КАРПЕНКО
ВИКЛИКИ ХХІ ВІКУ
ПОЛІТИЧНІ ХРОНІКИ ПЕРОМ ПУБЛІЦИСТА

5. ТРУДНИЙ ШЛЯХ ДО МАЙДАНУ

ВЛАДА ГОТУЄТЬСЯ ДО СИЛОВОГО ВАРІАНТУ

Про це свідчать події останніх двох тижнів. Сенсація за сенсацією струшує українську спільноту, яка й без того перебуває у постійній напрузі. А тут сенсація на сенсації їде і сенсацією поганяє.
Ще не вщухли численні пристрасті, викликані отруєнням головного фаворита президентських перегонів Віктора Ющенка, як несподівана звістка ошелешила український загал: президент України, перебуваючи в Павлограді, без видимих на те причин послав у відставку міністра оборони Євгена Марчука. Поки преса перетравлювала цей алогічний на перший погляд кадровий крок ґаранта, звалилося повідомлення з Івано-Франківська: тут на прем’єр-міністра і кандидата у президенти Віктора Януковича вчинено зухвалий хуліганський напад – в нього пошпурили яйця і нібито каміння, внаслідок чого його доправили на кілька годин до обласної лікарні. На тлі цих подій уже нікого не дивувала парадоксальна ситуація у Верховній Раді, коли провладні фракції розваленої більшості відмовилися голосувати за низку законопроектів, в тому числі і тих, які подані Кабінетом міністрів.
Ці, на перший погляд дуже різні факти, насправді мають спільну природу. У них відчувається дуже вже знайомий почерк, притаманний так званому “кризовому менеджеру”, як називають головного канцеляриста нашого президента. Власне, кличка “кризового менеджера”, на думку багатьох, цілком виправдана у тому сенсі, що саме Віктор Медведчук створює кризові ситуації, щоб потім їх гасити. І коли придивитися пильніше, не важко дійти висновку, що всі ці події є ланками одного і того ж ланцюга, який називається президентські вибори-2004. Саме такими вони задумані владою, сам Леонід Кучма задовго до початку перегонів оголосив, що цьогорічні вибори будуть найбруднішими. Як бачимо, оракул ніби у воду дивився. Однак давайте розглянемо ці факти детальніше.
ОТРУЄННЯ ВІКТОРА ЮЩЕНКА, – а що це саме отруєння доводить заключення австрійських лікарів – шокувало суспільство. Його вигляд і логічний, хоч і різкий виступ на сесії парламенту, переконав найвпертіших опонентів. Конституційною більшістю була проголошена пропозиція внести питання про отруєння до порядку денного і 425-ма голосами створено спеціальну комісію, яка має розібратися в тому, що сталося. Щоправда, в таборі Януковича та Адміністрації президента знайшлися циніки (їх завжди там не бракувало), в яких повернувся язик говорити, що це передвиборчий піар блоку “Наша Україна”. Запевнення, що смерть Віктора Ющенка не вигідна ні Януковичу, ні Кучмі, нікого не переконало. Адже і дурню видно, що якби не стало нині, боронь Боже, Ющенка, то зникла б загроза притягнення до відповідальності нинішніх правителів за всі скоєні ними злочини, та й шлях для Януковича до президентського крісла був би відкритим. Отже, і ті, і ті тільки виграли б.
Тепер пригадаймо убивства незручних для влади журналістів, команду “орлів Кравченка” з числа міліцейських перевертнів, знищення компрометуючих владу документів, усунення фізично таких важливих свідків, як міліцейський офіцер Гончаров, дикий шабаш криміналітету під прикриттям міліції на виборах мера Мукачевого і багато-багато подібних фактів. Чи не свідчить це про те, що влада не зупиниться ні перед чим, щоб самозберегтися?
ХУЛІГАНСЬКИЙ ВИПАД ПРОТИ ЯНУКОВИЧА в Івано-Франківську викликав цілий шквал звинувачень на адресу блоку Віктора Ющенка. Відчуття, що скоро чи пізно щось має трапитися з Януковичем після отруєння Ющенка, буквально висіло в повітрі. Доскіпливі журналісти, знаючи норови українського владного Олімпу, передрікали: для врівноваження ситуації влада щось та придумає.
Дивний випадок трапився з Януковичем: коли він виходив з автобуса біля Івано-Франківського університету, з юрби молоді з нашоукраїнською символікою в нього полетіли яйця і, як тепер запевняють, тверді предмети (2 каменя, за свідченням (лжесвідченням?) Тараса Чорновола, який, ставши неформальним радником прем’єра(за словами преси – просто зрадником), перебував серед його почту. Інший свідок, депутат Івано-Франківської обласної ради Юрій Романюк, який стояв за два метри від дверей автобуса доводить, що ніякого каміння в кандидата у президенти не летіло, а тільки вцілило в груди одне яйце. За його словами, жодних твердих предметів на місці події не виявилося. “5-й телеканал” показав відеозапис: справді яйце розбивається об груди Януковича, він дивиться на пляму від нього і раптом, як ватяний, починає картинно падати. Його підхоплюють охоронці і доставляють до обласної лікарні, біля якої, за свідченнями очевидців, ще зранку була виставлена охорона.
Потім з лікарні передали інтерв’ю з потерпілим: слідів від удару по лобі каменем, на чому наполягав Чорновіл, видно не було: ні синця, ні царапини. Віктор Федорович зі страдницьким виглядом поклав вину за інцидент на оточення Ющенка і націоналізм(?!). Звичайно ж, штаб Ющенка відмежувався від необґрунтованих звинувачень з боку конкурента в президентських перегонах.
Вся ця історія надто віддає штучністю. Це підтверджує і той факт, що, як запевняють ЗМІ, правоохоронці вилучили відеокасети у телекомпаній, оператори яких знімали події на камеру. Не хочеться думати, що все це розіграно командою Януковича. Якщо він справді постраждав, то йому треба поспівчувати і побажати скорого одужання. Але очевидно, що організували цей хуліганський випад аж ніяк не ющенківці: їм це справді ні до чого, тим більше, що відчуваючи можливість провокації, штабісти “Нашої України” попередили своїх прихильників, щоб ті всіляко уникали подібних зіткнень і колізій.
ЗВІЛЬНЕННЯ ГЕНЕРАЛА ЄВГЕНА МАРЧУКА з поста міністра оборони попри несподіваність не було сенсаційним. Кадровий керівник колись всемогутнього КГБ, заступник голови цієї структури в УРСР, а потім – глава Служби безпеки України, він набув чималого досвіду керівника силових міністерств і навіть прем’єр-міністра, дослужившись до генерала армії. Постать досить суперечлива і неоднозначна в українському політикумі. За його прем’єрства було побито похоронну процесію на Софійському майдані влітку 1995 року, коли ховали патріарха Володимира Романюка. Але завдяки його сприянню було дозволено засипати розкриту могилу з прахом патріарха. Він був звільнений з поста глави уряду указом Кучми з дивним і відвертим формулюванням: “за формування власного політичного іміджу”. Був близький до есдеків Медведчука і двічі обирався народним депутатом в одній команді з ними, але відійшов від них. Під час виборів 1999 року балотувався на президентський пост, видав різку антикучмівську книгу “П’ять років української трагедії”, ініціював створення так званої “канівської четвірки”. Та, не вийшовши до другого туру, зробив різкий фінт у бік кандидата Кучми, за що потім отримав ключовий у державі пост секретаря Ради національної безпеки і оборони. З цієї посади був призначений міністром оборони, мав дві догани від Кучми, але став відомий армійською реформою, яку розпочав, та прихильником вступу України до НАТО. Останнім часом це йшло в розріз з чіткою орієнтацією Кучми на Росію і, звичайно ж, дратувало, Путіна. Саме перед відставкою, якої він, схоже, не просив, його почали шельмувати російські ЗМІ і “наїжджати” на нього рідна українська Ґенпрокуратура.
Ось чому саме звільнення непотоплюваного генерала не було сенсацією. Сенсацією була скора розправа з ним.
Однак усе це лише приводи, причина ж звільнення знаходиться глибше. По-перше, ні Кучма, ні Янукович, ні, найголовніше, Медведчук не довіряли Марчукові, який тримався досить осібно і незалежно. Та й як вони могли довіряти, якщо він не тільки був прихильником НАТО, але й публічно пообіцяв забезпечити чесні вибори у військових частинах, що зовсім не входило в плани правлячих кланів. У випадку народних заворушень через нечесні вибори не було певності, що армія при такому міністрі візьме участь в їх придушенні .
І, НАРЕШТІ, БЛОКУВАННЯ РОБОТИ ВЕРХОВНОЇ РАДИ пропрезидентськими фракціями під час голосування також слід розглядати в контексті президентських перегонів. Спікер Володимир Литвин, умовляючи депутатів взятися за розум, відкритим текстом сказав, що вони діють так за вказівкою. А ті, що такі вказівки дають, зацікавлені в зриві роботи парламенту і його дискредитації.
Всі ці факти свідчать про те, що діючий режим, після провалу розроблених за допомогою російських політтехнологів кількох сценаріїв зберегти владу, відчуваючи свою хисткість, вирішив застосувати останній, силовий варіант. Згадаймо той план зриву президентських виборів, що його оприлюднив депутат Юрій Луценко: все збігається. Ведеться компрометація найреальніших претендентів Ющенка та Януковича, через отруєння першого і провокацію щодо другого зіштовхуються штаби й електорати, які їх підтримують. Вигода подвійна: 1)очорнюються обидва кандидати (погляньте, на що вони готові заради влади!) і 2)створюється крайня напруга в суспільстві. Верховна Рада працює неефективно, провалює необхідні законопроекти, її трибуна використовується для передвиборної агітації. Ось до чого доходить Україна без втручання арбітра нації. Можна тільки уявити, якою стане Україна без Кучми. І тут прибічники режиму організовують звернення від народу (партій, громадських організацій) до ґаранта вжити рішучих заходів для наведення порядку.
Звичайно ж, ґарант не зможе не відгукнутися на прохання народу. А далі вираховуйте самі, які можуть бути рішучі заходи. Розпуск Верховної Ради всупереч Конституції? Перенесення виборів на пізніші строки у зв’язку з неможливістю проводити їх у такій екстремальній обстановці? Запровадження надзвичайного стану? Визнання виборів недійсними через масову крадіжку і знищення бюлетенів, як це було вже випробувано в Мукачевому? Оголошення нових президентських виборів, де на авансцену вийде так звана третя сила, про яку так багато нині говорять і яка представлятиме інтереси панівного режиму?
Все це за певних умов можливе. І миротворець та батько нації знову на коні. Згадайте його слова про те, що він сам хотів би побачити, якою буде Україна без Кучми. І тут же додав: але Кучма без України не буде.
Отепер стає цілком зрозумілим, чому треба було відправити у відставку Марчука: тому, що не надійний. А хто ж надійний? Політологи припускали, що міністром буде “шістка” Медведчука. Чи помилилися вони? Президент замість тверезого Марчука призначив міністром Кузьмука, який уже обіймав цю посаду і прославився тим, що за його керівництва бойовими ракетами був зруйнований житловий дім у Броварах та збитий російський пасажирський літак над Чорним морем. За це і потурили його з поста.
Мабуть зовсім тонкою стала кадрова колода у Кучми, коли доводиться підбирати тих, хто себе уже скомпрометував.
Але що вдієш – зате надійний.

25.09.2004

СОЦІАЛЬНИЙ ПІАР ЯНУКОВИЧА

Цього тижня розпочнуться сесійні засідання Верховної Ради і, вочевидь, на розгляд буде винесений проект Державного бюджету на 2005 рік. Раніше представлений проект був прийнятий до розгляду, оскільки опозиції не вдалося його відхилити: забракло 15 голосів. Однак саме обговорення бюджетних питань мало яскраво виражене передвиборне забарвлення і вилилося в безкомпромісну боротьбу опозиційних фракцій з провладними. Якщо сказати коротко, то зміст цього обговорення зводився до двох позицій: уряд устами російськомовного віце-прем’єра і міністра фінансів за сумісництвом Азарова намагався навішати на вуха електоратові макаронних виробів, а голова Бюджетного комітету Порошенко та опозиційні депутати робили все для того, щоб їх зняти.
Доповідь пана Азарова нагадувала переможну реляцію, розраховану не стільки на депутатський корпус, скільки на весь український загал (засідання транслювалося у відкритому телеефірі “5-м каналом” та по радіо), який він намагався переконати у великих успіхах уряду Януковича. Мовляв, уперше виконано дохідну частину минулого бюджету та продемонстровано макроекономічну стабільність. Уперше дохідна частина досягне 110 мільярдів грн. і держбюджет, як ніколи, має соціальну спрямованість. На підтвердження наводилися такі цифри: в 2005 році збільшиться розмір мінімальної пенсії, до мінімального прожиткового рівня для непрацездатних громадян, а сам прожитковий мінімум підвищиться до 382 грн.
Голова ж бюджетного комітету Петро Порошенко піддав пропонований бюджет нищівній критиці. Відзначивши, що на сесійне засідання не прийшов сам прем'єр, поїхавши в регіони з метою передвиборної агітації, він звинуватив уряд у некоректності зроблених розрахунків та приховуванні в бюджетних нетрях 8 мільярдів гривень. До того ж не враховано рівень інфляції, яка, на його думку, становитиме понад 10 відсотків. Отже, вартість споживчого кошика фактично збільшилася вдвічі і тому, незважаючи на підвищення зарплат і пенсій, реальний рівень життя знизився. Свідченням цього є й те, що гривня щодо долара помітно подешевшала, незважаючи на те, що Національний банк викидає на ринок десятки мільйонів доларів, щоб утримати курс національної валюти. Як результат ціни невмолимо поповзли вгору.
Однак абстрагуймося від бюджетних дебатів у парламенті, оскільки детальне обговорення пропозицій уряду ще попереду і, думається, що баталії спалахнуть з новою силою. Тепер же доцільніше зосередитися на так званому “соціальному спрямуванні” дій уряду Януковича та на тому, що насправді за цим стоїть.
Головний акцент у “соціальному спрямуванні” зроблено на підвищенні уже з вересня мінімальної пенсії з 137 до 284 гривень (якраз стільки нині становить прожитковий мінімум для осіб, що втратили працездатність. У країні нараховується десь 18 млн. пенсіонерів, з них переважна більшість отримувала саме мінімальний розмір пенсії. Отже, як на наші сумні часи, підвищення відчутне – більш як удвічі. Причому, підвищення не тільки різке, а й негайне (!): у серпні було 137, а вже у вересні – 284. До того ж запропоновано (і проголосовано парламентом) збільшення в 2005 році прожиткового мінімуму на одну особу до 382 грн. на місяць, проти 205, що були на початок цього року. Це поліпшить нужденний стан найменш оплачуваних працівників і передусім – бюджетників.
Оце так уряд, оце так Янукович! Тому, що послідовний, тому, що рішучий, тому, що дбає про зубожілий український народ – приблизно так кричали численні агітаційні біґборди із зображенням прем’єра-кандидата в президенти, розставлені по всій Україні.
Та переведімо від захоплення подих і поставмо лише два запитання: 1) чому все це робилося так нагально та якраз за два місяці до президентських виборів, а не раніше? 2) наскільки це реально і чи надовго?
Відповідь на перше запитання міститься у ньому ж – тому, що на носі вибори. А головний суперник зі стабільно високим рейтинґом людських симпатій, запам’ятався народові якраз як чи не єдиний політик, який має за плечима конкретні практичні здобутки. Як голова Національного банку він успішно запровадив національну валюту, провівши чесну грошову реформу, і утримуючи гривню на стабільному рівні – за що й був визнаний першим банкіром світу. Як прем’єр-міністр він був першим головою уряду, який не робив боргів, а віддав їх, повернувши людям багатомільярдну заборгованість з пенсій та зарплат. При цьому обійшовся без зарубіжних позик, а ще й погасивши значну міжнародну заборгованість.
Чим можна пересилити цей позитив і перемагнітити симпатії загалу з постаті Ющенка на свою персону? Голими обіцянками? Так їм ніхто не вірить. Запевненнями, що стрімко розвивається економіка і зростає внутрішній валовий продукт (ВВП)? То чому ж тоді не покращується доброжиток людей, чому народ не відчуває по своїх гаманцях цього зростання? Висновок напрошується сам по собі: позитив попередника треба перебити власним позитивом. Ага, Ющенко повернув людям заборгованість з пенсії і зарплат? Так Янукович вам удвічі підвищить мінімальні пенсії і мінімальну зарплатню. Знайте наших, донецькі порожняк не женуть!
Та заковика в одному – де взяти кошти?
Отут повернімося до листопада 2003 року. З 1 грудня мав набирати чинності закон Верховної Ради про підвищення розміру мінімальної зарплати із 185 до 237 гривень. Уряд Януковича, посилаючись на брак у бюджеті для цього грошей, запропонував знизити рівень мінімальної платні до 205 грн., і, маючи достатньо голосів провладних фракцій, домігся свого. Таким чином протягом 10 місяців громадяни України, виходячи з 205 грн., не дорахувалися щомісяця по 32 грн. Виходить, що, забравши у населення 320 (32х10) грн., можна до виборів виділити по 180 грн. для хабарика зубожілому електорату, але вже від імені Януковича.
Насправді ж кошти для цього були: маніпулюючи бюджетними цифрами, а саме занизивши реальний приріст ВВП, уряд, за підрахунками опозиції, приховав щонайменше 10 млрд. грн. Активні протестні акції “Нашої України” змусили уряд “знайти” 8 мільярдів з десяти, щоб кинути їх на “соціальне спрямування”. Тому цілком справедливо Віктор Ющенко заявив, що завдяки рішучим діям опозиції народ отримав перемогу у вигляді збільшення пенсійних виплат.
Однак пригадаймо, як усе відбувалося. Розрекламована владою так звана пенсійна реформа на початку 2004 року була передчасною для прем’єра – майбутнього кандидата в президенти: до виборів було ще задалеко, може й призабутися. Тому він у листопаді 2003 року підписав сумнозвісну постанову №1783, якою занизив фактичну середню зарплату за 2003 рік на 70 грн. Таким чином, одним розчерком пера база для нарахування пенсій зменшилася на 20 відсотків. Внаслідок цього замість реформи вийшов відвертий глум – більшість пенсіонерів отримали надбавку до пенсій в розмірі 5 – 6 грн.
Цей глум вирішили виправити ближче до виборів. Уряд “вишукав” можливість додати до пенсій ще по 30 грн. А з першого вересня, за два місяці до голосування, як уже говорилося, встановлено доплату на рівні прожиткового рівня – 284 грн., – у кого пенсія нижча цього рівня. Районні відділення Пенсійного фонду надіслали пенсіонерам листа, в якому підкреслювалося, що цю доплату встановив уряд Януковича. Возрадуйтеся, панове і товариші пенсіонери та не забудьте “народного благодійника” біля урн для голосування!
Тепер пошукаймо відповідь на друге запитання: наскільки це реально і чи надовго?
І не реально і не надовго, а до кінця виборів чи в крайньому разі до нового року. Бо це не є законним збільшенням пенсійного забезпечення, ухваленим, як це повинно бути за законодавством, Верховною Радою. Це тільки разові доплати, викликані президентськими перегонами. У проекті бюджету-2005 необхідних додаткових коштів на збільшення пенсій не передбачено. Щоб наступного року забезпечити виплату мінімальних пенсій на нинішньому рівні в 284 грн., бюджет Пенсійного фонду мав би становити 52 млрд. грн., уряд же подав 43 млрд., тобто на 9 мільярдів менше.
Та й проект бюджету “дутий”: за основу розрахунку взято показник номінального ВВП в 332,7 млрд. грн., а фактично за перше півріччя нинішнього року, за свідченням Рахункової палати України, досягнуто тільки 137,5 млрд. грн. Це становить до обіцяних лише 41 відсоток. Малоймовірно, щоб темпи зростання ВВП прискорилися в другому півріччі і за останні 2 місяці його вдалося приростити 50 млрд. грн., яких бракує до розрахункової цифри.
Ось така картина. Чи досяг Янукович мети, чи зросте його популярність в народі, покаже час. Поки ж що помітних зрушень не видно. Я випадково став свідком гуртового обговорення проблеми на одному з київських базарів. У гурті людей пенсійного віку нарікали на дороговизну та безгрошів’я. І тут одна з жінок мала необережність сказати: “Дякувати Януковичу, хоч пенсія збільшилася...” На що їй інша відрізала: “За що дякувати? У нас вкрадено більше, ніж нам повернуто. За це не дякувати треба, а послати туди, де вже двічі він побував – у буцегарню!” Схвальний гомін гурту змусив першу жінку знітитися і покинути гурт...
Цей епізод засвідчив, що люди нині стали грамотнішими і небайдужими. Їх на полові не проведеш. Багато хто чітко вбачає у діях прем’єра-претендента на президентську папаху чистої води передвиборний ПіАр. І, як бачимо, має рацію.

03.10.2004

УКРАЇНА НАША І НЕНАША

У політичній атмосфері України практично кожен громадянин на собі відчуває гарячий подих неділі 31 жовтня – відлік часу пішов буквально на години. Що ближче вирішальний день для українського народу, то гострішим стає передвиборче протистояння. Ні, не між 24-а кандидатами на найвищий у державі пост, більшість серед яких наперед знала, що їм нічого не світить, що вони є “технічним матеріалом” у нинішніх політтехнологіях. І не між двома Вікторами – Ющенком та Януковичем – головними претендентами на президентське крісло. Боротьба сьогодні розгорнулась фактично між двома Українами: НАШОЮ і НЕНАШОЮ.
Наша Україна – це мільйони громадян, які своїм розумом і руками створюють національні багатства, зміцнюють і прославляють свою державу, хочуть мати гідне людини життя, але пограбовані, обібрані до нитки, кинуті в нужду злочинною владою.
Ненаша Україна – це купка спритників-олігархів, яка нажилася на народові, прибрала до своїх рук загальнодержавну власність, створила режим, який має її плекати, охороняти, берегти від народного гніву.
Наша Україна – це знедолені селяни (9 млн.); обмануті шахтарі (340 тис.); скривджені пенсіонери, які свої кращі роки віддали суспільству і заробили за свої труди копійчану пенсію (18 млн.); шановані повсюди, а в нас кинуті на призволяще вчителі та лікарі (близько 800 тис.); зневажені військовослужбовці – захисники Вітчизни (340 тис.); працівники міліції, що їх кидають проти свого народу (780 тис.) – перелік можна продовжувати.
Ненаша Україна – це корумпована влада, що окупувала Печерські пагорби та пустила метастази по регіонах; злодії в законі, які пограбували і продовжують грабувати народ; генерали, які не розуміють своїх солдатів; міліцейська верхівка, що зрослася з криміналітетом і спрямовує своїх підлеглих проти народних мас; продажні журналісти, які за крихти зі столу олігархів готові торгувати своїм пером і талантом, нести в люди неправду та оману; судді та прокурори, які замість служити Законові прислужують злочинним можновладцям – і цей перелік, на жаль, можна продовжувати.
Нашу Україну уособлює демократична опозиція, об’єднана в коаліцію “Сила народу” на чолі з кандидатом від народу Віктором Ющенком.
Ненаша Україна асоціюється з блоком, очолюваним кандидатом від влади Віктором Януковичем, в минулому двічі осуджений, напівграмотний “прЄмЬєр-міністр” та “проФФесор”, як він власноруч написав у анкеті.
Перша поставила за мету вивести Україну на широкий шлях демократії і процвітання і спирається на широку народну підтримку. Друга прагне за будь-яку ціну зберегти нинішню владу та існуючий клановий режим, і для цього не гребує ніякими засобами.
Ось саме ці дві України – НАША і НЕНАША – зійшлися у двобої на президентських перегонах.
Це навіч виявилося 23 жовтня, коли опозиція запланувала масову акцію “Сила народу проти неправди й фальсифікацій”, присвячену дню голосування за президента країни. Перелякана влада, яка завжди зневажала народ, робила все можливе, щоб зірвати акцію: президент Л.Кучма, як завжди у складних ситуаціях, та прем’єр В.Янукович знайшли привід, щоб покинути столицю; тимчасом до Києва стягнуто з областей численні міліцейські загони. На місцях створювалися всілякі перешкоди, щоб не пустити людей до Києва. Так, за інформацією штабу Ющенка, у Київській області була дана вказівка зняти номерні знаки з рейсових автобусів та маршрутних таксі; скасовано всі маршрутні рейси з Чернігова; поїзди з обласних центрів прибули до столиці майже порожняком, бо квитки не продавалися; у Бахмачі зупинено електричку Конотоп-Київ, а пасажирів висаджено; у Миколаєві 23 жовтня оголосили навчальним днем для студентів, а на залізничному вокзалі міліція не впускала у вагони потягу до Києва пасажирів з квитками, якщо виникала підозра, що вони їдуть на мітинг – машинами відвозили їх у невідомому напрямку; всі виїзди з Івано-Франківська були заблоковані вантажівками зі спущеними шинами; рівненську делегацію автоінспекція затримала на трасі і пробила шини автобусів; міліція не випускала пасажирський транспорт з райцентрів Черкащини; мер Києва Омельченко зробив подання до суду, щоб обмежити кількісно мітинг опозиції та заборонити його проведення в центрі міста (на щастя, суд відмовив у цьому, що свідчить про наростання протидії адміністративному тиску).
Та, незважаючи на всі зусилля, зірвати запланований захід не вдалося. Опівдні Хрещатик та Майдан Незалежності густо розквітнув синьо-жовтими державними і помаранчевими прапорами блоку Віктора Ющенка та вирував великою кількістю народу. Двома величезними колонами люди вирушили по вулиці Грушевського та бульвару Лесі Українки до приміщення Центральної виборчої комісії, охопивши таким чином весь державний Печерськ (тут розташовані Адміністрація президента, Верховна Рада, Кабінет Міністрів, Генеральна прокуратура, Верховний суд, Міністерство внутрішніх справ, тощо). По дорозі до колон приєднувалися численні кияни. За різними підрахунками, на площі Лесі Українки зібралося від 150 до 200 тисяч людей, перекривши транспортний рух на однойменному бульварі – такого велелюддя Київ не бачив давно.
На мітингу, під бурхливі оплески та скандування Ю-щен-ко!! виступив лідер демократичної опозиції кандидат у президенти від народу. Він відзначив, що нинішня влада політичне змагання програла, давно втратила підтримку громадян і своєї нації, в агонії шукає способів зберегти себе і все, що нею награбоване. Ющенко висловив тверде переконання, що не зеки, не тюремна зона будуть визначати долю країни, а 47 мільйонів чесних людей самі визначать, яка влада буде після 31 жовтня в Україні, які ідеали вона буде розбудовувати. Лідер коаліції “Сила народу” закликав усіх не бути пасивними, прийти і проголосувати та не покидати виборчі дільниці доти, доки не будуть оголошені результати голосування – щоб не дати їх сфальшувати.
Вируючий мітинг біля Центрвиборчкому продемонстрував одностайну підтримку свого кандидата. Піднесений настрій і віра в перемогу витали над площею Лесі Українки. Це була НАША УКРАЇНА. А НЕНАША затихла на якийсь час, щоб проявитися провокаціями. По закінченню мітингу два десятки молодиків специфічної зовнішності при бездіяльності міліції кинули димові шашки та камінням розбили кілька вікон у будівлі, де розмістився Центрвиборчком, деякі парламентські Комітети та Київська обласна адміністрація. Мітингуючі затримали кількох нападників, яких міліція згодом відпустила.
Кількасот людей до пізньої ночі не полишали майдан, чекаючи засідання Центрвиборчкому, де вирішувалося бути чи не бути сотням додаткових виборчих дільниць у Російській Федерації, що дало б змогу сфальшувати результати голосування і за допомогою іншої держави вплинути на вибори президента в Україні. І тут НЕНАША УКРАЇНА зробила чергову вилазку: кілька десятків молодиків налетіло на людей і влаштували побоїще. Міліція знову була осторонь. Мужня поведінка учасників мітингу, яких залякати не вдалося, рішучі дії народних депутатів та охоронців приміщення відігнали нападників, а трьох чоловік затримали. Як виявилося, двоє з них мали посвідчення спецпідрозділу міліції “Титан” та табельну зброю. Аж під ранок під тиском депутатів-нашоукраїнців Центрвиборчком ухвалив створити тільки 41 дільницю замість планованих 420.
Це тільки кілька прикладів протистояння УКРАЇНИ НАШОЇ і НЕНАШОЇ – їх можна навести безліч з різних регіонів. Це свідчить про розпач, безсилля та конвульсії приреченої влади, яка оголосила війну власному народові. 31 жовтня біля виборчих урн – має настати момент істини. Перемогти повинна НАША УКРАЇНА. Цього вимагають демократія та історична справедливість. Віктор Ющенко закликав тисячі своїх прихильників, увесь український народ, який, власне, і є НАШОЮ УКРАЇНОЮ: “Прийдіть на вибори впевненими. Прийдіть на вибори сильними, з гордо піднятими головами. Прийдіть на вибори мужніми, такими, як ми є сьогодні на цьому майдані. Ми – непереможна сила. Ми – сила народу. Наша перемога буде перемогою усіх нас”.

24.10.2004

ЩО ПОКАЗАВ ПЕРШИЙ ТУР ГОЛОСУВАННЯ

На 31 жовтня 24 прізвища залишилось у списках претендентів на президентський пост в Україні. Голосування підтвердило те, що було давно відомо: більшість кандидатів була суто технічною. Якщо мати на оці змагальність, то серйозно боролися за крісло глави держави четверо: Віктор Ющенко – від народу, Віктор Янукович – від влади, Олександр Мороз – від соцпартії та Петро Симоненко – від комуністів. За даними Центральної виборчої комісії, після обробки 94,24% бюлетенів за В.Ющенка проголосувало 39,15% виборців, за В.Януковича – 40,12%, за О.Мороза – 5,77%, за П.Симоненка – 5,02%. Решта отримала менше 1% голосів, окрім Наталії Вітренко, яку підтримало 1,6% голосуючих.
Попри результати ЦВК, я ставлю на перше місце Віктора Ющенка, оскільки реальним переможцем першого туру став саме він. І ось чому.
По-перше, хід голосування показав численні порушення законодавства на користь кандидата від влади. Здійснювався тиск на дільничні виборчі комісії (Київ, Суми); мало місце застосування вогнепальної зброї для залякування (стрілянина на одній із дільниць у Кіровоградській області); вкидалися пачками бюлетені в урни (Донецьк); велася агітація за провладного кандидата у день голосування, що заборонено законом (Черкаси); затримувався підрахунок голосів і доставляння матеріалів за інстанціями (масово), що може свідчити про можливість маніпуляцій із протоколами; безліч інших порушень.
Громадська організація Комітет виборців, яка відстежувала порушення під час кампанії, вважає, що на кожну область в Україні був заздалегідь розписаний план кількості голосів, які мали бути подані за кандидата Віктора Януковича. Там, де не змогли цей відсоток забезпечити, почали творитися різні порушення.
По-друге, масовими виявилися неточності у списках виборців: внесення значної кількості “мертвих душ” (людей, які померли або поміняли місце проживання); перекручення даних про виборця (неправильний рік народження, адреса, звичайна помилка в написанні імені чи прізвища), що не давало права на голосування; на багатьох дільницях через це до третини громадян, унесених у списки, не змогли скористатися своїм конституційним правом. Опозиція вважає, що всі ці помилки і неточності зроблені усвідомлено, оскільки вивчення доводить, що в більшості випадків права голосу були позбавлені люди, відомі своїм критичним на лаштуванням до влади. Так, народний депутат Євген Жовтяк повідомив, що у Київській області застосовано “новітню” технологію: коли виборчі комісії передали до виконавчої влади перевірені списки виборців, а там, використовуючи “результати соціологічного дослідження”, виключили з них потенційних виборців Ющенка, а для балансу включили “мертвих душ”.
По-третє, створення атмосфери психологічного тиску на виборців та нагнітання страху в суспільстві: стягування до столиці спецформувань міліції; встановлення бронетехніки та водометів біля ЦВК; безпрецедентні заходи безпеки біля державного телецентру, інших важливих об’єктів, яким ніхто не загрожував; вантажівки із заліпленими держномерами з піском на вулицях столиці тощо.
По-четверте, штучно організована міграція виборців із східних областей у центральні та західні з відкріпними талонами (десятки спецешелонів, сотні автобусів з людьми), які з багатьма відкріпними талонами їздили від дільниці до дільниці і багаторазово голосували.
По-п’яте, паралельний підрахунок голосів у штабі коаліції “Сила народу” за копіями протоколів з дільниць, завірених мокрими печатками, засвідчив перевагу В.Ющенка 45,06% проти 32,90% (оброблено дані 67,12% дільниць).
По-шосте, результати паралельного підрахунку збігаються з даними національного екзит- поолу (опитування виборців при виході з дільниць після голосування), проведеного двома солідними соціологічними центрами: Ющенко – 44,4, Янукович – 38,0); це опитування є найбільш репрезентативним, оскільки при опитуванні дотримувалися принципу анонімності.
По-сьоме, є підстави сумніватися в об’єктивності і безсторонності ЦВК, яка помітно підігравала кандидату від влади. Так, початковий підрахунок голосів, як стверджують представники опозиції, у ЦВК проводився з тих округів, де перевага була за кандидатом від влади, щоб призвичаїти суспільну свідомість до думки про неминучість його перемоги. Коли ж результати майже зрівнялися, ЦВК на якийсь час припинила підрахунок на рівні 94,24% бюлетенів, щоб якомога довше фіксувати мінімальну (менше одного відсотка) перевагу Януковича (остаточні результати за законом оголошуються протягом 10 днів), оскільки щогодини рейтинг Януковича неухильно знижувався, а Ющенків – зростав. Не врахованими були по 15-16% голосів з тих регіонів, де значну перевагу має Ющенко (м. Київ – 16%, Житомирська обл. – 15%, Івано-Франківська обл. – 12% тощо).
Тому коаліція “Сила народу”, очолювана Віктором Ющенком, вважає, що переможцем першого туру є саме її лідер. Про це заявила Юлія Тимошенко на сесійному засіданні Верховної Ради 2 листопада. Те, що відбулося 31 жовтня, вона класифікувала кримінальним державним переворотом.
Комуністи також дотримуються думки, що влада украла у їхнього кандидата голоси. Справді, компартія, яка під час минулих парламентських виборах отримала 20% голосів і була другою в цих перегонах, тепер має задовольнятися 5-ма відсотками – повний провал. Звичайно, не можна виключати можливості перекидання голосів від Симоненка до Януковича, та головна причина такої поразки в іншому. Не секрет, що сталий електорат комуністів – люди старшого віку, а вони фізично відходять; серед молоді ж комуністичні ідеї нині не популярні. До того ж, ґрунт з-під ніг компартійного лідера вміло вибив Янукович – “підкупив” електорат відчутною доплатою до пенсій (логіка проста: Симоненко лише обіцяв, Янукович – зробив). А ще, доки головний комуніст нищівно критикував Ющенка, колишній кримінальник перехопив його найголовніші ідеологічні гасла: надання російській мові статусу другої державної, відмова від орієнтації на Європу та подвійне громадянство.
Та попри недоліки минулі вибори висвітлили цілу низку позитивів. Це передусім:
– Небувала активність виборців: незважаючи на нагнітання напруженості і страху, всілякі перешкоди, участь у голосуванні взяло 74,48 відсотків дорослого населення – значно більше ніж на минулих президентських та парламентських виборах.
– Умілі наступальні дії штабу коаліції “Сила народу” та депутатів фракції “Наша Україна”, яким, зокрема, вдалося протистояти створенню в Росії 420 липових виборчих дільниць, що дало б можливість масового фальшування голосів на користь кандидата від влади.
– Перемога Віктора Ющенка у 17 областях на заході, у центрі, на півночі, що рішуче перекреслило настійливо нав’язувану громадськості думку, що його підтримує тільки західний реґіон та утвердило істину – Україна єдина, а загальнонаціональним українським лідером є саме Віктор Ющенко.
– Результати голосування довели: український електорат стає народом, який усвідомив, що зі злочинною владою, навіть коли та опирається на силу, можна боротися і перемагати її. Цим закладається підмурок прообразу справжнього громадянського суспільства.
– Владі, незважаючи на адміністративний та інформаційний ресурси, силові структури, використання бюджетних коштів в інтересах свого кандидата, тотальний підкуп та залякування, не вдалося досягти задекларованої мети – перемогти в першому турі.
Міжнародні спостерігачі висловили різні погляди щодо демократичності виборів в Україні: західні відзначали, що вони не відповідають багатьом європейським стандартам; протилежну точку зору спостерігачів із країн СНД, оголосив росіянин Рушайло. Та хоча б якими були оцінки, нині є одна реальність: в Україні, вочевидь, відбудеться другий тур виборів, де з’ясовуватимуть стосунки нинішні фіналісти, оскільки жоден з них уже не зможе набрати необхідну підтримку виборців – більше половини тих, що взяли участь у голосуванні. Які ж у кого шанси?
Як на мене, влада вичерпала практично всі свої неправедні технології, а Янукович – електоратні ресурси (усі, хто мав за нього проголосувати, уже проголосував). Якщо з’являться нові заготовки, то коаліція “Сила народу” уже набула досвіду протистояння їм. У народного ж кандидата Віктора Ющенка є значні ресурси. Передусім це:
– Ретельне уточнення списків виборців і внесення до них усіх тих, кому не дали проголосувати через відсутність у списках чи помилки в персональних даних. Таких людей налічується до 10 –15 відсотків від усього дорослого населення.
– Внесення до закону про вибори президента України доповнень, які б унеможливили численні порушення, зокрема, Володимир Литвин запропонував голосування за відкріпними талонами замінити відмітками в паспорті. Це мінус десятки (якщо не сотні) тисяч голосів за Януковича.
– Залучення на свій бік виборців, які у першому турі голосували за інших претендентів, надто за соціаліста Мороза.
– Застосування перевірених засобів громадського контролю за ходом голосування та забезпечення його прозорості.
Отже, головна боротьба ще попереду. Перемогу у ній 21 листопада має отримати народний кандидат Віктор Ющенко, в якого її вкрадено 31 жовтня. Справедливість має торжествувати. І це вирішальний шанс народу покласти край злочинній кланово-олігархічній владі, утвердити справедливі демократичні принципи та підвищити життєві стандарти до європейського рівня, не дати Україні загальмувати свій розвиток на добрий десяток років.

02.11.2004

У ПЕРШОМУ ТУРІ ПЕРЕМОГА Є!
У ДРУГОМУ ТУРІ ПЕРЕМОГА БУДЕ!

Українці можуть позаздрити громадянам США: ті вже на другий день виборів знали достеменно, хто правитиме Америкою наступні чотири роки. Українська спільнота і на десятий день по виборах перебувала в невіданні, хто ж переміг у першому турі. Попередні підрахунки Центральної виборчої комісії застигли на позначці 97,67% оброблених бюлетенів, які засвідчували мінімальну перевагу Віктора Януковича над Віктором Ющенком у 0,66 відсотка голосів. Десять днів голова ЦВК Ківалов утаємничував попередні результати голосування, посилаючись на те, що нібито ще не отримано протоколів з усіх виборчих дільниць, і водив усіх, як у народі кажуть, за носа, навіть не червоніючи. Мовляв, хвилюватися нічого, законом передбачено, що остаточні підсумки виборів мають бути оголошені протягом 10 днів.
Але ж – остаточні, а не попередні, і протягом десяти , а не через десять днів.
Зрештою, у ніч з 9 по 10 листопада ЦВК протримала у напрузі всю країну, поставивши на порядок денний свого засідання питання про підсумки голосування 31 жовтня аж 51 пунктом із 62, що мали розглядатися. Засідання було перервано глупої ночі після розгляду 46 пункту порядку денного. Ці рядки пишуться, коли результати виборів ще не оголошені і автор, як і все українське громадянство, сушить голову: чому ж ЦВК на чолі з Ківаловим так вчинила: забракло компетенції та знань арифметики, щоб обробити протоколи виборчих комісій? чи щось у тих протоколах не влаштовувало? чи малось на меті щось інше, про що простим смертним знати не треба?
Та досить проаналізувати факти, щоб збагнути: а скринька просто відчинялася. ЦВК, сформована з прихильників Кучми, виконувала дану їй установку з Банкової – зволікати так довго, як тільки можна. Річ у тім, що, попри адміністративний та криміналітетний тиск на електорат, попри численні порушення під час голосування та шалені гроші кинуті на кампанію, провладному кандидатові так і не вдалося досягти поставленої мети – перемогти з першого заходу. Більше того, попри “маленькі хитрощі” самого порядку підрахунку, коли в першу чергу рахувалися голоси виборців Донбасу та Сходу, щоб показати великий відрив Януковича від головного опонента, ця перевага танула, як іній на сонці. Тому, зрештою, підрахунок зупинили на позначці 97,67% оброблених бюлетенів, щоб зберегти ту ілюзорну видимість його переваги у 0,66 відсотка.
Штаб Віктора Ющенка виявив, що дані з виборчих округів і дільниць поступали до ЦВК через проміжний (транзитний) сервер, контрольований Адміністрацією президента, тому не виключене втручання сторонніх у потік цієї інформації. Представники коаліції “Сила народу” передали ЦВК дані з цього сервера. Депутат Зварич повідомив, що за допомогою даних із транзитного сервера їм вдалося довести число обрахованих голосів до 99,5% – Ющенко, за цими даними випереджає Януковича приблизно на один відсоток. Результати паралельного підрахунку, проведеного “Нашою Україною” за протоколами, завіреними “мокрими” печатками (оброблено 98,1% голосів) також підтвердили: за її лідера проголосувало 40,20% виборців, а за Януковича – 38,91%.
З цих даних випливає, що і ЦВК, і влада ще в ніч після голосування знали: у першому турі переміг Віктор Ющенко. Саме тому і заморозили процедуру підрахунку голосів, саме тому протягом десяти днів утаювали справжні результати. Для чого?
По-перше, для того, щоб зафіксувати у суспільній свідомості лжеперемогу претендента від влади. Розрахунок суто психологічний: мовляв, переможець визначився на попередньому етапі, він і виграє перегони; якщо вони будуть сфальшовані, то попередній результат мав би виправдати те фальшування.
По-друге, за десять днів чимало води витече у Дніпрі: дивись за цей час можна буде дещо підкорегувати в остаточних підрахунках і натягнути бодай мінімальну та все ж перевагу для кандидата від влади.
По-третє, якщо завдяки маніпуляціям не вдасться таку перевагу створити і доведеться визнати (бажано з якомога меншим відривом) перемогу Ющенка, то все одно у народного кандидата відібрано стільки днів для передвиборної агітації (вона заборонена до оголошення остаточних результатів голосування), тоді як кандидат-прем’єр, використовуючи свою посаду, міг вільно продовжувати агітаційну роботу, чим він і скористався сповна.
У таких нерівних психологічних умовах, коли влада щосили підсобляє своєму кандидату, штаби обох претендентів готуються до вирішального голосування 21 листопада. З обох боків ведеться позиційна боротьба, зокрема, ініціюються судові позови на порушення виборчого законодавства. Всі вже знають про неминучість другого туру, тому прикидають свої шанси, шукають прибічників, вишукують ще невикористані резерви.
Які ж шанси фіналістів 21 листопада?
Опозиційне Інтернет-видання “Українська правда” оприлюднила таємний план штабу Януковича, який зайвий раз підтверджує, що кандидат від влади практично вичерпав свій електоральний ресурс та використав усі брудні технології. Тому у ньому мало чогось нового – все уже випробувано. Ставка робиться:
1).На сумнозвісний адмінресурс. Ведуться переслідування бізнесменів, які підтримали конкурента, звільняються з посад керівники районних і міських адміністрацій, які не виконали доведеної рознарядки голосів за прем’єра, таким чином, залякуються інші керівники: мовляв, не промахніться у другому турі.
2).Попри те, що уже використано грубі кошти на користь провладного кандидата, що обернулося зростанням цін та інфляцією, знову надія покладається на підкуп. У згаданому плані, зокрема, значиться, що потрібні “подарунки” для інтелігенції (на кшталт підвищення пенсій для працівників культури й науки), бажано за два тижні до голосування. А ось реалізація цього пункту: Янукович, виступаючи 9 листопада на відкритті виставки “Культура України на грані тисячоліть”, заявив, що вже з 1 січня 2005 року буде удвічі збільшена зарплата працівникам академічних театрів і національних установ культури; тільки проголосуйте.
3).Сподівання на штучне регулювання вибіркової активності електорату. Передбачено розробити заходи і піар-технології, щоб підвищити явку виборців у східно-південних областях, що проголосували за Януковича, і відповідно знизити її у західних, центральних та північних, які віддали перевагу Ющенкові.
4). Покладання надії на подальшу підтримку “старшого брата”. Російська карта уже була використана (згадаймо участь Путіна у торжествах з нагоди визволення України, які спеціально було перенесено з офіційної дати 6 листопада на переддень голосування – 28 жовтня). Попри те, що це мало що додало Януковичу, знову розігрується та ж карта. Зокрема, у Москві створена робоча група щодо розробки міжурядової угоди про подвійне громадянство (на порушення Конституції України). Планується також у розпал кампанії візит в Україну російського колеги Януковича прем’єра Фрадкова.
5) Передбачається розвивати інші, вже застосовувані технології: нагнітання штучного протистояння між Західною Україною і Східною, між європейським та російським вибором; антиющенківську істерію у засобах масової інформації та листівкову війну тощо.
Які ресурси має коаліція “Сила народу”?
1).Підвищення активності виборців за рахунок людей, прізвища яких не були внесені у списки або внесені з помилками. У першому турі через це не проголосувало близько півтора мільйона громадян.
2). Поставити заслін так званій “каруселі”, коли споряджали спеціальні ешелони та автобуси з людьми зі східних областей у центральні і західні, які мали відкріпні талони і багаторазово голосували на різних дільницях. Це мінус до 5% голосів за Януковича.
3).Авторитетні союзники, які стали під прапори Ющенка. Уже підписані угоди про співпрацю з лідером соціалістів Олександром Морозом; екс-прем’єр-міністром, лідером Партії промисловців і підприємців Анатолієм Кінахом; з так званою Демократичною платформою Народно-демократичної партії, в особі представників цієї платформи – трьох депутатів Верховної Ради; з банкіром Леонідом Черновецьким. На черзі підписання такої угоди з депутатською групою “Центр”. Всупереч заяві мера Києва Омельченка, що його партія не підтримуватиме жодного з фіналістів, його передвиборчий штаб вирішив підтримати саме Віктора Ющенка; таке ж рішення прийняли одеська та львівська обласні організації Омельченкової партії “Єдність”. За найскромнішими розрахунками все це разом може додати лідеру “Нашої України” ще до 10 відсотків голосів.
4).Нарешті, симпатії народу, викликані не тільки сприйняттям програми Ющенка, а й нічим не виправданим шаленим тиском влади на нього. Ющенко переміг у 16 областях на заході, півночі та центрі, а також у столиці, і став справді загальнонаціональним лідером. Янукович же зі своїми натягнутими голосами залишився лідером південно-східної зони.
5) Можна авансом віднести на користь Ющенка передбачені Законом теледебати фіналістів у прямому ефірі, яких, як чорт ладану, боїться кандидат-прем’єр. Бо Януковичу НІЧОГО СКАЗАТИ, його нібито соціальні здобутки (добавки до пенсій і стипендій, інші передвиборні подачки) ні на чому не ґрунтуються, не закладені у бюджет, а є звичайнісіньким підкупом електорату, який уже відчутно вдарив по фінансовій системі держави. Зрештою, йому важко сказати щось переконливе з його знанням української мови. То ж і ухилявся дебатувати під будь-яким приводом, та, притиснутий необхідністю, зрештою, погодився.
Така диспозиція фіналістів перед вирішальним голосуванням 21 листопада. Немає жодного сумніву, що переможе кандидат від народу Віктор Ющенко.
Коли ці нотатки були вже написані, Центральна виборча комісія, нарешті, оприлюднила офіційні дані. Ющенко переміг у першому турі виборів, за нього проголосувало 11 125 395 виборців, або 39,87% усіх голосів. Янукович же набрав 10 969 579 голосів, що складає 39,32%. Він відстає від Ющенка на 0,55% (понад 150 тисяч голосів).
Отже владі, незважаючи на застосування клятого адмінресурсу, силовий тиск та залякування виборців, фальшування та маніпуляції при підрахунку голосів, не вдалося досягти свого – коаліція “Сила народу” відстояла перемогу. Цей мінімальний розрив між Ющенком та Януковичем має величезне психологічне значення для української спільноти. Він означає повний провал агонізуючого режиму, якому не вдалося залякати і використати в своїх цілях громадян. Він вселяє оптимізм, бо населення України стає народом. Бо результати голосування довели, що згуртований народ може перемагати озброєну до зубів адмінресурсами владу, навіть коли та опирається на силу. Бо немає такої сили, яка б могла здолати силу народну.
Тому сьогодні, констатуючи, що у першому турі перемога нашої України вже є, можна з певністю сказати, що у другому турі вона неминуча.

11.11.2004

УКРАЇНА В ТРИВОЗІ: РЕВОЛЮЦІЯ НА ПОРОЗІ

День 21 листопада – свято Архістратига Михайла – видався погожим: вщухли штормові вітри, вгамувалися завірюхи, виглянуло сонце. Однак гарна погода не вселяла очікуваної надії: українська душа завмерла в тривозі. Цього дня відбувався другий тур президентських виборів. У першому, попри шалений тиск і погрози, брехню і шантаж, попри силу-силенну зловживань та застосування адмінресурсу на користь претендента від влади Януковича, – попри все це переміг народний кандидат Віктор Ющенко. Єдине, чого вдалося досягти владі за допомогою масових фальшувань, так це зменшити розрив між переможцем і переможеним до 0,55 відсотка голосів.
Найпоширеніші засоби фальшувань – це так звана “карусель”, коли десятки тисяч людей з підвладних Януковичу східних та південних реґіонів десятками спеціальних ешелонів та сотнями автобусів перевозилися до центральних та західних областей, де багаторазово голосували за відкріпними талонами. А ще – широко використовувалась передбачена Законом можливість голосування вдома: для тих людей, які через літа та хвороби не могли самостійно дійти до виборчих дільниць; у винесені з дільниць скриньок для голосування вкидалися сотні фальшивих бюлетенів. Опозиційні сили знайшли ефективний засіб перекрити ці наймасовіші шляхи для зловживань: Верховна Рада 238 голосами ухвалила поправки до виборчого закону, заборонивши голосування за відкріпними талонами та за допомогою переносних скриньок. Це рішення надавало ющенківцям можливість перемогти з великим відривом, а в штабах Януковича, навпаки, викликало справжню паніку, бо чесно виграти вибори їм, як кажуть, не світило, і вони вже розпочали розкручувати свою “карусель”.
Рішенням Верховної Ради був роздратований також і ґарант: він публічно сказав, що ставить хрест на цій ініціативі, відмовившись її скріпити своїм підписом, без чого вона не може набрати чинності. Цим Кучма показав, що навіть в останні дні свого царювання не може зробити крок назустріч демократії. І не через велику любов до Януковича (він його боїться так само, як і Ющенка), а, для того, щоб розкрутити безмір зловживань і на цій підставі визнати вибори недійсними. Подейкують, що серед інших і такий сценарій передбачений його канцелярією, яку очолює Медведчук. Таким чином, він позбувається обох претендентів і на деякий час, принаймні, до повторних виборів, продовжує своє президентське правління.
Фактично з благословення президента у святий день розпочинається справжня бандитська вакханалія. Чого тільки не витворяє влада за допомогою криміналітету та за повного сприяння міліції! Знову тисячі і тисячі людей з відкріпними талонами перекидаються зі Сходу у центральні та західні області – за різними підрахунками таким чином здобуто понад півтора мільйонів голосів за кандидата від влади. Голосування вдома стало масовим: місцеві керівники тиском і обманом змушували людей писати заяви з проханням проголосувати вдома. В окремих областях, наприклад, у Миколаєві, до 30-35 відсотків дорослого населення голосували вдома. А загалом по Україні такий спосіб голосування досяг 4 відсотків від загальної кількості виборців. Разом з “каруселлю”, за словами Ющенка, таким робом було сфальшовано 3,5 мільйона голосів.
До цього слід додати напади на виборчі дільниці; залякування людей; побиття журналістів та членів виборчих комісій; підписання незаповнених бланків протоколів підрахунку голосів, куди можна підставляти будь-які цифри; викрадення бюлетенів та масове вкидання у скриньки бюлетенів з поставленими відмітками; використання ручок із “симпатичним” чорнилом, написи яким зникають через 20 хвилин; підпали дільниць; кидання в урни хімікатів, які псували бюлетені тощо.
Що ж до перебігу виборів у Донецькій та Луганській областях, то тут фальшування було особливо нахабним та безсоромним. На багатьох дільницях з членів комісій викинули представників коаліції “Сила народу” та їхніх союзників – соцпартії, партії промисловців та підприємців, щоб не заважали мухлюванню. Тим, що залишилися, пообіцяли, що таке порушення законодавства не тільки не каратиметься, а, навпаки, заохочуватиметься. Виборців силою заганяли на дільниці. Не дарма в цих областях явка виборців досягла рекордної масовості – до 98 відсотків. А на багатьох дільницях (на тих, де з комісій вилучили представників опозиції) проголосувало 101-102 (який абсурд!?) відсотки від тих, що взяли участь у виборах.
На жаль, Центральна виборча комісія лила воду на млин кандидата від влади. Спочатку, щоб врівноважити власну маніпуляцію при підбиванні та оголошенні попередніх результатів голосування у першому турі, коли рахували голоси у східних реґіонах і до останнього штучно утримували першість Януковича, розтягнувши підрахунок до 10 днів, цього разу взяли голоси з реґіонів Ющенка, а голоси зі Сходу притримувалися, щоб можна було ними при потребі вирівняти показники і перекрити результати Ющенка. І цього разу явно спішили якомога швидше зробити справу. Ще на зорі 22 листопада відстаючий Янукович раптом випередив Ющенка на якийсь процент, а о 14.00, за офіційними даними, коли було оброблено понад 99% голосів, Янукович уже мав 49,42% проти 46,69% у Ющенка. Штаб Януковича, який проводив паралельний підрахунок, працював синхронно з ЦВК, і теж зупинився на показникові 49,7% для свого кандидата і на 46,7% – для Ющенка. Фактично ж, як показали екзит- полли (опитування при виході з дільниць), проведені різними соціологічними структурами, однозначно показали перемогу Віктора Ющенка. Так, за результатами національного екзит- поллу (проводив консорціум у складі Київського міжнародного інституту соціології, Центру ім.. Разумкова та Фонду “Демократичні ініціативи”) за Ющенка проголосувало 52,84 %, а за Януковича – 42,31% виборців. Показники іншого опитування (СОЦІС та Соціальний моніторинг) показники такі: Ющенко – 49,7%, Янукович – 46,7%. Перемогу засвідчив також паралельний підрахунок у штабі Ющенка (при опрацюванні даних 57,2% дільниць): 54,82% голосів у Ющенка та 42,31% у Януковича.
Навіч видно, що Ющенкову перемогу намагаються вкрасти та приписати Януковичу. Саме це стривожило Україну. З результатами, оголошеними не може погодитися коаліція “Сила народу” та її союзники. Їх не сприймає вся демократична Україна. Їх не визнає український люд. Київ напружено гуде, як потривожений бджолиний вулик. Водії авто, що прямують по бульвару Лесі Українки (тут дуже потужний потік автотранспорту), проїжджаючи біля приміщення ЦВК, протестують, протяжно сигналячи. Зранку 22 листопада на майдані Незалежності зібралося на акцію громадянської непокори понад 100 тисяч людей. Перед ними виступили лідери опозиції. Віктор Ющенко, який під бурхливу овацію оголосив про перемогу на виборах, висловив недовіру Центральній виборчій комісії та підкреслив, що в країні розпочався державний переворот, який виявляється у фальсифікації результатів виборів. Опозиція оголосила загальноукраїнський страйк та громадянську мобілізацію, щоб таким чином люди могли відстояти своє волевиявлення.
Після мітингу люди не розійшлися з майдану. На вечір їх було вже понад 300 тисяч, переважно інтелігенція та молодь. Тут знову виступив палко зустрінутий народом Віктор Ющенко. Це була пристрасна промова зрілого державного мужа. Він навів також кричущі факти порушень на виборах, яких зафіксовано понад 11 тисяч. Завдяки цьому сфальшовано понад 3,5 млн. голосів.
На Хрещатику від майдану Незалежності до Бессарабки розбито вже близько півтораста наметів, у яких ночуватимуть учасники акції. До Києва добираються тисячі людей з різних реґіонів. Шлях їм перепиняє міліція, не пропускаючи до столиці, тоді як автобуси з прихильниками Януковича їдуть безперешкодно та ще й у супроводі дорожньої автоінспекції. Та, незважаючи ні на що, люд все прибуває...
Рух опору шириться по всій Україні. Сесія Київради висловила недовіру ЦВК і вважає результати виборів сфальшованими і підтвердила легітимність проведення акції громадянської непокори в столиці. Львівська міська рада визнала президентом Віктора Ющенка і вирішила виконувати всі його вказівки та розпорядження. Не визнали підрахунків голосів ЦВК також Івано-Франківська, Тернопільська, Вінницька та Трускавецька міські ради. У багатьох містах проходять мітинги протесту: Вінниці, Полтаві, Черкасах, Херсоні… У Львові зібралося понад 100 тисяч людей. У Сумах мітингують до 30 тисяч молоді. Студенти Києво-Могилянської академії та Міжрегіональної Академії управління персоналом приєдналися до всеукраїнського страйку.
Влада також піднімає своїх прихильників на мітинги (Харків, Дніпропетровськ). Різниця між акціями та, що на заходи опозиції люди ідуть доброхіть, а на провладні мітинги силують ходити.
Та хоч як би там було, але Україна нині в тривозі. Поки що все відбувається в правовому полі – люди захищають своє конституційне право обирати президента і не хочуть миритися з брутальними діями влади, як мирилися вже не раз. Опозиція з народом мусить відстояти свої права, дибитися правди. Інакше замість демократичної України матимемо кримінальну зону, де вже ніколи не рахуватимуться з людьми. Президент з його канцелярією, прем’єр зі своїм Кабінетом дискредитували себе в очах українського народу. Єдиний орган державної Ради, який ще міг би зарадити справі, – це Верховна Рада України. Віктор Ющенко повідомив, що опозиція ініціює позачергове скликання парламенту, щоб обговорити ці гострі проблеми, створені виконавчою владою, і висловити недовіру ЦВК та визнати недійсними результати голосування на тих дільницях східних та південних областей, де масово відбувалося голосування за відкріпними талонами та по домівках за допомогою переносних скриньок. Поки що погоджувальна рада не набрала 226 голосів, необхідних для затвердження порядку денного. Консультації перенесено на 23 листопада і є надія, що цього дня сесійне засідання відбудеться і вдасться прийняти необхідне політичне рішення. Цьому сприятимуть масові заходи під стінами парламенту.
А тим часом Україна залишається в тривозі. Вище керівництво носа не показує зі своїх апартаментів. Кучма мовчить. Люди збираються на мітинг. Країна нагадує вулкан, який прокидається. Це якраз той момент, коли верхи не можуть, а низи не хочуть жити по-старому. Ситуація справді вибухонебезпечна – досить однієї іскри, щоб запалало вогнище.
Невже нинішні владоможці не бачать чи не розуміють цього, що продовжують гратися з вогнем?

22.11.2004

ПОМАРАНЧЕВИЙ СПРОТИВ. АПОГЕЙ

Увага світової громадськості нині прикута до України – тут бачимо масовий спротив народу, який вважає результати голосування другого туру президентських виборів, оголошених Центральною виборчою комісією (ЦВК), тотально сфальшованими, і який скористався своїм конституційним правом і вийшов з протестами на майдани і вулиці. Країна набрала помаранчевого кольору – кольору коаліції “Сила народу”, яку очолює Віктор Ющенко. Демократичні країни Європи й Америки також не визнають легітимним фактично призначення президентом Віктора Януковича; в той же час його визнали Росія, деякі країни СНД та Китай.
Щоб розв’язати гостру післявиборчу проблему мирним шляхом, в Україну прибули високопоставлені представники Європи та президенти Польщі й Литви. За їх участю та участю протиборствуючих сторін і Кучми відбулася зустріч за “круглим столом”, в підсумковому документі якої підкреслюється необхідність незастосування сили та проведення переговорів між штабами Ющенка та Януковича. Як бачимо, Україна стала об’єктом нинішньої світової політики.
Тимчасом події продовжують бурхливо розвиватися. По всій Україні прокотилася хвиля масових мітингів. Місцеві ради в областях, де переміг Ющенко, одна за одною почали висловлювати недовіру ЦВК та визнавати лідера коаліції“ Сила народу” президентом. Центром народного повстання став Київ – щодня на майдані Незалежності та Хрещатику, за різними даними, перебуває до 500 тисяч людей зі столиці та з усіх регіонів: чоловіків і жінок, молодих і літніх, робітників і бізнесменів, представників інтелігенції та студентів. Ціле містечко виросло на Хрещатику – понад півтори тисячі наметів. Служба безпеки та військові заявили, що не втручатимуться в політичне протистояння. Працівники міліції та прокуратур столиці й області, курсанти міліцейської академії стали переходити на бік народу.
Опозиція ж нарощувала тиск: заблоковано Кабінет міністрів, Адміністрацію президента, при потребі десятки тисяч людей пікетують Верховну Раду та ЦВК. “Помаранчам” були віддані найбільші споруди у центрі столиці: Будинок профспілок, Український дім, колишній Жовтневий палац, перший поверх та сесійний зал Київради. Це в багато чому вирішило побутові проблеми людей – є де зігрітися, перепочити, попоїсти.
Помаранчевий майдан живе своїм особливим життям: тут створена радісно-збуджена атмосфера, дотримується порядок і дисципліна, постійно з людьми депутати фракцій “Наша Україна”, соцпартії та Юлії Тимошенко, цілу добу лунає музика, виступають майстри мистецтв, ось уже восьмий день не припиняється перманентний мітинг. При цьому не зафіксовано жодного випадку порушення громадського порядку.
Верховна Рада на своєму екстреному сесійному засіданні 27 листопада визнала результати повторного голосування такими, що “відбулися з порушеннями законодавства і не відображають волевиявлення громадян” (255 голосів), та висловила недовіру ЦВК (270 голосів). Було вирішено провести повторне голосування, для чого терміново підготувати зміни до закону про вибори, які б унеможливили типові для минулих турів порушення та фальшування. Верховний суд заборонив публікувати рішення ЦВК про результати голосування до розгляду скарги довірених осіб Ющенка.
Влада, вражена розмахом народного протесту та несприятливим для неї розвитком подій, гарячково заметушилася. Зі східних областей почали ешелонами та автобусами перекидатися до Києва прихильники Януковича. Але очікуваного протистояння не сталося: “помаранчі” миролюбно зустрічали цих людей, годували, напували чаєм. Багато обманутих переходило на їхній бік. Не вдався й альтернативний мітинг прихильників Януковича на привокзальній площі: він не був таким масовим, як у ющенківців і після виступу прем’єра розсмоктався. Провалився план з терміновою “легітимізацією” нібито перемоги Януковича (публікація рішення ЦВК всупереч постанові Верховного суду була припинена; зі зміщенням спікера та проведенням інавгурації також не вийшло).
У східних областях за зразком західних, були зініційовані акції на підтримку Януковича. При цьому стали використовувати карту сепаратизму – регіонального розчленування України. У Сіверськодонецьку зібрали так званий Всеукраїнський з’їзд народних депутатів і депутатів місцевих рад, куди поїхав і прем’єр, зігнорувавши засідання Ради національної безпеки та оборони ( РНБО), де він мав би бути присутнім. Учасники цього зібрання засудили “антидержавні антинародні дії так званої опозиції, яка веде Україну до територіального розколу й катастрофи” та пригрозили проведенням референдуму (треба розуміти у східних областях) щодо зміни адміністративно-територіального устрою України. На підмогу до розкольників прибув відомий українофоб мер Москви Лужков. Він виступив з підбурливою промовою, що є безпардонним втручанням у внутрішні справи нашої держави. На жаль, Міністерство закордонних справ України оперативно не зреагувало на це, як не реагувало і в минулому, хоча давно вже слід було оголосити цього провокатора з Росії персоною “нон ґрата”.
Влада, у розрахунку на те, що опозиції не вдасться довго втримати під відкритим небом таку силу-силенну народу (люди від цілодобової вахти впродовж тижня втомилися), почала всіляко відтягувати час. Практично не реагував на події Л.Кучма, Ґенпрокуратура не проводила жодних дій щодо виявів сепаратизму з боку високопосадовців східних областей, ЦВК не визнала відповідних рішень парламенту, чинився шалений тиск на Верховний суд, мляво велися, а потім і зовсім припинилися переговори між сторонами. У цій надзвичайно гострій і небезпечній ситуації Комітет національного порятунку, очолюваний Віктором Ющенком змушений був поставити ультиматум Кучмі – його на майдані суботнього вечора оголосила Юлія Тимошенко – протягом 24-х годин виконати чотири вимоги:
1. Звільнити Януковича з посади прем’єр-міністра за сприяння фальсифікації виборів, участь у сепаратистських акціях;
2. На вимогу постанови Верховної Ради від 27 листопада негайно внести на розгляд парламенту кандидатури нового складу Центвиборчкому;
3. Звільнити з посад керівників Донецької, Луганської та Харківської обласних адміністрацій – ініціаторів розколу України;
4. Дати термінове доручення ґенпрокурору і СБУ відкрити кримінальну справу проти сепаратистів-розкольників України.
У разі невиконання цих умов бездіяльність Кучми розцінюватиметься як злочин проти народу із наслідками, які передбачені Кримінальним кодексом України.
За словами Юлії Тимошенко, якщо Кучма відмовиться виконати ультиматум, то “серед силовиків є достатньо відданих людей, і вони за законом готові порушити кримінальну справу з усіма наслідками”. А також вона попередила, що у ніч на понеділок можуть бути спроби розігнати мітинги на Хрещатику та навколо владних структур. Тому вирішено посилити пікети біля урядових будинків.
Дякувати Богу, ніч минула спокійно. Та Тимошенко мала рацію: вранці нардеп Петро Порошенко проінформував, що заступник ґенпрокурора, колишній прокурор Донецької області Пшонка підписав санкцію на застосування сили, а оскільки київська міліція стала для влади ненадійною, під Київ вирішено підтягнути кілька полків внутрішніх військ зі східних областей. Їм і було скомандувано увійти в столицю. Але рішучі дії пікетувальників та народних депутатів, які заблокували дороги, не дозволили цього зробити.
Комітет національного порятунку розробив чіткий і конкретний план дій. Зокрема, планується ініціювати на сесії Верховної Ради відставку уряду Януковича, відставку ґенерального прокурора Васильєва, відсторонення з посад адміністраторів областей, які ведуть до порушення територіальної цілісності держави, та притягнення їх до відповідальності згідно з законодавством.
В понеділок 29 листопада відбулася погоджувальна нарада керівників парламентських фракцій та груп у спікера Верховної Ради Володимира Литвина. Вирішено сесію провести 30 листопада і обговорити на ній найгостріше питання – про сепаратистські наміри керівників південно-східних регіонів.
Цього ж дня цивільна палата Верховного суду розпочала розгляд поданого представниками коаліції “Сила народу” скарження щодо рішення ЦВК про результати голосування у другому турі, а також – щодо дій та бездіяльності ЦВК на користь провладного кандидата. Від цього рішення, від об’єктивності суддів буде багато що залежати, в тому числі й подальші дії опозиції. Біля приміщення ВС під час розгляду справи вирував багатотисячний мітинг, де представлені як “помаранчеві”, так і біло-голубі. Всі вимагали одного – правди та об’єктивності.
З подій останнього тижня випливає кілька висновків.
По-перше, попри намагання влади видати події як боротьбу між двома лідерами – прем’єром Віктором Януковичем та лідером коаліції «Сила народу» Віктором Ющенком – насправді видно неозброєним оком, що це є боротьба народу проти нинішнього режиму. Сфальшовані результати стали тією краплиною, що переповнила чашу терпіння народу, і поштовхом до масових виступів.
По-друге, семиденний масовий спротив українського народу є нічим іншим, як мирною революцією, мета якої – повалення кланово-олігархічного режиму та зміна неукраїнської влади на українську.
По-третє, розігрувана владою карта сепаративних намірів є антиконституційним актом, який знаходить все рішучішу відсіч з боку переважної частини української спільноти.
По-четверте, “помаранчева революція” досягла свого апогею, влада втрачає силу, фактично агонізує, їй залишилися лічені дні. Однак треба пильнувати, бо приречений звір найстрашніший, оскільки готовий на відчайдушний крок.
По-п’яте, у мирному протистоянні з режимом згуртувався й консолідувався український народ. У нього проснувся давній етнічний дух, козацький гонор, відродився притлумлений за три з лишком століття неволі національний імунітет. Українці відчули себе справді державною нацією, здатною навести лад у своїй державі, повірили в свою силу і здатність перемагати. Подолати такий народ неможливо.
По шосте, бурхливий помаранчевий тиждень розбудив журналістів найголовніших центральних телеканалів – вони повстали проти брехні, яку їх змушували видавати в ефір, і вирішили подавати новини об’єктивно та правдиво, представляючи різні позиції. Таким чином прорвано інформаційну блокаду коаліції “Сила народу” і тепер телеглядачі мають правдиве уявлення, що відбувається в країні. Це надзвичайно велике завоювання “помаранчевої революції”

29.11.2004

PS. 29 листопада Верховний суд розпочав, а 30-го – продовжив розгляд справи про системні порушення під час голосування у другому турі виборів. Водночас 30 листопада на сесійному засіданні Верховної Ради розпочалося обговорення сепаратистських намірів, які влада спровокувала у південно-східних областях. Здавалося, що проблеми, які вивели на вулиці і площі мільйони людей, ось-ось мають вирішитися в правовому полі. Та нинішня влада, хоч і деморалізована та розгублена, все ще намагається повернути справу на свою користь. У суді, використовуючи різні процедурні заковики, представники Януковича та ЦВК роблять усе для того, щоб виграти час і відстрочити ухвалу рішення. У Верховній Раді опозиційні фракції, впевнені у своєму виграші, недооцінили організаційну здатність опонентів. Останнім вдалося провалити проект рішення, підготовлений робочою групою, який вимагав відставки уряду, то поставити на обговорення свій, альтернативний проект, в якому передбачається скасувати попереднє рішення Верховної Ради про визнання результатів голосування в другому турі недійсними. Як уже траплялося не раз, ніж у спину встромили комуністи, приєднавшись до провладних фракцій.
Пленарне засідання перервано до завтра. Лідери опозиції ледве утримали численних пікетувальників від штурму Верховної Ради.
Все, що відбувалося 30 листопада, свідчить про одне: влада ігнорує голос українського народу і намагається будь-якими засобами само зберегтися. Йдеться до того, як і було задумано, визнати президентські вибори недійсними, призначити нові, в яких уже не братимуть участь суб’єкти нинішніх перегонів, таким чином позбутися і Ющенка і Януковича, висунувши іншу свою кандидатуру.
Себто влада знову грається з вогнем народного гніву. Якщо назрілий соціально-політичний конфлікт у суспільстві не буде розв’язаний Верховною Радою та Кучмою на користь народу, його розв’яже сам народ.

ДО ПОВНОЇ ПЕРЕМОГИ – ОДИН КРОК

1 грудня 2004 року – прикметний день для України кількома важливими подіями, тісно пов’язаними між собою. Передусім – це 13-та річниця всенародного референдуму, на якому народ з надзвичайною одностайністю підтримав Незалежність. Друга – це визначальний виграш опозиції двобою з провладними фракціями, в результаті якого були ухвалені вирішальні для майбутнього держави рішення. Третя – це десятий день мирної, але потужної “помаранчевої революції”; саме завдяки підтримці десятків тисяч її учасників біля Верховної Ради і вдалося прийняти ті важливі ухвали. Четверта – це третій день розгляду Цивільною палатою Верховного суду заяви штабу Ющенка про скасування результатів другого туру голосування через масові порушення та фальсифікації. П’ята – друге зібрання “круглого столу” за участю високопоставлених зарубіжних представників щодо врегулювання української політичної кризи. Про шосту прикмету дня мова піде нижче.
Отже, зранку головні події відбувалися під прозорим куполом Верховної Ради. Депутати проходили до сесійної зали живим коридором, що його утворили десятки тисяч помаранчевих пікетувальників. Опозиція готувалася взяти реванш за поразку минулого дня, яку спричинила зрада компартійної фракції. Однак реєстрація висвітлила відсутність кворуму – у залі було тільки 215 депутатів, оскільки комуністи та пропрезидентські фракції влаштували бойкот. Щоправда, згодом зареєструвалося ще близько трьох десятків, ризикована кількість, оскільки для ухвали рішення потрібно 226 голосів. Опозиціонерів стільки немає, а ті, що могли б підтримати їх, ще не подолали страх перед агонізуючою владою. Спікер Литвин вніс мудру пропозицію, запропонувавши провести голосування в таємному режимі. Це вдалося. Рішення про недовіру уряду Януковича, наслідком якої згідно зі статтею 115 Конституції є відставка Кабінету міністрів. За це рішення проголосували 229 з 241 народного депутата.
Ситуація на цей час у країні ще більше погіршилася. Майдан Незалежності у столиці, як і дев’ять попередніх днів помаранчево вирував. Мітингували люди і в багатьох інших містах. У Києві пікетувальники щільно оточили Адміністрацію президента та Кабінет міністрів. У Верховному суді прибічники Януковича на чолі з Гавришем зі шкури пнулися, аби затягнути розгляд справи по суті. Голова Нацбанку, а за сумісництвом керівник штабу Януковича Тигіпко після кількамісячної участі у передвиборній колотнечі зрезиґнував з обох посад. Янукович евакуював сім’ю зі столиці у свою донецьку вотчину. президент не показував носа зі своєї заміської дачі, раз у раз роблячи суперечливі заяви. Служки Медведчука намагалися замітати сліди, знищуючи та вивозячи з Адміністрації президента компрометуючі документи і гроші – пікетувальникам вдалося затримати кілька автомашин. Тележурналісти насолоджувалися свободою від сумнозвісних “темників”, ведучи репортажі з революційного майдану та запрошуючи різнополярних політиків у прямий ефір. Похитнулася гривня – явна ознака фінансової кризи. Нацбанк обмежив видачу готівки, обмінні пункти почали тільки скуповувати і зовсім припинили продаж валюти. Люд відповів тим, що кинувся скуповувати продукти. Значно побіднішали базарні прилавки,
Все це свідчить про назрівання серйозної соціально-економічної кризи, відповідальність за яку влада намагається перекласти на дії опозиції. Насправді ж в усьому цьому винна вона сама. Пригадаймо, чи не ґарант першим узяв на себе роль оракула, заявивши задовго до виборів, що вони будуть найбруднішими за всі роки незалежності – замість того, щоб рішуче спрямувати кампанію у правове русло? Чи не Медведчук зі своїми прибічниками випробував бандитські технології на виборах мера Мукачевого, за яких закарпатська міліція зрослася з криміналітетом? Чи не Кучма на вимогу опозиції звільнити винних у цьому міліцейських чинів зухвало вручав їм нагороди та підвищував у званнях? Чи не ґенпрокурор Васильєв, виконуючи замовлення донецьких прикривав злочинців, замість притягнути їх до відповідальності? Чи не міліція розгорнула “полювання на відьом”, підкидаючи членам опозиційної молодіжної організації “Пора” вибухівку (чи її муляжі) та порушуючи проти них карні справи? Чи не Янукович з прибічниками організували масштабні фальсифікації та правопорушення під час президентських перегонів? Чи не Кучма своїм визнанням лжеперемоги провладного кандидата спровокував вибух народного гніву та початок “помаранчевої-революції”? Чи не його ж глухота завадила йому почути голос Майдану? І чи не його безвідповідальні заяви про можливість розвалу фінансової системи країни якраз і викликали панічні настрої населення?
Отож, усі негаразди почалися з політичної кризи – кризи влади. Верхівка довела свою неспроможність розв’язати її зверху, тому народ взявся вирішити її знизу – завирували вулиці й майдани, про можливість чого не раз попереджував Віктор Ющенко. Однак влада не хотіла чути його голосу, як і нині намагається не чути голосу Майдану. Аж поки не почула його Європа і весь світ – сьогодні головною темою світових мас-медіа стали події в Україні. І вже вдруге протягом тижня зарубіжні миротворці приїжджають у Київ, щоб посадити за стіл переговорів за своїм посередництвом владу та опозицію.
Однак антинародний режим, створений Кучмою, навіть перебуваючи у конвульсіях, хапається за останню соломинку, щоб зберегтися. Запанікувавши, Кучма спочатку погодився на будь-який варіант – чи то переголосування виборів у Донецькій та Луганській областях, де була суцільна бандитизація та фальсифікація, чи то проведення третього туру по всій Україні, чи то нові вибори. Переляканий Янукович заявив, що згоден на колінах попросити донбасівців прийти на переголосування. Та раптом Кучма спохопився і заявив, що ніколи не погодиться на переголосування і що кризу зможуть розв’язати тільки нові вибори, в яких, підкреслив, що сам він у ролі кандидата участі не братиме. В унісон з ним заговорив і Янукович: тепер він наполягає тільки на нових виборах, в яких (зважте, читачу!) не повинні висуватися ні він сам, ні Ющенко. Подав голос і Тигіпко: потрібні нові вибори, і він сам не проти у них випробувати долю.
Чи не вловлюєте за цим, читачу, щось уже знайоме. Так, так, пригадайте-но оприлюднений в інтернет-виданнях план, розроблений у надрах Куминої канцелярії під керівництвом “кризового менеджера”. Той самий, за яким передбачалося при відстороненні Кучми довести виборчий процес до абсурду, продемонструвавши найгрубіші та наймасовіші порушення, обливши брудом обох головних фаворитів настільки, щоб скомпрометувати їх в очах втомленого від безміру народу. Все це для того, щоб визнати, найкраще через суд, вибори такими, що не відбулися, і призначити нові. На тлі створеного в країні безладу прокучмівські політичні сили звертаються до “арбітра нації”: не може Україна бути без Кучми, рятуйте, дорогий Даніловичу, ідіть на третю каденцію, тим більше, що правова платформа передбачливо створена прирученим Конституційним судом. Однак “арбітр” знає, як насправді ставиться до нього народ, і вирішив зіграти роль чесної людини: ні-ні, боронь Боже, я ж дав слово, що не піду новий термін і міцно тримаю його; хай буде третя сила.
Чи не один до одного все відбувається так, як передбачалося оприлюдненим планом? Уже маємо ідею нових виборів, уже маємо відмову збанкрутілого Дона, який закликає і Ющенка не балотуватися, уже й ніс третьої сили витикається, як шило з мішка. Затримка тільки за судовим рішенням. Що ж, почекаємо, який вердикт винесе Цивільна палата Верховного Суду. Зі слів опозиції знаємо, який шалений тиск здійснюється на суддів. Але вже настали інші часи. Вже судді підносять голови і встають з колін. То ж є надія, що цього разу їх не вдасться пригнути.
Тим часом завершились другі переговори за “круглим столом” при посередництві високих зарубіжних діячів. Підписана спільна заява, якою передбачається:
– виключення можливості застосування сили для вирішення проблем, що виникли після другого туру виборів президента України (це тверда позиція Ющенка);
– розблокування роботи органів державної влади (тут Ющенко, зважаючи на думку толерантних європейських арбітрів, змушений піти на компроміс, який продовжить агонію режиму; але, якщо влада знову почне хитрувати, то блокування відразу ж відновиться);
– створення експертної групи для проведення термінового юридичного аналізу та внесення відповідних пропозицій про завершення виборів президента України на підставі відповідного рішення Верховного Суду України (остання соломинка для Кучми – суд; що ж, треба чекати його вердикту);
– прийняття в пакеті зі внесенням змін до Закону “Про вибори президента України” політичної реформи – внесення змін до Конституції України відповідно та формування на цих засадах уряду України (непростий, але вимушений для Ющенка компроміс, оскільки реформа потрібна, але явно вона не на часі);
– необхідність збереження територіальної цілісності України (суттєве положення, яке відстоює Ющенко; влада на словах – теж, а на ділі – протилежне);
– необхідність зосередити зусилля всіх політичних сил, фракцій та депутатських груп у Верховній Раді України, інших органів державної влади та місцевого самоврядування на врегулюванні соціально-економічної ситуації в Україні та зупиненні кризових явищ в економіці (хто ж може проти цього заперечити?).
Деякі радикальні прихильники Ющенка розчаровані згодою свого лідера на ці умови. Але лідер коаліції “Сила народу” та “Комітету національного порятунку” обрав єдино правильну лінію. Це не від слабості, а, навпаки, від відчуття сили, що спирається на широку народну підтримку.
І тут доречно нагадати шосту прикмету дня 1 грудня – з цього дня Кучма вже не є легітимним президентом України. Згідно з Конституцією України президент України обирається строком на 5 років (ст..10З); "новообраний президент України вступає на пост не пізніше ніж через тридцять днів після офіційного оголошення результатів виборів, з моменту складання присяги народові на урочистому засіданні Верховної Ради України" (ст. 104). Кучма склав присягу 30 листопада 1999 року, отже, ЗО листопада 2004 року його повноваження закінчились. Тому тепер можна не зважати на його зволікання з указом про відставку уряду Януковича і призначення нового Кабінету міністрів. У цій ситуації легітимними є постанови Верховної Ради з цих питань. Депутати вже приступили до консультацій щодо кандидатур на посаду Прем'єр-міністра. Називаються імена Володимира Литвина, Олександра Мороза, Юлії Тимошенко та інших. Почекаймо – і дізнаємось на кого випаде вибір
Останнім кроком до остаточної перемоги "помаранчевої революції" має стати рішення Верховного суду – є всі правові підстави винести його на користь Ющенка.. Звичайно, Кучму і компанію влаштувало б визнання минулих виборів такими, що не відбулися, і призначення нових виборів з висуванням нових претендентів. Однак це не є правовим виходом, оскільки перший тур виборів відбувся, переміг Віктор Ющенко, ніхто його результатів голосування
не оскаржував, вони є цілком легітимними і відбивають волевиявлення народу. Тому єдиний розумний вихід – провести переголосування другого туру. Це і швидше (фактор часу в умовах гострої кризи є дуже важливим), і дешевше (фактор коштів теж не абищиця, зважаючи, що уряд Януковича добряче випатрав бюджет під час минулих виборів), і Україна матиме цілком легітимного президента.
На цьому стоїть Віктор Ющенко, на цьому стоїть Майдан Незалежності, на цьому стоїть український народ.

02.12.2004

РІШЕННЯ ОСТАТОЧНЕ. ОСКАРЖЕННЮ НЕ ПІДЛЯГАЄ

Такими словами закінчується постанова Верховного суду України від 3 грудня, в якій визнано недійсними результати другого туру президентських виборів 21 листопада ц.р., а дії Центральної виборчої комісії щодо встановлення результатів повторного голосування неправомірними. Постанова ЦВК про оголошення президентом України Віктора Януковича скасована.
Це був безпрецедентний у політичній історії України судовий розгляд. П'ять днів до цієї події була прикута увага не тільки української спільноти, а й світової громадськості, що пояснюється кількома надзвичайними моментами.
По-перше, справді ніколи раніше найвищий судовий орган у нашій країні не розглядав такої масштабної справи.
По-друге, від цього рішення залежало, чи увійде в правове поле і чи буде розв'язаний соціально-політичний конфлікт, що виник унаслідок системних зловживань та використання адміністративного тиску з боку претендента від влади, що особливо рельєфно виявилося під час голосування 21 листопада.
По-третє, питання розглядалося судовою палатою у цивільних справах Верховного суду у повному складі; вердикт підписали всі без винятку судді..
По-четверте, розгляд відбувався у дні, коли Київ, уся Україна вирувала людом – мільйони вийшли на площі і вулиці міст і сіл, щоб відстояти своє право вибору.
По-п'яте, цей судовий процес став зразком повної відкритості та демократичності – всі засідання, крім перебування суддів у дорадчій кімнаті, у прямій телетрансляції міг бачити практично весь український народ.
Звичайно, все це накладало на суддів надзвичайно високу відповідальність. Було очевидним, що кожне положення винесеної ухвали прискіпливо зважуватиметься на терезах української Феміди; кожне слово, мовлене суддями, розглядатиметься під мікроскопом зацікавленості сторін; навіть кожен їхній жест та міміка відповідно сприйматиметься серцями мільйонних мас.
І треба віддати належне суддям: вони трималися виключно у рамцях процедури та закону, при цьому були уважними, толерантними, безпристрасними і, звичайно, об'єктивними. Щоправда, уникнути звинувачень не вдалося: представники влади не минали нагоди казати, що, мовляв, рішення, винесене судом, прийняте під тиском.
Звичайно, тиск був. Бо хіба можна не відчувати вирування емоцій десятків тисяч людей на Майдані та біля самого приміщення суду, які вимагали одного – справедливості? Адже не секрет, що довір'я до судової системи, яка не раз демонструвала, що працює за "телефонним правом", в українського люду було підірване. І мітинґовий тиск підштовхував високий суд аж ніяк не до потурання вулиці, а навпаки – до дій за законом, а не, як висловився один науковець, за ЗЕКоном. Тому саме такий тиск слід вважати тиском праведним, бо він лежить у межах права.
А от неправедний тиск можна було спостерігати зовсім з іншого боку. Хто, як не Кучма у процесі судового розгляду заявляв, що не погодиться на переголосування, що треба проводити тільки нові вибори? І це вже голос не з вулиці, не пересічного громадянина, а ґаранта Конституції. Та й цього йому видалося замало: він втягнув у внутрішні наші справи також президента Росії. Під час зустрічі з Путіним в підмосковному аеропорту, фактично на задвірках – це ж треба така ганьба для глави великої європейської держави!! – вони обидва з глибокодумним виглядом твердили тільки про нові вибори.
Хіба не на Верховний суд були розраховані ці політичні тиради? Подейкують, що великий тиск на суд чинився також з боку президентської адміністрації та оточення прем'єр-міністра. Однак судді виявилися на висоті, не піддалися, і значною мірою врятували добряче підмочену за президентства Кучми репутацію нашої судової системи та зберегли імідж України в очах світового співтовариства, довівши, що в ній усе-таки є паростки демократизму. Як уже знаємо, суд виніс вердикт провести переголосування другого туру, а не нові вибори, яких так дуже прагли Кучма з Януковичем.
За суттю Верховний суд задовольнив скаргу довіреної особи Ющенка Миколи Катеринчука частково, відкинувши вимогу визначити переможця перегонів за результатами першого туру, в якому першість мав Віктор Ющенко. Однак саме ця частковість і означає повноту задоволення поданої скарги за суттю. Якби суд погодився задовольнити згадувану частину скарги, то, по-перше, це суперечило б закону, за яким для перемоги в першому колі потрібно набрати більше половини голосів виборців, які взяли участь в голосуванні (такого результату не мав жоден кандидат); по-друге, сам Ющенко ніколи б на таке не погодився: він знає свою силу і хоче бути повністю легітимним, без найменшої тіні сумніву, президентом усієї України.
Верховний суд прийняв також окрему ухвалу, спрямовану до Верховної Ради, президента й ґенерального прокурора. На жаль, ця частина судового рішення ще не оприлюднена, тому можна здогадуватися, що в ній ідеться про порушення, які були з'ясовані й установлені в ході розгляду даної справи і які стосуються високих адресатів.
Що ж випливає з цього справді доленосного для українського народу судового рішення?
Перше і головне: 26 грудня відбудеться переголосування другого туру президентських виборів. У ньому мають право брати ті ж особи – Віктор Ющенко та Віктор Янукович. Обидва заявили про свою готовність продовжити боротьбу, хоч Януковича багато хто небезпідставно застерігав від цього. Переможцем стане той, хто набере звичайну більшість голосів. Якщо змагання цього разу буде чесним, то в перемозі зі значною перевагою Віктора Ющенка не може бути сумніву. Досить подивитися на мільйони людей, які беруть участь у "помаранчевій революції" в усіх реґіонах, в тому числі і в південно-східних, щоб така впевненість з'явилася.
Друге. Якщо Янукович все таки зніме свою кандидатуру раніше ніж за десять днів до голосування, то його місце зможе зайняти кандидат, який у першому турі посів третє місце. Це – Олександр Мороз. У цьому випадку можна сподіватися на справді чесне, у рамках правового поля змагання гідних суперників. Переможе той, хто набере більше голосів. Якщо виходити з результатів голосування у першому турі, а також х революційно наелектризованої нинішньої ситуації, то, звичайно, безсумнівні шанси перемогти сьогодні у Віктора Ющенка.
Третє. У випадку, якщо Янукович зніме свою кандидатуру менше ніж за десять днів до голосування, то у бюлетені залишиться прізвище тільки Віктора Ющенка. Тоді йому, щоб стати президентом, необхідно набрати більше половини голосів виборців, які прийдуть до виборчих урн. Навряд чи хто сумнівається, що він їх набере.
Барометр політичної погоди показує, що Віктор Ющенко фактично уже сьогодні є народним президентом України. Але формально президентом ще треба стати. Леонід Кучма, чий президентський термін, нагадаю, сплив 30 листопада ц.р., за законодавством ще формально підписує всі державні акти. На жаль, він, використовуючи цю можливість, робить усе для того, щоб зволікати процес. Так, не виконано рішення Верховної Ради про недовіру Кабінетові міністрів, що передбачає його відставку. Не розв'язане питання з ротацією Центральної виборчої комісії, якій виявлено парламентську недовіру і незаконні дії якої виявилися в ході судового розгляду.
Кучма з Януковичем звинувачують опозицію в тому, що вона не розблокувала приміщення Кабміну та Адміністрації президента, як було домовлено за "круглим столом". Опозиція твердить, що вина у цьому лягає Кучму та Януковича, які порушують Конституцію, не реагуючи на рішення Верховної Ради, наслідком яких має бути відставка уряду та оновлення складу ЦВК. До того ж, вимагають негайного проведення так званої політреформи, яка жодного відношення до завершення виборчого процесу не має.
Розрахунок нинішнього режиму очевидний: якомога довше зволікати час, доки на виручку не прийдуть хрещенські морози і під їхнім натиском не зів'януть помаранчеві кольори Майдану. Але в цьому кучмо-януковичі помиляються. Український народ, який відчув себе єдиною, державною нацією, уже виніс свій вердикт злочинному кланово-олігархічному режимові: його місце на смітнику історії. І це рішення остаточне і оскарженню не підлягає. Це тільки справа часу. І якщо у нинішніх тимчасових є бодай грам совісті, то не слід ще більше ускладнювати кризу, а пора набратися мужності і мирно відійти.

06.12.2004

МОМЕНТ ІСТИНИ НАСТАНЕ У НЕДІЛЮ, 26 ГРУДНЯ

Президентські перегони в Україні, що вимушено переступили строки, визначені Конституцією, добігають фінішу – на 26 грудня призначене переголосування другого туру, результати якого визнані Верховним судом недійсними через системні порушення та фальсифікацію. Фіналісти Віктор Ющенко, що переміг у першому колі, та Віктор Янукович, який не підкорився парламентському рішенню і замість відставки пішов у відпустку, знову схрестять шпаги за лідерство у суспільстві.
Яку ж ситуацію, яку розстановку сил і які шанси на перемогу бачимо напередодні переголосування?
Передусім, слід відзначити фактор Майдану і його вплив на суспільну свідомість.
Майдан став центром і символом “помаранчевої революції”.
Він був її живим організмом: його дух, його настрій передавався мільйонам людей в Україні і поза нею.
Він був безпрецедентним своєю масовістю – понад п’ятисот тисяч людей збиралося під помаранчевою символікою коаліції “Сила народу” Віктора Ющенка. І це справді була народна сила, з якою змушені були рахуватися всі гілки нинішньої влади, сила, яка загнала ґаранта Конституції у приміський ліс, сила, проти якої побоялися застосувати силу – у цьому також яскрава перемога народу.
Революційний Майдан вразив і українців, і зарубіжних гостей своєю мирною впевненістю, дисциплінованістю, одностайністю.
Він став прекрасною школою утвердження національної гідності, самоусвідомлення та боротьби народу за демократію.
Сюди, на Майдан, перемістився центр культурного життя столиці і держави: стільки видатних діячів культури і мистецтва в одному місці, такого спалаху літературного натхнення та народної творчості навряд чи бачив Київ за всю свою історію.
Ще одна важлива риса Майдану – його осердям і його рушійною силою була молодь – і це свідчить про те, що “помаранчева революція” не зупиниться, що вона має майбутнє, перспективу подальшого розвитку демократичних процесів у державі.
Нарешті – і це змушені визнати (і цього найбільше лякаються) супротивники народного кандидата – Майдан став великою потенційною армією активних бійців Віктора Ющенка.
Все, що спостерігалося в політичному житті країни, відбувалося під знаком Майдану. З Майданом, хоч і нехіть, але мусив рахуватися Кучма. Він не пішов на силовий варіант, на який його схиляли гарячі голови, не тільки тому, що боявся наостанок зіпсувати свою репутацію в світі (вона і без цього добряче підмочена), а тому, що не був певний, що силові структури (армія, Служба безпеки, внутрішні війська і міліція) підуть проти народу і застосують зброю.
До Майдану була прикута увага світової громадськості і завдяки Майдану в Україну в ролі посередників приїздили президенти Польщі, Литви, лідери Європейського Союзу та члени сенату й конґресу США. До Майдану змушена була прислухатися і та частина парламенту, яка складала так звану проурядову більшість, завдяки чому вдалося прийняти низку таких важливих рішень, як висловлення недовіри ЦВК, ґенпокуророві та про відставку уряду Януковича. Саме під впливом Майдану чимало депутатів почали виходити з пропрезидентських фракцій, деякі з яких почали розсипатися, що створило основу для переформатування депутатського корпусу і створення нової парламентської більшості навколо “Нашої України”. Власне, Верховна Рада почала набирати авторитету єдиного леґітимного центру влади, здоровому ядру якої ще можна довіряти.
Суперечливі думки в суспільстві викликало ухвалення парламентом необхідних у новій ситуації доповнень до Закону про вибори президента, спрямованих на недопущення найпоширеніших зловживань адмінресурсом, застосування сумнозвісної “каруселі” з відкріпними посвідченнями та голосування по домівках, завдяки чому було сфальшовано на користь претендента від влади приблизно 3-3,5 млн. голосів виборців, а також – на відставку ґенпрокурора та оновлення Центрвиборчкому, у пакеті з законопроектами про так звану конституційну реформу. Помірковані прихильники Ющенка вважали це своєю перемогою; радикальні ж, яскравим представником яких є Юлія Тимошенко, – сприйняли це за поразку. І ті, й інші мали свої резони.
Головне ж, на думку поміркованих, – це ухвалення рішень, які мають убезпечити від зловживань під час переголосування, що ґарантує перемогу Ющенкові. А в законопроектах змін до Конституції, які обмежують президентську владу, враховано практично всі зауваження опозиції (їх дванадцять), до того ж ухвалений Закон вступить у дію не відразу, а з 1 вересня 2005 року, отже, до цього часу новообраний президент матиме ті ж повноваження, які має нині Кучма, і зможе виконувати свою передвиборчу програму.
Радикали, мають слушність у тому, що, по-перше, неправомірно ухвалювати закон про конституційні зміни, що вимагає 300 голосів, і звичайні законопроекти, для яких досить звичайної більшості (226 голосів), в одному пакеті. По-друге, неконституційним є пролонгування терміну нинішнього депутатського корпусу ще на один рік парламентом, а не народом. А по-третє, і найголовніше, в пакетній ухвалі, на їхню думку, криється хитрість влади – будь-що зірвати вибори, протягнути “безпрезидентський період” до 1 вересня, коли наберуть чинності ухвалені конституційні зміни і, сколотивши відомими методами слухняну парламентську більшість, посадити у чільне відтепер прем’єрське крісло свою людину (скажімо, того ж Кучму, Медведчука чи ще когось). Недарма ж так раділи есдеки(о) та й сам Кучма, який від переповнених почуттів розщедрився на звання Героя України для спікера Литвина, який доклав зусиль для прийняття пакету.
Залишаючи читачеві самому вирішувати чиї арґументи переконливіші, слід наголосити на одній суттєвій обставині. Навіть якби вдалося проголосувати не в пакеті, а окремо законопроекти, що стосувалися удосконалення виборчого процесу, то це, знаючи повадки Кучми, зовсім не означало, що він увів би їх у дію своїм підписом. Натиснути можна було б Майданом, але люди вже притомилися, а надворі зима і може наступити раптове похолодання, що зменшить велелюдність революціонерів і, звісно ж, буде на користь Кучми і компанії. Отож, компроміс, на який погодилася опозиція цілком виправданий, кращого виходу не було.
Тим більше, що загальна суспільно-політична ситуація, що склалася в країні, була сприятливою для коаліції “Сила народу”. Здобута перемога зміцнила позиції Ющенка та збільшила кількість його прихильників. Супротивник був деморалізований, його команду почали покидати чільні прибічники на кшталт керівника передвиборного штабу Тигіпка і представника провладного кандидата в ЦВК Гавриша та інших. Замінено ґенпрокурора. Почали шукати “запасні аеродроми” та подавати у відставку голови низки обласних державних адміністрацій.
У такій ситуації тверезо мисляча людина на місці Януковича, якій притаманний дар глибокого аналізу, зняла б свою кандидатуру, оскільки перемога їй аж ніяк не світить. Однак кандидат від влади, як кажуть, закусивши вудила, відчайдушно (чи приречено) кинувся в нове безперспективне змагання. Він об’їхав зомбовані і залякані східні та південні області, спираючись при цьому на сепаратистські настрої своїх керівних прихильників у цих реґіонах. На зібраних нашвидкуруч мітингах Янукович спробував закріпити свій новий імідж – усміхненого та фанатично впевненого в симпатіях до себе народу державного мужа. Але штучність цього образу зводило нанівець неадекватне мислення його носія: істерична критика на адресу Ющенка та його прихильників набирала явно сварливого характеру і висвітлювала інтелектуальний та мовний рівень, характерний для Зони. Вслід за козлами, як він назвав тих, що по-іншому, ніж він, мислили, Янукович обізвав Майдан “помаранчевою чумою”, а тих, хто віддав симпатії Ющенкові – “помаранчевими пацюками”.
Ющенко не принизився до рівня опонента і не став відповідати тим же. Він як людина порядна, інтелектуальна і культурна поблажливо вибачив ці вислови своєму супротивникові, віднісши їх на безсилля і слабкість переможеного.
Та найцікавіше, що помітили політологи, це мавпування штабістів Януковича засобів і методів масової роботи, які застосовували ющенківці. Але те, що для коаліції “Сила народу” було органічнім і природним, у виконанні прибічників Януковича втрачало свою свіжість і мало кумедно-шаржований вигляд. Якщо набожність Ющенка є справжньою і давньою, то скороспіла боголюбність Януковича, що прорізалась під час перегонів, здається штучною і тому нещирою. Якщо Ющенко починав як народний кандидат зі стотисячної підтримки на Співочому полі, а пізніші масові заходи його блоку стали логічним продовженням виробленої лінії, то мітинги зі звезеними силоміць людьми на підтримку Януковича мали карикатурний характер. Якщо коаліція “Сила народу” з самого початку була опозиційною до влади, то проголошення на останній стадії перегонів себе опозиціонером до чинної влади Януковичем є просто облудною: бо як можна бути в опозиції до уряду, який і досі він же формально очолює?
Однак уважного спостерігача не може не насторожити така неадекватна поведінка Януковича. Схоже, щось чи хтось стоїть за ним і підштовхує саме до таких дій. Без такого припущення важко збагнути, на що ж сподівається претендент від влади. Застосувати адмінресурс у колишніх обсягах навряд чи вдасться. “Каруселі” з відкріпними посвідченнями та голосуванню по домівках поставлено заслін у вигляді ухвалених доповнень до Закону. Віра у всенародну любов до провладного кандидата є абсурдною, зважаючи на суспільні настрої серед більшості населення. Тоді що?
Вочевидь, ставка зроблена на зрив виборів. Недарма Янукович неодноразово пропонував Ющенкові водночас знятися з перегонів, щоб провести нові вибори з новими кандидатами. Недарма прибічники кандидата-прем’єра і він сам неодноразово наголошували, що порушення будуть саме з боку ющенківців; тому треба остерігатися, що самі ж януковичівці і будуть творити різними способами ці порушення під личиною своїх супротивників, щоб затягати їх по судах. Не виключено, що й частина комісій, сформована штабом Януковича, буде всіляко саботувати роботу. Недарма сам Янукович прозоро натякнув, що в Донбасі уже зголосилося 35 тис. добровольців іти 26 грудня на Київ захищати свого кандидата і що сам Янукович на них уплинути не може.
Ця остання заява набрала зловісного змісту після оприлюднення народним депутатом Григорієм Омельченком інформації про таємні плани застосування силового варіанту. За його словами, з достовірних джерел йому стало відомо, що з арсеналів російського Чорноморського флоту на Донбас відправлено значну партію закупленої вогнепальної зброї та вибухівки. Нею будуть озброєні 30 загонів, сформованих з представників кримінального світу, які відправляться до столиці творити терористичні акти, які дали б змогу Кучмі запровадити надзвичайний стан і таким чином визнати переголосування недійсним і щонайменше на півроку, а то й до 1 вересня 2005 року відкласти нові вибори. Цей план відомий і Кучмі, і Путіну, і Медведчукові, і міністру внутрішніх справ Білоконю. На жаль, він цілком укладається в розроблені в надрах Адміністрації президента України сценарії зриву виборів. У цьому світлі цілком зрозумілою стає радість кучмістів з приводу ухвалення законопроектів конституційної реформи.
Що ж, від них можна чекати чого завгодно. Але нині український народ уже не той, яким був до помаранчевої революції. Момент істини настане в неділю 26 грудня і права свого вибору народ не упустить і при потребі зуміє захистити. Силовий варіант, якщо він справді планується, не пройде – бодай тому, що сьогодні він публічно викритий і протиотрута буде вироблена.
Сьогодні українське суспільство переконане: назад вороття немає і бути не може. Режим Кучми-Медведчука-Януковича опиниться там, де й має опинитися – на смітнику історії. З помаранчевої революції бере початок Нова Україна – вільна, демократична, спрямована в майбутнє. У цьому й полягає момент істини.

20.12.2004

НАРОД ПЕРЕМІГ.
ТА ЦЕ ЩЕ НЕ ПОВНА ПЕРЕМОГА, І НАВІТЬ НЕ ПОЛОВИНА ЇЇ

Оновлена кадрово Центральна виборча комісія, яка, слід віддати належне, працювала чітко, демократично й прозоро, після на підставі всіх 100 відсотків протоколів дільничних комісій оприлюднила попередні результати переголосування другого туру виборів президента України 26 грудня 2004 року. Слід відразу зазначити надзвичайно високу, як на європейські мірки, активність виборців: вона становила 77,19% від загальної їхньої кількості – це на 2% більше, ніж у першому і настільки приблизно менше, ніж у другому турах.
Переміг, як і очікувалося, Віктор Ющенко: за нього віддали голоси 15 115 452 виборці, або 51,99% від усіх, що взяли участь у голосуванні. За його опонента Віктора Януковича висловилося 12 848 087 виборців, або 44,19%. Перевага в понад 2 мільйони 267 тис. голосів (7,8%) переконлива, ці результати навряд чи похитнуть оскарження команди Віктора Януковича, якими переможені збираються закидати судові інстанції.
Це були не традиційні перегони, коли народ на фінішній прямій з-поміж двох фіналістів – представників різних політичних сил – обирав, або кращого, на його погляд, або, як це було минулих виборів, – менше зло. Цього разу “менше зло” в образі і подобі єдиного представника від олігархічно-кримінальної влади стало “злом абсолютним”. І робити вибір доводилося між протилежностями: тоталітаризмом і демократією, безправ’ям і свободою, гнітючою нужденністю і надією на доброжиток.
Проблеми вибору не було б, якби “абсолютне зло” не маскувалося під добропорядність, якби не пускало в хід підкуп і залякування, якби через монополізовані засоби масової інформації не запускало масову брехню, якби не маніпулювало суспільною свідомістю, якби зрештою, не використовувало сумнозвісний адміністративний ресурс та не топтало право і мораль. І коли завдяки системним порушенням та фальсифікації було зведено до мінімуму перевагу народного кандидата в президенти Віктора Ющенка у першому турі голосування, а в другому його перемогу просто вкрадено, терпець народу увірвався і він багатомільйонно вийшов на майдани і вулиці, щоб захистити свій вибір і свою людську гідність. Так почалася українська національно-демократична революція, яка отримала назву Помаранчевої – за кольором коаліції “Сила народу”, очолюваної Віктором Ющенком.
Це були справді найбрудніші, найбрутальніші та найжорстокіші, освячені режимом Кучми, вибори в історії Незалежної України. Попри те, що в хід було пущено все – від тотальної брехні до розігрування карти сепаратизму, від збиткування мобілізованих кримінальних елементів над активістами опозиційного блоку (при бездіяльності міліції) до отруєння його лідера. Та досягти мети і зберегти владу режимові не вдалося – міцне здоров’я, особиста мужність Віктора Ющенка та зусилля лікарів і досягнення сучасної медицини врятували його життя. А сам режим під могутнім психологічним натиском народу, київського Майдану захитався. Верховна Рада попри свою політичну строкатість змушена була ухвалити рішення про недовіру урядові Януковича та Центрвиборчкому. Верховний суд, відчувши силу і підтримку народних мас, виніс безпрецедентний вердикт, скасувавши ухвалу ЦВК, що проголошувала президентом Віктора Януковича, та призначивши переголосування. Його результати ми вже знаємо: завдяки внесенню поправок до законодавства, які ставили перепони зловживанням і фальсифікаціям, впевнено переміг народ, обравши президентом загальнонаціонального лідера Віктора Ющенка.
І все-таки багато хто задумується: чому за Януковича проголосувало стільки виборців – близько 13 млн.? Адже за душею у нього немає реальних здобутків. За його прем’єрства виникла так звана хлібна криза, внаслідок якої відчутно подорожчало прожиття людей. За хлібною країну вразила криза бензинова, яка спричинила новий виток зростання цін. Його непрофесійна бюджетно-фінансова політика сколихнула інфляцію і мало не зруйнувала банкову систему України. Під час самої виборчої кампанії вповні розкрився справжній його морально-етичний та культурний рівень – досить пригадати бодай рецидив його кримінального минулого, коли Віктор Янукович обізвав більшу частину народу “козлами”, помаранчеву революцію – “помаранчевою чумою” а її учасників – “помаранчевими пацюками”.
Ці майже 13 млн. голосів за Януковича переважно здобуті у найбільш зросійщених південно-східних реґіонах, де сильний вплив “п’ятої колони” і де найбільше педалювалося мовне питання та стимулювалися сепаратистські настрої. Одна частина людей була зомбована залежними від влади і олігархів місцевими засобами масової інформації, які поширювали дезінформацію та брехню, пов’язуючи ім’я Ющенка з ненависним фашизмом та розповсюджували небилиці про його сім’ю. Друга – була підкуплена: або безпосередньо (депутат Стретович, наприклад, оприлюднив дані про сотні тисяч гривень, які використовувалися для підкупу посадових осіб та членів виборчих комісій у Кіровоградській області), або через доплати до пенсій, зроблених за два місяці до виборів (у бюджеті на 2005 рік кошти для таких доплат не передбачені, більше того – з підприємців стягнуто податки за квартал наперед, що поглиблює бюджетний дефіцит). Третя частина населення була просто залякана: підтримка когось іншого, а не провладного кандидата, загрожувала втратою роботи, а то й фізичною розправою за допомогою кримінальних елементів. Та й фальсифікаціям і порушенням запобігти повністю не вдалося.
Отже, напрошується висновок, що не всі голоси за Віктора Януковича є справжнім волевиявленням населення. Якщо простежити за соціологічними опитуваннями, легко помітити, як нарощувався рейтинг прем’єра і які структури соціологів працювали на нього. Тому реально, якби все робилося чесно, він міг би розраховувати на підтримку приблизно 18 –20 відсотків населення.
Та хоч як би там було, помаранчева революція перемогла, і це увінчалось обранням Віктора Ющенка президентом України. Цю перемогу неспроможні перекреслити ніякі зусилля, ніякі судові позови, ніяка демагогія прихильників провладного претендента. Вона безпрецедентна за своїм значенням, оскільки, по-перше, одна з найбільших країн так званого СНД обрала демократичний шлях розвитку: авторитаризм, як у Росії, Білорусі, Казахстані, Узбекистані, Туркменістані, тут не пройшов. Тому ця перемога означає кінець режиму Кучми і вихід України зі створеної ним зони бідності та беззаконня, де переслідують інакомислячих і відрізають голови журналістам.
По-друге, вона сколихнула весь демократичний світ своєю масовістю і безкровністю. Про Україну, яка раніше була відома чорнобильською трагедією, високим рівнем корумпованості, футболом та перемогою Руслани на Євробаченні, заговорили як про самодостатню країну, народ якої прокинувся від летаргічного сну і наочно заявив про свою силу (недарма слово “Майдан” стало інтернаціональним).
По-третє, революція чітко означила європейський вибір народу, що відкриває для України можливість посісти гідне місце у великій сім’ї світового співтовариства.
По-четверте, вона подала приклад іншим народам колишніх радянських республік і в першу чергу Російської Федерації, як можна і треба боротися за свої права, за демократію, за краще життя, за реальне волевиявлення.
І все таки не час спочивати на лаврах. Перемога дісталася не легко, боротьба була запеклою, однак порівняно короткочасною. Наступний період буде тривалішим, а завдання набагато важчими. Адже треба втілити в життя ті програмні накреслення, з якими коаліція Ющенка йшла до народу і яким народ повірив та які підтримав. Передусім, треба розчистити Авгієві, точніше – Кучмині конюшні авторитаризму та аморальності. Слід сформувати уряд народної довіри, дібравши не тільки визнаних професіоналів, але людей патріотичних, порядних, високоморальних, які б у повсякденній роботі виходили передусім з українських інтересів. Звичайно, доведеться в дечому поступатися, йти на певні компроміси, оскільки треба враховувати зацікавленості й вигоди членів коаліції та попутників, а також різних політичних сил у Верховній Раді, щоб сформувати нову тривку парламентську більшість. Але такі компроміси не повинні нехтувати права та інтереси українського народу, для якого соціальне спрямування внутрішньої політики та неухильне поліпшення загального доброжитку є визначальним. А спадщина від режиму Кучми-Медведчука-Януковича дістається нелегка: тотальне зубожіння більшої частини населення, розкрадена загальнонаціональна власність, розбалансований великодефіцитний бюджет-2005, тощо.
Безумовно, багато зусиль доведеться докласти і для подолання сепаратистських настроїв серед певних кіл південно-східних реґіонів. Консолідація української нації залишається наріжним каменем внутрішньої політики. Певно ж, що не знімається з порядку дня політична реформа – не кучмівсько-медведчуківська, яку всіма силами намагалися протягнути, а справжня демократична, яка забезпечила б реальну владу і контроль народу.
Діяти доведеться в умовах жорсткої опозиції та спротиву тих сил, які програли, але не здалися, і які підживлюватимуться підтримкою з-поза меж України.
Названі та не названі завдання, які постають перед новою владою та новим президентом, вимагають максимальної концентрації політичної волі української еліти, зосередження і спрямування народної енергії та зусиль на їх здійснення. Ось чому, тішачись законною перемогою, слід пам’ятати, що ця перемога не є повною і не є навіть її половиною. Основна боротьба і основна робота ще попереду.

29.12.2004

СМУГА НЕПЕВНОСТІ ТА СУМ’ЯТТЯ МИНАЄ

Парадоксальна ситуація склалася в Україні після повторного голосування другого туру президентських виборів 26 грудня минулого року, яка викликає непевність і сум’яття у суспільстві. Суть її визначається трьома факторами, штучно створеними конаючим режимом Кучми-Медведчука-Януковича.
Перший фактор. Потужна хвиля “Помаранчевої революції” остаточно утвердила перемогу народного кандидата Віктора Ющенка, але ось уже протягом майже місяця, попри офіційне оголошення Центрвиборчкомом остаточних результатів виборів, він не може зайняти належне йому місце на Печерських пагорбах.
Другий фактор. Збанкрутілий політик Віктор Янукович, позбавлений зловісного адмінресурсу та можливості масових фальшувань, програв вибори остаточно і безповоротно, але затіяв безглузде з погляду елементарної логіки судове сутяжництво, не визнаючи своєї очевидної і безсумнівної поразки.
Третій фактор. Хоча час кучмізму пробив, оскільки формально термін повноважень Кучми за Конституцією скінчився ще 30 листопада 2003 року, фактично ж він до інавгурації нового президента залишається на посаді і замість того, щоб тихо і спокійно дочекатися формальної передачі влади, розвинув шалену активність, видаючи десятки указів та розпоряджень.
Всі три фактори, звичайно ж, тісно пов’язані і сіють у суспільстві зневіру і розчарування. Варто їх розглянути детальніше.
Поведінка Януковича викликає подив навіть у його прихильників – чимало знакових постатей з їх числа вже покинули середовище колишнього кандидата на посаду президента України. На жаль, екс-прем’єр не вміє гідно програвати. Спочатку він не визнавав висловленої Верховною Радою йому недовіри і якийсь час уперто не подавав заяву про свою відставку. Замість привітати фактичного переможця в перегонах він затіяв безперспективні позови до Верховного суду, щоб переглянути рішення Центрвиборчкому про остаточні результати голосування та визнання президентом Віктора Ющенка. Суд уже відкинув кілька скарг Януковича, 17 січня розпочав розгляд останньої, але в позитивний для екс-прем’єра вердикт не вірять навіть його найближчі і найзатятіші соратники.
Щоб, як кажуть, зберегти обличчя, логічно було б визнати реалії, що склалися, з гідністю зійти з дороги та очолити опозицію до нової влади. Ставши на хибний шлях сутяжництва, Віктор Янукович знищує себе як політика, відштовхує від себе колишніх прихильників (навіть його партійна фракція у парламенті стала розбігатися) і в перспективі може взагалі зійти з політичного поля. Пояснити його настільки ж затяту, наскільки й невиправдану, сказати б, убивчу тактику можна пояснити двома причинами: або крахом непомірних амбіцій та бажанням “насолити” успішнішому суперникові, або цілком прагматичним розрахунком затримати з певною метою якнайдовше прихід нової влади. А можливо і те й інше разом.
Яка ця мета, видно неозброєним оком. Доки не буде сформовано склад нового уряду, на своїх постах залишаються кадри Януковича у ранзі виконуючих обов’язки. Вони і повинні за цей час позамітати сліди своєї не завжди виправданої діяльності та по можливості створити нові труднощі для наступної зміни. Зокрема, деякими міністерствами робляться спроби не за призначенням використати бюджетні кошти.
Ця позиція цілком збігається з діяльністю формально ще чинного президента та його канцелярії на чолі з Медведчуком. Як уже зазначалося, в останні тижні Леонід Кучма розвинув, таку указотворчу діяльність, якої не спостерігалося протягом року. Тут і масове нагородження президентськими відзнаками; і сумнівне присвоєння державних премій десяткам людей, серед яких чимало свояків і вірних слуг; це і кадрові переміщення та призначення на чільні посади, хоча відомо, що новий президент перегляне ці рішення. А викликані ці призначення єдиним: забезпечити цим людям привілейовані пенсії та пільги, визначені для вищого чиновництва. Якщо взяти до уваги ще й спроби приватизації державного майна, що заздалегоди було передане в розпорядження Державному управлінню справами (так званій ДУСі), державних дач і квартир, роздачу потрібним людям земель у заповідних зонах під Києвом тощо, то цілком зрозумілою стає зволікання з офіційним вступом новообраного президента Віктора Ющенка в його законні права: це потрібно для замітання слідів неправедної діяльності уряду Януковича та тотального дограбування України.
Таким чином, Віктор Ющенко і його команда поставлені у штучно створену ситуацію бездіяльності. Всенародно обраний президент України, визнаний десятками країн та міжнародних організацій, досі не відбув інавгурації, не може зайняти свій пост, і внести на затвердження Верховній Раді кандидатуру прем’єра, не може сформувати уряд та припинити розкрадання національних багатств України. Це гнітюче впливає на самого лідера коаліції “Сила народу”, і на більшу частину української спільноти, яка його підтримала.
На жаль, і в середовищі переможців президентських перегонів розпочалися прикрі колізії, зокрема пов’язані з боротьбою за право очолити майбутній уряд. Кандидатуру на голову уряду за Конституцією вносить на погодження Верховної Ради президент. Віктор Ющенко оприлюднив концепцію формування уряду загалом і визначення кандидатури на прем’єр-міністра зокрема. У першому випадку узгоджуються квоти представництва від тих політичних сил, які брали безпосередню участь у виборчій кампанії. Не секрет, що доведеться йти на певні поступки іншим парламентським фракціям в обмін на їхню підтримку майбутнього уряду. Однак при цьому президент обіцяє дотримуватися двох основних принципів: 1)це мають бути нові люди, ніхто з минулого складу уряду не увійде до його нового складу; 2)це мають бути люди високих ділових якостей, себто, професіонали.
Висловлені також конкретні вимоги, яким має відповідати кандидатура майбутнього прем’єр-міністра – ним не повинна бути людина: 1) з минулого уряду; 2) яка безпосередньо пов’язана з бізнесом; 3) лідер політичної партії. Чітко і зрозуміло. Питання це є суто внутрішньою справою лідерів коаліції. Однак воно вийшло з цих рамок і стало предметом обговорення в суспільстві. Зрештою, нічого страшного в цьому немає – громадськість має право обговорювати ті проблеми, які стосуються держави, її долі, її керівництва. Так само, як і змагання за прем’єрське крісло. Біда тільки в тому, що претенденти на цю посаду намагаються домогтися свого тиском своїх прихильників на президента, і роблять це публічно. Принаймні, про свої претензії заявили Юлія Тимошенко, Петро Порошенко, Анатолій Кінах, Олександр Мороз. Потенційно можуть розраховувати на ласку долі ще кілька осіб з найближчого оточення переможця: наприклад, Олександр Зінченко, Олег Рибачук, Віктор Пинзеник.
Перед Ющенком стоїть нелегке питання вибору. З одного боку, потрібно, щоб майбутній прем’єр відповідав проголошеним принципам, з другого, треба зважати на реакцію Верховної Ради і необхідність забезпечити затвердження кандидатури прем’єра з першого разу, щоб не похитнувся авторитет президента. А також – не можна не зважати на можливу реакцію Росії, яка завжди впливала на призначення кадрів на ключові державні посади в Україні.
З огляду на це жодна з кандидатур не є ідеальною. Юлія Тимошенко – давня і надійна соратниця Ющенка. Вона ділова, рішуча, прагматична, свого часу розкрила свої неабиякі професійні якості на посту віце-прем’єра в уряді Ющенка, нині одна з найавторитетніших постатей серед української націонал-демократії, вмілий організатор та прекрасний оратор. Пані Юлія кілька разів публічно заявляла про те, що може і хоче очолити уряд, а востаннє сказала, що тут і дебатувати нічого, оскільки була письмова угода з Ющенком, що в разі перемоги саме вона обійме посаду прем’єра. Тимошенко запевняє, що тепер ніякого бізнесу не має, але лідерство у своїй партії “Батьківщина” не має наміру залишати. Уже цим вона не відповідає одному з проголошених Ющенком принципів. До того ж, Юлія Володимирівна має чимало недоброзичливців у парламенті, та й Росія, яка свого часу підключалась до переслідувань Тимошенко, буде не в захопленні від її призначення прем’єром.
Петро Порошенко, який також претендує на посаду прем’єра, є одним з олігархів і лідером малопотужної партії “Солідарність”. Він готовий при створенні єдиної партії на базі блоку “Наша Україна” влити в неї свою партію, а свій бізнес передати в управління аудиторській компанії чи щось на кшталт цього. І перша й друга обіцянки надто туманні і не зовсім зрозумілі, принаймні на нинішньому етапі. Отже на сьогодні він також не задовольняє вимоги, виставлені Ющенком.
Ще один претендент на прем’єрську папаху Анатолій Кінах уже керував урядом після Віктора Ющенка, отже, був висуванцем Кучми, тому не є зовсім новою людиною у владі. Він наче не має свого бізнесу, але очолює Партію промисловців і підприємців. До того ж, підтримав Ющенка лише після першого туру виборів. Отже, порівняно з іншими прибічниками нового президента, має додаткові мінуси.
Олександр Мороз, лідер соціалістів, також підтримав Ющенка з другого туру. У першому він посів третє місце, випередивши лідера комуністів Петра Симоненка та набравши близько 6% голосів. Його претензії на прем’єрську посаду обґрунтовуються тим, що нібито підтримка соціалістами Ющенка стала вирішальним фактором перемоги останнього. Попри всі чесноти Мороза, ставка на нього як на прем’єра сумнівна: свого часу він підтримав політреформу Медведчука-Симоненка, навряд чи він відмовиться від лідерства в соцпартії, а поданий ним недавно законопроект про надання російській мові в Україні статусу офіційної є явно антиукраїнським реверансом, викликаним кон’юнктурними міркуваннями з огляду на парламентські вибори 2006-го року.
Отже, проблема прем’єра стала для Ющенка серйозним випробуванням. На жаль, він не зміг припинити внутрікоаліційну метушню навколо прем’єрської посади та апеляцію головних претендентів до публіки. До того ж, у переможця президентських перегонів, схоже, виникли суперечності з його прихильниками з наметового містечка на Хрещатику: ті відмовилися виконати письмове розпорядження Ющенка згорнути намети, вважаючи його фальшивкою і вимагаючи, щоб сам президент сказав їм про це. Цілком справедлива вимога з огляду на те, що Віктор Ющенко особисто звертався до народу на майдані, коли потрібна була його підтримка, значить, мав би особисто звернутися з проханням згорнути наметове містечко. Такі помилки у взаєминах з представниками народу неприпустимі.
Все це разом узяте і створило атмосферу непевності та сум’яття в суспільстві. Учасники “Помаранчевої революції” явно розчаровані тим, що не вирішене остаточно корінне питання будь-якої революції – питання влади. Стара влада поки що чинна і завдяки штучному зволіканню інавгурації нового президента творить свої неправедні справи. Розчаровує також відсутність єдності та одностайності у вирішенні деяких корінних проблем серед переможців, точніше – серед лідерів тих політичних сил, які перемогли.
Однак ця прикра сіра смуга суспільного розчарування, напевно, скоро минеться. Немає сумніву, що оспорювання Януковичем кінцевих результатів виборів не має під собою жодного реального ґрунту і Верховний суд, відповідно, не має законних підстав для винесення рішення на його користь. Щонайбільше за п’ять днів, передбачених законодавством для судового розгляду подібних скарг, всі крапки над “і” будуть розставлені. І тоді розпочнеться нова епоха в історії Незалежної України.

17.01.2005

ПОМАРАНЧЕВИЙ АПОФЕОЗ ПЕРЕМОГИ

23 січня 2005 року пам’ять українських громадян – а значить, й історії – закарбує не тільки як день урочистої церемонії введення на посаду глави держави Віктора Ющенка, але, передусім, як день апофеозу Помаранчевої революції, як день вивільнення України від важкого тягаря минулого та повороту до свободи. А численним зарубіжним гостям (на урочистості прибуло 64 делегації) запам’ятається небувалим видовищем: помаранчевим морем на майдані Незалежності та Хрещатику з прилеглими вулицями та дивовижним відкриттям образу українського народу, що відчув себе державною нацією, не позірним, а що не є справжнісіньким виявом єдності помислів і духу.
Нинішні торжества відрізняються від усіх попередніх. Якщо Леонід Кравчук присягав тільки у Верховній Раді, а Леонід Кучма, конфронтуючи з депутатами, переніс урочистості до Палацу “Україна”, то інавгурація Віктора Ющенка відбувалася і у Верховній Раді, і в Національному палаці “Україна”, і на столичному Майдані перед мільйонною людською масою. І те, що новообраний президент, висунутий, обраний та відстояний народом, присягав перед самим народом – велелюдним Майданом та всією Україною, оскільки урочистості транслювалися у прямому ефірі всіма загальнонаціональними телеканалами, є найприкметнішою рисою нинішнього інавгураційного процесу: справді-бо, Ющенко – це НАРОДНИЙ президент.
Як і передбачено Конституцією, інавгурація розпочалася урочистим засіданням Верховної Ради. Депутати, численні зарубіжні гості, представники всіх гілок влади, члени уряду, що відходить у минуле, – для всіх цих учасників сесійна зала виявилася затісною, і навіть багатьом акредитованим у парламенті журналістам довелося задовольнятися кулуарами.
В урядовій ложі на почесних місцях сиділи перший та другий президенти новітньої України Леонід Кравчук та Леонід Кучма. На обличчях обох годі було прочитати ту урочисту піднесеність, яка панувала в залі; перший був підкреслено зосередженим, другий не міг приховати свого похмурого настрою. Це можна пояснити усвідомленням ними масової підтримки Ющенка, великою довірою до нього, якими не можуть похвалитися ні перший, ні, тим більше, другий.
Після процедурного ритуалу, як от виголошення Віктором Ющенком конституційної присяги та вручення йому свідоцтва про її прийняття, посвідчення президента України та президентських мантії, печатки, булави, він звернувся з короткою промовою до присутніх. Це був не програмний виступ, а слова подяки усім, незалежно від того, хто за кого голосував, та пропозиція руки на співпрацю задля Української держави та українського народу усім депутатам, незалежно від їхньої фракційної приналежності. А закінчив президент зверненням до присутніх іти на Майдан, до народу, де й буде виголошена його програмна промова.
І вона була виголошена перед Майданом, перед українським народом, перед депутатами і соратниками, перед зарубіжними гостями. Як і в революційні дні, Ющенко й цього разу був на Майдані з усією родиною – дружиною, п’ятьма дітьми і внуками. Ця обставина лише підкреслювала, що перед народом стоїть сім’янин, який цінить рід і родину над усе, не лише свою, а взагалі українську, і готовий задля її спокою, заможності і щастя працювати, не покладаючи рук. Така сімейна обстановка вселяла людям віру в майбутнє і викликала довіру до свого провідника. І, гадаю, не в одного мене майнула думка: яка б трагедія для України була б, якби президентом став його опонент.
Ющенко говорив просто, дохідливо і зрозуміло. Уже перше звернення “Дорогий мій український народе, гості, шановна українська громадо, шановний український Хрещатику і Майдане!” задало тон усьому виступу. Це була промова зрілого державного мужа, представника і лідера великої нації, Українця з прописної літери. Це була промова президента всієї України, який відчуває відповідальність і за шахти Донбасу та підприємства Придніпров’я, і за порти Чорного моря, і за галицькі торговельні шляхи, і за хліборобство на Слобожанщині та Поділлі. “У нас одна українська доля. У нас одна українська гордість. Ми горді тим, що ми є українці!”
Це була промова людини з глибокою історичною пам’яттю, яка добре усвідомлює, “хто ми, чиї діти й чиї онуки“ і яка завжди берегтиме свої національні джерела, витоки яких починаються “з козацької республіки, де ще триста років тому була написана перша в світі Конституція”.
Президент чітко і ясно підкреслив, що для нього, як і для кожного українця, “національні інтереси України є понад усе!” Він бачить майбутнє своєї держави і свого народу в об'єднаній Європі, з якою ми “НАЛЕЖИМО ДО ОДНІЄЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ” і де Україна має шанс найповніше розкрити свої можливості як нація сучасна, чесна, висококультурна.
На Майдані не видно було ні Кучми, ні Медведчука, ні Януковича – і це також показово: колишня зловісна влада залишились у минулому. Апофеоз Помаранчевої революції полягає не стільки в масовості та урочистості самого моменту інавгурації, скільки в тому, що вперше в Україні з’явилася надія на вирішення корінного питання будь-якої революції – питання влади. У 1991 році ми відродили незалежну Українську державу, але влада у ній залишилася практично в тих же руках, в яких була до цього. Це була НЕУКРАЇНСЬКА влада і в цьому головна трагедія України та причина усіх наших бід і негараздів. Українська влада – це національна влада. Здається, що тільки тепер, за українського президента, влада стане українською. Віктор Ющенко наголосив: “Тільки в єдності і тільки в демократії ми вирішимо наші національні завдання... Ми матимемо моральну владу, здатну об’єднати суспільство... Ми будемо чути один одного, бо у нас буде свобода слова і незалежна преса. Всі будуть рівними перед законом. Незалежний суд захистить права кожного...”.
Саме за це боролися покоління українців. Саме ця мета ставилася тринадцять років тому на Всеукраїнському референдумі, на якому народ висловився за Незалежність. Саме тому народ піднявся на Помаранчеву революцію і його порив був настільки могутнім, що похитнув злочинний режим, знесилив його та унеможливив кровопролиття.
Введення на посаду президента України Віктора Ющенка стала тією межею, яка відділила Україну колишню від України нинішньої. Це кінець режиму Кучми-Медведчука-Януковича і початок нової ери. Програмна промова президента на Майдані свідчить, що ця ера стане справді УКРАЇНСЬКОЮ. Всупереч протестам кількох десятків прихильників Януковича, які розчинилися у помаранчевому морі Майдану. На зло таким московським недоброзичливцям, як одіозний “син юриста” Жириновський, який мітингував цього дня біля нашого посольства в Москві, захлинаючись безсилою піною, що “Київ – російське місто й Дніпро – російська ріка... і що ”ніякої України немає, а в Києві, як і в Мінську, має сидіти російський губернатор”. А це вже дзуськи, пане українофобе! Український народ своє слово сказав і воно непохитне. Як кажуть казахи, шакали виють, а караван іде...
І останнє. На жаль, ще й досі дехто з політиків, заграючи з Москвою, намагається розіграти мовну карту. З’явилася інформація, що лідер соціалістів Олександр Мороз подав законопроект про надання російській мові в Україні статусу другої державної чи офіційної, що одне і те ж. Прикро бачити такий сумнівний крок людини, яка сама послуговується українською, навіть вірші нею пише. Невже заради вузькопартійних інтересів, заради ілюзорного завоювання російськомовного електорату на парламентських виборах, заради схвального кивка московських вельмож – невже заради всього цього можна жертвувати корінними українськими інтересами?
Але то Мороз – можливо десь глибоко в його єстві сидить ще вірус радянсько-комуністичного інтернаціоналізму. Але ж і в оточенні Ющенка недавно лунали голоси про необхідність відкривати нові російські школи. І це без жодного обґрунтування такої необхідності, без аналізу реальної мовної ситуації, без посилання бодай на результати перепису населення 2001 року. Явно ллється вода на московський млин.
Більше того, подейкують, що підготовлено проект указу “Про захист прав громадян на використання російської мови і мов інших національностей України”, в якому чиновники будуть зобов’язані знати російську мову. Та Боже помилуй! Вони її і так знають. А от зобов’язати всіх управлінців вільно володіти і послуговуватися державною мовою – завдання першочергове і конституційне в українській державі.
Не віриться, що таку вказівку міг дати Віктор Ющенко – це йде у розріз з його інавгураційною промовою на майдані. Пригадується, як кандидат від влади головний суперник Ющенка Віктор Янукович спробував розіграти мовну карту в передвиборній боротьбі. За що його прибічників стали називати ЯНУЧАРАМИ. Навряд чи лаври суперника приваблять Віктора Ющенка і йому захочеться, щоб його прихильників за аналогом назвали ЮНИЧАРАМИ.
Зрештою, це суперечить логіці Помаранчевої революції: не другу державну мову вистоювали на Майдані у Києві та на вулицях і площах всієї України мільйони громадян. Треба сподіватися, що це прекрасно усвідомлює президент Ющенко. На Майдані український народ заговорив своїм голосом. Немає сумніву, що він має заговорити – і неодмінно заговорить! – своєю мовою.

24.01.2005

До змісту Віталій КАРПЕНКО ВИКЛИКИ ХХІ ВІКУ ПОЛІТИЧНІ ХРОНІКИ ПЕРОМ ПУБЛІЦИСТА