Віталій КАРПЕНКО
ВИКЛИКИ ХХІ ВІКУ
ПОЛІТИЧНІ ХРОНІКИ ПЕРОМ ПУБЛІЦИСТА

2. КУЧМІЗМ БЕЗ МАСКИ

ВЛАДА АГОНІЗУЄ...

Протестні акції в Україні попри шалений спротив влади набрали досить потужного розмаху. Річ не в тім, що влада применшує кількість учасників мітингу на Європейській площі до 15 тисяч, а опозиція перебільшує до 100 з лишком тисяч осіб – точний облік все одно ніхто не вів, він просто неможливий. Суть в іншому.
По-перше, акція опозиції “Повстань, Україно!” підтримана в реґіонах і стала всеукраїнською територіально.
По-друге, на вулиці вийшли люди різних політичних поглядів – під жовто-блакитними та червоними прапорами – і тому вона стала всеукраїнською за кінцевою метою. Залякування обивателя з боку влади комуністичною загрозою, як це було під час минулих президентських виборів, цього разу не спрацювало. Людей об’єднало спільне розуміння необхідності зміни існуючого кримінально-олігархічного режиму.
По-третє, до опозиції приєдналася частина нашоукраїнців, а їхній лідер Віктор Ющенко, якого з усіх боків критикували за нерішучість та невизначеність, привселюдно поставив свій підпис під резолюцією-вимогою відставки президента Кучми. Це не тільки шокувало владу, а й дало потужний імпульс опозиційній хвилі.
І цинічно грубі дії влади – встановлення політичної цензури, інформаційна блокада опозиційних лідерів, замовчування правди і відверта брехня, судова заборона мітингувати у центрі міста та спроба відправити протестантів на заміський спортивний комплекс “Чайка”, всілякі перешкоди прибуттю людей до столиці з регіонів (відмова у продажу залізничних квитків, ганяння порожніх електричок у бік Києва, заборона під розписку автотранспортним підприємствам надавати автобуси до Києва, пробиття дорожньою міліцією шин тих автобусів, які всупереч забороні везли мітингуючих тощо) – все це не дало бажаного результату, не зупинило протестну акцію, хіба що істотно збило її масовість. Натомість продемонстрували тваринний страх влади перед своїм народом. І це одна з прикметних ознак агонії, яка охопила керівну верхівку режиму.
Друга ознака агонії – стягнення до столиці величезної кількості міліції з областей, озброєних до зубів загонів спеціального призначення (не було тільки армії і танків, хоча були броньовані автобуси, та армія й непотрібна, бо міліцейські сили кількісно її значно перевищують), а також використання в боротьбі з опозицією прокурорських, судових та податкових органів. Брутальне знищення спецзагонами міліції наметового містечка на вулицях, що прилягають до будинку президентської адміністрації, побиття протестуючих, арешт понад 60 учасників акції, силове блокування опозиційних народних депутатів на сходах резиденції ґаранта в ніч з 24 на 25 вересня стало апогеєм владного тиску на опозицію.
Опозиція відповіла адекватно: напередодні 24 вересня – дня повторної акції громадянської непокори троє її лідерів – Тимошенко, Мороз, Симоненко, – користуючись депутатською недоторканністю, пройшли в приміщення українського телебачення, вимагаючи в керівництва згідно з законом 10 хвилин прямого ефіру, щоб спростувати брехню про акцію “Повстань, Україно!” та розказати людям правду. Їхню вимогу не задовольнили – великий страх перед правдою, – але й планові теленовини того дня в ефір не вийшли. Цю подію влада назвала більшовизмом, як опозиція розгром міліцією наметового містечка порівняла з фашизмом.
У Верховній Раді опозиційним фракціям не вдалося поставити на порядок денний питання про політичну ситуацію в Україні – забракло голосів. Банкова має ще сильний вплив на депутатів і багато хто, побоюючись репресій і тиску на їхній бізнес, побоявся проголосувати “за”. Хоча факт політичної кризи визнавала більшість депутатів, тільки шляхи виходу з неї бачили різні. Віктор Ющенко, як завжди, з трибуни Верховної Ради висловився толерантно, спокійно, але точно: суть кризи “дуже проста: люди голосують за одних, влада належить іншим... Доки парламент не буде парламентом, а філією Банківської, ми не вийдемо з політичної кризи.”
Як відомо, президент категорично відмовився зустрічатися з опозицією і приймати вимогу всеукраїнського мітингу на Європейській площі: мовляв, ув опозиції немає нічого конструктивного. Тоді останній нічого не залишалося, як наважитися на крайній крок: півсотні депутатів пройшла в приміщення Адміністрації президента, вимагаючи зустрічі з ґарантом. Там їх уже чекали омонівці з пластиковим щитами, гумовими палицями та автоматами (вогнепальна зброя проти депутатів – небачено!), і заблокували депутацію на сходах між третім і четвертим поверхами. У відповідь депутати оголосили голодування і заявили, що не вийдуть з приміщення, доки не зустрінуться з президентом. Зустріч таки відбулася другодні – президент рішуче відкинув вимогу доброхіть подати у відставку, заявивши, що обраний народом, і буде виконувати свої обов’язки до закінчення терміну.
Звичайно ж, нічого іншого від нього й не чекали. Утриматися будь-якими засобами, спираючись на силові структури, – єдиний вихід для нині діючого президента. Все інше означало б: або сісти на лаву підсудних, або тікати від народного гніву до милої серцю Москви, бо якась інша країна навряд чи надасть такій одіозній постаті притулок. Тому опозиція вирішила продовжувати боротьбу всіма доступними їй законними засобами. Зокрема, всі чотири фракції (з нашоукраїнцями включно) вирішили не брати участі в голосуванні у Верховній Раді. Пропрезидентським фракціям нічого не лишається, як спробувати створити більшість без них. Можливо це і вдасться – не вперше переманювати, перекуповувати, перетягувати, залякуючи репресіями податкової адміністрації, нестійких депутатів до однієї кошари. Та навряд чи така більшість буде дієздатною – при першому ж подиху сприятливого політичного вітерцю вона розпадеться. І навряд чи обмежиться діяльність опозиції стінами Верховної Ради – її лідери вже набули чималого досвіду роботи в масах, які все більше не вірять владі і президентові. Тому не слід дуже дивуватися, якщо невзабарі Україну струсоне потужний страйковий рух. Така сумна перспектива може очікувати нашу країну. Але сьогодні явно виявила себе гостра парламентська криза – і це є третьою ознакою агонізуючої влади.
Четвертою ознакою – можна вважати міжнародний фактор, себто крайню втрату позитивного іміджу і довіри керівництва держави на чолі з Кучмою за рубежем. Відсутність свободи слова в Україні, штучне зволікання з розслідуванням звірячого убивства журналістів Ґонґадзе та Александрова, високий рівень корумпованості українського чиновництва, небезпідставна підозра в порушенні санкцій ООН щодо продажі зброї та стратегічних матеріалів Іракові й іншим тоталітарним режимам – ці теми з царини засобів масової інформації перейшли у сфери дипломатії та міжурядових відносин. США офіційно визнали автентичними записи майора Мельниченка, зокрема той фрагмент, де голосом, схожим на голос Кучми, дається згода на продаж Іракові радарної системи “Кольчуга”. (До речі, в Україні мало хто сумнівався у справжності записів: надто вже прикметний і голос нашого ґаранта, і його інтонація та манера розмовляти, і його лексика, здобрена добірним московським матом). У зв’язку з цим змінюється ставлення офіційного Вашинґтона до України і її президента Кучми особисто, з відмовою у фінансовій допомозі нашій державі.
А це вже серйозно – за Америкою пішли інші країни: лідери Євросоюзу вимагають пояснень, президент Польщі Кваснєвський теж, схоже, змінює прихильність до Кучми на настороженість. До цього слід ще додати, що Європейський суд узяв до розгляду позов Лесі Ґонґадзе за фактом убивства її сина. І що Григорій Омельченко від імені тимчасової слідчої комісії Верховної Ради подав до Генеральної прокуратури офіційні заяву дружини Ґонґадзе Мирослави та свідчення майора Мельниченка про причетність вищих державних чиновників до цього вбивства з проханням порушити проти них кримінальну справу. Все це поглиблює міжнародну ізоляцію Кучми.
Вищі чиновники з усіх сил намагаються переконати громадськість в нібито безпідставності американських підозр щодо продажу “Кольчуг”. Леонід Кравчук, виступаючи у прямому ефірі на радіо “Свобода”, сказав, що повірить у факти продажу зброї, якщо США нададуть офіційні документи про це, та ще мало не завірені червоною печаткою. Лукавить хитрий лис: адже добре знає, що такі речі не документуються, навпаки, порушники заборон ООН поглибше ховають кінці. Ющенко, коли його запитали, чи причетний уряд до продажу зброї Іракові, чесно відповів: очолюваний ним уряд – ні; але ж в Україні два уряди, є ще той, що на Банківській.
Звичайно ж, Україна офіційно зброю не поставляла Іракові. Та це зовсім не означає, що зброя з України туди не потрапила. Як це робиться через комерційні структури та посередників, вищі чиновники знають. Зрештою, поставляла Україна зброю чи ні – справа юридична. Та суть у тім, що глава держави, знаючи про міжнародні санкції на продаж зброї, дав згоду на це, про що свідчать записи Мельниченка. А це вже моральна сторона справи.
На жаль, з моральністю у нашого найвищого керівництва не все гаразд. Згадаймо, як на державному рівні заперечувалася взагалі можливість магнітних записів у президентському кабінеті, як заперечувалась можливість самих розмов, які велися там, як потім доводилося, що ці записи змонтовані. Згадаймо, як цинічно висловився Кучма, коли українською ракетою був збитий російський пасажирський літак над Чорним морем і загинуло понад сімдесят людей – мовляв, нічого незвичайного не трапилося, у світі такого роду події трапляються часто. Згадаймо, скільки разів Леонід Данилович говорив одне, а робив протилежне; наприклад, добре знаючи про нечистого на руку Лазаренка, просував його на найвищі посади та нагороджував орденами. Або, якщо вірити Морозові, – а не вірити немає підстав – чого варте використання 20 млн. грн. з Чорнобильського фонду на облаштування президентської резиденції. Чи не чистої води блюзнірство? Або чому не потрапили до державного бюджету 350 млн. грн., виручені за продані Росії бомбардувальники, які, за твердженням того ж таки Мороза, були просто покладені в приватні кишені?
Все це свідчить про аморальність нинішньої влади, відсутність у неї будь-яких етичних принципів. Моральний розклад вищого чиновництва є п’ятою, і для українців чи не найголовнішою, ознакою владної агонії.
Звичайно ж, такий режим не має права на існування будь-де, і в Україні він має впасти неодмінно. Тільки коли це трапиться, нині ще важко сказати. Не слід тішити себе тим, що станеться це безболісно і швидко: чим слабкішим стає режим, тим цупкіше він тримається за владу. Конаючий звір завжди небезпечніший за звіра здорового.
У світлі сказаного стають зрозумілими радикальні дії опозиційних сил. Декому, надто за рубежем, у демократичних суспільствах, вони здаються зайве радикальними і дестабілізуючими. Але ж на діалог влада йти не хоче й опозиції більше нічого не залишається, як використовувати всі можливі важелі тиску на неї. До того ж, слід віддавати належне тому, з яким режимом опозиція має справу. Хоч би як хто ставився до комуністів, – а з ними у націонал-демократів протилежні ідеологічні платформи, – та, певно, має рацію Петро Симоненко в тому, що “чинна в Україні влада тримається тільки на репресивному апараті, а в суспільстві накопичилася така критична маса народного гніву у кількості десятків мільйонів обездолених людей, що у будь-який момент може статися соціальний струс. Народ вимагає, щоб цей цинічний, антинародний, антидемократичний режим, який будував Леонід Кучма зі своїми опричниками, пішов у відставку! Це – головна вимога сьогодні політичного моменту в Україні”
Ось що об’єднало в одні колони такі різні політичні сили. Їм по дорозі тільки до усунення основної перешкоди на шляху демократичного розвитку України, і цю дорогу треба пройти. Далі шляхи розійдуться...

26.09.2002

ОПОЗИЦІЯ І ВЛАДА: ХТО КОГО?

12 жовтня у столиці та в багатьох обласних центрах Україні відбулася чергова акція опозиції під назвою “Народний трибунал”. Судили, звісно умовно, президента України Леоніда Кучму. У Києві на Європейську площу, де в присутності 10 тисяч (за даними міліції) і 30 тисяч (за даними організаторів) осіб відбувався “трибунал”, запросили самого “підсудного” та Віктора Медведчука в ролі його адвоката – жоден з них не відгукнувся. Тому захисником ґаранта був призначений головний редактор опозиційної ґазети “Свобода” Олег Ляшко, щодо якого влада застосовувала репресії. Головуючим “трибуналу” обрано Володимира Олійника, колишнього мера Черкас, секретарем – соціаліста Йосипа Вінського. У ролі народних обвинувачів виступили Віктор Шишкін, Сергій Головатий, Григорій Омельченко та Анатолій Єрмак. У своєму заключному слові захисник президента Олег Ляшко сказав, що просить виправдати Кучму, як "людину неосудну, оскільки він потребує спеціальної медичної допомоги".
“Народний трибунал” визнав “підсудного” винним у порушенні Конституції і законів України за 24 статтями, серед яких є класифікація таких злочинів, як посягання на територіальну цілісність та недоторканність України, державна зрада, умисне вбивство та погроза вбивством, привласнення майна, відмивання грошових коштів, зловживання владою та службовим становищем, геноцид тощо.
Вердикт “народного трибуналу” такий: “Піддати Кучму Леоніда Даниловича найвищій формі народної кари – загальному осуду, і звернутися до судових органів України з вимогою розглянути цю справу відповідно до Закону, застосувавши до нього найвищу міру покарання – довічне ув’язнення”. Це рішення мітингуючи передали Генеральній прокуратурі України.
Подібні “трибунали”, але менш масові, відбулися і в інших містах. У Чернівцях, наприклад, президента “засудили” на довічне ув'язнення в закритих шахтах Донеччини.
Які ж висновки напрошуються з осінніх акцій української опозиції?
Передусім, протестні виступи показали, що влада з такою ж затятістю хоче утриматися, з якою опозиція намагається її скинути. Поки що ж перевага на боці переляканої влади, яка зазнає значного тиску як зсередини, так і зовні (справа продажу “Кольчуг” на порушення ембарго ООН). Однак певні поступки і поправки у свої дії вона змушена зробити. Хоч як рішуче Л. Кучма відкидав навіть думку про можливість зустрічі з опозицією, проте змушений був прийняти лідерів опозиційних блоків. У нинішні часи влада не рішилася на силову розправу з народом, який вийшов на вулиці, як це було чорного вівторка 1995 року під час поховання київського Патріарха Володимира (Романюка), коли було влаштоване криваве побиття похоронної процесії. Так само не повторилося побоїще, яке влаштувала міліція 9 березня минулого року щодо мирної демонстрації біля пам’ятника Тарасу Шевченкові. Починаючи з 16 вересня, відколи розпочалися протестні акції, незважаючи на інспіровану владою судову заборону проводити маніфестації у центрі столиці, силові структури не наважилися чіпати протестуючих людей, окрім нічного знесення наметового містечка біля Адміністрації президента. Що ж, минулі уроки не пропали марно.
Зате влада стала діяти хитріше і вишуканіше, розпочавши безпрецедентний прокурорський тиск на керівників опозиції – на них заведено по кілька кримінальних справ нібито за порушення законодавства. Триває також “викручування рук” депутатам при формуванні адміністративним чином так званої більшості у Верховній Раді: тут діють де батогом, а де пряником. Подейкують, що перебіжчикам із інших фракцій до більшості обіцяли від 100 до 200 тисяч ам. доларів плюс по “мерседесу”. Це твердження, звичайно ж, не доведене, однак перехід до більшості Олега Блохіна з блоку комуністів та академіка Петра Толочка, головного редактора “Голосу України” Сергія Правденка й колишнього міністра юстиції Василя Онопенка з блоку Юлії Тимошенко змушують багатьох згадати народну мудрість, що не буває диму без вогню.
Таким чином, у Верховній Раді склалася дивна і незрозуміла демократичному світові ситуація, коли більшість утворюють ті політичні сили, які не користуються, як показали минулі парламентські вибори, підтримкою народу (в сумі 18% голосів за партійними списками), вони й формуватимуть уряд; а ті фракції, що разом отримали близько 60% голосів виборців фактично усунені від влади і змушено опинилися в опозиції. На владному Олімпі нинішньої України бачимо президента, який, за твердженнями соціологів, має підтримку лише 5% населення країни, та купку олігархів, які разом контролюють усю владну виконавчу вертикаль.
Тому нинішнє політичне протиборство в Україні – це протистояння з одного боку національно-демократичних сил, які не можуть змиритися з тим становищем, коли безбожно грабуються національні багатства українського народу, країна опинилася на останній межі, за якою – прірва, а з другого – нинішньої влади, яка довела до такого стану суспільство і не має морального права керувати ним. Єдиний вихід, який бачить опозиція, – відсторонення від влади кримінально-олігархічного клану, як вона вважає, на чолі з президентом Л.Кучмою. Це якраз і не вдається: опозиції з її благородною метою бракує сил, а влада, яка не має морального права керувати державою і фактично вже агонізує, спирається на силові структури і тримається на репресіях.
Ось тут і виникає закономірне запитання: якщо більшість українського суспільства не підтримує нинішньої влади – про це свідчать соціологічні опитування і це показали минулі парламентські вибори, – то чому ж на заклики опозиції відгукуються лише десятки тисяч людей, а не сотні тисяч і не мільйони, як за політичною логікою мало б бути?
Звичайно, багато що пояснюється превентивними діями влади, яка будь-якими засобами намагається локалізувати якщо не протестні настрої, то бодай протестні виступи. Багато стало відомо про штучні перешкоди, які створює виконавча влада у столиці і на місцях, щоб запобігти участі людей у протестних заходах опозиції. Це, зокрема, жорстка інформаційна блокада опозиційних сил, ізоляція їх від найпотужніших залежних від влади та підконтрольних їй засобів масової інформації, надто – найдоступніших для загалу телебачення й радіо. Це – встановлення в державі політичної цензури, проти якої так дружно піднімається свідомий журналістський корпус. Зрештою, це залякування за участь у протестних акціях: студентів – відрахуванням з навчальних закладів, працівників бюджетних установ – звільненням з роботи, дрібних і великих підприємців – податковими перевірками тощо. Селяни, які й раніше не відзначалися високою політичною свідомістю, нині, ошукані, бо фактично зосталися без землі, взагалі зневірено на все махнули рукою. Залишаються пенсіонери, більшість з яких ледь животіє на мізерні пенсії і яким нічого втрачати, але багато з них не мають уже сил і на вулицю вийти.
Безумовно, перелічені фактори впливають на політизацію та активність українського загалу. Однак пояснювати тільки цим невисоку результативність опозиційних протестів було б хибно. Треба брати до уваги загальний стан українського суспільства. По-перше, у більшості своїй воно пригнічене постійними негараздами і зайняте думками про нинішнє виживання, а не про майбутнє людське життя. По-друге, воно у переважній більшості зневірене в ідеалах незалежності України, оскільки за одинадцять років після грудневого референдуму 1991 року у країні не тільки нічого не змінилося на краще, а стало ще гірше. По-третє, лозунг опозиції “Геть Кучму!” багато хто сприймає буквально, а не як першопричину нинішньої стагнації, усунення якої відкриє шлях до демократичних перетворень і відповідно – до поліпшення загального доброжитку. По суті, справа ж не в одному Кучмі, а в режимі, ним створеному. До Кучми був Леонід Кравчук – за його каденцію позитивних змін теж не відбулося., навпаки, багато неґативних тенденцій було закладено за роки його президентства.
Отже, опозиції слід було б переакцентувати увагу таким чином, щоб усунення Кучми від влади не здавалося самоціллю, щоб український народ у своїй більшості отримав чіткі орієнтири щодо зміцнення демократичної Української держави задля вирішення передусім соціальних проблем і підвищення рівня життєвих стандартів для кожного громадянина.
Поки що ж опозиція докладає зусиль, щоб здійснити лозунг “Кучму геть!”, а Кучма з прибічниками з усіх сил намагається утриматися в керівному кріслі. На жаль, багатьма в Україні цей лозунг сприймається як реакція скривджених владою амбітних політиків, яких відлучили від влади. Сама ж влада висунула й намагається підтримати таку версію. Однак обидві сторони розуміють, що нинішній режим приречений, він не має історичної перспективи і повинен упасти. І коли одні намагаються прискорити його конання, то другі – прагнуть будь що продовжити його існування навіть в агонії.
Опозиція не припиняє боротьби, вона має, за словами її лідерів, чіткий план дій аж до нового року. За це час сподівається, що режим Л.Кучми впаде. Це й справді може статися, але за умови, що лозунги і дії опозиції дійдуть до загалу і будуть сприйняті і підтримані ним як єдино правильний шлях виходу із системної кризи, в якій опинилася Україна. Ось чому обидві сторони борються за Віктора Ющенка з його блоком, намагаючись перетягнути його на свій бік. Здається, Віктор Андрійович, попри нищівну критику як з боку влади, так і з боку опозиції, найглибше розуміє ситуацію і його позиція є найбільш прийнятною, оскільки орієнтує на боротьбу не “проти”, а “за” – за Україну, її національні інтереси, за високий доброжиток українського народу. Тому й його популярність у народі значна, а рейтинг, незважаючи на постійну компрометацію з боку влади та критику з боку опозиційних радикалів, не знижується тривалий час.
Багато хто розуміє: де буде Ющенко, там буде перемога. Вочевидь, це розуміє і він сам. І має, виходячи з цього, визначити, на чиєму боці він опиниться. Хто знає Віктора Андрійовича ближче, той не сумнівається, що місце лідера найбільшої у Верховній Раді фракції на боці народу.

14.10.2002

ПАРАДОКСИ УКРАЇНСЬКОЇ ВЛАДИ

Нинішня ситуація в Україні досить напружена. У політичній атмосфері вже давно пахне наступними президентськими виборами – все, що робиться сьогодні в нашому політикумі, підпорядковане їм. Тому варто розглянути диспозицію різних сил, і передусім пропрезидентських, саме крізь передвиборчу призму.
Центральне питання політичних протиборств, як відомо, – питання влади. Перемогу, яку здобули на минулих парламентських виборах національно-демократичні сили, уособлені в блоку “Наша Україна” Віктора Ющенка, була в них безсоромно вкрадена владою – ті, що вибори програли, забезпечили собі фактичний виграш. Вперте небажання нинішнього режиму не допустити до влади нашоукраїнців, підштовхнуло їх ближче до опозиції: тому ми й побачили Віктора Ющенка в компанії Симоненка – Мороза – Тимошенко під час протестних акцій опозиції 16 вересня ц.р. на Європейському майдані у Києві. Це були наймасовіші акції останнього часу, в яких взяло участь, за даними опозиції, до 100 тисяч людей, і які добряче налякали владу. Опозиція, яка ставила завдання змінити існуючий антинародний кланово-олігархічний режим і передусім змістити Л.Кучму як основну перешкоду на шляху до побудови справді демократичної України, на жаль, не здобула критичної маси всенародної підтримки. Опозиція зазнала поразки, масові акції пішли на спад і опозиційна діяльність перенесена з вулиць і майданів у стіни Верховної Ради.
Влада завдала опозиції три сильних удари:
Перший – завдяки тотальному контролю над засобами масової інформації та інформаційній блокаді опозиційних сил, горезвісному адміністративному ресурсові та фальшуванню результатів виборів режимові вдалося через мажоритарні округи провести чимало своїх прихильників до парламенту і не дати поразці набрати катастрофічних розмірів.
Другий – у час наймасовіших акцій влада всупереч своїм же запевненням незастосування сили до опозиції найбрутальнішим чином під покровом ночі саме силою блокувала опозиційних депутатів, знесла наметове містечко на вулицях, що прилягають до резиденції президента, та провела арешти учасників;
Третій – діючи підкупом, залякуванням, тиском контролюючих структур, влада так-сяк сформувала сумнівну пропрезидентську більшість у парламенті.
А здавалося, що режим ось-ось завалиться. Тим більше, що президент опинився в глухій ізоляції. Власне, він давно ізолював себе від народу – це навіть видно візуально, досить пройтися вулицею Банковою, де розташована його офіційна резиденція. Вона з усіх боків перекрита для транспорту. Наряди охорони постійно дефілюють по тротуарах, на перехрестях встановлені міліцейські пости. Таких безпрецедентних заходів безпеки не було ні за президентства Кравчука, ні за часів Щербицького. Саме у цьому приміщенні розташовувався ЦК КПУ, але туди можна було вільно увійти за партійним квитком кожному, а хто його не мав – міг безперешкодно отримати перепустку. Нині ж, простому смертному доступ до резиденції перекритий, а не простому – треба пройти принизливу процедуру, вивернувши кишені та розкривши для перевірки течки чи портфелі. Коли ж авто його величності президента з’являється у супроводі численної охорони на вулицях столиці, рух транспорту перекривається у місцях його пересування за годину у всіх прилеглих кварталах посиленими загонами дорожньо-патрульної служби.
Та головний фактор ізоляції – катастрофічна втрата довіри народу – рейтинг довіри до президента, за різними соціологічними опитуваннями, опустився до 6 відсотків.
До цього додалася ще й міжнародна ізоляція з боку західних демократій, у зв’язку з оприлюдненими Мельниченком розмови, з якої видно, що президент в обхід рішенню ООН санкціонував нелегальний продаж комплексів під назвою “Кольчуга” Іракові, хоч сам факт продажу ще не доведений. Дійшло до того, що на засідання комітету Україна – НАТО Л.Кучма не був запрошений – для цього спеціально перевели це засідання у формат міністрів закордонних справ.
І тут бачимо, мабуть, суто український парадокс: що більша недовіра до президента, що щільніша його внутрішня та міжнародна ізоляція, то більше зусиль він докладає – і небезуспішно – до зміцнення особистої влади. Маючи стільки повноважень, скільки не має жоден глава держави у демократичному світі, Л.Кучма перетворив свою канцелярію у другий, а фактично у перший Кабінет Міністрів, бо легітимним Кабміном фактично керує Адміністрація президента в особі Віктора Медведчука. В державі на порушення Конституції запроваджена політична цензура. Раз у раз перетасовується кадрова колода голів обласних та районних адміністраторів, головним критерієм при цьому є особиста відданість главі держави: ось і недавно указом президента зміщено кількох обласних “губернаторів”, низці оголошено догани, звільнено керівників восьми районних держадміністрацій у чотирьох областях – і це, як подейкують, тільки початок.
Таким чином, встановивши жорсткий контроль над виконавчою вертикаллю, режим на чергу дня поставив завдання перехопити вплив над іншими вищими державними органами. У Верховній Раді інтереси існуючої влади представляє хистка більшість. Верховний суд України очолив Василь Маляренко, якого вважають близьким до СДПУ(о) Медведчука: Л.Кучма публічно висловив підтримку його кандидатури. Нависла загроза над лідером найбільшої в Україні профспілкової федерації Олександром Стояном, народним депутатом від “Нашої України”, і заміни його зручнішою для влади постаттю.
Схоже, що для атаки на голову Національного банку України Володимира Стельмаха, який був заступником Віктора Ющенка у бутність того головою правління НБУ, використано нині уже екс-прем’єра Анатолія Кінаха: той зробив подання президентові про необхідність кадрового зміцнення керівництва Нацбанку, передусім заміни його голови. Хоча жодних видимих причин для відставки Стельмаха не було. А невидимі стають очевидними: звільнення Стельмаха – призначення “свого” – емісія гривні, щоб залатати бюджетну діру у 3,5 млрд. грн., яку відмовився проводити Стельмах – нарешті, за дальнім прицілом, своя людина потрібна для вирішення “делікатних” фінансових питань під час наступних президентських виборів. Відразу ж серед зацікавлених депутатів уже й кандидатура на голову правління НБУ виринула – Сергій Тигіпко: таким чином, усувається з політичної арени один з можливих претендентів на главу уряду і водночас залучається до повної підтримки влади очолювана ним одна з найбільших фракцій.
Як закінчиться ця авантюра ще невідомо, але її виконавця Анатолія Кінаха уже відправлено у відставку. Його кандидатура була висунута кількома фракціями на новий строк і ще до недавнього часу розглядалася як цілком реальна, оскільки Анатолія Кінаха вважають близьким до клану Медведчука. Власне, уряд Кінаха не був найгіршим, зокрема, йому вдалося утримати тенденцію збільшення промислового виробництва, яке намітилося ще за прем’єрства Віктора Ющенка. Але зіграла свою роль випробувана президентська тактика балансування і встановлення рівноваг між кланами: прагненню кланові Медведчука безальтернативно панувати на владному Олімпі протиставлено донецький клан – Кучма провів “консультації” з фракціями більшості, після чого запропонував на прем’єра кандидатуру донецького адміністратора Віктора Януковича.
Віктор Януковича на чолі Донецької області уже 5 років, тісно співпрацює з одним з найбагатших українських олігархів Ренатом Ахметовим (за свідченнями преси, його активи оцінюються в 1,7 мільярда ам. доларів). Заслуги Януковича перед ґарантом значні – на президентських виборах область дала майже 53% голосів, а на минулих парламентських – тотально проголосувала за прокучмівський блок. Та річ не тільки в цьому, а більше в тому, що президент таким чином убиває аж трьох зайців – залучає на свій бік могутній донецький клан, знаходить противагу кланові Медведчука і дає можливість парламенту хоча б в одному принциповому питанні продемонструвати згоду і показати, що більшість таки функціонує.
Коли ви читатимете цю статтю, уже буде відомо, чи набере кандидатура Януковича достатню кількість голосів – скорше за все набере, хоч опозиційні фракції виступають різко проти. Адже проведена серйозна ідеологічна “артпідготовка”, спрямована на обробку суспільної свідомості через ЗМІ, знову випробуваним методом “індивідуальної роботи” з депутатами мобілізуються необхідні для цього голоси.
Такі сьогодні політичні маневри існуючого режиму. Сумно, але, як завжди, на перше місце ставляться інтереси певних політичних кіл, а не України. І, як завжди, у програші будуть, на жаль, український народ та українські інтереси.

18.11.2002

„Я” СТАЄ ПЕРШОЮ БУКВОЮ В ПОЛІТИЧНОМУ АЛФАВІТІ УКРАЇНИ...

Приблизно так висловився один з лідерів соціалістів Юрій Луценко, коментуючи результати голосування у Верховній Раді щодо згоди на призначення прем’єром Віктора Януковича. Загалом коментарів щодо цього в українському політикумі не бракувало. Сам, тепер уже колишній, донецький „губернатор” результати голосування – 234 голоси „за” – назвав очікуваними. Власне, в тому, що пройде саме Янукович, мало хто з політологів сумнівався, прогнозуючи його перемогу ще до розгляду питання Верховною Радою: надто відомі методи, якими діє влада, надто залежний від неї нинішній парламент. Однак тепер, коли прем’єрство Януковича стало доконаним, цей факт вимагає глибшого осмислення і прогнозування, що ж чекає Україну у зв’язку з цим.
Саме по собі голосування викликало подивування не стільки позитивним результатом, скільки досить скромною перевагою поданих голосів над необхідними 226-а. Адже для успішного проходження Януковича у повній мірі був задіяний шалений адміністративний тиск на депутатів та кинуті не менш шалені кошти для перекуплення голосів. Подейкували, що останнім часом такса за перехід депутата з лав опозиції до більшості досягла 300 тисяч доларів США. Однак націонал-демократи витримали тиск та утрималися від спокуси: крім втрати блоком Юлії Тимошенко ще двох мандатів, що переметнулися до більшості, тільки двоє представників опозиційних фракцій – Олександр Омельченко, син київського мера, з „Нашої України” та соціаліст Сергій Кіроянц – всупереч фракційним рішенням проголосували за Януковича. І все ж він не отримав тих понад 250 голосів, на які сподівався спікер Володимир Литвин. Це, вочевидь, одна з прикметних ознак ситуації у парламенті – незважаючи ні на що, владі не вдалося роздрібнити опозиційні ряди, отже, легкого життя для президентського оточення і нового прем’єра не буде.
Друга сторона медалі – дуже хистка перемога Януковича: 234 голоси – це більшість, яка не має запасу міцності. Тому Янукович змушений буде постійно зважати на забаганки депутатських фракцій і груп, що голосували за нього, – колізії бодай з однією з них здатні створити кризову ситуацію.
А що такі зіткнення можливі, сумніватися не доводиться. Призначення Януковича не є органічним виявленням політичної волі справді парламентської більшості, а результатом міжкланової боротьби на владному Олімпі України. Цього разу за підтримки президента Леоніда Кучми переміг донецький клан, а київський на чолі з Медведчуком – Суркісом мовчки проковтнув гірку пігулку – фракція (СДПУ(о) дружно підтримала президентську позицію у сесійній залі, фактично здавши свого ставленика Анатолія Кінаха. Та це ще зовсім не означає, що „київські” назавжди змирилися з цим і не спробують при першій нагоді взяти реванш. Отож, політична ситуація попри зовнішню видимість стабілізації залишається такою ж напруженою, як і до цього.
Дії президента та його оточення стають яснішими, якщо взяти до уваги нинішній соціально-політичний стан українського суспільства: зростання внутрішнього боргу, заборгованості по зарплаті, встановлення політичної цензури в засобах масової інформації, значний дефіцит державного бюджету тощо. При цьому, як свідчить президент Центру ринкових реформ Володимир Лановий, до 45 % внутрішнього валового продукту (це 80 – 90 млрд. грн.) розподіляється за допомогою механізмів корупції, іншими словами, до 20 відсотків усіх доходів громадян (9 – 10 млрд. грн.) потрапляють до кишень самих корупціонерів.
Зрозуміло, що народ не може довіряти такій владі. Як показали соціологічні опитування фонду „Демократичні ініціативи” та компанії „Тейлор Нельсон Софрез Україна”, проведені на початку листопада, український люд найменше довіряє президентові Леоніду Кучмі та керівникові його адміністрації Вікторові Медведчуку. Так, не довіряє президентові 57% населення, тоді як довіряє йому лише 8,2%.
Принагідно слід зазначити, що практично всі відомі політики (Юлія Тимошенко, Євген Марчук, Володимир Литвин, Петро Симоненко, Сергій Тигіпко, Олександр Мороз, Анатолій Кінах) мають мінусовий рівень недовіри (різницю між довірою і недовірою) – від 21 до 36 відсотків. Єдиним політиком, у якого довіра і недовіра практично врівноважені, є Віктор Ющенко. Рейтинг його популярності тримається на тому ж високому рівні, як і під час парламентських виборів – повну підтримку йому виявляють, за опитуваннями Центру імені Разумкова, 28,9% опитаних (для порівняння: Л.Кучму, за цими ж опитуваннями, підтримує лише 6,5% населення, а В.Медведчука – 9,2%).
Велика популярність Віктора Ющенка, вочевидь, не дає спокою нинішнім можновладцям. Та, ті шалені зусилля, що докладаються для його компрометації, не досягають мети. Що ж дивуватися, що попри об’єктивні показники, на посаду прем’єра запропоновано не найдостойнішого, а людину, якій, за даними того ж таки центру Разумкова, довіряє тільки 2,3 відсотки респондентів. Отже, і досі Віктор Ющенко є найреальнішим претендентом на посаду президента України. Якби вибори глави держави відбулися в листопаді цього року, а в списках була пара Ющенко – Тимошенко, то голоси розподілилися б відповідно так: 36,7% – 9,8%; а в парі Ющенко – Симоненко – відповідно 37,9% – 17,5%.
Така популярність лідера „Нашої України” декого, схоже, дуже непокоїть. Очевидно, у зв’язку з цим Віктор Ющенко отримує недвозначні погрози: як повідомив він сам в одному з інтерв’ю, йому підкинули чистий конверт, у якому був аркуш паперу з чотирма прізвищами – трьома відомими людьми, нині уже покійними, та його ім’ям з позначкою „у”. Дуже зловісно, якщо взяти до уваги рівень криміналізації в Україні і несподівані смерті тих людей, які виявляли свою критичну налаштованість до реальної дійсності.
З огляду на всі ці факти, не складно припустити, що президент з його найближчим оточенням, відчуваючи хисткість і непевність свого становища, прагне за будь-яку ціну утримати владу. Все більш рельєфним у суспільстві стає переконання, що Л.Кучма має достроково скласти повноваження президента. Якщо цю версію вважати реальною, то призначення Януковича якраз і відбулося з прицілом на можливого наступника, який, за російським варіантом, ґарантує і забезпечить недоторканність самому ґаранту та його родині. Так само, як і те, що президент, декларуючи на словах, що згоден передати Верховній Раді (за допомогою більшості) право формувати уряд, на ділі залишив за собою призначення силовиків (міністрів внутрішніх справ, оборони, голову Служби безпеки) та міністра юстиції. Тенденція зрозуміла – ставка на силу та авторитаризм.
Отже, Янукович опинився в досить складному становищі. Не маючи за плечима міцної парламентської більшості, на яку можна спертися, він мусить у всьому годити президентові, чим навряд чи завоює підтримку суспільства. А щоб не спіткнутися, не наразитися на підводні інтереси інших олігархічних кланів, має бути гранично обережним. Можна припустити з великою ймовірністю, що економікою та розв’язанням складних соціальних проблем займатися буде нікому і ніколи, що тільки поглибить прірву між владою і народом.
Тому, повертаючись до фрази, винесеної у заголовок, що „Я” стає першою буквою в політичному алфавіті України”, слід уточнити: тимчасово. Дехто з політологів пророкує Януковичу від сили півроку політичного життя: за шість місяців, на їхню думку, або виникне нова криза влади, викликана зіткненням інтересів різних кланів, або президент пожертвує Януковичем, як пожертвував Кінахом та іншими, як тільки відчує, що свіжоспечений прем’єр не виправдує його надій або стає загрозою для його одноосібної влади.
Та час покаже, наскільки такі прогнози є реалістичними...

24.11.2002

ЧИ СТАНЕ НАЦБАНК РОЗМІННОЮ МОНЕТОЮ?

Силоміць збита пропрезидентська парламентська більшість, хоч і не так тріумфально, як планувалось, але виконала першу установку – обрала все-таки на прем’єра Віктора Януковича. Проте на другому кроці, не превеликий жаль конструкторів цієї політичної гри, вийшла осічка: забракло голосів, щоб усунути з посади голову правління Національного банку України Володимира Стельмаха – 212 при необхідному мінімумі 226. Не допомогла інтенсивна попередня обробка громадської думки, що нібито зміна керівництва НБУ викликана потребами часу, зокрема бажанням стабілізувати ситуацію через утвердження хисткої більшості у парламенті, і що буцімто сам Стельмах написав заяву про відставку.
Насправді і перше, і друге – грубий піарівський хід. Ніякої реальної потреби міняти голову Нацбанку не було: Стельмах, який очолив центральну установу країни 2000 року, замінивши на цьому посту найуспішнішого банкіра держави Віктора Ющенка, продовжував його курс, проводив професіональну кредитно-фінансову політику, вміло утримував стабільність гривні. Він відомий і в самій Україні, і в світі як добрий фахівець. Його “благословив” навіть сам ґарант, публічно сказавши, що знає Стельмаха з 1992 року “як тяглову конячку” і що “він працюватиме, поки я працюю”.
Те, що той же ґарант і запропонував Стельмаху піти у відставку, уже ні в кого подиву не викликає: Леонід Данилович без жалю здає своїх соратників, як відпрацьований матеріал, тільки-но ті, на його думку, перестали вкладатися в рамці його задумів. Але цього разу безглуздість заміни успішно працюючого керівника Центробанку була настільки очевидною, що викликала критичні коментарі у низки депутатів та банкірів – вітчизняних і зарубіжних. Суть висловлювань зводилася до того, що відставка глави НБУ запланована як політичне рішення, продиктоване перерозподілом сил у владних структурах, що це може погіршити надійність банківської системи країни та неґативно вплинути на курс гривні і стабільність валютного ринку, що Стельмах – помітна постать на фінансовому обрії і успішно справляється зі своїми обов’язками.
То у чому ж річ? – постає закономірне запитання.
З самого початку було видно неозброєним оком, що навколо Нацбанку розпочалися політичні спекуляції. Поштовх до цього подав уряд, направивши президентові аналітичну записку з обґрунтуванням “зміцнення” керівництва банку. Можливо, ця ідея була підказана з Банкової, а може, як вважає народний депутат Віктор Пинзеник, Стельмах дратував урядовців своєю незговірливістю: не погодився за допомогою грошової емісії латати бюджетну діру у три з половиною мільярди гривень. Та хоча б як там було, але посаду голови Нацбанку виставили на “торги” у Верховній Раді: за згоду проголосувати за Януковича-прем’єра, певні фракції парламентської більшості зажадали навзаєм крісло шефа Нацбанку для Сергія Тигіпка.
Таким чином, Національний банк України, на сьогодні один з найефективніших органів державної влади, що має стояти поза політичною вовтузнею і проводити незалежну грошово-кредитну політику, став розмінною монетою в боротьбі олігархічних кланів за владу. Представники парламентських фракцій Соціал-демократичної партії (об'єднаної), Народно-демократичної партії, а також групи "Народний вибір" одними з перших заявили, що схвалюють ініціативу звільнення Стельмаха і, звісно ж, заміну його Сергієм Тигіпком.
Що кому дає така ротація?
Сергій Тигіпко, що протягом тривалого часу ніяк не міг пробитися на перші ролі в державі, нарешті, здавалося б, упритул наблизився до бажаної самореалізації. Тим більше, як подейкували, він заручився підтримкою Віктора Пінчука, який фактично є членом сім’ї ґаранта. Есдеки та їхні однодумці, яким дуже не подобалися зусилля Тигіпка порозумітися з “Нашою Україною” Віктора Ющенка, позбувалися досить активної постаті у депутатському корпусі. А заодно, можна припустити, сподівалися на почуття вдячності майбутнього шефа Нацбанку, що з огляду на майбутні президентські, а можливо й дострокові парламентські вибори, далеко не абищиця. Олігархічні клани не хочуть з власних кишень кидати гроші на майбутні перегони, куди краще поцупити їх з Держбюджету. А тут уплив на Нацбанк може мати вирішальне значення.
Як же декому хочеться перетворити головний фінансово-кредитний центр у вирішальний фактор політичної боротьби! І плювати їм при цьому на інтереси держави та українського народу.
На щастя, є ще в Україні тверезі голови, яким саме цього не хочеться. Банкіри не вбачають сенсу в безпідставній заміні у кріслі голови Нацбанку досвідченого професіонала на амбітного політика, який до того ж мільйонер і має свій банк, отже, не виключені всілякі спокуси, які може дати йому ця посада. Серйозні народні депутати, відчувають, які критичні наслідки може викликати така заміна у фінансово-кредитній системі країни. Та й світовим фінансовим структурам з огляду на й без того складну соціально-політичну ситуацію в Україні та її великі зовнішні борги також навряд чи можуть подобатися політичні спекуляції навколо центрального банку, що може поглибити нестабільність в українському суспільстві.
Як відомо, під час голосування у Верховній Раді рішення про відставку Володимира Стельмаха не підтримали фракції “Наша Україна”, соціалістів, комуністів та тимошенківців. Але тільки власних сил їм забракло б, щоб заблокувати це рішення. Їм допомогли у цьому окремі депутати інших фракції: семеро з “Демократичних ініціатив”, шестеро з НДП (за що Пустовойтенко вибачався перед Тигіпком), четверо з фракції аграрників, семеро позафракційних та один з групи “Європейський вибір”. Цього виявилося досить, щоб відстояти Стельмаха та дати ляпаса ініціаторам і натхненникам цієї, м’яко кажучи, негарної гри.
Що ж далі? – запитає доскіпливий читач.
Звичайно ж, виходячи із суспільних інтересів, президентові та його оточенню логічно і розумно було б відмовитися від цієї затії. Але ж ми знаємо з досвіду, що ці люди виходять передусім із власних, а не суспільних інтересів, які настільки їх засліплюють, що ні про яку логіку і мудрість не може навіть ітися. Тому вже оприлюднено, що це питання знову буде винесене на голосування 12 грудня. Не важко здогадатися, що розпочнеться індивідуальна обробка депутатів та викручування рук, аби тільки набрати необхідні 226 голосів. Дехто вже наперед, на порушення законодавства, пропонує голосувати в пакеті – за звільнення Стельмаха і призначення Тигіпка одночасно. Щось та вигадають, тільки б домогтися свого.
Але сьогодні важко точно спрогнозувати, як обернеться справа. Цілком можливо, що пропрезидентським силам вдасться здобути перемогу. Але це буде Піррова перемога і в що вона може вилитися, нині сумнівно передбачити.
Залишається єдине: вірити, що й 12 грудня знайдеться досить депутатів зі здоровим глуздом і належним почуттям відповідальності перед виборцями, щоб не допустити задуманої відомими олігархічними кланами наруги.

29.11.2002

ПАРЛАМЕНТСЬКА КРИЗА: НАСТУП ТОТАЛІТАРИЗМУ

Останній місяць 2003 року виявився для України надзвичайно напруженим і драматичним – системна політична криза, яка загострилася ще під час парламентських виборів, досягла свого апогею в протистоянні протилежних сил у Верховній Раді. Так звана більшість, сформована із блоку “За ЄдУ”, СДПУ(О), які у сумі не здобули належної довіри виборців, та із силоміць “рекрутованих” депутатів-мажоритарників і депутатів-перекинчиків, свого часу добившись найвищих парламентських крісел, тепер пішла у наступ і завершила захоплення Верховної Ради. Знехтувавши волевиявлення виборців, грубо ігноруючи протести опозиційних фракцій (це майже половина депутатського корпусу), порушуючи регламент та елементарні етичні норми, більшість виконала настанову Банкової: звільнила непоступливого голову Нацбанку Володимира Стельмаха (до речі, госпіталізованого через хворобу) на “свого” Сергія Тигіпка, відібрала в опозиції всі 19 парламентських комітетів та скасувала проголосований у другому читанні проект бюджету на 2003 рік з метою його корегування в інтересах правлячих кланів.
Ніщо не завадило більшості добитися свого. Блокування опозицією парламентської трибуни було обійдене голосуванням “поіменними бюлетенями”. Замість легітимно обраної Лічильної комісії була створена своя – тимчасова. Вона так довго підсумовувала результати голосування, що у багатьох закралася думка, що для проведення рішення таки бракує голосів. Це припущення виявилося не таким уже й крамольним, як могло здатися на перший погляд, – представникам опозиції вдалося вилучити стос бюлетенів, які депутати більшості намагалися передати лічильній комісії. Як результат пропали всі бюлетені: більшість інкримінує їх зникнення опозиції, опозиція – більшості. У полемічному запалі депутат з більшості п. Гапочка проговорився, згадавши, що при обранні п. Литвина на спікера дехто з депутатів кидав папірці замість бюлетенів, хоч їм заплатили гроші за потрібне голосування. Так те, про що догадувалися, стало явним.
Це лише деталі, хоч і промовисті, що характеризують моральну сутність депутатів, які стали під олігархічні прапори і не гребують жодними засобами для досягнення своєї мети. А мета – остаточне захоплення кланово-олігархічною верхівкою на чолі з президентом абсолютної влади в Україні. Останній бастіон на шляху до цього – обрана народом Верховна Рада, – яка тепер повністю підібгана під себе Банковою. У цьому, і тільки в цьому, суть парламентського протистояння, хоча б що говорили через контрольовані ЗМІ адепти олігархічних кланів і найперший серед них екс-президент Леонід Кравчук.
Опозиція виявилась безсильною перед брутальною нахабністю більшості, та здаватися не збирається. Значно радикалізувався у зв’язку з подіями у Верховній Раді толерантний і компромісний лідер найбільшої фракції “Наша Україна” Віктор Ющенко. По гарячих слідах він заявив, що в разі, якщо не буде знайдено компромісу у Верховній Раді, то необхідно оголошувати загальноукраїнський страйк та вести мову про дострокові парламентські вибори. Він бачить два виходи із ситуації: або більшість має визнати голосування 17 грудня як таке, “що не відбулося”, та “повернути статус-кво” станом на 10 годину 17 грудня; або те, чого не зможуть зробити депутати, “здатна буде зробити вулиця”.
З такою позицією солідаризуються також лідери інших опозиційних фракцій – Юлія Тимошенко, Олександр Мороз та Петро Симоненко. Останній, зокрема, з парламентської трибуни заявив: “У стінах парламенту стався злочин при безпосередній участі президента Кучми” і запропонував звертатися до “світової громадськості та Парламентської асамблеї Ради Європи щодо того, що в українському парламенті вчинено заколот і клани захопили владу”.
На противагу більшості лідери опозиційних фракцій утворили міжфракційне об’єднання “За Україну, демократію та парламентаризм”. Вони закликали бойкотувати роботу Верховної Ради, подати до суду за фальшування підсумків голосування, добиватися проведення дострокових парламентських і президентських виборів та закликали до організації загальноукраїнського страйку і масових акцій протесту в Києві, якщо ситуація у Верховній Раді не зміниться на краще.
Таке об’єднання може видатися неорганічним через ідеологічну розбіжність фракцій, що його утворюють, – на думку багатьох, комуністи у ньому здаються чужорідним тілом. Це справді так, але у ситуації, коли під реальною загрозою демократія, парламентаризм, сама незалежність України, а цілі збігаються – треба перепинити шлях тоталітаризмові та диктатурі, що їх уособлюють олігархічні клани, які фактично вже захопили всі гілки влади разом із четвертою – системою засобів масової інформації – включно. Тут слід добирати союзників, виходячи з конкретного завдання, не зважаючи, чия політична фізіономія подобається, а чия ні. Сьогодні українські комуністи не становлять серйозної загрози для майбутнього України – навіть до Росії вони рвуться не з таким завзяттям, як існуючий режим. Останні опитування показали, що нині блок “Наша Україна” підтримує 28,3% українських громадян, КПУ – 12%, БЮТ – 10%, колишній блок “За ЄдУ” – 7,2%, СПУ – 7,1%, СДПУ(О) – 7,1%, а не підтримують жодну з цих політичних сил – 27%. Що ж до ідеї незалежності, то, за найсвіжішими соціологічними дослідженнями, хочуть жити у самостійній, незалежній Україні близько 80 відсотків громадян.
Однак мало хто з тверезих українців не бачить, що загроза нашій незалежності сьогодні йде, як не парадоксально, саме від чинної владної верхівки. Нахабність та безпардонність, з якою діє в парламенті так звана більшість, свідчить, що президент у зв’язку зі щільною міжнародною ізоляцією, безоглядно кидає Україну в обійми Росії і, схоже, заручився підтримкою Путіна у своїй внутрішній та зовнішній політиці, за яку, звісно, дорогою ціною доведеться розплачуватися, на жаль, не йому особисто, а вкраїнському народові. Про це свідчить не тільки остання поїздка на поклін до білокам’яної, а й безпрецедентна заява одіозного шефа Головного інформаційного управління президентської адміністрації Сергія Васильєва, який, за словами канадської ґазети THE GLOBE AND MAIL, заявив, що українські власті вважають записи Мельниченка підробкою, сфабрикованою співробітниками американської адміністрації, що виступають за відставку пана Кучми і заміну його прозахідним лідером опозиції, колишнім прем’єр-міністром Віктором Ющенком.
Що ж до самих записів Миколи Мельниченка, то на початку грудня у Києві відбулася презентація першої частини його книжки “Хто є хто. На дивані президента Кучми”. Про саму книжку – окрема розмова, нині ж варто зазначити, що записи, дібрані в ній за тематикою та за персоналіями, справляють гнітюче враження. Якщо вірити, що вони достовірні (а не вірить цьому мало хто), то сам ґарант і його найближче оточення – а це діючі політики і вищі посадові особи Ніколай Азаров, Леонід Деркач, Борис Холод, Юрій Кравченко, Олександр Кузьмук, Віктор Медведчук, Михайло Потебенько, Олександр Зінченко, Віктор Янукович – постають, м’яко кажучи, в дуже непривабливому світлі. І для того, хто прочитав цю книжку, стає повністю зрозуміле все те, що діється нині у Верховній Раді, – все випливає з одного і того ж джерела.
То ж президентському оточенню нічого не лишається, як заперечувати справжність записів Мельниченка, і спробувати устами президентського чиновника Васильєва зіпхнути відповідальність на співробітників адміністрації США. Чи не нагадує це вам, шановний читачу, зловісні “підступи ворогів” радянських часів? А й справді владна верхівка України, загостривши відносини із США у справі з “Кольчугами”, тепер, якщо сприймати заяву Васильєва як офіційну (інакше вона й не сприймається), відкрито стає на стежку “холодної війни”, що може обернутися для держави драматичними наслідками.
Завершуючи тему, варто повторити ще раз, що останній місяць 2003 року виявився для України напруженим та драматичним. І не тільки – він може стати для неї по-справжньому трагічним. Щоб цього не сталося, на захист демократичних цінностей, інтересів українського суспільства, незалежності і самостійності держави повинен стати сам народ. Тільки він, скинувши з себе мовчазну покірливість і збайдужілість та підтримавши опозиційні сили, здатен перепинити шлях тоталітаризмові і розпочати будівництво нової України, де він буде господарем, де його голос чутимуть, де з ним рахуватимуться і де він забезпечить собі гідний доброжиток.

19.12.2002

ЧИ ВІДІЙДЕ КУЧМА ДОСТРОКОВО?

Це питання давно цікавить не тільки політикум, а й український загал, і в тій чи тій інтерпретації раз-у-раз постає у суспільній свідомості. Для можновладців на політичному Олімпі, себто прихильників Леоніда Даниловича, це актуально, бо не один з них подумки приміряє до себе президентське крісло. Для опозиції не менш актуально, бо, на її думку, щодень перебування його при владі наносить Україні непоправної шкоди й поглиблює прірву між жируючими олігархічними кланами та нужденним народом. І, чого гріха таїти, опозиція також приміряє – судову лаву для Кучми за скоєне ним за роки його прем’єрства і президентства.
Останнім часом це питання ще більше актуалізувалося, попри заяви самого Кучми, що він не залишить посаду до закінчення конституційного строку та публічне запевнення фактичних управителів України, що влада нині сильна, як ніколи. Попри те, що у нас добре знають ціну президентського слова – не раз він заскочений на тому, що говорить одне, а робить зовсім інше. І тому попри те, що влада опирається на силові структури, залежні та пригодовані ЗМІ, злочинні елементи та тотальний контроль за громадським настроями – а це не стільки сила влади, скільки влада сили, в якій закладена її слабість.
Звичайно ж, мало хто вірить, що Кучма відійде достроково, хоча більшість – хто явно, а хто приховано – цього хоче. Та це зовсім не означає, що такий варіант виключений. Навпаки, передумови для цього намітилися й уважне око може помітити явні ознаки їх – як об’єктивні, так і суб’єктивні.
Які ж ці ознаки?
Найперша із об’єктивних – це саме та, яку видають за силу влади, себто – опора на силові структури та залякану виконавчу вертикаль, оскільки добирається вона з тих людей, які мають проблеми із Законом і, отже, перебувають на гачку тієї вудки, вудлище якої тримає в своїх руках Банкова. Це свідчення прогнилості режиму, тому досить більш-менш сильного суспільного струсу, щоб побудована таким чином система завалилася.
Друга об’єктивна ознака – це катастрофічна недовіра населення до влади. Довіра до нині діючого президента коливається в межах 6–8 відсотків. Авторитет його найближчого оточення не вищий. Це засвідчує найсвіжіше соціологічне опитування, проведене Українським центром економічних і політичних досліджень ім. О.Разумкова 27 січня – 3 лютого цього року. За його даними (вони визнаються досить репрезентативними), якби президентські вибори відбулися тепер, то за Віктора Медведчука проголосувало б 6% виборців, а за Віктора Януковича – 5,6 відсотка (для порівняння – президентський рейтинг Віктора Ющенка – 22,5%). Висновок можна зробити однозначний: громадяни України нинішню владу не жалують і хотіли б її змінити.
Третя об’єктивна ознака – міжнародна ізоляція українського президента. Практично ніхто з лідерів західних демократичних країн не хоче мати справи з главою нашої держави, що дуже сумно, і якщо виникає потреба контактів з Україною, то зустрічі відбуваються у нижчому форматі. До цього призвела сумно відома багатовекторність нашої міжнародної політики, переслідування й резонансні убивства журналістів та так звані касетний і кольчужний скандали.
Нарешті, четверта об’єктивна ознака – наростання спротиву всередині країни. Передусім намітилася певна консолідація опозиційних сил – оприлюднена зокрема позиція блоку Віктора Ющенка “Наша Україна”, який планує підтримати заплановані на першу декаду березневі протестні акції. Панівною серед демократів стає думка про висунення єдиного кандидата під час наступних президентських перегонів, що, на думку того ж Віктора Ющенка, стане “найсерйознішим іспитом за 11 років” української незалежності. На 1 березня запланований також з’їзд депутатів-опозиціонерів представницької влади всіх рівнів – успішне проведення цього заходу (масове й консолідоване) може зіграти вирішальну роль у політичній боротьбі з існуючим режимом.
До того ж, деякі суди і судді все більше “зриваються з ручного управління”. Сьогодні суддя Київського міського апеляційного суду Юрій Василенко, який двічі порушив кримінальну справу проти ґаранта, не сприймається таким собі одинаком-диваком. Той же Київський міський апеляційний суд скасував як незаконні ухвали Шевченківського місцевого суду про заборону проведення в Києві акцій опозиції “Повстань, Україно!” та “Трибунал над Кучмою”. А це вже серйозно – суди намагаються вирватися з лабет “телефонного права” і служити Законові, а не прислужувати владі.
Крім цього помітні й деякі суб’єктивні ознаки того, що не відкидаються можливості дострокового відходу Леоніда Кучми від влади. Про це свідчить, по-перше, глибока втома самого президента, яку не можна не помітити, коли ґарант з’являється на телеекранах і яку вже не спроможні прикрити ні густий макіяж, ні підсаджене волосся на голові.
По-друге, запопадливе зближення Кучми з Путіним може означати не тільки підтримку Росією нашого ґаранта в Україні, а й підготовку плацдарму для його втечі до Москви, коли непереливки будуть. Подейкують навіть, що для Леоніда Даниловича виділена чимала земельна ділянка в Підмосков’ї, де нібито ведеться інтенсивне будівництво. Правда це чи плітка, покаже час. Та мало хто сумнівається, що Леонід Данилович у критичний для нього момент може опинитися саме в Росії: адже навряд чи його зможе прийняти якась з демократичних країн.
По-третє, недавнє поспішне обрання Кучми головою СНД неповним складом глав держав, яке протиснув Путін, незважаючи на те, що Україна навіть не є повноправним членом СНД, багато хто сприйняв як створення умов саме для можливості відносно безболісного (не ганебного) відходу з поста президента України. А заодно – як запобіжний засіб для забезпечення недоторканності, щоб і справді не потрапити, бува, на лаву підсудних.
І нарешті, по-четверте, знову витягнуто на світ божий стару ідею, запропоновану свого часу опозицією, про законодавче надання президентові всебічних ґарантій – тільки б доброхіть звільнив від себе Україну. Цього разу законопроект під назвою “Про соціальні і правові ґарантії президентові України, що припинив виконання повноважень” поданий не опозицією, а наближеним до Л.Кучми депутатом Сергієм Ківаловим. Винесемо за дужки такі “дріб’язкові” ґарантії, як матеріальне забезпечення, охорона, зв’язок, транспорт, штат, державна дача тощо за рахунок бюджету як самозрозумілі, а зупинимося на двох принципових моментах.
Стаття 8 законопроекту передбачає, що “президент України не може бути притягнутий до карної або адміністративної відповідальності, затриманий, арештований, притягнутий до особистого огляду, допиту щодо дій (бездіяльності), що були вчинені під час виконання повноважень президента України або після припинення його повноважень”. Отже, ґарантові Конституції ґарантується всепрощення – що б не зробив, що б не скоїв, все зійде з рук. Ніякої відповідальності ні перед народом, ні перед Законом.
Та чи не найбільше здивувала українців стаття 7: “президент України має право на податкову амністію, що складається зі звільнення від фінансової, адміністративної або кримінальної відповідальності платника податків за ухилення від сплати податкових зобов'язань, недекларування доходів і валютних цінностей, рухомого й нерухомого майна, розміщеного в Україні, а також за її межами”. Як бачимо, законопроект передбачає, що на посту президента може опинитися звичайнісінький шахрай і злодій, – щоб не образити його, зберегти за ним усе накрадене, якраз і потрібна податкова амністія.
Аморальність законопроекту, схоже, відчув сам його автор: публічно коментуючи статтю 7, він сказав, що її не слід поширювати на майно або капітали, зароблені злочинним шляхом (із процитованої статті це не випливає). Ківалов ілюструє це таким прикладом: “Якщо ж у президента є якась цінна річ, подарунок… Ну коштує вона не 10 гривень, а 100 000. І ось президент іде з посади і починає ховати цей подарунок. Але навіщо? Нехай він один раз пройде через амністію”. Не помітив Ківалов, як сам себе відшмагав, викривши аморальну сутність владоможців, – підтвердивши, що 100 000 тисяч не хабар, а такий собі дрібненький подарунок. До речі, президент найбагатших у світі Сполучених Штатів може прийняти подарунок, вартість якого не перевищує 200 доларів.
Та мова зараз не про це. Хоча б хто що говорив, а уважний спостерігач помітить приховані ознаки, які можуть свідчити, що “запасні аеродроми” таки готуються. Це зовсім не означає, що Кучма доброхіть залишить нагріте місце – він триматиметься до останнього. Але це останнє може прискоритися з початком весни. Все залежатиме від того, наскільки сконсолідується опозиція і наскільки масовим та сильним буде її березневий натиск.

14.02.2003

НА КОНУ ПОЛІТИЧНИХ ІГОР – ЖИТТЯ І ЗДОРОВ’Я УКРАЇНЦІВ

Погляди української спільноти, як, власне, і світової громадськості, з тривогою і надією прикуті до подій на Близькому Сході – буде чи не буде війна в Іраку? Для українського народу це особливо актуально, оскільки в останні місяці посилено мусується питання про направлення у зону можливих воєнних дій нашого спеціального військового підрозділу – батальйону радіаційного, хімічного та бактеріологічного захисту (РХБ). Він має брати участь, як підкреслив секретар Ради національної безпеки та оборони України (РНБОУ) Євген Марчук на брифінгу після відповідної ухвали РНБОУ, у заходах щодо убезпечення населення країн Перської затоки та Близького Сходу. За його словами, таке рішення було прийняте у відповідь на звернення уряду США.
Батальйон тепер дислокується у Львівській області. Його чисельність – 531 особа, з них 65 офіцерів та 35 прапорщиків. На озброєнні батальйону – 150 одиниць спеціальної техніки.
У повідомленнях засобів масової інформації відчувається посилене і цілеспрямоване наростання подачі інформації з цієї теми. Після загальних повідомлень про можливість відправлення нашого батальйону у район конфлікту наприкінці лютого РНБОУ на вже згадуваному засіданні приймає офіційну ухвалу: послати. Після цього з різними коментарями виступають високі посадовці – керівники Збройних сил, чиновники, депутати. 6 березня президент Леонід Кучма підписує указ про направлення цього підрозділу до кордонів з Іраком “для надання допомоги у захисті цивільного населення держав реґіону від наслідків можливого застосування засобів масового знищення”.
Часті виступи вищих керівників держави з цього приводу, попри видимість гласності і прозорості, не тільки не прояснюють суті того, що відбувається, а, як здається, покликані якомога більше закаламутити її, потопити головне в різних малозначних деталях. І не випадково – адже, за різними соціологічними опитуваннями, понад 70% українського населення неґативно ставиться до самого наміру послати молодих військовиків у найгарячішу точку планети, а 90% – проти силового розв’язання близькосхідного конфлікту, що може призвести до сумних наслідків, а в гіршому випадку до третьої світової війни.
Отож усілякі повідомлення через ЗМІ то про кількісний склад батальйону, то про його готовність виступити хоч завтра, то про можливу країну його базування, то про принципи фінансування, то про високу професійність військовиків, а також настирливе переконування громадської думки в тому, що наші хлопці не братимуть безпосередньої участі у воєнних діях, а виконуватимуть гуманітарну місію – дезактивацію та обеззараження території у випадку застосування зброї масового ураження (радіаційної, хімічної, бактеріологічної) уже по закінченню воєнних дій, – затуляють головне: кому це вигідно та які наслідки від цього будуть для України.
Для того, щоб відповісти на перше запитання, слід згадати з чого та чому все почалося. І тоді побачимо, як підмінюється справжня суть справи. Насправді ж ініціатива щодо використання українського батальйону виходила не від уряду США, як це можна зрозуміти зі згадуваних слів Є.Марчука, а від українського президента Леоніда Кучми. Саме він уперше, задовго до звернення США, коли ніхто про це не просив, публічно заявив, що Україна могла б надати посильну допомогу, направивши спеціальний військовий підрозділ. У відповідь на таку заяву і була вручена нота США, з пропозицією послати батальйон. А пізніше з’явилася інформація, що Кувейт не проти того, щоб цей підрозділ дислокувався на його території.
Як бачимо, саме ґарант Конституції України, вирвався попереду паровоза у розвитку близькосхідної кризи. І цей його крок можна зрозуміти: адже у зв’язку з так званим кольчужним скандалом не тільки прохолоднішими стали відносини між США та Україною, але й сам президент Кучма опинився в жорсткій міжнародній ізоляції. Не важко побачити, що цей його крок спрямований, щоб передовсім поліпшити свій імідж, надавши йому рис активного борця з “міжнародним тероризмом” і полум’яного прихильника оплоту західної демократії – Сполучених Штатів Америки. Підтвердженням цьому є поспішна заява (11 березня ц.р.) того таки Євгена Марчука про те, що Україна може надати літакам військово-повітряних сил США свій повітряний простір у випадку початку воєнної операції в Іраку, хоч це питання ще не розглядала РНБОУ.
Заодно, преса не виключає також сподівання Кучми на те, що з легкої руки США в країну ринуть інвестиції, й у Світову Організацію Торгівлі (СОТ) їй буде легше вступити, і взагалі добре б надати Україні образу демократичної держави – президент навіть пообіцяв ґарантувати рівні можливості для всіх кандидатів на президентських виборах 2004 року, що багатьма громадянами, навченими попередніми виборами та референдумом, сприймається як чудасія.
США, у свою чергу, зустрівши досить сильну опозицію здійсненню планів інтервенції в Ірак з боку світової громадськості та значної частини власних громадян, намагаються залучити якомога більше прибічників серед інших країн. Навіть таких, як Україна. Тому й пішли на компроміс, відклавши у довгий ящик питання про поставку української зброї Іракові та відсунувши на майбутнє питання “кольчужного скандалу”. Отже, значною мірою Л.Кучма свого добився.
Тільки при чім тут Україна? – може виникнути законне запитання. А ні при чім, але коли президент дбав про українські інтереси? Тим більше, якщо вони не збігалися з його особистими? І тут, варто прикинути, що ж чекає Україну у випадку направлення підрозділу у район конфлікту.
Щодо правового аспекту, то взагалі не може бути ніякої мови про це, якщо не буде відповідного рішення ООН. Щодо економічного – то втрати України від можливої війни з Іраком за офіційними прогнозам можуть скласти $800 млн. Посол Іраку в Києві Музгер Ад-Дурі висловив несхвальне ставлення його держави до можливого відправлення нашого батальйону на Близький Схід і підкреслив, що “неофіційно ваша держава втратить більше”.
Та не це є головним. Біда в тому, на думку більшості людей в Україні, що наша держава, по-перше, ризикує життям своїх синів за чужі інтереси у чужих краях (війна є війна і втручання в неї неможливо виправдати ніякою демагогією про гуманітарну мету), по-друге, хоча б хто що говорив, а Україну втягують у вкрай небезпечний воєнний конфлікт з ісламським світом. До чого це може призвести страшно говорити – адже на території нашої держави є чимало об’єктів, які можуть стати вигідними цілями для терористів, як от: атомні електростанції чи каскад так званих штучних морів на Дніпрі – зруйнування тільки однієї дамби Київського водосховища може знести пів столиці. А найголовніше – робиться це через забаганку та авантюризм окремих високих посадовців. І тому по-блюзнірському звучать запевнення Є.Марчука, що Україна не чекає жодної вигоди від США, зате українські військовики набудуть значного досвіду. У цьому – суть морального аспекту задуманого кроку.
Останнє слово за Верховною Радою, куди вже надійшли відповідні документи, – згідно з Конституцією саме вона має вирішити остаточно це питання. Настрої серед депутатського корпусу неоднозначні, ухвалити потрібне для президентського оточення рішення буде не просто. Про те, як ставляться до цього патріотично налаштовані депутати, свідчить саркастичний документ, у вигляді проекту Постанови про направлення миротворчого батальйону України в район бойових дій з Іраком, внесений за свідченням української преси, групою депутатів (І.Боким, М.Косовим, Ю.Луценком, В.Тараном, М.Томенком, С.Хмарою, В.Червонієм, В.Шибком, В.Яворівським та іншими). У ньому сказано:
“Верховна Рада України постановляє:
Для дезактивації територій, вражених під час бойових дій Іраком, направити миротворчий батальйон України під командуванням Верховного Головнокомандувача Збройними силами України капітана запасу Кучми Леоніда Даниловича.
Комісаром батальйону призначити Табачника Дмитра Володимировича.
Командирами рот призначити Медведчука Віктора Володимировича, Смирнова Юрія Олександровича, Пискуна Святослава Михайловича.
Прапороносцем батальйону призначити Марчука Євгена Кириловича, інтендантами — Шкідченка Володимира Петровича, Дагаєва Юрія Олександровича, начальником особливого відділу Деркача Леоніда Васильовича. Забезпечення особового складу сухофруктами покласти на Волкова Олександра Михайловича.
До батальйону включити весь склад апарату Ради національної безпеки та оборони, керівництво Міноборони, Генерального штабу Збройних сил України, Адміністрації президента України. Керівником групи барабанщиків та факелоносців затвердити Васильєва Сергія Леонідовича. Доручити висвітлення героїчних подвигів батальйону Чижу Івану Сергійовичу.
Для прикриття батальйону з Перської затоки доручити Кравчуку Леоніду Макаровичу підтягти флотилію «Бласко». Протиповітряну оборону під час пересування «Бласко» забезпечити Кузьмуку Олександру Івановичу.
Міжнародний резонанс цієї постанови забезпечити Потебеньку Михайлу Олексійовичу.
Штрафну роту в зоні дії українського батальйону очолити Кравченку Юрію Федоровичу.
Фізкультурно-спортивні заходи на мінних полях противника забезпечити Суркісу Григорію Михайловичу.
Реалізацію бойових трофеїв покласти на Азарова Миколу Яновича.
Ця постанова набирає чинності без будь-яких витрат з Державного бюджету України. Дозволити Держказначейству за рахунок залучених коштів екіпірувати батальйон зміною білизни, лопатами, віниками, памперсами та швабрами, а командира батальйону — гітарою”.
Така жорстока сатира відбиває не тільки ставлення багатьох депутатів до можливої ухвали послати український батальйон у зону Персидської затоки та Близького Сходу, а й настрої більшості українського суспільства.

14.03.2003

ЩО КРИЄТЬСЯ ПІД МАШКАРОЮ РЕФОРМИ?

Поряд з темою війни в Іраку український політикум досить жваво обговорює ідею політичної реформи, яка від загальних слів була переведена в практичну площину указом президента України Леоніда Кучми про винесення на всенародне обговорення проекту Закону України "Про внесення змін до Конституції України". Сам президент, перервавши передачі загальнодержавних каналів, ще 5 березня звернувся з цієї нагоди по телебаченню. Опозиційні, а ширше – національно-демократичні сили – неґативно зустріли не стільки саму ідею взагалі, скільки те, що запропонував Кучма у рамцях цієї ідеї. Та перш ніж перейти до того, що і чому заперечують опоненти президента, варто зробити невеличкий відступ.
В Україні добре запам’ятали ще Кучму-прем’єра, якому весь час бракувало повноважень і він добився від парламенту дозволу видавати декрети з економічних питань – один такий „декрет-шедевр” про так звані трасти дозволив випотрошити і без того неповні гаманці рядових громадян. Ставши президентом, Леонід Данилович так само відчував брак влади, і він постійно перебирав на себе все більше і більше владних функцій. Зокрема, Верховна Рада позбулася права формувати уряд, затверджувати міністрів та інших найвищих посадовців. Таким чином президент став майже самодержцем, зосередивши у своїх руках стільки влади, скільки не має жоден з президентів демократичних країн, зі США включно. Та й цього виявилося замало – і досі пам’ятається інспірований владою так званий „референдум за народною ініціативою”, який мав ще більше розширював функції президента і результати якого не тільки були поставлені під сумнів, але й не розглянуті Верховною Радою.
І от людина, яка весь час підгрібала під себе владні функції, раптом виступає ініціатором обмежити владу президента, реформувати політичну систему, замінивши нинішню президентсько-парламентську республіку на парламентсько-президентську. Власне, ініціатором у повному розумінні Кучма не був, бо ідея ця не його, а перехоплена в опозиції. Ще депутати Верховної Ради минулого скликання (Олександр Мороз та інші) розробили законопроект щодо внесення змін до Конституції, який був відправлений на експертизу до Конституційного суду і схвалений ним. Однак цей законопроект не розглядався, як і пропозиції блоку Віктора Ющенка щодо політичної реформи під час минулих парламентських виборів. І ось тепер вигулькнув раптом президент зі своєю „ініціативою”. Цікаво, що навіть такі найпалкіші адепти зміни президентсько-парламентської республіки на парламентсько-президентську, як Олександр Мороз чи той же Віктор Ющенко, до президентського проекту поставилися досить стримано, щоб не сказати неґативно.
Цю метаморфозу можна пояснити, тільки розібравшись з причинами, які спонукали Кучму до цього, та звернувшись до змісту і суті його пропозицій.
Причина лежить на поверхні – це стабільно високий, незважаючи на заходи масованої компрометації через залежні засоби масової інформації та фальшовані листівки, рейтинг головного претендента на президентське крісло Віктора Ющенка. Водночас популярність самого президента залишається критично низькою і все більше знижується. Цікаві з огляду на це дані соціологічного опитування, проведеного Українським інститутом соціологічних досліджень і центром "Соціальний моніторинг" 16-21 лютого. Згідно з ними на майбутніх президентських виборах 66% населення готові проголосувати проти кандидата, що підтримує політику нинішнього глави держави, а 59% згодні віддати голос за людину, що виступає проти політики Кучми (до речі, Віктор Ющенко отримав би 24% голосів).
Що ж до самого Кучми, то, згідно з даними опитування, проведеного Українським центром економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова на початку березня, 77,8% українців неґативно поставилися б до висунення кандидатури Леоніда Кучми на наступних президентських виборах, якби це дозволяло законодавство. 47,2% підтримують ідею дострокового відсторонення його від влади, 81,6% респондентів не підтримали б внесення змін до законодавства, які б дозволили обрання президента на третій термін підряд.
У цій ситуації Кучмі, щоб уникнути краху, нічого не лишалося, як перехопити ініціативу опозиції, замінивши її суть своєю авторитарною, обставленою реформаторською лексикою, концепцією. В чому ця концепція полягає? Рамки газетної статті дозволяють розглянути лише окремі принципові положення.
По-перше, як відомо, національно-демократичні сили наполягали на зміні виборчої системи: перейти від існуючої нині змішаної (пропорційно-мажоритарної) системи виборів до виключно пропорційної, тобто за партійними списками, коли партія-переможець чи блок партій беруть на себе всю відповідальність за долю країни. У поданому президентом законопроекті ця позиція ніде прямо не відбита і конкретно не сформульовані її принципи. Та навіть, якби з контексту припустити, що йдеться про пропорційні вибори, то, не маючи конкретики, можна по-різному це трактувати. Пропрезидентські сили, наприклад, підтримуючи пропорційну систему, зводять її до висування партіями кандидатів по мажоритарних округах, замість загальнодержавного списку. Не важко помітити, що знову ставка робиться на сумнозвісний адмінресурс, оскільки на місцях керівники виконавчої влади залишається залежними від президента.
По-друге, якщо повірити Кучмі на слово, реформа передбачає забезпечення відповідального правління – йдеться про передачу деяких владних функцій, які нині виконує президент, Верховній Раді, зокрема формування уряду парламентською більшістю. Насправді це не зовсім так, оскільки призначення міністрів-силовиків (внутрішніх справ, оборони та з надзвичайних ситуацій), міністра закордонних справ, а також, голів силових відомств (податкової адміністрації, митної служби, служби безпеки, охорони держкордону) залишається за президентом. Це свідчить не тільки про те, що Кучма ніяк не відвикне від практики опиратися на силові структури, а й про те, що його нібито бажання „забезпечити відповідальне правління” є фікцією.
По-третє, чи не найбільші сумніви викликає пропозиція про двопалатний парламент. Винесемо за дужки відсутність логіки і потреби у ньому – адже Україна унітарна держава і створення верхньої Палати регіонів тільки посилить відцентрові сили в країні та так звану реґіоналізацію, яка може призвести не тільки до внутрішніх конфліктів, а й до розчленування України за реґіональною ознакою. Поставмо лише запитання, для чого таку пропозицію вносить Кучма? Відповідь дає внесений проект. За ним Палату регіонів (слово яке неукраїнське) мають складати по три представники від Криму, кожної з 25 областей та Києва і Севастополя. Яким чином вони обиратимуться, не сказано. Зате не важко здогадатися, що це будуть по три перші керівники названих регіонів, а вони, всім відомо, призначаються особисто президентом – законопроект зберігає цю практику. Тобто це буде структура у найвищому державному представницькому органі, яка повністю управлятиметься президентською адміністрацією.
У законопроекті передбачено 17 статей повноважень верхньої Палати регіонів і тільки 4 нижньої Палати Державних зборів, які, до речі, президент за певних умов може самочинно розпустити. Закони ж, ухвалені Державними зборами, мають затверджуватися Палатою реґіонів. А от питання про усунення президента в порядку імпічменту може ініціювати більшість від конституційного складу Верховної Ради (обох Палат), рішення про звинувачення президента приймається двома третинами від конституційного складу ВР (обох палат), а рішення про усунення президента може бути прийняте трьома четвертими від конституційного складу ВР (обох Палат). Прості арифметичні підрахунки кількісного складу обох Палат засвідчують: практично усунути президента через процедуру імпічменту буде неможливо.
По-четверте, Кучма пропонує вибори президента, народних депутатів України та місцевих представницьких органів проводити протягом одного року, продовживши термін, на який обираються і президент, і депутати, з 4-х до 5-років. У цій нормі закладається фактичне безвладдя у державі протягом перманентних виборів – у США, наприклад, для безперервності влади постійно переобирається лише третина конгресу та сенату, з таким розрахунком, щоб ротація відбувалася безболісно.
Збільшення строку повноважень закладає ще одну суттєву колізію. За нині чинною Конституцією президентські вибори мають відбутися 2004, а народних депутатів України – 2006 року. За умови прийняття пропонованих Кучмою поправок треба або достроково припинити повноваження нинішніх депутатів і повести вибори 2004 року разом з виборами президента, або продовжити повноваження президента ще на два роки, щоб нового главу держави обрати в один рік з депутатським корпусом. Навряд чи депутати погодяться на дострокове і нічим не виправдане припинення своїх повноважень, тому й сліпому видно, на що розрахована така поправка.
По-п’яте, проект Кучми передбачає можливість ухвалення законів України, Конституції України та поправок до неї через всенародний референдум. Це ще одна профанація під виглядом народної демократії – як електорат ухвалюватиме закон чи Конституцію, якщо не має можливості внести до них свої поправки, чи відхилити окремі норми? Однак ситуація прояснюється, якщо взяти до уваги деталі оприлюдненого в українських засобах масової інформації киргизького варіанту. У пострадянському Киргизстані, надзвичайно посилився опозиційний рух до президента Акаєва після того, як той застосував війська для приборкання селян. На тлі цього руху Акаєв змушений був заявити про передачу частини владних повноважень президента парламентові. Були створені Конституційні збори (до них залучили представників опозиції), які підготували проект нової демократичної Конституції. Його було широко обговорено серед населення. Потім Акаєв утворив експертну комісію, яка перелопатила проект практично на протилежний підготовленому. Його він і виніс на референдум у такі строки, що опозиція не змогла пояснити населенню, що це зовсім не той проект. Громадяни Киргизстану дружно проголосували за Конституцію, „допрацьованого” проекту, якого навіть не бачили.
Чи не лаври „киргизької демократії” (читайте – азіатської деспотії) привабили українського президента?
Підсумовуючи, можна сказати: в „ініціативах” президента Кучми демократією і не пахне. Попри незрілі, безпорадні у правовому сенсі ідеї, в проекті неозброєним оком можна помітити спрямованість на подальшу узурпацію влади ним самим або добраним ним наступником, на подолання останнього форпосту народовладдя, через переведення Верховної Ради на ручне управління з Банкової, намагання штучно продовжити на два роки термін власного сидіння у президентському кріслі. Чи не від боязні бути широко викритим, проект у повному викладі не оприлюднювався у широкій пресі – натомість його винесли на всенародне обговорення на зборах трудових колективів, де про його зміст до 15 травня розказуватимуть начальники та штатні пропагандисти. І звичайно ж, у резолюціях трудящі схвалюватимуть запропоновану політичну реформу Л.Кучми у формі його фіктивної демократії.
Насправді ж, за соціологічними опитуваннями, український електорат виявляє стриманість і пасивність щодо такого реформування – довіра до влади падає щодень.

22.03.2003

ВСЕНАРОДНИЙ ТУМАН

В Україні триває оголошене президентом Л.Кучмою “всенародне обговорення” положень зініційованої ним же конституційної реформи. Як і передбачалося, для організації такого обговорення задіяна вертикаль виконавчої влади, яка проводить збори в трудових колективах за участю (наглядом) своїх представників. В таких умовах не кожен наважиться висловити принципову незгоду із запропонованими змінами до Конституції, тому на зборах приймаються загалом схвальні резолюції, а висловлені зауваження стосуються окремих частковостей – для годиться. В одному з районів Криму, наприклад, дообговорювалися до того, що записали пропозицію продовжити повноваження нині діючого президента ще на один термін. Справді-бо, застав дурного Богу молитися, то він і лоба розіб’є.
У державних та залежних засобах масової інформації, надто на загальнодержавних телеканалах, також представлена переважно офіційна думка (на підтримку кучмівської реформи). Експерти, які займають протилежну позицію, у ці засоби масової інформації практично не допускаються. Тому перекіс у бік “всенародного одобрямсу” став настільки помітним і настільки компрометуючим, що сам ґарант змушений був покритикувати організацію обговорення за поверховість і примітивізм. Як же – відразу видно запрограмованість кінцевого результату, що ставить під сумнів можливість дискусійності, яка є необхідною умовою будь-якого обговорення.
І все ж таки встановити тотальний контроль над громадською думкою владі не вдалося. То в одному, то в іншому місці знаходяться мужні люди і справжня думка проривається, незважаючи на загальну атмосферу її затуманення. Наприклад, Старосамбірська райрада на Львівщині однозначно висловилася про недоцільність у принципі проведення конституційної реформи до виборів нового президента. Як оприлюднив Олександр Мороз у прямому ефірі радіо “Свобода”, не сприйняли кучмівських ініціатив і у двох районах Житомира та в одному з районів Харкова. Критично поставилися до пропонованих поправок до Конституції звітно-виборні збори Київської письменницької організації. Однак інформація такого змісту не висвітлюється у масовій пресі, і українська спільнота має уявлення про хід обговорення переважно в інтерпретації самої влади.
9 квітня відбулися парламентські слухання щодо внесеного президентом законопроекту – своєрідний пробний камінь чи лакмусовий папірець, що мав би висвітити, чого ж можна чекати від вищого законодавчого органу. Несподіванок не сталося: пропрезидентські фракції однозначно підтримали ідею реформи, хіба що пропозиція щодо двопалатного парламенту не знайшла одностайності, опозиційні фракції разом з “Нашою Україною” висловилися проти будь-якої реформи до президентських виборів взагалі і проти основних кучмівських пропозицій зокрема.
Власне, головним вододілом у ставленні до реформи є термін її проведення: до чи після президентських виборів. Пропрезидентська позиція найвипукліше виражається фракцією СДПУ(о), рупором якої став екс-президент Леонід Кравчук. Він уважає, що проведення реформи до президентських виборів є найважливішим при реформуванні влади, бо, мовляв, у іншому разі майбутній президент не захоче обмежувати свої повноваження. Неозброєним оком видно надуманість і неспроможність такої аргументації, а також намагання есдеків утлу одежину власної моралі накинути на чужі плечі.
Позиція лідера “Нашої України” Віктора Ющенка протилежна. Він вважає, що проводити таку реформу можна лише за умови абсолютної довіри народу до її провідників, а отже – їхнього морального права. “У вас не виникає питання, чому політичну реформу пропонує влада, яка отримала на виборах 6% підтримки і до кінця повноважень якої залишилося усього 17 місяців?” – риторично звернувся до депутатів Верховної Ради Віктор Ющенко. І сам же відповів: “Істинна мета влади в запропонованій реформі – є не що інше, як продовжити свої владні повноваження незаконним шляхом і забезпечити самозбереження...Тому ми рішуче проти...” Висновок лідера “Нашої України” простий і зрозумілий: сьогодні не Конституцію треба міняти, а владу – “Нам треба мати ту владу, яка шанує букву закону, Конституцію, яка б ґарантувала їх дотримання, мала сучасну політичну культуру.
На превеликий жаль, деякі тенденції, що намітилися після оприлюднення Л.Кучмою його ініціатив, підтверджують справедливість слів Віктора Ющенка. Справді, чому приспічило Кучмі та його оточенню проводити реформу за якихось півтора року до закінчення президентських повноважень? Раніше її необхідності вони не бачили? Чому зігнорували проект цієї ж реформи, запропонований депутатами Верховної Ради минулого скликання і апробований Конституційним судом?
Зміст поправок до Конституції, внесених президентом, наштовхують на небезпідставне припущення: все це робилося і робиться для того, щоб продовжити конвульсії нинішнього режиму та повноваження Кучми, доки ще недограбована Україна.
Сьогодні вже всім зрозуміло, що навряд чи Верховна Рада схвалить ініціативи Л.Кучми у тому вигляді, в якому хочеться режимові, – в опозиції досить голосів, щоб заблокувати ухвалення пропонованих змін до Конституції. Однак це зовсім ще не означає, що режим відмовиться від своєї затії. Схоже, що саме для цього й проводиться так зване “всенародне обговорення”, щоб напустити туману і створити враження всенародного схвалення пропозицій ґаранта. І тоді, за задумом новітніх політтехнологів, має виникнути штучне зіткнення: народ хоче, а Верховна Рада не хоче таких необхідних (для кого?) змін політичної системи. Зрозуміло, що переважити має народ. Отже – знову референдум “за народною ініціативою” на кшталт того, що був інспірований 2000 року?
Ні, це не плід журналістської уяви, не піарівська вигадка – про це свідчить розвиток ситуації в країні і поведінка представників влади. Досить придивитися до аналізу пропозицій і зауважень учасників “всенародного обговорення”, які подаються Міністерством юстиції, – вони “підтягуються до потрібних кондицій” (міністр Лавринович мусить відпрацьовувати своє призначення на цей пост) і тому дуже відрізняються від результатів соціологічних опитувань. Досить пригадати самовпевнені заяви глави президентської адміністрації і головного есдека(о) України Віктора Медведчука, що реформа буде проведена за будь-яких умов, хоче цього хто чи ні. Нарешті, досить прислухатися до прозорого натяку колишнього глави Адміністрації президента, а нині харківського “губернатора” Євгена Кушнарьова, оприлюдненого на журналістську публіку: якщо парламент виявиться неспроможним врахувати думку народу, то чи потрібен такий парламент для виконання, принаймні, цієї функції на такому доленосному етапі життя нашої держави? Отут, на думку Кушнарьова – людини, звичайно ж, поінформованої та втаємниченої, – “можливі альтернативні форми” для проведення конституційної реформи. Не важко здогадатися, що на увазі мається “референдум за народною ініціативою”. Ще один “губернатор” і нардеп за сумісництвом Володимир Щербань із Сум, який пройшов до парламенту за списком блоку “Наша Україна”, але демонстративно перебіг у пропрезидентську більшість, не криючись заявив, що “необхідно провести референдум” і що його рішення мають бути автоматично закріплені в Конституції без схвалення Верховною Радою. Отож, уже сьогодні зі словесного туману витикаються ослячі вуха справжніх намірів режиму.
Ці нотатки можна було б закінчити афористичним зверненням Віктора Ющенка з парламентської трибуни: “Шановна владо! Якщо у вашому публічному домі не йдуть справи, не ліжка треба переставляти, а міняти кадри!” Якби ж то влада прислухалася. Тому у цьому випадку доцільніше завершити словами чеського письменника-антифашиста Юліуса Фучика: “Люди, будьте пильні!..”. Щодо української ситуації це означає: не наступаймо втретє на ті самі граблі, не даймо себе обдурити в черговий раз.

11.04.2003

PS. Коли ця стаття була вже написана, стали відомі результати опитування проведені Українським центром економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова. Вони показали, що ініціатива Л.Кучми в основному не знаходить підтримки народу. А головне, на думку соціологів, відбувається “не стільки обговорення, скільки примусове схвалення президентських ініціатив”: 3% (понад 1 млн.) респондентів визнали, що їх або їхніх знайомих примушували підписувати листи, протоколи на підтримку запропонованої президентом політичної реформи, а ще 2,1% (близько 800 тис.) опитаних відмовилися відповідати на це запитання. Представник центру Гриценко пропонує через парламент “зупинити ту профанацію всенародного обговорення, яке зараз іде”.
.

КУЧМА ХОЧЕ РЕФЕРЕНДУМУ

Скорше за все в Україні йдеться до референдуму, на який будуть винесені питання політичної реформи. Якщо до цього ідея референдуму витала як припущення, ґрунтоване на деяких непрямих ознаках, то тепер вона набирає вигляду загрозливої реальності.
Усе йде від президента. Спочатку наш ґарант, виступаючи у Верховній Раді на тему свого традиційного щорічного послання, висловився досить обережно: мовляв, слід чіткіше “відпрацювати механізми прямої дії всенародного референдуму (підкреслення моє – В.К.) щодо змін до Конституції”, оскільки “плебісцити із результатами прямої дії – найвища форма народовладдя”, здатна “суттєво підвищити довіру населення”. І хоч ці слова президента були зустрінуті промовистим шумом опозиції, їх виявилося досить, щоб наближені до Банкової люди (наприклад, “губернатори” Кушнарьов, Щербань, той же прем’єр Янукович) більшою чи меншою мірою публічно підтримали ідею референдуму.
Не важко помітити, що так зване “всенародне обговорення” майбутньої політичної реформи, як і те, ким і як саме воно проводиться, – все це якраз і розраховане на майбутній референдум. За спостереженнями Комітету виборців, дев’ять із десяти заходів “всенародного обговорення” організовувала і проводила влада: представники адміністрацій здебільшого були головними доповідачами на цих заходах, а також здійснювали контролюючі функції і готували підсумкові документи (резолюції, протоколи зборів, звернення тощо). До тих, хто “іґнорував проведення зборів або критикував ініціативи президента”, як стверджує Комітет виборців, вживалися санкції. Залежні від влади засоби масової інформації висвітлюють таке обговорення однобічно, акцентуючи на підтримці більшості пропозицій президента.
Мені випадково довелося побувати на такому обговоренні в одному з інтелігентських колективів, яке проводили лектор-правник та представник райадміністрації у м. Києві. Законопроект, поданий Кучмою не був підтриманий. Я запитав представника влади, чи може він сказати чесно, як в інших колективах, де він уже побував. Молодий чоловік, ніяковіючи, тихо сказав: “Люди не підтримують”. Але це мало про що говорить: результати обговорення фальшуються. Ґазета “Без цензури” повідомила, що друкарським способом виготовлені бланки протоколів зборів, де вже й рішення обговорення було готове: “Підтримано одноголосно”.
Соціологи, зокрема Центру ім. Разумкова, також відзначають: обговорення проводиться, м’яко кажучи, некоректно. Звичайно, деякі моменти реформи люди підтримують: наприклад за зменшення депутатського корпусу парламенту з 450 до 381 (разом з Верхньою палатою) висловилися 85% опитаних. Цілком зрозуміла нелюбов громадян до будь-якого чиновництва, від засилля якого народ стогне. Люди ще одностайніше підтримали б пропозицію скоротити втричі, наприклад, Адміністрацію президента, якби таке запитання їм запропонували.
Дуже симптоматичний, щоб не сказати загрозливий, показник тих, хто за надання результатам референдуму статусу прямої дії – 44,6% підтримки. Населення не вірить владі, бо бачить, що попри декларації влада не належить народові. Та не всі розуміють, що пропонований референдум прямої дії не тільки не вирішить проблеми народовладдя, а навпаки, задуманий якраз для того, аби змінити Конституцію таким чином, щоб існуючій владі, нібито опираючись на думку народу, приймати потрібні їй закони в обхід Верховної Ради – єдиного вищого законодавчого органу, обраного народом, який ще не підпав повністю під уплив Банкової. Соціологи першими зрозуміли загрозу пропонованого референдуму і висунули ідею зробити “спільну заяву голови Верховної Ради, президента, голови Конституційного Суду, або рішення парламенту, підкріплене відповідними заявами, щоб це питання просто було знято, щоб його не обговорювали навіть взагалі, оскільки це дуже небезпечно”.
Вочевидь ця пропозиція є черговим гласом волаючого в пустелі: президент на це не тільки не погодиться – він виявляє неабиякий поспіх провести свою конституційну реформу неодмінно до наступних президентських виборів. Нинішньому скликанню Верховної Ради, як і минулому та позаминулому, він не довіряє. Не дарма на останній прес-конференції для журналістів Леонід Данилович зневажливо сказав, “що в парламенті дехто просто випадковий. Дехто з вадами здоров'я по відповідній галузі... У мене складається таке враження, що дехто тільки вчора з пальми спустився і зразу сів у крісло народного депутата".
Експромти президента, як підмічено журналістами, – найкраща самохарактеристика. Та нас зараз цікавить інше: референдум. Не вірить президент, що його пропозиції щодо змін до Конституції у тому вигляді, в якому вони надійшли до Верховної Ради, зможуть набрати необхідних 300 голосів (хоча дуже йому цього хочеться). Тому ставка робиться на референдум, який за задумом має набрати статусу прямої дії. Себто, законопроекти, в яких буде зацікавлена влада зможуть вступати в силу без затвердження парламентом (окрім окремих винятків). При цьому такий референдум видається за вершину народовладдя, яким насправді і не пахне. Посилання на практику Європи є некоректним: там виносяться на розгляд народу цілком зрозумілі всім чіткі запитання, які вимагають однозначного схвалення чи відхилення – як, наприклад, питання вступу країни до Євросоюзу і НАТО. А як може народ проголосувати за законопроект, який має сотню – дві статей? Отже, пропонований Кучмою референдум прямої діє – до речі, саме через референдуми вирішували свої проблеми правителі таких азійських країн, як Казахстан, Туркменистан, Киргизстан та Білорусь – є звичайною профанацією. Чи не збирається часом наш ґарант перетворити нашу державу у такий собі Україностан?
Не дивно, що журналісти на згадуваній пресовій конференції прискіпливо допитувалися, який саме референдум має на увазі президент? На це дражливе для нього запитання Кучма не знайшов нічого кращого, як заявити: “Чого ви мені дурні питання задаєте?!”. І всі зрозуміли справжні мотиви його задуму ...
Отож, у мислячих людей не виникає жодного сумніву, який референдум і чому обстоює президент України. І загроза того, що, спираючись “на одностайну підтримку народу”, він може бути зініційований на кшталт сумнозвісного референдуму 2000 року, цілком реальна. Відомий політолог, народний депутат і голова парламентського Комітету Микола Томенко прогнозує три можливих ходи ґаранта:
Перший – схвалення 300-ма голосами у Верховній Раді ідеї проведення референдуму і затвердження відповідних запитань на референдум, що малоймовірно.
Другий – після 15 травня, коли завершиться “всенародне обговорення” президентських ініціатив, злегка підкорегований законопроект президента буде внесений у парламент, набере 226 голосів і буде направлений на висновок до Конституційного Суду. Судячи з пільг, запропонованих президентом суддям, висновок буде такий, як треба. Восени, під час роботи наступної сесії Верховної Ради, законопроект буде повернуто на голосування у парламент. В разі, якщо документ не збере 300 голосів, на референдум може бути винесено варіант, проголосований 226-ма голосами, з поясненнями, що Верховна Рада “неконструктивна” (згадаймо: дехто тільки вчора з пальми спустився). Тоді, на думку Томенка, десь на 1 грудня 2003 року може бути призначений референдум.
Третій варіант – коли відразу після обговорення у Верховній Раді проект набирає 226 голосів і президент підписує указ про референдум. У цьому випадку датою проведення референдуму може бути 24 серпня 2003 року, у час літнього спокою.
Отже, у будь-якому випадку президент старатиметься наполягти на своєму і ймовірність оголошення референдуму цілком реальна – олігархічні клани зубами тримаються за владу і робитимуть усе, щоб її утримати. Надія тільки на те, що народ не піддасться на обман і проголосує проти настільки масово, що сфальшувати результати не вдасться. Для цього треба, щоб він добре розібрався, що насправді стоїть за пропонованим референдумом. І скільки це буде йому коштувати. До речі, заступник голови Бюджетного парламентського комітету Валерій Асадчев підрахував – із держбюджету, себто з кишені платників податків, треба буде викласти для цього 500 мільйонів гривень. Тут враховано утримання додаткової Верхньої палати (хоч загальний кількісний склад парламенту зменшиться, та кошти на його утримання зростуть на 100 млн. грн.), а також проведення кількох референдумів щодо прийняття запланованих законів.
То ж думаймо, громадяни, думаймо. Учімося рахувати і передбачати. Якщо ми народ, то мусимо на ділі стати, як задекларовано в Конституції, “носієм суверенітету, єдиним джерелом влади”. Єдиним! Тільки народ і ніхто більше.

29.04.2003

До змісту Віталій КАРПЕНКО ВИКЛИКИ ХХІ ВІКУ ПОЛІТИЧНІ ХРОНІКИ ПЕРОМ ПУБЛІЦИСТА