Віталій КАРПЕНКО
ВИКЛИКИ ХХІ ВІКУ
ПОЛІТИЧНІ ХРОНІКИ ПЕРОМ ПУБЛІЦИСТА

2. КУЧМІЗМ БЕЗ МАСКИ

ПІСЛЯМОВА ДО ЮВІЛЕЮ

Остання декада серпня 2001-го в Україні – суцільні свята. 24-го, як відомо, святкувалась 10-а річниця Незалежності; за тиждень перед цим відбувся Третій Всесвітній Форум українців; а тиждень по цьому відзначалося 950-річчя Києво-Печерської лаври. Звичайно, все це відбувалося під знаком 10-річчя проголошення Незалежності (якщо бути історично точним – то відновлення її), за участю президента та вищих посадовців, з великими фінансовими затратами, помпезністю та військовим парадом. Звісно, 10 років державної Незалежності – це величезне досягнення саме по собі: адже за майже 400 років бездержав’я і боротьби багатьох поколінь українців за волю ще ніколи не вдавалося такий тривалий час утримувати здобуту самостійність. Однак у спостережливого очевидця торжеств склалося враження – на жаль, не безпідставне, – що ювілей святкувала влада, народ же був лише присутній при цьому. Щоправда він отримав аж чотири вихідних замість двох календарних – дякувати й на цьому, хоч таким українців не здивувати: адже подібне трапляється досить часто.
Справді, таке пишне відзначення на загальному непривабливому соціально-економічному тлі, м’яко кажучи, недоречне. Подейкують, що підготовка до ювілею та його проведення обійшлося державній скарбниці не в один мільярд гривень. Як повідомляла преса, тільки помпезний і не ориґінальний пам’ятник до ювілею коштував півтора мільярда гривень, вочевидь, сюди приплюсована і реконструкція (зайва і не потрібна нині) столичного майдану Незалежності. Щоправда, київські будівельники показали справжні чудеса професійної майстерності і самовідданої праці, за короткий термін впоравшись з неймовірно величезним обсягом робіт. Так само, як і на перебудові залізничного вокзалу, яка обійшлася в п’ятсот мільйонів гривень. Ці тільки дві цифри вражають, – а скільки коштів витрачено поза названими об’єктами?
Багато це чи мало, хай скажуть ще дві цифри, які назву для порівняння. Перша: рекордний цього року валовий збір врожаю, який отриманий з Божою поміччю, а був закладений урядом Ющенка – це 37,32 мільйона тонн збіжжя – оцінюється в $3 млрд.; тим часом, за даними уряду на 10 липня 2001 року заборгованість по зарплатні в усіх галузях економіки перевищила 4 млрд. грн.; а за даними Міжнародного бюро праці 96% відсотків населення України перебуває за межею бідності.
Дуже скидається все це на банкет серед чуми, чи не так?
Влада зробила все можливе, щоб під час ювілейних торжеств, боронь Боже, не трапилося непередбачуваних прикрощів для неї: масових акцій опозиції, критики з боку закордонних українців (критика з боку доморощених українців уже давно для влади, що горохом об стіну), щоб не сплив знову триклятий касетний скандал. Щодо державних та залежних від олігархічно-президентського оточення засобах масової інформації, то тут, як кажуть, все в ажурі – ці не підведуть. Опозиційна ж преса особливих клопотів не доставляє – вона малопотужна. Для підтримки іміджу демократичної держави рідна міліція навіть не розганяла нечисленні групи демонстрантів-пікетувальників біля Національного Палацу "Україна", де відбувалися святкові заходи – ось, мовляв, які ми демократи.
На урочисте відкриття Всесвітнього Форуму українців делегації від областей, – а це переважна частина форуму – були сформовані за рахунок місцевої номенклатури та лояльних до влади представників громадських організацій таким чином, щоб до Києва не потрапили опозиціонери. Навіть українців з діаспори добряче просіяли на густе адміністративне сито – тому багато закордонних делегатів, приїхавши в Україну, раптом довідалися, що вони не є делегатами, а лише гостями. Організація і проведення форуму були майже повністю одержавлені, у численний Оргкомітет, який очолив – нечуване диво! – сам президент (цим нібито надавалась особлива вагомість Форуму, хоч насправді все було навпаки) від Української Всесвітньої Координаційної Ради увійшло двійко чи трійко угодовськи налаштованих членів. Державні чиновники втручались у кожну дрібницю, контролювали кожен крок Виконавчої дирекції Форуму, чим вносили безлад і дезорганізацію в її роботу. президент не тільки очолив Оргкомітет, а й особисто вів перше урочисте засідання Форуму, де й виступив з величезною доповіддю, – щоб чогось такого не трапилося, краще все тримати у власних руках.
Але вберегтися від "чогось такого", незважаючи на всі зусилля, не вдалося. президент загалом говорив багато національно правильних речей. Наприклад, про те, що треба опиратися на національну ідею – ніби це не він свого часу сказав, що в Україні національна ідея не спрацювала, чим дав сигнал для наступу українофобів. І про те, що українську мову як державну слід утверджувати на всій території України – ніби це не за його президентства процес зросійщення набрав небувалих обертів; ніби це не він запропонував із законопроекту про вибори народних депутатів вилучити положення про обов’язковість для кандидатів у депутати володіти українською мовою; ніби це не він на порозі президентських перегонів видав розпорядження, в якому вступникам до вищих навчальних закладів дозволялося складати іспити російською мовою. Отже, на націонал-демократів правильні слова президента не справили враження: вони вже давно переконалися, що він говорить одне, думає друге, а робить третє.
А от коли доповідач торкнувся касетного скандалу, розцінюючи його як провокацію опозиції, частина зали, надто балкон, вибухнула свистом та вигуками "Брехня!", "Геть Кучму!" І це, незважаючи на те, що делегати та гості Форуму ретельно добиралися, що таким опозиційним лідерам, як Левко Лук’яненко, Юлія Тимошенко, Анатолій Матвієнко, Олександр Мороз слово на Форумі вирішили не давати. І лише в другій половині засідання, коли ошелешений свистом Кучма не повернувся в Палац, під настійливе скандування людей "Слово Лук’яненку!" Левкові Григоровичу вдалося вийти на трибуну. Він дав різку оцінку президентові Кучмі, назвав добрий десяток його дій, які йдуть усупереч інтересам українського народу і за які він заслуговує на довічне ув’язнення; промовець закликав Кучму зробити хоч щось добре для України, а саме достроково скласти із себе президентські повноваження. Слід зазначити, що відбувалася пряма теле- і радіотрансляція засідання, але виступ Лук’яненка був вилучений, і загал його не чув. президент під час урочистого засідання, присвяченого ювілеєві, зробив несподіваний жест, назвавши ім’я Лук’яненка серед національних героїв, яким душа раніше боліла і тепер болить за Україну – знайте, які ми "великодушні". Офіційних же Героїв в Україні додалося за рахунок Івана Плюща, Леоніда Кравчука, Олександра Омельченка та інших, і досягло числа 40 – звісно, серед них Лук’яненка немає, та й не взяв би він цю нагороду із рук Кучми. Додалося також і генералів – до Дня Незалежності це звання невідомо за які заслуги (хіба що за особисту відданість) головнокомандувач Кучма присвоїв 46 військовим – тепер Україна (начувайтесь, потенційні вороги!) має 244 генералів!
Значення ювілею було принижене й тим, що його проіґнорували лідери демократичних держав. З високих іноземних гостей прибули тільки президент Росії Путін та президент Македонії Трайковський, обидва – зацікавлені особи: перший у тому, щоб Україна йшла у кільватері Росії, другий – в українській зброї.
президент Кучма дещо оговтався після того, як пороз’їжджались зарубіжні гості і став сам собою. Він узяв участь у відзначенні 950-річчя Києво-Печерської лаври разом з московськими попами. Патріарх Алексій ІІ, щоправда, не прибув: офіційно повідомили, що через нестачу часу, відведеного на підготовку візиту, але насправді, схоже, побоявся протестних акцій. На ювілей з’їхались делегації 14 православних церков зі всього світу, звісно ж, не було серед них Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета. Київський Патріархат відзначив ювілей лаври напередодні в Національній філармонії, поза стінами відданої московським церковникам нашої національної святині.
Завершились ювілейні торжества, але ще довго відгикуватиметься українському народові марнотратство нинішньої влади на чолі з Кучмою. Єдине, що втішає, то це усвідомлення, що Кучма прийшов і піде, а Україна залишиться – державна незалежність відновлена на віки, зворотного ходу не буде.

30.08.2001

КОМУ ДОВІРЯЮТЬ УКРАЇНЦІ

Серед протестних подій останнього часу в Україні у центрі громадської уваги постала акція, до якої вдалися двоє юнаків: 6 вересня Володимир Лесик та Віктор Смоктун із села Плоске Броварського району Київської області у центрі столиці. Вони порізали собі лезами животи і своєю кров’ю приклеїли на монумент Незалежності листівки з вимогами: припинити політичні репресії в Україні; звільнити з-під варти всіх учасників подій 9 березня 2001 року в Києві і закрити кримінальні справи щодо них; створити незалежні слідчі комісії у справі вбивства журналіста Ґонґадзе та всіма іншими фактами вбивств журналістів і політиків в Україні; провести фахову експертизу аудіозаписів колишнього майора Держохорони Миколи Мельниченка. І хоча, за їхніми словами, акцію вони готували таємно й не узгоджували ні з Громадянським комітетом захисту Конституції “За Україну без Кучми!”, ні з Форумом національного порятунку, багато хто не вірить у спонтанність їхнього вчинку, а вбачає в ньому організаційне підґрунтя опозиції.
На жаль, антикучмівські зусилля Форуму Національного Порятунку не досягають мети. Ініціювання імпічменту президента у Верховній Раді блокується пропрезидентськими фракціями; спроби розпочати референдум недовіри Кучмі натикаються на сильну протидію місцевої влади, а суди, до яких звертається опозиція, дружно виносять рішення не на її користь; лідер найреальнішої сили, здатної кардинально змінити ситуацію – екс-прем’єр Ющенко – піддається активному остракізмові з боку президента та державних і залежних від нього засобів масової інформації; після побоїща, влаштованого міліцією 9 березня, опозиція не спромоглася на помітні масово-опозиційні кроки.
Це виглядить досить парадоксально, якщо вірити останнім (як, до речі, і попереднім) соціологічним опитуванням. За анкетуванням Інституту відкритої політики 76,6% респондентів вважають себе патріотами України і лише 14,6% дотримуються протилежної думки. 43,2% опитаних відповіло, що їхнє життя за останні 10 років змінилось на краще, а 43,6 – на гірше: це за рахунок більш благополучного у цьому відношенні Києва, де обертається близько 60% капіталів держави, у глибинці ж більшість людей вважає, що їхнє життя погіршилося.
Кияни виявилася також оптимістичнішими щодо майбутнього – 60,1% вірять у позитивні зміни в Україні найближчим часом (не вірять – 32%), однак можливість позитивних змін більшість не пов’язує з чинним президентом. У те, що саме Кучма змінить їхнє життя на краще, вірить 22,5%, а не вірить – 42%. Ще 27,3% сподівається, що їхнє життя змінить на краще наступний президент. Не дивно, що ідею відставки Кучми підтримує 52% респондентів.
Недавно в інтерв’ю ґазеті “Washington Times” Леонід Кучма зізнався, що “певні політичні сили” намагалися вмовити його піти на третій строк президентства, одна він не збирається це зробити. Та якби він і погодився, то, з усією очевидністю провалився б, оскільки 77,3% українців нині проголосували б проти нього, навіть коли б його “на законних підставах було висунуто кандидатом у президенти на наступних виборах”. Такі дані соціологічного опитування, проведеного Центром політичних і економічних досліджень імені Разумкова у серпні. Якби ідея опозиції щодо проведення референдуму про недовіру нинішньому “ґаранту” була реалізована, то на дільниці прийшло б 77,6% виборців (у травні таких було 84,6%), а за відставку з них проголосувало б 62,3% (у травні – 62,6%).
Як бачимо, заходи президента і його оточення, спрямовані на те, щоб переломити суспільні настрої на свою користь, хоч і з великою натугою, але дають незначні зрушення. Нині, як засвідчують результати цього ж опитування, майже кожен п’ятий українець (19,7%) готовий його підтримати і на третій термін.
Про ці зрушення свідчать і інші показники: на лідируючі позиції щодо підтримки населенням органів влади і окремих політиків вийшли на перше місце місцеві органи влади, які переважно є прокучмівськими. За даними Центру Разумкова, їх “повністю підтримує” 11,5% населення, а “підтримує окремі заходи” – 43,2%. На другому місці за сумою цих показників опинився екс-прем’єр Ющенко: у нього найвищий результат у розділі “повністю підтримую” – 22,4%, але значно менший у розділі “підтримую окремі заходи” – 26,6%. До речі, у червні кількість тих, що повністю підтримують Ющенка, дорівнювала 29%.
Щодо інших політиків і вищих державних інституцій опитування Центру Разумкова дало такі результати: діяльність Кучми, Верховної Ради і уряду повністю підтримує відповідно 13,4%, 6,3%, і 7,8%, не підтримує – 39,3%, 44,9%, 36,3%. Опозицію підтримує 6,5% українців, окремі її заходи підтримує 18,8%, а не підтримує 27,5%. Однак майже половина (47,2%) опитаних просто не змогла відповісти на це питання. І ще один немаловажний нюанс – найвищий показник у розділі “не підтримую” виявився у лідера опозиції Юлії Тимошенко 65,7%.
З цього випливають не зовсім втішні для націонал-демократів висновки. По-перше, попри відсутність відчутних позитивних змін у життєвих стандартах людей та явно виражені у зв’язку з цим настрої антикучмізму у суспільстві, переважна більшість населення або просто не знає про мету, цілі й завдання опозиційних сил, або їхні мета, цілі й завдання не викликають довіри. Вочевидь, роздрібненість і міжусобиці серед націонал-демократів викликають глибоке всезагальне розчарування і зневіру. По-друге, катастрофічно, незважаючи на харизматичність і гоніння з боку влади, не користується довірою лідер блоку Фронту Національного Порятунку Юлія Тимошенко – якщо не вдасться перебороти ці настрої, не слід очікувати на таку необхідну перемогу. По-третє, через нерішучість, млявість, невизначеність чіткої позиції лідера майбутнього блоку “Наша Україна” Ющенка та PR-удари, які наносить Кучма і його оточення (до речі, вони залишаються без адекватної відповіді), останній з кожним днем поступово втрачає всій авторитет і довіру загалу до своєї особи. Це дуже прикра і небезпечна для націонал-демократії тенденція.
Єдина інституція, якій українське суспільство переважно і послідовно довіряє, – це церква (майже 60%). На другому місці – збройні сили. Звернімо увагу, що обидві інституції найменш політизовані. Найнижчий рівень довіри у населення до суду, прокуратури і міліції, яка взагалі посіла останнє місце. Це можна пояснити саме високим рівнем політизації цих структур, які служать не законові, а прислужують владі.
І це також привід для серйозних роздумів.
09.09.2001

У БРЕХНІ КОРОТКІ НОГИ...

Увагу світової, а української громадськості – точно, відвернула на якийсь час від американської трагедії 11 вересня катастрофа російського пасажирського літака Ту-154, що здійснював рейс за маршрутом Тель-Авів – Новоросійськ. 4 жовтня над Чорним морем авіалайнер з 78-ма пасажирами, переважно ізраїльтянами, несподівано впав у воду, врятуватися нікому не вдалося. Версій, щодо причин катастрофи не бракувало: від припущення терористичного акта, що його приписували палестинцям, до влучення у літак української ракети – саме у цей час в акваторії Чорного моря відбувалися спільні українсько-російські навчання з протиповітряної оборони.
Як звикле, Міністерство оборони України того ж дня спростувало припущення про те, що літак був випадково збитий ракетою українського зенітного комплексу, але цьому спростуванню мало хто повірив. В українців, та й напевне не тільки у них, ще досить свіжий у пам’яті випадок, коли так само запущена під час військових навчань ракета влучила у житловий будинок в пристоличному місті Бровари і коли так само Міноборони відхрещувалось від відповідальності за це, аж доки не було притиснуте до стіни неспростовними фактами.
Тому більшість людей в Україні не повірила запевненням міністра оборони Кузьмука на слуханнях у Верховній Раді в тому, що українська ракета просто не могла вцілити в пасажирський літак. Його аргументи: мовляв, було вжито всіх заходів щодо безпеки польотів, літак нібито технічно не могла збити українська ракета, бо сектор, в якому велася стрільба літаки перетинали за 8 – 10 хвилин, бо сама ракета впала в море за 2 хвилини до зникнення літака, бо після зникнення ракети на локаторах ще були видні силуети ТУ-154 і АН-24 вірменської авіалінії – і далі в такому ж дусі. Всі чекали, що через кілька днів все стане на свої місця і люди знатимуть правду.
Так і трапилося. Уже через тиждень після трагедії голова російської держкомісії з розслідування, секретар Ради держбезпеки Російської Федерації Володимир Рушайло оприлюднив результати роботи комісії, згідно з якими літак був уражений вибухом за 15 метрів від фюзеляжу, що на уламках літака нараховано 350 пробоїн, характерних для начинки зенітної ракети того типу, якими велися навчальні стрільби.
Стало відомо також, що у зв'язку із загибеллю російського літака ТУ-154 рапорти про відставку подали міністр оборони України Олександр Кузьмук, командуючий військами ППО Володимир Ткачов і його заступник, керівник навчань ППО Дяков.
13 жовтня у Будинку офіцерів на прес-конференції начальника військ ППО з цього приводу несподівано з’явився Кузьмук і, нарешті, заявив: "Я приношу свої вибачення близьким і рідним трагічно загиблих, президенту, уряду, Верховній Раді і українському народу за спричинені збитки авторитету держави". З’ясувалося також, що військові знали про те, що Україна винна в катастрофі лайнера ще 10 жовтня. Але за звичкою
відбріхувалися з усіх сил.
Досить несподіваною була реакція Л.Кучми з приводу інциденту в повітряному просторі Чорного моря, висловлена ним експромтом. президент сказав буквально таке: "Подивіться навколо в світі, в Європі – не ми перші і не ми останні, помилки зустрічаються скрізь. Давайте не будемо робити з цього трагедії". На тлі щирих сліз президента Буша на руїнах нью-йоркських хмаросягів ці слова українського лідера видаються вражаючим цинізмом, чи не так? Трагедії справді робити нічого – вона вже зроблена: одним пострілом відправлено на той світ 78 осіб...
Не дивно, що реакція в Україні і світі на ці слова Л.Кучми була різко неґативною. Міжнародна преса, зокрема, ґазета "International Herald Tribune" подала з посиланням на Reuters гнівну реакцію офіційного Ізраїлю на легковажну заяву Кучми. Прес-секретар
прем'єра Ізраїлю Арона Шарона заявив, що його країна розцінює катастрофу літака, як найстрашнішу трагедію. "Коли вбиті не є представниками твого народу, тоді, напевно, можна робити такі академічні спостереження...”
Прес-секретар Кучми спробував пом'якшити слова президента заявивши, ніби Кучма мав на увазі, що цей нещасний випадок не повинен затьмарити ім'я України за рубежем, що смерть навіть однієї людини – трагедія". Та, як кажуть, слово – не горобець, вилетить – не спіймаєш...
На відміну від президента і високих військових чинів України патріотичний політикум і прості люди тверезо й об’єктивно оцінюють ситуацію: вони співчувають біді, яка трапилась, і виставляють вину саме тим, хто намагався брехнею відгородитися від того, що трапилося. Проведені опитування в столиці показали, що відставку Кузьмука підтримують 40,9% киян. Інтернет-видання, засноване забитим Ґеорґієм Ґонґадзе, звернулося із запитанням до своїх користувачів: хто повинен піти у відставку, якщо ТУ-154 збито українською ракетою? 55 відсотків тих, що відгукнулися, назвали головнокомандувача Кучму, 25 відсотків – міністра оборони Кузьмука. У Заяві, яку оприлюднила прес-служба Української Народної Партії “Собор”, говориться: “Ми гнівно засуджуємо ту неприпустиму реакцію вищих посадових осіб на трагедію зі збиттям російського літака, яка була сприйнята у світі як глумління над пам’яттю жертв, яка завдала ще одного серйозного удару міжнародному авторитетові України, завдала нашій державі тяжких економічних і фінансових збитків.”
Щодо економічних і фінансових збитків можна лише здогадуватися, що вони значні і ляжуть відчутним тягарем на утлий державний бюджет України. Компанія “Сібірь”, якій належав збитий авіалайнер, тільки прямі свої збитки оцінила в 10 мільйонів ам. доларів. У скільки вона оцінить завдану моральну шкоду її іміджеві та діловій репутації, невідомо. Вочевидь, звернеться до суду з вимогами компенсації страхова компанія, яка виплачує страхові кошти родичам людей, які загинули. Але вищі державні чиновники в Україні, в тім числі військові, залишаться осторонь – ці витрати ляжуть на плечі пересічних платників податків.
Та ще більшу тривогу викликає стан нинішньої української армії, її здатність бути справжнім захисником держави. Другий поспіль випадок, коли ракети вціляють не в ті об’єкти, в які вони спрямовуються, свідчить, що це не поодинокий випадок, а типове явище. У спадщину від покійного СРСР Україні дістались величезні запаси зброї, матеріальних ресурсів та військової техніки, зосереджених на її терені на випадок війни з країнами НАТО. Все це за роки незалежності було розтягнуте і спродане за безцінь, зникло, мов вода у пісок. Про це неодноразово писала преса, про це говорилося з трибуни Верховної Ради.
Нині боєздатність української армії незадовільна, технічне оснащення застаріле. Популярний в Україні телеканал “1+1” показав вражаючий сюжет: тележурналіст разом з оператором безперешкодно пройшли на територію однієї з прикиївських протиповітряних частин, зняли на відео пускову зенітну установку, а через щілину у дверях складу, закручених дротом, і саму зенітну ракету – ніхто їх не зупинив, не запитав, що вони роблять на території, яка має бути недоступною для сторонніх.
Все це наштовхує на сумні роздуми. Звичайно ж, злетять зі своїх посад у зв’язку з чорноморською трагедією вищі командири Збройних сил України, але навряд чи кардинально змінять ситуацію на краще у нашому військовому відомстві кадрові перетасовки. Потрібні радикальні заходи у державі загалом. Та чи здатен на них існуючий режим, покаже час.
Тільки б не було запізно.

14.10.2001 .

ВСЕСВІТНІЙ ФОРУМ УКРАЇНЦІВ: ПОГЛЯД ІЗСЕРЕДИНИ

Якраз перед святкуванням 10-ї річниці Незалежності України відбувся черговий, третій за ліком Всесвітній Форум українців. Власне, він і планувався в рамках ювілейних торжеств, бо годі й шукати кращої нагоди, щоб з’їхатися з найдальших куточків земної кулі й обговорити найпекучіші проблеми світового українства та самої України. Принаймні, на це сподівалися і закордонні українці, і домашні націонал-демократи.
Обговорювати, звичайно ж, є що – і у них, і у нас.
За найскромнішими підрахунками за межами України проживає близько 12 мільйонів українців. У далекому зарубіжжі найбільше – у США (2 млн.) та Канаді (1 млн); у ближньому – звісно, в Росії та Казахстані. Свого часу московська ґазета “Известия” писала, що в колишньому Радянському Союзі людей з українськими коренями набереться понад 20 мільйонів осіб. Це близько до істини. Ще 1931 року виданий у Москві і Ленінграді підручник “На великой стройке. Рабочая книга для третьего года обучения в сельской школе. Выпуск 1” наводить за даними перепису 1926 року табличку, скільки етносів проживає в СРСР. Серед них тоді було росіян – 77,7 млн., українців 81,1 млн. Сьогодні ж у всьому світі нашого брата нараховується ледве 54 мільйони.
Вочевидь демографічна ситуація в українському середовищі погіршується як у світі, так і в Україні. “Загрозою для перспектив розвитку нації стають обсяги й темпи депопуляції, тобто абсолютного зменшення населення внаслідок перевищення кількості померлих над кількістю народжених. Вона почалася в Україні з 1991 р. і нині таке зменшення становить близько 1 млн. осіб”, – відзначалося ще 1997 року в науковій доповіді Національного Інституту Стратегічних Досліджень. Нині ж становище ще більше погіршилося: за даними Держкомстату за перше півріччя 2001 року населення України скоротилося на 0,4% (206,6 тис.) і складає 49 млн. 84 тис. осіб (ще не так давно було 52 млн), що створює загрозливе становище для всього українства.
Це не єдина спільна проблема українців в Україні і поза її межами. На грані деґрадації опинилася українська мова, ця, за словами Івана Огієнка, “душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб”. В Україні небачених навіть у часи Щербицького обертів набрало зросійщення всіх реґіонів, зі Львовом і Києвом включно. В діаспорі посилились процеси асиміляції: старше покоління, що виступало хранителем української мови і духовності в іншомовному середовищі, відходить, а діти, надто внуки, майже не знають материнської мови – вони не тільки за громадянством, а й за ментальністю відірвалися від своєї нації. Лише спільні заходи, тільки взаємодія українських середовищ можуть зарадити справі.
Можна називати ще чимало проблем, в тому числі найпекучіші соціальні негаразди, тотальне зубожіння громадян в Україні, утиски людських прав, відсутність свободи слова і преси, розквіт корупції та організованої злочинності, розправа з опозиційно налаштованими журналістами та інші. Отже, на всесвітньому зібрані українців було що обговорювати.
Однак цього якраз і боялася влада. Дуже вже хотілося, щоб десятилітній ювілей пройшов парадно, щоб обговорення гострих проблем не спровокувало критику режиму і не затьмарило святковий настрій, щоб, навпаки, з’їзд українців продемонстрував Україні і світові безконфліктність та злагоду в країні, і цим поліпшив досить підмочений касетним скандалом імідж президента. Цьому завданню, схоже, було підпорядковане все, із сумнозвісним адмінресурсом включно.
Передусім було створено Оргкомітет форуму на чолі... з президентом. Це нібито було зроблено для того, щоб надати більшого значення і ваги справді важливому всеукраїнському зібранню. Насправді ж, – щоб не випустити його з-під владного контролю. президент держави у ролі голови Оргкомітету громадського заходу – це справді випадок безпрецедентний і невмотивований, щоб не сказати смішний. Тим більше – його головування при відкритті Форуму. Ті, що порадили це президентові, просто не врахували, що такі дії є яскравим виявом авторитаризму, в чому саме і звинувачують президента, своєрідним одержавленням найбільшої громадської організації світового українства. Явна відрижка радянських часів, для яких саме і характерний тотальний контроль над суспільством. Справді ж бо, має сенс дотеп Романа Купчинського, який зазначивши, що провідники мусять бути на голову вищі за масу, тут же з іронією додав: у нас або провідники замалі, або маса зависока.
Для більшої авторитетності до Оргкомітету були включені видні представники з різних галузей суспільного життя, звичайно ж, люди шановані, але далекі від конкретних проблем українства і конкретної роботи у цьому напрямі. В той же час обраний на минулому форумі вищий керівний орган – Українська Всесвітня Координаційна Рада (УВКР), яка, власне, й мала займатися практичною роботою щодо організації і проведення Форуму, в Оргкомітеті практично не була представлена. За винятком голови УВКР Михайла Гориня (обійтися без нього – це вже навіть для нашого вищого чиновництва було б занадто), екс-віце-прем’єра Миколи Жулинського та голови Держкомінформполітики Івана Драча, які хоч і були членами УВКР, але фактично представляли не її, а чиновницьке крило в Оргкомітеті. Практичне керівництво Оргкомітетом взяв на себе віце-прем’єр Володимир Семиноженко.
Звичайно ж, вся організаційна робота йшла під диктовку держчиновників. Пропозиції УВКР Оргкомітетом іґнорувались, якщо виникав бодай найменший натяк на можливе загострення дискусії. Тому часто Михайло Горинь ішов до Кабміну з одними напрацюваннями і пропозиціями УВКР, а повертався із зовсім іншими, часто протилежними. Навіть у загальних поглядах на Форум Оргкомітет і УВКР не могли дійти концептуальної згоди. Перший вважав, що це є державним заходом, держава його фінансує, тому й має домінувати в усьому. УВКР доводила, що Форум – суто громадська інституція і громадськість повинна сама облаштовувати організаційні справи, підміняти її означає порушувати демократичні принципи. Зрештою, Горинь запропонував компроміс: хай це буде громадсько-державний захід. Тоді вже державно-громадський, – наполягло чиновництво.
Виявляється, це не перша спроба, нехтуючи демократією, придушити громадське начало під час зібрань світового українства всією вагою державного механізму. Ще на передодні 2-го Світового Форуму Українців тодішній голова УВКР Іван Драч відчув це на собі і слушно зауважував, що “нормально функціонуючі громадські організації в нормальному суспільстві – це добровільні зібрання вільних, незалежних громадян, які диктують волю творчих індивідуальностей державній машині, а не навпаки. На жаль, наша державна машинерія, іржава і совкова, цього не розуміє і намагається геть усе покласти під себе”.
З того часу минуло чотири роки, але у стосунках держави з громадськими інституціями нічого не змінилося на краще. Сам Іван Драч, який тоді протистояв “іржавій і совковій” державній машинерії, став її гвинтиком, і колишнє його протистояння залояльнилось до округлого мовчання.
Тому хоч як би називати Форум – справою громадсько-державною чи державно-громадською, – суть чиновницької сваволі залишилась тією ж.
Кількість делегатів була обмежена 600 особами: по 300 з України і діаспори. Зал Національного Палацу культури “Україна” вміщує понад 3 тисячі осіб – розчинити делегатів у загальній масі запрошених дуже просто. Використовуючи владну вертикаль, передусім відселекціювали учасників від України: в офіційні делегації з областей було включено чимало представників місцевих адміністрацій та їхніх підспівувачів і проігноровані висуванці громадських організацій, особливо ті, що мали радикальні погляди.
Безлад, що творився з видачею делегатських мандатів і запрошень, важко передати словами. Звичайно, це викликало в людей, надто у тих, що приїхали здалеку, цілком природне розчарування. Чимало видних представників столичної інтелігенції залишились поза стінами Палацу “Україна”, в той же час багато вільних місць заповнювалися невідомими людьми в авральному порядку перед самим відкриттям Форуму.
Виконавча дирекція Форуму була добрана таким чином, щоб безвідмовно виконувала всі установки з Кабміну. Скільки списів довелось ламати членам УВКР, щоб сформувати проблемні секції Форуму! Так, секцію з питань української мови все намагалися перевести в розряд “круглого столу”, і тільки завдяки наполегливості та непоступливості членів УВКР Павла Мовчана, Анатолія Погрібного, Петра Кононенка та інших вдалося врятувати цю секцію і не заокруглювати гострих кутів.
Ледве вдалося затвердити секцію з надзвичайно гострих і актуальних проблем національного інформаційного простору, засобів масової інформації та свободи слова в Україні – зрозуміло, що на Банківській не дуже хотіли, щоб ці проблеми ставилися прямолінійно й безкомпромісно. Тому й секція така не передбачалася. Нарешті, погодились і назвали її обтічно: проблеми і перспективи розвитку книговидання та преси. Кілька разів довелося вносити пропозиції називати речі своїми іменами, тільки аж за третім разом вдалося назвати секцію “Інформаційний простір як чинник національної безпеки”.
І все таки, незважаючи на жорсткий відбір делегатів і гостей Форуму від України і діаспори, на брутальне втручання влади у громадські справи, на її неймовірні зусилля уникнути гостроти під час дискусій, перетворити зібрання українців світу в один із парадних, ювілейно-святкових заходів, уникнути прикрощів не вдалося. Слід віддати належне Леонідові Кучмі, а за сумісництвом ще й голові Оргкомітету, головуючому і основному доповідачеві на Форумі – у його явно затягнутій доповіді були правильні сентенції, сформульовані у національно-патріотичному дусі, щодо актуальних нині для України й українців проблем.
Та коли доповідач торкнувся сумно відомого касетного скандалу і спробував перекласти вину на опозицію, “псевдопатріотів” та політичних екстремістів, його засвистали, заглушили криками «Неправда!», «Ганьба!», «Кучму – геть!» тощо. Це був перший прикрий момент, який зіпсував настрій ґарантові та його оточенню. Все-таки адмінресурс себе не виправдав: надійно відфільтрувати публіку не вдалося, а зрештою, президентові дорадники та й сам ґарант недооцінили ситуацію і суспільні настрої.
Другою гіркою піґулкою для Леоніда Даниловича став виступ Аскольда Лозинського. На останньому засіданні Оргкомітету держчиновники, ніби відчуваючи небезпеку, всіляко намагалися уникнути прямої відповіді на прохання Лозинського дати йому 15 хвилин і можливість виступити в присутності президента. Це прохання задовольнили лише тоді, коли його підтримало кілька присутніх членів УВКР і Леонід Кравчук, який, віртуозно орієнтуючись у таких ситуаціях, ладен був відмовитися від свого власного виступу на користь Лозинського, якщо вже так сутужно з часом.
Виступ Лозинського був своєрідною відповіддю на публічний закид президента, мовляв, нічого діаспорі нас учити, хай краще відзвітує, що вона зробила для України. І звіт цей був серйозним, ґрунтовним, щоб не сказати по-своєму приголомшуючим. Оратор не критикував Кучму прямою мовою, але все, про що він говорив (про те, скільки, чим і як діаспора допомагала і допомагає Україні), сприймалося як гіркий докір президентові і його оточенню за те, що діється в державі. А висловлені оратором пропозиції-прохання про обов’язковість для кожного чиновника знати українську мову, про те, щоб висловлені російською думки на телебаченні перекладалися на державну, щоб поставити митні пороги чужомовній продукції та звільнити від оподаткування українське книговидання, щоб визнати героями України воїнів ОУН-УПА, щоб пам’ять про жертви голодоморів увічнювати на державному рівні, як це робиться в Ізраїлі щодо жертв Голокосту, щоб такі українські святині, як Софійський та Успенський собори, Києво-Печерська лавра Андріївський храм не були під юрисдикцією церкви, яка поборює незалежність України – ці пропозиції лише підкреслили критичний пафос виступу Лозинського, а бурхливі оплески зали засвідчили, що то не поодинока думка. президент явно почувався дискомфортно і дуже малою втіхою для нього було те, що не аплодувала президія, і навіть Михайло Горинь, який буквально перед цим з цієї ж трибуни так палко розпинався за національну українську церкву.
Третя прикра річ для президента – це полум’яний і значною мірою відчайдушний виступ Левка Лук’яненка, який пролунав на вимогу присутніх у залі і всупереч волі головуючого Леоніда Кравчука, уже при відсутності Леоніда Даниловича. Лук’яненкові ніяк не хотіли надавати слово, хоч із залу, ще коли головував Кучма, лунали вигуки “Слово Лук’яненкові!”. Людина вищою мірою делікатна і скромна, Левко Григорович все-таки послухався зали і без запрошення головуючого вийшов до мікрофона. Він зачитав коротке, але різке звернення до президента Кучми, в якому звинуватив його у виконанні наказів Москви, у зруйнуванні економіки, у перетворенні мільйонів громадян у жебраків, у розвалі збройних сил тощо. Тому, на думку оратора, єдина річ, яка могла б звільнити Л. Кучму від в’язниці, – це дострокове складення ним президентських повноважень.
Можна по-різному ставитися до виступу Лук’яненка – дуже гострого за змістом і надто різкого за формою. Навіть Аскольд Лозинський зазначив, що в Америці у такому тоні з президентами не говорять. Але не можна відмовити багатолітньому політв’язню, який усе життя своє присвятив боротьбі за волю України і був засуджений до страти, у можливості вихлюпнути публічно весь біль душі і гіркоту від того, що здобувши формальну незалежність, Україна фактично задихається в тенетах неволі – неволі злиднів, неволі злочинності, неволі аморальності, неволі свавілля правлячих кланів. То була єдина можливість для Лук’яненка привернути всезагальну увагу до того, що можновладці воліли б замовчувати. То був справді Вчинок з його боку. І, слід віддати належне президентові – він своєчасно схаменувся і під час офіціозного святкування ювілею Незалежності мусив визнати, що Левко Лук’яненко не лише завжди вболівав за Україну боровся за неї, але по-своєму вболіває і бореться за неї і тепер.
Друге завдання, яке ставила перед собою “наша державна іржава і совкова машинерія”, – це приручити, зробити кишеньковою Українську Всесвітню Координаційну Раду, – себто ту її частину, яка обирається від України (УВКР складається з трьох частин – по 16 осіб від України, західної та східної діаспор). Отже, треба було при обранні, не допустити до цього органу послідовних, радикально налаштованих націонал-демократів, а точніше – позбутися існуючого в ній національно-радикального елементу, не допустивши його переобрання. Забійником у цій справі виступив екс-віце-прем’єр академік Жулинський, а безпосереднім виконавцем, як не дивно, – Михайло Горинь. Перший підвів “теоретичну базу”: мовляв треба омолодити склад УВКР, влити в неї свіжу кров. І зробив нібито гарний жест – відмовився сам балотуватися до УВКР (хоч ніхто його ще не висував), а запропонував замість себе керівника щойно створеної Асоціації Світової Української Преси. І цим Жулинський викрив обміркований заздалегоди в коридорах влади задум, бо назвав особу, яку планували на цей пост, а збори обрали іншу, про що Жулинського не повідомили. Не називаю ім’я людини, яку пропонував Жулинський, бо це гідна і чесна людина, і вона, скорше за все, навіть не підозрювала, в які ігри її втягнуто.
Михайло Горинь мав рекомендований список кандидатур до УВКР, до якого не були включені з минулого складу такі переконані і рішучі націонал-демократи, як Анатолій Погрібний, Петро Кононенко, Ліля Григорович, Михайло Слабошпицький, Олег Чорногуз. Коли це стало відомо, делегати запротестували. На їхню вимогу Горинь змушений був поставити частину із названих кандидатур на голосування і таким чином до УВКР таки потрапили і Погрібний, і Кононенко, і Григорович, і Заєць – люди, що мають тверді переконання, уміють їх відстоювати і не звикли догідливо заглядати у рота владі.
Завершуючи ці суб’єктивні нотатки, варто підбити деякі підсумки. Відбувся 3-й Всесвітній Форум українців, відшуміли паради та ювілейні торжества, роз’їхалися численні гості. У багатьох залишилося прикре враження від украй незадовільної організації Форуму. Проте не можна сказати, що він був безуспішним. Він має безсумнівні досягнення.
По-перше, відбулася зустріч і корисне спілкування представників світового українства – із самої України, зі східної та західної діаспор, що є конкретним кроком для консолідації усіх сущих на земній кулі українців.
По-друге, незважаючи на певні перешкоди, загалом відбулися серйозні і плідні дискусії на засіданнях секцій з найпекучіших сучасних проблем світового українства. Про це свідчать у переважній більшості ґрунтовні й ділові резолюції з принциповим аналізом справ і конкретними пропозиціями – дай Боже тільки їх реалізувати.
По-третє, чиновницькій машинерії попри великі зусилля не вдалося повернути дискусії у русло благополуччя і безконфліктності, перетворити Форум в один з елементів святкових заходів.
По-четверте, делегати Форуму виявили високу політичну зрілість, не дали ввести себе в оману і відхилили проект загальної резолюції, виготовлений у владних коридорах та оголошений Миколою Жулинським. У ньому на перший план були поставлені політичні цілі нинішньої влади, звучала зовсім недоречна в даній ситуації критика Верховної Ради та політичних партій, однозначно підтримувалася лінія президента та його оточення тощо. Резолюція після серйозного доопрацювання і корекції вийшла, можливо, не така досконала, як хотілося б, але цілком об’єктивна і пристойна.
По-п’яте, позитивним є те, що чиновницький сценарій Форуму не провалився, він був переакцентований на демократичні орієнтири. Цю важливу громадську інституцію так і не вдалося повністю одержавити, поставити на службу одній із владних гілок. Новообрана УВКР цілком працездатна, зорієнтована на українські інтереси і успішна її робота практично цілком залежить від підтримки урядовими структурами. Тільки разом з державою можна розв’язувати ті складні завдання і проблеми, які сьогодні постають перед світовим українством загалом та українцями в материковій Україні зокрема.
Залишається сподіватися що саме так і буде.

21.09.2001

СМЕРТЬ ПО -УКРАЇНСЬКИ...

Неймовірно, але в Україні намітилась певна типологія відходу в інший світ людей непересічних: їх або вбивають, або вони гинуть за дивних обставин, але в кожному разі доблесні правоохоронці всупереч фактам і логіці намагаються списати все або на нещасний випадок, або на банальних кримінальних злочинців.
Ще й досі не розслідувана загибель журналіста Ґонґадзе, яка внаслідок касетного скандалу сколихнула весь світ, – тільки під тиском активної громадської недовіри міліція відмовилась від власної невмотивованої, але зручної для неї версії, ніби журналіста вбили два наркомани, до того ж – бомжі (цей сленг з російської означає: люди без певного місця проживання), яких згодом самих убили: кінці у воду і – жодної політики.
На початку липня 2001 року невідомі (чи невідомий) провалили голову головному редакторові телекомпанії Тор (м.Слов?янськ Донецької області) Ігореві Александрову, відомому гострими сюжетами “Без ретуші”, від чого той і помер. Ніхто не сумнівався, що це резонансне убивство має політичне забарвлення, або, принаймні, пов’язане з професійною діяльністю, що, за суттю, одне і те ж. Такою була і перша версія, висловлена по гарячих слідах головним міліціонером області Малишевим: убивство на ґрунті помсти. Депутат Верховної Ради Шеховцов не сумнівався, що замах на Александрова має “політичний характер і пов’язаний з майбутніми парламентськими виборами”. До політичних мотивів убивства схилявся і Євген Марчук, який особисто знав Александрова і після його смерті спеціально здійснив поїздку на місце драми.
Словом, злочин набув широкого розголосу, вийшов за межі України, Верховна Рада створила тимчасову слідчу комісію з розслідування обставин загибелі журналіста. А вже на другий день по створенню комісії заступник міністра внутрішніх справ Володимир Мельников відрапортував про розкриття вбивства. Звичайно ж, ніякої політики, просто фатальна помилка непрофесійного кілера, також бомжа, який переплутав об’єкт замовленого убивства. Звичайно ж, убивцю затримали і він в усьому зізнався. Але арґументи міліції не переконали громадськість: була ціла низка обставин, які поставили під великий сумнів цю офіційну версію.
Трагедія у Слов’янську ще й досі тривожить уми багатьох, а в пресі з’являється нове сенсаційне повідомлення: в ніч з 22 на 23 жовтня загинули охоронець Голови Верховної Ради Івана Плюща старший прапорщик Павло Потеряйко та водій автобази Верховної Ради Олександр Скляр. Перший віце-спікер Віктор Медведчук оголосив депутатам довідку Міністерства внутрішніх справ про те, що смерть обох настала від гострої коронарної недостатності (від серцевої хвороби). По засобах масової інформації пішла гуляти знову ж таки міліцейська версія щодо алкогольного отруєння цих людей. Одного з них, Олександра Скляра, міліція знайшла у парковій зоні ще живим, який на перший погляд перебував у стані сп’яніння. Його доставили до одного з відділень міліції , де він сів на лавку і попросив викликати “Швидку допомогу” – лікарі, приїхавши, констатували його смерть. Прокуратура порушила карну справу за фактом смерті обох, класифікувавши її як “убивство з необережності”. Про це повідомив на прес-конференції прокурор Києва Гайсинський, пояснивши, що в цьому випадку мається на увазі “необережність відповідальних осіб установ харчування, які могли подати отруєну або недоброякісну їжу”. Начальник Головного управління МВС Опанасенко запевнив, що ознак насильства на тілах покійників не виявлено, підкресливши, що напередодні обидва святкували день народження.
Засоби масової інформації, коментуючи несподівану смерть двох людей, звертають увагу на певні неузгодженості в міліцейській версії і ставлять її під сумнів. В опозиційному інтернет-виданні “Майдан”, наприклад, ставляться запитання, на які немає задовільної відповіді. Зокрема: якщо люди померли від алкогольного отруєння, то кого беруть на відповідальну роботу у Верховну Раду – отаких собі п’яничок? Чому свідчення сестри О.Скляра, яка в інтерв’ю “Новому телеканалові” стверджувала, що на тілі брата були сліди від побоїв, відрізняються від свідчень міліції? Чому версія про смерть саме від алкоголю пішла гуляти по телеканалах, контрольованих олігархами – невже простий збіг? Чому так поспішно поховали покійних, не дочекавшись офіційного медичного висновку про причини смерті?
Це ж видання намагається знайти зв’язок між смертю наближених до Івана Плюща людей та заявою спікера про те, що Народно-демократична партія, яку очолює екс-прем’єр Пустовойтенко і до керівництва якої належить Плющ, “майже вичерпала себе в статусі партії, яка об’єднувала б усі демократичні та державницькі сили”. Інтернет-видання пригадує, що позиція спікера збігається з позицією екс-представника президента у Верховній Раді Безсмертного, який пішов не в блок на чолі з партією “Трудова Україна”, а у блок Віктора Ющенка, і роздратування Пустовойтенка з цього приводу. Журналісти намагаються провести паралель зі смертю Вадима Гетьмана, який був забитий саме тоді, як почали ширитися чутки, що Ющенко може висуватися у президенти в 1999 році, і ставлять запитання: чи не є ці дві смерті своєрідним попередженням Плющеві та Ющенкові?
Сумніви журналістів мають певні підстави – хоча б постійну брехню правоохоронних органів, які послідовно, розслідуючи резонансні убивства, намагаються абстрагуватися від політичних мотивів. Що ж, на сумніви будь-хто має право. Я ж хотів звернути увагу на категоричні слова міністра внутрішніх справ Юрія Смирнова, який відповідаючи на запитання інтернет-видання ForUm, сказав: “Кримінальних причин їх смерті немає і не буде. В нас стільки людей гине кожен день: на пожежах, по хворобі, за віком”. Зверніть увагу на дивовижну впевненість міністра: кримінальних причин смерті немає і НЕ БУДЕ”. Не буде, та й годі! І порівняйте його останню фразу зі словами президента з приводу збитого пасажирського літака над Чорним морем: “...не ми перші і не ми останні, помилки зустрічаються скрізь. Давайте не будемо робити з цього трагедії”. У міністра та ж байдужість до людського життя, той же цинізм, що і в президента: мовляв, що там смерть двох людей – у нас стільки гине кожен день...
Ось вам і моральність, ось вам і християнські цінності. Сумно...

29.10.2001

PS. Коли цей огляд був переданий за допомогою e-mail до редакції, стало відомо ще про два злочини.
В ніч на 29 жовтня 2001 року вбито голову П'ятківської сільської організації Української Народної партії "СОБОР" Бершадського району Вінницької області Володимира Петрика. За даними міліції, смертельний постріл з рушниці зробив мешканець того ж села Михайло Стратієнко, який давно займався вимаганням. Не також виключено також, що вбивство мало політичний характер, оскільки Петрик належав до одної з національно-демократичних сил, що перебувають в опозиції до влади.
Того ж дня у Києві виявлено мертвим у під'їзді свого будинку першого заступника голови Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку України Олексія Ромашка. Прокуратура відпрацьовує три головних версії вбивства: 1)на особистому ґрунті, 2)пов'язане зі службовими відносинами, 3)пов’язане з "бізнес-діяльністю".
Прокурор міста Гайсинський повідомив, що Ромашку було нанесено два ножових поранення, а також був зроблений "контрольний постріл в ніс".
Ці повідомлення лише зайвий раз підтверджують типовість смертей по-українськи. Замовні убивства з політичних мотивів так тісно переплелися з кримінальним бізнесом, що їх важко розрізнити. Чи не тому українські правоохоронці віддають перевагу версіям про отруєння алкоголем чи про серцеві напади?...

ЧИ ВИПАДКОВІ АВТОКАТАСТРОФИ В УКРАЇНІ?

Україні фатально не щастить: починаючи з Чорнобиля, біда за бідою, прикрість за прикрістю – то військові вцілять ракетою в житловий будинок у Броварах під Києвом, то повінь на Закарпатті приносить горе всьому краєві, то раз у раз аварії на шахтах Донбасу забирають десятки людських життів, то ті ж військові збивають пасажирський літак над Чорним морем і мільйонні відшкодування тягарем лягають на утлий державний бюджет... За які ж гріхи кара небесна на українські голови?
Тут є над чим поміркувати, однак облишмо глобальні прикрощі, оскільки то окрема тема, і спробуймо задуматися над звичайними, на перший погляд, автокатастрофами. Той загальновідомий факт, що дорожньо-транспортні пригоди в Україні почастішали, легко пояснюється різким збільшенням автомобілів, далеко не відмінними станом шляхів, часто несприятливими погодними умовами, зрештою, частково суто суб’єктивними факторами – порушеннями правил дорожнього руху водіями чи то через їхню недосвідченість, чи то через свідоме нехтування тими правилами. Статистика часто оприлюднюється для перестороги – щороку на дорогах гинуть тисячі і тисячі громадян. Це тією чи іншою мірою є типовим і для інших країн, але нас мало тішить: те, що відбувається далеко, не так гостро сприймається. Серце болить, коли дізнаєшся, що у нашій державі, у нашому місті, на наших вулицях гинуть люди, і часто – яких ми знаємо. До того ж самі випадки не зовсім типові і навіть дещо дивні.
Коли хронологічно вибудувати, з дозволу сказати, дорожні пригоди, що трапилися в Україні з відомими людьми, проаналізувати їх, придивитися пильніше до обставин, за яких вони сталися, то можна помітити певну типологію. Наприклад, по-перше, впадає у вічі те, що за останні роки в автокатастрофи потрапляли відомі політики. По-друге, що вони здебільшого належали до націонал-демократичного крила українського політикуму. По-третє, біда з ними траплялася якраз в період політичних збурень, до яких вони більшою чи меншою мірою були причетні.
Тут варто нагадати деякі конкретні випадки.
Якраз на порозі президентських виборів 1999 року, легкове авто, в якому повертався до Києва з поїздки в реґіони лідер Народного Руху України В‘ячеслав Чорновіл, на автостраді під Борисполем врізалось у вантажівку із зерном, яка раптом стала впоперек дороги. Чорновіл загинув. Тодішній міністр внутрішніх справ Кравченко, не дочекавшись ні проведення експертизи, ні завершення слідства, поспішив оголосити, що трагедія сталася внаслідок звичайної дорожньо-транспортної пригоди. Справу було закрито. Десятки тисяч людей прийшли на похорони відомого борця за незалежність України. Згодом указом президента В’ячеславові Чорноволу було присвоєно звання Героя України – посмертно, хоч заслужив він його за життя. Ще тоді багато хто піддавав офіційну версію причини автокатастрофи, наголошуючи на деяких дивних обставинах, за яких вона сталася, але правоохоронні органи на це не реагували. Зокрема, є свідки, які бачили відеозапис, що свідчив нібито про причетність до автокатастрофи міліцейських служб – відеокасета була передана Євгенові Марчукові, у час, коли він був одним з претендентів на крісло президента, але він їй не надав значення, а згодом вона дивно зникла.
Тепер, напередодні нових парламентських виборів до цієї теми все частіше і частіше повертаються представники різних політичних сил (і з різних мотивів), але громадськість прислухається до голосу рідних покійного, зокрема сина Тараса, які вимагають повернутися до цієї справи і розглянути її пильніше і об’єктивніше. У їхній вимозі добитися правди звучить біль близьких, а не корпоративна кон’юнктура чи спекуляція, як у декотрих політиків.
У лютому 2000 року, вже після президентських перегонів, на обухівській трасі під Києвом потрапив в автокатастрофу сам Євген Марчук, недавній кандидат у президенти, що був призначений секретарем Ради національної безпеки та оборони України (РНБОУ). Авто перекинулось на швидкості, вилетіло на узбіччя і вдарилось в дерево. Марчук з досить складними травмами потрапив до лікарні. Офіційна версія Центру громадських зв‘язків Міністерства внутрішніх справ України про причину аварії, оприлюднена того ж дня: водій не справився з управлінням “форда”.
Не ставлячи під сумнів офіційну версію, тим більше, що сам потерпілий промовчав, зазначимо, однак, що такі люди, як Марчук, вочевидь, у силу свого становища і діяльності, недавньої боротьби за президентство, могли мати недоброзичливців. До речі, для багатьох офіційна версія видалася не зовсім переконливою: то є урядова дорога, яка постійно перебуває під посиленою увагою міліції, була вона розчищена, погода нормальна, водій досвідчений...
На початку 2001 року на автостраді під Дніпропетровськом трагічно загинув у катастрофі відомий громадський діяч, депутат Верховної Ради Олександр Ємець. Міліцейські чини пояснили трагічний випадок звично: дорожньо-транспортна пригода. Могло бути і так, бо стояла зима і погода тоді не була сприятливою для автоподорожей. Але правда і те, що Олександр Ємець належав до націонал-демократичного табору, був послідовним патріотом своєї держави, свого часу через принципові незгоди вийшов з пропрезидентської Народно-демократичної партії України...
Справді є щось зловісне у тому, що в автокатастрофи потрапляють неординарні люди, визначні представники національної еліти. Як і в тому, що автокатастрофи частішають у часи політичного напруження. От і тепер, як тільки розгорнулися парламентські перегони, трапилося дві так звані дорожньо-транспортні пригоди, які привернули увагу широкої громадськості. Спершу на житомирській трасі дістав струс мозку Володимир Литвин – глава Адміністрації президента, який перед цим саме очолив пропрезидентський передвиборний блок “За єдину Україну” (ЗаЄдУ). Постать цієї людини дещо випадає з типологічного ряду потерпілих політиків – до націонал-патріотів його важко віднести. Можливо, це й справді просто випадок – зіткнулися два автомобілі, а в одному з них був відомий чиновник. Але ж у нашій державі при олігархічно-клановій владі всього можна чекати – адже не виключені у принципі й міжкланові розбори... Самому Литвинові, з його слів для преси, не все зрозуміле у тій ситуації, якісь там виникли накладки чи неузгодженості з охороною...
А от випадок з лідером опозиційної партії “Батьківщина” Юлею Тимошенко, яка очолила передвиборчий блок свого імені, не все так просто, як намагаються подати контрольовані засоби масової інформації. 29 січня у Києві внаслідок зіткнення її авто з іншим, вона отримала травми і перебуває нині в лікарні. Це трапилося в зовсім безвинній ситуації, на очах міліціонера-регулювальника та свідків. І саме після тріумфальної поїздки Юлії Тимошенко до Західної України та після гучних радіодебатів у прямому ефірі радіостанції “Свобода” з лідером СДПУ(о) Віктором Медведчуком, які вона однозначно виграла. Вона їхала до Апеляційного суду, який мав розглядати (і розглянув у її відсутність) заяву прокуратури про скасування рішення Печерського районного суду, який визнав неправочинним попереднє обмеження прокуратурою можливості пересування Юлії Тимошенко по країні.
Контрольована владою та олігархами преса подала суперечливу про цей випадок інформацію, про що детально розповідала ґазета “Слово Просвіти”. На водія автомобіля, в якому їхала Юлія Тимошенко, чиниться тиск, щоб він визнав свою вину. Такий же тиск чиниться і на міліціонера-регулювальника. Водій “жигулів”, вантажених овочами, який врізався на великій швидкості у правий борт автомобіля Тимошенко, виписався з лікарні, але додому не прийшов. Словом, страшенно заплутана справа, і, можливо, цілком свідомо.
Та мова не про те. Всім відомо, яка ненависна для нинішньої олігархічної влади і самих олігархів Юлія Тимошенко. Згадаймо бодай її звільнення з поста віце-прем’єра, арешт, в якому не було потреби, та порушення проти неї кримінальної справи за недоведені злочини, які нібито були скоєні 5-7 років тому. Очоливши опозицію, Юлія Тимошенко стала небезпечна для своїх переслідувачів. Тим більше, що її популярність серед виборців зростає. І тут – рішення Апеляційного суду, яке, власне, забороняє їй виїздити за межі Києва. І тут – випадкова автоаварія, після якої вона фізично, за станом здоров’я не може нікуди виїхати. Хоча б хто що казав, а вийшов подвійний удар по ненависній опозиціонерці, що ізолював її від виборців.
Не беруся робити категоричних висновків – хай на підставі наведених фактів їх зробить сам читач. Але одне самоочевидне: щось негаразд діється у нашій державі. Можливо справді названі автокатастрофи були випадковими, зрештою це – не вбивства незручних журналістів, де злочини видно неозброєним оком. Не хочу прогнозувати, але схоже, що з наближенням парламентських виборів політична атмосфера ставатиме все гарячішою. І хто ще на цьому обпечеться, сьогодні важко сказати.

05.02.2002

ЩО СТОЇТЬ ЗА “ДЕКЛАРАЦІЄЮ ЧОТИРЬОХ”?

Підписана в останню декаду квітня так звана “Декларація чотирьох”, привернувши до себе громадську увагу, викликала неоднозначну реакцію в суспільстві. Нагадаємо: її підписали лідери чотирьох суб’єктів парламентських перегонів, які переступили чотиривідсотковий поріг і сформують свої фракції у Верховній Раді четвертого скликання, – Віктор Ющенко (блок “Наша Україна”), Юлія Тимошенко (її однойменний блок), Олександр Мороз (соцпартія) та Петро Симоненко (компартія). А реакція така. Оптимісти-антикучмісти зраділи, бо чотири фракції в сумі матимуть більшість голосів (понад 226), отже, з’явилася перспектива законним шляхом позбутися антинародного режиму. Тверді (і навіть помірковані) націонал-демократи занепокоїлись: альянс з “лівими”, надто комуністами, для них абсолютно неприйнятний з ідеологічних мотивів. Представники влади відверто перелякалися: 226 опозиційних голосів у парламенті – безпосередня загроза нинішньому режимові.
Не треба бути пророком, щоб помітити, що надії оптимістів настільки ж ілюзорні, наскільки й безпідставне занепокоєння націонал-демократів. Справді-бо, непосильно запрягти у важкого парламентського воза “коня і трепетную лань”. Про неможливість створити офіційну більшість у Верховній Раді заявили й самі підписанти Декларації. Що ж до переляку влади, то про це нижче. Зараз же, щоб розібратися, що реально стоїть за Декларацією, варто вникнути у її суть.
Сам документ повністю не оприлюднений, але він однозначно – і це вельми показово – спрямований не на підтримку реформаторського на словах “курсу Кучми”, а скорше на осуд аморальності нинішньої влади. З численних коментарів та цитувань змісту, випливає його двоєдина спрямованість: по-перше, дається оцінка недавній виборчій кампанії у контексті численних зловживань, а по-друге, ставляться завдання, які круто можуть змінити нинішні реалії в Україні.
Отже, про оцінки парламентських перегонів-2002. Вони полягають ось у чому:
1)Влада, репрезентована пропрезидентським блоком “За єдину України”, “зазнала нищівної поразки”. Якби вибори відбувалися цілком за пропорційною системою (за партійними списками), то у Верховній Раді цей блок мав би лише 50 мандатів.
2)Підписанти чітко і ясно заявили, що під час виборчої кампанії з боку влади були “зухвалі і цинічні зловживання” та відверті “спроби фальсифікувати” результати голосування.
3)Та всупереч цьому влада, на думку чотирьох лідерів, “програла вибори і скомпрометувала себе” в очах українського народу та світової громадськості.
4)Однак влада не зробила належних висновків із провалу на виборах, а її представники нахабно намагаються провести ревізію виборів: “Із депутатів-самовисуванців, що перемогли у мажоритарних округах, уже сьогодні за допомогою залякувань та підкупів намагаються створити опору правлячої верхівки у парламенті” Тому, вважають лідери, що підписали декларацію, “існує реальна загроза деформації тієї політичної конфігурації парламенту, що склалася внаслідок народного волевиявлення”.
Це справді, як зазначають українські політологи, публічний ляпас владі. Він сильний, бо в Декларації відверто чорне називається чорним; і дошкульний, бо висловлений не політологами, а реальними політичними силами, що провели своїх депутатів до Верховної Ради і разом мають більшість мандатів. Якби документ більше нічого не містив, то й цього було б досить, щоб сколихнути суспільну свідомість і примусити владу замислитися. Однак Декларація висуває низку найближчих завдань, які можна і треба вирішити, виходячи з тієї політичної ситуації, яка реально склалася в Україні після виборів.
Найперше, на думку підписантів, “зараз основне завдання всіх здорових сил суспільства полягає у тому, щоб не допустити спотворення результатів виборів і перетворення парламенту у декоративний орган, основна функція якого зведеться до виконання політичних замовлень правлячої верхівки”. Тому лідери чотирьох політичних сил заявили про готовність узаконити "відповідність політичної конфігурації парламенту та уряду через формування Кабінету Міністрів парламентською більшістю". На перший погляд, і президент Л.Кучма також нібито за це, навіть свого часу і референдум для цього вигадав. Однак тонкощі, як підкреслюється в коментарях преси, у тому, хто має право кого розпускати: парламент – уряд чи президент – парламент.
По-друге, настав час серйозно реформувати Центрвиборчком, що випливає з аналізу його роботи на цих парламентських виборах. Тому потрібні серйозні кадрові зміни у складі цього органу. І робити їх, підкреслюється в декларації, треба “через перехід до представницького способу формування ЦВК". І чим швидше, тим краще: щоб під егідою оновленого Центрвиборчкому відбувалися не тільки наступні президентські вибори, але й, при можливості, і перевибори в мажоритарних округах.
По-третє, четверо лідерів домагатимуться "відставки голів місцевих державних адміністрацій, які під час виборів фактично санкціонували масові порушення законодавства та фальсифікацію результатів голосування". Таку позицію Віктор Ющенко задекларував ще раніше, підкресливши, що замінити треба щонайменше 17 обласних адміністраторів, які допустили найбільше зловживань. Це – надзвичайно принципова вимога: адже йдеться не стільки про покарання конкретних порушників законодавства, хоч і це необхідно, скільки про формування законослухняності представників влади і формування в суспільстві почуття невідворотності покарання за порушення законодавства.
По-четверте, підписанти Декларації сповнені рішимості ініціювати – і прийняти – "зміни до законодавства про виборність голів виконавчої влади на місцях". Це надзвичайно важливо для демократії – тепер, як ми знаємо керівники реґіональної виконавчої влади призначаються одноосібно президентом.
По-п’яте, лідери чотирьох політичних сил висловилися за встановлення в Україні пропорційної системи виборів. Безумовно, реалізація цього задуму у нинішніх умовах мало б колосальне значення: воно перекрило б шлях для маніпуляцій, спекуляцій та фальсифікацій під час виборчого процесу і означало б серйозний крок до демократії, коли повніше враховувалась би воля народу.
Якщо взяти все це до уваги, то стає зрозумілим, чому так нервово відреагувала влада на «декларацію чотирьох» – адже йдеться, в кращому випадку, про серйозне обмеження досі безмірних повноважень президента, а в гіршому – над Леонідом Кучмою цілком реально зависає Дамоклів меч можливості початку процедури імпічменту. Це, зрозуміло, зачіпає також його численних призначенців, з членами Кабміну включно. Недарма першим відреагував на «декларацію чотирьох» нинішній прем’єр-міністр Анатолій Кінах, який публічно оцінив неґативно «декларацію чотирьох», побачивши в ній ознаки «фашизму». Такі крайні оцінки є найяскравішим виявом розгубленості, щоб не сказати панічного страху, владної верхівки перед силою і перевагою (моральною і кількісною) «четвірки», а фактично – перед об’єднанням опозиційних до влади сил.
Підсумовуючи, варто зайвий раз наголосити, що «декларація чотирьох» зовсім не означає формування парламентської більшості – більшість у такому складі неможлива в принципі. Однак вона є доказом того, що сили, які пройшли у парламент, об’єднуючись ситуативно, виходячи з власних інтересів (сюди можуть приєднатися також есдеки об’єднані), здатні не тільки спричинити головний біль для нинішнього режиму, а й у певних випадках якщо не владний переворот, то, принаймні, поворот у законодавчій, економічній, соціальній політиці. Попри те, що ставлення комуністів до влади не прогнозоване, як погода ранньої весни (пригадаймо хоча б підтримку комфракцією ґенпрокурора Потебенька під час голосування вотуму недовіри йому в минулому парламенті), все-таки намічається тенденція руху нашого політикуму у напрямку демократії. Що буде насправді, українські громадяни бачитимуть, починаючи з 14 травня, коли розпочнеться робота новообраної Верховної Ради. Але вже сьогодні видно, що після виборів політична ситуація в країні змінилася дуже суттєво, а надії підписантів рішуче закріпити на ділі зміни на краще у нашій державі, заслуговують поваги і підтримки.

05.05.2002

НЕ МОЖНА ДОВІРЯТИ НІ ВЛАДІ, НІ КОМУНІСТАМ

Дві події передостаннього тижня травня привернули особливу увагу української громадськості: провальне голосування за пакет четвірки (ющенківці, тимошенківці, соціалісти й комуністи) на посади спікера та його заступників на сесії Верховної Ради та компартійний з’їзд, який відбувся 26 травня. Обидві вони пов’язані, оскільки багато хто невдале голосування пояснював саме тим, що комуністична фракція намагалася відтягнути час, щоб не викликати вовка з лісу (критику однопартійців) перед з’їздом і повернутися до проблеми спікеріади уже по його закінченню.
А події розгорталися так. Четвірка оголосила наперед, а потім подала офіційно два пакети на перші посади у парламенті: 1)комуніст Мартинюк – ющенківець Безсмертний – Ю.Тимошенко; 2)Безсмертний – Мартинюк – соціаліст Ніколаєнко. У такому ж порядку вони мали голосуватися. Компроміс простий: “Наша Україна” віддає комуністам 108 наявних на той час голосів за перший пакет, а комуністи навзаєм – 60 голосів за другий. На політичному горизонті з’явилась надія розв’язки: спікер міг бути, нарешті, обраний.
За 10 хвилин до завершення голосування Ющенко передав комуністам обіцяні 108 бюлетенів. Але у скриньці виявився лише 151 бюлетень – 149 “за” і 2 “проти”. Те, що гра виявилась нечесною, сумнівів не виникає, але хто зіграв нечесно – велике питання. Ющенко переклав відповідальність на комуністів (Ми грали в шахи, а з нами – в “Чапаєва”), комуністи покотили бочку на “Нашу Україну”, вимагаючи від Ющенка публічного вибачення за недотримання домовленостей (за їхньою версією, Ющенко бюлетені були передані запізно, і поки їх перевіряли, чи правильно поставлені хрестики, голосування закінчилося; тому частину бюлетенів не встигли подати). Після цього голосувати за другий пакет було недоцільно. На радість “єдунам” Литвина альянс чотирьох з тріском провалився на самому початку, розчистивши пропрезидентській фракції шлях до спікерського крісла.
Можна скільки завгодно дебатувати, хто вчинив непорядно, бо достеменно довести це неможливо. Але логіка підказує, що все-таки нечесними виявилися комуністи. Проста арифметика, попри те, що таких ситуаціях гору бере політична математика, свідчить: 151 бюлетень у скриньці – це якраз голоси ющенківців (108), тимошенківців (22) та соціалістів (21). Нарікання комуністів на те, що вони запізно отримали бюлетені від Ющенка не витримують критики – за 10 хвилин до припинення голосування їх можна було багатократно опустити в скриньку. Зрештою, голова лічильної комісії член фракції комуністів Мішура при потребі міг би на кілька хвилин продовжити голосування. Отже, схоже, що Симоненко і компанія керувалися своїми міркуваннями. Було ясно з самого початку, що кандидат на спікера комуніст Мартинюк не набере достатню кількість голосів – щонайбільше він міг розраховувати на 217. Тоді як за Безсмертного могли б проголосувати ще й такі депутати, як Плющ, Гавриш та інші мажоритарники і навіть “єдуни” – були прогнози, що ця кандидатура фракції “За нашу Україну” може набрати щонайменше 230 голосів. І тут комуністи, маючи “золоту” акцію, без-якої як Ющенкові, так і Литвинові важко розраховувати на перемогу, виявили, як подейкують, свою підленьку суть: заграючи з “Нашою Україною” вони підіграли єдунам. До цієї думки підштовхує ще два факти: напередодні голосування Кучма мав зустріч з Симоненком, а під час голосування за перший пакет, як стверджують втаємничені, відбулася його телефонна розмова із Симоненком. Така версія цілком ймовірна, якщо пригадати, що й раніше не раз у відповідальні моменти комуністи ставали на бік існуючої влади, якій, за деклараціями, опонують.
Та хоча б як там було, а видно: все, що діється у стінах Верховної Ради, задумується і керується певними силами з поза цих стін.
Тим часом комуністи (Мартинюк) спростували твердження, що внутріпартійна ситуація та партійний з’їзд якось уплинули на хід голосування у Верховній Раді. На з’їзді справді не розглядалися ні питання лідерства в партії (були чутки, що на пост комуністичного вождя претендує небезвідомий кримський необільшовик Грач), ні питання голосування фракції у Верховній Раді (це компетенція партійного пленуму та вищого керівництва). На порядку денному стояло одне питання – влиття до складу КПУ забороненої свого часу і недавно реабілітованої Конституційним судом тієї компартії, яка була складовою частиною КПРС і яку очолював Станіслав Гуренко. Цей факт, заслонений подіями у Верховній Раді, залишився малопоміченим, хоча саме йому слід було б приділити достатню увагу. Адже, як виявляється, компартія, що була заборонена, насправді існувала в підпіллі. Тепер, як бачимо, вийшла з окопів. Перше, що вона зробила – об’єдналася з компартією Симоненка (а чи й поривала вона з нею коли-небудь?), виключила зі своїх рядів Кучму, Кравчука та Плюща (!?) і заявила претензії на повернення їй колишнього компартійного майна.
Все це, на перший погляд, схоже на фарс – навряд чи комуністи будуть підтримані українською спільнотою, що вже давно переконалася в безперспективності комуністичного шляху, – та всі ці претензії можуть викликати суспільну напругу в державі, що, власне, і потрібно комуністам всякої масті.
Однак повернімося до парламентських справ. Комуністи продовжують свою гру на політичній біржі. Маючи “золоту акцію” голосів, вони інтригують між обома найбільшими блоками – Литвина та Ющенка, – виторговуючи для себе спікерське крісло. Судячи з висловлювань лідерів компартії, вони не збираються виходити з переговорного процесу у форматі четвірки. І це зрозуміло: в очах електорату їм ліпше легітимно мати справу з опозиційними демократами, ніж із фракцією нинішньої влади, про свою нібито опозиційність до якої вони при кожній нагоді нагадують. Принаймні після сумно відомого четвергового голосування, попри те, що Ющенко і не збирався вибачатися, четвірка завізувала повторно ті ж пакети, що були й раніше, але у п’ятницю голосування не відбулося. Вочевидь, це питання постане у вівторок, 28 травня. Коли цей огляд дійде до читача, вже буде відомий перебіг подій третього тижня спікеріади. Можна лише передбачити, що Литвин зі своєю командою не дріматимуть: вони постійно поповнюють свою фракцію – де силоміць, використовуючи, м’яко кажучи, сумно відомий адмінресурс, а де відверто, як подейкують, підмазуючи всілякими способами: від обіцянки сприяння в бізнесі до відвертої купівлі за гроші (якщо вірити чуткам, перехід депутата до фракції “єдунів” коштує до $200 тис.). Не виключено, що вони таки назбирають потрібну кількість голосів, щоб провести Литвина на заплановану заздалегідь позицію.
Ющенко скоріш за все і далі шукатиме компромісів з комуністами, поки не вичерпає останньої можливості закріпити з їхньою допомогою свою перемогу на виборах у Верховній Раді. Це відкривало б перспективи внесення поправок до Конституції, щоб змінити систему влади і позбутися нинішнього режиму. Однак – і це вже стало аксіомою – довіряти комуністам, як, власне, і владі, ніяк не можна. Тому у нинішній ситуації найреальніше на базі фракцій “Наша Україна”, Юлії Тимошенко і соціалістів Мороза, пам’ятаючи за які ідеї проголосували їхні виборці, перейти у жорстку опозицію до режиму. І тут дуже важливо не проґавити слушний момент – досі гайнування часу оберталося втратами для націонал-демократів. Зрештою, за необхідності завжди можна апелювати безпосередньо до народу, покладаючись на його підтримку. Такий шлях має переваги над політикою компромісів як з комуністами, так і з владою, оскільки події розвиваються таким чином, що нині діючий президент і його прихильники з кожним днем все більше втрачають ґрунт під ногами та імідж у світовому співтоваристві. Не виключено, що не за горами той час, коли пацюки масово тікатимуть з корабля.

27.05.2002 .

ПЕРЕД ОСІННІМ НАСТУПОМ

Осінній наступ опозиції, який має розпочатися наступного понеділка, 16 вересня, масовими виступами національно-демократичних сил по всій Україні, викликав тиху паніку в Адміністрації президента. Влада відчула серйозну загрозу своєму пануванню. Надзвичайно низький рівень довіри до існуючого режиму і особисто президента ще більше підупав після львівської катастрофи та шахтарських трагедій, що забрали десятки людських життів. Та головні причини загального невдоволення лежать у соціальній сфері – люди, як і раніше бідують, не живуть, а животіють. Тому соціально-політична атмосфера в країні нині критична. Це підтверджують і соціологічні опитування, проведені в середині серпня: більше половини респондентів (51%) оцінюють ситуацію як напружену, ще 15% – як вибухову, і лише чверть опитаних вважають її спокійною. На думку 42% громадян, “терпіти нинішнє становище вже неможливо”.
Непримиренна опозиція – а це політичні сили, очолювані Юлією Тимошенко, соціалістом Олександром Морозом та комуністом Петром Симоненком – головним завданням ставлять зміну політичної системи, передумовою якої є безумовне зміщення нинішнього режиму, надто президента Кучми, якого небезпідставно вважають коренем зла усіх нинішніх негараздів. Але такий дивний комунно-соціалістично-тимошенківський симбіоз насторожує радикальних націонал-демократів, щоб не сказати, що викликає недовіру, незважаючи на їхнє давнє несприйняття Кучми. Більша довіра в населення до Віктора Ющенка та очолюваного ним блоку – навіть попри його хитання та непослідовність, якими незадоволені навіть деякі його соратники по фракції. За тим же опитуванням майже 24% респондентів бачать Ющенка майбутнім президентом (для порівняння: рейтинг Симоненка –10, Тимошенко та Медведчука – 5, Кучми та Литвина – по 2 відсотки).
Як на мене, не слід пояснювати обережність Ющенка нерішучістю і непослідовністю – на посту прем’єра він діяв і послідовно і досить рішуче, тому й досяг небувалих позитивних зрушень. Скорше, це витриманість політика, який хоче добитися бажаного без зайвих силових прийомів і катаклізмів. Чи виправдана така тактика, покаже час.
Звичайно ж, Ющенко стоїть на національних позиціях і вимоги його блоку майже такі, як і в непримиренних, лише висловлюються у м’якшій формі та досягти їх він прагне не стільки прямим протистоянням, скільки шляхом переговорів та дипломатії, у що багато хто не вірить. Зокрема, блок Ющенка вимагає, щоб адміністрація президента припинила втручання в процес створення демократичної парламентської коаліції, яка повинна формуватися на основі блоку-переможця; негайне призначення президентом уряду, сформованого парламентською більшістю; припинення тиску і переслідування громадян – політиків, державних службовців, народних депутатів, журналістів, діячів культури, підприємців – з політичних мотивів; припинення кадрового чищення з таки само мотивів у центральних і місцевих органах влади; блок вимагає вжити заходів для забезпечення рівного доступу до ЗМІ всіх політичних сил і недопущення цензури у всіх формах, припинення інформаційної блокади окремих політичних сил. "Наша Україна" має намір провести 14-15 вересня Форум демократичних сил, де буде проголошена загальна доктрина з вимогами і стратегією виходу з кризи.
Ці вимоги викладені у листі до президента і, як бачимо, у них зняте стратегічне завдання, проголошене свого часу блоком: зміна президентсько-парламентської форми правління на парламентсько-президентську, перехід на пропорційну виборчу систему повсюдно – зверху донизу. Вочевидь, це викликано хитрим кроком президента, який відчувши, що відкрито опозиційні сили не зупинити і вони можуть його просто змести, у зверненні до народу сам задекларував необхідність змін у політичній системі, висловився за перехід до парламентсько-президентської республіки та запровадження пропорційної виборчої системи. І це Кучма, якому ще з його прем’єрських часів бракувало повноважень, який і референдум “за народною ініціативою” задумав, щоб посилити і без того безмежну президентську владу! І це Кучма, який ще півтора місяці перед цим публічно розпинався за мажоритарну виборчу систему, піддаючи непримиренному остракізму пропорційну! Що сталося з чоловіком – прозрів? Наївне припущення: хто вісім років був сліпим, не може враз стати зрячим; хто вісім років брехав, не може стати праведником; хто вісім років тільки те й робив, що посилював свої владні функції, не може так просто від них відмовитися.
Та скринька просто відчинялась. Ідеї, висунуті демократичними силами, були сприйняті суспільством і заполонили уми людей. Противитися їм стало небезпечно – очевидним стало, що скоро чи пізно вони переможуть. Тож з єзуїтською хитрістю їх було перехоплено і висловлено від імені президента. Це, за розрахунками російських політтехнологів, які, як подейкують, працюють на Кучму і режим (звісно ж, не безкоштовно), мало б збити опозиційний запал та послабити заплановані осінні протестні акції (за що ж боротися, коли президент пропонує те ж саме?), а заодно – продемонструвати нібито добру волю та демократизм ґаранта. Почасти це вдалося – частина демократів почувалася розгубленими. Пропрезидентські сили через державні та контрольовані засоби масової інформації повели шалену пропагандистську обробку громадської свідомості у потрібному їм напрямі.
Але збити з пантелику лідерів демократичних сил не вдалося. Можна припустити, що Віктор Ющенко чи не першим відчув ті рифи, які закладені у президентському посланні і не повірив словам, тим більше, що й саму пропорційну систему, за президентом, треба розуміти як мажоритарну: вона передбачає вибори за партійними списками проводити у мажоритарних округах, де найповніше використовувався і буде використовуватися сумнозвісний адмінресурс, оскільки скрізь на місцях насаджені вірнопіддані адміністратори. Тому й перестав наполягати на ще недавно проголошених ним же стратегічних ідеях. Хоча, можливо, всі стратегічні моменти відкладено до Форуму демократичних сил.
Отже, пропозиції президента навряд чи можна вважати щирими – це, найшвидше за все, самопорятунок створеного ним режиму і себе самого. Запланований осінній наступ демократичних сил, як бачимо, викликав справжній переляк на Банковій. Режим готується до 16 вересня інтенсивніше, ніж опозиція. До справи підключено все: московських політтехнологів, адміністративні важелі, силові структури, прокурорський та податковий тиск на лідерів опозиції та на бізнесменів, які підтримують демократів, інформаційна блокада опозиціонерів, політична цензура залежних засобів масової інформації, надто найдоступнішого з них телебачення. Спецзагони міліції уже давно відпрацьовують під Києвом прийоми боротьби з безпорядками. Вірнопіддані адміністратори готують контрвиступи – на підтримку Кучми.
Та попри все це, протестні акції, вочевидь, будуть. Чи будуть вони такими масовими, як планує опозиція (наприклад, було заявлено, що в столиці на вулиці вийде 250 тисяч народу), побачимо 16 вересня. Серпневі соціологічні дослідження показали досить цікаві громадські настрої: готові вийти на вулиці 45% опитаних у разі різкого погіршення рівня життя; 29% – якщо не буде виплачуватися зарплата, пенсії, стипендії; 27% – у разі збільшення безробіття. Водночас 9% готові підтримати діючого президента.
Та хоча б як там було в соціології, а пробні поїздки лідерів опозиції Тимошенко, Мороза, Симоненка в регіони викликають значний інтерес – навіть у консервативному і заскорузлому Чернігові, що вважався опорою кучмізму (президент родом із Чернігівщини) попри судову заборону масових зібрань на зустріч прийшло, за повідомленнями преси до 15 тис. людей.
Навряд чи владі вдасться значно нейтралізувати протестні акції, які триватимуть тривалий час. Особливо, якщо їх офіційно підтримає Форум демократичних сил, що цілком ймовірно. Та якщо й не справдяться повністю сподівання опозиції (ґазета “Сільські Вісті” надрукувала кореспонденцію під промовистим заголовком “Злазьте, пане Кучмо: ваш поїзд приїхав!”), то, принаймні масові виступи суттєво вплинуть на суспільно-політичну ситуацію в країні. Вони можуть на ділі стимулювати великі практичні зміни у суспільному житті, наочно продемонструвавши, що верхи уже не можуть, а низи не хочуть жити по-старому.
Багато хто розуміє, що нинішній антинародний режим має впасти. Вся річ у тому, коли – сьогодні чи завтра.

09.09.2002

До змісту Віталій КАРПЕНКО ВИКЛИКИ ХХІ ВІКУ ПОЛІТИЧНІ ХРОНІКИ ПЕРОМ ПУБЛІЦИСТА