Віталій КАРПЕНКО
ВИКЛИКИ ХХІ ВІКУ
ПОЛІТИЧНІ ХРОНІКИ ПЕРОМ ПУБЛІЦИСТА

3. КУЧМА ТА НАВКОЛО НЬОГО

ЧИ ВТРИМАЄТЬСЯ Л.КУЧМА У ПРЕЗИДЕНТСЬКОМУ КРІСЛІ?

Політична ситуація в Україні ще більше загострилася. Протистояння між нинішньою владою на чолі з Леонідом Кучмою і його оточенням з одного боку та опозицією – з другого, триває. Створення Форуму Національного Порятунку досить таки знервувало президента, що видно з його майже щоденного "плачу" на всіляких зустрічах і в залежних засобах масової інформації та інших кроках у відповідь на виступи опозиції.
Найперше, до чого вдалася влада – це до применшення сили і значення опозиційного руху. Президент кілька разів наголошував, що то, мовляв, не є опозиція, а купка амбітних ображених людей, які рвуться до влади, але ніколи її не здобудуть. Контрольовані засоби масової інформації відповідно подають заходи опозиції як щось другорядне і незначне, свідомо занижуючи кількість учасників протестних заходів і, звичайно ж, поливають брудом лідерів опозиції.
Другий крок президента – арешт члена Ради Форуму Національного Порятунку (ФНП) Юлії Тимошенко, яку зачинили в СІЗО (слідчому ізоляторі) сумнозвісної Лук'янівської в'язниці. Їй інкримінувалося кілька злочинів, в тому числі відмивання брудних грошей, контрабанду ґазу з Росії, дачу хабарів в особливо великих розмірах тощо. Щодо суті обвинувачень, то їх Юлія Тимошенко відкидає, а знаючі люди запевняють: якщо підходити з подібними критеріями, то по багато кому з можновладців політичного Олімпу в Україні давно нари плачуть. Щодо самого арешту, то для нього не було юридичних підстав, оскільки розслідування ведеться вже тривалий час і з підозрюваної взято розписку про невиїзд – вона не зробила нічого такого, що вимагало б утримувати її в тюрмі.
Опозиція небезпідставно вважає, що арешт Юлії Тимошенко має яскраво виражене політичне забарвлення. Таким кроком влада вирішила ослабити керівництво Форуму Національного Порятунку, в якому Юлія відігравала далеко не останню роль і яка, за твердженнями влади, фінансує опозиційні заходи. Чи виграла від цього влада? І так, і ні. Виграш полягає у тому, що ізольовано найактивнішу опозиціонерку, людину, безумовно, видатну, доброго організатора і фахівця. До того ж її арешт, як тільки можуть, пов'язують з Лазаренком, про якого в суспільній свідомості утвердився образ корупціонера і мафіозі, і цим переносять неґативну суспільну реакцію на дії Лазаренка також на Юлію Тимошенко. Програш же влади визначається тим, що з Юлії Тимошенко зробили таку собі великомученицю, страждальницю від олігархів, яким вона наступила на мозолі, повернувши грошовий потік з їхніх кишень до бюджету, своєрідну українську Жанну Д’Арк. Розгорнувся рух опозиційних сил за її звільнення, що загострило загальну боротьбу проти Л.Кучми.
Третій крок Кучми – це Звернення трійці (Кучми, Плюща, Ющенка) до народу. Щоправда, виготовлене воно було досить грубо, де протестні акції опозиції класифікуються як вилазка націонал-соціалістів, фактично фашистів. З одного боку, це звернення засвідчило, що президент катастрофічно втрачає авторитет і тому на підмогу залучено спікера Плюща та прем'єра Ющенка. З другого боку, залучення Ющенка було далекоглядним: прем'єр користується великою і заслуженою популярністю в народі, на сьогодні це чи не єдиний політик, який не замащений брудними грошовими оборудками заради особистої наживи і який має конкретні практичні здобутки перед народом – він успішно провів свого часу грошову реформу і тривалий час утримував стабільною національну валюту, а на посту прем'єра зумів пожвавити економіку і повернути величезну заборгованість держави перед пенсіонерами.
Багато хто в Україні вбачає в Ющенкові національно налаштованого загальноукраїнського лідера, здатного сконсолідувати більшу частину суспільства і вивести державу з кризи. Що й казати – створення Форуму Національного Порятунку значною мірою було задумано під Ющенка, і націонал-демократи чекали слушного моменту, коли він приєднається до них. Сам же Ющенко, маючи перед очима сумну долю
своїх попередників-прем'єрів, що були безжально прогнані президентом, як тільки починали проявляти політичну активність, був обережним і не давав можливості втягнути
себе в політику. І раптом підписав суто політичне антидемократичного спрямування звернення разом з Кучмою і на підтримку Кучми. Це викликало певний шок у націонал-демократичних колах, а опозиція була просто розгублена – вона розуміла, що вчинив це Ющенко під тиском, але не могла йому простити цього кроку. Не підпиши Ющенко звернення, він протиставив би себе президентові, і його дні на посту прем'єра були б полічені, а перехід в опозицію він, певно, вважав передчасним. Щоправда, багато хто з аналітиків переконаний, що у будь-якому випадку Ющенко буде звільнений – це питання лише часу, – оскільки його принципи і дії не сумісні з існуючим олігархічно-клановим правлінням.
Отже і в цьому епізоді Кучма виграв: нейтралізовано в очах націонал-демократії його найгрізнішого в перспективі суперника, завдано шкоди іміджеві прем'єра-реформатора, продемонстровано загалові, що найпопулярніший політик разом з президентом.
Четвертий крок влади – захист скомпрометованого безпрецедентною брехнею в касетній епопеї та вкрай незадовільним розслідуванням зниклого журналіста Ґонґадзе генпрокурора Потебенька у Верховній Раді, якому опозиційні депутати вирішили оголосити вотум недовіри. За порадою Банкової (вулиця, де розташована резиденція президента) Потебенько на засідання парламенту не прийшов, а внаслідок невидимої роботи у фракціях владі вдалося заблокувати винесення недовіри прокуророві. За вотум недовіри проголосувало лише 111 депутатів, а щоб питання пройшло треба не менше 226 голосів. Не підтримала пропозицію фракція комуністів, декларована і, так би мовити, офіційно визнана опозиція, чим довела те, що давно вже розуміли мислячі націонали, – комуністи більше за Кучму, ніж проти Кучми, що Кучма потрібен їм так само, як вони потрібні Кучмі. Голосування щодо прокурора перекреслило також надії опозиції створити нову парламентську більшість, осердям якої став би депутатський кістяк Форуму Національного Порятунку.
Це була відчутна поразка опозиційного крила депутатського корпусу. Вчинок комуністів, на підтримку яких опозиція сподівалася, дещо її спантеличив. У відповідь лідери руху "Україна без Кучми" пообіцяли оприлюднити чергову порцію касетних записів з таємними розмовами президента з компартійним вождем Симоненком. Чим
відповіла опозиція на маневри влади? Посиленням руху за звільнення з-під арешту Юлії Тимошенко, залученням на свій бік Незалежної профспілки гірників, яка пригрозила оголошенням передстрайкового стану, та масової акції народного трибуналу над Кучмою 25 лютого на Хрещатику. Запрошення прибути на суд було послано президентові та депутатам Медведчукові, Волкову, Суркісові як його можливим адвокатам. Звичайно ж, ніхто з них не вийшов до людей, яких зібралося за підрахунками журналістів до семи тисяч, тому судили вигадане Кучмало (від слів Кучма та опудало). Очікуваних провокацій та застосування сили з боку влади не було, що свідчить про те, що влада, по-перше, стала діяти не так прямолінійно й грубо, як раніше, і по-друге, що вона боїться осуду з боку США (про можливість його заявила делегація американських конгресменів, яка відвідала наметове містечко на Хрещатику) та світового співтовариства. Але влада зробила все, щоб замовчати і облити брудом акцію і неґативний для президента
вирок у контрольованих засобах масової інформації.
Отже, зі сказаного випливають такі висновки:
1)Боротьба опозиції проти олігархічно-кланового режиму Кучми, хоч і не дала очікуваних результатів, триває; головні події тепер планується перенести зі столиці в реґіони.
2)Кучма, хоч і деморалізований, у відставку доброхіть не збирається, а усунути його через імпічмент немає можливості, по-перше, через відсутність процедури імпічменту, по-друге, через недостатню силу опозиційного крила парламенту. 3)Створення нової парламентської більшості на чолі з ФНП не вдасться – забракне сил, а союз з комуністами Форум відкидає принципово.
4)Боротьба за Україну без Кучми, а точніше – за перетворення президентського режиму в парламентську чи бодай в парламентсько-президентську форму правління відкладається на невизначений термін, принаймні до наступних виборів до Верховної Ради 2002 року. Чим вони закінчаться, важко спрогнозувати: прийнятий Верховною Радою Закон про пропорційний принцип виборів (за партійними списками) президент не підписав, а депутатський корпус навряд чи спроможеться подолати його вето (для цього треба щонайменше 300 голосів).
Тим часом проведені соціологічні опитування в Україні свідчать про те, що за останні 3 місяці довіра громадян до влади зменшилась. Якщо у грудні 2000 року президентові Кучмі повністю довіряли 13% опитаних, то в січні 2001 року – 12%, а в лютому – 11%; повністю ж не довіряли йому відповідно 46%(грудень), 48%(січень) і 53%(лютий). Рівень довіри прем'єрові Ющенкові відповідно становив: 23%, 27% і 24% та недовіри – по 27% в грудні і січні і 26% у лютому.
Таким чином, в Україні склалася ситуація, коли на чолі держави стоїть людина, яка не користується довірою більшої частини суспільства і якій крім економічного та духовного занепаду в країні ще й інкримінують причетність до придушення свободи слова та до зникнення журналіста Ґонґадзе і яка в будь-якій із західних демократій мала б, принаймні з моральних міркувань, доброхіть піти у відставку. Позбутися ж її конституційним способом немає можливості. Сподіватися на широкі протестні акції на кшталт румунських чи болгарських, які могли б змести режим, поки що передчасно: народ, придушений соціальними негараздами та облудливими діями влади, пасивний та збайдужілий у своїй масі. Поки що... Такі парадокси сьогоднішніх реалій в Україні.

26.02.2001

ПОЛІТИЧНА СИТУАЦІЯ ОЧИМА НАРОДУ

В останні два тижні політична ситуація в Україні практично не змінилася, хоч протиборствуючі сторони оцінюють її по-різному. Пропрезидентські сили вважають, що після кривавих подій 9 березня суспільна напруга спадає, опозиція видихається; самі ж опозиціонери дотримуються думки, що головні події ще попереду. Якась частка правди є в обох твердженнях. Передусім, розгублений президент все-таки підписав указ про звільнення міністра внутрішніх справ Кравченка, зробивши при цьому гарну міну при поганій грі – він намагається нав’язати думку, нібито зробив це самохіть, без жодного впливу опозиції; та ж, навпаки, вважає цей крок своєю другою після звільнення голови Служби безпеки Деркача перемогою.
По-друге, у публічних виступах президент кілька разів підкреслив, що слід вести діалог з усіма опозиційними силами, але при цьому знову ж зробив зиґзаґ: тільки не з тими, що виходять на вулицю з камінням та залізними прутами. Нагадаю, що раніше Л.Кучма вперто повторював, що опозиції в Україні немає, що на вулицях протестують мало не фашисти і що з ними він ніколи не сяде за стіл переговорів. Отже, еволюція в поглядах президента попри непослідовність помітна.
По-третє, звільнення із ув’язнення одного з лідерів Форуму Національного Порятунку Юлії Тимошенко за рішенням Печерського районного суду також було багатьма розцінено щонайменше як торжество правосуддя або принаймні як відступ влади. Однак на волі Ю.Тимошенко побула якусь добу і лише встигла публічно зробити кілька гострих політичних заяв та зустрітись з доповідачем Парламентської Асамблеї Ради Європи панею Ханною Северинсен, як рішення районного суду скасував суд міський, і вона знову була взята під варту. І тут стало зрозумілим, що влада просто маневрує, намагаючись показати свою нібито демократичність ув очах світової громадськості, хоча на практиці по-старому робить ставку на силові прийоми і репресії. Опозиція заявила, що протестні акції не припиняє і що їх з новою силою буде поновлено з 7 квітня по всій Україні з підключенням студентської молоді.
Загалом же ситуація в Україні не поліпшилась, протистояння між опозицію і президентом та його оточенням не зменшилося і криза в цілому не розрядилася. Протиборствуючі сторони з перемінним успіхом ведуть пропагандистську роботу, викидають одна на одну чергові порції компромату, заявляють кожна, надто пропрезидентська, про свою правоту, посилаючись при цьому на підтримку народу. А що ж сам народ? Яка його думка? Це й намагаються з’ясувати численні соціологічні опитування. Попри певну неточність, а іноді й приховану заанґажованість таких досліджень, їхні результати вельми показові і дають досить точний зріз суспільної свідомості.
В цілому переважна більшість населення – 72% – неґативно ставиться до нинішніх процесів в Україні. Не всі розуміють планів опозиції – зміни форми правління з президентсько-парламентської, яка в теперішніх умовах все більше схиляється до авторитаризму і навіть тоталітаризму, на парламентську або, принаймні, парламентсько-президентську, яка має забезпечити вищий рівень демократії і справедливості. 53% опитуваних (а це 1200 осіб в усіх реґіонах) вважають, що мета опозиції – змінити президента. З них 22% вірить, що це вдасться, а більшість (27%) вважає, що все залишиться по-старому.
Протестні акції, поштовхом до яких послужило зникнення журналіста Ґонґадзе та касетний скандал, мають той позитив, що дещо розворушили “мовчазну більшість” – акцію “Україна без Кучми” підтримують, за даними двох інших соціологічних центрів, 46% громадян (опитано 2016 осіб в усіх областях). Однак якби парламентські вибори відбулися тепер, то перемогли б комуністи (за них проголосували б 15,6% виборців). Другим був би блок пропрезидентських партій (НДП Пустовойтенка, Партія промисловців і підприємців Кінаха, “Молода Україна” Голубченка, Аграрна та Республіканська християнська партії (Гладія та Поровського відповідно) – 10,4%. Також до парламенту пройшли б: блок партій “Реформи і порядок” Пинзеника, Рух Удовенка та КУН Слави Стецько – 6,2%, Партія зелених Кононова – 5,6%, СДПУ(о) Медведчука-Суркіса – 5,4% та Соцпартія Мороза – 4,1. Решта партій, в тому числі правих, які рішуче виступають проти режиму, за опитуваннями не подолали чотирьохвідсоткового порогу. І хоч Демсоюз олігарха Волкова та новостворена “Трудова Україна” олігархів Тигіпка – Пінчука – Деркача (обидві пропрезидентські) набрали відповідно 1,4% та 0,6% голосів, це мало тішить, бо за бортом залишаються також “Собор” Матвієнка, Рух Костенка, УРП Лук’яненка та інші справді послідовні національно-демократичні партії. Хоч як би там було, а нашим націонал-демократам треба серйозно думати, а ще серйозніше діяти у напрямку об’єднання зусиль. Тільки тоді можна перемогти, а, значить, і змінити все на краще.
Цікаві результати опитування щодо рівня довіри населення провідним політикам. Зростає авторитет Віктора Ющенка: у березні йому довіряло 45% опитаних, що на 4% більше ніж у грудні минулого року (не довіряють – 38%). Результат був би набагато кращим, якби непослідовність прем’єра, що виявилась у вимушеному підписанні ним разом з Кучмою та Плющем ганебного звернення на підтримку президента, в якому опозиція називалась фашистами. Його підпис, з одного боку, дезінформував багатьох із тих, хто одурманений залежними від влади та олігархів брехливими засобами масової інформації, а з другого – відвернув частину прихильників Ющенка з рядів опозиції. Тому рейтинґ прем’єра відразу після оприлюднення сумнозвісного звернення почав помітно сповзати вниз і тільки в березні вирівнявся. Можна лише уявити, наскільки додав би прем’єр авторитету, якби виявляв більшу твердість і послідовність у своїй національно-патріотичній позиції.
Другим за рівнем довіри йде лідер комуністів Симоненко – 20%, і це зрозуміло: він має стабільний електорат ветеранів-фанатів, які ніяк не позбудуться ностальгії за “світлим минулим”. Третій результат за президентом Кучмою – 18%, що на 3% менше, ніж у грудні (не довіряють – 60%). За ним – Мороз, який має 19% довіри, що на 2% менше ніж у грудні. На сьомому місці з 10% розташувалися опозиційна Юлія Тимошенко та перебіжчик з національно-демократичного табору Марчук. Що ж до публічних опонентів Віктора Ющенка з парламентської більшості, то вони не зможуть його наздогнати навіть тоді, коли скласти їхні рейтинги довіри: Медведчук – 8%, Суркіс –7%, Тигіпко – 5%, Волков – 0,7%.
Далеко не рівне ставлення населення до опозиції та касетного скандалу. Тільки 28% опитаних вважають, що мета опозиції – прагнення відновити справедливість, викрити злочинні дії високих посадових осіб. Зате 30% переконані, що протестні дії задумані, щоб відвернути увагу громадськості від власних злочинних вчинків (саме така офіційна версія). Звинувачення про причетність Кучми, Кравченка, Литвина до вбивства Ґонґадзе вважають обґрунтованими 26% опитаних (у грудні в цьому не сумнівалися 19%). У те, що заява Мороза з приводу магнітних записів у кабінеті президента приносить користь суспільству, оскільки допомагає боротися з його недоліками, вірять 32% (у грудні – 28%), а 42% вважають, що вона завдає шкоди суспільству, оскільки призводить до напруженості, підриває авторитет держави.
Як уже зазначалося, акцію “Україна без Кучми” підтримують 46% громадян, що є ознакою того, що опозиція впевнено утримує ініціативу. 2% респондентів не тільки підтримують акцію, але й беруть у ній участь, ще 10% готові при нагоді до неї приєднатися. 34% схвалюють цю акцію, але брати у ній участь не збираються. 28 же відсотків засуджують учасників та ініціаторів акції, а 3% готові особисто взяти участь в заходах на підтримку президента України. Ця досить строката картина засвідчує, по-перше, що число противників режиму зростає; по-друге, що значна частина з них підтримує опозицію тільки в душі, а не власною участю; по-третє, що майже третина населення перебуває під гіпнозом брехні і дезінформації, яка щодня виливається із залежних і керованих засобів масової інформації; по-четверте, значна частина населення є інертною та байдужою – кожен 10-й нічого не чув про касетний скандал та звинувачення на адресу вищих посадовців.
Але попри збайдужіння і пасивність значної частини громадян через нужденність, а іншої – одурманеної через засоби масової інформації (бо незалежних в Україні майже не залишилось), налаштованої на підтримку режиму, – попри все це протестні настрої в суспільстві наростають. Деякі політологи (Соскін) вважають, що в Україні склалася класична революційна ситуація, тобто є в наявності три її головні ознаки: 1)неспроможність адептів існуючого режиму зберегти в незмінному вигляді свою систему панування; 2)загострення більше від звичайного злиднів і бідувань основної маси народу; 3)значне зростання активності мас, спричинене названими катаклізмами. Можливо, такий погляд дещо спрощений. Як на мене, суть ситуації полягає в тому, що національно-демократична революція кінця 80-х – початку 90-х років не була завершена, формальне проголошення незалежності України через відомі причини не дало очікуваних наслідків. Тож тепер фактично настала друга фаза (і дай Боже, щоб остання) національно-демократичної революції, яка й має досягти мети – перетворити Україну у справді вільну і незалежну, квітучу, демократичну, щасливу Україну. Яких форм наберуть революційні події і чи обійдуться вони без крові, залежить не стільки від опозиції, скільки від існуючого режиму.
То ж дай, Боже, розуму і здорового глузду усім, а надто тим, хто нині пробує пограти мускулами.

02.04.2001

КВІТЕНЬ – МІСЯЦЬ ДІЙ. І НАДІЙ

Президент Леонід Кучма, не визнаючи “нелівої” опозиції, головним арґументом висуває той факт, що опозиційні сили мають дуже широкий політичний спектр – від соціалістів Мороза до республіканців Лук’яненка, не говорячи вже про крайніх радикалів унсовців. Що, мовляв, їх може об’єднувати, крім особистих амбіцій пробитися до найвищих вершин влади? І невтямки чоловікові, що в даному випадку і лівих, і правих об’єднує спільна мета: покласти край тоталітарним рудиментам, відновити справжнє народовладдя, забезпечити справжню незалежність національної держави, для чого й потрібно прибрати головну перешкоду на шляху до цієї мети – конституційно повалити олігархічно-клановий режим, який уособлює, власне, Кучма і його оточення.
Після апогею протистояння влади й опозиції, що випав на 9 березня, та звільнення із в’язниці за рішенням суду Юлії Тимошенко, настало відносне політичне затишшя, яке є оманливим, бо головні колізії не тільки не припинились, а ще більше напружились, перейшовши в елітні кола всіх трьох гілок влади. Ідею переговорів влади й опозиції, до якої нібито вже схилявся президент, сам же він і перекреслив своїми недипломатичними заявами. Опозиція зрозуміла остаточно, що ніяких переговорів не буде, і стала серйозно готуватися до нових масових заходів, призначених на 9-10 квітня.
Зі свого боку, президент розвинув шалену активність, виступаючи то на семінарі представників реґіональних засобів масової інформації, то на зустрічі з офіційними профспілками, то на інших представницьких зібраннях, аґресивно нападаючи на опозицію і оббілюючи власну персону. З’явилися й нові мотиви в його усних виступах – ґарант “покотив бочку” на уряд Ющенка: мовляв, він відмовляється накладати вето на економічні законопроекти, бо таким робом уряд ховається за спину президента і в очах громадськості президент постає в неґативному світлі, а уряд – у позитивному. Отже, за словами президента, “лахва” для уряду закінчилася.
Цей випад проти Ющенка дивно збігся з посиленням атак на прем’єра з боку олігархічних фракцій у Верховній Раді, які затіяли перереєстрацію більшості, що може призвести до її формального розпаду (фактично вона вже не існує), поставили під сумнів доцільність політичної угоди (меморандуму) між урядом і Верховною Радою, над якою працювала двостороння узгоджувальна комісія, та не втримались від грубих погроз відправити кабінет Ющенка у відставку після звіту уряду, який призначено на 17 квітня. І ця загроза цілком реальна, бо олігархів підтримують також комуністи.
Прем’єрові доводиться сутужно ще й у зв’язку з тим, що йому треба відбути своєрідний іспит у Москві, яка виставила дуже жорсткі умови щодо ґазових боргів України, квот на поставку українських труб до Росії та виконання дніпропетровських угод між Путіним і Кучмою про об’єднання енергосистем двох країн, яке може поставити Україну в залежне від північної сусідки становище. Потрапивши у цейтнот, Ющенко переніс свій візит з 4 на 10 травня, мотивуючи це простудою. Всі розуміють, що успіх чи неуспіх московських переговорів може безпосередньо вплинути на долю прем’єра під час обговорення його звіту у Верховній Раді. Ця тривога передалася суспільству, де популярність Ющенка безперечна, і по всій країні розгорнувся рух за прем’єра – уже зібрано на його підтримку понад мільйон підписів.
Словом, квітень обіцяє бути гарячим. Черговий хід зробила опозиція, провівши 7 квітня широкі збори засновників Форуму Національного Порятунку (ФНП). Перед цим на спільному засіданні верхівки опозиційних сил було ухвалене, вочевидь, важливе, якщо не доленосне рішення: об’єднати зусилля Громадського комітету опору “За правду”, Громадського комітету захисту Конституції “За Україну без Кучми” та ФНП задля спільних дій та передати координацію своєї діяльності Раді Форуму Національного Порятунку. Це якраз те, чого так бракувало опозиції досі. Тому на збори Форуму зібрались представники практично усіх опозиційних сил – всього 213 осіб.
Звичайно, опозиція не є монолітною в ідеологічному плані, її складають дуже різні політичні сили. Це є тимчасове громадське об’єднання, а не партійна структура чи передвиборний блок, підкреслювалося на зборах, яке припинить своє існування, як тільки виконає своє головне завдання. Об’єднання не має свого яскраво вираженого лідера, хоча негласно на лідерство претендують з одного боку Юлія Тимошенка, за якою стоїть (рух “За правду”), з другого – Олександр Мороз, якого підтримує рух “За Україну без Кучми”. Сам ФНП поділяється на радикально налаштоване крило, яке відкидає будь-які переговори з Кучмою, крім обговорення механізму його відставки, та відстоює негайне проведення референдуму щодо усунення його з посади президента, і на поміркованих, які застерігають від поспіху з референдумом, оскільки його провал означатиме крах опозиції, і які не проти переговорів за посередництва авторитетного зарубіжного лідера, приміром, президента Польщі Кваснєвського.
Слабість опозиційного об’єднання полягає в тому, що до ФНП не увійшли лідери обох Рухів та партії “Реформи і Порядок”, хоч представники проводів цих партій є у Форумі. Більше того, Юрій Костенко публічно і різко (по телебаченню) відмежувався від опозиції. Все це наштовхує політологів на висновок, що і Костенко, і Пинзеник, і тим більше Удовенко не належать до опозиції, бо є значною мірою залежними від президента і проводять його курс.
Незважаючи на неоднорідність і строкатість опозиційних сил, на зборах ФНП прийняті важливі рішення. Зокрема, зійшлися на тому, щоб слід легалізувати опозицію, зареєструвавши її як громадську некомерційну й неприбуткову організацію під назвою “Громадянська ініціатива – Форум Національного Порятунку”. Далі: жодні переговори з Кучмою не ініціювати, хіба що він сам погодиться обговорити механізм його відставки. Розпочати правову процедуру усунення Кучми від влади через референдум, не виключено також добитися цього через імпічмент. Цю позицію відстоювала Юлія Тимошенко у своєму хоч і емоційному, але ґрунтовному і образному виступі на зборах. Вона порівняла Кучму з корком у пляшці з вином незалежності: доки не усунути корок, доти не скуштувати незалежності.
На зборах також підкреслювалося, що усунення Кучми не є головною метою і самоціллю опозиції. Головне – перерозподіл повноважень у трикутнику ПРЕЗИДЕНТ – ПАРЛАМЕНТ – УРЯД, вироблення ефективних противаг від узурпації влади однією із її гілок, відновлення справжньої демократії, свободи слова, захисту людських прав. Вартий уваги також намір створити в майбутньому Уряд народної довіри.
Водночас зі зборами Форуму Національного Порятунку, який значною мірою консолідував опозиційні сили, в Україні розпочалися вуличні акції на підтримку Ющенка. У Львові до пам’ятника Шевченкові вийшло понад 5 тисяч представників Українського народного руху, Української народної партії “Собор”, Української республіканської партії, партій “Реформи та порядок”, “Батьківщина”, Соціал-національної партії. У Харкові та Дніпропетровську через непогоду акції були небагатолюдними від 50 до 100 осіб. Це був сплеск ініціативи знизу і на цьому рівні, як бачимо, різні політичні організації успішніше знаходять спільну мову, ніж їхні лідери у столиці. Але головні масові заходи плануються, як уже говорилося, на 9 – 10 квітня. Слід очікувати, що 17 квітня, у день звіту уряду у Верховній Раді, у столиці відбудеться масова маніфестація на підтримку Ющенка, на яку прийдуть не тільки кияни, але й приїде чимало людей з реґіонів.
Як бачимо, політична весна в Україні буде бурхливою. Квітень обіцяє стати місяцем рішучих дій опозиції. І, будемо сподіватися, місяцем надій на краще.
.
08.04.2001

ЗМОВА ОЛІГАРХІВ З КОМУНІСТАМИ

Звичайний, передбачений законодавством, річний звіт уряду у парламенті супроводжувався драматичними колізіями як під куполом Верховної Ради, так і за її стінами. Ще задовго до сесійного засідання комуністична (Симоненко) та олігархічні фракції СДПУ(о) (Медведчук-Суркіс), “Трудова Україна” (Тигіпко), “Яблуко” (Бродський) тощо розпочали збір підписів депутатів для внесення до порядку денного сесії питання про відповідальність уряду (за що відповідальність не уточнювалось: головне, щоб була відповідальність). І зібрали 252 голоси (необхідний мінімум – 150). Перед цим була проведена потужна “артпідготовка”, спрямована на суспільну свідомість через контрольовані засоби масової інформації з підключенням московських, де всіляко паплюжено і звинувачувано в усіх смертних гріхах Ющенка.
Праві партії навзаєм розгорнули роботу в масах на підтримку уряду і прем’єра – було зібрано і в картонних коробках внесено до сесійної зали 3,6 млн. підписів, а в день слухання звіту біля Верховної Ради зібралось до 5 тисяч прихильників Ющенка з Києва та з реґіонів України.
Звіт прем’єра був змістовним і насиченим. Лише за один рік діяльності уряд Ющенка зумів зробити те, що виявилось не під силу усім попереднім урядам за 9 років. В економіці: не тільки зупинено спад виробництва, а й вперше намітилося його зростання – торік внутрішній валовий продукт збільшився на 6%, у першому кварталі нинішнього – на 7%. У фінансах: вперше прийнято бездефіцитний державний бюджет, цілий рік гривня трималася досить твердо, її курс практично не похитнувся. В соціальній сфері: вперше повернуто багатомісячну заборгованість з пенсій (близько 2 млрд. грн.), підвищено мінімальний розмір пенсій на 24%, а також зарплати вчителям та іншим працівникам бюджетної сфери.
Але це, схоже, мало цікавило як комуністів, так і олігархів – вони вперто вішали всіх собак на Ющенка. Позиція комуністів зрозуміла: ці завжди спекулювали на своїй опозиційності до уряду, завойовуючи популістський капітал “захисників” трудящих. В олігархів своя мета: в кращому для них випадку позбутися Ющенка і його Кабінету, повністю замінивши їх своїми людьми. Тим більше, що в ситуації, коли ґрунт під ногами Кучми захитався, їм дуже важливо мати за собою крісло прем’єра, оскільки за Конституцією саме прем’єр має виконувати обов’язки президента, у разі якщо той з будь-яких причин не може цього робити сам. В гіршому випадку – примусити прем’єра сформувати так званий коаліційний уряд, в якому більшість міністерських портфелів належала б їхнім ставленикам, щоб цим позбавити його можливості проводити власну політику.
Словом, комуноолігархам вдалося внести в порядок дня сесії питання про відповідальність уряду – за цю пропозицію проголосувало рівно стільки депутатів, скільки було зібрано підписів – 252. Тепер доля Ющенка та очолюваного ним уряду має вирішуватись в проміжку між 26 квітня та 17 травня – точна дата голосування ще не визначена. Але чотири проекти майбутнього рішення вже підготовлені: олігархічні фракції з одного боку та Вітренко з компанією з другого пропонують резолюцію про недовіру урядові, що означає автоматичну відставку всього Кабінету; в двох інших проектах, поданих групою народних депутатів фракцій “Батьківщина” (Турчинов) та Українського Народного Руху (Костенко) спільно і Народного Руху України (Удовенко) окремо пропонується схвалити діяльність уряду.
Яким будуть результати голосування – прогнозів не бракує. Одні (олігархи з комуністами) впевнені, що доб’ються свого і відправлять уряд у відставку. Другі (праві) вірять, що здоровий глузд і тиск народу переможе і Ющенко залишиться на своєму посту. Треті (зелені та інші наївні ідеалісти) вважають, що вирішальне слово має сказати президент, який чітко свою позицію не визначив і, як завжди у скрутні моменти, поїхав у закордонне турне, цього разу в Прибалтику; вони переконані, що президент має вплинути на олігархів і зберегти прем’єра, оскільки ті позитивні зрушення в економіці та соціальній сфері, якими так полюбляє публічно хизуватися Кучма, здобуті завдяки зусиллям уряду Ющенка.
Мені також хочеться сподіватися на краще. Але тепер важливо розібратися, що ж стоїть за лаштунками драми, яка так уміло розігрується в Україні, чим викликана змова, на перший погляд, таких різних за інтересами сил у Верховній Раді, як комуністи – непримиренні борці з капіталістами-експлуататорами, та олігархи – ті самі капіталісти-експлуататори?
У кожної сторони, звичайно свої інтереси. Щодо комуністів то вони, хоч як це парадоксально, зовсім не зацікавлені в підвищенні життєвого рівня народу – всупереч тому, що декларують. Адже чим кращий доброжиток людей, зокрема пенсіонерів-ветеранів, тим менше вони віритимуть популістській демагогії і тим менше комуністи зможуть розраховувати на їхню підтримку, отже, є безпосередня загроза втрати ними свого традиційного електорату.
В олігархів дещо інші мотиви ющенкофобії. Адже це перший уряд, який успішно розпочав боротьбу з “тіньовим капіталом”. Закінчилась, як каже президент, “лахва” з приватизацією – саме Ющенко наполіг на прозорій приватизації за живі гроші, на відміну від прихватизації, коли великі і перспективні підприємства потрапляли до рук олігархічних кіл практично задурно. Поза законом поставлено так звані взаємозаліки і розрахунки бартером, які давали необмежені можливості для зловживань. Перекрито тіньові потоки платежів за енергоносії, відведено їх від олігархічних кишень до державного бюджету. Це надзвичайно сильні удари по тих, хто схильний у каламутній воді ловити рибку. Зрозуміло, щоб повернути ту систему, яка давала можливість нечесно наживатися за рахунок бюджету і держави, а отже – за рахунок українського народу, треба на ключові позиції виконавчої влади поставити своїх людей.
Серед найімовірніших кандидатур на пост прем’єра називають імена лідера “Трудової України” Тигіпка, віце-спікера і лідера СДПУ(о) Медведчука, головного податківця, а нині голову щойно спеченої партії “Реґіони України” Азарова та секретаря Ради національної безпеки і оборони Марчука. Шанси двох останніх досить ілюзорні: податківець популярністю ні в народі, ні в окремих кланах не користується, до того ж за дев’ять років так і не спромігся вивчити державну мову. Колишній кеґебіст і екс-прем’єр Марчук, близький до клану Медведчука-Суркіса, засвітив себе в неґативному плані під час президентських виборів і після них, пішовши на службу до Кучми. Але не виключено, що спочатку саме їх, або й кого іншого, висунуть, щоб “спалити” у Верховній Раді і цим розчистити дорогу для Тигіпка чи Медведчука. У Медведчука неґативний імідж серед націонал-демократів, він відомий як адвокат Василя Стуса, який вимагав на суді суворого покарання(!) для свого підзахисного, у нього також немало противників серед інших кланів. Щоправда, міжкланову конкуренцію можна подолати певними уступками при поділі портфелів, але, на думку багатьох, важко, щоб кандидатура Медведчука була прохідною.
Тигіпко в цьому плані більше влаштовує і олігархів, і комуністів: він сам з олігархів, банкір, має імідж політика нової ґенерації, був віце-прем’єром і міністром економіки в уряді Ющенка, немало, слід гадати, зробив послуг для співбратів по капіталу. Комуністів може підкупити те, що він з колишніх комсомольських функціонерів, не виключено, що був одним із тих, через кого ховалися компартійні гроші напередодні розпаду СРСР. І обом сторонам – олігархам і комуністам – симпатична його прихована проросійська орієнтація. Отже, Тигіпко може набрати необхідну кількість голосів у Верховній Раді, щоб бути рекомендованим на посаду прем’єра. Він і сам уже відчув можливу близькість здійснення мрії, заявивши публічно, що не виключає свого висування на пост глави уряду. Більше того, він уже встиг з “приватним візитом” побувати в Москві, де мав зустрічі з багатьма чиновниками та бізнесменами, і, схоже, заручився не тільки їхньою підтримкою, а й прихильністю московської преси. Отже, і Москву він також може влаштовувати більше, ніж хтось інший, а це в наших реаліях немало важить.
Є у комуністів і олігархів, як бачимо, те невидиме спільне, що об’єднує їх, принаймні, як змовників – це стратегічна мета. Ющенко ненависний і тим, і іншим, як людина, яка відстоює передусім українські інтереси, яка бачить західний вибір України, яка орієнтується на Європу, на цінності західних демократій. Комуністи сплять і бачать Україну у складі сучасної російської імперії, або, на крайній випадок, в новому слов’янському союзі Росія – Білорусь – Україна. Вони і не приховують цього, декларують це з трибуни Верховної Ради, навіть легально створили депутатське об’єднання ЗУБР (За Україну, Білорусь, Росію).
Олігархи обережніші, вони приховують свою проросійську орієнтацію та не рекламують зайвий раз тісний зв’язок з російським капіталом. І тільки зовсім недавно засвітилися публічно, створивши у парламенті міжфракційне об’єднання “В Європу – разом з Росією”, в яке увійшло 32 депутати, переважно з партії Тигіпка і яке очолюють Андрій Деркач, син колишнього голови Служби безпеки, та колишній керівник президентської адміністрації Дмитро Табачник. Об’єднання має намір ініціювати підписання між Україною та Росією угоди про координацію діяльності в ПАРЄ, створити спільну українсько-російську комісію з уніфікації законодавства обох країн тощо. Отакий собі троянський кінь: ніби й шанується європейський вибір України, але до Європи слід іти якщо не в кільватері Росії, то, принаймні, в ногу з нею.
Висновок з останніх подій в Україні можна зробити такий: відставка уряду Ющенка, про яку так мріє цей дивний симбіоз олігархів з комуністами, може до крайньої межі збурити суспільну атмосферу: народ визріває до активних дій, тим більше що в особі Ющенка може отримати визнаного загальнонаціонального лідера. Але в кожному разі у спільних діях олігархів з комуністами криється велика загроза для України, для її добробуту, для її, зрештою, незалежності. Отож треба пильнувати.

18.04.2001

УКРАЇНА БЕЗ ЮЩЕНКА, АЛЕ З КУЧМОЮ...
ЖАЛЬ, ЩО НЕ НАВПАКИ

Отже, 26 квітня, якраз у 15-ту річницю Чорнобиля, олігархи з комуністами у Верховній Раді 263-ма голосами повалили найкращий і найефективніший за всі роки Незалежності уряд України. Не зважили на результати соціологічних опитувань, за якими більшість громадян України висловилась за те, щоб зберегти Ющенка на посаді прем’єра; не порахувались з думкою майже 20-тисячної демонстрації під стінами парламенту на захист уряду; наплювали на елементарну логіку і здоровий глузд. Іншими словами, поставили на перший план свої політичні заміри та свої шкурні інтереси, знехтувавши (вкотре вже!) інтереси Української держави та українського Народу.
Хоч усі такого очікували, але те, що трапилось, викликало своєрідний шок у більшості населення. І досі Україна переймається питаннями: то що ж усе-таки трапилось? чому так трапилось? що буде далі? То ж і ми спробуємо поміркувати над цими питаннями.

ЩО Ж УСЕ-ТАКИ ТРАПИЛОСЬ?
На демократичні мірки нічого незвичайного – парламент вирішив поміняти уряд, що загальноприйнято в нормальних демократичних країнах. Та вся річ у тім, що у нас, на жаль, не нормальна країна: нею керують, спираючись на силові структури, близькі до криміналу олігархічні клани, які уже здебільшого розтягнули наші національні багатства і хотіли б продовжувати цю практику й надалі. Наш ґарант Конституції ґарантувати законність і справедливість не може, бо сам тісно пов’язаний з цими кланами, повністю залежить від них, більше того – сам підозрюється у замовленні вбивства опозиційного журналіста Ґонґадзе.
Зрозуміло, що коли уряд Ющенка почав вести прозору економічну політику, перекрив джерела незаконного збагачення олігархів, здобув широке визнання у народу, – то він став запеклим їхнім ворогом. Спроби залякати його чи прибрати до рук не вдалися. Тоді олігархічні фракції у Верховній Раді, не знаходячи підтримки некомуністичної парламентської більшості, злигались з комуністами і, провівши через залежні від них засоби масової інформації (правильніше – дезінформації) широкомасштабну кампанію паплюження уряду та його лідера, зробили свою чорну справу.
Звичайно, всі чесні люди, які навіч відчули позитивні зміни у своєму житті за час урядування Віктора Ющенка і пов’язували з ним великі надії на майбутнє, були вкрай розчаровані і пригнічені. Вони оцінили ці події, як державний переворот у рамках Конституції за допомогою змови. Президент, як звикле, подався з Києва під благовидним приводом відвідання Чорнобильської атомної станції. Це й дало привід депутатові-ветеранові Ігореві Юхновському відверто кинути Кучмі: “Ви... поїхали у Чорнобиль, але другий Чорнобиль Ви створили тут, у Верховній Раді, Чорнобиль політичний. Ви покидали Україну в найважчі для неї хвилини, покинули її і зараз”.
Звичайно, прикро, що Україна залишилась без такого прем’єра, яким був Віктор Ющенко, – зі справжньою українською душею, – але перебільшувати і зайве драматизувати те, що трапилось, не варто. Про це добре сказав з трибуни Верховної Ради той же Юхновський: “Сьогодні ми втратили Прем’єра – найкращого Прем’єра, але одержали Лідера Нації”. Та й сам Ющенко сказав того дня: “Я йду, щоб повернутися”. Націонал-демократи хотіли б його бачити на чолі опозиційних правих сил. Фракції партій “Реформи і порядок”, “Батьківщина”, Українського Народного Руху та Народного Руху України, а також депутатська група “Соборність” Анатолія Матвієнка оголосили, що переходять в опозицію до комуно-олігархічної влади. І хоч Віктор Ющенко з властивою йому делікатністю однозначно ще не зголосився очолити націонал-демократичну опозицію, та багато хто з політикуму переконаний, що так буде.
Тому відповісти на поставлене запитання можна чітко: немає лиха без біди, Віктор Ющенко здатний стати визнаним і авторитетним національним лідером, і це для України набагато кращий варіант, ніж якби він залишився прем’єром, заплативши за це принциповими поступками олігархам і перетворившись в кишенькового та керованого главу уряду.

ЧОМУ ТАК ТРАПИЛОСЬ?
На перший погляд відповідь дуже проста: бо олігархи змовились з комуністами і, сумарно маючи більшість голосів, провели вигідне і тим і іншим рішення. Але це тільки на перший погляд. Попри кланові інтереси олігархи змушенні оглядатися ще й на президента – принаймні так було раніше. Власне, й некомуністична більшість у парламенті створювалась для проведення курсу реформ, проголошеного Кучмою. І от маємо: олігархи + комуністи. В цій змові криється величезна небезпека для України та її незалежності. У цій ситуації, здавалось би, президент мав би звично, як бувало не раз в інших ситуаціях, натиснути на олігархічні фракції, що перебувають під його впливом, і зберегти уряд Ющенка – єдиний за всі роки, який добився позитивних результатів у проведенні реформ і поліпшенні соціального стану населення. Цього, як ми знаємо, не сталося. Зовні президент ніби й заявляв про небажаність відставки уряду, навіть провів зустріч уряду й лідерів парламентських фракцій, закликав про людське око, до виважених рішень, але результат – нульовий.
Політологи роблять з цього два висновки: 1)або весь сценарій з відставкою Ющенка розроблений за вказівкою ґаранта чи, принаймні, погоджений з ним; 2)або олігархи настільки знахабніли, а президент настільки ослаб, що не має на них вирішального впливу.
Обидві версії мають право на існування. Українська народна партія “Собор” у заяві свого лідера Анатолія Матвієнка покладає цілковиту відповідальність саме “на президента Кучму, який під тягарем неспростовних звинувачень у скоєнні тяжких злочинів послідовно іде дорогою зради демократії і національних інтересів нашої держави задля порятунку власної персони. Саме така позиція Л.Кучми дозволила реалізуватися змові, за якої комуністи прагнуть знищити незалежність України, а олігархи – перебрати цілковитий контроль над національними багатствами українського народу...” Анатолій Матвієнко переконаний, що “така змова підігрівається Кремлем задля відновлення його панування над Україною”.
Адріан Каратницький в THE WALL STREET JORNAL EUROPE висловлює сумнів, що все відбувалося під диригуванням Кучми. Він вважає, що, хоч президентові і не подобалась популярність Ющенка і він не довіряв його непідкупності, навряд чи виконував він роль диригента. Мовляв, наявні результати голосування про недовіру Ющенкові небезпечні і для Кучми, бо не тільки привели “до погіршення взаємин з Європейським Союзом, США і міжнародними фінансовими організаціями, а й можуть відкрити шлях до влади безжалісним конкурентам з однієї з олігархічних фракцій або зі Служби безпеки”.
На думку А.Каратницького, вся справа в ерозії влади Кучми, у відвертій непокорі олігархів, що виявилося не тільки в голосуванні за недовіру урядові, а й в результатах голосування за внесення до порядку денного ВР питання про початок процедури імпічменту президента, коли “за” проголосувало 207 депутатів і забракло тільки 19 голосів, щоб прийняти рішення.
Версія А.Матвієнка видається вірогіднішою. Кучма панічно боявся популярності Ющенка, перед цим страхом блідла небезпека з боку олігархів. До того ж вони, як і раніше, в питаннях наживи міцно пов’язані з президентом, їхні фінансові інтереси тісно переплелися. Досить сказати, що один з олігархів і мас-медіа-магнатів, Пінчук, за яким стоїть партія Трудова Україна, є громадянським зятем Кучми – невже його фракція дозволила б собі не послухатися “батька”? Навіть якщо визнати слушним міркування А.Каратницького про те, що Кучма не був замовником чи диригентом сценарію на повалення уряду Ющенка, то він і пальцем об палець не вдарив, щоб запобігти цьому. Якщо не брати бо уваги крокодилячі сльози після відставки Ющенка... Тому все це дуже схоже на ще одну змову – олігархів з президентом – розчистити таким чином шлях до збереження влади через наступні парламентські вбори-2002, прибравши з ключової позиції в державі найбільшу для себе перешкоду в особі популярного в народі Ющенка.

ЩО БУДЕ ДАЛІ?
Це питання чи не найбільше непокоїть українську спільноту. Усунення уряду Ющенка з часом втрачає свою трагедійність. Більшість націонал-демократів схиляється до думки, що, можливо, те, що це трапилося саме тепер, навіть краще для майбутнього України, ніж якби це трапилося пізніше – а трапилось би неминуче. До виборів ще є час створити потужний блок національно-демократичних сил, чого раніше не вдавалося через відсутність загальнонаціонального лідера. Тепер він, схоже, з’явиться. Тому відставка Ющенка з поста прем’єра не є кінцем його політичної кар’єри, а є лише початком її нового витка. На думку більшості української спільноти, якби президентські вибори відбувалися тепер, то найреальніші шанси перемогти мав би саме Віктор Ющенко. Слід сподіватися, що ці шанси збережуться й надалі, незважаючи на шалені спроби його дискредиції з боку комуно-олігархічних кланів.
Що ж до наступника Ющенка на посту прем’єра, то прогнозів не бракує. До вже відомих імен претендентів на папаху (Тигіпка, Медведчука, Азарова, Марчука) додаються кандидатури київського мера Омельченка, донецького губернатора Януковича, голови Української Спілки Підприємців і Промисловців Кінаха та інших. Якби хто з них і пройшов через чистилище Верховної Ради, він буде тимчасовим (до парламентських виборів) слухняним виконавцем волі олігархічних кланів та президентського оточення. Але нинішня розкладка сил у Верховній Раді така, що жоден з них може не набрати належної кількості голосів, щоб бути рекомендованим на прем’єра – вона розділена на три приблизно однакові кількісно, але дуже різні за позиціями частини: комуністи плюс прогресивні соціалісти; фракції, контрольовані олігархами; праві фракції, що об’єдналися в опозиційну коаліцію. Може скластися так, що через 60 передбачених Конституцією днів, коли нинішній уряд має припинити свою діяльність, кандидатура нового прем’єра ще не буде схвалена Верховною Радою. У Конституції щодо такої ситуації нічого не сказано. Але був прецедент, коли президентом України призначався виконувач обов’язків прем’єра – наприклад Юхим Зв’ягільський. Саме такий збіг, очевидно, мав на оці Віктор Ющенко, коли заявляв, що виконувачем обов’язків прем’єра він ніколи не буде. Отже, президент у такому разі зможе своїм указом призначити виконуючого обов’язки прем’єра, що, власне, цілком влаштує олігархів.
Поки що ж нас чекає невесела перспектива: мати Україну без Ющенка-прем?єра, але з Кучмою-президентом. Набагато краще було б навпаки. Та маємо те, що маємо, як казав Л.Кравчук. Або сталося так, як сталося, як, не дуже мудруючи, перефразував Л.Кучма.
Нелегкі часи настають для України. Боротьба за незалежність на десятому році її проголошення виходить на новий виток. Дай Боже, щоб вона закінчилась на користь українського народу та української національної держави.

03.05.2001

АНТИКОНСТИТУЦІЙНИЙ ЗАКОЛОТ В УКРАЇНІ
ВЛАШТУВАВ САМ ПРЕЗИДЕНТ Л.КУЧМА, –

так розцінюють деякі політологи та засоби масової інформації в Україні відставку уряду Ющенка та події, які відбулись опісля. Український політикум вважає, що промотором усього цього був саме Л.Кучма. А знаковою подією після скинення уряду Ющенка стали закулісні переговори та торги з приводу нової кандидатури на посаду прем’єра, внаслідок чого виринула постать Анатолія Кінаха – голови Української спілки промисловців і підприємців. Його й запропонував президент на обговорення Верховної Ради. Попри те, що праві фракції і комуністи заявили, що не голосуватимуть за Кінаха, олігарх Волков, якого іронічно, але не без підстав назвали “директором Верховної Ради”, підрахував, що і без них набереться 230 голосів. Така впевненість викликала в багатьох підозру, що принаймні десяток голосів був куплений в роздріб. Але навіть їх би не вистачило, якби не виручила фракція соціалістів, яка попри свою рішучу опозиційність до президента одностайно підтримала запропоновану ним кандидатуру, чим шокувала багатьох. Але позицію своєї фракції пояснив її лідер Олександр Мороз з трибуни Верховної Ради, заявивши, що ні Кінах, ні будь-хто інший у нинішній ситуації не буде самодостатнім керівником уряду, а буде маріонеткою Кучми і, щоб поламати гру, яку затіяв президент, соціалісти проголосують за Кінаха. Що й сталося. Якби не їхні 16 голосів, Кінах не пройшов би (необхідний мінімум – 226).
Можливо Мороз має рацію: Анатолій Кінах не з найгірших кандидатур на посаду прем’єра після Ющенка. Він, принаймні, не замішаний в останніх політичних скандалах, має досвід державної роботи, оскільки був адміністратором Миколаївської області та віце-прем’єром в уряді Марчука, не пійманий на гарячому як злодій, не відносять його й до олігархів. Я знаю особисто Анатолія Кінаха ще по Верховній Раді першого скликання – він справляв враження розважливого, досить демократичного і чесного політика. Будучи вихідцем із зросійщеної області, він не володів українською мовою, але останнім часом успішно вивчив її і досить пристойно послуговується нею публічно.
Так само важко відмовити Морозові і в справедливості його твердження, що Анатолій Кінах, як, власне, і будь-хто інший, не буде самостійним прем’єром, а безвідмовно виконуватиме вказівки президента. Власне, подальші укази Л. Кучми лише підтвердили, що все робиться для того, щоб поставити інституцію вищої виконавчої влади під повний контроль президентської адміністрації. Президент відразу ж призначив своїх людей на ключові позиції в уряді: він залишив на своїх постах міністрів оборони – Кузьмука, внутрішніх справ – Смирнова, надзвичайних ситуацій – Дурдинця, закордонних справ – Зленка та призначив першим віце-прем’єром Олега Дубину – колишнього керівника Алчевського та Криворізького металургійних комбінатів, зовсім недавно пересадженого в у віце-прем?єрське крісло, спеціально вивільнене для нього від Юлії Тимошенко. При цьому проіґноровано інтереси фракцій, які підтримали Кінаха в розрахунку на чільні портфелі в уряді. Схоже, що й з Кінахом з цього приводу президент не радився.
Але й цього для Л.Кучми виявилося замало – він водночас видав указ про нововведення в урядовій структурі, згідно з яким міністри отримують статус політиків, а безпосередню профільну роботу вестимуть так звані державні секретарі, які не будуть звільнятися у разі відставки уряду і практично будуть підпорядковані Адміністрації президента. Таким чином, членам Кабінету Міністрів разом з прем’єром відводиться декоративна роль, а голова президентської адміністрації стає, власне, другою особою в державі. Все це зроблено з розрахунку на наступні парламентські вибори, на яких найближче оточення Л.Кучми прагне не тільки зберегти, а й зміцнити свої позиції в державі.
На думку О.Мороза, цей указ президента порушує Конституцію. Не виключено, що у зв’язку з цим постане відповідне звернення депутатів до Конституційного суду. Схожих поглядів дотримується також директор Інституту політики Микола Томенко, вважаючи, що в Україні де-факто сформована президентська республіка, де президент та голова його адміністрації є особами, які в обхід прем’єр-міністра здійснюють кадрову політику в Україні та через своїх представників безпосередньо керують економікою. Обов’язки ж прем’єра будуть зведені до представника президента у реґіонах щодо орґанізації виборчої кампанії 2002 року. Президент стає фактичним керівником уряду, залишивши для керівника формального, себто прем’єра, тільки тягар відповідальності, якщо виникне в цьому необхідність.
Всі ці невеселі факти викликають таке ж невеселе питання: куди ж іде Україна? На нього дає відповідь останнє соціологічне опитування, проведене 27 квітня – 10 травня фірмою “Соціс” та Фондом “Демократичні ініціативи”: 76% українців переконані, що “ми ідемо кудись не туди” (лише 9% респондентів вважають, що країна рухається в правильному напрямку, а 17% не змогли відповісти). Цікаві результати цього ж дослідження щодо рейтингу українських політиків. Найбільшу довіру громадськості має Віктор Ющенко: йому цілком довіряють 33% опитаних, 27% настільки ж довіряють, наскільки ні, а 29% зовсім не довіряють. На другому місці лідер комуністів Петро Симоненко – відповідно 17, 25 і 46 відсотків. Президентові повністю довіряють лише 9 відсотків громадян. Зате по недовірі (55%) він посідає друге місце після Юлії Тимошенко (63%) і випереджає іншу одіозну жінку – проґресивну соціалістку Наталію Вітренко (49%).
Іще кілька цікавих фактів: як виявилося 62% опитаних не знали про існування Кінаха, 60% – не відають, хто така Ярослава Стецько, і стільки ж не чули про Олександра Волкова. Президента знають абсолютно всі (чи не завдяки касетному скандалові?) і майже всі (за винятком 2%) знають про існування Ющенка. Отакі наші реалії, які також викликають певні роздуми.
Якби парламентські вибори відбулися сьогодні, то найбільше голосів отримала б компартія – 20% (за даними іншого опитування, проведеного приблизно в цей же період на замовлення Інституту політики, – 19%). Партії, які ймовірно можуть увійти до передвиборного блоку, який імовірно може очолити В.Ющенко (“Реформи і Порядок” Пинзеника, Народний Рух України Удовенка, Український Народний Рух Костенка, Конгрес Українських Націоналістів Слави Стецько), на сьогодні сумарно можуть мати 8% голосів виборців (щоб потрапити до парламенту потрібно подолати чотиривідсотковий бар’єр). Як бачимо, цифри не викликають радості, і мала втіха від того, що за цим опитуванням “за бортом” Верховної Радим залишаються, на щастя, партії олігархів: соціал-демократи Медведчука-Суркіса –3%, народні демократи Пустовойтенка – 2%, демсоюзівці Волкова – 1%, а також соціалісти Мороза – 3%.
Зате згідно з результатами опитування на замовлення Інституту Політики 47% респондентів підтримують акцію “Україна без Кучми”, 54% вважають, що нинішній президент повинен піти у відставку, і лише 20% висловилися за те, щоб він залишився на посаді. Якби Л.Кучма прислухався до голосу народу і були призначені дострокові вибори тепер, то вже в першому турі переміг би Віктор Ющенко – за нього проголосувало б 24% виборців. На другому місці Петро Симоненко –10% і на третьому Леонід Кучма – 6%.
Це опитування показало також, що опозиція в Україні не має загально визнаного лідера, принаймні 49% опитаних не змогли його назвати. А серед тих, кого назвали, на першому місці Юлія Тимошенко (15%), далі ідуть Петро Симоненко (12%), Олександр Мороз (11%), Тарас Чорновіл (5%), Сергій Головатий 1%).
Отже, маємо «Україну без Кучми», опозицію без лідера, Ющенка – слава Богу – без конкурентів. Але це – віртуально, лише в суспільній свідомості. Фактично ж справляє бал поки що Кучма і його оточення. Вони роблять усе можливе й неможливе, попираючи навіть Конституцію і Закони, заради влади. Поки що це їм вдається. Але чи надовго?

30.05.2001

PS. В останній час відбулися чергові урядові призначення, які лише підтвердили аналізи і висновки статті. Крім уже названих Дубини, Зленка, Смирнова, Кузьмука, Дурдинця, зберегли свої пости міністри: економіки – Василь Роговий, аґрарної політики – Іван Кириленко, юстиції Сюзанна Станик, охорони здоров’я – Віталій Москаленко, праці і соціальної політики – Іван Сахань і навіть дещо несподівано – міністр фінансів Ігор Мітюков.
З’явилися і нові постаті: віце-прем’єром з гуманітарної політики замість Миколи Жулинського призначено Володимира Семиноженка, який уже працював на цій посаді в уряді Пустовойтенка, але нічим примітним так себе і не виявив, зате у передвиборному штабі Кучми був персоною №1; міністром культури замість актора Богдана Ступки став Юрій Богуцький, надійна людина з Адміністрації президента.
Таким чином на 1 червня з 20 членів Кабінету призначено 16. Як бачимо, це все люди Леоніда Кучми, в чому нічого дивного немає. І більшість з них працювала в Кабінеті Ющенка. Отут і є дивина – тепер підтверджується істина, що Кучмі передусім треба було прибрати саме Ющенка, як найбільш національного, найбільш самостійного, найбільш популярного і тому найбільш небезпечного для Кучми конкурента. Зроблено це було руками олігархів і комуністів, які жодного міністерського портфеля так і не отримали. Однак це зовсім не означає, що вони залишаться обійденими – не виключено, що президент розрахується з ними звичними способами: загальнодержавною власністю за безцінь.
А щоб зменшити реальний вплив Кабінету міністрів на справи в країні і не дати кому-небудь виділитися, прем’єрові і міністрам призначаються “двійники” – так звані державні секретарі, в руках яких буде зосереджена реальна влада і кошти (!) і які не залежатимуть від членів Кабінету, а підпорядковуватимуться безпосередньо президентові і його Адміністрації. Таким "двійником" Кінахові вже призначено Володимира Яцубу – довірену особу президента. Він з Дніпропетровська, 1947 року народження, був депутатом ВР першого скликання, тоді член ЦК КПУ, тривалий час працював першим заступником голови Адміністрації президента, першим заступником міністра Кабінету міністрів.
Все це дуже нагадує колишню більшовицьку інституцію комісарів, яких призначали для контролю над керівниками найважливіших господарських та інших структур. Що й дало підстави Юлії Тимошенко охарактеризувати Кучмине нововведення як перетворення авторитарного режиму в диктатуру.

ВИЯВЛЯЄТЬСЯ, БОГ КУЧМІ РОЗУМУ ДАВ...

У Москві відбулася зустріч глав держав – членів СНД (Співдружності Незалежних Держав) з нагоди 10-річного ювілею цієї штучної, а від того ялової структури. Власне, президент України Леонід Кучма раніше досить скептично висловлювався як з приводу ефективності самої організації, так і з приводу її майбутнього. Тепер же тональність його висловлювань помітно змінилась: все відвертіше він робить реверанси в бік Росії. На прес-конференції у Москві український президент заявив: "Увесь світ йде шляхом широкої кооперації. Не можна замикатися у своїх національних квартирах...". Щодо своєї розмови з російським лідером, він наголосив, що "у нас є багато питань", що передусім стосуються "тiснiшої iнтґеграцiї наших економік", при цьому "всі питання, які виникають, не відкладаються у мішок на майбутнє, вони вирішуються". Л.Кучма не приховув, що в особі Володимира Путіна ”бачить надійного i передбачуваного політика. I це не може не сприяти зближенню наших держав". Тим більше, що, на думку Леоніда Даниловича, "сьогодні всі зрозуміли, що роздільно нам жити не можна ні в чому – ні в економіці, ні у політиці, ні у гуманітарній сфері". І до цього додав уже зовсім сакраментальне: "Я не знаю, чи ми всі прозріли раптом, чи розуму нам бог дав..."
Ніхто не суперечитиме, що з сусідами треба жити по-сусідськи – будувати взаємини на принципах взаємоповаги та взаємовигоди. Але от твердження, що «роздільно тобто – окремо) нам жити не можна», викликає сумніви. Це вже було – в колишній радянській імперії жили спільно, і до чого дожилися, відомо. Недарма ж, при першій нагоді розбіглися чимскоріш. Тепер декому нетерпеливиться під будь-яким приводом і в будь-якій формі знову всіх загнати в одну кошару.
Слова Л.Кучми на користь Росії та СНД можна було б сприймати як дипломатичний експромт ввічливості до московського гостя, якби вони зловіще не підкріплювалися на практиці з самого початку його президентства. І тут не слід перекладати на Бога – такого «розуму» йому не бракувало й раніше. Ще 1994 року в інавгураційній промові він висловився за двомовність в Україні. В наступні роки у різній формі з його благословення проводилося поглиблення зросійщення України. Росії було фактично здано Чорноморський флот з береговою інфраструктурою, підписано угоду про спільний повітряний простір, що підірвало обороноздатність і безпеку нашої держави. Ратуючи за єдину помісну православну церкву в Україні, президентське подружжя відверто підтримує філію Московської патріархії в Україні на чолі з митрополитом Володимиром (Сабоданом) і цим показує приклад усім чиновним людям…
Таких фактів можна наводити безліч – вони загальновідомі. А от деякі подробиці, що характеризують кадрову політику Л.Кучми маловідомі, бо особливо не рекламуються. Недавно голова Української Національної Консервативної партії Олег Соскін, розмістив і Інтернеті інформацію про останні призначення на посади у вищому ешелоні державної влади.
СМИРНОВ ЮРІЙ – міністр внутрішніх справ України, генерал-полковник міліції. Народився 1948 р. в місті Буй Костромської області (Росія). Відомості про професійну кар’єру міністра з якихось причин відсутні і з ними не можна ознайомитися в жодному довіднику. Українською мовою не володіє.
РАДЧЕНКО ВОЛОДИМИР – голова СБУ, генерал-полковник. Хоч і народився та навчався в Києві, але формувався як працівник КДБ СРСР, що боровся проти політичних супротивників радянсько-комуністичної імперії. Свою службову кар’єру пан Радченко розпочав у КДБ Радянського Союзу: був курсантом Вищих курсів КДБ СРСР, закінчив курси Вищої школи КДБ СРСР.
АЗАРОВ МИКОЛА – голова Державної податкової адміністрації України, яка сьогодні є напівсиловим відомством. Народився 1947 р. в Росії (м. Калуга). Здобув освіту в Московському державному університеті, за спеціальністю геолог-геофізик. У 1971–1976 рр. працював начальником дільниці, головним інженером комбінату “Тулавугілля”.
У 1976–1982 рр. обіймав посади завідуючого лабораторією, завідуючого відділом Підмосковного науково-дослідного і проектно-конструкторського вугільного інституту (Росія). Згодом перебрався до України, де за короткий термін зробив карколомну кар‘єру від завідуючого лабораторією до директора великого інституту. У 1997 р. пан Азаров, маючи суто технічну освіту, отримує звання “Заслужений економіст України”(!). Порушує Конституцію України, зокрема, відмовляється спілкуватися державною мовою.
ШКІДЧЕНКО ВОЛОДИМИР – міністр оборони України, народився в м. Читі (Росія) і пройшов велику радянську кадрову школу. Пан Шкідченко навчався в Московському фізико-технічному інституті, але наразі невідомо чи закінчив він його. Після цього був слухачем Військової академії ім. Фрунзе в Росії (1976–1979 рр.), слухачем Військової академії Генерального штабу Збройних Сил СРСР ім. Ворошилова в Росії, за часів незалежної України – командувачем армії, військами Одеського військового округу, а з 30.09.1998 р. – начальником Генштабу України
ЛИТВИН МИКОЛА призначений головою Державного комітету з питань охорони державного кордону. Подробиць його біографії О.Соскін не наводить, але підкреслює, що новопризначений є молодшим братом глави президентської адміністрації Володимира Литвина, який має зв’язки з колишньою комуністичною номенклатурою (у 1989–1991 рр. працював помічником Секретаря ЦК Комуністичної партії України) та тісні стосунки зі своїм московським візаві Волошиним. Нині глава Адміністрації президента пробує себе в ролі лідера політичного блоку партії влади “За єдину Україну” і одночасно виводить свого брата на серйозну посаду керівника Держкомкордону. Останній, до речі, свого часу з підполковника одразу став генералом.
Далі Олег Соскін робить висновок, що нагальною потребою сьогодення є здійснення в Україні, і передусім у її силових відомствах, кадрової революції. До влади мають прийти національно свідомі, високопрофесійні українські кадри, які будують своє життя на основі християнської моралі. Нинішня промосковська кадрова політика, яка втілюється в життя президентом України Л. Кучмою, ущемляє право українського народу на українську владу.
До всього цього слід додати ще один промовистий факт: Державна дума Росії прийняла конституційний закон "Про порядок прийняття до Російської Федерації та утворення в її складі нового суб’єкту Російської Федерації". В цьому законі є пункт який не може не насторожити кожного українця, бо згідно з ним як новий суб’єкт федерації може бути прийнята іноземна держава і навіть її частина Підкреслення моє – В.К.) за взаємною згодою, при цьому наявність спільного кордону необов’язкова.
Спроектуємо це положення на нашу державу (а її, вочевидь, передусім і мали на увазі московські законодавці),і помітимо, яка прихована бомба-небезпека у цьому законі – не тільки Україна, а й будь-яка її частина (Крим, Донбас чи хутір Брудна Кошара) в принципі може стати суб’єктом Російської Федерації. Досить тільки, наприклад, на хуторі Брудні Кошари провести місцевий референдум і отримати згоду Росії на входження до її складу суб’єктом Федерації..
Ось чому висловлювання Кучми щодо зближення України і Росії та відповідних інтеграційних процесів далеко не безобидні. Особливо якщо їх накласти на практичні дії українського президента та його оточення в цій площині. Все це має досить зловісний вигляд, оскільки факти наштовхують на висновок, що практична підготовка до цього ведеться давно і послідовно, зокрема, готується кадрове забезпечення українсько-російського зближення, яке ні до чого іншого, як поглинення Росією України, привести не може.
То при чім же тут Бог, який нібито декому розум дав?

01.12.2001

ЯК І ЗА ЩО ВІДКЛИКАЛИ МЕДВЕДЧУКА

Найбільшою сенсацією політичного життя в Україні минулого тижня стало не прийняття Верховною Радою держбюджету-2002 у другому читанні, хоч це вельми важлива подія; не завершення формування пропрезидентського виборчого блоку "ЗаЄдУ" ("За єдину Україну"), в першу п’ятірку якого увійшли глава Адміністрації президента Володимир Литвин, прем’єр Анатолій Кінах, віце-прем’єр Володимир Семиноженко, колишній віце-прем’єр Сергій Тигiпко та екс-прем’єр і нинішній міністр Валерій Пустовойтенко (яка галерея вищих чиновників!); навіть не бійка депутатів біля трибуни у сесійній залі, хоч таке й нечасто трапляється Сенсацією стало відкликання з поста першого віце-спікера Віктора Медведчука. Причини, через які Медведчука "відставили", мабуть, уперше формулюються у парламентській практиці – "систематично порушував норми регламенту України, допускав істотні недоліки у підготовці, проведенні пленарних засідань ВР, неодноразово ігнорував при цьому думку народних депутатів, не забезпечив належного ведення організаційної роботи з питань взаємодії ВР з органами виконавчої влади й органами самоврядування, координації комітетів ВР", "не забезпечив належного виконання покладених на нього обов'язків", що простою мовою означає ні що інше, як професійну непридатність. Вирок суворий і навряд чи об’єктивний – Медведчук досвідчений політик, який професійно використовував своє становище в боротьбі з опонентами.
Всі засоби масової інформації, всі політичні лідери тільки те й робили, що коментували цю справді сенсаційну подію, ніби інших гідних їхньої уваги подій і не було.
Голова парламентського комітету з питань боротьби з оргзлочинністю Юрій Кармазин вважає, що відставку першого віце-спікера Верховної Ради України можна пояснити початком жорстокої передвиборчої боротьби. Лідер «Нашої України» Віктор Ющенко схарактеризував відставку Медведчука "політичним рішенням, яке прийнято політичним інститутом – парламентом". На думку голови Українського народного руху Юрія Костенка, те, що сталося, було несподіванкою для всіх, у тому числі й для Банкової. Цю позицію поділяє голова партії "Собор" Анатолій Матвієнко, вважаючи, що чутки про силу президента перебільшені. Прем'єр-міністр Анатолій Кінах висловився, що відставка першого віце-спікера Віктора Медведчука стала виявом серйозного загострення політичної конкуренції всередині парламенту.
Всі високопоставлені особи близькі до СДПУ(о) та до президента вважали за потрібне висловити жаль з приводу відставки першого віце-спікера. Так, заступник Медведчука по партії Леонід Кравчук вважає звільнення Медведчука помстою правих і лівих. Перших – за усунення прем’єра Віктора Ющенка та позицію СДПУ(О) щодо статусу російської мови. Других – за створення більшості та позиції Медведчука при голосуванні за Земельний кодекс. Євген Марчук, який свого часу на парламентських виборах входив до складу першої п’ятірки СДПУ(о), розцінює усунення її лідера з посади першого заступника Верховної Ради елементом передвиборної боротьби, який не обіцяє нічого доброго і є недалекоглядною акцією. Та чи не найближчим до істини виявився лідер соціалістів Олександр Мороз, який заявив, що одним з наслідків відставки Медведчука є перерозподіл адмінресурсу перед парламентськими виборами і що голосування з цього питання було погоджено з Банковою. Схожої з Морозом позиції дотримується і Тарас Чорновіл, який упевнений, що частина депутатів голосувала за відставку «із санкції Банкової».Як же розвивалися події У Верховній Раді?
У голосуванні взяли участь 287 народних депутатів із 396 зареєстрованих у залі. За
відкликання проголосувало – 234 депутати, проти – 50, утримались – 3, не голосували - 109: За його відставку проголосували фракції Українського Народного Руху, "Солідарність", СПУ, "Лівий центр: соціалісти та селяни", "Єдність" (партія Олександра Омельченка), "Реформи-Конгрес", Народного Руху України, Комуністичної партії України, позафракційні. Не голосували, або проголосували проти, фракції: "Трудова Україна", СДПУ(О), НДП, "Регіони України", «Демократичний союз», Партія зелених.
Прикметним справді є те, що у цьому випадку об’єдналися протилежні сили у парламенті: праві й ліві, комуно-соціалісти і націонал-демократи. Правда також і те, що праві не могли простити Медведчукові зміщення Віктора Ющенка, в якому той відіграв не останню роль, а ліві – так звану «оксамитову революцію», ініціатором якої він був, коли була створена пропрезидентська більшість у Верховній Раді і комуністів відсунуто з керівних постів, а також та прийняття Земельного Кодексу.
Однак підходити лише з таких позицій було б надто спрощеним. Вочевидь, склалася сприятлива обстановка у зв’язку з передвиборною ситуацією, коли дуже різні сили побачили в особі Медведчука значну загрозу з боку найаґресивнішого олігархічного клану. Його ставлення до націонал-демократії відоме, хоч останнім часом Медведчук запустив версію про те, що його батько був націоналістом і вояком ОУН-УПА, хоч, звісно, ніяких серйозних доказів цьому немає. Із заяви СДПУ(о) у зв’язку з відставкою її лідера вилізли справжні вуха паталогічної ненависті цієї партії до самого терміну "націоналізм". Преса це помітила і не без іронії поставила питання: а як же бути з батьком Медведчука, нібито репресованим членом Організації Українських Націоналістів? Чи може Медведчук завтра подасть нову біографію батька?
Попередні кількаразові спроби націонал-демократів у ВР поставити питання про його відкликання з високого парламентського поста закінчувалися нічим. Останньою краплиною, яка переповнила чашу терпіння, було вперте протягування Медведчуком законопроекту про мови, який узаконював статус офіційної для російської мови, що є надзвичайно серйозною загрозою не тільки для української мови, а й для української справи взагалі.
Ще однією з причин розжалування першого віце-спікера було те, що він, один з наймогутніших олігархів, професійний юрист, щоправда, заплямований тим, що у радянські часи був офіційним адвокатом у Василя Стуса і вимагав для свого підзахисного суворого покарання, хитрий лідер соціал-демократів об’єднаних, який послідовно і жорстко лобіював інтереси свого клану, використовуючи будь-які засоби, в тому числі і власне становище в парламенті, за спостереженнями політологів, мітить у президентське крісло. Останнім часом це виявлялося в неприкритій і нахабній формі – Медведчук не сходив з телеекранів залежних або куплених компаній. Навіть після телеінтерв’ю голови Верховної Ради Івана Плюща, порушуючи субординацію, міг дозволити собі виступати з коментарями. Такої послідовної й аґресивної самореклами нікому не прощав ґарант Конституції, для якого завелике зміцнення позицій Медведчука також є загрозою. До того ж ґарант уже не вірить у лояльність клану Медведчука-Суркіса і очолюваної ними партії – тому настала пора не тільки приструнити неабиякі президентські амбіції самого Медведчука, але й, ослабивши позиції СДПУ(о), розчистити простір для блоку "ЗаЄдУ", на який президент тепер покладає неабиякі надії. Тому, попри офіційні заяви представників влади, цілком ймовірними є припущення, що зміщення віце-спікера відбулося не без згоди Банкової.
Та хоч як би там було, а звільнення Медведчука з ключового поста у Верховній Раді є позитивним фактором для України. На порозі парламентських виборів, які, за пороґнозами багатьох політиків, будуть найжорстокішими і найганебнішими за всю історію незалежної України, відчутної поразки завдано одній з найсерйозніших антиукраїнських сил, яка ховається під дахом нібито об’єднаної української соціал-демократії. Однак націонал-демократам не слід впадати в ейфорію: противник у них досить сильний, хитрий і підступний. І наймогутнішою зброєю як у боротьбі за майбутній парламент, так і в боротьбі з українофобськими тенденціями взагалі може бути тільки українська єдність. Єдність – це сила, яку нікому не здолати.

16.12.2001

ЯЗИК МІЙ – ВОРОГ МІЙ...

Так кажуть англійці. Росіяни ж в аналогічних випадках посилаються на царя Петра І, який наказував своїм придворним говорити без папірця, "щоб дурість кожного видно було".
В Україні надзвичайно популярні тепер експромти президента Леоніда Кучми. І не стільки тому, що його усна мова – пародійний суржик, хоч це само собою показово, – скільки тому, що в усній мові без папірця Леонід Данилович видає такі одкровення, що в одних вуха в'януть, а другі за животи хапаються від реготу. Розсьорбувати це усне вариво зазвичай доводиться президентській прес-службі, яка заднім числом запевняє, передусім доскіпливу до всього пресу, що або президента не так зрозуміли, або що президент так не говорив, або що президент мав на оці зовсім інше. Чи ще щось у такому ж дусі.
Та трапляються й винятки, коли сам президент себе, даруйте, спростовує. І, як правило, настільки незграбно, що й політично сліпому видно, де шито білими нитками. Наприклад, після того, як московська ґазета "Труд" надрукувала інтерв'ю з українським президентом, де той обстоює офіційний статус для російської мови в Україні, Леонід Данилович категорично заявив: інтерв'ю цій ґазеті не давав. От і розв'язуй задачку з двома невідомими при двох відомих – хто ж із них, даруйте, бреше?
В черговий раз Леоніда Даниловича занесло недавно: 18 грудня, виступаючи перед реґіональними журналістами, він почав без папірця просторікувати на тему, чи причетна СДПУ(о) Медведчука-Суркіса до касетного скандалу. На його авторитетну думку, не причетна. Подумайте самі, говорив президент, якби я тоді подав у відставку, есдеки нічого не виграли б. А кому було б це вигідно? За Конституцією у такому випадку виконувати обов'язки президента мав би прем’єр-міністр. Далі, мовляв, і самі можете прикинути.
А прикидати, власне, нічого – прем'єром був тоді Віктор Ющенко. Отже, вирішили журналісти, президент вказує винуватця – і почалися коментарі з цього приводу. Вже й прес-служба блоку "Наша Україна", який очолює Віктор Ющенко, делікатно запевняє: президента ввели в оману недобрі люди. І сам Віктор Андрійович мусів публічно зазначити, що не давав підстав для таких висновків глави держави.
Словом, чергове одкровення Леоніда Даниловича сколихнуло український політикум: нема ради – треба викручуватися. І президент особисто змушений був пояснити журналістам, що не вважає лідера блоку "Наша Україна" Віктора Ющенка причетним до "касетного скандалу", і що слова його щодо непричетності до цього СДПУ (о) і вигоди В. Ющенка від можливої президентської відставки були невірно потрактовані як звинувачення на адресу Віктора Андрійовича.
І на цьому, як кажуть, спасибі. Багатьом і неозброєним оком видно, що між президентом і екс-прем'єром взаємини далеко не сімейні. Незважаючи на те, що свого часу Віктор Андрійович шокував український загал заявою, що вважає Леоніда Даниловича за батька рідного, сам «батько» скоріше є для нього вітчимом, який не долюблює свого пасинка. Особливо, як авторитет останнього серед простих людей став зростати, а рейтинг популярності названого сина став набагато перевершувати рейтинг названого батька. Такого Леонід Данилович нікому не прощає, власне, надзвичайна популярність Віктора Андрійовича в народі і згубила його як прем'єра.
Ця популярність утримується й досі і не дає спокою довгожителям Банкової. Сам Леонід Данилович не пропускає нагоди, щоб зайвий раз не дійняти Віктора Андрійовича. То він мимохідь кидає, що успіх, якого добився уряд Ющенка, був підготовлений попередніми урядами(?!). То, коли Верховна Рада не ухвалила бюджет-2002 у другому читанні, ґарант звинуватив у цьому – кого б ви думали? – Ющенка, оскільки проти проголосували фракції, які його підтримують. А тепер ось натяки про касетний скандал...
Звичайно, неприємно, коли тебе на кожному кроці дістає сам, хай хоч і не рідний, але «батько нації». Та особливо перейматися цим не слід. І сьогодні Віктор Ющенко за всіма опитуваннями має найвищий в Україні рейтинг. І, треба сподіватися, що й матиме. Бо нині навіть і ті, радикально налаштовані націонал-демократи, які не сприймають певних компромісів з боку Ющенка і хотіли б бачити в його діях більше рішучості й активності, – навіть ті, слухаючи нападки на Віктора Андрійовича, пом'якшують свою непримиренну позицію.
Сьогодні пересічний українець особливо прислухається до експромтів президента: якщо ґарант проти Ющенка, то це щось та значить. Тож треба придивлятися не до того, як діє нині Віктор Андрійович, а прислухатися до того, що говорить про нього Леонід Данилович. І тут краще притримуватися давньої істини: недоброзичливець мого друга – мій недоброзичливець.
Хоч і кажуть, що язик без кісток, та мають все-таки рацію англійці, мудрість яких сконденсована у фразі, винесеній у заголовок.

21.12.2001

До змісту Віталій КАРПЕНКО ВИКЛИКИ ХХІ ВІКУ ПОЛІТИЧНІ ХРОНІКИ ПЕРОМ ПУБЛІЦИСТА