Віталій КАРПЕНКО
ВИКЛИКИ ХХІ ВІКУ
ПОЛІТИЧНІ ХРОНІКИ ПЕРОМ ПУБЛІЦИСТА

5. ТРУДНИЙ ШЛЯХ ДО МАЙДАНУ

АНТИПОДИ: УТОЧНЕННЯ ПОЗИЦІЙ

Україна вже давно живе під знаком президентських виборів 2004 року, та останні дні минулого березня можна вважати неофіційним початком цих непростих перегонів. Майже водночас відбулися зібрання двох протилежних політичних сил, між якими й розгорнеться головна боротьба за президентське крісло на наступних виборах. 28 березня провели свій ХУІІ з’їзд есдеки об’єднані Віктора Медведчука, що представляють нинішній владний клан, а 29 березня – відбувся форум блоку “Нашої України” Віктора Ющенка, що є стрижнем національно-демократичних сил.
Те, що це антиподи, видно не тільки з тієї шаленої кампанії, яка ведеться проти Віктора Ющенка – шельмування та оббріхування лідера “Нашої України” на монополізованих олігархічними кланами загальнодержавних телеканалах, розповсюдження нібито від його імені сили-силенної лже-листівок, замовників та виконавців яких наші доблесні правоохоронці ніяк не можуть виявити, хоч їх може назвати пересічний громадянин, тощо. Це є наочною ілюстрацією того, хто є реальним претендентом на президента, кого найбільше підтримує народ і кого найбільше боїться влада.
Протилежність цих двох сил легко простежуються по тому, як відбувалися з’їзд та форум, які позиції на них обстоювалися.
Якщо з’їзд есдеків проходив фактично за зачинами дверима, куди навіть журналісти допускалися вибірково, то форум нашоукраїнців відбувався відкрито, прозоро – в ньому взяло участь 1680 учасників і гостей, представників 52 партій і 118 громадських організацій.
Якщо у середовищі есдеківського з’їзду намітилися розбіжності у вищому керівництві, що вилилися в пресу і які на зібранні намагалися будь-що приховати, то на форумі всесильно прозвучала ідея єднання усіх національно-демократичних сил.
Якщо Віктор Медведчук та очолювана ним партія підтримують “російський вектор” у політиці та економіці, лобіюють інтереси північної сусідки, відстоюють ідею єдиного з нею економічного простору, вимагають для російської мови статусу офіційної в Україні, то атмосфера форуму блоку Віктора Ющенка була просякнута турботою про Україну та долю українського народу, впевненістю, що національно-демократичні сили “зможуть захистити фундаментальні права й інтереси особистості, родини й суспільства.”
Якщо Медведчук з компанією найбільше переймаються, “наступництвом влади”, щоб у керівних кріслах “залишалися компетентні, досвідчені люди, завдяки діям яких і стали можливі позитивні зміни (?! – В.К.)”, то метою “Нашою України” є якраз зміна системи влади і самої влади, утвердження демократії, щоб позбутися того керівництва і тих “позитивних змін”, які кинули державу та український народ у прірву злиденності, непевності, розчарування.
Звичайно ж, діаметрально протилежними є бачення есдеками і нашоукраїнцями можливого кандидата на посаду президента України. Медведчук озвучив ідею висунення єдиного кандидата від влади, тобто “узгодженого політичними партіями, які сформували нинішню парламентську більшість”. Новоукраїнці теж за єдиного кандидата, але від національно-демократичних сил. Петро Порошенко сказав на форумі: “Вся країна знає, хто цей кандидат. Він сидить серед нас”. Ці слова були зустрінуті шквалом схвальних оплесків.
Те, що влада висуне свого кандидата, немає жодного сумніву, та вона не поспішає оприлюднювати його ім’я. У те, що це буде кандидат т.з. парламентської більшості, мало вірять самі представники цієї більшості, оскільки її як політичної сили в парламенті фактично не існує. А от єдиний кандидат від національно-демократичних сил уже є, що це Віктор Ющенко, мало хто сумнівається – він уже тривалий час має стабільну і найбільшу підтримку електорату. Саме це і не дає спокою нинішньому режимові – тому режим, не гребуючи найбруднішими засобами, докладає неймовірних зусиль, щоб розколоти єдність націонал-демократів та не допустити перемоги їхнього популярного лідера.
Нинішній момент протистояння цих двох протилежних сил полягає в тому, що вододіл цієї боротьби визначається так званою політичною реформою, яку зініціював президент. Есдеки вважають її наріжною в боротьбі за владу, і це зрозуміло: якщо вона буде здійснена за сценарієм Леоніда Кучми (чи тих, хто йому запропонував цей хід), то це, за словами Олександра Мороза, стане “юридичною формою деспотії”, зокрема, закріпить використання сумнозвісного адмінресурсу для маніпулювання суспільною свідомістю та фальшування громадської думки.
Водночас усе робиться для того, щоб під час нинішнього “всенародного” обговорення не виплила назовні справжня суть реформи, а фактично – узурпації влади, задуманої під виглядом реформи. Тому пропоновані зміни до Конституції подаються на загал не конкретизовано, а під личиною демократичних змін. І “найбільший” (соціал)демократ Медведчук цинічно заявив на публіку, що “реформа Кучми буде проведена – хоче хтось цього, чи ні”. При цьому висувається облудне звинувачення, нібито проти політичної реформи виступають націонал-демократи. На есдеківському з’їзді, він прозоро натякнув на Ющенка, мовляв, “політичної реформи хочуть всі, окрім персон, які вже бачать себе на місці Кучми”, а прихильники цих персон “вже сьогодні марять необмеженими можливостями”.
Сказати, що це сон рябої кобили, значить погрішити проти істини – це свідома дезінформація, розрахована на простачків. Адже ні Ющенко, ні його прихильники не виступають проти політичної реформи як такої. Більше того – вони першими проголосили її як єдиний дієвий засіб змінити все в українському суспільстві на краще. Але правда те, що і Ющенко, і його прихильники виступають проти такої реформи, яку хоче провести чинна влада, себто проти псевдореформи. Лідер “Нашої України” слушно наголосив, що “моральне право на реформу повинна мати та сила, яка володіє довірою людей” і що “політична реформа може бути успішною за умов консолідації демократичних сил”. А пропозиції президента спрямовані на збереження нинішнього стану тільки в “іншій, цинічнішій формі”. Учасники форуму підкреслювали, що справжню реформу слід починати з утвердження пропорційної системи виборів, а Олександр Мороз наголосив, що основою її має стати проект, розроблений депутатами Верховної Ради минулого скликання і підтриманий Конституційним судом.
Форум “Нашої України” визначив мету демократичних сил (досягнення волі і добробуту народу), завдання (зміну владного режиму) і механізм реалізації цих завдань (консолідацію всіх демократичних сил України). Для цього на базі блоку буде сформовано нову суспільно-політичну силу, що зможе стати базою “для створення потужної партії європейського зразку”. Установчий форум такого об’єднання планується на осінь 2003 року. Паралельно, як випливає з духу виступів учасників, будуть докладатися зусилля для створення єдиної потужної національно-демократичної партії.
Є ще один принциповий момент, який прозвучав на форумі: Віктор Ющенко чи не вперше чітко висловився, що між блоками “Наша Україна” та Юлії Тимошенко “немає стратегічних розбіжностей” і що об’єднання з тимошенківцями можливе, якщо ті щиро цього прагнуть. Є спільні моменти також у поглядах “Нашої України” з соціалістами, заявив Віктор Ющенко, а частково – і з комуністами. Ця позиція, можливо й не сподобається радикальним і непримиренним націонал-демократам, але вона запалює зелене світло для поєднання зусиль опозиційних сил у боротьбі з режимом і закладає підмурок майбутньої перемоги.
Отже, намічено стратегію і тактику націонал-демократичних сил на майбутні президентські вибори, які за умови їх здійснення відкривають реальні позитивні перспективи для українського суспільства та держави України.

30.03.2003

ПРОТИСТОЯННЯ У ЛЬВОВІ

В Україні вже давно відома глибока, м’яко кажучи, нелюбов глави президентської адміністрації, чільника соціал-демократів(о) Віктора Медведчука до найпотужнішого національно-демократичного блоку “Наша Україна” та його лідера Віктора Ющенка особисто. Ще б пак: адже на минулих парламентських виборах партія есдеків ледь переступила чотирьохвідсотковий рубіж, а блок Віктора Ющенка переміг у загальнонаціональному окрузі в більшості областей і сформував найпотужнішу парламентську фракцію. Однак цією перемогою йому не вдалося скористатися – використовуючи адмінресурс, здійснюючи тиск на депутатів різними способами, влада сформувала так звану більшість і захопила командні пости у Верховній Раді. Медведчукові вдалося найменшу есдеківську фракцію різними способами наростити до 38 чоловік. Та чи не найбільше ущемлювало його амбіції те, що рейтинг популярності Віктора Ющенка, незважаючи на паплюження лідера “Нашої України” у залежних від Медведчука засобах масової інформації, залишався постійно високим, а сам Медведчук, як не мав, так і не має авторитету в українського загалу. Ось і останні за ліком, вересневі опитування, проведені Українським інститутом соціальних досліджень 17-21 вересня, показали: якби президентські вибори відбулися тепер, то за Ющенка проголосувало б 23% виборців, а за Медведчука – лише 5%. За такої ситуації, зрозуміло, з претензіями на президентське крісло і потикатися не слід.
Тому також зрозуміло, що примирення національно-демократичної ідеології, зорієнтованої на українські інтереси, з кланово-олігархічною, яка відстоює і задовольняє непомірні апетити великого, невідь-як нажитого капіталу, бути не може. Раз у раз виникали між ними сутички то в парламенті, то в реґіонах. Не встигли ще вгамуватися пристрасті в Мукачевому Закарпатської області, де на виборах мера переміг кандидат “Нашої України”, а медведчуківський, програвши, намагався добратися до крісла міського голови за допомогою тиску через залежні суди, як вогнище протистояння розгорілося у Львові.
Власне, Львівська область для Віктора Медведчука, що та кістка в горлі, оскільки тут блок Віктора Ющенка отримав вражаючу перемогу на парламентських виборах – за нього віддали голоси 65% виборців. Однак це аж ніяк не вгамувало бажання есдеків підкорити область адміністративним шляхом – через насаджування на різні адміністративні пости своїх людей. Головним важелем у боротьбі з “Нашою Україною” в реґіоні стала Львівська обласна державна податкова адміністрація, якою керує брат лідера соціал-демократів об’єднаних Сергій Медведчук – вона використовується есдеками як каральний орган.
“Сьогодні на Львівщині вперше після 1990 року відбуваються процеси утиску свободи слова, – заявив з парламентської трибуни голова Львівської обласної ради Михайло Сендак. – Це – цинічні переслідування ґазет, бізнесових структур, банків, тиск на рекламодавців з боку обласної ДПА”.
Народний депутат Петро Олійник назвав вражаючі факти зухвалого політичного переслідування через податкову адміністрацію: 230 підприємств Львівщини, які підтримують або ж лояльно налаштовані до “Нашої України”, поставлені межу знищення; не залишились поза тиском також політичні партії, зокрема, НРУ, і громадські організації (як, наприклад, “Просвіта”), представники ЗМІ, серед яких “Львівська ґазета”.
Звісно, блок “Наша Україна” не міг бути стороннім спостерігачем цих неподобств. У Львів поїхала група депутатів Верховної Ради на чолі з Віктором Ющенком, щоб підтримати місцевих обранців. Громадськість Львова влаштувала пікети, вимагаючи очищення податкової адміністрації від Сергія Медведчука та його поплічників.
Сесія Львівської облради 25 вересня знову двома третинами голосів підтвердила недовіру Сергієві Медведчуку, яку висловила ще 6 червня, а Львівська міськрада відмовила в довір’ї керівнику Державної податкової адміністрації міста Мирославу Хом'яку.
Львів’яни вже вкотре показують зразки високої національної свідомості та приклад того, як слід послідовно відстоювати українські інтереси. На сесію облради були винесені питання Конституційної реформи та Єдиного економічного простору: постанова з осудом підписання угоди про створення ЄЕП і нового варіанту Конституційної реформи набрала понад 50 голосів (в облраді 81 депутат).
Реакція влади з Києва не забарилася. Вона розв’язала, можна здогадуватися з чиєї ініціативи, справжні адміністративні репресії проти опонентів. Чотирьох голів районних держадміністрацій, які голосували за названі постанови, указом президента було звільнено з посад без арґументації, хоча економічні показники в очолюваних ними районах позитивні. П’ятьох лісничих викликали до Києва і також звільнили з роботи. Власне, такі методи щодо тих, хто не підтримує владу, або ж підтримує не досить заповзято, практикувалися й раніше. Так, коли Мирон Янків, екс-голова Львівської облдержадміністрації, став на позицію громадських інтересів, також був звільнений. Разом з ним позбулися своїх посад начальник обласного міліцейського управління та керівник обласної прокуратури.
Сесія Львівської облради прийняла звернення до президента, прем'єр-міністра та голови Верховної Ради з вимогою зупинити безпрецедентний тиск з боку органів центральної влади на депутатів обласної ради. Депутатів підтримав тисячний пікет жителів Львова. Віктор Ющенко, виступаючи на брифінгу після сесії, підкреслив, що “візит представників парламентської фракції “Наша Україна” до Львова – це спроба донести суспільству, що держава знаходиться за корок до диктатури, і якщо цьому не поставити заслін, Україна може скотитися в некеровану тоталітарну темряву. У відповідь на знущання, політичний тиск ми маємо сказати своє рішуче “Ні!”
Віктор Ющенко звернувся до Сергія Медведчука з пропозицією, щоб той подав у відставку. На це брат президентського адміністратора нахабно відповів, що подасть, якщо Віктор Ющенко відмовиться балотуватися в президенти. Оце вже справді, як за народною приказкою – коня кують, а жаба й собі лапу підставляє. Однак цей пасаж якнайкраще передає паталогічний страх медведчуків перед можливою перемогою Ющенка на президентських перегонах.
Зі Львова протистояння перекинулося до Києва. Як уже згадувалося, голова облради Михайло Сендак виступив з цього приводу у парламенті. Блок Віктора Ющенка зі свого боку оприлюднив досить різку заяву. У ній, зокрема, підкреслюється, “що владу в українській державі захопив, викрав у народу фінансово-політичний синдикат на ім’я СДПУ(о)”, що “з приходом у президентську канцелярію головного писаря-канцеляриста, а за сумісництвом – вождя есдеків – українська політика набула моторошного забарвлення. Уже не приховується її аморальність, адміністративне нахабство, корумпованість, герметичність та зневага до національних інтересів українського народу...”
Представники обох сторін влаштували з приводу львівських подій прес-конференції – щоб “роз’яснити” пресі свою позицію, до столиці приїхав Медведчук-молодший. Він спробував перевести конфлікт у площину взаємин Віктор Ющенко – Віктор Медведчук. Залежні засоби масової інформації, як звикле, робили все, щоб під маскою об’єктивності якомога більше охаяти Ющенка і вигородити Медведчуків. Чи не найбільше старалися телеканали 1+1, «Інтер», УТ-1, що знаходяться під впливом Віктора Медведчука. Відомий тележурналіст, що веде “Епіцентр” на хвилях компанії 1+1, робить це особливо вишукано, по-єзуїтськи підтасовуючи та пересмикуючи факти. В передачі минулої неділі, наприклад, він подав різко неґативні оцінки заяви блоку “Наша Україна”, підписаній Віктором Ющенком, навіть не цитуючи її, зате не менш різка і безпардонна заява Медведчука у відповідь цитувалася залюбки. При цьому кланово-олігархічні ЗМІ намагаються начепити на “Нашу Україну” неґативні ярлики, які б викликали у споживачів інформації відповідні асоціації. Так, наприклад, представників “Нашої України” вони називають “нашистами” (співзвучно з фашистами – чи не так?), націоналістами, а то й прямо – нацистами, а Ющенка з іронією – месією.
Львівські події є лише зовнішніми виявами давньої внутрішньої кризи нинішнього режиму – просто їх прорвало на Львівщині, яка є найбільш національно свідомою. Їх не можна розглядати ізольовано, як конфлікти на реґіональному рівні чи зводити до взаємин лідерів двох протилежних сил. Вони є виявом загального суспільного невдоволення, викликаного узурпацією влади олігархічними кланами на чолі з президентом, зокрема партією есдеків(о) на чолі з Медведчуком, та їхніми нахабними зусиллями продовжити своє панування. Йдеться не тільки про те, що СДПУ нині контролює, за словами того ж Медведчука в інтерв’ю ґазеті “2000”, третину України і продовжує цинічно насаджувати по всій владній вертикалі своїх людей. Йдеться про зусилля режиму впродовж останніх місяців зробити все для того, щоб утримати владу, зокрема, – про хитрощі з політичною реформою та підписанням угод про входження України в т.з. Єдиний економічний простір під патронатом і керівництвом Москви. Все це ланки одного і того ж ланцюга. Невідомо, які ще коники викине президентська канцелярія та її підручні, аби будь-якою ціною досягти свого. Адже що ближче до президентських виборів, то більший страх-переляк у нинішньої влади, то небезпечнішим стає режим, готовий, як приречений звір, зробити останній відчайдушний стрибок.
Ось чому зусилля “Нашої України”, яка стала на важкий двобій з режимом, треба підтримати всією громадою. У цьому єдина надія змінити в Україні все на краще.
.
06.10.2003

ХАБАРИКИ ДЛЯ ЕЛЕКТОРАТУ

До президентських виборів цілих вісім місяців, офіційно кампанія ще не розпочалася, та в політичній атмосфері України відчувається гарячий подих майбутніх перегонів, їхня гранична напруга. Будь-де чинна влада неохоче розлучається з нагрітими місцями, та в нас вона тримається керівних крісел, як воша кожуха. Ця патологія пояснюється двома обставинами: нестримним бажанням прихопити ще не приватизовану загальнонародну власність та страхом відповідальності, коли до влади прийдуть не свої, за неправедно вже нахапане.
Ситуація ускладнюється суперечністю між прагненням нинішніх владоможців самозберегтися та крайнім неприйняттям їх українським загалом. Навіть прем’єр Віктор Янукович, на якого, вочевидь, Кучма робитиме ставку як на єдиного кандидата від влади, незважаючи на інтенсивне використання потужних адміністративного та інформаційного ресурсів, не може завоювати симпатії електорату – у найсприятливіші для нього періоди його рейтинг не перевищував 10 відсотків. Про інших і говорити нічого: за останніми опитуваннями Центру Разумкова головний адміністратор Віктор Медведчук має 3,5% симпатиків, голова Національного банку Сергій Тигіпко – 2,5%, спікер Володимир Литвин – 2,3%, міністр оборони Євген Марчук – 1,8%. А рейтинг ненависного для режиму Віктора Ющенка, якому влада оголосила справжню війну без правил, стабільно утримується, незважаючи ні на що, на рівні 22-25 відсотків.
За цих обставин розробляється низка різних заходів, щоб нейтралізувати популярного лідера “Нашої України” та підвищити авторитет влади: розколюються опозиційні сили, випробуваними методами мобілізовуються голоси у Верховній Раді, з потрібних людей формується Центральна виборча комісія, посилюється інформаційна блокада опозиції, ведеться зачистка інформаційного простору, звідки витісняються невгодні засоби масової інформації, спущено з цепу податківців, яких нацьковують на бізнесменів – прихильників Віктора Ющенка.
Не остання роль у цій нечесній передвиборній боротьбі відводиться заграванню з електоратом. Дрібними подачками різним категоріям населення намагаються вдовбати в голови думку про нібито постійну турботу влади про просту людину. Якщо ви студент, – не журіться: ваша мізерна стипендія згідно з недавнім указом президента зросте на 25-30 відсотків. Якщо ви учасник війни, – про вас подбає уряд: до річниці перемоги вам буде виділено разову грошову допомогу в залежності від того, чи брали ви участь у бойових діях, чи були поранені, чи маєте нагороди. Якщо ви належите до підприємців, які працюють на єдиному податку, який вам необґрунтовано завищили вдвічі, – не протестуйте, бо вас також не забуто: уряд підготував проект закону, згідно з яким ставка єдиного податку буде зменшена на суму відрахувань, яка спрямовується на пенсійне та соціальне страхування, тобто на 57 відсотків.
Складніша справа з рядовими пенсіонерами, яких уряд добряче “нагрів” на пенсійній реформі – замість обіцяного значного підвищення пенсій більшість (майже 10 млн. чоловік) отримала надбавку у розмірі 5-6 гривень. Це при тому, що ціни порівняно з 2003 роком зросли на 8,2%, а на хліб – до 50 відсотків. Весь “фокус” полягає в тому, що за базовий показник середньої зарплати за 2002 рік для перерахування пенсій зі стелі взято 306 грн. замість 376 – показника, обрахованого Держкомстатом. Це викликало масове обурення людей, звернення опозиційних сил до суду і навіть вимогу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини відновити справедливість. І тоді пенсіонерів почали запевняти: не переймайтеся, була допущена помилка, і найближчим часом вам доплатять – скільки і коли ніхто не каже.
Принагідно згадався анекдот, коли рабин порадив Абрамові, що нарікав на нестерпну тісноту в помешканні, завести козу; коли ж Абрам поскаржився, що стало ще гірше, рабин сказав: тепер виведи козу; аж тоді Абрам відчув полегшення. Ця притча наштовхує на крамольну думку: а чи не діє наша влада за таким же сюжетом: доводить негаразди до крайнього загострення, а терпіння людей до останньої межі, аж тоді трішки попускає. Ось вам подачки, хай полегшає. А про те, що ці подачки давно вже з’їла інфляція та спричинені нею зрослі ціни – ні гу-гу.
Виникає ще й таке небезпідставне запитання: чому зворушливе піклування влади про народ виявляється саме перед виборами – чи то президентськими, чи то парламентськими? Хіба до цього тому самому народу жилося краще, хіба нужденним він стає якраз у передвиборчу пору?
Коли вивезли збіжжя з України за сміхотворними цінами і стали купувати його за кордоном (не у власних фермерів!) за світовими, від чого хліб відчутно подорожчав, ударивши по і без того порожньому гаманцю найбіднішої маси, – чому тоді наш шановний уряд не подбав про те, щоб цей удар послабити?
Коли парламентські “більшовики” протягували силоміць, без обговорення, проект держбюджету на 2004 рік, який передбачав двадцятивідсоткове оподаткування на додану вартість ліків, – хіба вони не знали, що це позначиться на ціні і найбідніші верстви населення будуть приречені через безгрошів’я залишитися без медичної допомоги?
А згадаймо історію із встановленням нового розміру мінімальної заробітної на рівні 205 гривень, замість 237, передбачених законом, проголосованим ще влітку. Коли уряд та “більшовики” йшли на явне погіршення нужденного стану низькооплачуваного населення, – де була їхня турбота про народ?
Та хіба тільки це? А свідоме розорення національного книговидання та української преси через податки, чим той же народ фактично позбавлявся духовної поживи, – чи не на совісті уряду (читайте: пана Азарова) та провладної більшості на чолі з панами Гавришем та Задорожнім? Та й що то за бюджет – основний фінансовий закон, за яким ми маємо жити весь 2004 рік, – коли через три тижні після його ухвалення з’явилося понад 1300 поправок до нього? Одна з поправок – щодо відновлення податкових пільг для українського книговидання та української преси – була проголосована у парламенті. Та найвищий наш фіскальний орган – Податкова адміністрація – звернувся до президента із закликом накласти вето на цю ухвалу (!!!).
Нерідко вкрай незадовільний соціальний захист населення в Україні намагаються пояснити відсутністю коштів для цього. Винесемо за дужки питання про те, чому країна з могутнім промислово-економічним потенціалом стала такою нужденною і в чиїх руках та чому опинилися наші загальнонаціональні багатства, – це інше тема. Погляньмо, чи справді відповідає реальності твердження про відсутність коштів. Чим, наприклад, керувався уряд, ухвалюючи свою постанову №1815, яка передбачала збільшення платні вищим посадовим особам ще з вересня минулого року у 2-4 рази, тоді, як мінімальну зарплату, збільшили лише на 11% (із 185 до 205 грн.)? Навіть ґаранта це покоробило і він змушений був скасувати цю постанову, охарактеризувавши її як несвоєчасну та безвідповідальну.
Але й сам ґарант не дуже перебірливий у засобах, коли справа стосується його безпосередньо. У пресі чимало писалося про лікування й відпочинок президента в Баден-Бадені (ФРН). Звичайно, треба поправляти здоров’я, покладене на благо свого народу. Та народ хоче знати, за чий рахунок? Адже тільки його перебування в готелі “Бюлерхьое” протягом однієї доби, за твердженнями преси, обходилося майже півтори тисячі євро. Та плюс ще оплата консультацій, лікування, оздоровчих процедур. Доскіпливі журналісти прикинули, що навіть річної президентської платні для цього не вистачить. А додаймо ще утримання численної челяді, що супроводжувала президента. Звідки кошти? – цікавиться народний депутат Микола Томенко. З тих 5,9 млн. грн., що передбачені бюджетним рядком “візит за кордон”, чи з тих 38,9 млн. грн., що стоять за іншим бюджетним рядком – “обслуговування діяльності президента України”? А якщо навіть оплата за рахунок олігархів, то чим з ними розраховуватиметься наш дуже дорогий Леонід Данілич?
Отже, далі про кошти. Їх треба пошукати в нетрях бюджету. Маються на оці не тільки успішно “заховані” від стороннього ока, тобто не враховані в доходній частині бюджетного закону, надходження, про які говорили на сесії опозиційні депутати (це – щонайменше 3 мільярди гривень), а й ті, які несправедливо розподілені у витратній частині. Наприклад, чому на утримання президента та його Адміністрації – до речі, структури, непередбаченої Конституцією – виділяється коштів більше ніж на всю Верховну Раду або уряд? Чому при нашій бідності шалені кошти кидаються на утримання репресивних структур, зокрема міліцейських сил, які чисельно значно перевищують Збройні сили, – що характерне для поліцейських режимів, які воюють з власним народом? Чому при постійній декларації необхідності скорочення чиновницького апарату армія державних службовців постійно зростає? За офіційними даними Головдержслужби, їхня кількість на початок 2003 року Україні становила 226 985 осіб (майже на чверть більше, ніж було в 1998 році). Додаймо до них ще 216,9 тисяч службовців силових структур – матимем майже півмільйона (!) тих, хто нами управляє. Значну питому вагу тут займає привілейована і практично недоступна для закону каста податківців.
Чи не занадто? Який бюджет витримає таке навантаження? Тим більше, що зростання управлінського персоналу не поліпшує самої системи управління та не підвищує доброжиток населення. Нині за життєвим рівнем Україна посідає одне з останніх місць у Європі – нижче від неї ідуть лише Албанія, Грузія та Молдова. Наші найближчі і далеко неблагополучні сусіди за рівнем зарплати залишили нас далеко позаду. Для порівняння: середня щомісячна платня в Росії становить в еквіваленті 185 доларів США, у Білорусі – 115, в Україні – 87.
Тому не дивно, що більше половини (50,5%) громадян України не мають жодних заощаджень про чорний день. Тому хоч як прикро, та цілком зрозуміло, чому сім мільйонів українців виїхало за кордон у пошуках заробітку.
З огляду на ці факти цілковитим блюзнірством здаються ті подачки, якими влада намагається привернути на свій бік різні категорії нужденного населення перед президентськими перегонами. Отакі собі хабарики, щоб купити голоси електорату. Та навряд чи це зарадить неправедній справі нинішніх владоможців. Забувають вони , що купити можне те, що продається. До того ж дуже дешево оцінюють українську гордість та український гонор і, зрештою, українське довготерпіння. Віриться, що наш народ уже достатньо визрів, щоб не промахнутися ще раз і раз назавжди покласти край збиткуванням над собою.

21.02.2004

ЗАГОВОРИЛА ВУЛИЦЯ...

Найвизначнішою подією минулого тижня в столиці був масовий мітинг протесту під стінами Кабінету міністрів, організований “Нашою Україною”. Рух на Хрещатику та вулиці Грушевського був заблокований людською масою. Як повідомляла преса, у мітингу, за оцінками організаторів, взяли участь від 13 до 25 тисяч осіб. Міліція вважає, що людей було не більше 9 тисяч. А вже увечері цього дня залежні телеканали подали цифру 5 тисяч.
До такого різнобою український загал уже звик: стало традицією, що кожна зацікавлена сторона приміряє події, надто резонансно вагомі, на свій копил. Попри це, мітинг-пікетування Кабміну опозицією був прикметний кількома особливостями.
Найперше – він проводився на заклик партій, що входять до складу об’єднання “Наша Україна” без погодження із тимошенківцями та соціалістами. Якщо раніше ющенківці брали участь у протестних акціях солідарно з іншими опозиційними силами, то тепер під егідою “Нашої України” до Кабміну прийшли її традиційні і нові союзники, а саме: представники Української республіканської партії “Собор”, “Яблука”, Християнсько-демократичного Союзу. Комуно-соціалістів не було, і те, що й без них зібралось стільки люду, є вельми промовистим.
По-друге, Віктор Ющенко після грузинської трояндової революції, підкреслював, відповідаючи на запитання журналістів, що Україна – не Грузія і грузинський варіант їй не підходить. Однак якщо не вдасться розв’язати назрілі проблеми у коридорах влади, може сказати своє слово вулиця. Акція протесту під стінами Кабміну під лозунгом “Досить обдирати народ!” якраз і стала першим словом вулиці. І це слово сприймається однозначно: в Україні можлива якщо не трояндова, то, за грузинським аналогом, каштанова революція – широкий загал для цього визрів.
По-третє, організація масового пікету була чіткою, проведена у стислі строки – за словами організаторів, вони вклалися в чотири дні. Підняти стільки людей в такий термін під силу тим, кого народ активно підтримує. Це зайве свідчення того, що попри запеклий опір верхів, у низів уже терпець уривається: вони не тільки прагнуть реального поліпшення доброжитку, а й готові його добиватися.
По-четверте, “Наша Україна” висунула конкретні соціальні вимоги, які, на відміну від політичної реформи, цілком зрозумілі і близькі широким масам. За підрахунками економістів-нашоукраїнців, проведений урядом через парламент без обговорення бюджетний закон передбачав зростання внутрішнього валового продукту (ВВП) у 2004 році на 4,6 відсотка. В той же час у програмі діяльності уряду, знову ж таки затвердженій сумнозвісною більшістю Верховної Ради, зростання ВВП збільшено до 9,5 відсотка. Звідси випливає, що у бюджеті приховано принаймні 10 мільярдів грн. Навіщо? Це – секрет Полішинеля. На носі президентські перегони, і треба підперти украденими у народу грошима свого кандидата – претендента від нинішньої влади: для підкупів, для дрібних подачок, не виключено, що й для перекладання у приватні кишені. Хто буде претендентом? – така ж сама таємниця Полішинеля.
Перший заступник лідера парламентської фракції “Наша Україна” Віктор Пинзеник ще раніше звернувся до президента з вимогою доручити урядові вжити заходів у зв’язку із заниженням доходів у держбюджеті-2004. Відповідної реакції не дочекалися. Тому в ухваленій на мітингу резолюції поставлена ребром вимога: терміново розглянути та ухвалити розроблений фракцією “Наша Україна” законопроект щодо повернення населенню доходів, прихованих у держбюджеті-2004: за їх рахунок збільшити з 1 квітня мінімальну зарплату до 240 гривень, платню бюджетникам на 25%, а також підвищити пенсії, стипендії та забезпечити субсидії для придбання житла молодими сім'ями.
Це далеко не популізм, до якого нерідко вдається влада. У фракції “Наша Україна” є досвідчені економісти та фінансисти. Досить сказати, що сам Віктор Пинзеник – доктор економічних наук, професор, обіймав свого часу посаду віце-прем’єр-міністра. Отже, не з чужих уст знає, як урядові умільці-азарови можуть заховати 10 мільярдів гривень у цифрових бюджетних нетрях. Та й Віктор Ющенко в минулому очолював Національний банк України і був після запровадження національної валюти визнаний кращим банкіром світу – його також на полові не обдуриш. Тож вони легко розгадали хитрощі держбюджетних спритників.
Резолюцію в шапці-вушанці (прозорий натяк на кримінальне минуле прем'єр-міністра Віктора Януковича) та валізу для першого віце-прем’єра і міністра фінансів Миколи Азарова з не менш прозорим написом “Чемодан – вокзал – Росія” передали охоронцям для вручення за призначенням.
По-п’яте, голос вулиці – і це дуже промовистий факт – почуто. Схоже Кабмін був заскочений таким масовим народним дійством і змушений якось реагувати. Ні, це зовсім не означає, що урядовці на чолі з Януковичем-Азаровим прислухалися до голосу мітингуючого люду і притьмом кинулися визнавати свою провину та повертати приховане. Але й промовчати не можна. Тож і подано витік інформації в підконтрольне пресове аґентство УНІАН: мовляв, уряд готує відповідь лідерові блоку “Наша Україна”. А в тій відповіді чорним по-білому написано: вимоги “Нашої України” збільшити бюджет на 10 млрд. гривень – абсурдні. Не маючи спромоги заперечити розбіжність в обрахунках ВВП в бюджеті і в урядовій програмі, яка є очевидним і доконаним фактом, кабмінівські есперти-еквілібристи від арифметики наводять низку цифр, на чому бюджет може недобрати. І нараховують не мало – не багато, а 9 млрд. гривень бюджетних втрат. Ось і не стало тих мільярдів, які вимагає опозиція повернути народові, – вони наче випарувалися.
Та лідер “Нашої України” вірить, що український народ, доведений владою до розпачу, прокидається, що він розуміє: “соромно жити в країні, де державні службовці очолюють списки найбагатших людей, де журналіста за його діяльність можуть убити...”.
Віктор Ющенко непохитний: “Ми будемо продовжувати адекватні дії, для того, щоб сказати цій владі і цьому урядові: ми – праві, майбутнє за нами”, – сказав він у виступі мітингу під схвальні вигуки присутніх.
Отже перша проба сил “Нашої України” проти ненашого уряду була успішною. Чи схаменеться влада? Навряд: вона скована передсмертними конвульсіями і буде триматися до останнього. Тому слова Ющенка про адекватні дії багатьма сприймаються як розуміння антинародної сутності нинішнього режиму і готовність змістити акценти з парламентської боротьби на потугу вулиці. Мітинг-пікет під стінами Кабінету міністрів продемонстрував, що голос вулиці лунає все гучніше.
Що ж, будемо сподіватися, що цей голос буде почутий у найвіддаленіших куточках Української держави.

03.04.2004

КУЧМА СТАВИТЬ НА ЯНУКОВИЧА

Нині, після провалу голосування за медведчівсько-симоненківську конституційну реформу у Верховній Раді, український політикум знову гуде: тільки й розмов що про “призначення” 54-річного прем’єра Віктора Януковича єдиним кандидатом у президенти від “демократичної” парламентської більшості.
Не можна сказати, що вибір випав саме на Януковича випадково. Так само як не можна сказати, що це було несподіванкою. Адже сам ґарант ще кілька місяців обмовився (чи прозоро натякнув), що прем’єр має шанси стати “претендентом на папаху” від провладних кіл: мовляв, все залежить від нього самого. Та й неабиякі амбіції Віктора Федоровича були давно відомі. Він їх намагався всіляко закріпити і багато чого у цьому плані вдалося. Коли він прийшов у столицю невідомою загалові “сірою конячкою” хай і з промислового донецького реґіону, та все ж із провінції, – то рейтинг його популярності ледь перевищував 2 відсотки, – нині він у соціологічних опитуваннях посідає друге місце після Віктора Ющенка. Прийшовши безпартійним, – постійно наголошував, що не є політиком, а господарником, – тепер він очолює одну з найбільших в Україні партію реґіонів.
Та й заслуги його перед ґарантом солідні, щоб не сказати величезні. У травні 1997 року Янукович був призначений Кучмою на управління Донецьким краєм, який досить швидко перетворив його у власну вотчину, ставши своєрідним удільним князем. Ґарантові віддячив тим, що у другому турі президентських виборів 1999 року забезпечив йому переконливу перемогу над Симоненком у традиційно червоній області. Якщо у першому турі з незначною перевагою лідирував комуніст №1 (39,40% проти 31,96%), то за результатами другого (не без особистої заслуги “губернатора”) Кучма мав уже майже 53%, а Симоненко – 41,22%.
Ці (та й інші) послуги не були забуті: Янукович був посаджений Кучмою у прем’єрське крісло, нагороджений різними відзнаками президента (трьома орденами) та московської церкви (теж трьома орденами). Чи переважують ці заслуги дві кримінальні судимості Януковича в минулому, про які так багато писала преса і які офіційно не були спростовані, важко сказати. Однак, як бачимо, це зовсім не бралось (і не береться) до уваги, хоча під час перегонів, безумовно, буде використовуватися у контрагітації суперниками.
Отже, ставка чинної влади на Віктора Януковича має цілком логічний, закономірний та очікуваний вигляд. То чому ж стільки шуму, кривотлумачень і різних припущень викликав цей факт в українського політикуму? Причин є кілька.
По-перше, тривале вичікування Кучми з офіційним оголошенням вибору свого наступника – чи то невіра в надійність Януковича, чи то прихована думка самому іти на третій термін, – створювало атмосферу непевності.
По-друге, час для цього кроку випав (чи випадково?) якраз після провалу задуманої режимом політ реформи, що могло зайвий раз засвідчити наростаючі панічні настрої та непевність у майбутньому серед керівної еліти.
По-третє, багатьох чи не найбільше вразила сама форма цього дійства. Януковича названо єдиним кандидатом у президенти від парламентської більшості на зібранні керівників фракцій, що входять до цієї більшості, в Адміністрації президента і за присутності Кучми і самого претендента (але без спікера Володимира Литвина). Зроблено це якось поспіхом, без серйозного обговорення, зате одностайно (спробуй висловити сумнів у такому оточенні!). До того ж про ухвалене рішення оголосив не президент, як це мало б бути за логікою, а координатор більшості Степан Гавриш, який підкреслив також, що це “висунення” йшло у контексті необхідності завершення сумнозвісної конституційної реформи і саме таку програмну установку дано Януковичу. До речі, сам президент Кучма, відповідаючи на запитання журналістів минулої п'ятниці в Дніпропетровську, зазначив (і це вельми показово), що “головна задача коаліції сьогодні не реформа, а перемогти на виборах. А вони, я думаю, завжди двома руками підтримають реформу”.
Сам же Гавриш після зібрання був дещо знервований, що помітно було у його відповідях на незручні своєю прямолінійністю запитання кореспондента опозиційного інтернет-видання “Українська правда” .
По-четверте, громадськість звернула увагу на одностайність залежних телеканалів, які хором подали те, що відбулося в президентській резиденції, як доконаний факт – нібито Янукович є уже єдиним кандидатом від “демократичної” коаліції. Все це супроводжувалося непомірним вихвалянням його “досягнень” як глави уряду. Але ж за українським законодавством ухвалу про висунення кандидата в президенти ухвалюють партійні з’їзди, а парламентські фракції не є суб’єктами виборчого процесу. Звинуватити журналістів у невігластві язик не повертається – скорше за все вони діяли, як звикле, за спущеним їм “темником”.
Все це і стало предметом обговорення серед українського політикуму. Думки і припущення висловлювалися найрізноманітніші.
Віктор Ющенко розцінив кулуарне рішення висунути Януковича як спробу об'єднати більшість після провалу політреформи, зібравши її під прапори кандидата від влади. Він не вважає Віктора Януковича як кандидата від влади головною проблемою передвиборної кампанії. “Головним опонентом кандидата від демократичних сил на виборах президента буде адміністративний ресурс, цензура в ЗМІ і чорний PR”, – відзначив лідер “Нашої України”.
Голова Верховної Ради Володимир Литвин висловив сумнів щодо того, що Янукович до кінця буде єдиним кандидатом. У далекому Санкт-Петербурзі він сказав журналістам, що не виключає з’яви “сюрпризів” до 31 жовтня 2004 року – дати виборів президента України.
Дехто з політологів висуває і таку версію: чи не є це спробою показати опонентам політичної реформи, що їх чекає у разі поразки на виборах президента, якщо Конституцію не буде змінено? Чи не є це примітивним психологічним тиском: мовляв, матимете нового диктатора з жорсткою рукою та кримінальним минулим?
Оригінальну (та навряд чи реальну) версію висунула Юлія Тимошенко у статті, оприлюдненій на сайті “Української правди”. Вона бачить Кучму “психологічно зламаним” після провалу конституційної реформи. І тому, на її думку, “він, нарешті, зважився прийняти ґарантії родинної безпеки та недоторканості капіталу від певних кіл Сполучених Штатів Америки. Зрозуміло, не просто так, а в обмін на відхід від влади з власної волі та відкриття шляху до перемоги Віктору Ющенку. Для прийняття такого рішення Леоніду Кучмі був наданий останній, обмежений конкретною датою термін. І він у цей термін вклався. Він прийняв ультиматум за порадою свого зятя Віктора Пінчука”. Це сталося, як вважає Тимошенко, під тиском конкретного компромату, нібито пред’явленого йому за матеріалами судового процесу над Лазаренком, що передбачає “прямі репресивні дії адміністрації США, блокування закордонних рахунків та можливий арешт на територіях інших країн”. І висновок Юлії, як завжди, безкомпромісний: “14 квітня – дату висунення Віктора Януковича кандидатом у президенти від влади – можна вважати офіційною датою ЗАВЕРШЕННЯ ЕПОХИ КУЧМИ, що тривала в Україні майже десять років”.
Хай читач сам оцінює достовірність припущень Юлії Тимошенко, яка нерідко виявляє дивовижну поінформованість з багатьох питань, що стосуються високої політики та особи самого президента. Та хоч як би там було, однак недооцінювати, знаючи повадки нинішньої влади, можливість обрання президентом Януковича не слід. Про це попереджують також соціологи. Результати останнього опитування, проведеного соціологічною службою відомого Центру Разумкова віщують непросту боротьбу, справжній результат якої важко точно передбачити. Із запропонованого респондентам списку з дев’яти можливих кандидатів у другий тур упевнено виходять Ющенко (22,6% підтримки опитаних) і Янукович (15,3%). Решті кандидатів віддано таку кількість голосів: Петро Симоненко – 10,8%, Олександр Мороз – 4,6%, Юлія Тимошенко – 3,9%, Наталя Вітренко – 3,3%, Віктор Медведчук – 2,8%, Сергій Тигіпко – 1,9%, Володимир Литвин – 1,6%; проти всіх проголосували б 10,8%; не брали б участі у виборах 7,9%; тих, кому важко відповісти виявилося 14,5%. А якби у виборчий бюлетень були б внесені лише три прізвища – Ющенка, Януковича і Симоненка, то розподіл голосів мав би такий вигляд: за Ющенка – 28,7%, за Януковича – 19,2%, за Симоненка – 14,1%.
У разі ж виходу в другий тур лідера “Нашої України” та Януковича (що цілком можливе), то сьогодні Ющенко міг би перемогти з результатом 31,7% проти 23%. Розрив незначний, у реальних виборах при використанні адмінресурсу, інформаційному блокуванні опозиційного кандидата, інших нечесних засобах боротьби ця перевага може розтанути, як туман на сонці. Уже сьогодні одного з можливих союзників Ющенка Олександра Мороза схилили до особистої участі в президентських перегонах, що може відібрати частину голосів лівого електорату, які за інших умов могли б бути віддані Ющенкові. Отже, прогнозована перемога Ющенка не є безперечною.
З цього “Нашій Україні” та її прихильникам треба зробити серйозні висновки. Отут варто взяти на озброєння лозунг, під яким “Наша Україна” перемогла на минулих парламентських виборах: НЕ СЛОВОМ, А ДІЛОМ! З нинішньою владою боротися треба тільки ділом.

17.04.2004

ВИБОРИ В МУКАЧЕВОМУ ЯК ДЗЕРКАЛО БАНДИТИЗМУ В ПОЛІТИЦІ

Дві події останнього часу – вибори мера закарпатського міста Мукачевого та ратифікація Верховною Радою договору про утворення Єдиного економічного простору (ЄЕП) – прикували до себе увагу українського загалу. Ці дуже різні за змістом події мають, проте, ту спільну рису, що висвічують неукраїнський характер української влади, яка попри служити народові іґнорує його інтереси, зовсім не рахується з його думкою, а керується власними меркантильними міркуваннями. І хоча обидві події за певного їхнього розвитку можуть мати для України трагічні наслідки, проблема ЄЕПу – це окрема тема, яка потребує прискіпливого аналізу на певній часові відстані і яку варто розглянути окремо; про мукачівські події треба говорити тепер, по гарячих слідах.
Попри, як завжди, односторонній показ, замовчування фактів, зміщення акцентів при висвітлені мукачівських колізій у провладних та залежних засобах масової інформації, завдяки прямій радіотрансляції сесійного засідання Верховної Ради, що розглядала це питання, єдиному об’єктивному 5-му телеканалові та опозиційній пресі Україна все-таки знає правду про Мукачеве. Це засвідчила зокрема телепередача “Докладно” 25 квітня на каналі ICTV за участю віце-спікера Олександра Зінченка, який очолює парламентську комісію, що вивчає цю справу. У Мукачевому, власне, відбулася своєрідна проба проукраїнських та антиукраїнських сил, бо за кандидатами в мери протистояли блок Віктора Ющенка “Наша Україна”, який має найвищий рівень довіри в українському суспільстві, та СДПУ(о) на чолі із одіозним Віктором Медведчуком, що домінує нині у структурах виконавчої влади. Впродовж передачі проведене телефонне опитування. На досить обтічні запитання хто винен в мукачівській колотнечі – одна сторона чи обидві – на перше ствердних відповідей отримано понад 4200, а на друге – менше трьохсот. І навряд чи хто сумнівався – хто ця одна сторона.
Вибори в Мукачевому стали продовженням відпрацювання чорних політтехнологій, побудованих на беззаконні, які випробовувалися на виборах у Запоріжжі, Сумах, Ромнах та інших містах, коли опозиційних кандидатів за допомогою судів та виборчих комісій знімали з перегонів за добу до голосування. Але тут ці технології досягли крайнього цинізму та безпардонності. Представники СДПУ(о) не гребували жодними засобами. В хід було пущено все: підкуп і залякування виборців, тиск на дільничні виборчі комісії, закриття засобів масової інформації, які не підтримували есдеків об’єднаних, блокування і побиття народних депутатів від “Нашої України”, які були спостерігачами на виборах, фальшування результатів голосування, проголошення переможцем ставленика СДПУ(о) Нусера, який чисто програв вибори нашоукраїнцю Балозі, нарешті викрадення бюлетенів для замітання слідів цих злочинів. Все це відбувалося під тиском кримінальних елементів при повній бездіяльності, а то й сприянні міліції.
Початок беззаконню було покладено ще раніше – відстороненням від обов’язків законно обраного міського голови, який переміг на виборах підтримуваного СДПУ(о) кандидата, та запровадження прямого президентського правління ґарантом Конституції в Мукачевому, чим було грубо порушено Основний Закон України. Тому ні для кого не секрет, що критична ситуація у цьому місті створена при потуранні президента України керівником президентської адміністрації Віктором Медведчуком за допомогою Соціал-демократичної партії України (о), головою якої він є, та правоохоронними органами, на яких він має вплив через розставлених у них своїх людей. І незграбні виправдання, що, мовляв, президент “був односторонньо інформований”, не знімає з нього відповідальності і неспроможне його оббілити. Адже в президента більше ніж достатньо джерел інформації, щоб скласти об’єктивну картину про резонансні події в державі. А якщо б їх і не було, то чия, як не самого “ґаранта”, вина в тому, що створена саме така система? Зрештою, про багато що можна було б дізнатися із засобів масової інформації, при бажанні, звичайно. Тоді не виникла б ця, більше ніж сумнівна, ситуація, коли народ знає одне, а президент зовсім інше про одні і ті ж події. Поспіх, з яким, Ернест Нусер – кандидат від есдеків (о) – був оголошений переможцем і склав присягу не на сесії міськради, як передбачено законом, а перед півтора десятками прибічників-депутатів, а Леонід Кучма з таким же поспіхом визнав вибори дійсними, скасувавши свій і без того неконституційний указ про президентське правління, наштовхнуло журналістів на висновок, що особисто президент “є організатором, замовником і одночасно виконавцем (завдяки виданому колись указу та його скасуванню) чергового злочину.”
Те, що мукачівські вибори стануть “ґенеральною репетицією” випробування брудних технологій у наступних президентських виборах, було цілком передбачуваним. Тому у невелике закарпатське містечко прибуло чимало зарубіжних спостерігачів, народних депутатів України, представників різних соціологічних служб, Комітету виборців та інших громадських організацій. Отже, свідками беззаконня, яке творилося в Мукачевому, були сотні безсторонніх людей. Президенту нікуди діватися – він змушений був реагувати. Тому дав вказівку силовим органам перевірити і подати об’єктивний звіт того, що сталося. Не пізніше 12 травня Верховна Рада має заслухати цю інформацію.
Однак уже сьогодні мало хто сумнівається, що сталося і хто винен. Про впевнену перемогу Віктора Балоги, – кандидата на посаду міського голови від опозиції, – який отримав на п’ять з лишком тисяч голосів виборців більше від свого основного суперника, свідчать копії протоколів підрахунку голосів на всіх виборчих дільницях (завірених печатками комісій), які є в розпорядженні блоку “Наша Україна”. Цю перемогу підтверджують також чотири провідні соціологічні фірми, які проводили так званий екзот-пол (опитування виборців на виході з дільниць) – за їхніми результатами Балога отримав вдвічі більше голосів за свого суперника Нусера.
Вибори міського голови в Мукачевому, що супроводжувалися крайнім беззаконням, грубим порушенням прав людини, викликали хвилю обурення української громадськості, занепокоєння в Європейському Союзі і підривають репутацію України як демократичної держави. Національна Рада Конгресу української інтеліґенції 24 квітня висловила глибоке занепокоєння антидемократичними і злочинними подіями, спровокованими і здійсненими есдеками Медведчука та кримінальними елементами при підтримці місцевої влади і правоохоронних органів області. В ухваленій заяві вимагається від президента об’єктивно оцінити те свавілля та криміналізацію виборчого процесу, які спостерігалися в Мукачевому, звільнити з посад голову президентської адміністрації Медведчука, міністра внутрішніх справ Білоконя, голову Закарпатської облдержадміністрації Різака, які допустили кричущі порушення Конституції та законодавства України.
Національна Рада Конґресу української інтеліґенції підтримала також вимогу 49 депутатів Верховної Ради, які звернулися до Мін’юсту України заборонити СДПУ(о) як антидемократичну організацію, що використовує у своїй діяльності нацистські методи, засуджені світовим співтовариством.
На жаль, парламент при розгляді питання мукачівських виборів не підтримав проект постанови, внесений лідером фракції “Наша Україна” Віктором Ющенком, лідером однойменного блоку Юлією Тимошенко і членом фракції Соцпартії Йосипом Вінським, в якому запропоновано президенту звільнити з займаних посад Віктора Медведчука, міністра внутрішніх справ Миколу Білоконя і главу Закарпатської облдержадміністрації Івана Різака – за нього проголосувало 214 депутатів з необхідних 226-ти. Згодом при голосуванні за звільнення Медведчука забракло лише 2 голоси – це свідчить про те, що й у Верховній Раді відбувається “переоцінка цінностей”.
Виступаючи в парламенті, Віктор Ющенко сказав: ”Події, які відбулися 18 квітня, засвідчують, що в Україні МВС, СБУ та місцева влада злилися з бандитами. Для Закарпаття “місцева влада” і “бандити” – тотожні поняття... В Україні стався кримінальний заколот: у Мукачевому владу силою захопили представники СДПУ(о) за допомогою криміналітету... Тому по всіх ознаках, які там чинилися, я стверджую, що СДПУ(о) – партія фашистської спрямованості, яка працює з бандитами”.
Всі факти про мукачівське протистояння та засоби, до яких вдалися есдеки (о), не тільки зневажили Україну в очах світової співдружності, але й викликають небезпідставну тривогу за перебіг президентських виборів 31 жовтня цього року. Вибори в Мукачевому стали віддзеркаленням бандитизму в політиці, до якого вдаються ті, що хочуть за будь-яких обставин зберегтися при владі. Тільки рішуча відсіч беззаконню, тільки суворе покарання винних, тільки відновлення свободи слова, ліквідація прихованої цензури у вигляді “темників”, тільки доступ опозиційних лідерів до державних засобів масової інформації можуть відновити образ України як демократичної правової держави. Мукачівські події надзвичайно актуалізували необхідність об’єднання національно-демократичних сил перед реальною загрозою узурпації влади олігархічно-кримінальними кланами. Запобігти небезпеці фашизації України здатний тільки виступ українських націонал-демократів єдиними згуртованими рядами на захист демократії, українського народу та українських інтересів.

26.04.2004

ПЕРЕД СТАРТОМ. ЯСНОСТІ 3 ПРЕТЕНДЕНТАМИ НЕМАЄ

З липня в Україні офіційно розпочинаються президентські вибори, якими вітчизняний політикум уже давно живе. Партійні з'їзди мають визначитися із формуванням блоків та висуненням претендентів у кандидати, які до 1 серпня мають подати до Центвиборчкому необхідні документи – від анкети до квитанції про внесення півмільйонної застави. До 6 серпня повинна завершитися реєстрація кандидатів, які до 20 вересня зобов'язані подати не менше 500000 підписів виборців на свою підтримку.
Робота копітка і досить марудна, зате проста і зрозуміла. Немає тільки повної ясності із суб'єктами виборчого процесу (партіями та блоками) і персоналіями самих висуванців. На сьогодні з усього видно лише, що бажаного єдиного кандидата ні від влади, ні, тим більше, від опозиції не буде.
Названий похапцем "більшовицькою" парламентською фракцією, без обговорення і голосування, але в присутності президента провладним претендентом, Віктор Янукович єдиним навряд чи стане. Деякі пропрезидентські партії (трудовики Тигіпка, промисловці і підприємці Кінаха, народні демократи Пустовойтенка) заявами своїх лідерів дистанціювалися від прем'єра і думають про власного висуванця.
Четвірка опозиційних сил (комуністи, соціалісти, тимошенківці і нашоукраїнці) не зуміли (та й не могли через різні, часом протилежні ідеологічні засади) об'єднатися і зійтися на спільному кандидатові. Щоправда, ще залишається надія, що Ющенко і Тимошенко на перегонах все-таки будуть разом, та не встигли завершитися переговори, як Ґенпрокуратура знову висунула кримінальні звинувачення Юлії Тимошенко, щоб за будь-яку ціну розмежувати їх: чи то змусити Ющенка під тиском компромату відмежуватися від рішучої леді, чи то саму її з метою забезпечення імунітету від переслідування змусити висуватися кандидатом самостійно.
Не важко передбачити, що претендентів на папаху буде хоч відбавляй (цей засіб широко практикується в політтехнологіях), але реальних, принаймні сьогодні, постатей бачиться дві: це – Віктор Ющенко і Віктор Янукович. Власне, вони вже тепер ведуть неофіційну боротьбу: перший спирається на стабільно високий рейтинг у суспільстві, другий – на службове крісло, залежні засоби масової інформації та адміністративний ресурс.
З усього видно, що кращі шанси бути обраним має Віктор Ющенко. Попри інформаційну блокаду та нищівну критику (здебільшого несправедливу і злу) та шельмування у кланово-олігархічних ЗМІ, його популярність в народі так і не вдалося нівелювати. За останніми опитуваннями, проведеними у квітні-травні Фондом "Демократичні ініціативи" і Центром соціальних і політичних досліджень "СОЦІС", якби вибори відбувалися найближчої неділі, за нього проголосувало б 25,76% виборців, а в другому турі - 36,8% (за Януковича відповідно - 16,7%, і 31,4%).
Чим пояснюється високий рейтинг Віктора Ющенка?
Головно тим, що він, чи не єдиний в Україні з нині діючих політиків, який має конкретні і значні досягнення. Він добився успіху, керуючи Національним банком, коли успішно запровадив національну валюту. На посаді прем'єр-міністра йому вдалося повернути великі борги по пенсіях і зарплатах, тоді як його попередники на цьому посту ті борги тільки нагромаджували. Для цього довелося повернути тіньові фінансові потоки, зокрема за нафту і ґаз, із кишень олігархів до державної скарбниці. Оцього йому якраз і не простили – при першій нагоді, маючи перевагу у парламенті, послали у відставку. Зате цього не забули мільйони простих людей, які місяцями і роками не бачили пенсій і зарплат, і раптом отримали все відразу.
По-друге, опоненти Ющенка з навколопрезидентського оточення, не врахували психології українського загалу, якого наші сумні реалії навчили простої істини: підгримувати треба того, кого найбільше шельмує нинішня неукраїнська влада. Вочевидь, цей фактор може зіграти неабияку роль і на виборах.
Що ж має за плечима Янукович?
Передусім прем'єрське крісло, яке дає можливість практично не сходити з телеекранів та досить потужну підтримку преси. А ще – менеджерські здібності, вміння планувати роботу, добирати команду і, не гребуючи жодними засобами, спрямовувати енергію прибічників у потрібне русло - це особливо виявилося під час голосування на минулих президентських виборах на Донбасі - вотчині Януковича, а також під час шабашу, влаштованому у Донецьку, щоб не допустити там проведення форуму "Нашої України"... Не слід скидати з рахунку опору на капітал потужного донецького клану та підтримку провладних політичних і чиновницьких сил.
Слід віддати належне Януковичу – він зробив вдалий крок, залучивши на свій бік відому журналістку з радіо "Свобода" Ганну Стеців-Герман, яка з послідовного критика уряду раптом стала палким адептом прем'єра, що дещо збило з пантелику націонал-патріотів, які слухають "Свободу". Правда, і Ющенко не пасе задніх у кадрових питаннях: працювати на його кампанію погодилися віце-спікер Зінченко, що розірвав з есдеками (о), в керівництві яких посідав видне місце, та відомий у політичних колах керівник соціологічного центру ім. Разумкова Гриценко, що в свою чергу було несподіванкою для опонентів Віктора Ющенка.
Отже, головним завданням Януковича постало нейтралізувати суперника, витіснити його із сідла народного улюбленця і зайняти його місце. Цього можна досягти одним способом: перекрити успіхи Ющенка в соціальній сфері більшими успіхами. З цією ж метою за допомогою маніпуляцій з цифрами було приховано в бюджеті щонайменше 10 млрд. грн. та ще в Пенсійному фонді 5 мільярдів, що і викрила опозиція. Минулого тижня урядові довелося легалізувати чистину неврахованих надходжень до бюджету:
Верховна Рада ухвалила поправки, збільшивши доходну частину бюджету на 5 млрд. грн. Тепер ці кошти підуть на подачки електорату: на обіцяне Януковичем збільшення пенсій, стипендій, виплат ветеранам і спортсменам, а також на підвищення рівня мінімальної зарплати до 237 грн. (згадаймо, як з подачі уряду цей рівень торік був зменшений до 205 грн.). Звичайно ж, це буде подано як заслугу прем'єра, хоч насправді ці гроші приховані від громадян і тепер почасти їм же збираються їх повернути – під іншим соусом.
Така на перший погляд складається картина. Та лише на перший: насправді все набагато складніше. Олігархічні клани разом зі своїм ґарантом роблять усе, щоб зберегтися при владі. Тільки це може бути їхньою ґарантією зберегти свої мільярди і продовжити пограбування народу. Якщо не вдасться протягнути задуману ними для цього конституційну реформу, може змінитися конфігурація політичних перегонів. Попри гранично низький рейтинг та численні обіцянки Леоніда Кучми не балотуватися на третій строк, він на "численні прохання трудящих" та "щоб не дестабілізувати ситуацію", може все-таки виставити власну кандидатуру – для чого і було прийняте унікальне за своєю антиконституційністю рішення Конституційного суду. Якщо під тиском українського загалу та лідерів західних демократій він не посміє цього зробити, то не виключена з'ява "темної (але надійної) конячки". Хто це буде важко сказати, але зміни на вершині політикуму можна сприймати за лакмусовий папірець цієї версії: адже неспроста спікер Володимир Литвин очолив колишню Аграрну партію, а міністр Кирпа створив на базі своїх залізничників партію "Відродження".
Але, скажете ви, читачу, а як же тоді з Януковичем? А ніяк. Якщо Ющенка бояться, то Януковичу, схоже, не вірять. І є симптоми, які це підтверджують. Щодо Ющенка все зрозуміло – проти нього ведеться відкрита війна, яка з наближенням виборів буде все більше розгорятися і може набрати огидних і жорстоких форм. Проти Януковича, скидається, відкрито невидимий фронт – іде звична боротьба під ковдрою. На нього при потребі перекладуть повністю відповідальність і за допущену торік хлібну кризу, і за нинішній бензиновий бум. А поки що тихенько руйнується підтримка тих партій, які складають парламентську більшість. Тільки наївний простак може повірити, що віддані Кучмі Тигіпко, Кінах, і особливо давній його соратник Пустовойтенко, посміли б без відома патрона відколотися і заявити про те, що їхні партії будуть питання кандидата вирішувати самостійно.
Ще один досить промовистий нюанс: недавно відбулась у засобах масової інформації настирлива кампанія щодо оббілювання кримінального минулого прем'єра. Вона йшла по висхідній: спочатку переконували загал, що обидві судимості Віктора Федоровича давно погашені, потім – що його взагалі незаконно засудили, а насамкінець зробили з нього героя: він, мовляв, пожалів інших і взяв на себе їхню вину. Таке нав'язливе переконування загалу призвело до того, що якщо раніше про його судимості знала порівняно незначна аудиторія, то через кампанію у пресі дізналася вся Україна. Результат не забарився: соціологічне опитування, яке провело Українське демократичне коло 15-25 травня серед 1000 громадян з різних регіонів старших 18 років, засвідчило, що 69% респондентів вважають: не можна голосувати за кандидата в президента, який мав судимості. Більше того, стала побутувати гірка іронія, що Україною правлять ті, що вже сиділи (мається на оці не тільки Янукович, а й деякі високі чиновники з президентської адміністрації) і ті, які ще мають сісти.
На думку багатьох політологів, це був хитро задуманий хід для дискредитації Януковича. Хто був ініціатором, колись з'ясується. Тепер же тільки відомо, що найбільше вправлялися у цій темі телеканали, що перебувають під впливом сумнозвісного керівника Адміністрації президента і лідера есдеків (о) Медведчука, якого аж ніяк не назвеш прихильником прем'єра. А старт цій кампанії дав сам Леонід Кучма, коли сказав, ніби виправдовуючи прем'єра, дослівно так: "За радянських часів його б ніколи не прийняли до КПРС. Він ніколи не був би генеральним директором крупного об'єкта. Бо кожного пропускали через КДБ!.. От вам головна відповідь! (йдеться про судимості). Ці слова, сказані на прес-конференції і передані по телебаченню, стали загальновідомими. А ще багато людей в Україні знають, що ті, кого пропускали через КҐБ, як правило, давали згоду на співробітництво з цим "компетентним" органом. От і вирішуйте: це ненароком чи усвідомлено було сказано.
Початок президентських перегонів не за горами. Багато питань, не з'ясованих сьогодні, будуть або зняті, або отримають свій розвиток. Наступає гаряча пора. Чи буде весело, сказати важко, а що не буде спокійно – це точно.

18.06.2004

СВЯТО НА УКРАЇНСЬКІЙ ВУЛИЦІ. ПРОЛОГ

Неділя, 4 липня: висуванням кандидатів на найвищий у державі пост в Україні офіційно розпочалися президентські перегони. Згідно із законом президентом у нас може бути обраний громадянин України, який досяг 35-річного віку, мешкає в країні не менше 10 років до дня виборів і володіє державною мовою. Кандидат може бути висунутий політичною партією (блоком партій) або самовисуванням. Останні терміни: висування кандидатів – 27 липня, їх реєстрації – 6 серпня.
Уже першого дня маємо гроно громадян, які претендують на папаху. Так, кандидатами у президенти уже названо з’їздами партій: Віктора Януковича (Партія реґіонів України); Петра Симоненка (Комуністична партія України); Олександра Мороза – (Соціалістична партія України); Олександра Ржавського (партія “Єдина родина”); Наталію Вітренко – (Прогресивна соціалістична партія України); Олександра Базилюка (Слов’янська партія).
Але без перебільшення можна сказати, що центральною подією дня стала процедура оголошення лідера “Нашої України” Віктора Ющенка про його участь у виборах президента України. Це сталося на масовому зібранні представників з усіх реґіонів на придніпрових пагорбах у Києві.
Зранку цього дня центральні вулиці столиці, що ведуть до Співочого поля на Печерську, розквітли синьо-жовтими (національними) та оранжевими (кольори блоку “Наша Україна”) барвами. Було велелюдно, піднесено та радісно, як на Великдень. За словами представників “Нашої України”, на мітингу було 100 тисяч осіб (за даними провладних телеканалів –30 тис.), що представляли 35 тисяч населених пунктів. Навіть якщо взяти середню цифру – то буде не менше 65-70 тисяч народу – погодьтеся, що це немало. Тим більше, якщо врахувати ті перешкоди, що їх створювала влада, щоб завадити цьому представницькому масовому зібранню. Так, наприклад, транспортні організації на Полтавщині під тиском влади відмовились надати в оренду автобуси для поїздки до Києва; влада в окремих районах Дніпропетровщини попередила перевізників, що якщо хоч один автобус піде до Києва, то місця цим перевізникам на терені районів не буде; у Черкаській та інших областях відбирали у водіїв технічні талони та підсипали на трасах “їжаків”, на яких пробивалися шини. За словами народного депутата Миколи Томенка, через ці перешкоди до Києва не доїхало 129 автобусів з учасниками форуму.
Про те, що президентські вибори будуть брудними багато хто говорив, навіть нині чинний президент Леонід Кучма. Як бачимо, ці сумні прогнози справджуються. До речі, перед самим стартом цьогорічних перегонів у Києві було влаштовано презентацію антиющенківської книги-пасквілю. А після мітингів на Співочому полі, а потім – перед приміщенням Центрвиборчкому на площі Лесі Українки провладні та залежні телеканали цю неординарну подію, яка сколихнула столицю, фактично замовчали.
Самовисування Віктора Ющенка перед такою представницькою і масовою аудиторією на знаменитому Співочому полі над сивим Дніпром та біля храмів святої Києво-Печерської лаври – дуже сильний хід лідера “Нашої України”.
Цим кроком від підкреслив, що висуває його не окрема партія чи навіть блок, а представники всієї України. І це мало просто таки пророчий відтінок.
Цей масовий захід також продемонстрував справді силу народу (саме так – “Сила народу” – названо коаліцію “Нашої України” та блоку Юлії Тимошенко, угоду про яку лідери підписали напередодні мітингу).
Захід був настільки урочисто-емоційний, що викликав сльози розчулення і надії в його учасників та киян, які бачили це широке народне море. Я добирався до Співочого поля маршруткою, яка повільно рухалася паралельно з людським потоком і чув коментарі пасажирів. Один з них російською мовою вигукнув: “Ого скільки народу! Та отой, що на Банковій сидить мав би застрелитися, побачивши”. Інший чоловік років двадцяти п’яти додав: “Там бракує ще одного ворога нинішньої влади. Водію, зупиніть автобус”. Молодий чоловік вийшов і приєднався до колони.
Такий бурхливий старт наелектризував учасників дійства, вселив у них віру у свої сили і в майбутню перемогу. Це було видно з бурхливих оплесків, що переходили в овацію, під час виступу лідера “Нашої України” та дружним скандуванням багатотисячної аудиторії “Ю-щен-ко!”. Особливо хвилюючим був епізод, коли під звуки козацького маршу було внесено Державний прапор України, а Віктор Ющенко став на коліно і тричі його поцілував.
Ця видовищна акція не могла не вплинути на самого кандидата – Віктор Андрійович не приховував хвилювання, сердечно дякував за підтримку, і не тільки зі змісту його слів, а й з тембру голосу було зрозуміло, що людина сміливо бере на себе цю велику відповідальність і зробить усе для того, щоб виправдати довір’я людей.
Отже, Україна має на сьогодні уже семеро кандидатів у президенти. Не кожен з них може розраховувати на перемогу (кілька осіб уже не вперше робили таку спробу і – безрезультатно, інші взагалі малопомітні в українському політикумі).Та у кожного з них є свої мотиви взяти участь у перегонах: одні хочуть закріпитися в пам’яті електорату з огляду на наступні парламентські вибори 2006 року; другими рухають особисті, нічим реально не підкріплені амбіції; треті висунуті з метою відібрати голоси у реального кандидата. Поки що маємо двох кандидатів, рейтинг яких дозволяє їм розраховувати на перемогу: від народу – Ющенка, від нинішньої влади – Януковича. Перший спирається на ще, на жаль, досі жодного разу не реалізовану народну силу; другий – на адміністративний ресурс. Але повне моральне право балотуватися має тільки один – Віктор Ющенко. Бо він справді істинно українська душа. Бо він чистий перед своїм народом у помислах і справах: не крав, не мав конфліктів із законом, може прямо дивитися людям у вічі. Бо він єдиний з нинішніх політиків, хто на практиці продемонстрував свої можливості і добився позитивних результатів. Сам Ющенко, виступаючи на Співочому полі, сказав про це так:
“Мені не раз довелося показувати, як повинна діяти влада. Нацбанк, яким я керував, дав Україні гривню. Уряд, який я очолював, повернув борги людям, збільшив за рік мінімальну зарплату і пенсію у півтора рази. Був наведений порядок у бюджетній сфері, припинилися масові відключення електроенергії. Ми змусили економіку зростати, тримали ціни під контролем. Були створені нові робочі місця. І головне – ми досягли цього, не взявши жодної копійки у борг”.
І це свята правда. Тому влада, як вогню, боїться його перемоги. Ще задовго до виборів вона робила все, щоб зменшити популярність у народі майбутнього претендента на президентський пост: шельмувала в залежних засобах масової інформації, по-чорному піарила, всіляко, розтоптуючи права людини та порушуючи закони держави, перешкоджала його контактам з виборцями.
Дарма – це їй не вдалося. Але немає сумніву, що ще з більшим нахабством і заповзяттям робитиме це під час виборів.
Бо органічно не є українською і не любить українського.
Бо потонула в корупції і беззаконні.
Бо зрослася з криміналітетом.
Бо має рильце у пір’ячку, оскільки розтягувала і допомагала розтягувати національні багатства.
Бо смертельно боїться Віктора Ющенко, який спирається на підтримку українського народу.
Ще б пак: адже він знає нутро цієї влади, і у виступі на тому ж Співочому полі, викладаючи засади своєї програми, чітко заявив:
“Корупції буде покладено край. Всі будуть рівними перед законом. Бандити сидітимуть у тюрмах”.
Ні для кого не секрет, що нинішня кланово-олігархічна, криміналізована та корумпована влада всіляко протидіятиме його перемозі.
“Я знаю, – підкреслив він у виступі, – дорога до перемоги буде важкою. Влада боїться чесних і прозорих виборів, бо вони стануть їй вироком. Величезні гроші, вкрадені з бюджету, сила адміністративного ресурсу – все кинуте на те, щоб не дати народу висловити свою волю. Але ми не боїмося влади. Це вона нас боїться! Вона боїться власного народу, боїться правди і свободи, які є в серці кожного з нас!”
Віктор Ющенко отримав довідку про те, що він подав документи на реєстрацію його Центрвиборчкомом кандидатом у президенти – протягом п’яти днів за законом він має бути зареєстрований. Мітинг на Співочому полі, а потім під стінами Центрвиборчкому показав, що український народ має українського кандидата, який при його підтримці може стати першим, справді українським президентом. Масова народна маніфестація 4 липня продемонструвала, що нарешті і на українській вулиці настає свято. Принаймні його початок, який, за словами одного з ораторів, означає кінець бандитської влади.
А щоб це справді сталося так, усі, хто має українську душу, хто вболіває за Україну і хоче, щоб вона нарешті стала вільною, справді незалежною та процвітаючою державою, всі, кому набридла бандитська влада і хто не хоче далі миритися зі своїм нужденним існуванням, – усі повинні підтримати Віктора Ющенка і не дозволити владі сфальшувати результати виборів.
А таких в Україні – більшість.

05.07.2004

ВИБОРИ-04: ПІСЛЯ ПЕРШОЇ ФАЗИ

Завершилася початкова фаза передвиборчої кампанії в Україні: припинено висування, завершено реєстрацію претендентів на найвищий державний пост та оприлюднено список усіх пошуковувачів цього президентського крісла. Тому можна підбити підсумки першого місяця перегонів і спробувати проаналізувати певні характерні риси цього періоду.
НАЙПЕРШЕ. Навряд чи можна віднести до розряду сенсацій велику кількість висуванців – їх було близько сорока – та зареєстрованих претендентів на папаху – аж двадцять шість. Останніх, попри те, що кожен з них заявляє про свою перемогу, можна умовно поділити на реальних, „перспективних” та „технологічних”.
До перших, безсумнівно, належать найрентинґовіші Віктор Ющенко, що уособлює коаліцію найпотужніших опозиційних сил, та Віктор Янукович, який представляє нинішню кланово-олігархічну владу. Останні опитування, проведені респектабельним соціологічним Центром ім. Разумкова 22-28 липня, показали: якби вибори відбулися найближчої неділі, то у першому турі Ющенко отримав би 27,9% голосів, а Янукович – 21,1%; у другому – відповідно 37,1 та 29,4 відсотка.
До тих, хто використовує президентські перегони для перспективи (для розкрутки очолюваних ними партій з прицілом на наступні парламентські вибори), можна віднести комуніста Петра Симоненка, соціаліста Олександра Мороза, представника партії підприємців Анатолія Кінаха: всі вони спроможні подолати перевиборний бар’єр, коли повертається внесена застава, а за певних умов – навіть досягти заповітної мети. Приміром, якби у другий тур разом з Януковичем вийшли Симоненко чи Мороз, то зневірений у нинішній владі електорат міг би віддати перевагу одному з двох останніх як меншому злу. У випадку, якби владі вдалося зняти з дистанції обох фаворитів – Ющенка та Януковича (а від неї можна чекати чого завгодно), – на першу позицію мав би шанс вийти у ролі меншого зла Кінах.
Решта – це і є кандидати, які аж ніяк не переможуть, більше того – навряд чи подолають семивідсотковий бар’єр для повернення півмільйонної застави. Їм відводиться допоміжна, „технологічна” роль: відібрати у найреальніших претендентів певну кількість голосів, делегувати своїх представників до складу виборчих комісій, проводити відповідні акції і не в останню чергу заплутати виборця в політичних хитросплетіннях. Навряд чи в кого-небудь виникне сумнів, що Наталія Вітренко працюватиме як проти Ющенка, так і проти Мороза; Богдан Бойко, всю енергію, як звикле, спрямує проти колишніх колег-рухівців, а отже, – проти „Нашої України” загалом; Андрій Чорновіл, підтримуваний есдеками (о) Медведчука, також відіграватиме визначену йому роль; а Дмитро Корчинський і не приховує, що висунувся для властивого йому епатажу та щоб „попсувати нерви Ющенкові”.
Вочевидь, є „технологічні” представники, які працюватимуть на блок „Наша Україна”. Інакше чим пояснити, що кандидатами стали депутат, член очолюваної Ющенком парламентської фракції Леонід Черновецький? Або член опозиційної Української республіканської партії „Собор”, що разом з Юлією Тимошенко увійшла до Ющенкової коаліції „Сила народу”, колишній посол України у Великобританії, академік Комісаренко? А лідер партії „Яблуко” Михайло Бродський – той відверто заявив, що розкаже правду про Януковича, щоб допомогти Ющенкові.
Дещо осібно бачиться постать добре відомого київського мера Олександра Омельченка, якого висунула очолювана ним Українська партія „Єдність”. Попри те, що він належить до політиків найвищої вагової категорії, навряд чи може розраховувати на перемогу: його високий рейтинг не виходить за межі столиці. Оскільки партія „Єдність” була у списку прихильників Януковича, можна припустити, що висунення Омельченка є тактичним ходом: через тиск зверху він не міг відкрито підтримати коаліцію „Сила народу”, а стати на бік Януковича не міг в силу політичних переконань. До того ж, деякі регіональні організації „Єдності” заявили, що підтримуватимуть Ющенка.
ДРУГА ХАРАКТЕРНА РИСА ПЕРЕГОНІВ полягає, в поляризації українського політикуму (та й електорату загалом) на два основні табори: тих, хто за нинішню владу, і тих, хто проти неї. На жаль, а може і на щастя, ліва опозиція (комуністи та соціалісти) так і не змогли об’єднатися з „Нашою Україною” та „Батьківщиною” Юлії Тимошенко і висунути єдиного кандидата. Але, знаючи схильність влади до застосування так званого адмінресурсу та до масового фальшування результатів голосування (це було продемонстровано на проміжних довиборах до Верховної Ради у різних округах, а надто – на виборах мера Мукачевого), Мороз, Ющенко та Симоненко уклали двосторонні угоди про спільний контроль за тим, щоб вибори проходили чесно. Анатолій Кінах також досить прозоро заявив, що у другому турі підтримає кандидата, який не застосовуватиме адмінресурс.
Ющенко першим запропонував підписати між кандидатами декларацію про дотримання чесних правил. На жаль, його заклик не знайшов широкої підтримки. Принаймні, Янукович його не почув. Зате „хитрий лис”, як називають екс-президента, а нині палкого адепта есдеків (о) Леоніда Кравчука, публічно заявив, що не варто кандидату від влади таку угоду підписувати. Такої ж думки і Леонід Тигiпко, керівник штабу претендента від влади. Воно й зрозуміло: адже з перших кроків передвиборчого процесу саме чинний нині прем’єр-міністр сповна використовує своє службове становище та адміністративний ресурс.
ТРЕТЯ РИСА ПОЧАТКУ КАМПАНІЇ якраз і полягає в нечесному веденні її з боку провладного кандидата. Мало того, що всі залежні засоби масової інформації, особливо телеканали та радіо, левову частку часу, відведеного для політичної тематики і новин, присвячують Януковичу, та ще й підключають до кампанії виконавчі органи влади. Так, за повідомленнями преси, в Одесі примушували лікарів збирати підписи за Януковича, в багатьох містах наказано цим займатися працівникам житлово-комунальної сфери. У Харкові, Кіровограді, інших обласних центрах на мітинги на підтримку кандидата від влади примусово, незважаючи на спеку та жнивну страду, звозили людей з райцентрів і сіл. Зловживає команда Януковича також коштами на наочну агітацію. Затрати на його численні придорожні щити (біґборди) у Києві та околицях, за словами Олександра Мороза, значно перевищують суму, передбачену на всю кампанію окремого кандидата.
У той же час Вікторові Ющенку чиняться всілякі перешкоди для спілкування з виборцями: відмовляють у приміщеннях під приводом аврально оголошеного ремонту; аеропорти (Херсон, Миколаїв) не приймають, посилаючись на нібито технічні причини, літака опозиційного кандидата; перекопуються дороги та під’їзди до площ населених пунктів, щоб не допустити зібрань на підтримку лідера перегонів. Недарма Віктор Ющенко вважає своїм головним конкурентом адмінресурс і брудні технології – єдині козирі провладної команди.
ЧЕТВЕРТА РИСА – це посилення тиску на незалежні засоби масової інформації. Прикладів скільки завгодно. Щоб ізолювати виборців від об’єктивної інформації, витіснено з FM-діапазону зарубіжних мовників (радіо „Свобода”, „Голос Америки” „Німецьку хвилю”); вимкнуто радіопередавач радіо „Континент”. Все ширше використовуються суди як репресивні засоби. Так, ухвалене судове рішення про закриття найтиражнішої опозиційної ґазети для жителів села „Сільські вісті”; апеляційна скарга відповідачів не розглядається: скасувати неправедне рішення – значить, не догодити владі, підтвердити його боязно, оскільки протестну реакцію громадськості не важко передбачити; отож тримають ґазету у підвішеному стані. Затіяно судову тяганину з опозиційними інтернет-виданням „Українська правда” та ґазетою „Україна молода”. Влада намагається знищити опозиційну пресу, нацьковуючи податкові перевірки на структури її засновників (приклад – „Львівська ґазета”). Тепер дійшла черга до єдиного опозиційного телевізійного „5-го каналу”: нібито через технічні причини припинено його трансляцію по кабельних мережах у Донецькій та в окремих регіонах Дніпропетровської, Одеської, Кіровоградської областей (неофіційно власники кабельного ТБ визнають, що такі вказівки ідуть від місцевої влади). Колектив каналу звернувся до вищого керівництва держави та Національної Ради з питань телебачення і радіомовлення із закликом „зупинити самочинство можновладців щодо „зачистки” „5 каналу”. Журналістів трьох недержавних ґазет міста Суми не допускають на апаратні засідання міськвиконкому. З недержавними ґазетами у цій області друкарні невмотивовано відмовляються укладати договори на тиражування. Таким робом місцева влада намагається усунути з інформаційного поля ґазети, на які не має впливу.
Все, як бачимо, спрямоване на одне: послабити голос опозиції, обмежити право виборців знати правду. І все це – на тлі щоденного вихваляння одного кандидата (Януковича) та замовчування опозиційних учасників перегонів, надто Віктора Ющенка.
П’ЯТА ПРИКМЕТА першої фази президентських виборів – це панічний поспіх владної олігархічної верхівки прихопити все, що погано лежить. Про прихватизацією „Криворіжсталі” на користь сім’ї ґаранта говорилося багато. Тепер каша заварилася навколо ще одного ласого шматка – Укртелекому. На черзі, подейкують – Одеський припортовий завод. А зовсім недавно „Українська правда” оприлюднила таємний указ президента №144/2004 з грифом „Опублікуванню не підлягає”. Яка ж державна таємниця криється за цим указом? А дуже проста – йдеться про дозвіл приватизувати об’єкти, як перебувають у віданні Державного управління справами (ДУС, у народі просто – ДУСя), себто „спеціального державного органу з матеріально-технічного, соціально-побутового та іншого забезпечення діяльності президента України, Верховної України, Кабінету Міністрів України, Ради національної безпеки і оборони України, інших органів”, підпорядкованого Адміністрації президента. Щоб мати уявлення про те, що перебуває нині у юрисдикції ДУСі, варто глянути перелік 53 об’єктів, що їх подає „Українська правда”. Це промислові, будівельні, сільськогосподарські об’єкти, спиртово-горілчані заводи, будівельні організації, санаторії та готелі, катери, тягачі, гелікоптери, земельні ділянки в столиці й навколо неї та в Криму, конезаводи, заповідники, державні дачі тощо.
Суть указу (і причина його утаємничення) полягає в тому, що ДУСі надано право відчужувати передане йому державне майно, себто, визначати порядок його приватизації, передачі в оренду, корпоратизувати, вносити майно до статутного фонду підприємств з іноземними інвестиціями тощо. Перша черга приватизації – майже півтори сотні об'єктів. Указ засвічує зелене світло на шляху відчуження всього цього багатства і переходу його з державної власності у приватні руки. Чи виникає у вас, читачу, сумнів, у чиї саме руки?
Ось яскравий вияв судоми кланово-олігархічної влади, яка, відчуваючи близький кінець, прагне хапонути найкраще. А після цього – хоч потоп. Нинішній режим приречений, впевненості в перемозі на виборах у нього немає. Навіть Янукович не всіх влаштовує. А перемога Ющенка для нього – цілковитий крах, і це породжує у владоможців тваринний страх.
Перемога ж Віктора Ющенка, незважаючи на, м’яко кажучи, далеко не джентльменські методи боротьби головного його опонента, цілком реальна і ймовірна. Якщо про безперечну перемогу у першому раунді говорити нині зарано, то вихід його другий тур жодного сумніву не викликає Про це говорять не тільки соціологічні опитування, а й динаміка зростання його рейтингу. Якщо у квітні в Центрі за нього готові були проголосувати в другому турі 40% виборців, у червні – 44%, то у липні – вже 50,9%. Захід нині готовий віддати йому в другому турі 65,6% голосів. Помітно зріс його рейтинг на Сході (до 15,3%) та Півдні (до 19,9%).
Тут виникає цілком зрозуміле запитання: а якщо кримінальна влада застосує випробувані недемократичні засоби – наприклад спробує зняти Ющенка з перегонів або сфальшує результати голосування, як у Мукачевому? Будемо сподіватися, що в опозиції вистачить сил запобігти цьому, але, боронь Боже, якби це трапилося, то в цьому випадку про настрої людей свідчать результати опитування того ж Центру ім. Разумкова: 84% респондентів визнають правомірними вуличні протести, а 82% – готові особисто взяти в них участь.
Схоже, народ нині важко обвести навколо пальця. І це нині – найприкметніше.

06.08.04

СТУДЕНТСЬКИЙ БУНТ. ЙОГО УРОКИ ТА ЗНАЧЕННЯ

Два останні тижні в Україні пройшли під знаком пішого походу на Київ сумських студентів, які протестували проти об’єднання трьох вищих навчальних закладів обласного центру – Сумського державного університету, Сумського державного педагогічного університету та Сумського національного аграрного університету в один – Сумський національний університет.
Здавалося б, ну навіщо протестувати – адже нікого не відрахували, статус навчального закладу підвищився, наслідком чого має стати зростання платні викладачам та стипендій студентам? Замість дякувати президентові за указ про цю реорганізацію студенти збунтувалися. А їх підтримали ще й деякі викладачі. На майдані Незалежності у Сумах у червні було розгорнуте наметове містечко. Протягом двох місяців, незважаючи на психологічний тиск влади на самих студентів, погрози їхнім батькам та інші провокації (як, приміром, напади на табір, підсипання на його територію невідомих хімічних речовин), молодь залякати не вдалося, вона несхитно стояла на своєму.
У принципі студенти не проти створення одного навчального закладу на базі трьох – у самій ідеї закладене раціональне зерно укрупнення. Але, по-перше, обурили методи, якими її реалізовувала влада. Як звикле, ніхто і не подумав перед цим вивчити громадські настрої, поцікавитися, що думають з цього приводу і викладацький склад і студентство. Натомість скористалися силовими методами: позривали старі вивіски, стали вивозити майно.
По-друге, за об’єднанням трьох навчальних закладів насправді стоїть звичайнісіньке приєднання державного та педагогічного університетів до аграрного університету, який має неґативну славу і за якістю навчального процесу і за рівнем корумпованості.
По-третє, приєднання відбувалося під керівництвом ректора саме аграрного університету Олександра Царенка – депутата Верховної Ради від соціал-демократів (о), який і призначений виконувачем обов’язків ректора майбутнього навчального закладу. А про його волюнтаристські методи керівництва аграрним університетом, а тепер і створенням укрупненого національного вищого навчального закладу, добре начувані не тільки в Сумах. Ідеться не лише про голе адміністрування та грубе командування, а й про побори: чи не найбільше обурення, за словами студентів, викликало те, що абітурієнтів, які вступили на державну форму навчання, змушували сплачувати благодійні(!?) внески до різних фондів (це від 800 до 3000 грн. з людини).
По-четверте, і невтаємниченому легко вирахувати основну мету цього реформування: есдеки(о), використовуючи те, що лідер партії Медведчук обіймає ключову посаду керівника Адміністрації президента, задумали до президентських виборів створити у Сумах ще один свій опорний пункт, об’єднавши три навчальні заклади в один та закріпивши на чолі його свого ставленика.
Однак об’єднання навчальних закладів стало тільки приводом до студентського бунту, його детонатором. Причина глибша: грубе нехтування прав людини, антидемократизм та порушення законодавства владою, в нашому випадку – сумською, та на загал це типово для всієї України. У сумських подіях відбилася нинішня ситуація в державі. Адже влада, яка розікрала та довела до зубожіння Україну, ніколи не рахувалася з людьми, завжди була глухою до їхнього голосу.
Сумському конфліктові можна було легко запобігти, якби об’єднання навчальних закладів відбувалося демократично і прозоро. Коли ж він виник, його можна було б розв’язати на початковій стадії, якби влада знайшла порозуміння зі студентами, роз’яснила їм свої дії та перейнялася студентськими проблемами і спробувала знайти компромісне рішення. Та вона лишилася глухою. Більше того, вирішила силоміць, наругою та залякуваннями придушити студентський рух у зародку. А коли молодь, зневірившись, що її почують у Сумах, вирішила першого серпня рушати на Київ шукати правди, працівники правоохоронних органів у ніч напередодні розгромили табір, а студентів, які були в наметах, арештували. Однак стримати піший хід до столиці не вдалося – кілька десятків молодих людей, незважаючи ні на що, вирушили в дорогу.
Це не на жарт сполошило владу, і не тільки сумську, але й центральну. Ще б пак: у багатолюдній столиці, де зосереджені зарубіжні представництва і взагалі багато іноземців, на очах громадськості та журналістів раптом з’являться бунтівні студенти і розгорнуть намети на майдані Незалежності, чи біля Кабінету міністрів! Відразу шкереберть летить цілеспрямовано надв’язуваний народу імідж благоденствія і порядку, спокою і процвітання країни під мудрим керівництвом нинішнього ґаранта та прем’єра і кандидата в президенти від влади Віктора Януковича.
А ще дехто здригнувся від однієї думки, що може повторитися студентська революція 1991 року, коли голодуючі студенти на столичному майдані Незалежності змусили піти у відставку тодішнього голову Ради міністрів Масола. Адже спротив молодих сумчан може запалити і вивести на вулиці солідарних з ними їхніх столичних ровесників.
Зрештою, де ґарантії, що локальні вимоги сумської молоді не переростуть у цілком обґрунтовані соціальні, політичні та економічні вимоги до влади, а сумський конфлікт не стане загальноукраїнським? Та ще на порозі 13-ї річниці проголошення Незалежності.
Отож влада вирішила будь-що зупинити бунтарів. Студентам, за їхнім твердженням, стало відомо, що нібито Янукович у телефонній розмові пристрашив сумського адміністратора Щербаня, що той позбудеться свого крісла, якщо студенти вийдуть за межі області. Звісно, цей факт ніхто не може підтвердити, але подальші події довели, що все це дуже схоже на правду. Роменський місцевий суд на порушення Конституції та здорового глузду ухвалює безпрецедентне, абсурдне і дике за змістом рішення: заборонити студентам рухатися трасою до Києва. Та це не зупинило пішого ходу. Як і залякування та умовляння студентів з боку керівників області. Тоді на кордоні Сумської та Полтавської областей їх перепинила міліція: дві сотні правоохоронців проти кількох десятків протестантів. Не відрекомендувавшись, нічого не пояснивши, не пред’явивши жодних документів, вони силоміць почали тягнути студентів в автобус. Не церемонились: заламували руки, кидали додолу, волочили по стерні. Одного із протестуючих так побили, що його довелося шпиталізувати. Затриманих розвезли по різних відділеннях міліції.
Студенти трималися мужньо, дорогою і в камерах співали патріотичних пісень. Ті, яким вдалося розбігтися по кукурудзяному лану та лісосмугах, не були затримані – вони продовжували похід уже по терені Полтавщини. Місцеві власті спробували через Пирятинський суд заборонити пішу ходу, та, як і на Сумщині, це не вдалося. Але полтавська міліція, на відміну від сумської, не застосувала сили: була жорсткою, але коректною, брутальності не допускала. Зате ні вдень, ні вночі не спускала очей з подорожників – їхня кількість зросла до сотні. Симпатії місцевого населення було явно на боці протестантів – воно допомагало їм харчами, грошима та підбадьорливим словом.
Хоч як влада намагалася зам’яти чи бодай применшити конфлікт, хоч як його замовчували або перекручували залежні телеканали та преса, інформація про студентський бунт і побоїще, яке влаштувала сумська міліція за вказівкою влади, вийшла далеко за межі області, досягла столиці, привернула увагу не тільки української спільноти, а й світової громадськості. До протестантів приєдналися представники студентства з 15 областей України, деякі молодіжні організації („Пора”, „Чиста Україна”, Студентське братство Львівщини тощо). Опозиційні та незалежні засоби масової інформації прислали своїх кореспондентів („5-й телеканал”, ґазети „Україна молода”, „Брама” та інші). З’явилися ознаки переростання локального конфлікту у загальнонаціональний.
І влада злякалася. Біля Пирятина, на півдорозі до столиці, студентів наздогнала звістка про перемогу: президент скасував свій указ про об’єднання сумських вищих навчальних закладів. Арґументувався цей крок бажанням „усунути умови для політичних спекуляцій та конфронтації” (ніби не він ці умови створив попереднім указом). На думку Кучми, загострення ситуації використовують у своїх передвиборних цілях деякі кандидати в президенти – „підбурюють обидві сторони, каламутять воду, в якій ловлять свою політичну рибу”. А чому б і не використати – на те й політика. Що ж до самих студентів, то вони свідомо абстрагувалися від політики, навіть звернулися до учасників перегонів не використовувати їхній протест у вузьких рамках персональної боротьби за владу.
Та хоча б хто як сприймав студентський спротив, він у принципі має політичне забарвлення, бо спрямований проти кримінально-олігархічної влади, за демократію, справедливість, свободу волевиявлення, особисту безпеку громадян у своїй державі. Тому указ президента учасники акції сприйняли, як і мусили сприйняти: так, це – переляк і незграбний відступ влади, але це ще не перемога, а тільки напівперемога. Тому протестна акція не припиняється. Вимоги студентів конкретизувалися таким чином:
– після указу президента, мають бути скасованими аналогічні розпорядження Кабміну та наказ міністерства освіти і науки;
– студенти мають отримати надійні ґарантії, що не будуть жодним чином переслідуватися всі до єдиного учасники спротиву та не чинитиметься тиск на їхніх батьків;
– ініціатори і організатори погрому студентського маршу голова Сумської облдержадміністрації Володимир Щербань та начальник обласного управління внутрішніх справ Микола Плеханов повинні бути звільнені зі своїх посад.
Як повідомили засоби масової інформації, 12 серпня піший похід призупинено, але студентський табір під Пирятином не згорнуто. Цього ж дня значна група молодих сумчан уже була в Києві: вони пікетували Кабінет міністрів і заявили, що це пікетування триватиме доти, доки всі їхні вимоги не будуть виконані. Цього ж дня у центрі Сум відбувся чотиритисячний мітинг на підтримку студентів: мітингуючі також вимагали звільнення зі своїх посад головного адміністратора та головного міліціонера області.
Отже, студентський спротив не тільки триває, але до нього долучаються все нові і нові люди. У влади немає іншого виходу, як негайно задовольнити всі студентські вимоги. Застосування сили виключається – це може викликати надзвичайний вибух громадського невдоволення. Зволікання з вирішенням поставлених студентами проблем до вересня також вибухонебезпечне: початок нового навчального року у вищих навчальних закладах столиці може переміститися на вулиці та площі столиці і перерости в студентську революцію.
Бунт сумських студентів і їхня початкова перемога є вельми прикметною рисою нинішнього моменту. Він переконливо показав:
– нинішня молодь всупереч побутуючій думці не є пасивною та аполітичною;
– студентство поповнює опозиційні до нинішньої влади верстви населення;
– влада агонізує і нині з нею можна успішно боротися і перемагати;
– нарешті з’являється в Україні сила – молода і завзята, – яка здатна активно впливати на політику та стимулювати швидкі демократичні перетворення.
Якраз у дні студентських протестів придворні блюдолизи випуском пам’ятної монети ознаменували 10-річчя президентства Кучми (в екземпляр, виготовлений особисто для нього, вкраплені смарагди). Це не просто втрата елементарної скромності, а звичайне блюзнірство. Адже це десятиріччя, якщо взяти до уваги розкрадену олігархами і запродану Москві Україну, побиття жалобної процесії під час похорону патріарха Київського та всієї Руси-України Володимира, розгул організованої злочинності, знищених журналістів та упосліджену пресу, рівень корупції, тотальне зубожіння населення на тлі купки пригрітих скоробагатьків та багато інших чорних фактів, якими позначене правління Кучми, – якщо все це взяти до уваги, то десятиріччя його панування можна назвати трагічним для українського народу. Тепер до чорних міток цього десятиріччя можна додати і спротив сумських студентів та їхнє побиття міліцією.
Наступні президентські вибори мають показати, наскільки все це зрозумів наш багатостраждальний народ.

13.08.04

ЗЛОВІСНИЙ ВИШКІР КУЧМОКРАТІЇ

Те, що основне протиборство на президентських перегонах розгорнеться між двома з 26 кандидатів – Віктором Ющенком та Віктором Януковичем – ні для кого не було таємницею. Як і те, що боротьба буде надзвичайно жорсткою: адже свої повадки влада демонструвала неодноразово. Але реалії перевищили найгірші передбачення – в хід пущено найбрудніші прийоми.
Драматизм протистояння полягає в тому, що у двобої зіткнулися не просто політичні сили, які пропонують різні погляди на шляхи розвитку держави і суспільства, як це буває у демократичних державах, а сили які відстоюють діаметрально протилежні інтереси. З одного боку – це олігархічні клани, що захопили владу, розікрали національні багатства, а тепер будь-що намагаються зберегти їх і примножити, уникнувши відповідальності перед народом. Саме для цього їм і треба пролонгувати своє панування у цій державі. З другого боку – більшість зубожілого й упослідженого народу, представлена опозицією, яка нарешті збагнула злочинну суть чинної влади і хоче конституційним способом її змінити, щоб вивести країну на шлях демократії і розквіту.
Олігархічні клани спираються на владні інституції, підпорядковані їм засоби масової інформації для одурманювання суспільної свідомості та силові структури для репресивного тиску на своїх опонентів та залякування усіх незгодних. Опозиція ж розраховує на широку підтримку знедоленого народу та силу правди, яка має пробитися до української спільноти крізь виставлені заслони. Кожна зі сторін розцінює президентські перегони, як свій останній шанс для досягнення мети: олігархи прагнуть законсервувати нинішній стан, обравши свого ставленика; опозиція хоче мати українського президента, щоб змінити неукраїнську владу на українську, яка б відстоювала українські інтереси.
Янукович, видно з усього, давно і ретельно готувався до початку кампанії, а тільки-но вона офіційно стартувала, взяв, як кажуть, з місця в кар’єр. Звісно ж, спираючись на владні важелі та використовуючи на всю потужність адміністративний ресурс. У державних установах за допомогою тиску виконавчої влади почали збирати підписи на його підтримку, на мітинги звозили громадян поза їхньою волею. Був оголошений конкурс на фотографію з прем’єром тощо. У залежних засобах масової інформації широко висвітлюється кожен крок прем’єра. Навіть Олімпіаду в Греції використав для власної популяризації: набрав команду супроводу із 200 вищих чиновників та їхнього охвістя, влаштував там прийняття, хизувався поряд з чемпіонами перед телекамерами, навіть пройшовся з ними в колоні при відкритті Ігор, фотографувався для преси.
Як сказав мудрець-філософ, людина – міра всіх речей. А що буває, коли людина втрачає почуття міри, промовчав. На прикладі ж провладного кандидата бачимо, що тоді замість поставленої мети людина отримує її протилежність. Так, шалена гонитва за підписами дала свій результат: за короткий термін було зібрано (часто примусово та обманом) понад 5 мільйонів цих підписів. Це при тому, що за законом їх треба тільки 500 тисяч. Розрахунок, можна припустити, дуже простий: приголомшити цією гігантоманією (а то й деморалізувати) суперників своїми можливостями та силою; продемонструвати нібито велику любов електорату до себе; зомбувати громадську думку тим, що його перемога є неминучою, і цим запобігти масовим протестам при можливому фальшуванні результатів голосування (досвід Мукачевого).
Та тут, як у картярів, вийшов перебір. Суперників, передусім Віктора Ющенка, вибити з рівноваги не вдалося. Силовий збір підписів зовсім не свідчить про любов, а скорше викликає неприйняття: не важко передбачити, що той, у кого тиском чи обманом відбирали підпис, у кабінці для таємного волевиявлення проголосує зовсім по-іншому. Що ж до можливого фальшування, то, казала Настя, як удасться. Навчені гіркими прецедентами народ та опозиція не мовчатимуть, зможуть налагодити контроль, а при потребі зуміють повторити грузинський варіант по-українськи.
Процес збирання підписів по Януковичу вже дав свій неґатив. Численні порушення зафіксовані Комітетом виборців, іншими громадськими організаціями та командами опозиційних кандидатів. І хоч приручена Центральна виборча комісія їх до уваги не бере, все ж загал про них дізнався і його неґативна реакція цілком зрозуміла. Ці порушення змушений був публічно визнати керівник штабу Віктора Януковича Сергій Тигіпко, щоправда, при цьому спробував відвести вину від Януковича, переклавши її на непомірну вірнопідданність місцевих адміністраторів, що намагаються вислужитися.
Такий самий перебір виявився і при використанні інформаційного ресурсу. Як показав моніторинг, протягом липня прем’єр за сумарним часом з’являвся на екранах телевізорів більше, ніж сам ґарант Конституції, який дуже полюбляє похизуватися перед глядачем. Що вже говорити про інших кандидатів! Звичайно, якусь частину електорату таке зомбування може увести в оману, але на загал воно впливає навпаки. У загалу склався свій стереотип: голосувати треба за того, кого з телеекранів найбільше поливають брудом, а не за того, кого вихваляють на всі заставки.
Та все це, як виявилося, тільки квіточки в арсеналі методів боротьби влади з опозиційним кандидатом. Невзабарі почали з’являтися і перші ягідки. Це – провокації не тільки проти соратників Віктора Ющенка, а й безпосередньо проти нього самого. Це – підключення до цих провокацій Ґенпрокуратури, податківців та міліції. Так, у Криму, порушуючи законодавство, за кандидатом від демократичної опозиції було організоване зовнішнє стеження. Охороні та супутникам Віктора Ющенка вдалося затримати цих людей та вилучити у них відеозаписи, підслуховуючу апаратуру, кілька комплектів запасних державних автономерів та липові документи. Спочатку затриманий безпорадно викручувався, відмовлявся, твердив, що мав зовсім інше завдання, не пов’язане з особою Ющенка. Кримська міліція заявила, що то зовсім не її люди. А коли зняті порушниками відеокадри з підслуханими розмовами кандидата були оприлюднені опозиційним „5-им телеканалом”, стало зрозумілим, що доблесна міліція спіймана за руку на місці злочину. Тоді й була висунута нова версія – нібито люди, які таємно стежили за Ющенком, були приставлені до нього заради його ж безпеки (для охорони) на прохання Центрвиборчкому. У брехні справді короткі ноги: адже у кандидата є, як і передбачено законом, державна охорона, а Центрвиборчком тут ні при чому, і він вчасно відмежувався від цієї скандальної історії.
Однак це не завадило кримським правоохоронцям сфабрикувати справу нібито про побиття затриманого їхнього працівника людьми Ющенка. Під цим приводом викликали на допит державних охоронців кандидата, чого не мали права робити. Навіщо? Чи не для того, щоб залишити його на якийсь час зовсім без охорони? Та й саме таємне стеження навіщо влаштоване? Чи не готується Ющенкові доля Чорновола, який загинув у автокатастрофі, влаштованій, як запевняють його соратники по партії, правоохоронними органами?
Така зловіща паралель напрошується після дорожньої пригоди у Херсонській області, коли КАМАЗ з причепом, вантажений зерном, при обгоні кілька разів намагався притиснути автомобіль Віктора Ющенка до узбіччя і загнати його в кювет (пригадаймо: саме КАМАЗ з причепом, вантажений збіжжям став упоперек дороги машині Чорновола). Сам Ющенко розцінив цей випадок як загрозу його життю. Однак кримінальна справа була порушена не за суттю того, що трапилося, а нібито за фактом побиття водія вантажівки людьми Ющенка.
Здавалось би, Генеральна прокуратура мала б дати правову оцінку цим фактам, однак вона зайнята зовсім іншим. Її слідчі під охороною „спецназу” увірвалися до приймальні народного депутата з фракції „Наша Україна” Давида Жванії з обшуком під надуманим приводом – відновивши кримінальну справи проти фірми, яку до свого депутатства очолював Жванія, та яка була припинена кілька років тому. Так само ведеться наступ на керівника Київського суднобудівного заводу, прихильника опозиції, – нібито за несплату підприємством податків. До речі, у приміщеннях цього заводу знайшов притулок ненависний владі єдиний опозиційний „5-й канал”. Чому б заодно і його не прикрити: поки що змусили припинили його трансляції в Донецьку, Дніпропетровську, Дніпродзержинську та Ужгороді.
Це тільки частина фактів, які свідчать про те, що чинний режим на чолі з „батьком” Кучмою і „батею” Януковичем використовує для самозбереження всі законні і незаконні засоби, не зупиняючись перед найбруднішими. Як усі дороги вели колись до Риму, так нині всі ниті законопорушень тягнуться до чинного президента Адже перші керівники Ґенпрокуратури, Міністерства внутрішніх справ та Податкової адміністрації перебувають у його підпорядкуванні, і стали пішаками-виконавцями поставлених перед ними завдань. Можна здогадуватися, що Кучма не тільки знає, що твориться в його королівстві під час нинішніх президентських перегонів, а й особисто є натхненником того всього. Принаймні, як випливає з оприлюднених опозицією фактів, саме він видав розпорядження розправитися із суднобудівним заводом. І нині він не помічає кричущих порушень, про які йшлося вище і про які вже знає український загал. Ґарант Конституції уже давно нічого не ґарантує. Більше того, він сам дав їм відмашку задовго до початку кампанії. Нагадаємо, що він спокійно заявив на публіку, що цьогорічні перегони будуть, як ніколи брудними. Дико було чути таке з уст ґаранта. Якщо президент мав відомості про можливість цього, то мусів би вжити заходів, щоб не допустити бруду. А на публіку твердо сказати: будь-яким спробам вести брудну кампанію буде дана рішуча відсіч, а винні будуть покарані. Цього не сталося, та й не могло статися, оскільки замість демократії в країні встановлено кучмократію – так у народі називають режим, створений нинішнім ґарантом. Його хижий оскал випукло виявляється під час нинішньої президентської кампанії.
Попри всю огидність цього явища, має воно і свій позитив: зайвий раз показує виборцям, що чекає Україну і народ, якщо вони і цього разу під час голосування допустять помилку.

19.08.04

ЧИ ВДАСТЬСЯ ВЛАДІ ЗІРВАТИ ВИБОРИ?

Що ближче до фінішу нинішніх президентських перегонів, то бруднішою стає боротьба основних претендентів. Все відбувається так, як “спрогнозував” Леонід Кучма задовго до початку кампанії, підкресливши, що вона буде такою брудною, якою не була за всі роки Незалежності. Схоже, що то був не просто прогноз, а тверда переконаність, що ґрунтувалася на цілком конкретному плані, розробленому (не без участі, як вважають, російських політтехнологів). Про існування такого проекту, створеного в надрах Адміністрації президента, спочатку натякнув у пресі, а згодом оприлюднив його анотацію (загальну концепцію) народний депутат від соціалістів Юрій Луценко.
Мета цього плану не нова і давно відома: зберегти (законсервувати) та зміцнити існуючу кланово-олігархічну владу.
Шляхи досягнення мети: крайнє загострення політичної ситуації в країні; виключення можливості обрання на посаду президента України найрейтинґовіших претендентів Віктора Ющенка, Віктора Януковича (так, і його також), Олександра Мороза, Петра Симоненка; через безрезультатність виборів призначення повторних. Далі – висунення претендентом (разом з іншими) чинного президента (лжеправова основа для цього закладена у відомому дозволі Конституційного суду балотуватися йому втретє). Кучма нібито заради консолідації української спільноти та стабілізації ситуації в країні відмовиться брати участь у виборах на користь “третьої сили” (її представником, а отже, і наступником Кучми за російською практикою, можуть стати Анатолій Кінах, Володимир Литвин або Сергій Тигіпко). Таким чином Леонід Данилович отримує не тільки надійного наступника, а й утверджує імідж “батька й арбітра нації” та зберігає свій вплив на політичному Олімпі України. Це легітимізує і виправдає надання йому належного імунітету від переслідувань за все неправедне, содіяне ним за десятиріччя президентства. А при проведенні задуманою Банковою так званої Конституційної реформи він фактично може зберегти важелі реальної влади на посаді прем’єр-міністра.
Засоби: передусім – штучне нагнітання крайньої гостроти передвиборної боротьби між опозиційним і провладним кандидатом; дискредитація в очах електорату через залежні ЗМІ небажаних претендентів і передусім – фаворита перегонів Віктора Ющенка. А заодно і Януковича та Мороза з Симоненком, що разом з тим не виключає використання двох останніх проти двох перших. Все це має посіяти в суспільстві розчарування та зневіру і нав’язати громадськості думку про необхідність шукати “третю” силу.
Технології: використання в повному обсязі так званого адмінресурсу; вмонтування у виборчу кампанію силових структур; застосування за допомогою силовиків та криміналітету провокацій проти опозиції.
Ця загальна схема в оприлюдненій анотації проекту розвивається і конкретизується у примітках. Звичайно, з цілком зрозумілих причин ніхто не зможе, принаймні тепер, підтвердити існування такого плану. Однак розвиток подій переконує, що все відбувається саме так, як передбачає схема.
Те, що Кучма прагне зберегти режим і своє панування засвідчив він сам у виступі з нагоди 13-ї річниці Незалежності: “Наступне десятиліття має бути – і, я переконаний, буде – продовженням, а не зміною і не запереченням десятиріччя, що закінчується. Повторю: не запереченням і не зміною, а продовженням”. Чіткіше годі сказати – в Україні все має бути таким, яким є сьогодні (із зосередженням влади в одних руках, з утисками свободи слова і переслідуваннями за політичні погляди, нужденним через пограбування народом і таке інше).
Єдиною перепоною на накресленому Кучмою шляху може стати обрання президента країни від демократичної опозиції. Одне тільки припущення, що ним може стати Віктор Ющенко, викликає шал і ненависть нинішніх владоможців. Тому проти нього і спрямовані всі потуги нинішньої влади. Що все це йде від президентської канцелярії і від головного канцеляриста, що його називають “кризовим менеджером” (чи не за те, що саме він створює кризові ситуації, з яких потім шукає вихід?), видно кожному неупередженому громадянинові. Та власне Віктор Медведчук цього і не приховує. В одному з червневих інтерв’ю на запитання, чого він чекає від Ющенка, якщо той стане президентом, відповів, як вистрелив: “Не стане!”.
Для невтаємничених може здатися не зовсім логічним той факт, що влада намагається разом з “не своїм” Ющенком не допустити до найвищого посадового крісла в державі також “свого” Януковича, якого формально і публічно підтримує. Насправді ж Янукович не зовсім “свій”. Хоча б тому, що нинішніх владоможців також насторожує його кримінальне минуле та його методи й дії, притаманні “зоні”.
По-друге, між донецьким кланом, який уособлює собою Янукович, і київським, що його пов’язують з іменем Медведчука, ведеться гостра конкурентна боротьба за престижні об’єкти приватизації (дорозподіл та перерозподіл загальнонаціональної власності), за вплив і владу. Тому і взаємини між ними далеко не райдужні. І Медведчук, для якого представник донецьких у президентському кріслі далеко не найкращий варіант, змушений його підтримувати. Бо з приходом Ющенка перед ним остаточно може опуститися шлаґбаум – все може полетіти шкереберть. Отож, головний ворог Медведчука – Ющенко, але й Янукович далеко не друг (згадаймо бодай, що саме у контрольованих канцеляристом ЗМІ було вміло “розкручене” і доведене до загалу кримінальне минуле претендента від влади).
По-третє, Медведчук не вірить Януковичу і боїться його. Цю недовіру і страх йому, здається, вдалося прищепити і ґарантові; принаймні той кілька разів не стримався перед публічною критикою прем’єра (наприклад, на засіданні Ради національної безпеки і оборони, коли обговорювалася проблема відомих вибухів на складах боєприпасів).
У цьому світлі варто приглянутися до ще одного, досить відомого, але малорейтинґового на сьогодні претендента – Анатолія Кінаха. Він не підтримує, принаймні відкрито, Ющенка і водночас неодноразово знаходив можливість відкрито засвітити своє несприйняття Януковича як кандидата. Чи не його устами говорить Медведчук, до клану якого він досить близький? А зовсім недавно Кінах заявив по телебаченню, що представляє “третю силу”. У контексті оприлюдненого плану саме “третя сила” має зіграти провідну роль у здійсненні розробленого проекту. Чи не та сама це сила, яку береться представляти Кінах? Принагідно, згадується версія народного депутата і лідера української республіканської партії “Собор” Анатолія Матвієнка: все робиться для того, щоб дискредитувати обох – і Ющенка, і Януковича – і тоді електорату доведеться робити ставку на третю силу – Кінаха.
Здається, основні положення проекту збігаються.
Щодо засобів, якими влада діє під час перегонів, то вони широко відомі. Це і повсюдне застосування адмінресурсу; і незаконне стеження за Ющенком; і намагання витіснити КАМАЗом, вантаженим збіжжям, на узбіччя автомобіль за кермом якого перебував кандидат у президенти; і спроба “начепити” на очолюваний ним блок вибухи на Троєщинському ринку у столиці, які, на думку багатьох, або організувала сама міліція, або є суто кримінальними розборами. Всі ці провокації фактично викриті, але під “дахом” Ґенпрокуратури жодних заходів до організаторів не було вжито, навіть не проведене розстеження за суттю.
Немає жодного сумніву, що Адміністрація президента намагатиметься спростувати існування цього плану – хто ж визнає власні, злочинні за суттю, прагнення і дії? Сам Луценко на запитання “Української правди”, що передрукувала анонс плану з ґазети “Грані плюс”, який сенс людям з АП передавати цей таємний матеріал, відповів, що “серед 1 400 працівників АП не всі кучмісти і медведчукісти”. А оприлюднив його для того, щоб суспільство знало, що планує влада. Це якраз той випадок, коли правда може якщо не зупинити такі антидемократичні і аморальні дії, то мобілізувати загал на протидію їм.
Стежмо, як розвиватимуться події далі.

04.09.2004

КРАХ ПАРЛАМЕНТСЬКОГО “БІЛЬШОВИЗМУ”

16-17 вересня Верховна Рада порадувала громадськість своєрідною сенсацією: за два дні парламентські “більшовики”, як кажуть, лишилися при своїх інтересах. З такими великими потугами створена за допомогою тиску з Банкової, залякування та підкупу депутатів так звана більшість розсипалась: із неї вийшли 11 членів групи “Центр” та призупинили у ній своє членство фракція Народної аграрної партії України (21 депутат) та 15 з 30 членів групи “Демініціативи – Народовладдя”, яку очолював сам координатор більшості Степан Гавриш. Таким чином, загальні втрати “більшовиків” – 47 депутатських мандатів.
Мотиви такого кроку чи не найчіткіше пояснив лідер фракції аграрників Михайло Гладій з парламентської трибуни “неприйнятними для демократичного суспільства методами щодо НАПУ” з боку окремих посадовців, що виявлялося “в політичному та адміністративному тиску, порушенні владними структурами своїх зобов'язань, цькуванні людей, які пов'язали з нашою партією свою долю і свої сподівання“
Отже, більшості як такої практично не стало, оскільки загальна кількість її членів тепер менша 200 при мінімальній необхідності для ухвали простого рішення 226.
Звичайно, до певної міри це справді сенсація: адже розпалася парламентсько-урядова коаліція і прем’єр Янукович фактично лишився без, хай уявної, парламентської підтримки; підрізана під корінь можливість проведення так званої конституційної реформи, яку так наполегливо протискувала Банкова. Тож зрозуміло, що ця подія викликала різні за тональністю – від мажорних з боку опозиції до нервових з боку провладних сил – коментарі.
Так, лідер фракції СДПУ(о) Леонід Кравчук заявив, що депутати-протестанти з парламентської більшості керувалися тільки “думками про свої кишені”. “Уже депутати нюхають, хто буде президентом, – сказав він, – уже розкладають яйця по кошиках”. Сам координатор “більшовиків” Степан Гавриш спростовував перед журналістами очевидний розпад більшості не зовсім чемним пасажем: мовляв коли ви приспускаєте штани, то це ще не означає, що ви їх зняли. А в радіоефірі спробував перекласти вину за все, що сталося на Володимира Литвина: “Голова Верховної Ради України зробив все, щоб більшість розпалася”. Лідер комуністів Петро Симоненко, виступаючи перед виборцями не без жалю констатував, що поставлено “під загрозу процес внесення змін до Конституції України ще до виборів глави держави”. Явно нервував Віктор Янукович, який відчув, що ґрунт упевненості вислизає з-під ніг. У Чернігові перед журналістами, він не зміг приховати розчарування, сказавши, що “останні події в парламенті були популістськими кроками і викликані політизацією парламентських процесів.”
А от керівник передвиборчої кампанії Віктора Ющенка Олександр Зінченко розцінив розпад більшості як зневіру політичної еліти у перемогу Віктора Януковича.
Та попри зовнішню сенсаційність розвалу пропрезидентської парламентської більшості нічого несподіваного не трапилося. Штучно створена структура скоро чи пізно мала розпастися, оскільки була ситуативною, створеною проти волі депутатів і не була зцементована єдиною ідеологією. Фактично вона припинила своє існування, коли не змогла набрати достатньо голосів при голосуванні за конституційну реформу. Тепер її не стало і юридично. Зрозуміла тривога Януковича і його бажання зігнати знову депутатів у ту саму отару. Подейкують, що саме з його ініціативи відбулася зустріч лідерів фракцій і груп більшості у президента Леоніда Кучми. І тут ґарант, схоже, втомлено махнув рукою: реформа – справа парламентська і він втручатися не збирається.
Це зайвий раз засвідчило, що пропрезидентській більшості можна співати заупокійну. Та сам факт по-своєму промовистий і потребує осмислення. Вочевидь, має рацію Олександр Зінченко, стверджуючи, що у депутатів-“більшовиків” з’явилася зневіра в перемогу Януковича. Так само як має рацію і “хитрий лис” Кравчук, говорячи про те, що парламентарі розкладають яйця в різні кошики, що практично підтверджує висновки Зінченка.
Однак хоч це і правда, але не вся.
По-перше, істина полягає в тому, що вибори справді виявилися каталізатором наростання спротиву насильницьким діям президентської канцелярії щодо депутатського корпусу.
По-друге, багатьох обурила нахабно аґресивні наміри окремих кланів щодо захоплення та переділу за допомогою владних важелів великої власності. У частини депутатів-бізнесменів викликало опір доручення Кучми передати 49% акцій високоприбуткової компанії “Укрнафта”, що знаходяться у власності “Нафтоґазу України”, Фондові держмайна, як подейкують, на користь групи “Приватбанку”, засновником якого був керівник кампанії Януковича Сергій Тигіпко. Ця група мала 42 відсотки акцій і збиралась приватизувати компанію через додаткову емісію, тобто практично безоплатно. Проти цього виступили структури, близькі до олігарха Ярославського, власне, з цим пов’язане призупинення членства у більшості депутатів з групи “Демініциативи-Народовладдя”. І тут Кучма відступив, скасувавши своє попереднє доручення, що означає його явну слабкість на порозі відходу від влади і надію повернути впливову депутатську групу у “більшовицьке” лоно.
У аграріїв свої інтереси: вони вимагають передбачити в бюджеті для розвитку сільськогосподарської галузі 10 мільярдів грн., а виділяють їм лише шість мільярдів.
По-третє, попри бізнесові інтереси (до речі, вони були завжди) дуже важливу роль відіграла психологічна перемога депутатів над собою: вони перестали боятися окрику з Банкової і протиставили головному канцеляристові свою солідарну непокору. Це є промовистим свідченням, що в Україні вже настають нові часи, стимульовані президентськими перегонами і реальними шансами на перемогу Віктора Ющенка.
Показовим є те, що лідером партії аграрників, парламентська фракція якої виявила непокору, є спікер Володимир Литвин. Попри те, що Володимир Михайлович останнім часом намагається демонструвати поміркованість і відстоювання парламентаризму, він, безумовно, є людиною Кучми і навряд чи осмілився б на такий крок без згоди патрона. Отже, можна припустити, що насправді та реформа, яку так полум’яно проштовхував Кучма, насправді нині владі непотрібна і є тільки ходом, щоб відвернути суспільну увагу від важливіших проблем та негараздів. Або ж виконується сценарій загострення до краю політичного протистояння, показати нездатність Верховної Ради плідно працювати та звалити на неї всі гріхи за нинішній стан у країні.
З другого боку, не виключено також, що цим президентська канцелярія прагне охолодити апетити донецького клану і таким чином попереджає, що без її допомоги Януковичу не обійтися. Події у парламенті ослабили позиції провладного претендента на президентське крісло. Але “топити” його у канцелярії немає сенсу – хіба що разом з Ющенком, щоб зробити ставку на третю силу. Однак це видається нереальним, принаймні сьогодні.
Та хоча б як там було, але факт лишається фактом: провладний парламентський “більшовизм” зазнав краху. Події найближчих днів висвітять нові грані протистояння, особливо при обговоренні бюджету – 2005 та подальшої долі політичної реформи, якщо це питання не буде зняте з порядку денного. У “Нашої України” з’являється реальна можливість переформатувати структуру Верховної Ради, згуртувати нову більшість і повернути собі, як переможниці минулих парламентських виборів, той реальний вплив і владу у парламенті, які були у неї брутально відібрані.
Однак слід пам’ятати, що агонізуюча влада, що спирається на силові структури, не відмовилася від примарної ідеї зберегти за собою командні висоти в Україні і після президентських виборів. Тому треба бути готовими до будь-яких провокацій і неконституційних ходів з її боку. Конаючий звір страшний у своїй приреченості.

15.09.2004

ЮЩЕНКА ХОЧУТЬ УСУНУТИ ФІЗИЧНО?..

Темою №1 минулого тижня у засобах масової інформації та на устах електорату був стан здоров’я народного кандидата на пост президента та постійного фаворита нинішніх перегонів Віктора Ющенка. Після його виступу на масовому мітингу в Чернігові настало кількаденне затишшя в передвиборних турне лідера “Нашої України” – жодних повідомлень про його до цього досить активну передвиборчу діяльність. Аж 17 вересня керівник виборчої кампанії Олександр Зінченко повідомив журналістам на прес-конференції гірку сенсацію: у ніч з 5 на 6 вересня Ющенко відчув себе погано: спостерігалося загальне погіршення стану його здоров’я, сильна блювота, відчуття болю – явні симптоми отруєння. Явище для нинішньої України з критичним станом її довкілля, неякісними харчами та водою далеко не рідкісне. Тому і сам Ющенко, і його оточення спочатку не надали великого значення цьому прикрому, але, на жаль, типовому для української дійсності факту.
Однак, коли симптоми захворювання не зникли, 10 вересня Ющенка вирішили направити на обстеження до Австрії. Тут у віденській клініці Рудольфінерхаус консиліум із 11 лікарів поставив діагноз: отруєння, що викликане важкою вірусною інфекцією і хімічними речовинами, які зазвичай не входять до продуктів харчування. За словами Зінченка, захворювання загрожувало життю і за наполяганням лікарів біля палати Ющенка було встановлено цілодобову охорону.
Реакція в Україні на погіршення здоров’я основного претендента на президентську посаду не однозначна. Оскільки його хвороба викликана хімічними речовинами, яких не буває у харчових продуктах, виникає небезпідставне припущення, що це може бути спробою свідомого отруєння. Знаючи ставлення влади до лідера президентських перегонів, його оточення припускає, що загроза йде саме з її боку. Коаліція “Сила народу”, яка об’єднує блоки “Наша Україна” та Юлії Тимошенко, у зв’язку з цим фактом прямо заявила: “Режим, який усвідомив неминучість своєї поразки, вже не раз демонстрував готовність до силових методів ведення кампанії. За місяць до своєї відставки влада готова на будь-які провокації заради самозбереження, аж до фізичного знищення конкурентів”.
Зі свого боку представники влади та штабу Януковича розцінюють ці події як пропагандистсько-агітаційний трюк нашоукраїнців. Їхні коментарі, як звикле, цинічно-нахабні. Мовляв, має місце звичайний розлад шлунку, якого міг би допомогти позбутися пересічний фельдшер за допомогою промивання шлунку та клізми, і не варто летіти аж у Австрію. Дехто навіть єхидно радив Зінченкові самому куштувати страви перед тим, як пропонувати їх Ющенкові.
Що ж, залишимо такі заяви на совісті тих, хто їх проголошує і постежмо за подальшим розвитком подій.
На 18 вересня була запланована масова акція коаліції “Сила народу” на столичній Європейській площі з виступом Віктора Ющенка та трансляцією через “5-й телеканал” в усі обласні центри, де, за задумом ініціаторів, у громадських місцях мали зібратися виборці, щоб послухати лідера перегонів. Тому повідомлення про його хворобу викликало сум’яття у симпатиків Віктора Ющенка: чи зможе той прибути до Києва.
Зміг. І з’явився перед десятками тисяч киян – як показала телекамера, площа була вщерть заповнена людом. За повідомленням штабу кандидата в президенти, цього вечора Віктора Андрійовича чуло в Україні щонайменше півмільйона виборців. І побачили: він був вимучений хворобою. Змарніле обличчя, затруднене мовлення, змінена дикція. Раз у раз доводилося витирати піт з обличчя то промочувати горло водою. Він сам пояснив свій стан:
– Останні два тижні були, мабуть, найбільш трагічні у моєму житті. Я міг би не стояти тут сьогодні або навіть не сидіти в інвалідному візку. Але, дякуючи українським, і не тільки, лікарям, дякуючи своїй родині, і дякуючи мільйонам вас, я стою на цій сцені, поруч з вами.
Дивлячись на Ющенка і слухаючи його, люди зайвий раз переконувалися в цинізмі тих, хто важку хворобу називав передвиборним піаром. Якщо правда те, що він свідомо кимсь отруєний – а схоже, що так, – то ті, що пішли на такий злочинний крок, поставленої мети не досягли. Єдине, що вдалося, так це виключити лідера з перегонів на 12 днів. Організм Ющенка та медицина подолали загрозу. А те, що сталося, викликало глибоке обурення в суспільстві і, треба сподіватися, додало Ющенкові прихильників.
Виступ лідера перед народом був чітко спрямованим, різким і правдивим. Його дух і пафос можна відчути хоча б у таких словах:
– Я побував у вас всюди і бачив – нинішня влада в агонії. Проте цього не можна побачити на телебаченні. За одне слово правди відключають канали і закривають ґазети. Екран телевізора став кривим дзеркалом. Ми в ньому не пізнаємо себе і свою країну. У нас уже оскома від інформаційної брехні. Але нас не обдурити. Це влада боїться подивитися правді в очі. Влада боїться нас. І недаремно. Бандити при владі розуміють: вибори стануть вироком цій владі, який винесе сам народ. Бандити сидітимуть у тюрмах!
Чи варто говорити, що його виступ переривався бурхливими оплесками та тисячоголосим скандуванням: Ю-ЩЕН-КО!!!
Однак повернімося до факту отруєння. Що це було саме отруєння, сумніватися не доводиться: висновок австрійських лікарів є безстороннім і однозначним – хворобу спричинили хімічні речовини, яких годі шукати в харчах. А от, чиїх це рук справа, достеменно сказати нині неможливо. Навряд чи й Ґенпрокуратура, яка заявила про готовність зайнятися цією справою і розглянути її, зможе: цей орган не раз демонстрував свою необ’єктивність і прислужництво режимові, а не служіння Законові. Тому побутуюча версія про причетність до цього нинішнього режиму, небезпідставна.
По-перше, це випливає з перипетій передвиборної боротьби, стрижнем якої є патологічне бажання режиму будь-що зберегти владу, єдину реальну загрозу якій він убачає в нарейтинґовішому претенденті на посаду президента країни.
По-друге, неодноразово влада доводила, що не гребує жодними засобами, аби досягти свого. У цьому переконують численні перешкоди, що їх чинить режим в проведенні опозицією масових заходів, побиття прихильників блоку Ющенка, утиски правдивої преси та патріотичних журналістів, нарешті, використання кримінальних елементів під час виборчих кампаній, як це було в Мукачевому.
По-третє, ми вже знаємо чимало прецедентів, коли незручні для влади люди потрапляли під колеса КАМАЗів або гинули за нез’ясованих обставин (Гетьман, Чорновіл, Єрмак, Малєв та інші). До речі, як нагадав Олександр Зінченко, з таким же діагнозом, що й у Ющенка, 2002 року помер депутат із “Нашої України” Олег Олексенко.
По-четверте, це помітно “по почерку” дій чинного режиму. Тільки-но була оприлюднена інформація по отруєння Ющенка, як посадові особи та оточення президента і прем’єра спробували без будь-якого слідства перевести все в банальний побутовизм чи, ще гірше, видати це за піар-акцію. Порівняймо: чотири роки поспіль ні Ґенпрокуратура, ні Служба безпеки, ні доблесна міліція не можуть розкрити убивство Георгія Ґонґадзе, але: 1)буквально по гарячих слідах міліція опиняється на трасі в Херсонській області, коли водій КАМАЗу, вантаженого зерном, намагався витіснити авто Ющенка на узбіччя, щоб вигородити водія-порушника; 2)не встигли пролунати вибухи на Троєщинському ринку, як міліція оголошує, що це була спроба опозиції повалити існуючий лад. Додаймо до цього інцидент в Криму, коли публічно було викрито факт таємного стеження за Ющенком з боку міліції та фіксування на відео плівку кожного його кроку: спіймана за руку влада замість розібратися й покарати винних, брехливо заявила, що то була негласна охорона кандидата в президенти з боку міліції, про яку він, до речі, не просив.
Таких фактів можна наводити багато.
У нашому випадку є очевидним, що Ющенка хочуть прибрати фізично. Хто? Сьогодні документально це довести неможливо. Але хто ж насмілиться при наявності названих фактів припустити, що влада до цього не причетна?
Замість крапки у цих нотатках хочу поставити слова Віктора Ющенка, виголошені ним на масовому зібранні киян і гостей столиці на Європейській площі 18 вересня:
– Хотів би сказати окремі “компліменти” до влади: ви нас не отруїте! У вас не вистачить куль та КАМАЗів! Нас вам не зламати! Будуть знаходитись не один і не тисячі, а десятки тисяч нових Вадимів Гетьманів, В’ячеславів Чорноволів, Гій Ґонґадзе і багатьох-багатьох добрих людей України!

21.09.2004

До змісту Віталій КАРПЕНКО ВИКЛИКИ ХХІ ВІКУ ПОЛІТИЧНІ ХРОНІКИ ПЕРОМ ПУБЛІЦИСТА