Віталій КАРПЕНКО
ВИКЛИКИ ХХІ ВІКУ
ПОЛІТИЧНІ ХРОНІКИ ПЕРОМ ПУБЛІЦИСТА

3. КУЧМА ТА НАВКОЛО НЬОГО

ЯК ПОДАТКІВЦІ ОБДИРАЮТЬ СІРОМУ.

Є в Інтернеті цікавий і повчальний сайт – “Книга маразмів України”. Тут справді зібрано чимало фактів, що характеризують нинішні реалії українського життя і які справді важко назвати інакше, ніж маразмами. Один із таких маразмів стосується нашої податкової практики і висвітлює механізм надурювання народу податківцями. А втім судіть самі.
Згідно з чинним законодавством оподаткування фізичних осіб здійснюється на підставі Декрету Кабінету Міністрів України від 26.12.1992 р. № 13-92 "Про прибутковий податок з громадян". За цим Декретом (частина 1 статті 7) ставки оподаткування встановлюються, виходячи з мінімальної заробітної плати, яка сьогодні дорівнює 118 гривням. Він має силу закону, а за Конституцією України (ст.92) виключно законами України встановлюються система оподаткування, податки і збори. Таким чином, при визначенні порядку оподаткування доходів фізичних осіб ніхто не може користуватися будь-якими іншими нормативними актами, крім законів або прирівняних до закону нормативних актів. А оскільки Декрет Кабінету міністрів України – єдиний на сьогодні законодавчий акт, який визначає принцип стягування прибуткового податку, то саме він є основним законом з цих питань.
Однак на практиці податки з фізичних осіб стягуються згідно з Інструкцію Державної податкової адміністрації України "Про прибутковий податок з громадян", затвердженої наказом Головної державної податкової інспекції України від 21.04.1993 р. №12, зі змінами і доповненнями до неї, внесеними 28.04.2000 р.. У цьому документі податківці замінили поняття "мінімальна заробітна плата" словами "неоподатковуваний мінімум", посилаючись на Указ президента України від 13.09.1994 р. №519/94 "Про збільшення неоподатковуваного мінімуму та ставки прогресивного оподаткування доходів громадян". Візьмімо до уваги принагідно, що неоподатковуваний мінімум доходів громадян дорівнює 17 гривням.
Ця, на перший погляд, безневинна підміна понять була задумана з метою нагріти рядового платника податків і за його рахунок додатково наповнити бюджет. Щоб збагнути, як це робиться, розглянемо конкретну ситуацію.
Візьмемо пересічного платника податків, заробіток якого не перевищує мінімальну заробітну плату, тобто 118 гривень. Згідно з Декрету Кабміну прибутковий податок з нього не стягується. А за Інструкцією податкової адміністрації заробітна плата від 17 до 85 гривень оподатковується 10 % із суми, що перевищує 17 гривень, а після 85 гривень ставка податку зростає до 15 %. Це означає, що громадянин з мінімальною заробітною платою в 118 грн. віддає державі у вигляді прибуткового податку 11 гривень 75 копійок. При заробітній платі 300 гривень громадяни за чинним законодавством мали б платити 18,2 грн. податку, а віддають за названою Інструкцією 45,55 грн.!
Таке дискримінаційне становище, створене податківцями щодо рядових платників податків, викликало невдоволення останніх, зливу протестних листів до Державної податкової адміністрації та звернень до суду. З’явилися також публікації на ці теми у засобах масової інформації. Податкова адміністрація не могла уже відмовчатися і змушена була подати роз’яснення у спеціальному листі "Про прибутковий податок з громадян” (від 26.10.2001 р. N 14493/7/17-0417). Навряд чи варто зупинятися на ньому детально – весь його пафос зводився до обґрунтування необхідності саме таким робом стягувати податок на прибуток з фізичних осіб і, на погляд податківців, таке здирство є легітимним, себто законним. До питання щодо законності ми ще повернемось, а тепер лише покажемо логіку міркувань податківців у названому листі.
Передусім, податківці роз’яснюють, що завдяки застосуванню шкали податкових ставок, що випливає з названих вище Інструкції та Указу президента, у 2000 році, до бюджету надійшло 6,4 млрд. грн. прибуткового податку з громадян, що становить 20 відсотків бюджету. За 9 місяців 2001 року до бюджету надійшло 6,2 млрд. грн. прибуткового податку, а це - 23,8 відсотка надходжень до бюджету за цей період. У місцевих бюджетах питома вага надходжень прибуткового податку з доходів громадян ще вагоміша: від 50 до 70 відсотків. Цей податок надходить рівномірно, постійно і, власне, складає основу витратної частини місцевих бюджетів. Отже, фактично за рахунок цього податку, переконують податківці, утримуються заклади охорони здоров'я і освіти, виплачується заробітна плата медикам, вчителям, комунальникам.
Як можна зрозуміти, податківці своє здирство пояснюють благородною метою піклування про народ. Отже, не ображайтеся, шановні платники податків, з вас беруть зайве для вашого ж блага. Більше того, негайне повернення, на думку податківців, нібито надмірно сплаченої суми насправді означатимуть раптове погіршення матеріального стану для мільйонів громадян, які працюють у бюджетній сфері, і погіршення стану соціального обслуговування практично для всього населення. Передусім, запевняють податківці народ, це призведе до кризової ситуації із виплатою заробітної плати працівникам бюджетної сфери за рахунок ненадходження значних сум податку до бюджету. От бачите, яка катастрофа чекає на нас, якби людям повернули незаконно стягнуті з них суми!
Які ж вони, ті суми? Ось цим і цікавий лист Податкової адміністрації, що, обґрунтовуючи власне здирство, вона у ньому мимохіть розкрила, на скільки ж нагріла українську сірому. А саме, випливає із листа, з бюджету слід буде повернути понад 11,6 млрд. грн. прибуткового податку з громадян (за період дії Указу президента, тобто з IV кварталу 1995 р. до цього часу). Ось скільки незаконно зідрано з населення податків!
Незаконно тому, що Указ президента від 13.09.1994 р. №519/94 "Про збільшення неоподатковуваного мінімуму та ставки прогресивного оподаткування доходів громадян" не є законом з питань оподаткування. По-перше, тому що за Законом України від 25.06.1991 р. "Про систему оподаткування", ставки, механізм справляння податків і зборів не можуть встановлюватися або змінюватися іншими законами України, крім законів про оподаткування. По-друге, хоч Перехідні положення Конституції України справді надають президентові право видавати укази з тих економічних питань, які не врегульовані законодавством (Указ був підписаний до прийняття Конституції), та Закон про систему оподаткування уже на той час був, він прийнятий ще 1991 року, тому Указ не може бути основою для Інструкції ДПАУ з прибуткового податку.
З усієї цієї невеселої історії можна зробити, на жаль, такі ж невеселі висновки. А саме:
1.Нинішня українська влада не дбає про український народ, а навпаки, намагається свої проблеми, невміння чи не бажання реформувати економіку вирішити за рахунок того ж народу.
2.Ґарант Конституції, на жаль, не тільки не ґарантує її дотримання, а навпаки, сам порушує її положення.
3.Державна податкова адміністрація, не зважаючи на Закони, цинічно, на догоду Адміністрації президентській, обдирає платників податків, фактично українську сірому, аби тільки наповнити бюджет будь-якою ціною.
4.Таке становище стало можливим через недосконалість і невпорядкованість українського податкового законодавства, через відсутність тверезих і погоджених дій Верховної Ради, Кабінету Міністрів та Адміністрації президента, що дозволяє ловити рибу у каламутній законодавчій воді.
В результаті у програші, як і завжди, залишився український народ, у якого фактично відібрали за п’ять з половиною років 11,6 млрд. гривень, ще й пробують довести, що зроблено це заради блага цього ж народу.
Чи не є це вершиною брутального цинізму наскрізь корумпованої нинішньої влади разом з ґарантом, який нічого не ґарантує?

22.01.2002

ПРЕЗИДЕНТ ЗАКРІПИВ СВОЮ АБСОЛЮТНУ ВЛАДУ

Попри одноманітну набридливість марафону “спікеріади”, хоч його термін і скоротився удвічі порівняно з минулою практикою, події під прозорим куполом сесійної зали Верховної Ради приковували до себе пильну увагу української – і не тільки української – громадськості. Адже багатьом було цікаво, як же розвиватиметься сюжет і чи візьме, нарешті, гору здоровий глузд у найвищому законодавчому органі держави.
Не взяв. Усупереч світовим демократичним стандартам, елементарній логіці і вимогам справедливості пропрезидентський блок “ЗаЄдУ”, який, не гребуючи найбруднішими засобами, ледь назбирав 11,77 відсотків голосів українського електорату, зумів за допомогою підкупу, залякувань, адміністративного тиску перетягнути на свій бік депутатів-самовисуванців з мажоритарних округів та з інших фракцій і створити найчисленнішу фракцію. Завдяки блокуванню із соціал-демократами Медведчука-Суркіса та названим вище методам перевагою в 1 голос (225+1=226) лідер блоку, колишній глава президентської канцелярії, званий в політикумі “сірим кардиналом”, Володимир Литвин був обраний (а фактично – призначений президентом) головою Верховної Ради. Таким чином, усі три крісла у президії Верховної Ради були захоплені виборчими суб’єктами, які в парламентських перегонах посіли третє і шосте місця, залишивши на узбіччі блок “Наша Україна”, за який проголосувало вдвічі більше виборців, ніж за “єдунів”.
Прикру поразку на “спікеріаді” блок В.Ющенка намагався в ситуативній спілці з фракціями Юлії Тимошенко, соціалістів і комуністів, бодай частково компенсувати справедливою вимогою для четвірки портфелів усіх голів парламентських комітетів. “Єдуни”, здобувши хистку більшість у мінімальні 226 голосів під час “спікеріади”, нахабно пропонували ділити комітети пропорційно до кількісного складу фракцій, виносячи за дужки обрану вже президію. Інакше, залякували вони опонентів, у нас досить сил розділити комітети на двох – тобто, між блоком “ЗаЄдУ” та СДПУ(о). І тут опозиційні фракції виявили твердість: мовляв, діліть на двох комітети і заодно – повну відповідальність за долю країни. Саме це і не влаштовувало “єдунів”: їм потрібні керівні портфелі, а не відповідальність. Зрештою, вони мусили поступитися, погодившись віддати опозиційній четвірці 20 з 25 портфелів, в тому числі й бюджетний комітет, на якому особливо наполягав В.Ющенко.
З приводу цього компромісу склалися різні думки як у самих внутріпарламентських блоках, які зіткнулися в протиборстві, так і в українському політикумі поза Верховною Радою. Одні вважають, що “єдуни” закріпили свою штучно створену перевагу на спікеріаді, другі вбачають перемогу блоку Ющенка, оскільки за ними закріплено переважна більшість комітетів, треті переконані, що кращий вихід був би у переході “Нашої України” в жорстку опозицію до провладної більшості в парламенті і до режиму загалом, розраховуючи цим закласти основу перемоги на президентських виборах 2004 року. Насправді ж, ситуація не така прямолінійна і проста, як здається. Про це свідчить і поіменне голосування за компромісний поділ комітетів.
Найперше, у ньому не взяли участь соціалісти і тимошенківці, продемонструвавши зайвий раз ситуативний характер “союзу чотирьох”.
По-друге, блок “За нашу Україну” віддав за компромісний пакет тільки 51 голос із загальної кількості 111 мандатів, що засвідчує відсутність єдності та розбіжності всередині блоку.
По-третє, блок “Єдина Україна”, маючи 182 депутати, мобілізув тільки 89 голосів “за”, підтвердивши цим неоднаковість інтересів різних груп і кланів, що входять до його складу, і вірогідність його недалекого розпаду на кілька фракцій, ще менш координованих, ніж тепер.
По-четверте, – і це чи не найнеґативніше – багато хто (непримиренні, які небезпідставно вважають, що на жодні угоди з діючою владою йти ніяк не можна), сприйняв компроміс між блоками “Наша Україна” та “Єдина Україна”, як мало не капітуляцію перед чинним режимом.
Все це ще більше заплутує ситуацію, і важко прогнозувати щось певне на найближче майбутнє. Є значна частка істини в тому, що блок Ющенка, перейшовши в жорстку опозицію до режиму, міг би розраховувати на консолідацію національно-патріотичних сил у країні, закладаючи таким чином підмурок перемоги на наступних президентських виборах. Та не менше здорового глузду і в твердженнях тих, хто вважає, що компроміс дозволить краще використати парламентську трибуну для пропаганди своїх ідей та уникнути тиску, який міг би здійснюватися на опозицію з боку режиму.
Звісно, у політиці прямолінійні дії та жорстка конфронтація не завжди можуть дати бажаний результат. Можливо, й справді варто використати всі можливі компроміси заради остаточної перемоги в майбутньому. Але і тут прихований ризик – чи вдасться повернути на свою користь внутрішні суперечності й колізії у стані опонентів та притлумити свої власні розбіжності? Словом, з остаточним прогнозом варто зачекати – подальший розвиток подій може піднести найнесподіваніші сюрпризи.
Однак із результатів виборів та наслідків внутріпарламентської боротьби вже тепер можна зробити певні висновки. Доки в українському політикумі йшли дискусії, що нам більше підходить – президентсько-парламентська чи парламентсько-президентська республіка, – в країні встановлено абсолютну владу президента Леоніда Кучми. І до цього наш президент мав стільки і таких повноважень, скільки і яких не має жоден з президентів світу. І до цього ґарант Конституції міг попирати той Основний Закон, дотримання якого зобов’язаний ґарантувати. В його руках зосереджене керівництво всіма силовими структурами країни. Для нього створена вертикаль виконавчої влади, яку він сам призначає. Його Адміністрація стала другим – і основним – Кабінетом міністрів, яка при цьому не несе жодної відповідальності за результати свого правління. Свободі слова в Україні затулено рота, засоби масової інформації у переважній більшості підім’яті владою та кланово-олігархічним оточенням Леоніда Кучми, а журналісти залякані репресіями (недарма президент України світовими організаціями захисту журналістів вдруге оголошений ворогом преси). Судова влада за рідким винятком також тримається на короткому повідку телефонного права – пригадаймо, як з плівок майора Мельниченка голос, схожий на голос нашого ґаранта, давав указівку підлеглим незговірливого суддю підвісити за я...ця.
Досі з усіх найвищих державних інституцій тільки Верховна Рада залишалася ще єдиним органом, який обирається народом і на який президент не мав повного впливу – тому й скаржився при кожній нагоді і без неї, що Верховна Рада заважає йому керувати державою. Тепер же з призначенням на посаду спікера ставленика президента, Леонід Данилович, повновладно керуючи виконавчою вертикаллю та контролюючи судову владу, фактично замкнув на себе ще й вищий виконавчий орган.
Якщо прикинути, які абсолютні повноваження має сьогодні президент, яку практично необмежену владу зосередив у своїх руках, як іґнорує думку і настрої українського народу, то неважко зрозуміти, що нинішній режим не йде, а вже прийшов до абсолютизму, а президент став фактичним самодержцем. Єдина, чого ще не досягнуто – династійності і переходу влади у спадок. Але й до цього недалеко. Принаймні, у щорічному посланні президента, текст якого передано у Верховну Раду і з яким він має виступити перед депутатами, деякі політики і політологи побачили мотиви, спрямованні на обґрунтування ідеї про продовження президентських повноважень Леонідові Кучмі на третю каденцію.
Все це було б смішно, якби не було так сумно. Однак і тут є позитивне зерно: надмірне зосередження влади веде до її краху. Не може бути безкінечним терпіння навіть такого романтичного, вайлуватого і покірного народу, як український. Врешті-решт, приходить кінець будь-якому терпцю. Тому гратися з вогнем народного гніву небезпечно – можна у ньому згоріти.

10.06.2002

ОЛІГАРХ ПІД НОМЕРОМ ТРИ

Сьогодні вже ніхто не сумнівається – в Україні де-факто встановлено олігархічно-кланову форму правління. “Олігархія” в перекладі з грецької означає “влада небагатьох”. До цих небагатьох у нас належить зо три десятки осіб, які представляють три клани – київський, донецький, дніпропетровський, – які й борються, в тому числі й між собою, за контрольний пакет в українській владі. Владна колода карт перетасовується залежно від того, який клан бере гору, але суть влади не змінюється. Якщо Путін в Росії пішов на кардинальне послаблення впливу олігархів, принаймні двох найбільших, то Кучма в Україні продовжує використовувати – досить успішно – практику “противаг”, коли своєчасно відсуває на задній план той клан в особі його лідера, який помітно виривається вперед, і таким чином балансуючи, утримує владу.
За підрахунками відомого економіста Ланового купка українських олігархів заробляє близько 2 млрд. доларів на рік – величезну суму як на нинішні мірки. У списку найбагатших людей світу, опублікованому польською пресою, потрапили і троє з України. Якраз третю позицію (після Ахметова та Пінчука) посідає Віктор Медведчук, особисте багатство якого становить якихось там 900 з гаком мільйонів доларів, на відміну від двох названих, які нажили понад мільярд кожен. Сам же Медведчук себе олігархом не вважає, мовляв у олігархів є свої медіа, свій бізнес, а в нього немає ні того, ні іншого, він – політик.
Звичайно ж, Віктор Володимирович злукавив і щодо мас-медіа, і щодо бізнесу. Адже фактично через своїх однопартійців братів Суркісів він має безпосередній вплив на три загальнонаціональних телеканали (“1+1”, “Інтер” та ТЕТ), а як глава Адміністрації президента – і на решту, в тому числі й на 1-й національний “УТ-1”, що засвідчили так звані “темники”, – зловісний винахід керованої ним Адміністрації новітньої форми класичної цензури, – оскільки вони взяті до виконання практично всіма телеканалами. А заява, що у нього немає бізнесу, викликає логічне запитання: звідки ж тоді взялися ті сотні мільйонів доларів? Не можемо ж припускати, що всі вони вкрадені, награбовані чи отримані як хабар. До того ж, як свідчить преса, він є фундатором ряду підприємницьких структур, зокрема, Українського кредитного банку, АТ "Футбольний клуб "Динамо-Київ", Міжнародної адвокатської компанії "Бі.Ай.еМ", українського промислово-фінансового концерну "Славутич".
Однак станемо на позицію Медведчука і розглянемо його як політика.
Народжений Віктор Медведчук 7 серпня 1954 року у Красноярському краї. Доктор юридичних наук, народний депутат, лідер СДПУ(О).
Першу спробу прорватися до Верховної Ради зробив ще 1994 року, склавши конкуренцію по одному з київських мажоритарних округів екс-міністру оборони України Морозову. Не пройшов, але й популярному тоді в народі Морозову перешкодив. У Верховну Раду потрапив через каденцію. У 2000-2002 роках, очоливши так звану “оксамитову революцію”, став віце-спікером Верховної Ради. На минулих виборах очолювана ним партія посіла останнє місце із шести партій і блоків, що подолали чотиривідсотковий бар’єр. Але завдяки сумнозвісному адміністративному тиску Адміністрації президента на парламент зумів стати першим віце-спікером. У Верховній Раді виступав проти Ющенка і був одним з організаторів його відставки. Але не зажив авторитету ні в лівих, ні в правих і також був зміщений з посади. Та невдовзі президент призначив його керівником Адміністрації, який має реальну владу в сучасній Україні.
За час свого порівняно короткочасного періоду громадсько-політичної роботи Віктор Медведчук обіймав немало поважних висот – крім лідера СДПУ (о), він ще й обирався та призначався президентом Союзу адвокатів України, головою Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури при Кабінеті міністрів, членом Ради роботодавців та членом Вищої економічної ради при президентові України, членом-кореспондентом Академії економічних наук України, став навіть членом професійної Національної Спілки журналістів України. Не був він обійдений і нагородами: має почесне звання заслуженого юриста України, ордени “За заслуги” III і II ступеня, орден Св. князя Володимира IV ступеня.
Штрихи до політичного портрета Віктора Медведчука подав тоді ще депутат Верховної Ради Дмитро Чобіт у книзі “Нарцис”. У ній чимало подробиць з біографії олігарха, які показують його в непривабливому світлі. Зокрема, за журналом “Самвидаву” “Хроника текущих событий” розкривається досить відомий факт ролі Медведчука як адвоката Василя Стуса: попри висловлену йому недовіру та протести поета, він таки взявся “захищати” патріота і у своїй промові сказав, що “всі злочини (?! – В.К.) Стуса заслуговують покарання, але він просить звернути увагу на те, що Стус, працюючи в 1979–1980 рр. на підприємствах Києва, виконував норму, крім цього переніс тяжку операцію шлунка”. Та водночас називаються також маловідомі загалові факти, що ґрунтуються на документах. Такі, наприклад, як судимість Віктора Медведчука за безпідставне і жорстоке побиття підлітка у студентські роки та співпрацю за часів окупації його батька зі специфічною німецькою установою “Arbaittamt”, яка брала участь у примусовому вивезенні на роботи до Німеччини працездатної української молоді. Попри те, що наклад книжки у 20 000 прим. був конфіскований з порушенням законодавства, значна частина її розійшлася по Україні. Віктор Медведчук оспорює тепер (поки що безрезультатно) наведені Чоботом факти в суді.
Однак мова зараз не про це. Віктор Медведчук, як вважає політичний бомонд, може бути одним з кандидатів на президентську папаху на наступних виборах. Та хоч як би там було, але те, що він рветься до влади, не виключаючи й верховну, видно неозброєним оком. Принаймні саме через це він фактично оголосив відкриту війну найпопулярнішому в народі і найреальнішому нині претендентові в майбутні президенти Віктору Ющенкові – недарма всіма доступними засобами в Україні намагаються очорнити та дискредитувати лідера блоку “Наша Україна”. Треба сподіватися, що чимало зусиль, правда, прихованіше, спрямовуватимуться на представника донецького клану прем’єр-міністра Віктора Януковича, рейтинг якого, хоч і повільно, та все ж таки зростає.
Віктора Медведчука не люблять в Україні в різних колах. Та нехай себе не тішать його супротивники стабільно низьким рейтингом Медведчука: за квітневим соціологічним опитуванням, проведеним “Українським демократичним колом” він становить 4,3 відсотки. Бо Віктор Володимирович, поки інші дискутують, уже нині багато робить для перехоплення влади в Україні, різними способами розставляючи своїх однопартійців по всій вертикалі. Кадровий потенціал очолюваної ним СДПУ(о) нині досить значний. Як зазначала ґазета “2000”, публікуючи інтерв’ю з Медведчуком у лютому ц.р., в адміністративних органах есдеки мають посади: голови Адміністрації та двох його заступників, 3 голів облдержадміністрацій, 2 міністрів, 2 начальників головних управлінь міністерств, 2 послів, 166 голів райдержадміністрацій і їх заступників, понад 80 мерів міст і їхніх заступників. У представницьких органах влади за есдеками такі посади: віце-спікер парламенту та фракція СДПУ(о) чисельністю 38 осіб, голови обласних рад – 3, їхніх заступників – 12, депутатів облрад –107, депутатів міських рад – понад 1000, депутатів районних рад понад – 2000, голів сільрад, а також депутатів сільських і селищних рад понад 6500.
Це не абищиця, такими ресурсами не може похвалитися жодна інша партія в державі – третина України вже засиджена есдеками Медведчука, а ще, як кажуть, не вечір. Цей фактор аж ніяк не можна скидати з рахунку. Багато хто небезпідставно вважає, що саме з цього боку, а не від комуністів чи реґіоналів на Україну чатує найбільша небезпека.
Щоправда, позиції Медведчука останнім часом ослабли: президент своїми указами дещо обмежив функції Медведчука як голови Адміністрації – побачив, що занадто зарвався його висуванець. Намітилися певні внутрішні колізії в партії, викликані специфічним стилем керівництва лідера. За рубежем авторитет Медведчука і до цього не був високим, а недавно його як лідера есдеків, який у своїй пропаганді експлуатує традиції європейської соціал-демократії, не запросили, за визнанням лідера парламентської фракції есдеків Леоніда Кравчука, на святкування 140-річчя Соціал-демократичної партії Німеччини. Зате були запрошені соціаліст Мороз та Ющенко – і це досить промовисто.
Подейкують, що ідея політичної реформи була озвучена Леонідом Кучмою з подачі Медведчука. За нею, крім особистих інтересів нині діючого президента, стоять також владні інтереси Медведчука. У пресу поданий витік інформації про те, що в партії Медведчука, розроблено кілька варіантів приходу до влади. Один із них – перетворення посади президента виключно в представницьку, а реальна влада буде зосереджена у Верховній Раді, де планується більшість есдеків та в уряді, сформованому цією більшістю.
Наскільки це достовірно, покажуть подальші події. Сьогодні ж пора усвідомити одне: олігархічно-кланова форма правління для України – смерть. Ніколи новоукраїнські скоробагатьки не відстоюватимуть українські інтереси, а тільки власну вигоду. До влади рвуться всі три олігархічні клани, в усіх трьох є помітні політичні постаті, які можуть з’явитися на передвиборному горизонті. Та найхитріший, найжорсткіший, найбрутальніший за методами, а тому найнебезпечніший для українського загалу – олігарх №3. І це треба брати до уваги не тільки політикам, налаштованих проукраїнськи, а й узагалі всім виборцям, яким доведеться вирішувати ділему: бути чи не бути.

26.05.2003 .

КАДРОВІ МАНЕВРИ КУЧМИ

У кадровій політиці Леонід Кучма давно взяв на озброєння відомий сталінський принцип – кадри вирішують все. Тому, ставши президентом України, він постійно добивався – і добився – такого становища, щоб, не допускаючи нікого, власноруч тасувати кадрову колоду. Таким чином, за президентом було закріплене право призначати, опріч кадрів власної, надзвичайно роздутої Адміністрації, всю керівну виконавчу вертикаль. Зазвичай на відповідальні пости в державі добиралися люди за критеріями особистої відданості (вірнопідданості) та якомога більшої залежності від президента (для багатьох доважком до особової справи був так званий компромат, що дозволяв тримати висуванця на гачку). Маючи такий своєрідний кадровий ресурс, Леонід Данилович перетворився на своєрідного самодержця: хочу милую, хочу караю.
За такої ситуації тасування кадрової колоди стало одним з найефективніших важелів всієї внутрішньої політики та надійною ґарантією утриматися при владі. Коли хтось із “соратників” висувався надто високо і прагнув самодостатності, або ж виникали певні міркування у самого Леоніда Даниловича, відразу з’являвся указ про його звільнення. Так було практично з усіма прем’єрами з Лазаренком та Марчуком включно. Так було не раз з керівниками обласних та районних адміністрацій, запідозрених в нелояльності до ґаранта. А після останніх президентських виборів полетіли шапки в цілої низки так званих губернаторів, районних керівників і навіть послів у інших державах, які не забезпечили відповідних результатів голосування за Кучму у своїх вотчинах.
Нині на носі чергові президентські вибори і їх наближення, як за лакмусовим папірцем, можна визначити по кадрових маневрах, які розпочалися в країні. У квітні Леонід Данилович звільнив п’ятьох голів райдержадміністрацій у Хмельницькій, Кіровоградській та Тернопільській областях, попередив про неповну службову відповідність голів Хмельницької та Кіровоградської облдержадміністрацій, а також оголосив догани “губернаторам” Івано-Франківської і Тернопільської областей та керівникам дев'яти райадміністрацій за “серйозні недоліки” у забезпеченні розв'язання комплексних соціально-економічних проблем реґіонів. Зовсім недавно звільнено голову Львівської облдержадміністрації – за незадовільний стан роботи правоохоронних й інших органів виконавчої влади щодо виконання вимог законодавства по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю.
Формулювання причин звільнення можна до уваги не брати, оскільки воно є формальним, головне – суть, яка диктується особливою логікою та інтересами ґаранта. Також зовсім недавно виникли колізії навколо посад міністра закордонних справ та столичного голови. На запитання журналістів Леонід Данилович раптом заявив, що згідно з законом про державну службу зі своїх постів мають піти пан Зленко та пан Омельченко, оскільки обом цього року виповниться 65 років.
Справді, законом передбачений цей крайній віковий ценз для державних службовців такого рангу. Але, як завжди в Україні, владоможці сприймають закон, як дишло – куди повернеш, туди й вийшло. Можна називати приклади, коли й цього закону не завжди дотримувалися. Так, Василь Дурдинець після 65-ти не тільки кілька місяців пересидів у кріслі міністра надзвичайних ситуацій (і ще сидів би, якби не перерозподіл посад по затвердженню прем’єром Януковича), а й був після звільнення призначений послом в Угорщині та Словенії. А посол України в Канаді Юрій Щербак обіймав свою посаду до 68-ми років.
Отже, вочевидь, була інша причина для такої заяви Кучми. Зокрема, як подейкують утаємничені, до посади міністра закордонних справ приміряється давній соратник Леоніда Кучми, а нині віце-прем’єр з гуманітарних питань Дмитро Табачник, готовий пожертвувати заради цього віце-прем’єрським кріслом. Не виключаються й інші персони, які заслужили цього пирога вірною службою і для яких треба звільнити ласе місце.
Що ж до амбітного київського мера, то над його головою вже не раз заносилась президентська сокира, навіть наступник призначався, та Олександрові Омельченку, щоразу вдавалося, спираючись на власну популярність у Києві, уникати лихої чаші. Що ж, Київ, де ще не розкрадена багатомільярдна комунальна власність, є привабливим не для одного олігарха з президентського оточення. І самому ґаранту на ключовому посту голови столичної адміністрації, звісно ж, давно вже хотілося б бачити не самодостатнього Омельченка , а покладистішого і залежнішого керівника.
Але й цього разу київський мер дав зрозуміти, що його голими руками важко взяти. У відповідь на заяву президента, він підкреслив, що справді треба керуватися законом, а закон для обраного народом голови Києва, що має статус столиці, як і для президента країни, вікового обмеження не передбачає. І це правда – Леонід Кучма своїм указом може звільнити Омельченка лише з посади голови столичної державної адміністрації, а не з посади обраного киянами міського голови. А це, як прозоро натякнули Омельченкові прихильники, може викликати конфліктну ситуацію, оскільки за законом про столицю, Київрада має право створювати власний виконавчий орган і місто таким чином може обійтися без призначеного градоначальника. Схоже, що й цього разу ґаранту не вдасться зрушити Омельченка з досить твердої позиції.
Та чи не найбільше громадськість здивував ще один кадровий маневр президента – своїм указом “Про деякі заходи щодо оптимізації керівництва у системі центральних органів виконавчої влади” він ліквідував посади державних секретарів, їх перших заступників і заступників у міністерствах та відновив посади перших заступників і заступників міністрів. За коментарем президентської прес-служби, указ виданий з метою створення сприятливих умов для послідовного здійснення в Україні реформи політичної системи і наближення системи управління центральними органами виконавчої влади до моделі й стандартів державного управління, які функціонують у більшості держав європейського континенту.
На перший погляд, такий крок Кучми може видатися нелогічним. Адже інститут державних секретарів міністерств, попри різку критику з боку опозиції, був запроваджений Кучмою недавно – у травні 2001 року і передбачав їхні повноваження протягом п’яти років саме для того, як тоді підкреслювалося, щоб наблизити форми державного управління в Україні до європейських зразків. Міністрів було перетворено у політичні фігури, а держсекретарям передано всі інші практичні управлінські повноваження включно з правом розпоряджатися фінансами у межах міністерств. Насправді ж справжня мета цієї реформи зводилася до того, щоб забезпечити безпосереднє керівництво міністерствами і грошовими потоками з президентської адміністрації поза прем’єром, віце-прем’єрами та міністрами, на призначення яких може мати вплив Верховна Рада і, отже, ці пости можуть обійняти персони не зовсім бажані. .
Однак повернення на колишні позиції викликано іншою логікою – логікою наступних виборів. Адже для перемоги нинішньої влади, треба згуртувати певні політичні сили, а щоб їх згуртувати, треба чимось розраховуватися. Розмінною валютою якраз і мають стати посади перших заступників та заступників міністрів – адже цей інститут треба формувати заново, що дає можливість безболісно розчистити поле для нових призначень. Це ще одна ознака наближення гарячих передвиборних баталій.
Із усього цього випливає висновок: діюча нині влада докладає відчайдушних зусиль, щоб зберегти свої позиції. Для цього якраз і готується кадрове забезпечення, на яке й покладається такий важливий і, як показала практика, безвідмовний важіль забезпечення потрібних результатів голосування на виборах, яким є сумнозвісний адміністративний ресурс. Позбутися його за існуючої системи практично неможливо. Незалежна від президента-самодержця влада можлива лише за умови, якщо виконавча вертикаль буде обиратися народом, а не призначатися зверху. Тому має рацію Віктор Ющенко, коли заявляє, що нині треба не Конституцію міняти, а владу.

05.06.2003

АВТОРИТАРИЗМ – ЗАГРОЗА ДЛЯ ДЕМОКРАТІЇ

Тринадцять років тому, 16 липня 1990-го, Верховна Рада, тоді ще Української РСР, ухвалила Декларацію про державний суверенітет. У преамбулі, в якій визначено, виходячи з чого вищий законодавчий орган проголошує суверенітет, на другому місці після слів “виражаючи волю народу”, записано “прагнучи створити ДЕМОКРАТИЧНЕ (тут і далі підкреслено мною – В.К.) суспільство” , а відразу за цим ніби у розвиток думки зазначається: “виходячи з потреб всебічного ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ” . Це ключові слова цього важливого документу, який приймався в запеклих дискусіях між демократичною Народною радою, що була в меншості, і компартійною більшістю. Тому у Декларації є компромісні місця – своєрідна данина існуючій ще радянській системі, – та, безсумнівно, це був перший крок від тоталітаризму до демократії, на який націонал-патріоти покладали великі надії. Хоча розуміли, що проголошення Декларації про державний суверенітет – це ще не є сам суверенітет. Отримавши оперативно видрукувану брошурку із текстом Декларації, я по гарячих слідах попросив колег-депутатів написати свою думку про цю подію – усі записи пронизував один радісний мотив – відчуття перемоги і віра в майбутнє. Та запам’яталася засторога Дмитра Павличка, який, зазначивши, що “це початок справжньої незалежної України”, не проминув наголосити: “На цей папір будуть ще замахуватися і вогнем, і хитрою мислею, і молотами...”
Ці слова пригадалися тепер як небажане пророцтво, яке, на жаль, збувається. За тринадцять років багато води спливло в Дніпрі, багато чого змінилося в суспільстві. Та не на краще. Україну визнано у світі як незалежну державу де-юре, але де-факто вона такою не стала: економічно залежить не від національного, а від чужого капіталу; політично метається між Сходом і Заходом; психологічно ламає шапку перед першопрестольною.
Не стала вона і справді демократичною. Демократія по-українськи – це пародія на класичну демократію. Зовні вона ніби є: обирається всенародно президент і парламент, але чомусь народ, який “є єдиним джерелом влади” обирає зовсім не ту владу, яка б про нього дбала; народ абсолютно не впливає на владу і не контролює її; кожен має право критикувати владу, але ті, хто переходить на персоналії та копає надто глибоко, потрапляють в автокатастрофи або ще гірше – їм відрізають голови; у нас Конституцією заборонена цензура, але керівники залежних ЗМІ отримують “темники” які радять їм, як і що висвітлювати; у нас є опозиція, яку влада вперто ігнорувала, але змушена, врешті, визнати її існування, та опозиційну думку на державні та залежні від грошових мішків СМІ практично не пускають. Перераховувати “принади” демократії по-українськи можна безкінечно – недарма наша держава щодо свободи слова віднесена до категорії невільних країн, а ґарант Конституції кілька років поспіль заноситься в десяток найбільших ворогів преси.
Та це – наслідки. Нас же цікавлять причини: чому так сталося, який шлях пройшла “демократія по-українськи”?
Можна називати причин багато і різних – кожна по-своєму буде правдивою. Але витоки спотворення демократії лежать в узурпації влади та її непрозорості. Слава Богу, Павличко помилився (поки що): від вогню та від молота наш суверенітет Всевишній уберіг. А от “хитрою мислею” на нього замахуються постійно і досить результативно.
Корінь зла, як на мене, слід шукати в тому, що вирвавшись з класичного радянського тоталітаризму, Україна потрапила в новітній тоталітаризм, хитро закамуфльований під демократію. Якщо раніше країною правила єдина, одержавлена партія – комуністична, то нині правлять олігархічні клани, що прикриваються декоративною багатопартійністю. Якщо раніше долі народу вершив вождь, формально підпорядкований партії, то нині їх вершить всенародно обраний ґарант, фактично залежний від кланів.
Шлях “демократії по-українськи” умовно поділяється на три етапи.
Перший – початковий, так би мовити первісний, позначений “перефарбуванням” партноменклатури під демократів. Його можна назвати кравчукізмом. Націонал-демократи, які були рушійною силою національної революції, здобувши незалежність для України, замість взяти владу в свої руки, потонули в ейфорії, залишивши владу колишній компартійній номенклатурі. Вона швидко зорієнтувалась і, прикриваючись символами незалежності – синьо-жовтими прапорами та Тризубом, – повністю зберегла свою внутрішню сутність. Колишній компартійний ідеолог став президентом країни, колишній парторг заводу – прем’єр-міністром, на місцях владу очолили колишні секретарі обкомів та райкомів. Цей період характеризується диким нагромадженням капіталу, а точніше – стихійним розтягуванням загальнонародної власності. Колишні затяті вороги буржуазного способу життя – комуністи – разом з іншими спритниками тихенько ставали капіталістами-скоробагатьками.
Другий період (найточніша назва його – кучмізм) характеризується посиленням авторитаризму, що є мутантовою формою все того ж тоталітаризму, коли в руках однієї людини зосереджується практично вся влада.
Леонід Кучма ще в бутність прем’єра, не знаючи, що будувати, постійно скаржився про брак повноважень. І добився права видавати декрети з економічних питань. Гіркі плоди одного з таких декретів – про так звані трасти – наш народ пожинає й досі: він був обібраний спритниками до нитки. А ставши, спираючись на російський капітал, президентом, Леонід Кучма зумів перебрати у свої руки практично найважливіші важелі державного управління. Єдине, що йому заважало, – це Верховна Рада, яка обиралася народом і яку він ніяк не міг приборкати цілком. І тоді, обравшись на другу каденцію, він проводить референдум “за народною ініціативою”, щоб ще більше зміцнити особисту владу і здобути право розпускати Верховну Раду. Правда, імплементувати “волю народу” не вдалося – на перешкоді стала все та ж клята Верховна Рада.
Цей період характерний зрощенням кланів з правоохоронними органами і обох – з криміналітетом, небувалим розквітом організованої злочинності, круговою порукою, створенням кланово-олігархічних засобів масової інформації, що сплелися з державними, швидким збагаченням багатих і таким же швидким зубожінням бідних.
Третій період – спроба під виглядом демократії застосувати азійський деспотизм, себто випробуваний в азійських пострадянських країнах спосіб пролонгувати своє перебування при владі, обминувши визнані канони демократії. Перехопивши в опозиції ідею проведення конституційної реформи, ґарант вкладає в неї зовсім інший зміст. Декларуючи нібито перехід від президентсько-парламентської форми правління до парламентсько-президентської та передачу Верховній Раді низки нинішніх президентських повноважень, має на меті зовсім протилежне – зміцнення своєї особистої влади. Для цього придумано проводити вибори всієї представницької влади протягом одного року на п’ятирічний термін, створити двопалатний парламент, залишити за президентом призначення керівників найважливіших міністерств та відомств, обумовлене право розпуску Верховної Ради. На щастя задумане “всенародне обговорення” цих ініціатив провалилося, а парламентська опозиція, спираючись на суспільну недовіру до президента, витримала натиск так званої більшості. Кучма до того розгубився, що заявив ніби ладен відкликати свій проект, що багато хто розцінив це як його політичний крах. Зрештою, протягнути проект президента через Верховну Раду, за яким, на думку багатьох політологів стоїть його канцелярист – сумнозвісний Віктор Медведчук – не вдалося. Знайдений компроміс – відправити обидва проекти (Кучмин і парламентський) до Конституційного суду – опозиція сприймає як свою перемогу.
Та радіти передчасно. Пора вже знати ґаранта – він шукатиме вихід і, коли треба буде, легко, як він це вміє робити, пожертвує Медведчуком, щоб самому вийти сухим із води. Та й уплив Кучми на Конституційний суд досить значний – його висновки важко спрогнозувати.
Отже, епопея з реформою ще не завершена – просто взято, як кажуть спортсмени, тайм-аут до осені. Однак моральна перевага на боці опозиції. Вона мусить її закріпити у суспільній свідомості. І затямити, що повзуча загроза демократії буде доти, доки при владі залишається Леонід Кучма.

12.07.2003

КРАЇНА ОЛІГАРХІЯ

Ці слова та словосполучення – олігархи, олігархічні клани, кланово-олігархічна влада – стали широко вживаними в українській мові. Останнім часом з’явилося багато публікацій на ці теми, надто в мережі Інтернет, куди ще не дотягнула свою кістляву руку невидима цензура.
Деякі політологи (наприклад, співробітники Інституту соціальної і політичної психології Академії педагогічних наук України) виділяють за географічною прив’язкою чотири елітні політичні групи (клани): київську, донецьку, дніпропетровську та львівську. Кожній, на їхню думку, властивий певний ресурс: київські олігархи мають імідж столичності, що асоціюється з кадровими можливостями на державному рівні; донецьких пов’язують з вугіллям; дніпропетровські міфологізують кадрову традицію, що тягнеться з радянських часів; львівські володіють ресурсом психосоціальних понять, пов’язаних з національною ідеєю.
Звичайно, такий поділ є досить умовним, тим більше, що олігархічні клани не є сталими і зашкарублими, вони розвиваються і занепадають, під дією різних факторів змінюються, набираючи різних обрисів – за кількістю складників, доходами, впливовістю, персоналіями. Скажімо, постаті на кшталт Олександра Волкова, які домінували під час президентських виборів 1999 року, нині відійшли на другий план, натомість висунулись нові особистості. Інтернет-видання “Українська правда” виставило на своєму сайті статтю Костя Бондаренка з “Львівської ґазети” “Хто чим володіє в Україні”. У ній зібрані по крихті дані з різних джерел і подано широку, хоч і мозаїчну картину того, хто є хто в олігархічно-кланових структурах України.
Так, помітно зміцнив свої позиції, зокрема в столиці, донецький клан – найбільше досягнення те, що його представники посіли ключові посади в державі: В. Янукович став прем’єр-міністром, М.Азаров – першим його заступником і міністром фінансів, В.Гайдук – віце-прем’єром з питань паливно-енергетичного комплексу, Г.Васильєв – першим віце-спікером, син і батько Льовочкіни обійняли посади відповідно керівника Державного управління виконання покарань та першого помічника президента і голови наглядової Ради “Укртелекому”, М.Чечетов став головою Фонду держмайна України. Можна називати ще високі посади, які обіймають донецькі. Плюс до цього вони мають дві парламентські фракції, які об’єднують понад 60 депутатів.
Донецький клан далеко неоднорідний, він складається з низки окремих груп, що відрізняються за інтересами, однак у критичних моментах діють заодно. Старше покоління (Зв’ягільський, Ландик, Бойко, Щербань, Скудар, Яновський) контролюють заводи “Норд” та Новокраматорський машинобудівний, шахту ім. Засядька, Маріупольський металургійний комбінат, хімічний концерн “Стирол” та інші виробництва.
Найпомітнішим із донецьких олігархів є 37-річний президент футбольного клубу “Шахтар” Ринат Ахметов – він один з найбагатших людей України і є акціонером низки найбільших донецьких виробництв. Близька до нього група “АРС” володіє левовою часткою багатств донецького краю.
Серед інших фінансово-промислових груп Донеччини називають концерн “Енерго”, Індустріальний союз Донбасу, бізнесову групу братів Клюєвих, “Укрінтерпродукт” О.Ліщинського, “Радон” В.Скубенка.
Олігархічні клани не мають тепер жорсткої регіональної прив’язки – вони трансформуються більше за інтересами і, наприклад, до дніпропетровської групи входять столичні представники. Тому навряд чи варто їх розглядати за географічним принципом – доцільніше виходити з партійних та фінансових інтересів.
Скажімо, група “Трудова Україна”, включає в себе крім відомих дніпропетровців Сергія Тигіпка, зятя президента Віктора Пінчука, друга сім’ї Кучми Андрія Деркача, ще також братів Табачників, міністра економіки та європейської інтеграції В.Хорошковського, міністра транспорту Г.Кирпу.
Перелік об’єктів власності, якими володіє цей клан, зайняв би чимало місця. Однак слід зауважити, що під упливом Пінчука перебуває ціла медіа-імперія, до складу якої входять телевізійні канали СТБ, “Новий”, ICTV, дніпропетровський 11-й канал, ґазета “Факты и комментарии”. Зрозуміло, що ця група дуже близька до президента.
Серед інших слід виділити також близькістю до президента кримську родину Франчуків. Франчук-батько двічі був прем’єром автономії, Франчук-син – колишній зять Кучми. Бізнесові інтереси обох – нафта та ґаз. У їхню вотчину потрапляє і недавно відкрите нафтове родовище у Чорному морі поблизу острова Зміїний, запаси якого оцінюють у 100 млн. тонн нафти.
Із київських бізнесових груп привертає середовище Медведчукової партії СДПУ(о). Сюди входять крім самого Медведчука брати Ігор і Григорій Суркіси, Богдан Губський, Валентин Згурський, Юрій Лях, Юрій Карпенко. Клан контролює значну кількість мас-медіа: партійне видання “Наша ґазета+”, ґазету “Киевские ведомости”, телеканали “Інтер”, Перший національний канал УТ.
Це чи не найнахабніша у політичному сенсі група: Медведчук, використовуючи можливості своєї посади керівника Адміністрації президента, намагається розставляти своїх людей по всій виконавчій вертикалі. Те, що від цієї партії свого часу дистанціювалися такі особистості, як Василь Онопенко, Петро Порошенко, Євген Марчук, а останнім часом – і віце-спікер Олександр Зінченко, який, проте, у партії залишився, – те не в останню чергу є результатом непростої вдачі В.Медведчука. Головним “адвокатом” партії в очах громадської думки, щоправда, залишається екс-президент Леонід Кравчук.
Щодо бізнесу цього клану, то привертає увагу адвокатська контора Медведчука Бі-Ай-еМ, створена як спільне українсько-ізраїльсько-американське підприємство, приватизована Суркісами популярна футбольна команда “Динамо”-Київ, кілька банків, низка обленерго, цукрових заводів, бізнес-центр у столиці “Петрівка”, чимало перспективних промислових виробництв.
Можна називати й інші бізнесові структури – харківські групи, “Артеміду”, ті, що репрезентують російський та національний капітал, – все це представляє інтерес, та за браком площі вони залишаються поза увагою. Можна тільки зауважити, що у більшості випадків вітчизняні олігархи тісно пов’язані з російським капіталом і, зрозуміло, запобігають перед Москвою. Тих, кого цікавлять подробиці, відсилаю до “Львівської Ґазети” від 17.07.03 та інтернет-видання “Українська Правда”, що його заснував Г. Ґонґадзе .
Зрозуміло, що відповідно до власності, яка з державної перетворилась у приватну і зосереджена в названих і неназваних кланах, розподіляються і доходи. За словами відомого економіста, президента Центру ринкових реформ Володимира Ланового, кожного року майже половина внутрішнього валового доходу (ВВП) – це 40-45% або 80-90 млрд. гривень – розподіляється за допомогою механізму корупції. 10 млрд. грн. – або близько 20% – переходять безпосередньо у кишені корупціонерів.
Не дивно, що в українському суспільстві склалася парадоксальна ситуація, коли левова частка національного багатства зосереджена в руках купки спритників, а переважна більшість людей бідує. У нашій пресі оприлюднено переклад із польського часопису “Wprost” список найбагатших людей світу. У ньому представлено також український бізнес. Так, багатство згадуваних уже олігархів Рената Ахметова обраховується майже двома мільярдами американських доларів, Віктора Пінчука – півтора мільярдами. Називаються й відносно нові для загалу імена – Ігор Коломойський, група якого “Приват” контролює кілька банків та низку підприємств, також “важить” на півтора млрд. доларів, харківський банкір Олександр Ярославський – 850 мільйонів, Сергій Тарута – 700 мільйонів. “Найбіднішим” виявився, як не дивно, Віктор Медведчук – його власність обліковується всього-навсього 400 мільйонами доларів (у минулому списку в цьому ж часописі за ним рахувалась удвічі більша сума – бідніють олігархи на очах).
Щодо найбагатших людей із західних країн, що називаються у польському часописі, то ситуація зрозуміла – мільйони й мільярди наживалися сімейними династіями. А як можна нажити чесним шляхом мільярди за якихось 5-7 років? Як трапилося, що загальнонаціональне багатство перекочувало – ще й нібито законно – до якоїсь сотні-двох скоробагатьків? А чи не печуть ці загальнонародні долари загребущі руки новітніх нуворишів?
Запитання суто риторичні. Дивує інше: верхівка робить вигляд, ніби так і треба, а бідуючі низи, зціпивши зуби, мовчать.
Чи розуміють ті і ті, що так тривати довго не може? Ситуація мусить змінитися – або демократичним шляхом, через вибори, або тим шляхом, який називається революцією.

10.08.2003

ПІСЛЯ КУЧМИ БУДЕ КУЧМА?

Що ближче 26 жовтня 2004 року – конституційна дата президентських виборів в Україні, – то більше виникає прогнозів, передбачень, припущень, що ж чекає країну після Кучми. Можливих потенційних претендентів на папаху не бракує, серед них називають: від опозиції – Ющенка, Симоненка, Тимошенко, Мороза, від влади – Януковича, Тигіпка, Кирпу, Литвина, Медведчука. Скільки ж реально висуватиметься, тільки Богові відомо. Тим не менше різні соціологічні установи промацують громадські настрої, навипередки проводячи рейтингові опитування.
“Українське демократичне коло” на замовлення Інституту політики провело соцдослідження у першій декаді вересня і отримало такі результати: якби пропрезидентські партії висунули свого єдиного кандидата, а опозиційні сили – свого, то 30% проголосували б за кандидата від опозиції. Якби єдиним кандидатом від опозиційних сил став Ющенко, його підтримали б 40%. За Мороза голосував би 21%, виборців, а за Юлію Тимошенко – 16%. За Януковича, висунутого від влади, проголосувало б 19%, за Медведчука та Тигіпка – по 7%.
Опитування Українського інституту соціальних досліджень, проведені в останній декаді вересня, дали б схожі за тенденцією результати. Якби президентські вибори відбулися тепер, то найбільше шансів на перемогу мав би знову ж таки Ющенко – 23%. Симоненко міг би набрати 13% голосів, а Янукович – 10%. Медведчук, Мороз і Юлія Тимошенко могли б розраховувати на 5-відсоткову підтримку виборців.
За цими ж опитуваннями, найбільший потенціальний електорат має Ющенко – 36% людей можуть проголосувати за нього, на другому місці стоїть Янукович – за нього готові віддати свої голоси 24%, за Симоненка – 21%.
Однак поки що ні опозиція, ні влада єдиного кандидата не мають. І на сьогодні досить проблематична можливість його мати: перша нині ще не може знайти основи для об’єднання (про комуністів не йдеться: ні вони не зможуть піти на об’єднання, ні з ними не хочуть мати справу через ідеологічну несумісність), у другої інші задуми – як би зберегти при владі Кучму. І, судячи з аналізів та спостережень поведінки провладних сил, це не фантазія хворої уяви. Політологи та журналісти, аналізуючи поведінку і дії влади, висувають кілька версій можливого ходу подій.
Версія перша. Провести політичну реформу і передати основні важелі реальної влади від президента прем’єр-міністрові, якого затверджує Верховна Рада. Якщо вдасться мобілізувати 300 голосів і внести плановані зміни до Конституції, то зовсім не складно затвердити прем’єром Кучму, пересадивши його разом з нинішніми владними повноваженнями з крісла на Банковій у крісло на Грушевського. От тільки проблема, як зібрати необхідних 300 голосів для внесення змін до Конституції? І тут, схоже, гарячково вишукуються можливості. Як заявив народний депутат Сергій Ратушняк, коментуючи свій перехід вслід за Плющем до фракції Віктора Ющенка, депутатам пропонують мільйон доларів за підтримку конституційного законопроекту, який передбачає вибори президента парламентом уже 2004 року і заодно як винагороду депутатам – продовження повноважень Верховної Ради нинішнього скликання до 2007 року.
Версія друга, яку висуває голова Української національної консервативної партії Олег Соскін, також випливає з політреформи. На його думку, влада спробує розколоти фракцію Ющенка, знищити фракцію Юлії Тимошенко, переманити посадами комуністів та частину соціалістів і таким чином назбирати необхідних 300 депутатських голосів. Тоді президентом Верховна Рада зможе обрати слухняного Литвина, який виконуватиме всі забаганки правлячих кланів. На посаду майбутнього прем’єр-міністра акредитують нинішнього Кучминого фаворита Кирпу, який готовий зі шкіри вилізти, аби догодити патронові. Головою Верховної Ради стане все той же Кучма. Для цього йому поступиться мажоритарним округом в Чернігові близький до нього народний депутат України О.Ярославський, який нещодавно був обраний до Верховної Ради України; натомість він отримає призначення на посаду, наприклад, першого віце-прем’єра.
Версія третя. Якщо відбудуться всенародні вибори президента, як і передбачено Конституцією, застосовується російський варіант заздалегоди вибраного наступника. Янукович для цього не зовсім підходить – надто самодостатній, а наступник потрібний не стільки сильний, скільки відданий. До того ж Янукович як представник донецького клану протистоїть Віктору Медведчукові, який нині має ще сильний вплив на Кучму. У зв’язку з цим йому пророкують не пізніше як навесні наступного року відставку. Тому із запасу може вийти Тигiпко, який не раз демонстрував вірність президентові і, вочевидь, готовий буде виконати роль наступника-ґаранта постпрезидентського життя Кучми та його родини. Як прем’єр він зможе виконувати обов’язки президента у разі добровільної відставки Кучми. Далі – балотування кандидатом на виборах.
Версія четверта. А що, як Леонід Кучма обере інший шлях – сам спробує піти на третій термін президентства? На перший погляд, таке припущення нелогічне, оскільки це суперечить Конституції. Але тільки на перший погляд. Якщо придивитися пильніше, неважко помітити, що такий варіант імовірний, більше того уже громадська думка формується у цьому напрямку. Заяви самого Кучми про те, що він не збирається балотуватися втретє, до уваги можна не брати: Леонід Данилович неодноразово говорив одне, а робив протилежне. До того ж, давно помічено: якщо він підкреслено часто наголошує на чомусь, то напевне зробить навпаки. І тут на слізне “прохання” народу, який не захоче залишитися осиротілим, жалісливому Кучмі хоч не хоч доведеться підкоритися волі народу.
Опозиційні засоби масової інформації уже фіксують, що варіант третьої каденції для Кучми певними силами розглядається, а останнім часом і декларується, цілком серйозно. Подейкують, що на останній зустрічі Кучми з лідерами фракцій більшості, коли зайшла мова про єдиного кандидата від пропрезидентських сил, народний депутат з групи “Народовладдя” Богдан Губський сказав, що єдиний кандидат є тут, серед присутніх – це Леонід Данилович. Сам Леонід Данилович не відхрещувався, а, здається, зустрів це з мало прихованим задоволенням.
І це не пусті слова. Від так званої більшості Верховної Ради подано запит до Конституційного суду, підписаний 50-ма народними депутатами, чи може Кучма втретє бути президентом? Привід для запиту простий: мовляв, уперше Леонід Данилович став президентом, коли діяла ще латана-перелатана Конституція УРСР. А після прийняття нової, нині діючої Конституції, він обирається вперше. Тому наступну його каденцію можна вважати другою – і тоді це не суперечитиме положенню статті 103 Основного Закону, що одна й та сама особа не може бути президентом України більше ніж два строки підряд.
Про серйозність намірів кучмістів свідчить також спроба пропрезидентських сил у Верховній Раді скасувати Закон “Про президента УРСР” у редакції 1991 року – єдиний законодавчий акт, що містить застереження проти третього терміну президентства однієї особи, і який був чинний усі терміни каденції президента Леоніда Кучми.
В Конституційному суді дуже сильний вплив Кучми. І хоч Конституція України містить чітку норму щодо обмеження перебування в кріслі впродовж лише двох термінів, і здоровий глузд та світова демократична практика підказують те саме, український Конституційний суд, використовуючи юридичну казуїстику, може дати нечітке, туманне тлумачення, яке кучмісти зможуть трактувати на свою користь.
Можливо цим і викликане відповідне зомбування суспільної свідомості з боку адептів нинішнього режиму. Так, президент Спілки юристів України, народний депутат від есдеків і близька до Медведчука особа Валерій Євдокимов публічно висловився, що Кучма змушений був би прислухатися до голосу народу і балотуватися ще на одну каденцію, якби “була правова можливість (чит. – вердикт Конституційного суду – В.К.) та “якби частина народу звернулася до нього і попросила” про це. Цією частиною народу, на думку Євдокимова, може бути й очолювана ним Спілка юристів та й будь-яка інша громадська організація.
Схожі міркування висловив у ґазетному інтерв’ю ще один депутат із партії есдеків(о) Медведчука Нестор Шуфрич. Він теж вважає, що Кучма може бути обраним ще на один термін, якщо буде відповідне тлумачення Конституційного суду. І далі облудливо обґрунтовує: мовляв, за десять років президентства Леоніда Кучми країна досягла певної стабільності й одержала імпульс до розвитку (так видається чорне за біле). Та й народ починає любити (??!), того, хто іде з поста (ото було б радості!) – рівень довіри до президента, за його словами, зріс.
Таке послідовне вдовбування в мізки населення думки про можливість заякорити надовго Кучму на вершині українського політичного Олімпу провадиться неспроста – хай звикає електорат до цієї ідеї. А там дивись, як не одним, то іншим способом удасться утримати весь режим. Це ще раз підкреслює підступність олігархічно-кланової влади, яка готова, не гребуючи засобами, зробити все для того, щоб самозберегтися. Українці не повинні про це забувати ні на мить – тоді вдасться не тільки розгадати всі хитрощі і виверти кучмістів, а й ефективно їм протистояти.

12.10.2003

КУЧМА НЕ БРЕШЕ, ЦЬОГО РАЗУ КАЖЕ ПРАВДУ...

Неодноразово відступався від ним же сказаного з безпосередністю дитини. Хоч у керівних елітах це ототожнюється з політикою, у народі називається просто – брехнею. Та думати, що президент отакий собі звичайнісінький брехун, не варто. Просто у нього свої погляди на правдивість: все, що вигідно для нього і режиму, – те і є правда.
Не будемо ловити ґаранта на слові та підраховувати, скільки разів його слово розходилося з ділом, скільки разів чорне видавалося за біле: це стало загальновідомим. Досить згадати бодай фальсифікацію результатів на минулих президентських виборах, чи ту ж таки комедію, що відома під назвою сумнозвісного референдуму “за народною ініціативою” 2000-го року. Та й не про це йдеться нині. Мова про інше – про дуже рідкісне явище, а саме: про правду з уст президента.
Що ближче нові президентські перегони, то більша тривога українського загалу, що Леонід Данилович, незважаючи на свої 65 років та всупереч Конституції, спробує втретє запропонувати себе електоратові. Не дарма ж найближчі поплічники у різний спосіб закидали у суспільну свідомість ідею про ймовірність такого кроку, доводячи, що це нібито не дуже й суперечить чинній Конституції. Сам же президент запевняв неодноразово громадськість і представників зарубіжжя, що не збирається балотуватися втретє. Востаннє в цих його запевненнях прозвучала категоричність – ні за яких обставин, сказав Леонід Данилович, він не збирається висувати свою кандидатуру на чергову каденцію.
Знаючи його натуру, люди не вірять цим запевненням. І дарма. Цього разу, схоже, Кучма каже правду.
Подумаймо тільки: який резон йому робити такий ризикований крок при шести відсотках довіри до нього українського народу? Треба бути абсолютним безумцем, щоб іти на самоспалення і ганьбу – бо за такої популярності і адмінресурс не здатен виручити.
У першій декаді листопада Інститут трансформації суспільства Олега Соскіна провів опитування 700 громадян, що репрезентували доросле населення Києва за основними соціально-демографічними показниками. За результатами цього соціологічного дослідження, 53% респондентів висловилися за те, що Л.Кучма повинен негайно піти з посади президента України. На думку 25% опитаних, його не варто чіпати: він піде, щойно закінчиться його президентський термін. А 43% респондентів вважають за необхідне порушити кримінальну справу проти Леоніда Кучми за злочини перед українським народом.
Столиця, звичайно, характеризується досить високим рівнем політичної свідомості, але думка киян є промовистою і відбиває настрої суспільства загалом. Отже, ні для кого, тим більше для Кучми, не секрет, що йому нічого не світить у разі кандидатування на ще один президентський термін. І тому Леонід Данилович каже правду, що ні за яких обставин не буде виставляти свою кандидатуру на всенародних виборах.
Однак це зовсім не означає, що він не планує залишитися президентом. І його звернення 13 листопада до Конституційного суду за роз'ясненням, в якому випадку можна застосувати положення Конституції про розпуск парламенту якраз про це і свідчить.
Привід для звернення – “пробуксовування” в роботі Верховної Ради через блокування трибуни. При цьому вина звалюється виключно на фракцію “Наша Україна”, а те, що більшість відмовляється від внесення до порядку денного звіту міністрів про порушення підлеглими їм структурами Конституції та Законів України під час донецького шабашу проти опозиційного блоку Ющенка, організованого владою, залишається поза кадром.
Справжня ж причина звернення – щонайменше створити психологічний тиск на парламентаріїв для прийняття відповідних рішень, у тому числі того варіанту проекту конституційної реформи, який передбачає обрання президента Верховною Радою, та ще бажано у 2004 році. А щонайбільше – справді розпустити парламент, отримавши відповідне “конституційне забезпечення”.
Конституційний же Суд, як висловився відомий політолог Віктор Небоженко, “давно вже не знає межі між політичними поняттями і юридичними нормами і легко пояснить, що президент має право розпустити парламент”. Зуміли ж конституціалісти обґрунтувати можливість зміни до Основного Закону, які передбачають обрання президента парламентом – усупереч статті 157 Конституції України, яка забороняє будь-які конституційні зміни, якщо вони “передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина...” Отже, Конституційний суд виявився підсліпуватим, не помітивши обмеження прав громадян у підмінні народного волевиявлення, яке “здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії” (ст.69 Конституції), виборами президента обмеженою купкою депутатів, хай і обраними тим же народом.
Подальший розвиток подій, у разі якщо Конституційний суд потрактує факт блокування верховнорадівської трибуни достатнім для розпуску президентом парламенту, неважко спрогнозувати. Кума зволікати не буде, бо ст.90 Конституції гласить: “Повноваження Верховної Ради не можуть бути достроково припинені в останні шість місяців строку повноважень президента України”.
Безумовно, розпуск Верховної Ради і призначення нових виборів більше були б на користь опозиції, оскільки вона має багато значнішу підтримку електорату. Однак такий крок викличе зростання суспільної напруги, стане каталізатором масових протестів не тільки опозиційних сил, а й широкого загалу. Це може стати формальним приводом для президента, послатись на п.21 ст.106 Конституції й оголосити надзвичайний стан у країні – затверджувати таке рішення Верховною Радою вже не буде потреби, оскільки та на той час її буде розпущено. За надзвичайного стану обмежуються права і свободи громадян, приводяться в бойову готовність силові структури, припиняється діяльність політичних партій та відсуваються на невизначений час будь-які вибори. При владі залишається тільки ґарант, він же – одноосібний диктатор.
Можна передбачити, що президентське оточення розуміє: подібний хід подій легко прораховується й депутатами. Небезпека встановлення в країні прямої диктатури та загроза опинитися за бортом великої політики, примусить багатьох народних обранців, принаймні з більшості, бути смирнішими та покладистимішими. У такому випадку можна без особливих зусиль мобілізувати 226 голосів, щоб ухвалити потрібні президентові рішення, зокрема про проведення політичної реформи за прийнятним для нього варіантом. Затим буде час, щоб підготувати ґрунт для ухвали відповідних змін до Конституції. Це зробити набагато важче, оскільки потрібно вже не менше 300 голосів. Забезпечити їх спробують звичними методами: тиском, погрозами, підкупом – недарма ж пройшла інформація, що кожному депутатові обіцяють мільйон доларів за підтримку норми, за якою б президент обирався парламентом. Не кожен утримається від спокуси.
Звісно, що в тій ситуації, яка штучно створена владою, народні, національні інтереси залишаються поза ігровим полем. Боротьба за владу захопила у свій круговорот керівну еліту – про державні інтереси ніхто з них не дбав і в кращі часи, тим більше не дбає тепер. Тільки про свою сорочку, яка ближче до тіла.
І треба віддати належне виверткості та неабиякій спритності нашого дорогого Леоніда Даниловича: вміє чоловік з води сухим виходити. Вміє так скаламутити політичну воду, щоб за будь-яких умов рибку вивудити. І справді, ситуація, як у народній приказці: одна дяка, що за рибу, що за рака.
Однак на кожну отруту можна знайти протиотруту. Народ український мудріший за будь-якого мудрія. Будемо сподіватися, що не дасть себе надурити.

15.11.2003

СТЕПАН ГАВРИШ ЯК АДЕПТ КУЧМІЗМУ

Не можна сказати, що постать нинішнього нардепа Степана Гавриша на політичному Олімпі України була непомітною, але й у яскравих “зірках” не значилась. Навіть тоді, коли він обіймав посаду заступника Голови Верховної Ради минулого скликання, і тоді, коли в ролі лідера парламентської групи “Демократичні ініціативи” частенько фігурував у прямому ефірі радіо “Свобода”. Скромна й зважена поведінка віце-спікера була цілком вмотивована його становищем у парламенті, яке вимагало певної нейтральності, – тож і не виявляв він, принаймні відверто, своїх політичних симпатій чи антипатій. Та й у “Вечірній “Свободі” послуговувався загальними, вкритими легкою полудою звичайнісінького догматизму, фразами, за якими важко було вирізнити його справжнє єство. А оскільки Степан Богданович був вихідцем із Івано-Франківщини (село Олешів Тлумацького району) і оскільки безпосередньо не виявляв прихильності до олігархічних кланів так само, як і не пер відкрито проти опозиції, то багато хто зараховував його більше до поміркованих націонал-демократів, ніж до одіозного президентського оточення.
Широко про Степана Гавриша заговорили після того, як його обрали координатором силоміць створеної парламентської більшості. Становище “більшовика” №1, практично унеможливило Гавришеві приховувати своє політичне забарвлення: як кажуть, назвався грибом – лізь у кіш. І Степан Богданович не то щоб поліз, а притьмом ускочив у той самий кіш. Тут уже годі прикритися мовними викрутасами – треба служити вірою й правдою, бо і темному зрозуміло, що далеко не кожному виявляють таке довір’я. Куди й поділася Гавришева показна толерантність та обережність – він настільки запопадливо взявся проштовхувати медведчуківсько-кучміську реформу, що його дії шокували багатьох. (Чого тільки варте голосування руками – навіть обома – за проект змін до Конституції 3 лютого ц.р.?).
У листі, оприлюдненому ґазетою “Україна молода” його земляк і тезко за прізвищем Мирослав Гавриш з гіркотою пише: “Побачити Вас серед цієї більшості було нестерпно боляче, а коли зрозуміли, що саме Вашими руками під диктовку медведчука (прізвище цієї людини з великої літери написати не можу) створюються і голосуються закони, які ведуть до повної загибелі України, до вимирання сіл, до знищення нації – це вразило нас до глибини душі...”).
Колеги Степана Гавриша також неоднозначно поставилися до політичних метаморфоз координатора-“більшовика”. Як повідомив журналістам лідер групи “Народний вибір”, що входить до пропрезидентської більшості, нардеп Микола Гапочка, ця група відкликала у координатора Степана Гавриша повноваження представляти її інтереси в більшості. Та й в особовому складі Гавришевої групи “Демократичні ініціативи” з’явилися втрати: ось і недавно її залишили депутати Михайло Добкин, Олег Каратуманов та Людмила Давидова – всього ж від Гавриша вже відійшло 6 осіб.
Навіть спікер Володимир Литвин не стерпів безпрецедентної напористості “більшовицького” координатора, який на погоджувальній раді керівників парламентських фракцій і груп взявся в неприпустимому тоні мало не диктувати графік ухвалення політреформівських законопроектів. Володимир Литвин змушений був прилюдно нагадати безпардонному “більшовикові”, що той є керівником більшості, а не головою Верховної Ради.
Що сталося зі Степаном Гавришем? Чому він із поміркованого народного обранця став палким адептом кучмізму – антинародного за суттю політичного режиму, який, на думку націонал-демократів, завдав стільки шкоди українському народові та українській державі? Такі запитання висять у важкій нинішній політичній атмосфері в Україні. У листі уже згадуваного Гавришевого земляка, ніби крик душі, вирвалося: “Що спільного у Вас з олігархами, мільйонерами, що нажили свої мільйони на нашому поті і крові?”
А нічого не сталося – яким він був, таким він і лишився. Просто його довго приховувана неукраїнська сутність вилізла назовні при першій же нагоді. Бо навряд чи хто запідозрить, що Степан Богданович не розуміє того, що давно зрозуміли його земляки. Навряд чи хто припустить, що розумна людина, якою є депутат Гавриш, не бачить пагубності для демократії справи, яку з такою впертістю відстоює. Отже, він свідомо зробив вибір. І, легко припустити, що з олігархами у прикарпатця з’явилося більше спільного, ніж із селянами його краю. Який це інтерес, що обіцяно за це, що змусило Степана Богдановича стати локомотивом неправедної справи, – міг би сказати тільки він сам. Але не скаже. Такі правила гри, які він прийняв: доброхіть чи силувано – не має значення.
Зрештою, в тому, що не інтереси українського народу обстоює координатор парламентських “більшовиків”, він сам і проговорився, обґрунтовуючи концептуально нинішню реформу: “Ми будуємо владу через політреформу... Одночасно ми будуємо і новий тип демократії – консенсуальний, побудований на основі консенсусу еліт”. Як бачимо, новий тип демократії, за Гавришем, може обійтися без демосу, себто народу, влада якого якраз і становить серцевину, сутність демократії. Досить, бачите, щоб еліти (читайте – олігархічні клани) досягли консенсусу.
Опозиція набагато чіткіше оцінює нинішню реформу. Лідер “Нашої України” Віктор Ющенко на мітинґу біля пам’ятника Тарасові Шевченку, закликаючи опозиційні сили до єднання, зазначив, що “третій варіант політреформи, адресований Медведчуком до більшості, передбачає передати повноваження президента прем’єр-міністрові, щоб до осені обрати нового главу уряду. Його прізвище ви добре знаєте – за десять років добре могли вивчити. Це не конституційна реформа, а державний переворот”.
Голова Соціалістичної партії Олександр Мороз припускає, що президент Леонід Кучма може вже невдовзі подати у відставку, щоб провести дострокові президентські вибори у серпні при низькій явці виборців, оскільки у цей час літніх відпусток та жнивної стради наступає “мертвий” політичний сезон – найкращий час для застосування адміністративного ресурсу. Для чого – випливає з контексту: щоб посісти крісло прем’єра, до рук якого, за реформою, перейде левова частка президентських повноважень.
Ще радикальніше висловлюється Юлія Тимошенко. В інтерв’ю інтернет-виданню “Українська правда” вона заявила: “якщо реформа пройде, Януковича витягнуть з теплого крісла і будуть штовхати на президентські вибори, бо в президента після реформи залишається повноважень в кілька разів менше, ніж у керівника Донецької облдержадміністрації”. Що ж до версії про майбутнє нині чинного президента, то Юлія Тимошенко переконана, що “господарі більшості в парламенті кров'ю розпишуться, що вони проголосують за Леоніда Даниловича як за прем'єр-міністра”. А фактичний ідеолог реформи Віктор Медведчук, на думку лідерки опозиційної фракції її імені, “собі забронював посаду спікера”.
Припущення опозиційних лідерів, очевидно, не позбавлене логіки, яка випливає із дій президентського оточення. І, можна сподіватися, не тільки логіки: певно, їм відома інформація, на джерела якої вони нині не можуть посилатися. Та хоча б як там було, а громадські настрої, безумовно, не може не знати “більшовик” Степан Гавриш. І якщо він їх іґнорує, то ставка його настільки висока, що переважує інтереси демократії, України та українського народу із його земляками включно.
Він багато чого досяг у своєму затятому відстоюванні параметрів нинішньої політичної реформи. Хоч і з запізненням проти сподівань і наполягань Гавриша, та 25 березня близько півночі 255-ма голосами Верховна Рада ухвалила в цілому закон про вибори народних депутатів на пропорційній основі. При цьому прохідний бар’єр для суб’єктів виборів було знижено з 4 до 3 відсотків, що полегшить його подолання дрібним партіям і зробить майбутній парламент політично строкатим. Заодно, усунуто представників громадських організацій від участі у виборчому процесі в ролі спостерігачів – режимові не потрібен зайвий контроль.
Що ж, на першому етапі замовлення режиму “більшовик” Степан Гавриш виконав. Він показав себе палким і послідовним адептом кучмізму. Вочевидь, гратиме цю роль і далі. Та чи усвідомлює Степан Богданович те, що тоталітаризм, насаджений в Україні, не вічний? Вічні український народ та українські інтереси. І варто подумати, що колись, певно, доведеться поглянути у вічі своєму народові. Якщо ж про це не думається, то або координатор “більшовиків” вірить, що неправедна справа, якій він служить, переможе, або що йому по дорозі з олігархами.
Тільки куди заведе та дорога?..

28.03.2004

До змісту Віталій КАРПЕНКО ВИКЛИКИ ХХІ ВІКУ ПОЛІТИЧНІ ХРОНІКИ ПЕРОМ ПУБЛІЦИСТА