Віталій КАРПЕНКО
ВИКЛИКИ ХХІ ВІКУ
ПОЛІТИЧНІ ХРОНІКИ ПЕРОМ ПУБЛІЦИСТА

4. ОПОЗИЦІЯ ПРОТИ РЕЖИМУ

КРИЗА ОПОЗИЦІЇ В УКРАЇНІ

Хвиля масових протестних заходів в Україні, яка свого часу примушувала політологів вираховувати, коли під її натиском упаде олігархічно-клановий режим Леоніда Кучми, нині не тільки пішла на спад, але й практично припинилася. Президент, перекліпавши касетний скандал і серйозні звинувачення на його адресу, отримав перемогу, змістивши популярного в народі прем’єра Ющенка, а заодно – його найближчих соратників, залишивши в міністерських кріслах переважну більшість членів його Кабінету – цей факт лише підкреслює, що Верховна Рада злукавила, висловивши недовіру урядові, що вона виконала вказівку прибрати саме Ющенка. Більше того, президент зміцнив свою одноосібну владу через інституцію державних секретарів в уряді та в кожному міністерстві, які призначаються і звільняються особисто ним і які отримали практично міністерські повноваження.
Створилася така парадоксальна політична ситуація, коли за опитуванням Центру Разумкова, на початок червня 63% громадян України проголосували б проти Кучми на референдумі, 60% зголосилися допомогти в організації такого референдуму і лише 15% заявили, що не братимуть участі в голосуванні, – а президент в той же час, не зважаючи на ці реалії, вперто узурпує владу. Ось тут, здавалось би, опозиція мала б скористатися таким протестним станом суспільної свідомості і посилити свої зусилля для зміни системи і встановлення в державі справжньої демократії. Однак, як видно, опозиція не тільки розгубилася в боротьбі з режимом, а й не може знайти порозуміння між собою щодо засобів і форм цієї боротьби.
Тим часом президент і його оточення діють нахабно, винахідливо і ефективно. Ініціювання початку процедури імпічменту президента натикається на шалену протидію пропрезидентських фракцій, і найбільше, що можуть поки що набрати опозиційні депутати, – так це трішки більше сотні голосів при потрібному мінімумі 126. Зусилля опальної екс-віце-прем’єра і лідера партії “Батьківщина” Юлії Тимошенко розгорнути процедуру антикучмівського референдуму блокуються місцевою виконавчою владою та Центрвиборчкомом, які відшукують будь-які зачіпки, аби тільки не приймати документів та не реєструвати ініціативні групи з проведення референдуму. Більше того – є факти всіляких утисків, аж до звільнення з роботи, активістів референдуму.
До речі, і сама ідея референдуму не знаходить одностайної підтримки серед опозиціонерів. На відміну від несамовитої в своїй ненависті до Кучми Юлії Тимошенко, непримиренності Олександра Мороза та інших радикалів, керівники руху “За правду” народні депутати Тарас Чорновіл і Тарас Стецьків виступають проти референдуму. Вони вважають, що українська спільнота сьогодні не готова подолати спротив владних виконавчих структур, повністю залежних від президента, а поразка на референдумі тільки завдасть шкоди опозиційним силам.
Ці ж нардепи є членами Ради Форуму Національного Порятунку, якому деякі організації делегували право координації зусиль опозиційних сил, і оскільки всі питання в Раді вирішуються консенсусом, то жодного кардинального рішення Рада нездатна ухвалити. Це розчаровує багатьох, тому останнім часом на засіданнях Ради бракує кворуму і вона все більше перетворюється на дискусійний клуб. Уже заявила про вихід своїх членів з Форуму Національного Порятунку через його бездіяльність Патріотична партія України. Тихо вийшла з Громадянського Комітету “За Україну без Кучми” Зелена партія ХХІ.
Звичайно, ці дрібненькі партії погоди не роблять, але давню прикру тенденцію до роз’єднаності і неузгодженості у стані націонал-демократів досить випукло ілюструють. Тепер уже провід Народного Руху України після переобрання Удовенка лідером і після заяв Тараса Чорновола та Михайла Косова про вихід з партії прийняв рішення про те, що партія не підтримує ФНП, засуджує його дії та не братиме участі в проведенні референдуму. Ще вчора Удовенківський Рух заявляв про перехід в опозицію, а сьогодні вже збирається вести консультації з Анатолієм Кінахом для “пошуку загальних підходів вирішення найважливіших проблем, оскільки політика жорсткої опозиції до уряду лише посилить позиції антидержавних сил”.?
Та чи не найбільше розчарувала націонал-демократів нечітка позиція екс-прем’єра Віктора Ющенка. Всі очікували, що він очолить усі опозиційні сили і надасть їхнім діям новий імпульс, але Віктор Ющенко виявив надзвичайну обережність і стриманість, і далі заяв, що залишиться в політиці, що братиме участь у наступних парламентських виборах, не пішов. Правда, він висловився, що не проти очолити демократичний блок, який виступатиме за подальше проведення економічних реформ і не опонуватиме конкретним особам. Цією його позицією відразу ж скористався спікер Іван Плющ, висунувши ідею створити блок так званих центристських, а по суті олігархічних партій, і щоб цей блок очолив Ющенко. Якби таке трапилося, то це стало б крахом Віктора Ющенка, як націонал-демократа.
Схоже, що організований опозиційний рух в Україні сьогодні дещо деморалізований, спаралізований і зневірений. Головні причини такі: роз’єднаність націонал-демократичних партій, лідери яких декларують правильні гасла, а на практиці на перший план ставлять свої внутріпартійні інтереси; боротьба за гетьманство лідерів цих партій; недооцінка постійної роз’яснювальної роботи в масах; недооцінка молодіжного, зокрема студентського руху з боку старших опозиціонерів. Це, здається, починають розуміти в стані опозиції. Так, уже практично об’єдналися в блок Українська Народна партія “Собор” (Матвієнко), Українська Республіканська партія (Лук?яненко) та Українська Християнсько-демократична партія (Сергієнко). Громадянський комітет захисту Конституції “За Україну без Кучми” у зв’язку із ситуацією, яка склалася, висловився за активізацію дій і збирається запланувати низку заходів на літо, враховуючи наступні свята Незалежності та Конституції, а також візит в Україну папи Римського.
Я попросив прокоментувати нинішню ситуацію у стані опозиції одного з лідерів, голову партії “Собор”, народного депутата Анатолія Матвієнко. Ось що він сказав:
– ¬¬ Не став би твердити, що опозиція вражена кризою. Просто настав період більшої активності реакції. Кучма є неперевершеним інтриґаном і в цьому неперевершений. Наслідки бачимо: заміна Ющенка, запровадження інституції держсекретарів – все це відвертає суспільну увагу від касетного скандалу і звинувачень на його адресу, переключає протестну активність на зовсім інші теми. До того ж літній період завжди характеризується спадом громадської активності. Є ще дві причини приглушення опозиційних дій: 1)роздрібненість правих сил і постійні зусилля Кучми не дати їм об’єднатися (так , робиться все, щоб не дати Ющенкові очолити праву опозицію, уже відірвано від правого фронту Рух Удовенка і третій Рух Бойка, спеціально з цією метою створений); 2)відсутність в Україні свободи слова і преси зокрема, до контрольованих засобів масової інформації опозиція не допускається, а вулична агітація не є такою масовою та ефективною. Крім того на опозиціонерів чиниться страшенний тиск, аж до фізичної розправи. Це головні хвороби нашої опозиції, які, одначе, не здаються мені нездоланними.
Отже, попри наявну кризу в опозиційному русі, робляться спроби реанімувати його діяльність. Не втрачено надію, що це вдасться зробити. Якщо народ прокинеться і пасивну лють щодо режиму замінить цілеспрямованою діяльністю. Якщо у лідерів політичних партій вистачить волі до об’єднання. Якщо наші націонал-демократи збагнуть, що пора іти в народ і головну роботу проводити в масах. Якщо опозиція використає сповна протестні настрої української спільноти. Якщо на чолі націонал-демократичних сил стане Віктор Ющенко, якому довіряє більшість народу.
Багато “якщо”. Але іншого виходу немає. Всі повинні працювати на українську ідею. Немає сумніву, що врешті-решт вона має перемогти. І переможе.

08.06.2001

НА ПОРОЗІ ПАРЛАМЕНТСЬКИХ ВИБОРІВ

За Конституцією чергові вибори до Верховної Ради України мають відбутися у неділю 31 березня 2002 року. Тому вже кілька місяців у політичній атмосфері країни пахне виборами, щоправда, здебільшого на рівні суперечок між президентом та парламентом і на рівні посиленої активності політичних партій; сам же електорат ще досить пасивний і байдужий.
Розбіжність між позицією президента і Верховної Ради полягає в принципових підходах до нового Закону про вибори – старим Законом у нинішній редакції користуватися неможливо, оскільки Конституційний суд визнав деякі його норми такими, що суперечать Конституції. Окремі парламентські фракції вважають за необхідне проводити вибори за пропорційною системою, себто за партійними списками, коли партія чи блок партій, що здобудуть більшість, повністю беруть на себе відповідальність за справи у державі. До того ж, така система, на їхню думку, допоможе чіткіше контролювати чесність виборів, унеможливить грошовим мішкам купівлю голосів виборців тощо.
Президент же критично ставиться до партійних списків, бачить перспективу якщо й не повністю у мажоритарній системі з імперативним мандатом, себто з конкретною особою, за яку голосує округ і яка представляє виборців саме цього округу у вищому законодавчому окрузі, то, принаймні, у змішаній системі з пропорцією 50х50 відсотків.
На законопроект, ухвалений Верховною Радою, президент тричі накладав вето і тричі його не змогли подолати депутати. Протистояння закінчилося компромісом, на який пішла Верховна Рада, погодившись на запропоновану президентом пропорцію, але внісши дещо й від себе. Однак і цей Закон Л.Кучма не підписав, оскільки, по-перше, є розбіжності у строках передвиборної кампанії, а по-друге, президент виступає проти виборів за змішаною системою до органів місцевого самоврядування, а також – проти розведення у часі виборів до Верховної Ради та місцевих органів влади, бо за його словами, «не може Україна пережити два бардаки».
Отже, нині Україна ще без закону про вибори, оскільки новий не підписаний, а старий не може діяти. Тим часом за старим законом уже 12 жовтня має стартувати передвиборна кампанія. Президент у властивій йому манері тягне час до останнього дня, і тому ніхто не знає, яку ж позицію він займе і яка буде розв’язка ситуації.
Та це, схоже, не дуже бентежить політичні партії, які вже давно готуються до виборів, блокуються і розблоковуються, намагаються привернути до себе увагу громадськості і набрати якомога більше політичних очок.
З лівим крилом українського політикуму все зрозуміло – тут домінують комуністи Петра Симоненка. Вони мають сталий електорат, ні з ким ще не зблокувалися, хоча на словах такої можливості не заперечують (в Україні нині аж 4 компартії різних конфігурацій). Симоненківці, за прогнозами політологів, реально можуть розраховувати на 25% голосів виборців. Навряд чи можливий бодай тимчасовий союз комуністів із соціалістами – лідер останніх Олександр Мороз зарекомендував себе як непримиренний опонент Кучми, як націонал-соціаліст, і його партія все більше тяжіє до класичної європейської соціал-демократії. Звісно, соцпартія здатна самостійно подолати чотирьохвідсотковий бар’єр і пройти у парламент, але цього явно недостатньо, щоб ефективно впливати на прийняття рішень.
На правому фронті, на жаль, ні повної ясності, ні необхідної єдності немає. Створити потужну правицю так і не вдалося. Сім партій, в тім числі Республіканська Левка Лук’яненка, «Собор» Анатолія Матвієнка та «Батьківщина» Юлії Тимошенко, об’єдналися у блок «Форум Національного Порятунку» і розраховують на 10-11% голосів. Вони хотіли б бачити у своєму блоці хоча б Костенківський Рух, але не вийшло. Обидва Рухи та Партія «Реформи і Порядок» Віктора Пинзеника, вочевидь, складуть основу блоку «Наша Україна», створення якого проголосив екс-прем’єр Віктор Ющенко на вершині гори Говерла в Карпатах. Голуба мрія Юлії Тимошенко і її соратників – створити потужний блок у складі «Форуму Національного Порятунку», «Нашої України» та Соціалістичної партії. Саме така пропозиція міститься у щойно оприлюдненому відкритому листі Юлії Тимошенко до Віктора Ющенка. У колах, близьких до «Форуму Національного Порятунку», вважають, що за пропонований блок уже сьогодні готові віддати свої голоси 30% виборців, а ще 40% могли б приєднатися до них згодом.
Однак ця арифметика є досить сумнівною і скорше бажаною, ніж реальною. Навряд чи всі прихильники Ющенка, Мороза та Тимошенко з Матвієнком є сумісними, і їхні симпатії неможливо скласти до однієї купи: були б втрати голосів при об’єднанні, хоча, справді, такий блок був би найпотужнішим.
Екс-прем'єр Віктор Ющенко на пропозицію Юлії Тимошенко відповів обтічно-дипломатично, заявивши ще раз, що не піде в опозицію до влади, хоча і розгляне детально пропозицію Юлії Тимошенко про виборче об'єднання.
Водночас він зазначив, що форма і тональність відкритого листа здалися йому "ультимативними".
Ющенко прагне об’єднати так званих центристів, навіть із тих партій, фракції яких голосували за його відставку. Деякі оглядачі слушно вважають, що нині Ющенкові треба не Тимошенко з націонал-патріотами, яких у нього самого вистачає, а партії, які б мали підтримку в окремих регіонах: мовляв "Солідарність" – це Вінниччина, Ліберальна партія – це Сумщина, Меджліс – це Крим, Аграрна партія – це Волинь, "Регіони України" – це Донбас. Вони навзаєм також зацікавлені в такому лідерові, як екс-прем’єр, надто на його стабільний двадцятип?ятивідсотковий рейтинг.
Власне, навряд чи розраховувала Юлія Тимошенко на позитивний результат, звертаючись з пропозицією про об’єднання. Позиція Ющенка і його дистанціювання від опозиційної «Батьківщини» були добре відомі. Публічний крок Юлії Тимошенко був швидше передвиборчим задумом, розрахованим саме на публічну відмову Ющенка. Дехто вважає, що у такий спосіб Юлія Тимошенко намагається відмежуватися від Ющенка, якого оглядачі дедалі частіше називають пропрезидентським політиком.
Віктор Ющенко і досі не назвав, які ж партії увійдуть до його блоку, підкреслюючи, що ведуться переговори і що передчасно про це говорити, доки не підписана політична угода. Позиція екс-прем’єра справді декому видається пропрезидентською, його відмова від опозиційності відштовхує від нього правих радикалів, його обережність і поміркованість розцінюється мало не як слабодухість. Однак це все досить поверхові судження. Справжній політик, враховуючи нинішню ситуацію в країні, не повинен розкривати карти передчасно. Якщо глянути глибше і порахувати детальніше, то «Наша Україна», «Форум Національного Порятунку» і Соцпартія в сумі можуть мати більше голосів, якщо ітимуть на вибори окремо, ніж вони мали б, об’єднавшись. Якщо у них справді на першому плані стоять інтереси України та українського народу, що вони всі декларують, то їм ніщо не завадить об’єднатися якщо не в одну фракцію, то принаймні у парламентський блок фракцій, щоб уреальнити свої передвиборчі декларації?
Зрештою, слід зважати і на те, що супротивникам і Ющенка, і Тимошенко, і Мороза, зокрема в особі діючої влади, легше боротися з одним блоком, сконцентрувавши проти нього всі види зброї, ніж з кожним зокрема, коли доведеться розпилювати сили.
Тому не слід передчасно панікувати, розчаровуватися і опускати руки. Ще вся боротьба попереду. І попри досить складну соціально-політичну ситуацію в країні національно-демократичні сили не втратили шансу на кінцеву перемогу, навіть якщо вони йтимуть окремими колонами. Головне – іти в одному напрямку і опинитися в одному місці.

01.10.2001

У ДЗЕРКАЛІ ОПИТУВАНЬ

Уже достеменно відомо: парламентські вибори в Україні офіційно стартують з 1 січня наступного року – президент переміг Верховну Раду, і вона врахувала майже всі його вимоги до нового виборчого закону: закон, нарешті, підписаний президентом і вступив у дію. Але фактична передвиборна боротьба розпочалася ще задовго до її офіційного початку. Інтерес до наступних виборів, не без участі преси, у суспільній свідомості зростає. Про це свідчать також і численні соціологічні опитування, які також почастішали.
Звичайно, до результатів соціологічного вивчення громадської думки треба ставитись до певної міри насторожено. Не секрет, що часто, хоч і досить обережно, цифрами маніпулюють, потроху їх підтягуючи до інтересів замовників таких опитувань та до інтересів сил, яким симпатизують чи підіграють опитувачі. Однак, порівнюючи результати різних структур, які проводять такі соціологічні дослідження, можна з великою точністю визначити тенденції, які намічаються у суспільній свідомості української спільноти.
Так, за даними опитувань Українського центру економічних і політичних досліджень ім. Разумкова, проведених на початку листопада, яким охоплено 10,9 тисяч респондентів в усіх реґіонах України, якби парламентські вибори відбулися у ці дні, то у них взяли б участь 67,4% громадян. Майже половина опитаних (47,7%) "обов’язково проголосували б”, а 19,7% – “напевно пішли б голосувати”. Однак досить багато людей до парламентських виборів ставляться скептично. Серед тих, хто голосувати не збирається, майже 40% не вірять у чесність виборів, а 18,7% – не вірять, що їх голос вплине на результати виборів”.
Очевидно, така зневіра викликана сумними реаліями виборів 1998 року, в ході яких активно використовувався так званий адміністративний ресурс (тиск влади на перебіг виборів і факти фальшувань). Але тепер, на думку соціологів, загальний потенціал впливу адмінресурсу не перевищуватиме 5%. Такий висновок зроблений на підставі результатів опитування: 57,3% респондентів відповіли, що “все одно проголосують, як вважають за потрібне за будь-яких обставин”, 15,1% – “зроблять вигляд, що підкорилися, але проголосують, як вважають за потрібне”, і тільки 3,5% – “підкоряться і проголосують, як їм вкажуть представники влади”. Якщо це справді так і така тенденція збережеться до самих виборів, то це вселяє надію, що свідомість виборців все більше викристалізовується, і вони зможуть протистояти сумнозвісному адмінресурсу та продемонструвати своє справжнє волевиявлення. Якщо, звичайно, суб’єктам виборів удасться встановити чіткий контроль при підрахунку голосів і уникнути фальшувань.
Не бракує також опитувань щодо рейтингів діючих політиків та політичних сил, які вони представляють. Результати різних центрів тут дещо розбігаються в цифрах, але в основному відбивають реальне становище. На сьогодні, за всіма дослідженнями, лідирує за популярністю серед громадян України Віктор Ющенко. За даними того ж Центру ім. Разумкова всі його дії підтримують 23,3%, а окремі – 29,3% респондентів, друге місце за популярністю ділять лідер комуністів Симоненко та прем’єр-міністр Кінах – по 14% голосів, на третьому місці президент Кучма, якого підтримують 10% опитаних.
Дані інших досліджень, відрізняються в цифрах, але підтверджують тенденцію. Згідно з опитуваннями, проведеними Українським інститутом соціальних досліджень та Центру “Соціальний моніторинг” Ющенкові довіряють 36%, а Симоненкові та Кучмі – по 21% українців.
Що ж до популярності політичних партій і блоків, то на першому місці також блок “Наша Україна”, очолюваний Ющенком, – його підтримують 25,17% опитаних (дані компанії GfK-USM, а компартію Симоненка – 16,35%, блок “За єдину Україну” (“ЗаЄдУ”) – 8,75% (Українські соцопитування і дослідження ринку). Інші дослідники (Український інститут соціальних досліджень та Центр “Соціальний моніторинг”), схоже, дещо підрівняли можливості – за їхніми результатами, блок Ющенка і компартія набрали б по 17,2% голосів. За даними Центру Разумкова блокові Ющенка віддали б перевагу 19,7%,а комуністам – 15,6%. Нарешті, на мій погляд, найбільш реалістичні дані, оприлюднені останнім часом: блок “Наша Україна” випереджає комуністів на 1%, за них проголосувало б відповідно 21 і 20 відсотків виборців.
Як бачимо, незважаючи на певну різницю у цифрах, попереду все одно блок національно-демократичних сил, які очолив Віктор Ющенко. Останнім часом його все частіше критикують праві лідери за невизначеність позиції, за залучення до блоку тих функціонерів, які голосували у Верховній Раді за його відставку з поста прем’єра, за лояльне ставлення до президента і заяви про неопозиційність його блоку, за відмову об’єднатися з Форумом Національного Порятунку Юлії Тимошенко. Звичайно, така позиція відвертає від Ющенка його найрадикальніших прихильників, але це хоча дещо й знизило його рейтинг, але, як видно з опитувань, кардинально не похитнуло його популярність. Більшість національно налаштованих політиків і рядових українців вірять Вікторові Ющенкові, вірять в його українськість, в те, що він, як і на посту прем’єр-міністра, завжди послідовно відстоюватиме українські інтереси в усьому. Найближчі з його прихильників поміркованість лідера “Нашої України” пояснюють тактичною далекоглядністю. Від одного з них, депутата Верховної Ради, я почув таку відверту сентенцію: минуле століття було століттям знищення українських націоналістичних лідерів – Петлюра, Шухевич, Бандера, Чорновіл. То може досить? Може пора нам, українцям, бути обережнішими і розумнішими? Заради української ж справи...
Певна логіка у цьому є. Тому не варто поспішати з передчасними висновками. Є велика надія в суспільстві, що наступна Верховна Рада буде все таки УКРАЇНСЬКОЮ, що “Наша Україна”, прийшовши до влади, поверне українцям ЇХНЮ УКРАЇНУ.

05.11.2001

ПАРЛАМЕНТСЬКІ ПЕРЕГОНИ СТАРТУВАЛИ

Центральна виборча комісія офіційно оголосила з 31 грудня минулого року початок передвиборної кампанії до Верховної Ради, яка 31 березня нинішнього року завершиться голосуванням на виборчих дільницях 225 одномандатних мажоритарних округів та одного багатомандатного (за партійними списками) округу, внаслідок чого буде обрано 450 депутатів вищого законодавчого органу України. Численні соціологічні опитування засвідчили, що активність виборців буде досить високою – понад 70% респондентів підтверджують, що прийдуть до виборчих урн. Як ніколи раніше, значний інтерес до виборів виявляє молодь і це, здається, буде прикметною особливістю кампанії.
Але фактично парламентські перегони розпочалися ще задовго до їх офіційного проголошення: надзвичайну активність розвинули політичні партії, створювалися виборчі блоки, попри заборону передчасної агітації, вона велася всіма доступними засобами, надто державними і залежними від олігархічних кланів телеканалами. Не пасли задніх і численні соціологічні структури, оголошуючи такі результати опитувань, які б найбільше влаштовували замовників. Тому прогнозів не бракувало, розходження в популярності тих чи тих політичних сил відрізнялися в межах ймовірного на користь тих, прихильники яких проводили такі дослідження. Не маючи змоги замовчувати високий рейтинг блоку «Наша Україна» і особисто його лідера Віктора Ющенка, окремі «дослідники» намагаються переконати загал в тому, що популярність блоку падає, що її рівень уже нижчий, ніж у комуністів. В поєднанні з прямими нападками на Ющенка це, за задумом диригентів від політології, має скомпрометувати його в очах електорату.
Та, попри помітну заанґажованість соціологічних опитувань по-українськи, певні тенденції здаються досить достовірними. Так, перед новим роком Український центр економічних і політичних досліджень ім. А.Разумкова, який претендує на об’єктивність, провів опитування 2 тис. респондентів віком від 18 років в усіх реґіонах країни на предмет ідеологічних переконань. Виявилося, що комуністичної ідеології дотримуються: на сході України – 21,5% опитаних, на півночі – 15,7%, на півдні – 11,7%. У західних областях 24,8 громадян віддають перевагу націонал-демократичним цінностями, а в центральних – 13,8% населення прихильне до соціал-демократів. Але значна кількість громадян не підтримує жодну ідеологію – на півдні таких 52,8%, у центрі – 37,8%, на заході – 27,2%, на сході – 41,3%, на півночі – 48,2%. Це, певно, є результатом того, що в Україні не вироблена державна ідеологія. Створення аполітичного соціуму є явищем антиукраїнським, оскільки така аморфність є живильним середовищем для різних космополітичних та українофобських тенденцій.
Значний рівень політизації населення спостерігається у столиці – тут, схоже, чіткіше орієнтуються в політичних блоках і знають справжню ціну тих, хто за ними стоїть. Всеукраїнське молодіжне об’єднання “Молодь – надія України” практикує так звані “вуличні голосування”, коли бажаючим роздаються бюлетені, складені за партійними списками (перша п’ятірка) та за персоналіями, і пропонується проголосувати. Підсумки підбиваються тут же і відразу оголошуються результати. Така форма вивчення громадських настроїв не є, звичайно, репрезентативною, але значною мірою є показовою. Останні “вибори на Хрещатику” дали такі результати: блок “наша Україна” отримав 33,1% голосів, соціалісти Мороза та блок Юлії Тимошенко – по 14,4% , комуністи –12,2%, соціал-демократи Медведчука – 7%, блок “За єдину Україну” – 4,2%, решта партій і блоків не подолала чотиривідсотковий бар’єр. За результатами імпровізованих “виборів на Хрещатику” президента України Віктор Ющенко отримав 40,5% голосів, Олександр Мороз – 18,3%, Юлія Тимошенко – 12,2%, Петро Симоненко – 6,1%, Леонід Кучма – 4,9%, Віктор Медведчук та Тарас Чорновіл – по 3,7%. Якби такі результати реально відбивали настрої киян, та якби вони були характерними для всієї України, то це, звичайно, вселяло б надію на те, що українці не наступлять у черговий раз на ті ж самі граблі і Україна може отримати справді український парламент. Але, як відомо, про таке можна тільки помріяти, а всі крапки над “і” розставить голосування в останню неділю березня.
А поки що розпочалися партійні та міжпартійні з’їзди виборчих блоків, які, звісно ж, не обійшлися без сенсацій. Так, з’їзд комуністів вніс до своїх партійних списків під №20 нинішнього Ґенерального прокурора України Михайла Потебенька, що фактично ґарантує йому депутатський мандат. За проголосувало 217 осіб, проти 38, утрималися - 34. Власне, ніякої сенсації у цьому немає: свого часу Потебенько виступав проти заборони компартії, і після цього він не був чужим для комуністів. Кучмі він також служив, як вірний пес, не зупиняючись на догоду йому перед порушенням Конституції і законодавства.
Ця подія викликала зливу коментарів. Екс-віце-прем'єр Юлія Тимошенко розцінила включення Потебенька до виборчого списку комуністів "логічним і гідним завершенням" його кар'єри. "Комуністи і влада є одним цілим, Потебенько сховав всі злочини нинішньої влади в надрах прокуратури, покриваючи їх", - заявила вона в інтерв'ю журналістам.
Лідер соцпартії Олександр Мороз підкреслив, що внесення Потебенька до списку комуністів дає відповідь на питання: “чому комуністи не підтримали його звільнення, коли він послідовно блокував розслідування справи Ґонґадзе..
І саме внесення прізвища ґенпрокурора до партійного списку комуністів, на думку окремих політологів, є одним зі способів, яким Банкова прив'язує до себе комуністів. Яскрава ілюстрація того, коли крайнощі збігаються.
З'їзд "Блоку Юлії Тимошенко", який відбувся 5 січня у Києві, затвердив передвиборчий список блоку та кандидатури, які делегуватимуть від блоку на мажоритарні округи. До першої п'ятірки увійшли: Юлія Тимошенко, Анатолій Матвієнко (лідер партії "Собор"), Григорій Омельченко (член партії "Собор" та депутатського об'єднання "Антимафія"), Василь Онопенко (голова Української Соціал-демократичної партії) і Левко Лук'яненко (голова Української Республіканської партії).
На мажоритарні округи з'їзд делегував 57 кандидатів, серед них ряд чинних депутатів: Чобота, Черненка, Єрмака, Ромовську, Шишкіна (колишнього Ґенерального прокурора України). Також за округами балотуватимуться екс-міністр з надзвичайних ситуацій, нині заступник Кіровоградського губернатора Валерій Кальченко; лідер “студентської революції на граніті” Олесь Доній, колишній посол України у Великій Британії Сергій Комісаренко.
Юлія Тимошенко заявила, що в разі перемоги на парламентських виборах її блок у складі майбутньої Верховної Ради співпрацюватиме з блоком “Наша Україна” Віктора Ющенка. Цього, схоже, найбільше бояться на Банковій. І не тільки цього, а й загалом будь-якої більшості у парламенті, вважають політаналітики, оскільки будь-яка більшість – чи то опозиційна, чи то олігархічна, чи то комуністична – перше, що зробить, так це ініціює імпічмент президента. Пропрезидентська ж більшість, на думку багатьох, неможлива, бо електорат не повторить минулих помилок. Тому робитиметься все можливе, щоб Верховна Рада була роздрібнена на непримиренні політичні групи.
Передвиборна кампанія з перших днів нового року набирає все більших обертів. Зокрема на 12 січня плануються з'їзди передвиборчого блоку “Єдність” Олександра Омельченка та Соцiалiстичної партії України. Як повідомлялося, до першої п’ятірки виборчого списку партії увійде лідер СПУ Олександр Мороз, народний депутат Iван Бокий, секретар полiтради партiї Юрiй Луценко, народний депутат Валентина Семенюк i головний редактор ґазети "Сiльськi Вiстi" Iван Сподаренко. Олександр Мороз не виключає можливостi участi у майбутнiх парламентських виборах колишнього майора держохорони Миколи Мельниченка, завдяки якому й розгорівся касетний скандал.
Сьогодні важко передбачити результати майбутніх виборів. Але більшість аналітиків сходиться на тому, що це будуть найбрудніші і найжорстокіші вибори за всю історію незалежної України.

06.01.2002

РОЗПОЧАЛАСЯ ВІЙНА... ПЕРЕДВИБОРНА

На дев’ятий день після офіційного початку парламентських перегонів в Україні розпочалися “воєнні дії” із застосуванням брудних піар-технологій: оприлюднено несанкціонований запис телефонної розмови двох відомих політиків – лідера блоку “Наша Україна” Віктора Ющенка та лідера блоку “Єдність” столичного мера Олександра Омельченка, яка, за задумом ініціаторів, мала б претендувати на “касетний скандал №2”. Слід відзначити, що не випадково для цього обрано 9 січня – якраз цього дня біля пам’ятника Грушевському в Києві 10 партій підписали угоду про офіційне створення блоку “Наша Україна”. Не важко здогадатися, що удар був спрямований саме проти Віктора Ющенка і очолюваного ним блоку. Виконавцем чорної справи став Дмитро Пономарчук – колишній речник покійного В’ячеслава Чорновола (до речі, був з ним в одному авто під час аварії), прес-секретаря НРУ Удовенка, який потім раптом опинився в НРУ (за єдність) Бойка, як подейкують, якраз і створеного з метою відібрати голоси зокрема в обох Рухів і загалом у блоку “За нашу Україну”, до якого ті увійшли. Саме він провів прес-конференцію, на якій роздавалися касети з записом розмови політиків, а розшифровка була розміщена в Інтернеті на недавно створеному сайті під багатообіцяючою назвою “За чесність у політиці”.
Телефонна розмова Омельченка з Ющенком відбулася 13 грудня минулого року, коли екс-прем’єр перебував у Вінниці і зміст її стосувався теми голосування у Верховній Раді щодо зміщення Віктора Медведчука, лідера СДПУ(о), з посади віце-спікера. Ніякої крамоли у цій розмові немає – звична, хоч і не зовсім респектабельна страва з політичної кухні будь-якого парламенту, під час загострення міжпартійного суперництва. Єдине, що можна закинути її учасникам, то це занадто вимогливий тон, емоційність і ненормативну лексику київського мера та властиву Ющенкові інтелігентську делікатність, що межує з невпевненістю в собі. Однак організатори провокації звинуватили Ющенка в аморальності: мовляв, не раз висловлювався за моральність у політиці, а сам узяв участь в кулуарній змові, ну й, звичайно, одним махом створили імідж Омельченкові такого собі брутального і самовпевненого політика.
І хоч другого касетного скандалу, який міг би зрівнятися з першим, коли були оприлюднені численні розмови президента Кучми з різними політиками і вищими державними чиновниками, не вийшло, все ж таки цей факт сколихнув український політикум – його широко коментували і політики і журналісти. Загальний лейтмотив коментарів: ганебна, чорна справа, порушення людських прав і законодавства України, де можливі підслуховування приватних телефонних – а можливо не тільки телефонних – розмов. Ось лише кілька заголовків у пресі, які говорять самі за себе: “Пиар ударил рикошетом” (“Правда Украины”), “Марафон розпочався зі скандалу” (“Молодь України”), “”Говоріть, вас підслуховують” (“Україна молода”), “Вибух у каналізації, або Холодний душ” (“День”), “Злодій і кричить: тримай злодія” (“Вечірній Київ”) тощо.
Політики також не лишилися осторонь. Наведу кілька висловлювань народних депутатів, оприлюднених у пресі. Іван Салій (фракція “Єдність”): “Це аморальний крок. Якщо плівки реальні, то це неприпустимо і в суспільстві, і серед політиків. Я досі поважав Пономарчука, а тепер навряд чи буду”. Петро Порошенко (фракція “Солідарність”): “Прослуховування – це порушення конституційних прав громадян щодо захисту інформації. Це не робить честі тим, хто цим займається”. Михайло Бродський (голова партії Яблуко”): “Це сором і ганьба. Ми живемо в бандитській державі...” Юрій Кармазін (голова парламентського Комітету з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією): “Я ініціюватиму порушення кримінальної справи за фактом прослуховування...”. Іван Плющ (спікер парламенту): “Оприлюднення плівок – це лише початок подібних акцій. Все ще у нас попереду: і те, що під диваном, і те, що під вухом”.
Цікаво, що досить обтічно висловився той, кого усунули з керівного крісла, –Віктор Медведчук. Він не дав оцінки фактові, сказавши, що нічого нового в оприлюднених записах не почув. Щоправда, згодом, реагуючи на заяву Омельченка про те, що він звернеться до суду, визнав як адвокат, що мер має на це право. Зате соратник Медведчука по партії, лідер фракції СДПУ(о) Олександр Зінченко досить прозоро визначив свою позицію: “...треба вдаватися до різних методів, які будуть підтримувати моральність і чесність української політики... Тому, думаю, треба використовувати всі форми тиску.” Як можна зрозуміти, депутат, говорячи про моральність, зовсім не засуджує аморальний вчинок щодо підслуховування приватних розмов та оприлюднення записів – розглядає їх як форми тиску на захист моральності.
В усій цій непривабливій історії єдиною засвіченою дійовою особою став Дмитро Пономарчук. Його моральне падіння, вочевидь, почалося ще тоді, коли він перекинувся від Удовенка до Бойка, і завершилося 9 січня. Сумно, що журналіст перекваліфікувався у звичайного провокатора, став подібним до духовного кілера, який виконує чуже замовлення. Це стало настільки очевидним, що навіть співголова НРУ (є) Філіпчук публічно відмежувався, від нього, заявивши, що його партія, членом якої став Пономарчук, не має ніякого стосунку до оприлюднення записів телефонної розмови.
Пономарчук зганьбив ім’я чесного журналіста, зажив іміджу аморальної, неперебірливої і непорядної людини в очах багатьох його колег – з відповідною заявою виступила Комісія з журналістської етики, створена після убивства Ґонґадзе. Тому не тільки Іван Салій, а й багато хто переймається питанням: чи знайдеться принципова порядна людина, яка ризикне подати руку Пономарчукові. Більше того, як повідомив київський прокурор Гайсинський, за фактом прослуховування телефонних розмов Омельченка – Ющенка порушена кримінальна справа і що під карну відповідальність підпадає також особа, яка розповсюдила незаконно отриману інформацію. Отже, можливо, Пономарчукові доведеться відповідати перед законом.
Нас же цікавить інше – кому вигідна вся ця історія, хто стоїть за нею?
Елементарна логіка підказує, що “компромат”, запущений на адресу політичних противників, об’єктивно вигідний їхнім опонентам. Найвідомішими опонентами блоку Ющенка “Наша Україна” є передусім створений йому як альтернатива блок партії влади “ЗаЄдУ” (“За єдину Україну) та партія соціал-демократів об’єднаних на чолі з Медведчуком. Якщо проаналізувати останні нападки персонально на Ющенка президента Леоніда Кучми, то можна припустити, що й він не без задоволення потирає руки. Тим більше, що, по-перше, він явно занепокоєний високою популярністю в країні Ющенка, а також зростанням авторитету і сили мера Омельченка, який у короткий термін наростив партію і блискавично створив парламентську фракцію Єдність”; по-друге, оприлюднення підслуханих розмов двох політиків відвертає увагу громадськості від відомого касетного скандалу, головним героєм якого є сам президент.
Звичайно, прямих доказів причетності названих сил до цієї чорної історії немає, але журналісти звертають увагу на деякі делікатні моменти, які можуть свідчити про можливість такої причетності. Передусім, щоб здійснити підслуховування телефонних розмов, потрібна складна і дорога техніка, яка є тільки у Служби Безпеки України і може бути у дуже багатих людей, себто в олігархів, до яких належать лідери СДПУ(о) та блоку “ЗаЄдУ”). Служба безпеки устами прес-секретаря голови цієї структури Марини Остапенко заявила, що твердження про причетність СБУ до інциденту з прослуховуванням телефонних розмов між Олександром Омельченком і Віктором Ющенком не мають під собою підстав. До речі, багато хто цій заяві не повірив, і звертає увагу на те, що Марина Остапенко – колишня дружина Пономарчука і що між ними збереглися теплі взаємини.
Якщо взяти на віру відмежування від цієї справи СБУ, то залишається версія про причетність до неї олігархів. Як відомо, роль головного «компроматника» взяв на себе інтернетівський сайт "За чесність у політиці". Тут уже створено банк даних «найнебезпечніших політиків», серед яких, звісно немає ні Кучми, ні Потебенька, а половина цього списку – це вороги й конкуренти СДПУ(о) з рядів опозиції.
Інтернет-видання «Українська правда» звертає увагу на один цікавий момент. Ще на початку листопада минулого року керівниця московського Фонду Павловського Марина Литвинович призналася двом журналістам про зв’язки цього фонду з СДПУ(о), а потім розказала про декілька прийомів, за допомогою яких можна допомогти розвіяти міф про Ющенка – лідера нації. Серед них означалося і створення сайту, на якому лідера "Нашої України" можна було б ловити за язик.
Литвинович не стверджувала, що ця технологія буде використовуватися на виборах, але додала, що ідеї Фонду, підготовлені для передвиборної кампанії СДПУ(О), будуть реалізовуватися з початком "виборчого процесу", тобто після 1 січня 2002. Після цієї відвертості дівчину з Києва відкликали, а в неофіційних бесідах один із співвласників
Фонду дуже скептично охарактеризував її розумові здібності.
Словом, конкретної відповіді, хто організував усе це непривабливе і брудне шоу, на сьогодні немає. Читач може самостійно, аналізуючи оприлюднені факти, припускати той чи той варіант. Але деякі загальні висновки можна зробити вже тепер.
По-перше, оприлюднення записів свідчить, що передвиборна боротьба розпочалася з чорного піару і що наступні вибори будуть одними з найжорстокіших і найбрудніших за всю історію незалежної України.
По-друге, до чорної справи, на жаль залучаються і надалі будуть використовуватися залежні від олігархічних кланів засоби масової інформації.
По-третє, задум ударити дуплетом по найпопулярніших сьогодні політиках – Ющенкові і Омельченкові, які і порізно, не кажучи вже про те, якби вони об’єдналися, є значною загрозою планам Банківської та амбіційним претензіям есдеків(о), щоб створити їм неґативний імідж, – не вдався. Українське суспільство не сприйняло такої чорної технології і задумане бумерангом вдарило по організаторах.
По четверте, сам факт підслуховування (справжність розмови фактично підтверджена Омельченком) нагадує реалії сталінського режиму, коли повсюди були сексоти. Це грубе порушення Конституції, прав людини, і прокуратура мала б довести справу до кінця і викрити справжніх організаторів цього піару, але це малоймовірно.
По-п’яте, те, що сталося на початку парламентських перегонів, ще раз похитнуло образ України в очах світової громадськості. Уже ні в кого не виникає сумніву, що українці змушені жити в нецивілізованій, авторитарній країні, влада якої спирається на кланово-олігархічну систему правління і в якій панують правовий нігілізм та беззаконня.
По-шосте, факт прослуховування мобільних телефонів б’є по всій системі мобільного зв’язку, підриває довіру до нього з боку громадян, і навряд чи допоможуть запевнення керівників цього бізнесу в Україні, що підслухати розмови по мобільниках неможливо.
По-сьоме, нарешті, персоніфікувався образ журналіста, для якого нічого святого не існує, який готовий заради меркантильних інтересів на будь-яке паскудство. На жаль, вчинок Дмитра Паламарчука кинув тінь на всю українську журналістику, а заодно на світлий образ В’ячеслава Чорновола, прес-секретарем якого він був.
Висновки сумні, але ще не вечір. Дай, Боже, щоб не справдилися прогнози Івана Плюща, що це тільки початок.

13.01.2002

ПЕРЕДВИБОРЧІ ПАСЬЯНСИ І НЮАНСИ...

Передвиборча кампанія в Україні вступила у фазу реєстрації Центрвиборчкомом кандидатів у народні депутати від політичних партій та блоків, а також кандидатів по мажоритарних округах. Слід відзначити, що Центрвиборчком підходить до реєстрації, акцентуючи на формальних моментах, а часом демонструє подвійний підхід у схожих ситуаціях. Саме через формальні моменти (у когось замість прізвища вказано літературний псевдонім, у когось відсутній власноручний підпис під автобіографією, у когось виявилися недомовленості щодо місця проживання тощо) практично зі списків кожного блоку вилучено по кілька кандидатів. Щоправда, їм ще надано можливість виправити похибки, на що відведено тиждень.
Як уже відомо, під п’ятнадцятим номером у списках соцпартії Олександра Мороза значиться колишній майор Мельниченко – головна дійова особа так званого касетного скандалу, який створив проблеми для багатьох вищих державних чиновників на чолі з президентом, оскільки записав їхні розмови в президентському кабінеті, які дозволяють підозрювати їх в багатьох, м’яко кажучи, правопорушеннях. Соцпартія надала всі необхідні для реєстрації документи, заповнені самим кандидатом, в тому числі він указав і постійну адресу в Києві, де він прописаний. Але в реєстрації йому відмовлено на тій підставі, що Мельниченко не проживає останні роки в Україні. І тут спливла давня історія зі Звягільським, який перебуваючи понад два роки підряд в Ізраїлі, був зареєстрований кандидатом у народні депутати, а Центрвиборчком подав роз’яснення, що тимчасова відсутність у цьому випадку ніякого значення не має. І ще один приклад, що його навів один із лідерів соцпартії Вінський: відомий футболіст Олег Блохін, який також кілька років проживає за кордоном, був зареєстрований кандидатом у народні депутати за списками компартії.
Така дволикість Центрвиборчкому викликала протестну реакцію лідерів соцпартії, які розцінили її як політичний тиск, і мають намір апелювати до Верховного Суду. За Центрвиборчкомом є й чимало інших гріхів, які свідчать, на думку політиків, що цей орган і надто його голова Михайло Рябець підігрують Банковій і справді чинять несправедливо щодо опозиційних сил. Таке звинувачення висунули близько десятка політичних партій і недооцінювати їхньої заяви не варто.
У зв’язку з цим висунута вимога замінити голову Центрвиборчкому, яка навряд чи буде взята до уваги. Але у багатьох політиків виникає слушна пропозиція про доцільність законодавчого обмеження перебування на посаді голови, а також членів Центрвиборчкому максимум двома строками. У період парламентських і надто президентських виборів Центрвиборчком стає по суті головним керівним інструментом у державі, і посади голови Центрвиборчкому, як і його членів, не повинні бути довічними, оскільки саме це веде до волюнтаризму і угодовства з існуючою владою.
За даними Центрвиборчкому вже зареєстровано списки кандидатів у народні депутати без малого півтора десятка передвиборчих блоків і політичних партій. Але сама передвиборча ситуація, як ніколи, заплутана і неоднозначна. З одного боку, здається, зроблено крок у бік демократії – застосування змішаної виборчої системи, можливість суб’єктів виборів брати участь у формуванні виборчих комісій, реальні умови для посилення контролю за ходом голосування та підбиттям підсумків; а з другого – використання чорнопіарівських технологій, безсоромне задіяння так званого адмінресурсу, обмеження можливості агітації з боку опозиційних до нинішнього режиму сил тощо. З одного боку існування реального вибору між партією влади, яка іде під гаслом «За Єдину Україну» («ЗаЄдУ», або, як у народі кажуть «за корито»), і близькими до неї олігархічно-клановими силами та націонал-демократичними блоками Віктора Ющенка і Юлії Тимошенко; з другого – безперспективність виборів за результатом, оскільки все робиться для того, щоб і в новому парламенті не була створена однорідна депутатська більшість.
Спробую пояснити цю думку. Існуючій владі, а конкретніше – президентові і його найближчому оточенню – зовсім не потрібна майбутня парламентська більшість. Будь-яка більшість – чи то комуністична, чи то націонал-демократична, чи то кланово-олігархічна – небезпечна для нинішніх можновладців тим, що передусім захоче позбутися нинішнього режиму, який став не тільки економічно-соціальним гальмом у розвитку України, але й перешкодою на її шляху до Європи і демократії, ганьбою Української держави як такої в очах світового співтовариства. Єдиний засіб зберегтися при владі – це обрати таку Верховну Раду, в якій би жодна політична сила не переважувала. Тоді можна буде, як і досі, успішно лавірувати між фракціями, створюючи ситуативну більшість, тоді можна буде тиснути на парламент, апелюючи до народу – подивіться, мовляв, кого ви обрали...
Цю думку підтверджують передвиборні реалії.
По-перше, все робиться для того, щоб роздрібнити існуючі політичні сили і таким робом відтягнути голоси електорату від найістотніших суперників пропрезидентського блоку «ЗаЄдУ». Передбачається, що у виборах можуть взяти участь до 30 блоків і партій – це зовсім не означає багатство вибору, а скорше – неможливість правильного вибору.
Яскравою ілюстрацією дрібнення політичних сил, надто опозиційно-демократичних, є створення нового блоку Народний Рух України Бойка, що експлуатує добре ім’я колишнього Руху і є, на думку багатьох, єзуїтським витвором Банкової. Звичайно ж, назва НРУ може легко збити з пантелику невтаємниченого виборця і таким чином, конструктори блоку сподіваються відібрати від блоку Ющенка, куди увійшли обидві рухівські партії Костенка та Удовенка, хоча б 1,5 – 2 відсотки голосів.
По-друге, взято на озброєння підленький хід, коли виборця намагаються дезорієнтувати, спекулюючи на відомих іменах і висуваючи їм на противагу двійників-однофамільців. Так з’явився блок Ржавського «За Ющенка», названий так не тільки без згоди самого Ющенка, а й усупереч його бажанню. Явна провокація.
Або Всеукраїнська партія трудящих, яку створив лідер офіційних профспілок Олександр Стоян. Спочатку вона мала намір іти на вибори у блоці соцпартії Мороза, потім відкололася з мотиву, що віддає перевагу блокові «Наша Україна» Віктора Ющенка, але насправді ці «трудящі» не збиралися підтримувати Ющенка і оголосили, що самостійно братимуть участь у виборах. Такі метаморфози стали зрозумілими, коли «трудящі» поставили у першу п’ятірку якогось Олександра Мороза – однофамільця відомого лідера соціалістів, який невідомий загалові як політик. Звичайно ж, це зроблено продумано, з розрахунком на довірливих громадян, які можуть сплутати мало відомого Мороза з добре відомим лідером соціалістів і відібрати в останнього певну кількість голосів.
З кандидатами-двійниками намітилась ціла пошесть. Ржавський замінив у п’ятірці свого блоку з претензійною назвою «За Ющенка» прізвище Віктора Ющенка на його двійника-однофамільця, знайденого у Вінницькій області. З’явився двійник також у лідера комуністів Петра Симоненка. А проти відомого націонал-демократа Тараса Стецьківа на мажоритарному окрузі на Львівщині знайшлося аж троє кандидатів з таким прізвищем.
Уже згадуваний Бойко витягнув у першу п’ятірку свого блоку старшого сина В’ячеслава Чорновола Андрія – людини далекої від політики, яка свого часу відмовилася від батькового прізвища і повернула його уже тоді, коли В’ячеслав Чорновіл був на гребені політичної слави у незалежній Україні. Багато хто навіть із пересічних виборців розцінив цей факт як брутальну спекуляцію на доброму імені борця за незалежність України с.п. В’ячеслава Чорновола.
Не треба бути Нострадамусом, щоб передбачити, з якою метою таке робиться.
По-третє, як подейкують проінформовані політологи, з Банкової дана чітка вказівка на місця, кого слід не тільки підтримати на виборах, а й забезпечити проходження в депутати. А якщо цього не буде зроблено, то будуть зроблені відповідні оргвисновки щодо них самих. З минулих президентських виборів відомо, що це не пуста погроза. Тим більше, що адміністратори на місцях, як правило, знаходяться на гачку у центральної влади, бо практично на кожного є так званий компромат. Ось таким чином, схоже, і задіюється горезвісний адмінресурс.
По-четверте, влада намагається надійно відрізати опозиційні сили від засобів масової інформації. Скажімо, раптом виникли труднощі з друкуванням ґазет опозиційної партії «Батьківщина», яку очолює Юлія Тимошенко, «Вечерние Вести» та «Слово Батьківщини» – видавництво відмовляє їх друкувати під надуманим приводом, що бракує потужностей. На жоден з державних і контрольованих Банковою теле- і радіоканалів не можуть пробитися лідери опозиційних партій Юлія Тимошенко, Анатолій Матвієнко, Левко Лук?яненко, Олександр Мороз. Більше того, всі телеканали дружно відмовилися брати участь у конкурсі на ґрант Фонду Сороса «Відродження», який виділено на організацію демократичних теледебатів. Причина проста: жоден канал не береться виконати головну умову Фонду – забезпечити рівні умови в дебатах для всіх, в тому числі й опозиційних партій. Ось так забезпечується свобода преси по-українськи.
По-п’яте, застосовуються аморальні чорнопіарівські технології на кшталт сумнозвісного «касетного скандалу №2». Схоже, що вони й надалі будуть застосовуватися – що ближче до виборів, то частіше і брутальніше. І сьогодні мова не про те, яку мету ставили перед собою організатори підслуховування і оприлюднення телефонної розмови відомих політиків Віктора Ющенка та Олександра Омельченка, а про те, що таке в принципі можливе у нашій країні. Адже практично жоден громадянин не може бути ґарантований від того, що його не прослуховують і що його приватні розмови не будуть принагідно використані. Це щонайгрубіше порушення прав людини і громадянина, яке можна порівняти хіба що з тим, що діялось за тоталітарних режимів Гітлера чи Сталіна. Судячи з того, які сили зацікавлені в т.з. «касетному скандалі №2», на яку вони розраховували вигоду від нього, можна зробити висновок, що зловмисники не будуть виявлені і покарані правоохоронними органами. А безкарність, безумовно, тільки стимулюватиме подібні «технології» – і не тільки під час передвиборчих кампаній.
Ще одна цікава риса нинішніх парламентських перегонів: участь у них цілих сімей. У демократичних суспільствах сімейність у політиці жодної загрози не становить. Це явище є досить поширеним. Скажімо, у США відомі цілі сімейні політичні клани: наприклад, родина Кеннеді, а нині – родина Бушів: колишній президент США Джордж Буш-старший дав путівку в політику своїм синам, і в результаті Джордж Буш-молодший також став спочатку губернатором, а потім і президентом США, його брата обрано губернатором.
В Україні ж така сімейність через відсутність демократичних традицій та у зв’язку з олігархічно-клановою системою правління має дещо зловісний відтінок. Тим не менше у політиці та державному управлінні вона існує: брати Медведчуки, брати Литвини, батько і син Деркачі, близька до президента родина Франчуків, подружжя Гошовських тощо, які займають високі командні пости у державі. Зараз одночасно мають намір балотуватися у народні депутати брати Бакаї.
Аналізуючи виборчі списки політичних партій і блоків та кандидатів у мажоритарних округах, можна виявити там чимало батьків і дітей, чоловіків і дружин, братів і сестер. З погляду законодавства порушення у цьому немає – кожен може реалізувати своє конституційне право без оглядки на родичів. Але з морального боку навряд чи виправдано, коли керівники партій і блоків, використовуючи свій авторитет і можливості, заносять до виборчих блоків своїх близьких, які насправді нічим себе в політиці не виявили. Зрештою, виборцям слід уважно розбиратися у кожному конкретному випадку – яку мету ставлять перед собою ті, хто проштовхує родичів: адже саме виборці мають вирішувати їхню долю біля виборчих урн, голосуючи за конкретні списки і за конкретних кандидатів.
З усього сказаного можна зробити невеселі висновки про те, якими будуть нинішні вибори та яким буде склад Верховної Ради – навряд чи національнішим та демократичнішим, ніж теперішній. Тому за Україну страшно. Страшно, щоб її не розікрали остаточно. Страшно, що при владі можуть залишитися ті, хто вчепився в неї зубами. Страшно, що народ наш українській у своїй більшості не зможе своєчасно прокинутися зі свого летаргічного сну, щоб поставити все з голови на ноги. Страшно, зрештою, щоб Україна не залишилась без українців...
Дуже хотілося б, щоб ці страхи були безпідставними... Дуже хотілося б вірити, що народ український до такої міри прозріє, що не наступить в котрий раз на ті самі граблі: не дасть собі начіпляти вермішелі на вуха, не буде наївно довірливим і не куплятиметься на дрібні подачки.

29.01.2002

ЩО СТОЇТЬ ЗА СПРОБОЮ КАДРОВОГО ПЕРЕВОРОТУ У КИЄВІ?

Друга декада лютого відкрилася новими передвиборними “бойовими діями” – наступом центральної влади на столичного мера. Зовні вся ця історія до банальності примітивна, але за нею прихована драма найвищого звучання.
Почалося все з того, що один з найбільших в Україні ревнителів моралі ґарант Конституції Леонід Кучма публічно висловив думку, що було б правильно, якби високі чиновні люди, які є кандидатами до парламенту, пішли у відпустки на час передвиборної агітації, щоб не було спокуси використовувати своє службове становище. Навіть незважаючи на те, що це чи не половина складу Кабміну.
Одним з перших, щоб не дратувати ґаранта вирішив узяти відпустку київський міський голова Олександр Омельченко – він же лідер виборчого блоку “Єдність”. Зробив це майже вірнопіддано. Принизивши свій статус всенародно обраного киянами мера, а значить міг це питання вирішити без ґаранта, він написав відповідну заяву на відпустку з 11 лютого до Адміністрації президента і призначив виконуючим його обов’язки своїх заступників: по лінії Київради – Володимира Ялового, по лінії держміськадміністрації – Михайла Голицю.
І саме 11 лютого, коли ґарант відбув до Росії, Омельченко дізнається, що найвищі посадовці глава Адміністрації президента Володимир Литвин, прем’єр-міністр Анатолій Кінах (відповідно 1-а і 2-а позиції в списку кандидатів від блоку “ЗаЄдУ”) та ґенпрокурор Михайло Потебенько (прохідна позиція у списку комуністів) і не збираються у відпустку. І тут амбітний мер, збагнувши, що піймався на гачок, очевидно, тонко продуманої інтриги, вирішив дати задній хід – відкликати свою заяву. Та було пізно – цього ж дня прем’єр привіз на Хрещатик,36 указ президента, в якому чорним по білому написано: звільнити Омельченка від виконання обов'язків голови Київської міської державної адміністрації на період проведення передвиборної агітації на виборах народних депутатів. Зверніть увагу: не послати у відпустку, а послати... подалі. І дурному ясно, що після цього мер у своє крісло не повернеться, якщо, звичайно 31 березня не буде обраний міським головою повторно.
А щоб цього повторно не трапилося, виконуючим обов’язки цим же указом було призначено не тих, кого пропонував мер, а одного з його заступників Андрія Шовкуна. В цьому й полягало найбільше блюзнірство: Шовкун уже кілька днів перебував у відпустці, також у зв’язку з виборами – його прізвище під №20 у списку олігархічного блоку “Демсоюз – Демпартія”, очолюваного Володимиром Горбуліним.
Отут Омельченко збунтувався – не виконав указ президента і не залишив свій пост. Власне, втрачати йому нічого – постоли уже сплетені. Надія на захист киян, серед яких авторитет його значний. Слід віддати йому належне, Омельченко чимало зробив для міста, для його забудови, відродження історичних храмів, а головне – постійно, а не перед виборами тільки, намагався полегшити долю малозабезпечених, надаючи регулярно матеріальну допомогу інвалідам, пенсіонерам, вчителям тощо. Депутати Київради, на екстрено скликаній сесії, більшістю голосів (67 із 69) підтримують його позицію. Водночас одноголосно висловлюють недовіру Шовкунові.
Коментарів щодо київських подій не бракує – весь політикум та засоби масової інформації пережовують цей неординарний випадок. Ситуація у Києві дестабілізувалася, як кажуть, на рівному місці, виникло двовладдя і розпочалася “війна розпоряджень”. Більшість юристів, політиків і журналістів сходиться на тому, що президент перевищив свої повноваження – звільняючи Омельченка, він порушив щонайменше чотири Закони і Конституцію України. Київському мерові нічого не лишалося, як піти ва-банк – у прямому ефірі радіо “Свобода”, він назвав те, що сталося, кадровим переворотом у Києві. Спікер Верховної Ради Іван Плющ обережно наголосив: крапку у цій справі має поставити не Президент, а Закон, та, не втримавшись, прокоментував по-народному: це рішення не від великого розуму. Правда, не уточнив, у кого саме його бракує, – у тих, що готували проект указу, чи у того, хто його підписував.
Сам же мер має намір ще апелювати до президента, перекладаючи вину за конфлікт на Кабінет міністрів. Але, схоже, то дарма: у президента амбіцій не менше. Омельченко не зміг переговорити з ґарантом, посилаючись на поганий зв’язок з Тюменню. Зате інші, вочевидь, змогли подолати цю перешкоду, бо Леонід Данилович з далеких країв прорік: “Омельченко – не президент, подобається йому чи ні, він повинен виконати це рішення. Виконуючим обов’язки призначена інша людина”.
Що ж стоїть за всією цією катавасією, здійнятою чи то Кабміном, чи то Банківською, чи то спільно обома на замовлення певних олігархічних кланів? Сказати, що за цим стоять парламентські вибори – значить, нічого не сказати. Передвиборча боротьба стала тільки приводом і своєрідним каталізатором давньої реакції Банкової на амбітність київського голови. Якщо хочемо знати істину, спробуймо дати відповідь на просте запитання: кому це вигідно?
Киянам ще й досі пам’ятні вибори міського голови, коли, не гребуючи жодними засобами, олігархічний клан Медведчука-Суркіса намагався провести свою людину, а саме – Суркіса, на цей пост. Надто ласим був столичний пиріг, де комунальна власність оцінювалась майже у три млрд. американських доларів. Тоді проти нахабства олігархів повстав увесь Київ – Омельченко отримав понад 70% голосів тих, хто прийшов на виборчі дільниці. За часів головування Омельченка у комунальну власність переведено кілька великих приватизованих чи розвалених до тла підприємств. Промисловість міста почала набирати обертів.
Отже, по-перше, київська комунальна власність стояла і стоїть перед очима ненаситних. Заради неї і затіяна вся неприваблива метушня.
По-друге, прийти до влади можна через наступні вибори. Шанси в Омельченка бути повторно обраним значні. Тим більше, що він знає і вміє використовувати так званий адміністративний ресурс, потенціал і можливості якого у столиці надзвичайно потужні. Єдиний вихід – відлучити його від цього ресурсу і від бюджетних коштів, які при бажанні завжди можна використати на вибори.
По-третє, Омельченко був чи не центральною постаттю в організації відставки колишнього першого віце-спікера Верховної Ради Віктора Медведчука, одного з олігархів та лідера СДПУ (о), а заодно – одного з найамбітніших претендентів на президентську папаху. І на тобі – позбувся такого необхідного завжди, а надто тепер крісла. Такого олігархи не прощають.
По-четверте, без президента впоратися з могутнім столичним мером, який до того ж очолює Асоціацію українських міст і має певний вплив на реґіони, олігархи не змогли б. А заручитися підтримкою ґаранта було не складно: він уже сам давно точив зуб на норовливого, надто самостійного столичного мера, який з кожним днем набирав і сили, і авторитету. Ще під час минулих виборів київського міського голови роблений нейтралітет президента був спрямований на підтримку кандидатури Суркіса. Але краплиною, яка переповнила чашу терпіння не менше норовливого президента, стало очолення Омельченком української партії “Єдність” (точніше – свідоцтва про її реєстрацію, бо, створена свого часу з ініціативи “Вечірнього Києва”, ця партія влилася в “Собор” Матвієнка) та організація практично на голому місці однойменної депутатської фракції. До речі, партія росла, як дріжджах, і за короткий термін кількісно перевищила 80 тисяч членів – ці темпи могли перевершити хіба що азарівські “Реґіони”. Це вже цілком реальна політична сила, яка набирала ваги. Терпець ґаранта увірвався, як завжди у таких випадках, якщо чийсь рейтинґ перевершував його власний. Згадаймо, як він прибирав одного за одним прем’єрів, які мали необережність перевищувати його в популярності, – Марчук, Лазаренко, Ющенко... В одному інтерв’ю, ще задовго до початку передвиборної кампанії, він не стримав емоцій: “Скажіть, хіба це правильне, щоб мер Києва створював свою фракцію! За три місяці до виборів! А завтра що? Губернатори Донецька або Львова стануть формувати свої фракції? ...Коли кажуть, що мовляв, треба захищати інтереси Києва – так уже від Києва треба країну захищати!”
У цьому світлі цілком зрозуміла репліка Л.Кучми, кинута на тюменській землі з приводу спротиву столичного мера, який не захотів звільнятися у відпустку: “Такої влади, яку зосередив у своїх руках Омельченко, немає в жодному реґіоні України. Це питання вимагає додаткових рішень”.
Це може означати ніщо інше, як фактичний вирок київському мерові. Схоже, що певні сили в Україні уміло використали президента для розправи з грізним і непокірливим противником. А може – інтереси тих сил збіглися з бажаннями та інтересами Леоніда Даниловича, чого виключати також не можна.
Та хоч як би там було, сподіватися на милість ґаранта Омельченкові нічого. Хіба що непередбачуваний розвиток ситуації і рішуче слово киян на його захист можуть внести свої корективи в намічений сучасними політтехнологами сюжет і примусити ґаранта поступитися та повернутись у правове поле.
Загалом же в усіх передвиборних конфліктах, чорних піарівських технологіях проглядається гірка логіка кланово-олігархічної недемократичної держави, вседозволеності, правового нігілізму. І, що найгірше – крізь благеньку словесно-демократичну одіж нинішніх найвищих можновладців уже проглядаються хижі ікла тоталітаризму. А це вже небезпека не тільки для України і її народу, але й для сусідів.

13.02.2002

PS. Після повернення президента з поїздки у Росію, конфлікт, пов’язаний зі “звільненням у відпустку” київського міського голови, не знайшов свого вирішення. президент, зробивши паузу-витримку, все-таки прийняв Омельченка. Двогодинна розмова нібито ні до чого не привела – президент не скасував свого указу, а Омельченко не погодився на відпустку. Однак тон кожного змінився: куди й подівся бунтівний пафос у мера, зникла категоричність у висловлюваннях Кучми. Вочевидь, перший побоюється крутого норову швидкого на розправу ґаранта, а другому у нинішній ситуації зовсім непотрібні зайві іскри, від яких може спалахнути протестне полум’я в столиці. Було схоже, що вишукується прийнятний публічно вигідний компроміс, розмінною монетою якого, звичайно ж, буде вплив у Києві під час парламентських виборів, а точніше – використання потужного столичного адмінресурсу. Що ж, торгами між владоможцями часто закінчуються найскладніші колізії. Потерпілою стороною при цьому завжди залишається простий люд – його інтереси використовуються тільки для агітдемагогії.
Зрештою, переговори між Банковою і Хрещатиком закінчилися компромісом, але суть конфлікту залишається незмінною. Ґарант наступив на горло “власній пісні” і скасував свій попередній указ про “звільнення” у зв’язку з виборами, а мер із добре потовченими амбіціями і забороною займатися великою політикою знову обійняв обидві свої посади. Не важко здогадатися, що за такі компроміси треба буде розплачуватися. Вочевидь, Омельченкові доведеться поділитися сферою впливу у місті під час передвиборної кампанії з пропрезидентським блоком “ЗаЄдУ” та його союзниками, зокрема, в мажоритарних округах. А не виключено, – що й здати блок “Єдність” тим же заєдинщикам або вже тепер, або у майбутній Верховній Раді, відмовившись од власної фракції.

ХТО Є ХТО У ПАРЛАМЕНТСЬКИХ ПЕРЕГОНАХ?

Попередні результати голосування на парламентських виборах 31 березня стануть відомі – і в цьому іронія долі – у “День сміху” 1 квітня. Та щоб “День сміху” не перетворився для українців у “День плачу”, їм треба уже сьогодні зорієнтуватися в перипетіях парламентських перегонів, визначити, хто є хто серед численних суб’єктів виборів. Зробити це не так просто, враховуючи, по-перше, інформаційну блокаду опозиційних до нинішнього режиму сил, по-друге, облудну агітацію з передвиборною брехнею, по-третє, незчисленну рать претендентів на 450 депутатських мандатів. Справді бо, не легко обрати кількасот достойників із цілої армії – 7-ми тисяч! – претендентів депутатські мандати. Так само не просто із довгого списку блоків і партій – аж 33, – які претендують на 225 парламентських крісел, і б’ють себе в груди як найбільші захисники народу, зупинитися саме на тій силі, яка справді дбатиме про той самий народ, про який згадують один раз у чотири-п?ять років, коли доводиться обирати Верховну Раду та президента країни.
І все-таки, зорієнтуватися можна. Для цього слід чітко усвідомити, хто і чому так прагне стати депутатом, які мотиви є рушійними для тих політичних сил, які, даруйте тавтологію, з усіх сил рвуться до влади. Передвиборчі платформи мало що дадуть, хоча б скільки їх читали, – всі вони за народ, за краще життя тощо, різняться лише деталями. Тому треба покладатися на власну спостережливість і логіку.
Попри мозаїчну багаточисельність виборчих суб’єктів, їх можна за політичною метою поділити умовно на два табори: 1) ті, що тепер при владі, що довели Україну до руїни і будь-що хочуть зберегти своє владарювання; 2) ті, що бачать: справжня причина негараздів – якраз у нинішній владі, яка в своїй більшості і сутності не є українською, і хочуть усунути її, замінивши владою українською. Іншими словами, тут чіткий поділ між владою кримінально-олігархічних кланів, які розграбували Україну, та опозиційними до них силами.
За утилітарно-прагматичними мотивами претендентів, бажаючих потрапити під прозорий купол приміщення на вулиці Грушевського, легко поділити на кілька груп: 1)олігархічна, якій влада потрібна, щоб продовжувати грабувати недограбоване; 2)злочинно-кримінальна, якій потрібно прикритися мандатом народного обранця для недоторканності, щоб уникнути відповідальності за содіяне; 3)патріотична, яка справді хоче повернути Україну на шлях демократії і загального доброжитку. Звичайно, різниця між першими двома групами незначна – вони, як кажуть у народі, одна одну не переважить, хоч на одній гіляці повісь.
Чому президент і його найближче оточення зацікавлені провести у Верховну Раду більшість своїх депутатів? Тому, що з вищих державних структур тільки Верховну Раду обирає народ; на всі інші вищі державні посади президент призначає кадри сам. Тому будь-яка Верховна Рада, в якій не буде пропрезидентської більшості, стане перепоною для нинішнього режиму, який прагне до самозбереження. Тому все робиться для того, щоб таку більшість у парламенті забезпечити. А саме: 1)стимулюються виникнення десятків нових партій та розколи існуючих, щоб роздрібнити їх: адже легше прибрати до рук півтори сотні дрібненьких партій, ніж боротися з однією-двома масовими; 2)вперте небажання президента та його оточення перейти на пропорційну систему виборів, тобто за партійними списками, бо встановити такий контроль за партіями, який встановлюється на мажоритарних округах, набагато важче; 3)задіяння так званого адмінресурсу, себто впливу і втручання виконавчої влади, підпорядкованої президентові, у виборчий процес, щоб отримати бажані результати; 4)інформаційна блокада всіх справді опозиційних сил, щоб тримати електорат у невіданні; 5)застосування чорних піарівських технологій на кшталт “касетного скандалу-2” для компрометації небажаних для влади кандидатів; 6)фальшування результатів голосування під час підрахунку голосів.
То як же все таки розібратися, хто є хто у нинішніх парламентських перегонах?
Юлія Тимошенко, яка очолює політичний блок її імені, наводить кілька ознак, за якими можна упізнати, хто і що стоїть за численними суб’єктами виборів: красиві назви партій і блоків; щедрі, але нереальні обіцянки, в тому числі побудувати дороги, підвести ґаз, забезпечити пальним за рахунок бюджету; наявність всіляких подарунків для виборців. Тому, наголошує лідер блоку, голосувати треба не за партії, а за особистості, які відомі виборцю; від подарунків не відмовлятися (все одно вони придбані за гроші, взяті у народу), але не голосувати за тих, хто діє підкупом; віддати свої голоси за ті сили, які уже своєю практичною діяльністю добилися конкретних результатів у поліпшенні життя громадян України.
Дуже важливо не помилитися в опозиційних силах, оскільки багато хто нині, враховуючи антивладні настрої загалу, маскується під опозицію. Політологи виділяють чотири такі обличчя української опозиції:
А)Імітатори опозиції, вони ж провокатори – це передовсім компартія Симоненка та прогресивні соціалісти Вітренко. Вони ніколи не були справжньою опозицією: згадаймо бодай неголосування фракції комуністів за відставку одіозного ґенпрокурора Потебенька і появу його прізвища в партійному списку комуністів; щодо Вітренко, то недавно оприлюднено нові записи майора Мельниченка, які свідчать про таємні зустрічі президента з прогресивною соціалісткою. Отже, вони разом з владою грають в одні ворота.
Б)Гравці в опозицію – це такі новоутворення, як “Команда озимого покоління”, “Нова ґенерація” та показна опозиційність “Яблука” Бродського. Інші, дрібніші партії до уваги не беремо.
В)Моральна опозиція, – так політологи назвали блок Віктора Ющенка “Наша Україна”, який не приєднався до опозиційних сил, постійно демонструє свою лояльність до влади, але який відстоює моральність у політиці. А це об’єктивно протистоїть аморальності влади, і цим невмолимо ставить себе в опозиційні ряди. Тому-то влада так жорстоко критикує Ющенка і чинить всілякі перешкоди агітаційній роботі блоку, застосовуючи проти нього сумнозвісний адмінресурс.
Г)Справжня опозиція, себто справді демократично орієнтована, це та, яку представляють блоки Юлії Тимошенко та соціалістична партія Олександра Мороза. Саме проти них, як проти найбільшої загрози існуючому режимові, так несамовито воює влада, перешкоджаючи зустрічам з виборцями, не допускаючи до засобів масової інформації, на відміну від пропрезидентських сил, для яких запалено “зелене світло”. А якщо під тиском обставин опозиціонери й допускаються на телебачення, то лише з метою компрометації і обливання їх багном, як це було 8 березня з Юлею Тимошенко на каналі “Інтер”, підконтрольному одному з близьких до президента олігархів.
З усього видно, що влада надзвичайно занепокоєна значним потенціалом опозиційних сил і тією симпатією, якими вони користуються у виборців. За середніми показниками різних соціологічних опитувань блоки Ющенка, Тимошенко, Мороза, якби вибори були сьогодні, змогли б набрати сумарно понад 32 відсотки голосів, пропрезидентські блоки (“ЗаЄдУ”, СДПУ(о), Партія зелених, “Жінки за майбутнє”) – до 28%. Компартія, яка імітує опозиційність і офіційно не зможе об’єднатися з пропрезидентськими “єдунами” та їхніми прихильниками, ще має потенціал у 15-17% голосів.
Симптом настільки страхітливий для влади, що устами прихильного до неї політолога вона застерігає: мовляв, опозиція готується опротестувати результати голосування, спираючись на паралельний підрахунок голосів, які, на думку політологів з печерських пагорбів, будуть набагато меншими, ніж рейтинги опозиції, які за різними опитуваннями дорівнюють: блок Ющенка – 36-40%, блок Тимошенко – 13-15%, блок Мороза – 12-13%. Цей соціологічно-пропагандистський хід розрахований на відповідне формування і корегування громадської думки на користь влади. Але насправді за ним прочитується ще й інше: по-перше, те, що можливе фальшування результатів виборів, а по-друге, мимохіть засвідчується справжній потенціал опозиційних сил. Якщо іти за цими припущеннями соціолога, то три названі ним блоки в сумі можуть мати 61 – 68% голосів виборців. А це – безумовний крах для існуючого режиму. Ось чому й ведеться війна не на життя, а на смерть саме проти демократичних сил.
Звідси чітко випливає відповідь на запитання, винесене в заголовок – хто є хто у парламентських перегонах? І пересічний виборець, поміркувавши, легко вирішить за кого голосувати. Бо коли подивитися пильніше, то неґативні практичні результати має нинішній режим. Якщо ж говорити про позитивні практичні результати, то слід нагадати, що тільки уряд Віктора Ющенка зумів вперше за десять років незалежності повернути заборгованість людям по зарплаті і пенсіях та зменшити зовнішній борг України. Але для цього довелося наступити на мозоль тіньовому капіталу і повернути потоки коштів, що йшли до бездонних кишень олігархів, до державного бюджету – таких коштів набралося на 10-11 мільярдів гривень.
Є ще одна ознака того, які сили відстоюють українські інтереси і по-справжньому переймаються болями народу – це ті, кого найбільше критикує президент і підконтрольні та залежні від цього середовища засоби масової інформації, надто – телебачення. Адже власниками більшості з цих засобів є або виконавча влада, або олігархи. Відомо, що критикують завжди ворогів, а вороги кланово-олігархічної влади однозначно є друзями народу.

22.03.2002

ПЕРШІ ПІДСУМКИ

Завершились вибори народних депутатів України, в ніч з 1 березня на перше квітня підбито попередні підсумки. Особливих несподіванок, які б не прогнозувались заздалегоди, вони не дали. Як і передбачалося, це були одні з найбрудніших перегонів – з використанням чорних піар-технологій проти опозиції, надто на телеканалах, залежних від олігархічних кланів; з максимальним використанням сумно відомого адміністративного ресурсу на користь пропрезидентських блоків і партій і на шкоду тій же опозиції; з перевищенням окремими суб’єктами виборів загальної суми коштів, які дозволялися законом для використання; з побиттям конкурентів і навіть убивством кандидата у депутати (Івано-Франківська область). Та, незважаючи на все це, вибори відбулися. Немає законодавчого механізму класифікувати вибори за партійними списками такими, що не відбулися, а в мажоритарних округах можливе вибіркове невизнання результатів виборів через суди.
Не було принципових несподіванок і щодо переможців: як і передбачали соціологічні опитування чотиривідсотковий бар’єр подолали шість політичних блоків і партій, щоправда, не зовсім тих, яким пророкували перемогу. Отже, можна назвати переможців, що боролися за пропорційною системою, себто блоково-партійних претендентів на 225 мандатів до Верховної Ради. Ось вони: блок Віктора Ющенка «За нашу Україну» – 23,5% голосів, компартія Петра Симоненка – 20,3%, блок «За єдину Україну» Володимира Литвина – 12%, блок Юлії Тимошенко – 7,2, соцпартія Олександра Мороза – 6,9%, СДПУ(о) Віктора Медведчука – 6,2%.
Які ж висновки можна зробити з минулих виборів?
Перший висновок – найважливіший за значенням: комуністи втратили своє лідерство у суспільстві, відтіснені на друге (поки що) місце і не матимуть тепер найбільшу кількість мандатів в українському парламенті. Це доводить не тільки справжню оцінку громадянами соціальної демагогії компартії, а й історичну безперспективність комуністичної ідеї в нашій державі і, попри соціальні негаразди, переорієнтацію більшої частини спільноти на демократичні цінності.
Другий висновок – не менш важливий: до українського громадянства нарешті дійшло усвідомлення того, що не можна щоразу повторювати одні і ті ж помилки, себто – підтримувати режим, який за останні 6 – 7 років не зумів провести ефективні реформи, підвищити загальний доброжиток населення, обрати демократію, а навпаки, розорив державу, дозволив олігархічним кланам розбазарити національні багатства, і намагається утриматися при владі тоталітарними методами. Ці настрої в суспільстві правляча верхівка відчула давно, але вони, ці настрої, спливли на поверхню під час передвиборчої кампанії. Стало зрозуміло – за чесних, демократичних, прозорих виборів нічого доброго президентові та його оточенню не світить. Тоді вони пішли ва-банк – вирішили домогтися свого через так звані політтехнології, які розробляли московські фахівці, втручання влади у виборчий процес, масове використання адмінресурсу, очорнення опозиції, занесення у списки так званих «мертвих душ» і немовлят, фальшування під час виборів та підрахунку голосів. За цими політтехнологіями передбачалося: створення потужного пропрезидентського блоку «За єдину Україну»; роздроблення українського політикуму, щоб максимально дезорієнтувати виборців і розтягнути їхні голоси (33 суб’єкти виборчого процесу за партійними списками – чи не забагато для України?); створення маріонеткових блоків і партій, які підтримували режим, хоч прямо не декларували цього («зелені», «озимі», «прогресивні», жінки за майбутнє, демсоюзівці, тощо). Ставилося завдання: конче добитися вирішальної переваги, щоб створити пропрезидентську більшість у Верховній Раді.
Що тільки не робилося для цього! Фальшиві результати соцопитувань, безперервна пропаганда й агітація за відповідні сили через залежні засоби масової агітації, надто електронні, інформаційна блокада опозиційних сил та цькування через кишенькову Ґенпрокуратуру. Подейкують, що відповідна рознарядка щодо того, кого слід підтримати і яку кількість голосів забезпечити, була доведена до областей і районів, багатьох чиновників змушували писати заяви про звільнення з посади за власним бажанням без дати – дату обіцяли поставити після підрахунку голосів, якщо не буде замовленого результату. Був оприлюднений план, підготовлений представником блоку “ЗаЄдУ”, як і що робити, щоб досягти бажаного, існування якого влада спростовувала, однак чимало чого діялося саме так, як передбачалося цим, нібито неіснуючим планом.
Коли стало видно, що продумані заходи не дадуть очікуваного результату, влада, як вважають представники опозиції, свідомо вирішила зробити все, щоб зменшити активність виборців. Саме цим пояснюють надзвичайно незадовільну організацію виборів, тісні приміщення дільниць, пропускна здатність яких не відповідала кількості виборців. Тому в другій половині дня на дільницях було стовпотворіння, багато виборців (у Києві, наприклад, майже половина) не змогли проголосувати. А це, здебільшого молодь, патріотично налаштовані громадяни, оскільки, помічено, що зранку голосували переважно люди похилого віку, ветерани, серед яких більшість – прихильники комуністів.
На щастя, масово одурити народ не вдалося, він виявився мудрішим і розсудливішим, ніж раніше. Пропрезидентський чиновницький блок узяв тільки 12% голосів (і ті ще піддаються сумнівам з боку опонентів), хоч розраховував щонайменше на 30%. Жоден з блоків-сателітів не подолав 4-відсоткового бар’єру, якщо до таких не відносити соціал-демократів об’єднаних.
Третій висновок – надзвичайно принциповий: не подолали 4-відсотковий бар’єр відверто такі проросійськи налаштовані суб’єкти виборів, як компартія оновлена, Всеукраїнська партія трудящих, Російський блок, «Зубр». Більше того, вони не набрали й одного відсотка голосів. Це вельми прикметний факт: нинішня українська спільнота у переважній більшості не підтримує відновлення союзу у будь-якій формі, попри всі життєві негаразди орієнтується на свою незалежну державу, не хоче підставляти шию у нове ярмо.
Ці міркування спираються на попередні дані Центрвиборчкому про підсумки виборів. Незначні зміни можуть бути, але вони вже не вплинуть на розстановку сил у парламенті: пройдуть саме названі блоки і партії, ті, що не подолали 4-відсоткового бар’єру, уже його й не подолають. Можуть бути опротестовані результати окремими суб’єктами виборів, хоча навряд чи успішно, та підсумки голосування по окремих мажоритарних округах. Віктор Ющенко, наприклад, на підставі паралельного підрахунку голосів вважає, що показник його блоку занижений приблизно на 5 – 7%, а показник блоку “ЗаЄдУ” відповідно настільки ж завищений. Попередні підсумки голосування в одномандатних округах, де найбільше було правопорушень, показують, що тут більшість депутатів буде від блоку “ЗаЄдУ”, за рахунок чого він і вийшов на перше місце за кількістю здобутих мандатів, випередивши блок Ющенка буквально на кілька мандатів. Ось тепер наочно видно, чому президент так вперто накладав вето на законопроект про пропорційну систему виборів і змусив Верховну Раду піти на компроміс – покласти в основу Закону про вибори змішану, пропорційно-мажоритарну концепцію. Уже тоді представники влади боялися пропорційної системи, за якої важче за допомогою адмінресурсу здобути більшість мандатів. У мажоритарних округах легше провести бажаних кандидатів через підкуп електорату, тиск на громадську думку та всілякі зловживання.
Однак і тут можуть бути значні зміни – низка суб’єктів виборів і окремих кандидатів з мажоритарних округів оспорюють результати голосування, посилаючись на зловживання, порушення законодавства, фальшування – так що судам буде що розбирати.
Сьогодні політиків і політологів, як і пересічних громадян, найбільше цікавлять, якою ж буде конфігурація нового парламенту, чи вдасться сформувати більшість і якою вона буде. Жодна із політичних сил, які складатимуть майбутню Верховну Раду не є самодостатніми, щоб мати свою більшість. Однак є надії, що більшість вдасться створити без участі комуністів. Однак це інша тема і повернутися до неї можна буде тоді, коли будуть оприлюднені остаточні підсумки виборів і за пропорційною, і за мажоритарною системами, коли розподіляться “призові” мандати тих блоків і партій, які не пройшли.
03.04.2002

ПЛОДИ ПЕРЕМОГИ МОЖЕ ПОЖАТИ НЕ ТОЙ, ХТО ПЕРЕМІГ…

Звичайно, в демократичних країнах, де вироблені чіткі правила політичної гри і де боротьба за владу справедлива, прозора і чесна, такого не може бути: тут, хто переміг, той і на коні. В Україні, на жаль, часто відбувається навпаки. Наочний приклад – парламентські вибори-2002. Як відомо, за партійними списками переміг блок Віктора Ющенка “За нашу Україну”, за який проголосувала майже чверть громадян, що взяли участь у виборах. І це – справді вибір народу, бо його голоси йшли за пропоновані програми дій, а не за щедрі обіцянки мажоритарників. Комуністи, втративши половину мандатів, які мали досі, потіснені на друге місце. Партія влади – адміністратори, прем’єри, міністри та інша челядь – ганебно програла у загальнодержавному багатомандатному окрузі, набравши неймовірними зусиллями з адмінресурсом включно, якихось 11% відсотків голосів. Але стоп… Вони програли, та, схоже, не в програші…
Поясню цю, на перший погляд, парадоксальну думку. Але спочатку кілька слів про перемогу блоку Віктора Ющенка.
Харизматичний екс-прем’єр, уряд якого вперше за всю історію України зумів добитися конкретних успіхів, ішов на вибори під коротким і зрозумілим гаслом – “Не словом, а ділом!”. І справа не в гарних словах, а в їхньому змістовому наповненні: адже в людей ще свіжа пам’ять про те, що уряд Ющенка призупинив економічний спад, повністю повернув заборгованість із зарплат у бюджетній сфері та з пенсій, не тільки не набрався кредитів, а й помітно зменшив міжнародний борг України. Тому електорат повірив і проголосував за діло.
Другий, а за значенням перший, складник успіху блоку – правильно обрана передвиборна стратегія: виступати не проти неґативів нині існуючого режиму, а за позитиви майбутньої влади, не радикальна опозиція, а об’єднання через компроміси в один кулак всіх національно-демократичних сил. Іноді ці компроміси заходили так далеко, що націонал-радикали розпочали вести критичний вогонь по Ющенкові. Однак він не змінював позицію, оскільки розумів, що перемогти можна, тільки йдучи єдиною національно-демократичною колоною, намагаючись не дратувати режим, і що підтримка якого, звісно, означала б гріх перед українським народом. Якби Ющенко зробив ставку на опозиційні сили, він програв би: по-перше, українське суспільство сьогодні, попри всі негаразди, не настільки вірить опозиції, щоб беззастережно її підтримати, а по-друге, режим просто зробив би все, щоб скомпрометувати і знищити його. І хоч повністю досягти нейтралітету з боку влади йому не вдалося (згадаймо бодай атаки через засоби масової інформації, критику Ющенка з боку олігархів і самого ґаранта та ті перешкоди, які ставились під час передвиборної кампанії адмінресурсом), але, незважаючи на остракізм з боку окремих націонал-радикалів, він зберіг симпатії електорату – перемога за ним.
Стратегія влади, схоже, була розроблена заздалегоди і полягала в тому, щоб самозберегтися, незважаючи ні нащо. Для цього треба було будь-якою ціною і будь-якими засобами забезпечити пропрезидентську більшість у Верховній Раді – вищому законодавчому органі, який єдино нині із вищих владно-державних структур обирається народом. Оскільки в підтримці свого народу влада не була впевнена, бо її авторитет упав до мінімуму, що й підтвердили результати голосування у загальнодержавному багатомандатному окрузі, були придумані різні “маленькі хитрощі”, щоб надурити його. Про деякі моменти уже доводилося писати, але тепер, коли оприлюднені офіційні результати голосування, їх можна з певністю розглядати як версію єдиної стратегії і тактики нинішнього режиму, розроблену на вибори-2002.
Найперше, провал влади у багатомандатному окрузі, де набагато важче вплинути на виборців і сфальшувати результати, був цілком передбачуваним. Тому й з такою впертою послідовністю президент Л.Кучма противився переходові повністю на пропорційну виборчу систему – кілька разів накладав вето на розроблений парламентом законопроект, подолати яке склад минулої Верховної Ради, звичайно, був неспроможний. І добився свого: депутати, щоб хоч якось врятувати ліпший від існуючого закону проект, змушені були піти на компроміс – ухвалили змішану виборчу систему – 50 на 50. Цього якраз і треба було владі...
По-друге, зробивши ставку на “мажоритарку”, пропрезидентські стратеги, не маскуючись, створили пропрезидентський блок, зігнавши до купи півдесятка вірнопідданих партій. Об’єднані в єдину партію владу, вони підпорядкували собі весь адмінресурс та весь пропагандистський апарат, основою якого став хор залежних засобів масової інформації. У цьому виявився суто український феномен: партія влади – це не партія, яка здобула владу, як це заведено в демократичних суспільствах, а влада, яка створює партію під себе.
По-третє, щоб полегшити успіх своєму блокові, заплутати виборця та відтягнути голоси від найнебезпечнішого для влади блоку Віктора Ющенка та опозиційних блоків Юлії Тимошенко й Олександра Мороза, було стимульовано створення трьох десятків виборчих суб’єктів. На щастя, на цю вудочку, як і на наживку у вигляді блоку “За єдину Україну” Володимира Литвина, виборець не купився.
По-четверте, на розрахунково прохідні позиції у партійні списки блоку «За нашу Україну» владі різними способами вдалося просунути своїх людей. Це для того, щоб, в’їхавши на чужому хребту – популярності Віктора Ющенка – до Верховної Ради, висмикнути цих, фактично запроданців, з його фракції і залучити до пропрезидентської більшості. Один із них, наприклад, що пройшов за списком “Нашої України”, коли його після виборів запитали, до складу якої фракції він увійде, з безсоромною відвертістю відповів: до якої накаже президент.
По-п’яте, незважаючи на всі передбачені ходи, головну надію влада все таки плекала на мажоритарні округи, де відповідальність за потрібні результати голосування покладалася на місцевих адміністраторів, призначених на посади президентом, і де легше впливати на електорат. І це помилилася – блок “За єдину Україну”, з тріском провалившись у багатомандатному окрузі, взяв реванш у мажоритарних, провівши найбільше або безпосередньо своїх кандидатів, або прихованих своїх під личиною самовисуванців.
Тепер ідуть консультації між лідерами сил, які будуть представлені у парламенті, щодо конфігурації майбутньої більшості. За логікою основою для такої більшості мав би стати блок-переможець Віктора Ющенка. Та в нинішній Україні логіка інша – суспільну думку через засоби масової інформації готують до того, що партія влади буде грати першу скрипку в політичному оркестрі, бо, мовляв, її фракція матиме як мінімум 180 мандатів, стягнутих різними способами.
Ситуація склалася справді досить складна: 120 мандатів блоку Віктора Ющенка, які він зможе згуртувати, не досить для більшості – для цього потрібно щонайменше 226. Замало буде, якби навіть приєдналися до нього 43 депутати блоків Юлії Тимошенко та Олександра Мороза. Об’єднання ж із комуністами принципово неможливе. Думається, що так само – з олігархічною фракцією соціал-демократів Віктора Медведчука. В свою чергу ні фракція Юлії Тимошенко, ні фракція Олександра Мороза не приєднаються до фракції Володимира Литвина. Мандатів соціал-демократів об’єднаних, які практично можуть підтримати “єдунів”, схоже, також забракне для створення більшості. Комуністи навряд чи захочуть публічно засвітити свою підтримку влади, до якої вони нібито перебувають в опозиції.
Дехто, наприклад, спікер ВР минулого скликання Іван Плющ, бачить вихід у тому, щоб створити більшість з двох блоків – “За нашу Україну” та “За єдину Україну”. Якби це сталося, то здійснилась би мета президента Кучми – мати свою конституційну (не менше 300 мандатів) більшість. Однак це малоймовірно. Адже стати під штандарти діючого президента блоку Віктора Ющенка не дозволить сильне національно-демократичне ядро – в такому разі його фракція розпалась би. А якби, всупереч логіці та реальній розстановці сил, блоки Ющенка і Литвина спряглися, це означало б нищівну поразку української націонал-демократії і глибоке розчарування українського народу, який проголосував за “Нашу Україну”. А заодно – політичну смерть Віктора Ющенка як визнаного загальнонаціонального лідера.
Тому, вочевидь, найбільше, що матиме майбутній український парламент, – це ситуативну більшість при голосуванні з тих окремих питань, які влаштовуватимуть різні політичні угрупування. Однак не виключено, що пропрезидентським силам, які не гребуватимуть жодними засобами, вдасться сколотити свою більшість. Це буде згубним для українського народу, бо за сім попередніх років нічого доброго від тих, хто правив державою, він не бачив, і ганебним для демократії, оскільки підтвердиться абсурд, коли перемагають одні, а плоди перемоги пожинають інші.
Щоправда, нинішні консультації представників різних блоків і торги щодо розподілу керівних портфелів у Верховній Раді та уряді можуть призвести до несподіваних компромісів. Але навряд чи поступки Віктора Ющенка при формуванні керівництва Верховної Ради задля портфеля прем’єра для нього самого будуть корисними – все одно йому не дадуть можливості ні сформувати уряд на свій розсуд, ні ефективно керувати ним. Якщо ж “Нашій Україні” не вдасться сформувати більшість, то краще вже на базі її ідеології створити широку некомуністичну опозицію з блоків Ющенка, Тимошенко і, можливо, Мороза. Тоді є чітка перспектива отримати вирішальну перемогу на президентських 2004 року та наступних парламентських виборах.

14.04.02

До змісту Віталій КАРПЕНКО ВИКЛИКИ ХХІ ВІКУ ПОЛІТИЧНІ ХРОНІКИ ПЕРОМ ПУБЛІЦИСТА