Віталій КАРПЕНКО
ВИКЛИКИ ХХІ ВІКУ
ПОЛІТИЧНІ ХРОНІКИ ПЕРОМ ПУБЛІЦИСТА

2. КУЧМІЗМ БЕЗ МАСКИ

МОВНИЙ ФРОНТ У ВЕРХОВНІЙ РАДІ

Так уже вийшло, що15 травня Верховна Рада голосувала два протилежні за своєю суттю проекти: постанови про рекомендації парламентських слухань "Про функціонування української мови в Україні" та Закону про ратифікацію "Європейської Хартії регіональних мов або мов меншин". Результати голосування показові: вони багато що пояснюють щодо нинішнього кризового стану української мови в Україні і наочно ілюструють вододіл між проукраїнською та, м'яко кажучи, непатріотичною частинами парламенту.
Недавні парламентські слухання про функціонування української мови в Україні були нагальними, оскільки попри задекларований у статті 10 Конституції державний статус мови титульної нації, попри чітке рішення Конституційного суду, що "українська мова як державна є обов'язковим засобом спілкування на всій території України", насправді наша мова і надалі несамовито атакується п'ятою колоною та українофобами, послідовно витісняється із щоденного вжитку, зневажається вищими державними чиновниками (наприклад, перший віце-прем'єр Азаров демонстративно послуговується виключно російською) та багатьма депутатами Верховної Ради, і продовжує перебувати у зневаженому, упослідженому стані. Це і підтвердили слухання. Вироблені після них рекомендації якраз і мали на меті виправити таке несправедливе становище щодо державної мови, однак проект постанови з цього приводу навіть за основу не був прийнятий українським парламентом. Він набрав тільки 134 голоси ("за" проголосувала "Наша Україна" та ще 44 депутати з інших фракцій), фракції комуністів, соціал-демократів Медведчука, аграріїв (які представляють нібито інтереси села - давньої колиски української мови), партій Регіонів України, Промисловців і підприємців та Трудової України, група "Народний вибір" дружно бойкотували проект - 292 депутати демонстративно не взяли участі в голосуванні.
З цими зрозуміло - свою антиукраїнську налаштованість вони нерідко виявляли і в багатьох інших принципових для національної держави питаннях. А от блок Юлії Тимошенко, лідери якого наполегливо декларують свою опозиційність до нинішньої влади і виставляють себе чи не єдиними захисниками українських інтересів, відверто здивував своєю позицією у цьому конкретному випадку: тільки троє депутатів з 15 (Білорус, Хмара та Шкіль) підтримали рекомендації. Навіть на тлі голосування соціалістів Мороза, яких дехто з націонал-радикалів мало не ототожнює з комуністами, тимошенківці виглядають блідо – половина фракції соцпартії проголосувала "за".
Результат сумний: проект був ганебно завалений.
Зате успішно – 249-ма голосами – було ратифіковано "Європейську Хартію регіональних мов або мов меншин" (до речі, як зазначають фахівці, переклад назви документа хибний і "заплутав ситуацію як із визначенням мов, котрі потребують підтримки і, зрештою, захисту в умовах України, так і з вибором способів реалізації положень Хартії"). Прикметно, що законопроект був зініційований президентом Л.Кучмою: вперше поданий ще 1998 року, але ратифікацію Конституційний суд визнав не чинною. 2001 року президент вдруге подає Верховній Раді проект закону про ратифікацію, звідки він потрапляє на експертизу в Інститут української мови Національної Академії наук України.
В експертному висновку, підписаному директором Інституту В.Німчуком, вказується, що "при розгляді мов меншин Хартія виходить із тієї загальноприйнятої норми, що державна мова має виключні права на території своєї країни і її функціонування забезпечується не декларативно, а тому цей документ не враховує унікальної ситуації в Україні, де механізму контролю за виконанням мовного законодавства та санкцій проти його порушників не передбачено". Крім того у висновку зафіксовані такі слабкі сторони проекту, як "відмова визначити мовне обличчя України майбутнього і визнати необхідність виправлення перегинів радянської формули співжиття мов, зокрема утисків української мови". Як і той факт, що із проекту "випали" мови, які перебувають на межі зникнення, що суперечить букві і духові Хартії. До того ж, основні положення Хартії уже реалізуються згідно з Законом "Про національні меншини в Україні".
Водночас у експертному висновку висуваються три першочергові і невідкладні завдання:
1.Розроблення концепції державної мовної політики;
2.Ухвалення нового Закону про мови в Україні, який би відповідав нинішнім потребам мовного розвитку в суспільстві;
3.Створення виконавчої структури у формі Державного комітету з мовної політики, який би здійснював контроль за дотриманням мовного законодавства.
Однак президент 2002 року вперто подає той самий законопроект, зігнорувавши зауваги Експертного висновку Інституту мови, який і був ухвалений Верховною Радою.
Чому ж так поспішає нинішня влада попереду паровоза – адже ратифікація "Європейської Хартії" не є обов'язковою для членів європейського співтовариства: її ратифікувало тільки 17 із 44 членів Ради Європи? Відповідь лежить на поверхні: законопроект, ігноруючи інтереси титульного етносу та державної мови, надає переваги розвиткові мови російської, яка і без того за багатолітню історію та насильницьке насадження посіла панівне становище в Україні. Позиція і особиста мовна практика українського президента підтверджують цей висновок. Та й "російські брати" не приховують цього, а з задоволенням потирають руки. Як висловився депутат Російської Думи В.Ігрунов, російська мова в Україні "повертає свої позиції практично в усіх сферах життя, а люди, що просувають насильницьку українізацію, стають загальним подразником. Кучма має робити висновки, і він їх зробив. Знову почався поворот до співпраці з Росією і до відновлення статусу російської мови в Україні". Зрозуміліше не скажеш...
Результати поіменного голосування у Верховній Раді якнайкраще ілюструють слова російського думника. Законопроект про ратифікацію "Хартії" підтримали передовсім комуністи, есдеки Медведчука, як не дивно, аграрники, фракція "Реґіонів України", промисловці та трудовики, депутатські групи з гучними назвами "Народовладдя" та "Народний вибір".
Привертає увагу позиція соціалістів Мороза – лише один депутат підтримав законопроект, решта не голосувала. Зовсім не з'явилася у сесійній залі фракція Юлії Тимошенко. Якщо взяти до уваги, що ця фракція не підтримала постанови про рекомендації парламентських слухань "Про функціонування української мови в Україні", то виникає серйозний сумнів у тому, що одна з найрадикальніших опозиційних фракцій справді відстоює українські інтереси. У той же час симпатію національно-демократичних сил викликають соціалісти Олександра Мороза, які все чіткіше займають національну платформу у політичному спектрі України.
Більшість "Нашої України" (84 депутати) не брала участі в голосуванні, але троє проголосували "за", зате у восьми (Гаврилюк, Григорович, Кириленко, Косів, Матвійчук, Стецьків, Чорновіл, Чорноволенко) вистачило твердості висловитися проти. Можна сперечатися про правильність чи хибність тактики найчисельнішої демократичної парламентської фракції, та одне не викликає сумніву: у політиці компроміси є звичайним явищем, але виправдані вони лише тоді, коли не поступаються у принципових питаннях. Немає нині принциповішого і наріжнішого питання у національному спектрі, як відстоювання української мови на ділі. Отут компроміси недопустимі і прирівнюються до зради національних інтересів. Звичайно, неучасть у голосуванні – це також позиція. І звісно ж, позиція "Нашої України" докорінно відрізняється від позиції блоку Юлії Тимошенко. На жаль, ця неучасть не вплинула на кінцевий результат - законопроект був ухвалений. Але неучасть - це не є принципове "проти". У кожному разі, із присутніх 405 депутатів тільки 10 голосів було подано проти ратифікації Хартії. А могло бути понад 150, а разом з тимошенківцями - всі 170. Це не завадило б ратифікувати документ, зате продемонструвало б загалові, справжні можливості патріотичних українських сил, які можуть протистояти антиукраїнським тенденціям у вищому законодавчому органі. А це в очах громадськості далеко не абищиця.
Після голосування оприлюднена заява, яку підписали відомий професор Анатолій Погрібний і два депутати – Володимир Яворівський та Павло Мовчан. Правильна і досить різка заява. У ній тавруються представники фракцій "з геростратівсько-шовіністичного поріддя", котрі підтримали законопроект, поданий президентом, правильно підкреслюється, що ратифікована Хартія спрямована на подальше посилення позицій російської мови, і це розцінюється авторами заяви "як фактичне і остаточне оголошення антиукраїнськими силами виклично-відвертої війни українству в Україні – українській мові, українській культурі". Сильно й правильно сказано, та виникає закономірне запитання до нардепів Яворівського та Мовчана: чому ж ви, шановні, маючи мандати від народу, не проголосували проти у сесійній залі, а розмахуєте кулаками після бою?
Сумно. І висновки напрошуються невеселі. Те, що вододіл між патріотичними силами та антиукраїнськими проходить по лінії національних інтересів – зрозуміло. Зрозуміло і те що корінь мовного зла – у нинішній владі, яка відверто запопадливо запобігає перед Росією. Та не зрозуміло, коли ж, нарешті, українські патріоти матимуть спільну позицію з принципових націотворчих проблем, коли навчаться войовничо і послідовно відстоювати українську справу?

19.05.2003

БОРГИ НАШІ ТА ХТО ЇХ РОБИТЬ...

Порядний господар перед тим, як узяти позичку, прикине, чи зможе і коли зможе її віддати. Порядний господар – передовсім економний господар: зайвого не потратить, зайвого не позичатиме. Бо для нього ходити в боржниках надто обтяжливо. Успішне господарювання, як Прокрустове ложе: закоротке буде – тебе обкарнають, задовге – розтягнуть. Має бути в самий раз.
Все це пригадалося, коли наприкінці минулого року Міністерство фінансів України оприлюднило, скільки кому наша держава заборгувала. Цікаво було дізнатися, що найбільше Україна винна Росії – близько двох мільярдів доларів, або 13 відсотків від усього сукупного зовнішнього боргу. Для порівняння: український борг України Німеччині становив на той час 381,6 млн. доларів, США – 281, Туркменістану – стільки ж, Японії – 155,4, Франції – 34 мільйони. Крім того Всесвітньому банку ми заборгували 2,2 мільярда доларів, Європейському банку реконструкції і розвитку – 5,1 мільйона, Європейській співдружності – 303,7 млн. доларів. Сукупний же прямий наш зовнішній борг, за даними Мінфіну, досяг майже 9 млрд. доларів.
Звичайно, позичене доведеться віддавати. Якщо не нам, то дітям нашим. Деякі спостереження за боргами наводять на крамольну думку, що ті, хто залюбки бере у борг, саме на те й розраховують, що повертати позичене (з процентами ж, звичайно,) доведеться саме наступному поколінню. Логіка у вищого керівництва своя: після нас – хоч потоп. Пам’ятається, тільки за прем’єрства Віктора Ющенка, було погашено не лише значну частину величезної внутрішньої заборгованості (людям було повернуто пенсії та зарплати за тривалий період – близько 11 млрд. грн.), а й зменшено зовнішні борги. Всі попередні уряди тільки робили борги.
Сама по собі заборгованість не страшна. Багато країн користуються позичками. Тим паче, якщо позичені кошти спрямовуються на інтенсифікацію власної економіки, запровадження нових технологій, піднесення перспективних галузей. Тоді такі кредити досить швидко забезпечують віддачу, за рахунок якої легко можна розрахуватися з боргами.
На жаль, в Україні загал не знає, як же використовуються зарубіжні кредити, куди конкретно пішли багатомільярдні позички.
Принагідно пригадується одна зустріч Леоніда Тигіпка (нинішній голова Національного банку України) у бутність його віце-прем’єром з групою редакторів провідних столичних ґазет. Коли мова зайшла про кредити Україні і була названа їхня загальна сума, я, користуючись нагодою, запитав високого державника, чи може він сказати, куди конкретно пішли позичені кошти. Несподіваним запитанням Леонід Сергійович був дещо заскочений, але швидко оволодів собою і досить спокійно сказав:
– Без проблем. Тільки не хочу називати по пам’яті, я вам надішлю поштою.
Я зрозумів, що не бачити мені конкретики щодо витрачання позичок, як власних вух без дзеркала. І, звичайно ж, жодних матеріалів від Тигіпка я не отримав. Та й отримати не міг, бо вже тоді побутували чутки про нецільове витрачання зарубіжних кредитів, зокрема, на передвиборчі кампанії.
Найбільший відступ від демократії в Україні – це непрозорість у роботі вищого чиновництва, зокрема у виконанні Державного бюджету: оприлюднюються загальні цифри, без конкретизації, скільки і на що саме коштів витрачено. Однак навіть з того, що доходить до публіки, можна про багато що довідатися. Наприклад, про те, що на Адміністрацію президента, яка Конституцією навіть не передбачена, витрачається коштів більше, ніж на всю цілком конституційну Верховну Раду (цього року на фінансування парламенту передбачено 226,8, а на Адміністрацію президента України – 333,9 млн. грн.). На кілька запитів про структури і штати цієї президентської канцелярії, що стала негласним кабінетом міністрів, які на пропозицію народного депутата і голови парламентського Комітету Миколи Томенка ухвалила Верховна Рада, головний адміністратор Леоніда Кучми Віктор Медведчук не відповів. Так само тримаються за сімома замками відомості, скільки коштів забирають різні зарубіжні турне президента з почтом та інших державників, а головне – яка конкретна віддача цих поїздок.
Та попри засекреченість багатьох фінансових даних, у пресу просочуються не тільки відомості про позички, а й факти, які дають змогу зрозуміти, хто ж робить борги. Щодо внутрішнього боргу, який останнім часом став зростати в окремих регіонах, то, передусім, – це виконавча вертикаль. Вона зовсім не рахується з інтересами громадян, яким, до речі, покликана служити. Як повідомила „Українська ґазета”, в селі Орлівці на Чернігівщині трапився безпрецедентний випадок: до сільради у повному складі прийшов колектив місцевої лікарні вимагати двомісячної заборгованості із зарплати, а доведений до крайньої межі головлікар В.Цупик на знак протесту, облившись бензином, підпалив себе.
Прикладів несвоєчасної виплати зарплат можна наводити чимало. В той же час вища влада, не задумуючись, тринькає, як кажуть у народі, бюджетні кошти. Наприклад, взяти задуману Кучмою так звану політичну реформу та ініційоване ним же „всенародне обговорення” його пропозицій. Для організації та проведення заходів щодо обговорення, на випуск різної пропагандистської продукції викинуто чимало коштів. Комітет виборців (громадська організація), як не старався, не зміг з'ясувати, звідки конкретно та в яких обсягах фінансувалися всі ці популістські заходи.
Передбачувана президентом реформа, якщо вона буде прийнята, обійдеться українським платникам податків в кругленьку суму – 500 мільйонів гривень (ця сума включає утримання додаткової палати парламенту, проведення референдумів з прийняття законів тощо). Залишається, правда, надія, що такі хитромудрі пропозиції Кучми Верховна Рада не схвалить.
А от відправлення українських військових в Ірак парламент, на жаль, після зустрічі президента з лідерами фракцій, схвалив. 1800 молодих воїнів на нібито добровільній основі поїдуть у далекі краї як миротворці відстоювати, як декларують провладні засоби масової інформації, інтереси України. А насправді, – ризикуючи життям, будуть підправляти підмочену міжнародну репутацію Кучми та забезпечувати сучасним олігархам можливі прибутки від „відбудови” Іраку і жирування на можливому імпорті нафти з цієї країни. Поки що це відправлення фінансуватиметься з українського бюджету. У що це обійдеться, Кабмін замовчує, але підрахунки показують, що для відправлення наших вояків до Іраку та забезпечення їх дiяльностi до кiнця нинішнього року потрібні 69,4 мільйона гривень. Для підготовки контингенту треба понад 26 мільйонів гривень. На виплату воякам грошових винагород – 6 з половиною мільйонів на місяць. За словами секретаря Ради національної безпеки та оборони Євгена Марчука, українські військові будуть додатково отримувати грошове забезпечення у доларах США, яке складатиме від 1 до 1,5 тисячі доларів щомісяця. Все це – з бюджетної кишені.
Що тут говорити про витрату народних коштів для „миротворчих акцій” в далекому Іраку, коли не пожаліли українські державники ні здоров’я, ні життя українських юнаків (в Іраку вже фактично розпочинається громадянська війна). Упевнений, що жоден з тих, хто наполягав на цьому та хто голосував за це, навряд чи погодиться послати своїх синів, навіть добровільно, в цю гарячу точку планети.
Недавно в опозиційній пресі оприлюднена дуже цікава інформація на порушену тему. Верховна Рада підтримала депутатський запит Григорія Омельченка про перевірку обставини придбання Державним управлінням Адміністрації президента італійських меблів на суму понад 2 млн.600 тис. грн. для обладнання Кучминих службових кабінетів. Ґазети детально описують, які столи, стільці, тумби, консолі, крісла, дивани, інкрустовані цінними породами дерева та золотом придбані для ґаранта. Таке марнотратство на тлі загального зубожіння населення, затримок з виплатами пенсій, коли тисячі людей по порпаються в сміттєвих контейнерах у пошуках об’їдків, вражає своєю цинічністю і нахабством. І виникають цілком закономірні запитання: чи треба викидати такі шалені кошти для придбання закордонних меблів, нехай навіть для ґаранта? Чому не підтримати вітчизняного виробника і не замовити ті ж меблі у своїх, до речі, першокласних майстрів? І наводиться приклад президента сусідньої Росії, якого також схиляли до того, щоб закупити італійські меблі, але він відмовився і його кабінети були омебльовані прекрасним комплектом виробництва російської фірми лише за 20 тисяч доларів. Відчуваєте різницю: 2,6 млн. доларів на меблі для президента злиденної України і 20 тисяч для правителя набагато заможнішої і багатшої Росії!? То де шукати здоровий глузд?
Не відстають від президента Кучми з непередбаченими бюджетними витратами і його керівні прибічники. Як стало відомо, Леонід Тигiпко збирається впроваджувати новий дизайн гривні – щоб була схожа на євро. Для того, щоб здійснити таку операцію, треба витратити близько 100 мiльйонiв гривень. Як легко можновладці поводяться з народними грошима! Невже правда, що мета зміни дизайну, як подейкують втаємничені, полягає в тому, щоб змінити нинішні підписи на номіналах – Вадима Гетьмана та Віктора Ющенка?
В інтерв’ю Громадському радіо Віктор Ющенко назвав таке рішення драматичним, підкресливши, що Національному Банку не з цього треба починати.
– Ми маємо прекрасні гроші – сказав він. – Знаєте, чим вони прекрасні? Тим, що вони – стабільні. I якщо пройшло 5 чи 6 років, i ці гроші зберігають стабiльнiсть, i Банкова система є стабільною, треба піклуватися, щоб ці гроші залишалися такими.
Зі сказаного випливає простий висновок: Україні не вибратися з боргової ями, доки нею керуватимуть такі державники, як нині. Доки керуватимуть такі державники, доти не буде прозорості в роботі владних структур, оскільки у каламутній воді краще рибку ловити. Доки не буде прозорості у витрачанні народних коштів, доти нам не бачити справжньої демократії. Доки не буде демократії, доти Україною правитиме олігархічно-кланова влада. Отже, як мудро сказав слюсар-сантехнік у відомому анекдоті, – треба міняти всю систему.
Дуже актуально і дуже на часі – до президентських виборів (за нині діючою Конституцію, в яку ще не внесені Кучмині поправки) залишилося зовсім небагато часу.

15.06.2003

ЛИСЯЧІ ХИТРОЩІ ІНІЦІАТОРІВ РЕФОРМИ

Завершився фарс із так званим всенародним обговоренням запропонованої президентом політичної реформи. Попри величезні старання виконавчої влади на місцях, всезагального схвалення Кучминих ініціатив, на що той дуже розраховував, не вийшло. За даними міністерства юстиції, 14 пропозицій президента відхилено, а 22 схвалено. З понад 9-ти млн. людей, які, за офіційною статистикою, взяли участь в обговоренні, 4,8 млн. осіб беззастережно підтримати все запропоноване Кучмою, не внісши жодної поправки (оце і є результат сумнозвісного адмінресурсу).
Однак критика президентських ініціатив була настільки жорсткою і непримиренною, надто з боку опозиційних сил, а “одобрямс” народу виявився хоч і не настільки масовим, як сподівались, але адміністративно-очевидним, що не рахуватися з усім цим навіть Кучма не наважився. У публічному зверненні до народу він, як звикле, намагався зробити пристойну міну при непристойній грі. Пославшись, на народ, думку якого треба враховувати, та власну нібито готовність до компромісу, він відмовився від своїх найдратівливіших пропозицій про запровадження в Україні двопалатного парламенту та прямого прийняття законів всенародним референдумом.
А на чому ж ґарант наполягає?
На трьох положеннях, на перший погляд не таких уже й важливих порівняно з тими, від яких довелося відмовитися.
По-перше, на проведенні виборів президента, парламенту та місцевих представницьких органів впродовж одного року на п’ятирічний термін.
Його арґументи: залишити нині діючу систему з позицій суспільних – виснажливо, з позицій фінансових – проблемно.
Контрарґументи: проведення виборів усієї представницької влади один раз на 4 роки особливого виснаження від суспільства не вимагає, що ж до фінансового виграшу від збільшення терміну повноважень до 5 років, то він мізерний і яйця виїденого не вартий порівняно з тим, скільки тратиться коштів на утримання президента та його незчисленної канцелярії й обслуги. А розведені в часі вибори президента, парламенту та місцевих рад забезпечують стабільність і рівновагу влад. Натомість перманентні вибори протягом одного року є найбільш виснажливими і створюють в країні вакуум влади. Ця пропозиція, на думку Ющенка, є антидемократичною: схожий механізм існує у таких країнах, як Болiвiя, Гондурас, Перу, Танзанія, Замбія, у той час як європейські держави, навпаки, розводять терміни цих виборів, турбуючись про спадковість влади. Зарубіжні політологи також вважають, що за реалізації цих пропозицій нівелюється принцип рівноваги та взаємоконтролю між виконавчою та законодавчою гілками влади.
По-друге, передаючи Верховній Раді право призначати прем’єр-міністра, кандидатура якого вноситься президентом та затверджувати персональний склад уряду, Леонід Кучма хоче залишити за президентом призначення міністрів закордонних справ, оборони та внутрішніх справ, керівників податкової адміністрації, митної служби, служби безпеки та держкомітету у справах охорони кордону.
Його арґументи: оскільки президент є ґарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, прав і свобод громадян, представником держави на міжнародній арені, то йому потрібні відповідні важелі для здійснення своїх конституційних повноважень.
Контрарґументи: Леонід Кучма не розуміє або зумисне змішує функції “ґаранта” і виконавчої влади; за реалізації його пропозицій ніякої парламентсько-президентської республіки не буде, оскільки частина уряду, призначена президентом, йому ж і підпорядковується, тому парламент не зможе взяти на себе повну відповідальність за дієздатність і роботу усього уряду. Це вигідно для того, хто є президентом і прагне спиратися на силу, а не для демократії і держави.
По-третє, в пропозиціях Кучми обумовлюється право президента розпускати Верховну Раду у трьох випадках:
1)якщо протягом місяця після виборів не буде сформована постійно діюча більшість;
2) якщо протягом шістдесяти днів після відставки Кабміну не буде сформовано персональний склад уряду;
3) якщо до 1 грудня парламент не затвердить держбюджет на наступний рік.
Його аргументи: це є частиною класичної демократичної формули стримувань і противаг.
Контрарґументи: у цих пропозиціях без відповідних противаг щодо усунення президента демократією і не пахне. Навпаки, в поєднанні з іншими нормами запропонованого проекту пропозиції президента створюють умови для узурпації влади. Адже, маючи зібрані за допомогою адмінресурсу 226 мандатів, можна штучно створювати умови для розпуску парламенту – наприклад, не ухваливши у зазначені терміни держбюджет або не сформувавши уряд.
Однак радість націонал-демократів, що змусили Леоніда Кучму відмовитися від прийняття законів через референдум і, отже, відмовитися від думки продовжити завдяки цьому на кшталт лідерів азійських пострадянських держав термін своїх повноважень, передчасна. Ґарант відмовився від референдуму, та аж ніяк не від продовження повноважень. Інакше, навіщо б він так наполягав, щоб реформу провести до президентських виборів? Тому, що пропрезидентська більшість у Верховній Раді, що сформована не з переможців минулих виборів, а за допомогою тиску і підкупів з аутсайдерів, готова проголосувати будь-яку його забаганку. Інакше, навіщо наполягав би він на призначенні міністрів-силовиків та інших керівників ключових відомств президентом, а не Верховною Радою? Адже ніхто не допускає думки, що дбає Кучма про можливого наступника, тим більше якщо ним буде Ющенко, а про себе.
До цієї думки схиляє і те, що Леонід Кучма публічно заявив, про готовність піти на проведення президентських виборів у жовтні 2004 року, та при цьому промовчав про те, що у його проекті не вказана дата виборів, зафіксована в нинішній Конституції, а, навпаки, говориться, що термін їх ще має бути визначений. Тобто може бути відсунутий на близьке чи подальше майбутнє. І якщо придивитися уважніше, на одежині пропонованої конституційної реформи, видніються шви з білих ниток.
Розвиток подій деякі політологи передбачають такий. Приспавши пильність громадськості і депутатів обіцянкою проведення виборів у 2004 році, ініціаторам вдається кваліфікованою більшістю (не менше 300 голосів) ухвалити поправки і доповнення до Конституції. Після внесення цих змін має бути ухвалений закон про терміни чергових виборів всієї представницької влади і, зрозуміло, президента та парламенту. Цей закон приймається звичайною більшістю (226 голосів) – їх Л.Кучма практично має. Тому термін наступних виборів можна обрати такий, щоб якомога довше до виборів пробути в президентському кріслі.
Ось у цьому й полягає головна хитрість президентського проекту. Отут, як кажуть, хоч круть-верть, хоч верть-круть. Навіть відомий дисидент радянських часів, наближена до Кучми особа і затятий українофоб Володимир Малинкович не сприймає такого ходу Кучми, називаючи його секретом Полішинеля: простою більшістю вірнопідданих та залежних депутатів продовжити свої повноваження .
Питання реформи винесені на сесійне засідання Верховної Ради 3 липня. Обговорюватимуться два проекти – президентський та розроблений депутатською комісією. Питання про відправлення їх до Конституційного суду вирішуватиметься 226 голосами. Зрозуміло, що в опозиції забракне сил заблокувати президентський варіант. Найоптимальніший вихід із ситуації – домогтися рішення, щоб обидва проекти були направлені в Конституційний суд. Фракція “Нашої України” Віктора Ющенка, хоч і вважає депутатський проект сирим, готова за нього проголосувати як за прийнятніший. А от більшість однозначно вирішила підтримувати законопроект, внесений президентом. Її координатор Анатолій Толстоухов переконаний, що першим голосуватиметься і пройде саме він. Навіть якщо обидва законопроекти будуть проголосовані і обидва схвалені Конституційним судом, то Верховна Рада, на думку Толстоухова, навряд чи прийме варіант, підготовлений парламентською комісією, а об’єднати їх неможливо: надто різні підходи і мета.
Схоже, пропрезидентські сили налаштовані передчасно святкувати перемогу. У таких випадках, кажуть японці, що буде завтра – невідомо, треба сьогодні жити гідно. Перша половина мудрого вислову стосується всіх, а надто самовпевнених “більшовиків” – не прийнято ділити шкуру не впольованого ведмедя. Що ж до другої, то вона навряд чи дійде до серця і совісті тих, що розпочали цю конституційну вакханалію – де панує особистий інтерес, там немає місця гідності. Тому опозиційні фракції і кожен чесний депутат не повинні дрімати. І народ не має бездіяти, а виходити до Верховної Ради і рішуче висловити свою позицію. Найприйнятніший вихід – обидва проекти відправити до Конституційного суду. Якщо обидва не викличуть заперечень (а для заперечень парламентського проекту підстав немає), то обидва будуть поставлені на голосування. Та жоден при нинішньому розкладі політичних сил у Верховній Раді не має шансів набрати 300 голосів. І то було б добре, оскільки означало б повний крах лисячих хитрощів ініціаторів політичної лжереформи.

29.06.2003

«БІЛЬШОВИКІВ» ЗУПИНЕНО. ЧИ НАДОВГО?

„Більшовиками” іронічно називають так звану парламентську більшість, нашвидкуруч сколочену на базі пропрезидентських фракцій тиском та підкупом, яка проводить у Верховній Раді лінію Банкової. На жаль, у цій іронії багато гіркої правди. Є чимало спільного, що ріднить новітніх „більшовиків” з більшовиками ленінськими – це нахабство, віроломство та своєрідне розуміння моралі (що вигідне, те й моральне). Їхня парламентська практика підтверджувала це не раз. Востаннє можна було спостерігати минулого четверга, 3 липня, коли мало голосуватися питання про відправлення до Конституційного суду парламентського та президентського проектів змін до Конституції України.
Ще напередодні лідери „більшовиків” дали зрозуміти, що проект, розроблений парламентською комісією не пройде, а президентські пропозиції будуть підтримані і відправлені до Конституційного суду. Для Л.Кучми після фактичного провалу „всенародного” обговорення його ініціатив було надзвичайно важливим мати підтримку парламенту. Тому за допомогою спікера В.Литвина першим на розгляд виносився проект Кучми, і замість чіткого і зрозумілого формулювання про відправлення пропозицій до Верховного суду в порядку денному значилося: "Проект закону про внесення змін до Конституції, доповідають міністр юстиції Олександр Лавринович, народний депутат Віктор Мусіяка".
Таким чином суто процедурне питання відправлення чи невідправлення законопроекту до Конституційного суду, яке не вимагало жодного обговорення, казуїстично підмінялося змістовим, яке по суті залишалося процедурним, але давало змогу ініціаторові реформи у разі подальшої невдачі, козиряти тим, що нібито його законопроект підтримала Верховна Рада. Якби голосування відбулося, депутатський проект був би заблокований більшістю. Тоді перед лжереформою Кучми фактично було б запалене зелене світло. В оприлюдненій заяві Соцпартії Мороза підкреслюється: "Схема проста і прямолінійна (як усе в пропозиціях президента): голосування про направлення проекту — висновок Конституційного Суду — референдум із запрограмованим результатом — довічне президентство Кучми" .
Ця хитрість „більшовиків” була розгадана депутатами з фракції „Наша Україна”, і їм нічого не лишалося, як вдатися до крайнього і єдино можливого у цій ситуації виходу – заблокувати трибуну. Таким чином, голосування було зірване, а реформаторський розгін, який набрали „більшовики”, загальмовано.
Чи надовго? Знаючи повадки так званої більшості, достеменно сказати важко. Принаймні, використовуючи підконтрольні засоби масової інформації, „більшовики” зняли шалений ґвалт, звинувачуючи в усіх гріхах нашоукраїнців. На всіх центральних телеканалах надавалося слово для коментарів виключно представникам більшості; думка ж опозиції не була представлена зовсім. При цьому розігрувалася карта штучної продовольчої кризи, що виникла в Україні з вини правлячої верхівки. Ось, мовляв, як деструктивно діє „Наша Україна” – зірвала засідання, що не дозволило обговорити питання продовольчої кризи, яка назріла в державі.
Криза справді назріла. До речі, з вини правлячої олігархічної верхівки. Причина, на перший погляд, об’єктивна: через несприятливі погодні умови нинішньої зими вимерзла половина посівів озимих. Скориставшись ситуацією, зацікавлені сили зґвинтили ціни на продовольчому ринку. На борошно, хліб, цукор, крупи вони різко стрибнули вгору: у деяких регіонах зросли у півтора-два рази. Не треба пояснювати, що це означає для більшості населення, яке перебуває на межі чи за межею бідності. Люди, налякані перспективою голоду, кинулися скуповувати, хто що може. Намітилися ознаки суспільної якщо не паніки, то, принаймні, тривоги.
Звичайно ж, потрібно вживати невідкладних заходів, і Верховна Рада мала це питання обговорювати. Вину за зірване засідання „більшовики” намагаються повністю перекласти на „Нашу Україну”, ніби то не вони своїми закулісними маневрами та аморальними діями спровокували блокування трибуни. Ніякого блокування не було б, якби більшість погодилася з пропозицією голови Української республіканської партії „Собор” Анатолія Матвієнка делегувати спікерові право відіслати до Конституційного суду обидва проекти, оскільки це справді суто процедурні питання – обговорення по суті все одно відбудеться після рішення Конституційного суду.
До речі, наступного дня, коли можна було обговорити питання продовольчої ситуації, саме більшість проігнорувала сесійне засідання, і тому жодне рішення неможливо було прийняти через брак голосів. Цим „більшовики” зайвий раз продемонстрували своє справжнє обличчя та показали, чого насправді варті їхні декларації „турботи” про народ.
Як і треба було сподіватися, пропрезидентські засоби масової інформації обминули це делікатне питання. Як промовчали і про те, що саме „Наша Україна” чи не найпершою забила тривогу з приводу ситуації, що склалася на продовольчому ринку. Вона запропонувала ухвалити спеціальну постанову для розв’язання кризової ситуації, в якій, зокрема, передбачити кредити для села, щоб успішно провести осінню сівбу, відстрочку сплати податків і зборів сільськогосподарським виробникам, списання пені і штрафів за несплачені податки і збори. А Віктор Ющенко, виступаючи з парламентської трибуни ще за два дні до згадуваного четверга, наголосив, що у країні „втрачено контроль над формуванням ринку зерна” і що держава стоїть „перед реальною загрозою дестабілізації продовольчої безпеки”.
Лідер „Нашої України”, як звикле, висловився досить делікатно. Ситуація, що склалася, загрожує не тільки продовольчій, а й ширше – національній безпеці України. На порозі сумного ювілею – 70-річчя голодомору 1933-го року – над українським суспільством нависла зловісна тінь нового голоду. Ситуація на продовольчому ринку створена штучно, до речі, не вперше. Кілька років тому Київ зіткнувся з такою ж проблемою. Тоді значна частина збіжжя була продана за кордон за демпінговими цінами, а навесні дефіцит зерна був поповнений за рахунок його імпорту, тільки вже за світовими цінами. Енергійний столичний голова Олександр Омельченко спробував розібратися, хто ж винен у створенні такої ситуації та хто на цьому нажився. Сліди вели до олігархічного клану Медведчука-Суркіса. Звісно ж, ніхто не був притягнутий до відповідальності. Та міський голова зробив відповідні висновки: він став укладати прямі угоди з аграріями областей на закупівлю збіжжя. Таким чином вдалося убезпечити столицю від несподіванок на зерновому ринку. І сьогодні у Києві найнижчі ціни на хліб, вони не підвищились у зв’язку з нинішнім ажіотажем.
Цього року історія повторилася. Уже після того, як стало відомо, що вимерзла добра половина озимих посівів, ніхто на державному рівні не тільки не вжив відповідних заходів, а навпаки, як свідчать опозиційні депутати, тисячі тонн продовольчого зерна продавалося за кордон по ціні 60-70 доларів за тонну. Тепер же прийшли до висновку, що без зернового імпорту не обійтися, але вже за цінами втричі вищими. Навіть дехто з депутатів-„більшовиків” вважає, що винні за це мають відповісти – Генпрокуратурі слід би розібратися, хто, яким чином і з чийого дозволу вивозив зерно.
Між продовольчою кризою та конституційною реформою можна побачити, пильно придивившись, певний зв’язок. Якщо напруга з продовольством і не спровокована свідомо з політичною метою, то все одно вона є результатом недогляду існуючої влади, яка за політичними іграми упустила з поля зору цю важливу для суспільства сферу. Куди там думати про народ, коли всі зусилля спрямовані на те, щоб за будь-яких обставин зберегти насиджені місця.
Наступний тиждень – останній робочий перед літніми канікулами депутатів. Останній Рубікон: бути чи не бути задуманій ґарантом реформі. Кінцева мета її зрозуміла – пролонгація правління Кучми будь-якою ціною. І ціна, якщо вірити заяві Олександра Турчинова із фракції Юлії Тимошенко, визначена: за підтримку опозиціонерами Кучминих змін до Конституції в другому читанні пропонуватимуть “від 1 мільйона доларів за кожен голос”. Хоча таке голосування може відбутися лише на 5-й сесії Верховної Ради, яка почнеться у лютому 2004, зараз уже відбувається зондування ґрунту. Турчинов не назвав конкретних прізвищ тих, хто пропонує такі гроші, але натякнув, що це буде доручено представникам кланів – “донецьким, дніпропетровським і СДПУ(О)”. Опозиційні ж сили, зокрема соціалісти та тимошенківці, звернулися до народу із закликом зібратися 9 липня о 9.00 під стінами Верховної Ради, щоб сказати “оцій парламентській більшості і цій владі, що час її минув, хай вона йде, бо вона не потрібна народу”.
Для супротивних сил у парламенті наступний тиждень, схоже, можна розцінювати, висловлюючись більшовицькою лексикою, як “послєдній і рєшітельний бой”. Звісно, “більшовики” робитимуть усе можливе для того, щоб виконати вказівку Банкової і направити тільки президентський законопроект до Конституційного суду. Навіть погрожують задля цього витягнути на світ Божий збанкрутілу (і ними ж скомпрометовану фальшуванням) методу голосування бюлетенями, як це вже було під час минулої парламентської кризи. Якщо це їм удасться – прощай демократія, а в президентському кріслі і після 2004 року залишиться той, хто п’ять років учився на президента і стільки ж довчався, але так і не вивчився. Принаймні на патріота. І плачевні результати його правління, що їх видно навіч, ще довго боляче відгукуватиметься українському народові.

06.07.03

ТРИВОЖНЕ ЗАТИШШЯ... ПЕРЕД БУРЕЮ

По закінченню роботи 3-ї сесії Верховної Ради депутати роз’їхалися на літні вакації, і в Україні запало політичне затишшя – стихли великі політбої в столиці, залишилися тільки їхні відголоски, політичні партії ведуть локальну роботу на периферії: Віктор Ющенко збирає форуми демократичних сил в обласних центрах, Українська республіканська партія “Собор” Анатолія Матвієнка та Українська народна партія Юрія Костенка ведуть значну патріотично-пропагандистську роботу в Криму та інших реґіонах.
Політологи тим часом підбивають підсумки протистояння влади й опозиції – тут найгарячішою лінією боротьби стала так звана конституційна реформа. На думку багатьох, дружне голосування 11 липня за відправлення до Конституційного суду на експертизу обох законопроектів – президентського та парламентського – стало поразкою влади, надто головного ідеолога та організатора реформи Віктора Медведчука. Результати голосування (понад 400 голосів) вельми прикметні. По-перше, стало очевидним, що Банкова втрачає важелі ручного управління Верховною Радою через створену нею парламентську більшість; по-друге, “Наша Україна” продемонструвала, що перетворилася на активну та впливову політичну силу.
Про це свідчать також підсумки роботи сесії, що їх оприлюднила громадська організація “Лабораторія соціального аналізу Ф-4”. Із 1337 законопроектів, зареєстрованих на сесії, найбільше внесли депутати фракції "Наша Україна" – 447 (для порівняння: комуністи внесли – 262, “Регіони України” – 183 та ППУ і Трудова Україна – 173 законопроекти). Фракція Віктора Ющенка також найбільше внесла поправок до законопроектів, що розглядалися сесією – 3217. Більшість законопроектів “Нашої України” стосувалося питань свободи слова та інформації, прав людини, культури і духовності, національних меншин і міжнаціональних відносин, боротьби з корупцією та організованою злочинністю, законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, аграрної політики та земельних відносин, бюджету; охорони здоров'я, материнства та дитинства. Це не тільки засвідчує гуманістичну спрямованість роботи фракції в інтересах українського народу, а й наочно спростовує тиражовану провладними засобами масової інформації брехню, нібито нашоукраїнці блокують важливі законопроекти у Верховній Раді.
Президент під час парламентських баталій був помітно знервований, зробив публічний випад проти Ющенка, переклавши на нього вину за блокування роботи Верховної Ради, і заявив, що доручив вивчити правові підстави для відкликання свого законопроекту з Конституційного суду. Знаючи, як часто Леонід Кучма змінює свої наміри і обіцянки, не важко здогадатися, що знайдуться порадники, які не рекомендуватимуть йому робити цей крок. Навіть якби він відкликав свій проект, то радіти було б передчасно. Без сумніву, у цьому випадку, було б зроблене все для того – і сили ще є, – щоб заблокувати парламентський варіант у самій Верховній Раді: адже для внесення змін до Конституції потрібні 300 голосів.
Про те що боротьба ще не завершена, свідчать також упереджувальні кроки Віктора Медведчука та його прибічників. Ще напередодні пам’ятного голосування за відправлення законопроектів до Конституційного суду на одному із залежних телеканалів була озвучена інформація про так званий “всеукраїнський громадянський референдум”. Мався на оці запланований на осінь, знову ж таки так званий, громадський форум на підтримку політреформи Леоніда Кучми. Ще у червні в Харкові відбулося розширене засідання ради Спілки юристів України, де й було ухвалене рішення про “створення Всеукраїнського громадського форуму на підтримку ініціатив президента”. Спостерігачі підмітили, що це зібрання дуже нагадує сумнозвісну “житомирську ініціативну групу” зразка 2000 року, яка ініціювала проведення всеукраїнського референдуму змін до Конституції, що мав перетворити Україну на Білорусь. І справді, житомирська драма (а саме так можна назвати ту тотальну фальсифікацію “всенародного” голосування), схоже, може повторитися у формі фарсу.
Промотором цієї акції став голова Спілки юристів України Валерій Євдокимов, він же заступник Віктора Медведчука по СДПУ(о). До справи долучилися Українська спілка промисловців і підприємців, Рада національних громад, Одеська національна юридична академія, низка інших вищих навчальних закладів правового профілю, обласні підрозділи Спілки юристів – вся своя компанія. Звісно, долучаться – чи то доброхіть, чи то під тиском – й інші структури.
Центральні телеканали, залежні від влади та олігархів, розпочали цілеспрямовану пропаганду цього заходу. Перший канал Українського телебачення так обґрунтував його необхідність: “Правники обурені, що Верховна Рада відверто ігнорує думку народу, – адже більше половини жителів України підтримали президентський законопроект. І саме так повинні сприймати його парламентарі.” Хоче добре відомо, як відбувалося обговорення під контролем держадміністрацій на місцях, керівники яких призначені тим же Кучмою.
Що ж хоче Спілка юристів, яка ініціювала громадський форум?
Якщо відкинути дрібниці, то, за великим рахунком, вона виступає за пряму дію результатів референдуму та вибори президента, парламенту і місцевих рад протягом одного року. І якщо під тиском громадської думки сам Кучма відмовився від референдуму, то друга позиція і тепер залишається його рожевою мрією.
Однак ідея референдуму прямої дії реанімована не спроста. Адже зрозуміло, що 300 голосів за пропозиції Кучми у Верховній Раді не буде. Тому можна припустити – опозиція саме так і вважає, – що форум може ініціювати референдум, а це може стати підставою для Кучми заявити, що громадськість вимагає від нього рішучих кроків і іншого виходу він не бачить. Ще один варіант бачить депутат із фракції “Наша Україна” Микола Томенко: запланований форум може стати першим кроком до скликання конституційної асамблеї, яка ухвалить Кучмин законопроект.
Все це свідчить, що нинішнє політичне затишшя скорше за все є в затишшям перед новим збуренням. Головна боротьба, вочевидь, ще попереду.
Поки що ж бої між “Нашою Україною” та СДПУ(о), іншими словами – між Віктором Ющенком та Віктором Медведчуком – ідуть на місцевому рівні. На Закарпатті, де домінують медведчуківці, відбулися вибори Мукачівського міського голови. Переміг кандидат від боку "Наша Україна" Василь Петьовка, за якого проголосували 49,9% виборців. Його найближчий суперник – підтримуваний СДПУ(О) Нусер, – що набрав 41,5% голосів жителів міста, заявив про порушення законодавства і зажадав визнати вибори недійсними або скасувати їх результати на 15 дільницях. Місцевий суд Львова під шаленим тиском, як заявляє опозиція, задовольнив скаргу Нусера і зобов'язав міськвиборчком провести перерахунок голосів без врахування результатів голосування на 15-ти згаданих дільницях і встановити новий результат голосування протягом двох днів. Однак Мукачівська міська територіальна виборча комісія залишила без змін своє попереднє рішення про визнання Василя Петьовки обраним мером міста.
Хто переможе у цій боротьбі, стане відомо найближчим часом. Принаймні, Віктор Ющенко і “Наша Україна” так просто Мукачеве не здадуть есдекам. Та ця сутичка може стати прелюдією до розгортання відкритих “бойових дій” між цими політичними силами, очевидно, уже восени. Перспективи у “Нашої України” непогані, її впливовість посилилась, активність зросла. Ця найбільша нині парламентська фракція, якій супротивники пророкували неминучий розпад і з якої силоміць перетягли до “більшості” групу депутатів, не тільки вижила, а й злютувала свої ряди. Ще перед парламентськими канікулами Віктор Ющенко недвозначно заявив, що у парламенті відбувається розшарування і що восени його фракція поповниться новими членами. Отже, є депутати – і, певно, саме з “більшості”, які провели відповідні переговори з Віктором Ющенком і зголосилися про перехід до “Нашої України”, тільки оприлюднять своє рішення восени.
Чекати залишилось не довго. Осінь-2003 стане вирішальною у перегрупуванні та розстановці політичних сил в Україні. Що ближче до виборів, то крутіші зав’язуватимуться сюжети. Визначальним для долі України може стати створення широкої коаліції національно-демократичних сил і висунення від них єдиного кандидата в президенти. І ні в кого не виникає сумнівів, хто ним стане, якщо така коаліція буде створена.
Що ж, доживемо до осені...

22.07.2003

ПЕРСПЕКТИВА: ТУГІШЕ ЗАТЯГУВАТИ ПАСКИ

Як завжди, напередодні президентських виборів влада раптом виявляє зворушливу турботу про народ. Приймається закон про підвищення рівня мінімальної зарплати, збільшуються пенсії, платня різним категоріям населення (вчителям, науковцям, викладачам вищої школи). Щоправда, це зростання незначне, та все ж є привід для пропагандистської тріскотні в залежних засобах масової інформації щодо великої турботи чинної влади про просту людину. Звичайно, при цьому сором’язливо замовчується, що нинішні зарплати і пенсії простої людини катастрофічно мізерні, і при цьому ніхто не порівнює зарплати держчиновників, надто податківців, з платнею тієї ж простої людини – а між ними прірва. Звичайно ж, офіційні коментатори так само делікатно промовчують, що доходи (не олігархів, звісно) повільно повзуть вгору, а ціни – стрибають. Інфляція з’їдає ті незначні подачки загалові ще до того, як про них починають говорити.
Попри оптимістичні заяви державців про стабільність гривні та наявне зміцнення економіки, дорожнеча у магазинах та на базарах має тенденцію до стабільного зростання. А нинішнього літа зафіксований різкий сплеск цін на хліб, цукор та круп’яні продукти – в середньому на 15-20 відсотків. Які тільки причини не називають: і недосів озимих минулої осені на 14%; і вимерзання взимку половини посівів; і виявлені приписки торішнього врожаю; і експорт пшениці за кордон, коли вже було відомо про несприятливі умови; і прогнози значного недобору збіжжя; і змову зернотрейдерів, які задумали нажитися на труднощах, що виникли; і ажіотаж обивателя, який під страхом голоду (тепер уже всім добре відомі штучні голодомори, створені свого часу московським більшовизмом) кинувся скуповувати все харчове, чим створив дефіцит цих товарів. Та хоча б хто як оцінював об’єктивність перелічених факторів, головна причина в іншому – в неспроможності чинної влади, яка за політиканством ніколи не бачила і не бажала бачити реальних потреб і клопотів українського загалу.
Коли запахло смаленим, влада кинулася вживати авральних заходів: репресивним органам доручено шукати винних, на засіданні уряду рекомендовано президентові звільнити так званих губернаторів Дніпропетровської, Полтавської та Чернівецької областей (що й було зроблено), почалися інтенсивні переговори з Росією та Казахстаном про закупівлю збіжжя (а треба його купити близько 2,5 млн. тонн). Як бачимо, все це може й необхідна, але тільки зовнішня метушня, яка не зачіпає застарілих болячок аграрного сектора, і більше того – всієї системи влади, дії і бездіяльність якої, власне, й створили кризову ситуацію.
Звичайно ж, ці заходи можуть стати рятівною соломинкою, але кардинально становище не поліпшать. Хлібний ажіотаж вдалося дещо збити, ціни на цукор, крупи та хліб хоч і стабілізувалися і навіть дещо й знизились, але повернути їх на доажіотажний рівень так і не вдалося, незважаючи на адміністративні заходи. Так, адміністративно утримуються ціни лише на кілька різновидів випеченого хліба, на більшість же вони відпущені. Але спритники і на найходовіші хлібобулочні вироби, на які заборонено підвищувати ціни, уміють гріти руки: при сталій ціні вони випікають хліб меншої ваги.
Попри так звані об’єктивні причини “хлібної кризи”, які перелічувалися вище, ні цей стрибок цін, ні загальне повзуче подорожчання продуктів харчування (і не тільки їх) не можна розглядати поза межами стану всієї фінансової системи країни. На перший погляд валютний ринок України нібито виглядає стабільним. Курс гривні, традиційно зорієнтованої на американський долар, Національний банк тривалий час утримує незмінним – 5,33.
Та, по-перше, зростання цін при цьому свідчить, що таке утримання є штучним, суто монетарними засобами, а не випливає із загального оздоровлення економіки. Наприклад, на початку червня Національний банк для підтримання курсу гривні змушений був удатися до значної інтервенції долара на Міжбанківській валютній біржі, а комерційні банки, зреагувавши, почали стрімко продавати гривню.
По-друге, нині, за підрахунками економістів, які аналізують ситуацію під кутом зору курсової динаміки національної валюти до євро, гривня втратила до 20% свого номіналу порівняно з минулим роком – явне свідчення девальваційних тенденцій. А прив’язка гривні до долара, який також знецінився проти євро на 10 відсотків, якраз і створює приховану форму інфляції національної валюти. Адже більшість наших експортних контрактів здійснюється в доларах, і цим об’єктивно, завдається величезна шкода українським виробникам та споживачам, усім громадянам України, – вважає голова Української національно-консервативної партії Олег Соскін. На його думку, через це українська економіка втрачає потенціал зростання, оскільки, через послаблення гривні, пригнічується вітчизняний виробник і дезорганізується внутрішній споживач – цим НБУ та Міністерство фінансів на чолі з Миколою Азаровим своїми діями завдають серйозного удару по доходах українських громадян, проводячи політику на їх реальне знецінення.
Другим фактором, який свідчить про наявність хвороби нашої фінансової системи, є зростання зовнішнього та внутрішнього боргів. За даними Міністерства фінансів, загальний обсяг цих боргів протягом 2002 р. зріс на 1,18 млрд. грн. і досяг 64,47 мільярда. Цьогорічні виплати з обслуговування держборгів становитимуть близько 11 млрд. грн. На тлі дефіциту державного бюджету 2003 р., який становить понад 2 млрд. грн., це виглядить далеко не оптимістично: де взяти такі значні кошти? Уряд розраховує на недавно здійснену зовнішню позичку на 800 млн. дол. через розміщення на європейських ринках українських єврооблігацій з прибутковістю 7,65% річних та нові позички. Не треба зірок з неба хапати, щоб збагнути – це тільки затягує борговий зашморг на шиї української економіки. Що ж, принцип після нас хоч потоп завжди був характерним для цинічної влади, яка дбає тільки про себе саму.
На підставі цього аналізу, той же О.Соскін доходить висновку, що В Україні склалися умови для розгортання грошово-фінансової кризи. Вона, за його прогнозом може припасти на жовтень-листопад 2003 р., коли процеси девальвації та інфляції остаточно викристалізуються й набудуть відкритого характеру.
Чи справдяться ці передбачення, покаже час. На жаль, для них є серйозні підстави. На початок серпня ранніх зернових та озимини намолочено трохи більше 5 млн. тонн, при середній урожайності 13-14 центнерів з гектара. Для порівняння: торік на цей час було зібрано понад 25 млн. тонн зерна при врожайності 27,4 центнера з гектара. За прогнозами мінагрополітики, верхня межа цьогорічного валового збору зерна не перевершить 30 млн. тонн, тоді як торік було зібрано в межах 40 млн. тонн. А втім, пересічний громадянин навряд чи дізнається правду про цьогорічний урожай, оскільки своєю липневою постановою (№1150) Кабмін доручив міністерствам аграрної політики та економіки розглянути питання про утаємничення прогнозованих показників валового збору зерна, ухваливши щодо цього відповідний нормативно-правовий акт. Як кажуть, приїхали: менше знаєш – легше жити. Навіщо тривожити загал роздумами про те, яке його чекає майбутнє: сите чи голодне, та кому цим завдячувати?
Що буде, не важко передбачити. Враховуючи ситуацію та тенденції її розвитку, можна сказати, що краще навряд чи буде. Пересічному громадянинові, про якого так “дбає” рідна влада, доведеться тугіше затягувати пасок. Тим більше, що ідеологічна артпідготовка на погіршення уже ведеться. Так, скасована заборона на стягування пені за несплату комунальних послуг, яка була введена свого часу через невиплату людям зарплат та пенсій – отже, житлово-експлуатаційні контори (ЖЕКи) будуть під загрозою судового виселення з квартир витискувати з населення останнє. Заплановано також стягувати п’ятивідсотковий податок з депозитних вкладів – якщо хтось із простого люду зберігав якусь копійку про чорний день, то не обійдеться без втрат. Нарешті, через засоби масової інформації повідомлено, що населення чекає чергове підвищення плати за електроенергію, – теж значний удар по майже порожньому гаманцеві рядового обивателя.
То що ж робити? Є два виходи: 1)тихо кректати і мовчати; 2)зробити відповідні висновки на наступних президентських, а за ними і парламентських виборах – без заміни кланово-олігархічної влади на українську патріотичну позитивних зрушень не бачити, як власних вух без люстра.

04.08.2003

ХАМСТВО НА ДЕРЖАВНОМУ РІВНІ,
або ЩО ДИВУЄ ДІАСПОРУ В УКРАЇНІ

18-21 серпня, якраз на порозі Дня незалежності України, в Києві відбулося зібрання Світового Конгресу Українців (СКУ). Створене 1967 року у Нью-Йорку, це по-своєму унікальне об’єднання нині нараховує понад 100 громадських та релігійних українських організацій з-понад 20-ти країн світу поза материковою Україною. Всього ж за кордоном, за різними даними, проживає від 18-ти до 25-ти мільйонів українців, і найбільше – в Росії, Канаді, США, Австралії, Бразилії. За всі роки існування СКУ зібрання представників цього найпотужнішого світового об’єднання українців уперше проводилося на терені історичної батьківщини. Тому й інтерес до нього в Україні був неабиякий.
Та, певно, не була б Україна Україною, якби все тут відбувалося так, як у людей. Зібрання СКУ не стало винятком. Дивні пригоди наївних українців з діаспори розпочалися ще напередодні зборів: оргкомітет з проведення цього важливого заходу, який винайняв для цього приміщення Українського дому за 72 тисячі гривень і більше половини заплатив авансом, раптом отримав повідомлення, що досягнута домовленість порушена – в Українському домі раптом розпочали ремонтні роботи, які триватимуть весь серпень.
Звиклі до обов’язковості і непорушності договорів, закордонні українці виявилися зовсім безпорадними перед нахабно-агресивним державним хамством. Адже Український дім перебуває у віданнi Адмiнiстрацiї президента України і навряд чи керівництво закладу наважилося б таке вчинити без відома Банкової. Отже, зводити колізію до примітивного хамства навряд чи годиться – тут дещо інше. Дії адміністративних чиновників з контори президента випливають із органічного несприйняття чинною нині владою всього українського. Логіка проста: не слід надавати великого залу для проведення такого зібрання, щоб бува, не було спокуси запрошувати на нього крім делегатів з діаспори ще й громадян України, нічого розбещувати їх принадами західної демократії... Та й українці з діаспори – це не відгодовувана з держбюджету Українська Всесвітня Координаційна Рада, яку легко утримувати на ручному управлінні Кабінету міністрів, – ці достатньо свідомі і можуть впливати на громадську думку у зовсім небажаному для влади напрямку.
Словом, делегатам від СКУ довелося обмежитися вдвічі меншим залом приміщення міського Будинку вчителя, в якому свого часу засідала Центральна Рада. Звичайно ж, можливості поспілкуватися із закордонними братами в українських націонал-патріотів були максимально обмежені.
Те, що це не звичайне примітивно-безпардонне ставлення чиновників до високоповажної міжнародної організації, а певна українофобська лінія, яку проводить чинна влада, підтверджується й іншими спостереженнями. Державні й залежні засоби масової інформації, надто телебачення, поставилися до неординарної події, як до пересічних профспілкових зборів районного рівня – побіжною безбарвною інформацією про зібрання СКУ обійшлися всі центральні телевізійні канали. Не дуже балували увагою читачів також друковані органи, за винятком окремих, опозиційно налаштованих до влади ґазет. Тобто, широкий загал не був інформований ґрунтовно про те, чого з’їхалися до Києва українці зі всього світу та чим вони тут займалися.
Правда, і керівництво СКУ, щоб не дратувати владу, виявило надзвичайну толерантність, заявивши, що на зібранні обговорюватимуться внутрішні питання об’єднання, а не болючі проблеми сучасного життя в Україні. Така обережність для багатьох радикальних націонал-демократів була не зовсім зрозумілою: адже для світового українства проблеми Української держави і громадянства є одними з наріжних.
Ця обережність призвела до того, що одному з найавторитетніших національних політиків, колишньому багатолітньому політв’язневі, а нині народному депутатові України, членові фракції Юлії Тимошенко Левкові Лук’яненкові було відмовлено у виступі на зібранні. Оскільки, мовляв, кількість усних привітань обмежена, йому запропоновано викласти все, що він хоче, у письмовій формі. Це образило шановну людину, і Левко Григорович не прийшов на у Будинок вчителя, а в листі до генерального секретаря СКУ Віктора Педенка оцінив виставлені йому умови як такі, що спрямовані на те, аби не дати йому виступити – щоб, бува, не сказав чогось непередбачувано гострого. Адже в Україні ще пам’ятний надзвичайно критичний виступ Левка Лук’яненка проти Кучми на ІІІ Всесвітньому форумі українців у Національному Палаці “Україна”.
Однак і без суто внутрішніх проблем України було що обговорювати на зібранні: консолідація світового українства; допомога мільйонам наших громадян, які подалися шукати заробітків в чужих краях, де до них нерідко ставляться як до бидла; розвиток світових українських мас-медіа; визнання на світовому рівні голодомору 1932–1933 років геноцидом українського народу і злочином проти людства тощо.
Ще один штрих, який показує, як ставиться вища влада не тільки до однієї з найавторитетніших світових українських організацій, що її уособлює собою СКУ, а й до всієї української діаспори – це те, що президент Леонід Кучма, який нерідко ощасливлює своєю присутністю набагато дрібніші заходи, не знайшов можливості особисто привітати зібрання Світового Конгресу Українців, а прислав віце-прем’єра Дмитра Табачника, який і озвучив його вітального листа. Звичайно, є у цьому особистісні прикрі спогади від спілкування з діаспорою – ще пам’ятне бурхливе освистання ґаранта на тому ж таки ІІІ Всесвітньому форумі українців. Але не тільки це. Леонід Кучма неодноразово демонстрував своє ставлення до всього українського. Так 1995 року під час похоронів патріарха Володимира (Романюка), коли спецзагони міліції розгромили похоронну процесію, Леонід Данилович гостював у “бацьки” Лукашенка. Щоб не бути присутнім на Конгресі розбурханої української інтелігенції у день створення цієї громадської організації, йому влаштували поїздку до Дніпропетровської області. Під час похорону Олеся Гончара, що став прапором української національної еліти, у нашого президента виявилася важлива поїздка до тієї ж “братньої” Білорусі.
Якби Леонід Кучма прийшов у Будинок вчителя, то почув би багато чого такого, про що йому його оточення ніколи не наважиться сказати. Він почув би, зокрема, безпосереднє звернення президента СКУ Аскольда Лозинського до нього, з пропозицією перепросити українських заробітчанок, що змушені важкою працею добувати копійку в Італії на прогодування власних сімей, яких український президент обізвав жінками легкої поведінки.
Та Бог з ним – не прийшов, то й не прийшов. І без Гриця вода освятиться. Як кажуть, хоч що робиться, та все на краще. Учасники зібрання тепло зустріли лідера “Нашої України” Віктора Ющенка. Він у своєму виступі наголосив: “Я стверджую, що більшість проблем, які переслідують нашу Вітчизну сьогодні, є надуманими, штучно створеними, або похідними від них. Це стосується і економічного хаосу, промислової та аграрної кризи, це стосується і міжнародного авторитету України і того, що Україна, її влада, не хочуть захистити права українці, як в Україні, так і за кордоном. Так от, усі ці проблеми – це вже наслідок. Тому що в Україні є лише одна, найголовніша проблема: відсутність української влади”.
В самісіньке око, як кажуть у народі. Діагноз точний. Це стосується і всього того, про що йшлося вище.
.
23.08.2003

НОВІ ЗИҐЗАҐИ ПОЛІТРЕФОРМИ

На урочистому засіданні з нагоди 12-ї річниці Незалежності президент Кучма заявив, що відкликає свій проект конституційної реформи і водночас висловив упевненість, що Верховна Рада конституційною більшістю підтримає новий законопроект, узгоджений різними політичними силами. Причина відкликання президентського законопроекту зрозуміла: він за існування проекту альтернативного не набрав би 300 необхідних депутатських голосів. Що ж до впевненості, що узгоджений документ буде схвалений, то тут, як кажуть, бабка надвоє гадала. Та привід для такої впевненості подала серія незвичайних зустрічей Віктора Медведчука – затятого адепта нинішнього режиму з не менш затятими борцями проти цього режиму лідерами комуністів Петром Симоненком та соціалістів Олександром Морозом. Оця трійця нібито домовилася підтримати підкорегований нею ж законопроект, хоч письмового документа ще не оприлюднено.
Суть змін полягає в тому, що кучмісти відмовляються від проведення виборів президента, парламенту та місцевих рад один раз на п’ятирічку та протягом одного року, що постійно викликало найбільший спротив націонал-демократів. А ще – за президентом залишається право призначення тільки двох міністрів – закордонних справ та оборони, замість чотирьох. Натомість запропоновано обирати президента не всенародно, а трьома чвертями голосів парламенту. Звичайно ж, елементарна арифметика доводить, що голосів штучної парламентської більшості та комуністів і соціалістів у сумі вистачить, щоб внести такі зміни до Конституції.
Чому це влаштовує обидві сторони?
Щодо влади, то тут все просто і зрозуміло для кожного, хто уважно стежить за перебігом політичних маневрів в Україні. Адже цілком очевидно, що вся метушня з політичною реформою, ідею якої нинішня влада перехопила в опозиції і вирішила здійснити її конче до президентських виборів, які за чинною нині Конституцією мають відбутися 2004 року, затіяна з однією метою. А саме: зберегти реальну владу в руках олігархів на чолі з Кучмою і продовжити своє панування та розкрадання в Україні того, що ще не розкрадене. Російський варіант з наступником не проходив – нинішня влада настільки себе скомпрометувала, що важко ще раз обдурити електорат. Тоді й вирішено було під привабливим лозунгом перетворення президентсько-парламентської республіки на парламентсько-президентську з не менш привабливим нібито обмеженням нині всеосяжних повноважень президента, а насправді пролонгації його перебування при владі, домогтися самозбереження режиму. Коли придумана для цього затія з так званою політреформою по-кучминому провалилася, її ідеологи стали шукати виходу через спокушення лівої опозиції. І, здається, це їм вдалося.
Що ж до комуністів та соціалістів, які пішли на компроміс з тими, проти кого нібито боролися, то тут справа складніша. Але тільки на перший погляд. Адже і Симоненко, і Мороз прекрасно усвідомлюють, що ні одному, ні другому не стати всенародно обраним президентом – всі попередні спроби не увінчалися успіхом. Тому вони концептуально виступають, якщо не за скасування інституту президентства взагалі, то за применшення його значення.
А йдучи на компроміс із режимом, можна дещо виторгувати у вигляді посад, фінансової підтримки тощо. Та й при певному розкладі політичних сил у Верховній Раді залишається ілюзорна можливість видряпатися на вершину українського політичного Олімпу. До того ж комуністи Симоненка ніколи не були опозицією на ділі, а тільки на словах. І не раз – пригадаймо президентські вибори 1994 та 1999 років, спікеріаду після парламентських виборів 2002 року – у найвирішальніший момент підтримували той режим, проти якого нібито боролися.
Позиція ж Олександра Мороза менше зрозуміла – адже все вказувало на його поміркованість і тяжіння до класичної європейської соціал-демократії, а не більшовицького соціалізму. Нинішній рецидив у його поведінці, можливо, проясниться згодом.
Щоб зрозуміти нинішні зиґзаґи просування політичної реформи, треба з’ясувати, чому Кучмі з оточенням вигідно ослабити позиції майбутнього президента, звести його роль лише до представницьких повноважень. Бо надія пролонгувати повноваження Кучми практично втрачено безповоротно. А якщо буде ухвалений новий законопроект, то владний акцент зміститься у бік Кабінету міністрів. Він же формується Верховною Радою, яка нині через так звану більшість контролюється олігархами. Отже, є реальні можливості зберегти олігархічно-клановий режим надалі і реальна влада може залишитися в руках медведчуків, пінчуків, суркісів та іже з ними. І не тільки – Кучма, схоже, також на проти за нових обставин перебазуватися з вулиці Банкової на вулицю Грушевського.
Це припущення далеко не зі сфери фантастики. Юлія Тимошенко на прес-конференції 29 серпня оприлюднила інформацію, отриману з достовірних джерел, що нібито в Криму відбулося таємне зібрання представників фракцій більшості, на яких було домовлено обрати Кучму прем'єром після переходу до парламентської республіки у 2004 році. Дивуватися нічого – ще й не такі метаморфози можливі в сучасній Україні.
Ослаблення владних позицій майбутнього президента, оскільки проблематично, стати ним прямому ставленикові нині правлячих кланів, вигідно передусім Медведчукові і компанії. Недарма ж він веде переговори з комуністами про обрання президента парламентом, а його партія в цей же час заявляє, що готова підтримати на президентських виборах Януковича. Вочевидь, це блеф: соціал-демократам на чолі з Медведчуком не потрібний сильний президент. Так само, як і Москві: набагато легше управляти слабким президентом або залежним від неї Кучмою, ніж сильною та ще, не дай Бог, проукраїнськи налаштованою особистістю.
Тепер уже неозброєним оком видно, що всі названі реформаторські маневри та зиґзаґи спрямовані проти найреальнішого, а отже – найнебезпечнішого для режиму – претендента на президентську посаду Віктора Ющенка. Супротивники у контрольованих ними засобах масової інформації бомбують електорат тим, що, мовляв, Ющенко є прозахідним політиком і діє в інтересах США. Це неправда. Так, Ющенко підтримує європейську орієнтацію України, але розуміє, що неможливо іґнорувати сусідське значення Росії і її вплив на нашу політику й економіку. Але він за рівноправні та паритетні взаємини з усіма сусідами. І лякає ідеологічних суперників Ющенка не стільки його прозахідна, скільки чітко виражена проукраїнська орієнтація.
Позиція Віктора Ющенка щодо єзуїтських намірів трійці перенести вибори майбутнього президента під купол Верховної Ради чітка і зрозуміла: “Обсяг повноважень глави держави може бути предметом обговорення, але ніхто не повинен здіймати руку на право народу обирати главу держави”, – заявив лідер “Нашої України”. Нашоукраїнці давно розгадали хитромудрі маневри нинішньої влади, тому і виступили проти проведення політичної реформи, необхідність якої декларували, до президентських виборів – скомпрометована влада не має права вносити будь-які зміни до Конституції.
Категорично проти внесення змін у Конституцію до обрання нового парламенту в 2006 році виступає також блок Юлії Тимошенко. Є депутати з інших парламентських фракцій, які поділяють цю позицію. Не кажучи вже про електорат, який при “всенародному обговоренні” проекту реформи, попри тиск з боку виконавчої влади, не підтримав Кучму. Навряд чи пересічний громадянин сприйме ідею позбавити народ обирати президента країни.
Завершилися депутатські вакації, розпочинає свою роботу Верховна Рада. Перший осінній місяць обіцяє бути гарячим у політичному сенсі. Саме тепер розпочинається вирішальний етап боротьби за майбутнє України. Ця боротьба буде напруженою і важкою – нинішній режим, хоч і неавторитетний, але сильний адмінупливом та адмінресурсом. А від того, що він скомпрометований, неавторитетний, стає ще небезпечнішим. І все-таки є надія, що український народ, неодноразово обманутий й упосліджений, цього разу не дасть себе обвести навколо пальця.

31.08.2003

ПОЛІТИЧНІ МАНЕВРИ КУЧМИСТІВ

Суспільну свідомість української спільноти останнім часом раз у раз буквально потрясають “сюрпризи” від влади. Мається на оці не резонансні убивства чи розслідування важливих кримінальних справ, а політичні маневри, так чи інакше пов’язані з намаганнями кланово-олігархічного оточення президента зберегти свого патрона (і себе, безумовно,) при владі.
Почалося з досить вдалого кроку – перехоплення в опозиції ідеї проведення політичної реформи, але з наповненням її зовсім протилежним змістом. Це був перший “сюрприз”.
Коли український політикум і загал, розкусивши цю хитрість, у переважній більшості не погодився з їхніми пропозиціями, а Верховна Рада всупереч тиску Банкової відправила на експертизу не один тільки кучмин проект, а й альтернативний, розроблений депутатською комісією, президент, відчувши неминучу поразку відкликав свої пропозиції. Це був другий “сюрприз”.
Третій з’явився майже відразу і полягав у змові Медведчука з Симоненком (до цього хотіли залучити й Мороза), щоб висунути ще один, узгоджений законопроект про внесення змін до Конституції. Варто нагадати, що суть його полягала в тому, що кучмісти поступилися (а що їм ще лишалося?) і відмовилися від проведення виборів президента, парламенту та місцевих рад протягом одного року і один раз на п’ятиріччя. Зате запропоновано обирати президента не всенародно, а Верховною Радою – спершу трьома чвертями голосів, а потім, зрозумівши, що це нереально, двома третинами. Ці пропозиції були сприйняті неґативно у суспільстві.
Поки точилися палкі дебати з цього приводу, влада піднесла четвертий “сюрприз” – у Ялті були підписані угоди про створення Єдиного економічного простору, або іншими словами – новітнього об’єднання на кшталт покійного Радянського Союзу, поки що з чотирьох суб’єктів: Білорусі, Казахстану, Росії та України.
Ще не встигли приголомшені українці отямитися, як їм підсунули п’ятий сюрприз.
Цього разу новообраний координатор так званої більшості у Верховній Раді Степан Гавриш, який до цього вдавав із себе досить поміркованого і незалежного депутата, навіть з ледь помітним національно-демократичним нальотом, виконав своєрідну роль Іскаріота. Від імені більшості вніс ще один проект, за яким пропонується провести вибори президента парламентом уже в 2004 році двома третинами голосів, а вибори до парламенту на пропорційній основі у 2007 році.
Такого нахабства нормальні люди й чекати не могли. Звичайно за всім цим стоїть одне – намагання продовжити владарювання нинішнього режиму. Оскільки у кучмістів нема впевненості, що у парламенті, який буде сформований за результатами виборів на пропорційній основі 2006 року, буде достатня критична маса своїх мандатів, щоб провести потрібну їм кандидатуру, то краще спробувати обрати президента нинішнім складом Верховної Ради, де адміністративним тиском ще сподіваються зібрати необхідні голоси.
Це перша думка, яка з’являється, коли дізнаєшся про суть пропозицій Гавриша і компанії. Вона цілком логічна і випливає з нинішньої розстановки політичних сил у парламенті та зі змісту пропонованих змін до Конституції. Адже так звана більшість може зібрати від 230 до 250 голосів. Якщо спокусити комуністів, то можна набрати необхідних 300. А якщо не вдасться залучити комуністів, то кидається кістка іншим депутатам, надто мажоритарникам, які побоюються виборів на пропорційній основі і ладні до останнього триматися мажоритарних округів. Ця кістка подається у вигляді пропозиції у законопроекті про автоматичну пролонгацію їхніх нинішніх повноважень ще на один рік.
Та попри видиму логічність цієї схеми вона не дотягує до стовідсотковості, бо є ще одним хитрим маневром кучмістів. Їх цілком влаштовує проект Медведчука-Симоненка, за яким владно-виконавчий акцент і більшість нинішніх президентських повноважень переносяться з вулиці Банкової на вулицю Грушевського, тобто з президента на прем’єр-міністра. У цій ситуації можна пожертвувати президентським кріслом, віддавши його в крайньому разі навіть комуністам як віддяку за підтримку запропонованого Медведчуком проекту. Все одно реальна влада по реформі буде зосереджена в руках не президента, а прем’єра і очолюваного ним Кабінету міністрів. А їх формує і затверджує, за проектом, парламент, на який нині ще має сильний вплив Банкова. Отже, виходить як в експромті російського поета Пушкіна: хоч так, хоч так – Кандиба дурак.
Тут може виникнути природне запитання: якщо кучмісти зацікавлені в тому, щоб пройшов проект Медведчука-Симоненка, то навіщо ще й пропозиції Гавриша від імені більшості?
Відповідь проста. По-перше, щоб сильніше заплутати суть: чим більше всіляких проектів, тим більше неясності, який же кращий. По-друге, завжди залишається якась надія “на авось”, тобто а може-таки пронесе – з чим чорт не жартує. По-третє, – і головне: намір явно антиконституційними та антидемократичними пропозиціями відвернути увагу політикуму (і, зрозуміло, депутатів) від проекту Медведчука-Симоненка, перевівши шквал критики, яка обов’язково виникне, на проект Гавриша. Тобто, створити своєрідну шумову завісу, за якою б могли обрати як менше зло саме Медведчуків проект.
З усіх цих політичних маневрів випливає один висновок: дуже бояться кучми-медведчуки всенародних президентських виборів. Бояться, що, коли вони відбудуться, їхньому кандидату нічого не світить. Бояться, що президентом може стати ненависний їм національно зорієнтований Віктор Ющенко. Бояться, зрештою, щоб наступним президентом не була обрана взагалі сильна особистість. Олігархам потрібен слабкий правитель, щоб під його прикриттям продовжувати грабувати Україну. Росії потрібен повністю залежний від неї президент сусідньої України. І перших, і других цілком влаштовує Кучма – він сповна віддячив і тим, і тим за рахунок національних українських багатств. Недарма ж Леонід Данилович на презентації своєї книжки в Москві прямолінійно заявив, що у Києві Росія завжди матиме свою людину, що будь-який український президент буде людиною Росії. Звичайно ж, Кучма передусім мав на увазі власну персону, а вже потім когось іншого, але схожого на нього.
Єдине чого не може (чи не хоче) збагнути Кучма та його оточення, то це того, що український народ сьогодні вже зовсім не той, яким був вісім, чи навіть чотири роки тому – його все важче стає дурити. Не може (чи не хоче) зрозуміти, що він і його оточення остогиділи більшості українського населення гірше гіркої редьки. Не хоче (чи не може) побачити, що почалися процеси, які обов’язково зметуть нинішній антинародний режим.
На користь цього твердження свідчать також ті процеси, які розпочалися в парламенті. Найперше, розшаровується сколочена Банковою депутатська більшість. Кілька депутатів уже офіційно вийшли з фракцій, які її складають: це вельми показово, хоч вони ще не заявили до яких фракцій вступають натомість – важливо, що вийшли з більшості, фактично стали дистанціюватися від Кучми-Медведчука. Один із найвпливовіших парламентаріїв, екс-спікер Іван Плющ, на знак протесту проти дій Степана Гавриша, який відверто перекинувся до кучмістів, вийшов із очолюваної ним фракції “Демократичні ініціативи”. Водночас Іван Степанович заявив, що вступає до фракції Віктора Ющенка “Наша Україна”. Багато політиків прогнозують, що Іван Плющ не залишиться в цьому самотнім – його приклад стане моральним стимулом для інших. Отже, справджується передбачення Віктора Ющенка, висловлене при закінченні минулої сесії, що восени розстановка сил у Верховній Раді зазнає суттєвих змін.
Звичайно, це не повинно заколисувати опозиційні, націонал-демократичні сили: від нинішньої влади можна очікувати будь-яких сюрпризів. Треба пильнувати і викривати дії режиму. Сьогодні найефективнішою зброєю в боротьбі антинародними силами є гласність, забезпечення прозорості, викриття кожного антинародного кроку.
.
26.09.2003

РЕЖИМ НЕ ГРЕБУЄ НІЧИМ

Останні дні жовтня були характерні не тільки спалахами небувалої активності на Сонці, а й спалахами небувалої політичної активності в Україні. У суспільній свідомості ще не стерлося відчуття напруги прикордонного конфлікту у Керченській протоці, де запахло порохом, як її струснули дві події, хай і не рівнозначні за масштабом, та вельми схожі за характером, почерком виконавців та загальним спрямуванням. Перша – спроба “літературного перевороту” в Національній Спілці письменників України (НСПУ). Друга – торпедування і зрив з’їзду блоку “Наша Україна” в Донецьку. І спалахи на сонці, й обидві ці події мали спільну рису: неґативну радіацію. Сонячна – фізичну, названі події – моральну. Обидві ці радіації гнітюче вплинули на стан української спільноти: одна – на її фізичне здоров’я, інша – на її психологічний тонус.
Подія перша. 29 жовтня до приміщення Молодого театру у Києві було “звезено” на Форум творчої молоді не тільки молодих учасників, але й зрілих літераторів – членів НСПУ. Я не обмовився, написавши “звезено”: справді привезли з окремих областей у супроводі представників обласних держадміністрацій, забезпечивши фінансово, письменників на цей Форум. У Києві ж вибірково від імені безіменного оргкомітету розіслали запрошення, а окремих членів Спілки умовляли по телефону взяти участь у зборах письменників. Вочевидь, саме в тому, щоб зібрати побільше прихильників, і був придуманий такий Форум. Бо після першого засідання до театру підігнали двоповерхові автобуси-“Мерседеси” з номерами Адміністрації президента і повезли присутніх у Пущу- Озерну в санаторій на збори. Багато хто з письменників не знав куди їх везуть і навіщо. А вже на місці за столом президії самочинно всілися члени так званого оргкомітету, які й нав’язали присутнім пропозиції вважати зібрання з’їздом НСПУ, висловити чинному керівництву і голові Спілки Володимиру Яворівському недовіру, затвердити новий Статут та обрати головою НСПУ Наталю Околітенко.
Звичайно ж, все це творилося поза Національною письменницькою спілкою, було звичайнісіньким заколотом, грубим порушенням спілчанського Статуту, і дійством, м’яко кажучи, аморальним. За свідченнями учасників цього зібрання, для яких такий поворот подій був повною несподіванкою, на зборах власне письменників нараховувалося від сили 60-70 осіб. Голосували ж усі присутні, а це – літературна молодь, скликана на Форум, та добра сотня представників обласних держадміністрацій.
Як засвідчує аналіз подій, план-сценарій цього заходу був заздалегоди розроблений владою. Обласні адміністрації зобов’язали провести письменницькі збори, які мали прийняти рішення про скликання позачергового письменницького з’їзду (за Статутом такий з’їзд скликається на вимогу не менше половини плюс 1 обласних організацій і половини плюс 1 членів Спілки). Представники місцевої виконавчої влади виділяли транспорт, щоб позвозити письменників на такі збори, чинили адміністративний тиск на тих, хто відстоював іншу позицію, залякували впертих звільненням з роботи, обіцяли всім фінансову підтримку у книговиданні. У Харкові, Полтаві, Сумах, Донецьку, Чернігові, за даними, які надійшли до Спілки, вдалося провести цю лінію, хоч для цього довелося в деяких областях переобрати незгідливих голів письменницьких організацій. Однак у більшості реґіонів ця затія провалилася.
У Києві, як випливає з ходу подій, також готувалася схожа акція – підтримка столичної, найчисельнішої організації (близько 700 осіб, майже половина всієї Спілки) була вкрай необхідна владі для легітимізації задуманого перевороту, – але вона не вдалася. Письменницькі збори у Києві не обрали головою Леоніда Череватенка, на якого робилася ставка, а обрали Анатолія Погрібного, відомого своєю твердою національно-патріотичною позицією. Отоді, схоже, щоб виправити становище, і виникла ідея Форму.
Залежні засоби масової інформації подали викривлену інформацію, видаючи зборище за письменницький з’їзд, а обране керівництво – за легітимний письменницький орган. Паралельно почалося цькування Яворівського. Другодні “новообране керівництво” спробувало господарем увійти в офіс центрального правління Спілки, куди, звичайно, їх не впустили. І тут почали творитися справжні дива: у приміщенні Спілки раптом перервався телефонний зв’язок, чого не траплялося за всю довголітню, принаймні повоєнну, історію. Багатоповерховий житловий письменницький будинок на вулиці Олеся Гончара був знеструмлений на чотири години – на такий тривалий час до цього ніколи не переривалася подача електроенергії.
Грубе, безпардонне втручання влади у внутрішні справи найчисленнішої творчої Спілки – а сліди ведуть до Адміністрації президента – викликало подивування і обурення столичного письменницького загалу. Мислячі люди знають, що за цим стоїть. Адже письменницька Спілка завжди відрізнялася високою національною свідомістю, тут зароджувалися патріотичні рухи – Товариство української мови, Народний рух України, Конгрес української інтелігенції. І нині письменницький загал критично, щоб не казати опозиційно, налаштований до чинної влади. І справа не в Яворівському як голові Спілки, а в Яворівському як народному депутатові фракції “Наша Україна”, відомому гострими виступами у Верховній Раді та відкритими листами до президента із закликом доброхіть піти у відставку – а таке в Україні не прощається.
Тому напередодні президентських перегонів влада зацікавлена нейтралізувати Спілку, як осередок вільнодумства та опозиційних настроїв – адже авторитет письменників у суспільстві традиційно дуже високий. Ось чому і творилося беззаконня. Ось чому для здійснення підлих намірів використовувалися будь-які засоби: одні письменники були дезінформовані, другі залякані адміністративними репресіями, треті підкуплені різними обіцянками. Хіба що члени самочинного оргкомітету, – а це ті, кого київська письменницька організація на своїх звітно-виборних зборах усунула від керівництва столичною організацією – діяли добровільно: ними рухали ущемленні амбіції та жага влади.
Друга подія більше відома загалові, бо при всьому бажанні замовчати її важко. 30 жовтня у Донецьку мав відбутися заздалегоди запланований з’їзд блоку “Наша Україна”. Як розповів Віктор Ющенко у виступі в прямому ефірі на радіо “Свобода”, за два дні до початку з’їзду їм повідомили нібито зал, в якому повинен відбуватися захід, замінований. Добу він був під замком, потім там працювали підривники, після чого був узятий під охорону міліцією та службою безпеки. У день початку з’їзду у зал запустили 1,5 тисячі людей, не делегатів, які не мали жодного відношення до блоку. Завезли пива та горілки. По місту були розміщені антиющенківські біґборди з фашистською символікою – розвішувала їх фірма “Плазма”, власником якої є син прем’єра Віктора Януковича. В аеропорту Донецька спробували заблокувати депутатів “Нашої України”, які прибули на з’їзд: в зал аеропорту нагнали студентів та молодиків, одягнутих у спортивні костюми, готових до застосування сили, а всі ворота аеропорту заварені автогеном чи електрикою. Влада організувала пікетування з’їзду: як свідчить депутат Червоненко, по базарах ходили чиновники і під погрозою розриву договорів змушували людей виходити на мітинг протесту уздовж проїзду Ющенка.
Влада намагається видати всі ці події в Донецьку за стихійний протест населення. Насправді вони інспіровані та організовані нею ж. Віктор Ющенко оприлюднив розіслану по обласних адміністраціях інструкцію щодо запобігання проведенню форумів “Нашої України” у реґіонах, підписану першим заступником голови Адміністрації президента Олександром Загороднім. У ній розписано, як треба протистояти заходам блоку Ющенка. Рекомендовано, зокрема, для зайняття якомога більшої кількості місць у зал запускати “статистів”, а от відомих в реґіоні політичних та громадських діячів не допускати до участі у заходах блоку; забезпечити наявність на форумі групи критично налаштованих до блоку делегатів, для чого сформувати групу з числа активних громадян – противників Ющенка, залучати критично налаштованих журналістів; підготувати запитання, які будуть ставитися під час проведення форуму особисто Ющенку (перелік їх додано до інструкції), провести відповідний інструктаж осіб, які будуть їх задавати тощо.
За цією інструкцією і діяла донецька адміністрація – діяла винахідливо і нахабно.
Як видно, обидві події мають спільні витоки і одного диригента з Банкової. Викликані вони наступними президентськими виборами і є свідченням агонії нинішнього режиму, який будь-якими засобами намагається самозберегтися. Основною загрозою для влади є Віктор Ющенко, чий рейтинг, незважаючи на величезні потуги новітніх політтехнологів і паплюження у залежних засобах масової інформації, залишається стабільно високим. Тому величезні кошти, сумнозвісний адмінресурс, силові структури задіяні на протистояння найреальнішому сьогодні претендентові на президентську посаду. При цьому попирається Конституція, Закони України і звичайна людська мораль. Своїми діями режим остаточно підтверджує свою антидемократичну та антинародну сутність, а заодно – свою історичну приреченість.

01.11.2003

PS. Коли ця стаття була вже завершена, стало відомо, що в ніч з 2 на 3 листопада група людей у камуфляжній формі, озброєна автоматами, виламавши двері запасного входу, вдерлася до приміщення НСПУ, що по сусідству з Адміністрацією президента. З ними було двоє зі складу “заколотників” – Коваль та Кононенко. Як сказано у Заяві НСПУ, оприлюдненій на прес-конференції 3 листопада, “ця нічна спецоперація мала завершити ініційований і організований Адміністрацією президента України на чолі з В.Медведчуком процес зміни керівництва НСПУ та привласнення майна письменників”. Ситуацію виручило те, що нічна консьєржка встигла повідомити про розбійний напад народних депутатів по телефону – спілчанські телефони, які дві доби були вимкнуті, раптом запрацювали (як припускають, їх увімкнули для зв’язку “заколотників” з тими, хто скеровує їхні дії). Депутати встигли вчасно, зв’язалися з міліцією Печерського району, яка прибула через півтори години. Невідомі розбійники зникли на очах міліції, і, звичайно ж, вона їх не затримала.
Брутальна протидія форумам демократичних сил, що їх проводив блок Віктора Ющенка “Наша Україна” в Харкові, Херсоні, Донецьку, та розбійний напад на приміщення НСПУ лише підтверджують: президентські перегони розпочала нині діюча виконавча влада антиконституційними, щоб не казати бандитськими, методами. Що ближче до виборів, то більше скаженіє влада, яка відчула свій можливий кінець і хоче втриматися, спираючись на диктатуру і терор. Тому вже сьогодні кожен чесний українець має усвідомити, що демократія в Україні і сама Україна в небезпеці, і зробити свій вибір.

ХТО НАСПРАВДІ І НАВІЩО БЛОКУЄ РОБОТУ ПАРЛАМЕНТУ

Практично на всіх телеканалах протягом тижня подавалася однакова інформація: Верховна Рада не працює, бо найбільша фракція “Наша Україна” блокує трибуну. І показують відповідний відеоряд із сесійної зали.
Навіщо ж вона це робить? Щоб дестабілізувати ситуацію в Україні – коментують подію різні люди: переважно опоненти Ющенка у Верховній Раді та журналісти-прислужники влади. І киплять “праведним гнівом”: через тих клятих опозиціонерів парламент не може ухвалювати важливих законів, зокрема Державного бюджету на 2004 рік. Це, мовляв, блок “Наша Україна таким піарівським ходом розпочав передвиборну президентську компанію. Загал, який не користується Інтернетом і до якого не доходить порівняно малотиражна опозиційна преса, не помічає, що йому вміло чіпляють вермішель на вуха, і змушений сприймати все це на віру.
Правдивою в цих передачах є тільки той факт, що Верховна Рада дійсно не працювала три дні поспіль, і дійсно через те, що опозиція блокувала трибуну. Все б стало на свої місця, якби загальнонаціональні телеканали об’єктивно висвітлювали події і показали, чому саме блокувалася трибуна. Причина настільки ж проста, наскільки й вагома. Це події у Донецьку, де місцева влада, грубо порушивши Конституцію та законодавство України, зірвала з’їзд блоку Віктора Ющенка “Наша Україна”. У цей день не працювали базари, окремі підприємства, не навчалися студенти – усіх під тиском змусили брати участь в антиющенківських мітингах. Одних залякували, других підкуплювали, третіх щедро частували місцевим пивом та горілкою. На вуличних біґбордах, вивісили, як подейкують не без сприяння Державтоінспекції, плакати, на яких карикатурно був зображений Ющенко у нацистській уніформі. Охоронці правопорядку, демонструючи невтручання, спокійно спостерігали за масовим психозом і шабашем.
Саме для того, щоб з’ясувати, хто ж конкретно і навіщо влаштовував ці провокації і щоб подібне не могло повторитися, фракція “Наша Україна” запропонувала заслухати на сесії міністрів-силовиків та міністра освіти і науки. І тут найшла коса на камінь: пропрезидентська більшість виступила проти включення цього питання до порядку денного – опозиції ж для позитивного рішення забракло якихось два десятки голосів. Єдине, що залишилося, це – блокувати трибуну, вимагаючи все-таки заслухати міністрів.
Чому ж більшість не погоджується з вимогою опозиції? Якщо влада справді не причетна до подій у Донецьку і все, що там відбувалося, було стихійним сплеском емоцій мас, як це намагаються видати, то чому б і не заслухати міністрів, щоб стовідсотково їх виправдати?
Та ж, як бачимо, ні. Представник президента у Верховній Раді Олександр Задорожній публічно заявив, що більшість ніколи не погодиться на те, щоб силові міністри доповідали у парламенті про донецькі події. Істина його не цікавить (мабуть, тому, що він її добре знає), а логіка, судячи з його слів, однолінійна: навіщо більшості погоджуватися заслуховувати силовиків – адже опозиція є її політичним конкурентом? Коли ж йому нагадали, що минулого року міністра внутрішніх справ слухали на сесії у зв’язку з інцидентом лише з одним депутатом, Сивковичем (його авто було піддане обшуку, а російський бізнесмен, що був у салоні, затриманий), а тут, мовляв, конфлікт з найчисельнішою парламентською фракцією, – президентський представник відрізав: “Це ж був член більшості.”
Цим усе сказано. Правда більшості не потрібна. Вказівку з Банкової треба виконувати – силовиків не чіпати.
А як із об’єктивністю? Не зважати.
А як із совістю? У політиці такого поняття не існує.
А як із мораллю? Моральне те, що вигідне.
Ось такі подвійні стандарти у народних обранців, силоміць зігнаних в одну кошару з назвою “більшість”. Свою позицію вони визначили: не служити народові, а прислужувати владоможцям – так надійніше і спокійніше. Принаймні сьогодні. А залежні засоби масової інформації завжди прикриють, створюючи відповідну опінію.
Тож повернімося до наймасовіших загальноукраїнських телеканалів – вони поширюють не об’єктивну інформацію, що мали б робити за своїм функціональним обов’язком, а звичайнісіньку дезінформацію, закамуфльовану під правдоподібність. Не один раз уже випливала правда про так звані “темники” – різновид сучасної української цензури, які спускаються керівництву залежних телекомпаній з Адміністрації президента. Дожилися до того, що це слово стало міжнародним, вживається без перекладу, в українській транскрипції . Так от, голова парламентського Комітету з питань свободи слова й інформації Микола Томенко розв’язану діючою владою інформаційну війну проти “Нашої України” проілюстрував у статті для інтернетівського видання “Українська правда” “темником”, розповсюдженим 5 листопада. У ньому вміщено рекомендації, як висвітлювати дострокове закриття засідання Верховної Ради через блокування трибуни. Зокрема, засобам масової інформації фактично рекомендовано дотримуватися наступної логіко-інформаційної рамки: "Наша Україна" в черговий раз зірвала засідання парламенту... Звичайно ж, заради політичної кон’юнктури. Далі називаються імена депутатів з пропрезидентських фракцій (Р.Богатирьової, Н.Шуфрича), чий розгорнутий синхрон з найжорсткішими формулюваннями щодо поведінки “Нашої України” слід подати у звітах та репортажах. Крапку поставить фінальна фраза спікера Володимира Литвина: “Блокуйте собі далі!”.
Усі, хто дивився новини основних телеканалів наприкінці минулого тижня, могли переконатися: рекомендації темника практично виконані з точністю один до одного. Отже, цілеспрямовано, з одного центра здійснюється програма зомбування населення, нав’язування йому хибних орієнтацій. І все заради одного – очорнення опозиційного блоку Віктора Ющенка “Наша Україна”. Чи не найбільше лякає владу той факт, що попри величезні зусилля, кошти, старання вірнопідданих ЗМІ, популярність Ющенка серед народу тримається на звичному високому рівні. Так, за даними соцопитування, проведеного Українським інститутом соціальних досліджень 23-29 жовтня в 119 містах і селах України, якби вибори президента відбулися у найближчу неділю, то за лідера блоку “Наша Україна” проголосував би 21% виборців, за комуніста Петра Симоненка – 14%, за прем’єра Віктора Януковича – 9%, за президента Кучму – 5%. За умови виходу у другий тур пари Ющенко – Симоненко перший мав би підтримку 41%, другий – 24% голосів, а пара Ющенко – Янукович мала б результат відповідно 40 і 21 відсоток. За цим же дослідженням 60% опитаних категорично не підтримують можливість балотування Кучми на посаду президента в 2004 році.
Можна припустити, що саме така ситуація і не влаштовує нашого ґаранта. Йому, небезпідставно вважає опозиція, дуже хочеться за будь-яких обставин залишитися при владі, попри неодноразові запевнення в протилежному. Оскільки навряд чи вдасться електорат обдурити втретє, до Конституційного суду від імені більшості був поданий проект Гавриша про обрання президента не всенародним голосуванням, а Верховною Радою вже наступного року. Звичайно ж, безвідносно до персони Кучми. Його ім’я фігурує в іншому депутатському запиті до Конституційного суду – чи може він кандидатувати на наступну (третю за ліком) каденцію. І подейкують, що конституційні експерти уже заготували позитивне рішення.
Однак і це ще не дає стовідсоткової ґарантії Кучмі затриматися у президентському кріслі, оскільки він, навіть при позитивному вердикті Конституційного суду, навряд чи набере необхідних 300+1 депутатських голосів. В такому разі, як прогнозують незалежні політологи, єдиний вихід продовжити перебування на вершині влади – це оголосити надзвичайний стан, коли припиняється діяльність політичних партій та відсуваються на невизначений час вибори. Як показують події, прикордонний конфлікт навколо Тузли, слава Богу, не дійшов до збройної сутички, вирішується через переговори, отже для запровадження надзвичайного стану не підходить. А розпуск парламенту внаслідок протистояння опозиційних та пропрезидентських фракцій і штучно викликаного зриву бюджетного процесу чи спровокованого оточенням глави держави блокування роботи Верховної Ради, на думку багатьох політиків і політологів, цілком можливий. Щоб “нормалізувати” ситуацію, президент, на думку Миколи Томенка, “може своїм указом якщо й не скасувати взагалі, то, принаймні, перенести вибори, скажімо, на 2006 рік, коли чергова, зумовлена “демократичними” парламентськими виборами, відповідна зміна депутатського корпусу дозволить оточенню Кучми ґарантовано реалізувати плани щодо політичного перевороту та обрання глави держави Верховною Радою”.
Те, що Л.Кучма з Медведчуком роблять ставку на зміцнення силових структур, видно неозброєним оком. Залишилось замість Піскуна просунути свою людину на пост генерального прокурора – і медведчуківська розстановка кадрів у силових структурах буде завершена. Як стверджує народний депутат Євген Кирилюк, нині в Україні генералів більше, ніж у НАТО. При цьому ставка, вочевидь, робиться на кадрове зміцнення і фінансове забезпечення найчисельнішої силової структури – міністерства внутрішніх справ. Той же депутат навів такі цікаві факти: президент значно підвищив зарплати саме міліцейським кадрам – посадовий оклад генерал-майора МВС становить тепер 4569 гривень на місяць (для порівняння: генерал-майор міністерства оборони має 2807 грн. на місяць, а Служби безпеки – 2210 гривень.
Ці факти наштовхують на думку, що сценарій політичної боротьби, ймовірно, розвиватиметься у силовому форматі, принаймні розрахунок робиться саме на силу.
От тепер, шановні читачі, з огляду на ці факти, проаналізуйте події у Верховній Раді. У їхньому світлі все стане на своїх місця і з’ясується правда. І неважко буде збагнути, за чиїм сценарієм задумане протистояння у Верховній Раді, кому і навіщо вигідно блокувати роботу найвищого законодавчого органу.

10.11.2003

До змісту Віталій КАРПЕНКО ВИКЛИКИ ХХІ ВІКУ ПОЛІТИЧНІ ХРОНІКИ ПЕРОМ ПУБЛІЦИСТА