Віталій КАРПЕНКО
ВИКЛИКИ ХХІ ВІКУ
ПОЛІТИЧНІ ХРОНІКИ ПЕРОМ ПУБЛІЦИСТА

1. ЦУПКІ ОБІЙМИ «СТАРШОГО БРАТА»

ПРОБЛЕМА ТУЗЛИ ЗАКОНСЕРВОВАНА, АЛЕ НЕ РОЗВ’ЯЗАНА

Перебіг подій, пов’язаних з будівництвом росіянами дамби з Таманського берега до українського острова Коса Тузла, на щастя, не переріс у прикордонний конфлікт між двома державами. Після телефонної розмови Кучми з Путіним росіяни припинили насипання дамби за якусь сотню метрів від нашого кордону і сіли за стіл переговорів на рівні прем’єрів, в яких глава російського уряду поводився самовпевнено і зверхньо, а український Янукович під час його категоричних тирад – як бідний родич, волів принизливо мовчати. Переговори ні до чого не привели, Росія лицемірно продовжувала не визнавати Тузлу українською територією, хоча підтвердити, що вона є російська, нічим не змогла. Українська ж сторона спиралась на офіційні документи: лінія україно-російського кордону в Керченській протоці встановлена ще в радянські часи, відповідно до діючого на той час законодавства СРСР, УРСР і РСФСР, і згідно тими ж процедурами, що застосовувалися при визначенні всієї лінії кордону між колишніми УРСР і РСФСР на суші. Вона була підтверджена кількома державними договорами між Україною і Росією уже в новітні часи. Однак, російські шовіністи визнають тільки логіку сили.
Діалог з приводу територіальних зазіхань будуть продовжені 30 жовтня на рівні міністрів закордонних справ обох країн, дата яких була визначена заздалегоди. А поки що в прикордонній зоні встановилося тривожне затишшя.
Безпардонність російської сторони, яка без погодження із сусідами розпочала будівництво греблі в напрямку української території та ігнорувала офіційні запити України з цього приводу, викликала різку, але справедливу реакцію з боку політичних кіл та громадськості нашої держави. Верховна Рада, яка двічі обговорювала цю проблему, попри політичне розмаїття депутатського корпусу, конституційною більшістю ухвалила досить гостру постанову про усунення загрози територіальній цілісності країни, що виникла в результаті будівництва дамби в Керченській протоці – не голосували тільки комуністи. Хоч із запізненням, але з’явилася нота українського МЗС російському зовнішньополітичному відомству, в якій відповідальність за неґативні наслідки потенційного конфлікту, пов'язаного з будівництвом Росією дамби, цілком покладалася виключно на російську сторону.
Територіальний конфлікт між “братніми народами” викликав хвилю антиукраїнських настроїв в Росії та антиросійських в Україні. Політичні пристрасті не вщухли, хоч дещо притлумились. Тому все більше громадська увага звертається до причин, що створили конфліктну ситуацію.
Найперше, звичайно ж, в основі дій північної сусідки лежить властива їй імперіалістична експансія і намагання встановити контроль над Керченською протокою та акваторією Азовського моря. Не дають їй спокою й нафтоґазові родовища під морським дном, 70% якого, виходячи з нинішньої лінії кордону, належать Україні. Тому офіційні чинники Росії й не визнають нинішнього кордону, заперечуючи належність Тузли Україні, та наполягають визнати Азовське море внутрішнім для обох країн. А будівництво дамби в прикордонні без узгодження з нашою державою, що є порушенням міжнародного права, пояснюють суто екологічними причинами та ініціативою правителів Краснодарського краю.
По-друге, за припущенням політологів, Росія розпочала цю драму для “обкатування” на практиці своєї нової, недавно ухваленої воєнної доктрини, яка передбачає нанесення превентивного удару скрізь, де виникає загроза російським інтересам. Як то прореагує світова співдружність, надто США і НАТО, у разі конфлікту з Україною? Якщо така мета й ставилась, то відповідь на неї Росія отримала: великі держави на різних рівнях дали зрозуміти, що з їхнього боку ніякого втручання не буде, що конфлікт має вирішуватися конфліктуючими сторонами, щоправда, мирними способами. Хіба що посол Канади Ендрю Робінсон пообіцяв підтримку своєї країни, якщо б Україна звернулася у відповідні міжнародні структури.
По-третє, багато хто пояснює недружні, м’яко кажучи, дії Росії у прикордонні також передвиборними інтересами в обох країнах. Путін зацікавлений у зміцненні своєї влади та іміджу “збирача земель” (за час конфлікту його рейтинг підвищився на 5-7 відсотків), а Кучма – в збереженні своєї влади будь-якою ціною. Соцпартія Олександра Мороза в оприлюдненій заяві констатує, що “ініціатори протистояння у Керченській протоці розраховують підштовхнути парламент України на радикальні рішення, довести ситуацію до критичної межі, аби потім звинуватити опозиційні сили, ослабивши і розколовши їх напередодні виборів”.
Лідер “Нашої України” Віктор Ющенко, виступаючи на сесійному засіданні Верховної Ради, конфлікт навколо Тузли назвав результатом “лакейства і васальної залежності українських керманичів” від Москви.
Цікаве бачення конфлікту має екс-спікер Іван Плющ – він також уважає, що події довкола Тузли спрямовані на збереження Кучми при владі і переконаний, що з цього приводу була домовленість між вищим керівництвом України й Росії. На його думку сценарій розвитку подій міг бути таким: російська гребля перетинає державний кордон України – імітується початок військового конфлікту – Кучма терміново повертається з турне країнами Латинської Америки – ситуація ускладнюється – ґарант звертається до народу, що в такій ситуації вибори президента проводити не можна. Отже, Кучма набирає образу рятівника нації і залишається фактично одноосібним правителем.
Прогноз Плюща має під собою підстави. Звичайно, запевнення російської сторони, що спорудження дамби має суто екологічну мету і є місцевою ініціативою, а федеральні власті до цього не мають жодного відношення, – неправда чистої води. По-перше, навряд чи керівники Краснодарського краю пішли б на таку авантюру без благословення згори. По-друге, така грандіозна будова, де задіяні сотні одиниць техніки і людей, вимагає величезних коштів, а це не під силу крайовому бюджету.
Звичайно, прямих доказів змови двох президентів немає, але деякі деталі свідчать про її ймовірність. Адже пієтет і запобігання Кучми перед Путіним давно відомі, вони часто зустрічаються в неофіційній обстановці, остання така зустріч відбулася перед підписанням ялтинських угод про ЄЕП на острові Бірючий – якраз у тих краях. Обидва президенти на час, коли розгорталися будівельні роботи в протоці, дружно опинилися поза межами своїх країн, ніби ця справа їх мало обходить. Щоправда, Леонід Кучма, як і передбачив Іван Плющ, перервав свою поїздку по Латинській Америці і, обминувши столицю, подався в Крим і на Тузлу. На цей час політична напруга дійшла до точки кипіння. Та досить було телефонного дзвінка Путінові, щоб насипання дамби було призупинене за сотню метрів від української прикордонної застави. Таким чином Леонід Данилович майже осідлав білого коня як переможець і ґарант стабільності.
Отут і постає питання, а чи не можна було цей дзвінок зробити раніше? Чи треба було взагалі здійснювати вояж у далекі країни, коли конфлікт уже розгорівся – хіба що для більшої драматизації? Кучма з самого початку знав, що свій візит він перерве. Як повідомляє преса, перед далекими мандрами Леонід Данилович в аеропорту Бориспіль мав неформальну зустріч з генеральним секретарем НАТО Джорджем Робертсоном. Коли той запитав, куди зібрався президент, Кучма відповів, що відлітає на тиждень до Латинської Америки. Натовський гість здивувався, як можна залишати країну на цілий тиждень, коли виникли такі проблеми в Керчі? Та він здивувався б ще більше, якби знав, що було оголошено, нібито їде він на цілих 11 днів! То як розуміти Кучму – в розмові з Робертсоном він приховав, що поїздка запланована на 11 днів, чи, навпаки, мимохіть сказав правду – що вона триватиме не більше тижня?
На можливу домовленість з Путіним може свідчити і той факт, що Кучма зо два тижні мовчав, ніби не помічав, що робиться у Керченській протоці, а коли вже мовчати не можна було, дуже м’яко зреагував на нахабство Росії – мовляв, так сусіди не роблять.
І ще один факт. Українська влада перетворила прикордонний пост на заставу і посилила її людьми і технікою. Понад півтора десятка бойових літаків демонстративно провели військові навчання з ракетними стрільбами над Керченською протокою. Прикордонники напоказ демонстрували перед телекамерами, як вони готуються захищати українську землю від можливої агресії. Кожній серйозній людині було зрозуміло, що все це робилося задля драматизації, яка була вигідна Кучмі. Адже воєнна потуга Росії з її ядерною зброєю незрівнянно більша, і в разі справжнього воєнного конфлікту можна тільки здогадуватися, що вони зробили б з Тузлою. Досить згадати бодай давні події на прикордонному з Китаєм острові Даманський за радянських часів.
Однак, схоже, що ні політичні кола Росії, ні президент Кучма не сподівалися, що реакція української громадськості буде настільки різкою і одностайною. Різні політичні сили практично зайняли одну патріотичну позицію. Загроза агресії стала сильним консолідуючим фактором – люди незалежно від соціального стану та мови відчули себе громадянами України і її патріотами. Можливо це внесло певні поправки в раніше розроблений сценарій.
Та хоча б як там було, але сталося так, як мало статися – до воєнної сутички не дійшло. Але це зовсім не означає, що Росія так просто відступиться від територіальних претензій до України. Так само це зовсім не означає, що Кучма в черговий раз не здасть українських інтересів і не піде на компроміс зі “старшим братом” – таке вже бувало.
Але тепер створилася дещо інша атмосфера – і народ згуртувався, і опозиційні сили зміцніли та зблизилися. До речі, високий патріотизм українського громадянина, твердість і послідовність у протистоянні агресивним намірам Росії виявив кримський прем‘єр Куніцин – на погрози глави адміністрації Путіна Волошина скинути на Тузлу бомбу він категорично відповів, що на кожну бомбу знайдеться своя бомба.
Відсутність твердості у Януковича на переговорах з Касьяновим, його мовчання там, де треба було чітко відстоювати українську позицію, було сприйнято російською пресою, як відступ України від своїх принципів. А в Україні, незважаючи на спростування самого Януковича, його нерішучість і тушування перед російським прем’єром викликали широке обурення. Опозиційні депутати (зокрема лідер Української республіканської партії “Собор” Анатолій Матвієнко) висловили вимогу до нашого прем’єра – замість здавати Україну, самому піти у відставку.
Що буде далі покаже час. Нині ж зрозуміло те, що проблема Тузли законсервована, але не розв’язана. Як і те, що з’явилась надія, що Україні вдасться зберегти недоторканість своїх кордонів – не завдяки рішучості і патріотизму своїх провідників, а завдяки згуртованості та одностайності української спільноти.

25.10.2003

ВІЦЕ-ПРЕМ’ЄР ВИЛЕТІВ У ТРУБУ, БО НЕ ХОТІВ ЇЇ ВІДДАТИ РОСІЇ?

Наприкінці минулого тижня оприлюднено зміст президентського указу, яким Віталій Гайдук звільнений з посади віце-прем’єр-міністра України. Факт сам по собі пересічний – не вперше спостерігати, як Леонід Данилович легко, ніби рукавички, міняє вищі керівні кадри. Формулювання можуть бути різні, але причина одна – якщо чимось не догодили. Однак у випадку з Гайдуком, з огляду на останні події та деякі інші факти, це звільнення по-своєму знакове.
По-перше, 46-річний Віталій Гайдук родом донецький (народився в с. Хлібодарівці Волноваського району, по службі виріс від заступника голови Донецької облради, до першого заступником голови Донецької облдержадміністрації), призначений віце-прем’єр-міністром України за квотою СДПУ(о). Отже, зміщення не можна розглядати як перемогу київського клану “об’єднаних” Віктора Медведчука над донецькими Віктора Януковича.
По-друге, він досвідчений фахівець, дипломований інженер-економіст, був першим заступником міністра, міністром палива та енергетики, нагороджений знаком “Шахтарської слави” всіх трьох ступенів, Заслужений енергетик. Отже, причиною звільнення не може бути недостатня кваліфікація чи грубі провали в галузі.
Залишається припустити, що має бути якийсь неординарний промах Гайдука, який став причиною несподіваного усунення його з посади. Вочевидь, таким промахом стала прес-конференція напередодні, на якій Віталій Гайдук, спираючись на висновки експертів, заявив про недоцільність передачі ґазотранспортної системи України в концесію. Більше того, віце-прем’єр мав необережність сказати, що питання консорціуму з керування ґазотранспортною системою України взагалі “зняте з порядку денного”. І риторично, але цілком логічно запитав: ”Ми що, погано керуємо? У нас що, в поганому стані ґазотранспортна система?” А далі взагалі пішла “крамола”: мовляв, стан ґазотранспортної системи в Росії повинен викликати більше занепокоєння, ніж у нас; що ж до України, то вона готова створювати консорціум тільки для спорудження нової труби для транспортування ґазу із Середньої Азії.
Хоча б чим керувався Віталій Гайдук, хоча б хто стояв за його спиною, однак, треба визнати, його позиція збігається з українськими національними інтересами, і він не міг не знати, що сміливе вторгнення у сферу російської вигоди не може не мати прикрих для нього наслідків.
Реакція справді не забарилася. Російська сторона устами керівника департаменту урядової інформації Російської Федерації пан Горшкова зробила заяву для преси, в якій підкреслювалося, що висловлювання українського віце-прем’єра є “його приватною думкою”, а твердження, що нібито питання ґазотранспортного консорціуму взагалі зняте з порядку денного, з огляду на домовленість про його створення на рівні президентів Путіна та Кучми, звучить дуже дивно.
Прем'єр-міністр України Віктор Янукович у свою чергу поспішив дезавуювати твердження свого заступника, заявивши на пресовій конференції у Сімферополі, що українська сторона не приймала рішення про відмову в передачі в концесію українських ґазотранспортних систем міжнародному консорціумові. А прибувши до столиці, через свою прес-службу досить незграбно пояснив усунення Гайдука тим, що саме у паливно-енергетичному комплексі “нагромадилося багато проблем, що вирішуються не так оперативно і послідовно, як того вимагає час. Нинішній стан справ викликає заклопотаність і в уряді, і в президента країни”. А з подальших слів прем’єра стало зрозумілим, чому ж насправді так вчинили з Віталієм Гайдуком: “Уряд, як єдина команда, повинен злагоджено і цілеспрямовано працювати над реалізацією тих задач і програм, з яких ухвалені рішення. Це стосується і важливих міжнародних контрактів і проектів. Час вимагає виваженості від уряду в кожнім кроці, і останнє кадрове рішення по віце-прем'єру Гайдуку обумовлено принциповою позицією в цьому питанні президента України Леоніда Кучми”.
Ну, а “принциповість” президента лежить на поверхні: розправа з віце-прем’єром, що насмілився стати на захист українських інтересів, була швидкою і рішучою. І дивуватися тут нічому – Леонідові Даниловичу інтереси Росії завжди були важливішими за українські, не один раз він здавав Україну оптом і в роздріб північній сусідці. І цього разу, тільки-но Москва висловила своє невдоволення, поспішив кадровою чисткою засвідчити свою традиційну запопадливість. Так було вже не раз: свого часу на вимогу московських політиків були відправлені у відставку віце-прем`єр з гуманітарної політики Микола Жулинський, міністри закордонних справ Борис Тарасюк та Анатолій Зленко, не кажучи вже про випади офіційної Москви проти Юлії Тимошенко, коли та обіймала посаду віце-прем`єра .
Дії Росії, звісно ж, спрямовані на її благо і випливають із чіткої стратегії, виробленої у відносинах з Україною. Ця стратегія ні що інше як:
– Інформаційно-мовна експансія в національний комунікативний простір нашої держави.
– Підтримання політичної напруги територіальними претензіями на кшталт шовіністичних заяв московських політиків щодо приналежності Росії Севастополя і Криму та провокації з будівництвом дамби у бік українського острова Тузла.
– Втручання в український виборчий процес через російських політтехнологів.
– Використання всіх засобів, у тому числі поширення відповідної “чорнухи” на незручних українських політиків через московські державні телеканали – надто проти блоку “Наша Україна” та особисто його лідера Віктора Ющенка.
– Експансіоністська економічна політика Москви, нарешті, що полягає в прибранні до рук різними способами перспективних українських підприємств. Це стало основою концепції так званої “ліберальної імперії”, що її висунув відомий російський магнат-політик Анатолій Чубайс. Суть її – в глибокому проникненні в Україну російського капіталу і скуповування ним привабливих об’єктів економіки.
Чубайс виявив себе не тільки теоретиком новітньої “ліберальної імперії”, а й дієвим її практиком. Очолюване ним Російське акціонерне товариство “Єдині енергетичні системи” (РАТ “ЄЕС”) замахнулося на цілу низку українських обласних енергетичних компаній (обленерго). Проти виступив український міністр енергетично-паливного комплексу Сергій Єрмілов, який заявив: якщо таке трапиться, то це буде націоналізація обленерго на користь іншої держави. Неважко уявити, який могутній важіль для створення при потребі в Україні енергетичної кризи виявиться в руках сусідньої держави. Віце-прем’єр Віталій Гайдук підтримав міністра, публічно висловивши задоволення його роботою (ще один гріх Гайдука, за який він поплатився, а для Єрмілова ще невідомо, чим закінчиться твердість його позиції).
Однак Чубайс виявив справжню підприємницьку спритність: обминувши державні перепони на своєму шляху, він все-таки придбав пакети акцій українських обленерго – не напряму, а суто комерційним шляхом, через створення холдингу з компаній “Інтерпайп” Пінчука, “Енергетичний стандарт” Григоришина та “Федеральної мереженої компанії” Раппопорта, яка повністю підконтрольна «Єдиним енергосистемам Росії» на чолі з тим же Чубайсом. Таким чином, Москва (в очолюваному Чубайсом РАТ “ЄЕС” значна частка державного капіталу) контролюватиме 10 українських обласних енергосистем: запорізьку, луганську, львівську, миколаївську, полтавську, дніпропетровську, прикарпатську, тернопільську, чернігівську та сумську. Це лише один з яскравих прикладів експансії російського капіталу в Україну. А накинувши на нашу країну економічний зашморг, можна без мілітарної сили робити з нею що завгодно.
Висновок напрошується сам по собі: звільнення Гайдука є актом політичним. Воно випливає з промосковської політики, яку вперто і послідовно проводить президент Кучма, повністю ігноруючи при цьому інтереси України. І кожна перепона на шляху здійснення такої політики усувається ним одноосібно, вольовими методами. Навіть якщо це стосується найближчого президентського оточення, якщо хтось із цього оточення насмілиться висловити думку, яка йде всупереч президентові. Віталій Гайдук не перший. І, на жаль, не останній: так буде доти, доки при владі в Україні лишатиметься неукраїнський президент з необмеженими повноваженнями.

06.12.2003

РЕЗУЛЬТАТИ ВИБОРІВ У РОСІЇ: ЩО ВИПЛИВАЄ З НИХ ДЛЯ УКРАЇНИ?

Завершилась думські вибори в Росії і без перепочинку там розпочалася президентська виборча кампанія. І хоч остаточні підсумки парламентських перегонів обіцяють оприлюднити 18 грудня, однак попередні результати, які навряд чи зміняться кардинально, викликають значний суспільний інтерес і широко коментуються не тільки в Росії, а й у світі.
Щодо лідера сенсації не сталося – впевнену перемогу здобула підтримувана Путіним “Єдина Росія” (аналог української “ЗаЄдУ”), що за пропорційною системою здобула понад 37% голосів, і разом з мажоритарниками матиме у Думі 224 мандати (для прийняття простого рішення потрібно, як і у нас, 226).
Несподіванкою стало кілька моментів:
–передусім, провал правих сил в особі блоків “Яблуко” Явлінського та Союзу правих сил Чубайса-Нємцова, які не змогли здолати п’ятивідсоткового бар’єру і не потрапили в Думу;
–по-друге, втрата комуністами, які все-таки пробилися на друге місце зі своїми 13,7 відсотками, майже половини голосів порівняно з минулими думськими перегонами;
–по-третє, різкий ривок проти минулих виборів Ліберально-демократичної партії Жириновського – 11,6% і третє місце в результаті;
–і, нарешті, несподіваний успіх зовсім нового блоку “Родіна” (9,1% голосів), який уміло використав сплеск у Росії шовіністичних настроїв та не менш уміло зумів зайняти місце лівому фланзі російського політикуму, суттєво потіснивши комуністів.
Попри неоднаковість платформ та різні місця у теперішньому політичному спектрі нинішніх думських сил, всі вони мають спільну основу – сповідування шовіністичних ідей та великоімперської експансіоністської політики. Загальний підсумок сумний: демократія в Росії програла, права опозиція викинута за борт владного політикуму, електорат, зомбований вітчизняними засобами масової інформації, віддав перевагу путінцям, що роблять ставку на силові методи, та шовіністам і комуністам.
Здавалося б, яке діло українцям до внутріросійських політичних проблем? Хіба нам не однаково, кого росіяни обирають своїми провідниками?
Звичайно, було б абсолютно однаково, якби Росія була десь в Африці чи Південній Америці. Та вона наша найближча сусідка, яка, фактично, силоміць позбавила наш народ державності і понад 350 років мала Україну за колонію. Тепер же ніяк не може примиритися з новою даністю – відродженням української незалежності. Постійний політичний, економічний, мовний, психологічний тиск Росії на Україну, значно ослабив наш національно-етнічний імунітет. Це й призвело до такого рівня залежності, що його зафіксовано народною мудрістю: коли в Москві нігті стригли, то в Україні пальці відтинали. На жаль, подолати цей рабський синдром ніяк не може нинішня українська владна еліта і, як і за радянських часів, продовжує ламати шапку перед московськими вельможами.
А тим уже мало, щоб українці відгукувались на кожен московський чих, щоб обрізали собі пальці, коли в білокам’яній нігті стрижуть. Тепер вони, вельможі, самі не проти відпанахати українцям не тільки пальці, а й руку, якщо трапиться нагода. І справа не обмежується принизливим для Української держави розташуванням на її території і в її акваторії російської мілітарної сили. Пригадаймо, бодай, зазіхання московських політиків на Севастополь, Крим, а то й на Донбас, що звучали в різних заявах. Або захоплення російським капіталом, при потуранні української влади, найперспективніших промислових об’єктів на терені нашої держави. Або спроби “разом управляти” українською ґазотранспортною магістраллю. Або провокаційне будівництво у бік нашого кордону греблі – від Таманського півострова до українського острова Тузла.
Саме в цьому контексті слід розглядати нинішню стратегію новітньої Російської імперії у відносинах з Україною. Щоправда тактика дещо змінилася: ведмежа єльцинська прямолінійність поступилася витонченому, але такому ж послідовному і жорсткому путінському прагматизму – а це ще небезпечніше. Бо раніше неозброєним оком було видно посягання Москви, а тепер ті самі, якщо не більші посягання, набирають нібито цивілізованого вигляду, як от, створення так званого Єдиного економічного простору, що, власне, за суттю є новим колоніальним підкоренням сусідніх держав – колишніх союзних республік.
У тому, що перемогу в президентських перегонах у Росії виграє з великим відривом від суперників, Володимир Путін не має жодних сумнівів. На жаль, російський загал, вихований на ідеї “збирання земель”, ставить на адепта-збирача. І вірить, що Путін робитиме все для блага Росії (так воно і є, на відміну від практики української влади на чолі з Леонідом Кучмою). Тому, тріумфально ставши знову президентом, спираючись на слухняну Думу, силові структури та відсутність демократичної парламентської опозиції, Путін сконцентрує у своїх руках необмежену владу. Фактично перетвориться в сучасного російського самодержця. Його політика розширення російського впливу, всебічного експансіонізму отримає новий поштовх. Нинішній владній еліті України він без особливих зусиль доведе, що Росія – не Україна. А от чи зможуть нинішні “вожді нації” довести, що Україна – не Росія, дуже сумнівно. Росію цілком влаштовує саме така українська владна верхівка – безмовна, запопадлива, слухняна. А якщо хтось раптом покаже свій гонор та незгідливість, захищаючи український інтерес, той легко прибирається Москвою з керівного Олімпу руками українського ж президента.
Щоправда, офіційна Москва намагається заспокоїти українську громадську думку: мовляв, перемога партії “Єдина Росія” на думських виборах буде сприяти більшому конструктивізму в економічних відносинах з Україною. У цьому намагався переконати українців радник-посланник посольства Росії в Україні Олексій Сазонов. Ніби вони ще не відчули російський конструктивізм на власній шкурі. А далі російський дипломат сказав, називаючи чорне білим, нібито “те, що добре для Росії, добре і для України”. На це російському дипломату можна відповісти коротко: вашим добром ми ситі по горло, залишайтеся зі своїм добром самі, а нам дайте спокій.
Та навряд чи буде спокій. Путінську політику ми знаємо. Вірна йому партія-переможець ішла на вибори з його лозунгами: “Разом ми повинні відродити ЄДИНУ ВЕЛИКУ РОСІЮ”. За лапками залишилися зрозумілі для його прибічників кордони, в яких треба її відроджувати. Але все зрозуміло і так, без коментарів.
Щодо позиції нинішніх думських сил особливих сумнівів взагалі не виникає: їхні лідери відвертіші та прямолінійніші. “Ліберальний демократ” Жириновський, звичайно ж, виявляє себе у своєму звичному епатажному амплуа: “Країна хоче, щоб МВС очолила тверда вольова людина, щоб стукала кулаком по столу, а усі тремтіли”. І не приховує, що цією людиною бачить себе. Що ж до України, то у нього свій, не дуже оригінальний погляд: “Ми не просто сусіди – ми один народ, не було між нами ніколи кордонів, ми – одна цивілізація. Світ по-українськи не заговорив – а по-російськи вже говорить”.
Як бачимо, нічого нового, чули уже не раз. Але є й одкровення: “Втратите Кучму, одержите проамериканський режим. Ми вам вимкнемо світло, ви скинете цього нового, і буде зворотний процес”. Тремтіть, українці, жириновські лякають!
Лідери блоку “Родіна” не оригінальніші від Жириновського. Один з найрадикальніший з них Дмитро Рогозін, що сповна використав конфлікт навколо Тузли для нагнітання українофобських настроїв, також не бачить іншого шляху для наших сусідніх країн, як “природне возз'єднання двох сестер, де кожна намагається бути першою красунею, але при цьому заводить незрозумілих хахалів”. Але і це ще не все, апетити приходять під час їди, а імперіалістичні зазіхання після парламентської перемоги: “Чотири держави – Росія, Україна, Білорусія і Казахстан – повинні створити альянс, більш чіткий, ніж ЄС. Ні більше, ні менше.
Одноблоківчанин Рогозіна Сергій Глазьєв, №1 у списку “Родіни”, такий же відвертий: “У мене проста позиція стосовно України – треба возз'єднуватися. Ми – розділений народ”.
Та ж сама стара пісня. При цьому жодного із цих співаків зовсім не цікавить, а що думає про це сам український народ, який ще й досі відригує наслідки колишнього тривалого “возз’єднання”.
Підсумовуючи, варто підкреслити: із досвіду і результатів російських думських виборів випливає принаймні три висновки:
Перший. Нічого доброго з перемоги путінських сил для України не буде; скорше навпаки – доведеться витримувати ще жорсткіший політичний тиск, ще глибшу економічну експансію, ще потужніше вторгнення у наш національний комунікативний простір. І все це – задля перетворення України знову у підсобну російську територію.
Другий. Нинішній кланово-кримінальний режим в Україні з надією потопаючого втуплює погляд на північ, чекаючи звідти підмоги, і намагатиметься будь-що перенести російський розвиток виборчого процесу на український ґрунт і повторити в українських умовах.
Третій. Українській опозиції, надто некомуністичній, слід добре вивчити гіркі уроки нищівної поразки російських правих і врахувати вже на президентських виборах у нас, які, будемо сподіватися, попри різні “конституційні” комбінації влади, все-таки відбудуться.
Невже не зрозуміло, що роз’єднаність – вірний шлях до політичного небуття?
Невже не можна вчитися на чужих помилках, а тільки на власних?
Невже і після поразки російських правих, які не зуміли об’єднатися, наші націонал-демократи не зможуть згуртуватися і виступити єдиним фронтом з єдиним кандидатом?
А це, можливо, останній шанс для відродження демократії, справедливості у суспільстві і справді незалежної держави України.

11.12.2003

ДВА ДНІ УКРАЇНСЬКОГО ПРИНИЖЕННЯ

Президент Російської Федерації Володимир Путін минулого тижня відвідав Україну з короткочасним візитом. Усі, хто був 23 січня на Печерську, відчули його присутність на власній шкурі – по вулиці Грушевського, на якій розташований Маріїнський палац, був перекритий не тільки автомобільний рух, але й пішоходів міліцейські застави не пропускали.
Офіційна мета приїзду – закриття Року Росії в Україні. Однак тільки наївні люди можуть сприйняти на віру те, що прагматичний Путін обмежиться названим офіціозом. У міському автобусі вусатий чолов’яга висловився категорично: “Путін у Києві? Не к добру...” На першій сторінці суботнього випуску газети “День” вміщено великоформатну і вельми промовисту фотографію: російський президент зосереджено прикипів до бінокля. Що видивляється російський правитель у незалежній Україні?
Кожен, хто пильнував за розвитком українсько-російських відносин за часів путінського правління, не міг не помітити дві закономірності: 1)російський президент найчастіше прибував в Україну, коли Леоніду Кучмі були непереливки, і 2)ці зустрічі двох президентів закінчувалися здачею Росії певної частки українських інтересів.
Справжні наслідки нинішнього візиту виявлять себе згодом, але перебіг його перебування в Україні вже тепер дозволяє зробити певні висновки. Отже, по порядку.
Політика. Тільки-но зійшовши з трапа літака, Володимир Путін на запитання журналістів, що він думає про можливість третього терміну президентства Кучми, відповів коротко і дипломатично: “Це – внутрішня справа України. президент, громадськість України повинні самі прийняти рішення з цього приводу”. Насправді ж, Путіна не може не турбувати питання, хто стане біля керма нашої держави. Звісно ж, його цілком влаштовує Леонід Кучма, який неодноразово доводив на ділі своє схиляння перед Москвою та свою поступливість у найпринциповіших питаннях. Відвертішим (або необачнішим) був заступник глави адміністрації Путіна Сергій Приходько, який проговорився перед журналістами: “Ми зацікавлені в збереженні на Україні політичної і економічної стабільності. А якими засобами це забезпечить нинішнє керівництво України це його справа”. Звичайно ж, під стабільністю в Україні високий кремлівський чиновник розуміє збереження нинішнього режиму в Україні.
Російська преса також не приховує московських настроїв будь-що зупинити лідера “Нашої України” Ющенка. Політологи сусідньої держави передбачають, що перемога опозиції на президентських виборах ускладнить співробітництво України з Росією. Директор Міжнародного інституту гуманітарно-політичних досліджень і Суспільної ради україно-російського співробітництва В'ячеслав Ігрунов, наприклад, вважає, що прихід Ющенка означатиме посилення впливу США в Україні, тому, на його думку, важливо, щоб Леонід Кучма довів до кінця конституційну реформу.
В цьому не менше зацікавлений сам Кучма. Приїзд Путіна під час конституційної кризи в Україні вітчизняний політикум трактує не інакше, як його підтримку Леоніда Даниловича у скрутну годину. Але за таку підтримку доведеться платити, і готовність платити, за рахунок України, звичайно, Кучма не раз демонстрував у ці дні.
Рік Росії в Україні, підсумки якого офіційно підбивалися, триває, на думку українських націонал-демократів, уже понад 350 років. Пікетувальники біля Національного палацу “Україна” тримали транспаранти з написами: “Прощай, Росіє... Назавжди”, “Ні – новим московським ланцюгам!”, що виражали настрої значної частини українського суспільства. Зате обидва президенти були задоволені підсумками року. Чому Путін – зрозуміло: Росії вдалася провокація з дамбою у напрямку українського острова – вона отримала те, що хотіла без особливого напруження сил. А от чим задоволений Кучма – важко збагнути.
Російський президент нагородив орденами групу українців, які найбільше прислужилися російським інтересам: міністрові культури і мистецтв України Юрію Богуцькому, який створив ідеальні умови для домінування російських митців на театрально-мистецькому поприщі за рахунок занепаду української духовності; предстоятелю філії московської церкви в Україні митрополиту Володимиру (Сабодану), який ревно виступає проти української церкви і відстоює інтереси Москви; викладачам російської мови в Україні та деяким іншим. Навзаєм Кучма вручив орден Ярослава Мудрого мерові Москви Юрію Лужкову, чия “мудрість” неодноразово виявлялася в українофобських заявах – та хіба вперше запопадливість нашого ґаранта виливається в такі принизливо потворні форми.
350-річчя Переяславської Ради, як називають військово-політичну угоду Богдана Хмельницького з московським царем, яка кинула Україну на сотні років у колоніальні обійми Росії, теж не було забуто. Путін виступаючи в палаці “Україна” лицемірно підкреслив, що, якби Україна зробила інший вибір 1654 року, то навряд чи була б такою могутньою європейською державою як нині. Справжні ж настрої правителя Росії відстежили журналісти, яким заздалегоди був розданий текст виступу Путіна. У ньому, зокрема, було написано: “Ми в Росії щиро пишаємося успіхами братньої України в державному будівництві (тут і далі підкреслено мною – В.К.), зміцненні економічного потенціалу і міжнародних позицій”. Прочитав же президент дещо інше: “Ми в Росії щиро пишаємося успіхами України в економічному розвитку, зміцненні позицій на міжнародній арені”. Як бачимо, зникли з тексту слова про братню Україну та про її успіхи в державному будівництві. І це зловіще – не зацікавлена Москва в існуванні держави Україна. Не дарма і Путін, і високопоставлені чиновники, що його супроводжували, зневажливо вживали вираз “на Україні” замість “в Україні” – ніби не в державі, а десь отам на околиці чи на острові.
350-річний ювілей переяславської угоди має всі підстави святкувати Росія, яка в результаті отримала тривале панування над Україною. У нас же треба було б відзначати цю дату як найтрагічнішу сторінку історії. Російська Держдума 400-ми голосами (при необхідному мінімумі 226) ухвалила звернення до народів Росії й України у зв'язку з ювілеєм, у якому нахабно стверджується, що у Переяславі прийнято “історичне рішення про возз'єднання України з Росією. З цього часу почали розвиватися всебічні зв'язки між нашими народами, що збагатили культуру, науку й інші історичні цінності наших держав”
Єдиний економічний простір (ЄЕП), куди з допомогою Кучми нас намагаються втягнути, теж не був обійдений увагою. Путін назвав створення ЄЕП однією з найважливіших подій Року Росії в Україні, але до цього слід додати – для Росії. Бо неозброєним оком видно, що це шлях до новітнього Союзу під егідою Москви. Російський уряд 19 січня схвалив і подав президенту для внесення на ратифікацію в Держдумі документи, підписані в Ялті у вересні минулого року. От тільки навіщо було Путіну чіпляти вермішель на вуха легковірам в Україні нібито ЄЕП “створюється на абсолютно рівноправній основі, з урахуванням інтересів усіх сторін”? Про яку рівноправність може йтися, якщо передбачено створити єдиний регулюючий орган, в якому Росія матиме понад 80 відсотків голосів і чиї рішення будуть обов’язкові для виконання всіма державами-членами ЄЕП?! Кучма і вся його челядь мовчки проковтнули цю піґулку – нічому їх не навчили події навколо Тузли. А підписані нещодавно угоди щодо спільного використання Керченської протоки та Азовського моря на практиці показали, що таке ЄЕП – це коли суто наші територія й акваторія стають єдиним з Росією простором.
Економіка. В присутності президентів обох країн було підписано кілька економічних документів, зокрема, міждержавний протокол про постачання товарів по виробничій кооперації в 2004 році, угоди між Мінекономрозвитку РФ і Міністерства економіки України про регулювання постачань українського оцинкованого прокату в РФ, а також – про співробітництво щодо забезпечення українських атомних станцій ядерним паливом (до речі, Україна добуває і збагачує уранову руду й давно вже могла б сама продукувати ядерне паливо, щоб позбутися залежності від Росії). Тексти цих документів не оприлюднені, тому важко судити про їхній зміст. Можна тільки здогадуватися, що, як завше, Росія закладає в угоди давно відомий “братерський” принцип: спочатку з’їмо твоє, а потім кожен своє.
Російська преса писала, що під час візиту має бути парафована угода про транзит російської нафти, внаслідок чого Україна погодиться на реверс нафтопроводу Одеса – Броди, який зовсім їй невигідний. Повідомлень про парафування не було. Та це зовсім не означає, що його не буде. Судячи з того, як довго тягнеться вирішення питання про використання нафтогону, можна здогадуватися, який тиск здійснює Росія на урядові кола України, щоб добитися бажаного для неї використання його у зворотному напрямку – для перекачування російської нафти. Тому можна припустити, що Путін з Кучмою між собою вже вирішили долю нафтопроводу.
Друге важливе економічне питання – створення ґазотранспортного консорціуму, який буде управляти відрізком магістрального ґазопроводу, що пролягає територією України. У цьому передусім зацікавлені сторони, які добувають ґаз (Росія) і які його отримують (Німеччина). Україна ж втрачає те, що вона має тепер – плату за транзит ґазу її територією і її транспортною магістраллю, оскільки тепер ця магістраль управлятиметься спільно. Володимир Путін задоволений, як посуваються справи зі створенням консорціуму, хоча, на його думку, “могло б бути і швидше”.
А в українців постає закономірне запитання: а чому б Росії разом з Україною не створити консорціум, який би управляв російським відрізком ґазопроводу? Або схожу структуру із залученням України для добування ґазу й нафти в Тюмені, де, до речі, працюють тисячі і тисячі українців? Запитання суто риторичні. Збиткуватися можна тільки над Україною, доки нею правитимуть кучми.
Росія на сьогодні робить все для того, щоб підпорядкувати собі Україну економічно. Російський капітал спрямовується в Україну, де існуючий режим сприяє тому, щоб найпривабливіші виробництва стали російськими. Нині левова частка підприємств вітчизняної нафтопереробної промисловості вже належить російським компаніям. Тепер на черзі стоїть електроенергетика, машинобудування, кольорова металургія.
Релігія. Ще одну промовисту деталь не можна оминути: Володимир Путін і Леонід Кучма відстояли молебень в Успенському соборі Києво-Печерської Лаври. Це той собор, який був побудований нашими пращурами, знищений більшовиками, відбудований на українські гроші, але переданий Кучмою московській церкві. Відслужив молебень член Синоду Російської православної церкви, митрополит київський Володимир (Сабодан). президент України слухав, як згадувалися під час молебню імена московського патріарха Алексія, президента Росії Путіна і в цій компанії його ім’я також, як співалася “Многая літа” тими, хто проклинає з церковного амвона підданого анафемі українського гетьмана Мазепу.
Володимир Путін прорік, що знає про проблеми розколу православної церкви в Україні і знає, “як важко переживає розкол патріарх України”. Це вже ні в які ворота не лізе. Адже в Україні є один патріарх православної церкви – Філарет, патріарх Київський і всієї Руси-України, якого не визнає російська церква, а відповідно й Путін. Отже, українським патріархом чужоземний гість вважає московського Алексія, або авансом – нинішнього митрополита Володимира. Якщо це й обмовка, викликана незнанням церковних структур в Україні, то все одно вона зловіща, бо видає справжні наміри російських шовіністів підпорядкувати українські православні конфесії московській патріархії. У цьому сенсі й говорилося обома президентами про необхідність єдності православної церкви.
Як бачимо, ці два дні перебування Путіна в Києві стали завдяки Кучмі українським самоприниженням. Вони зайвий раз продемонстрували повну залежність нинішнього режиму від Москви. На що сподівається Леонід Данилович, коли так запопадливо ламає шапку перед Путіним? На що розраховує, здаючи Україну? Як дивитиметься в очі народові, інтересами якого торгує?
Вочевидь, на ці запитання дасть відповідь час і перебіг подальших подій.

25.01.2004

ЩО НИНІ НАЙБІЛЬШЕ ЗАГРОЖУЄ УКРАЇНІ

Тринадцятий рік ми живемо в незалежній де-юре державі Україна. Здавалось би, тільки радіти треба: нарешті здійснилася одвічна мрія наших предків, за яку так багато пролито української крові, – через триста з лишком років бездержав’я відновлено самостійну, майже соборну, незалежну Українську Державу. Та чомусь не радіється, скорше плакати хочеться, споглядаючи цю самостійну і незалежну – чи ж українська вона? Адже національна держава (а саме такою її вимріяли покоління українців) – це не тільки територія, кордони, атрибутика, економіка, а й, передусім, – духовність, культура, мова.
У цьому переліку чи не найважливіша за значенням – мова. Бо саме вона є передумовою й основою культури і духовності, бо саме вона є генетичним кодом нації, її історичною пам’яттю, головною ідентифікаційною ознакою. Тому кожен завойовник, підкоривши інший етнос, найперше намагався обезмовити його: адже набагато легше мати справу з невиразним населенням, ніж згуртованим народом; адже набагато простіше тоді перетворити державу в підпорядковану чужинцям колонію.
В цьому легко пересвідчитися на прикладах з історії: завойовники на захоплених українських землях завжди проводили політику асиміляції корінного етносу: польська шляхта намагалася полонізувати українців, московська імперія (як царська, так і більшовицька) – зросійщити. Остання це робила з особливою агресивністю, послідовністю та безжальністю. Засоби – найрізноманітніші: від безпосередніх заборон всього українського до нав’язування російської мови та її постійного стимулювання; від цілеспрямованої політики на “розрідження” корінного етносу чужорідним елементом до жахливих репресій, голодоморів і депортацій.
Добре, що українська мова вистояла у цих жахливих умовах, хоча природній її розвиток дещо загальмувався, був помітно ослаблений. І ось, коли Україна унезалежнилася, коли з’явилася реальна перспектива до стрімкого національного розвою, формування політичної нації та національної еліти, – все пішло навпаки. Маховик зросійщення набрав такого розмаху, якого не було навіть за комуністичних часів, – без усяких офіційних заборон та відвертих утисків. Не під царськими штандартами, не під червоними прапорами, а під національними кольорами російськомовним чортополохом заростає поле нашої духовності та культури. На вулицях української столиці нині почуєте українську мову рідше, ніж у так званому Українському селі в Чікаґо чи в українських кварталах Філадельфії.
Чим же викликаний цей сумний феномен української реальності періоду незалежності?
Можна виділити щонайменше чотири взаємопов’язані фактори, що призвели до такого плачевного стану української мови і культури в Україні:
1)манкуртство та меншовартісність політичної еліти (точніше – державних керманичів) посткомуністичного періоду;
2)агресивна експансіоністська політика Москви щодо України;
3)активні дії проросійської так званої п’ятої колони, або московських агентів упливу на різних рівнях суспільного життя;
4) ослаблення національного імунітету українців впродовж століть неволі, що сприяв значному рівню асиміляції українців у їхній же державі.
Розглянемо ці фактори конкретніше.
ПЕРШИЙ ФАКТОР. Українська інтелігенція, яка очолила національну революцію кінця 80-х – початку 90-х років, програла корінне питання – питання влади. Не маючи управлінського досвіду, вона без боротьби залишила при кермі колишню компартійну номенклатуру, яка досить швидко зорієнтувалася в новій ситуації і швидко змінила червоні комуністичні кольори на синьо-жовті національні. Але нутро її залишилося колишнім. За сімдесят років радянщини манкуртизм (відсутність національної історичної пам’яті) пустив глибокі корені в духовному єстві значної частини комуністичної еліти. Вона була привчена більшовицькою практикою не тільки до ґеґемонічної ролі “керівної і спрямовуючої сили радянського народу – комуністичної партії” в суспільному житті, а й до того, що ця сила керувала з Москви. Прищеплене почуття меншовартісності змушувало і в часи незалежності діяти за звичним принципом “чєво ізволітє”. Досить згадати і передачу задарма тактичної ядерної зброї Росії, і відмову від української частки в золотому запасі та активах спочилого в Бозі Радянського Союзу, і несправедливий поділ Чорноморського флоту на користь Москви, і згоду всупереч Конституції на перебування російських військових баз на суверенній українській території, і, зрештою, згоду на утворення так званого Єдиного економічного простору, в якому домінуючі позиції залишаться за Москвою.
Одним із найяскравіших виявів манкуртства та меншовартісності є ставлення державців до української мови. Послухайте трансляції сесій Верховної Ради – чи не кожен третій депутат послуговується російською. Чи знайдете аналог у світовій практиці (крім пострадянських республік на кшталт Білорусі), щоб у національному парламенті виступали мовою іншої держави? Чи можете уявити, щоб міністр Франції не володів французькою, або лорд Великої Британії офіційно послуговувався німецькою мовою? Запитання риторичні, оскільки такий абсурд властивий хіба що Україні, де навіть перший віце-прем’єр та міністр фінансів за сумісництвом Азаров не може сформулювати думку державною мовою.
Щоправда перші особи в державі (президент, чільник Кабінету міністрів, спікер) за статусом просто змушені говорити (бодай про людське око) державною мовою, навіть якщо і доводилося вивчати її в авральному темпі – звідси і низька мовна культура та калічення прекрасної мови нашого древнього народу. Та неможливо для утвердження рідної мови перепустити всю зманкуртілу еліту через ці пости.
Особистий приклад перших осіб у державі аж ніяк не заохочує до утвердження в повсякденні мови корінної, титульної нації. Згадаймо реверанс президента Кучми перед Москвою ще 1994 року, коли він у першій інавгураційній промові виступив за двомовність в Україні. І хоч під шквалом критики в самій Україні та в діаспорі ця теза формально була знята, сам Леонід Данілич фактично утверджує ту зловісну двомовність. На переговорах з московськими політиками він запопадливо переходить на російську, так само і з лідерами пострадянських країн. Він не гребує компаніями, які збирає Ян Табачник, де перед телекамерами співає російських пісень. Та й у побуті послуговується російською, не гребує й московськими матюками, як випливає із плівок майора Мельниченка. Навіть його книга “Украіна – нє Росія” написана російською та видана не на батьківщині, а в Москві.
ДРУГИЙ ФАКТОР є продовженням першого. Росія вміло використовує меншовартісність української владної еліти для здійснення своїх планів. На відміну від України, вона, по-перше, виробила свою стратегію у взаєминах з Україною, по-друге, постійно дбає про утвердження російської мови не тільки у межах власної Федерації, а й у всьому еСеНДенівському просторі. Щодо України Москва проводить відверту експансіоністську політику. Її експансія ведеться по різних напрямках. В економіці – це проникнення в Україну російського капіталу, приватизація на вигідних умовах стратегічних та економічно привабливих виробництв (найбільші наші нафтопереробні заводи уже контролюються московським капіталом, на черзі – ґазотранспортна магістраль, а там – земля, основне українське багатство). В політиці головним є прилучити Україну до своїх стратегічних орієнтирів, затягнути в ЄЕП, примусити іти у кільватері московської міжнародної політики. У духовній сфері – нав’язати свої культурні цінності, стимулювати проникнення в Україну російської музики, естради, книги, періодики. І чи не найголовнішим напрямком є інтенсивне зросійщення українського загалу через вторгнення в національний інформаційний простір України. До нас завозяться десятки московських ґазет та журналів, а ще десятки в Україні видаються під маркою українських підприємств. Нині питома вага української продукції на національному книжковому ринку не перевищує десяти відсотків. Українське книговидання животіє на останньому подиху – проросійське лобі у Верховній Раді через бюджет позбавило українську книгу податкових пільг. А коли рішучі протести прогресивної громадськості змусили відновити ці пільги, президент Кучма наклав вето на проголосований закон.
На загальнонаціональних телеканалах, як і на реґіональних, переважають російськомовні передачі. Стало правилом надавати ефір владоможцям, які відверто ігнорують державну мову. Подаються розмови зі студентами, пересічними громадянами і навіть школярами російською мовою – таким чином створюється ілюзія, що вся Україна перейшла на московську говірку. Не найкращі зразки кінопродукції з пропагандою насильства, порнографії, сексу заполонили наш національний телеефір, а радіоефір всуціль заповнений російським “блатняком” – наче живемо не в державі, а в “зоні”. Національна ж рада з питань телебачення та радіомовлення ніби води в рот набрала.
Тим часом з національного простору витісняються українськомовні періодичні видання та радіокомпанії: згадаймо судове рішення про закриття найтиражнішої опозиційної ґазети “Сільські вісті”, витіснення з FM-діапазону української служби радіо “Свобода” та передач Бі-Бі-Сі й “Німецької хвилі” через радіостанцію “Континент”.
За всім цим відчувається не стільки потурання з боку влади, скільки лобіювання нею чужих інтересів та обмеження доступу правдивої інформації до електорату у рік президентських перегонів. Ведеться “зачистка” України від вільнодумства. Спроби розколоти і знищити Національну Спілку письменників – із цього ж ряду. Все це викликає цілком зрозумілу тривогу. Прогресивна громадськість планує провести з’їзд представників українських видань, щоб виробити спільну стратегію та створити Асоціацію українськомовних мас-медіа. Щоб захиститися від посягань влади на свободу слова, на людські права українських громадян.
ТРЕТІЙ ФАКТОР – п’ята колона Москви. Це – частина російськомовного населення, яка лінується, не хоче чи не здатна вивчити мову народу, який надав їй притулок на своїй землі. Це – ветерани компартійної номенклатури колишньої радянської імперії, які багато чого втратили з відродженням Української державності. Це – нинішні неокомуністи Петра Симоненка, які проголосили себе правонаступниками КПСС, і хоч тепер не так відверто, та все ж виступають за відновлення Союзу, і також є провідниками московських інтересів. Це – нинішні олігархи-скоробагатьки, зорієнтовані на російський капітал і тісно пов’язані з ним.
Усім їм до лампочки, як кажуть у народі, українські інтереси. Вони, можливо і не проти держави під назвою “Україна”, але проти, щоб ця держава була українською. А найкраще – взагалі без українців. Тому й відстоюють двомовність, знімають безпідставний ґвалт про нібито насильницьку українізацію. І знаходять негласну і відкриту підтримку з боку владців.
ЧЕТВЕРТИЙ ФАКТОР – збайдужіння українського загалу через ослаблений національний імунітет та мовчання через негаразди і відчай. Згадаймо, як чехи стотисячними маніфестаціями і мітингами відстоювали – і відстояли! – своє телебачення. Українські протестні акції на захист свободи слова у день Шевченкового ювілею у столиці не зібрали і десяти тисяч людей.
Не важко збагнути, що загроза незалежній національній державі Україні причаїлась у самій Україні. Це, звичайно, безрадісна, але не безнадійна картина. Ситуацію можна виправити, а розвиток подій повернути на корить українських інтересів. Для цього слід проснутися українській спільноті, струсити із себе байдужість, пройнятися національною ідеєю. І змінити неукраїнську владу на українську, манкуртів на патріотів, яничарів навернути до рідних батьків. Наступні президентські вибори, можливо є останнім шансом.
Іншого виходу сьогодні просто немає.

12.03.2004 .

ЩО БЛИЖЧЕ ДО МОСКВИ, ТО ДАЛІ ВІД ЄВРОПИ

20 квітня Верховна Рада України ратифікувала (синхронно з російською Думою) підписану Леонідом Кучмою угоду про Єдиний економічний простір (ЄЕП) з Росією, Казахстаном та Білоруссю: за це проголосувало 265 депутатів. Не підтримали ратифікацію угоди депутати “Нашої України”, фракції Юлії Тимошенко та Соціалістичної партії України.
Результати голосування відображають нинішню розстановку та певне сум’яття серед політичних сил у парламенті. Найперше – ці результати зайвий раз переконують, що більшості як такої не існує: ратифікація відбулася завдяки голосам комуністів – без їхніх 59 мандатів “більшовики” набрали б лише 206 голосів. Прикметно, що тільки половина аграрників не підтримала угоду, як і половина Народно-демократичної фракції. Ще цікавіше, що з 38 членів фракції есдеків (о) дружно проголосувало “за” 37 осіб, а один проігнорував голосування: цей один – лідер фракції “хитрий лис” Леонід Кравчук. Спікер Володимир Литвин не посмів ослухатися і проголосував “за”, а Віктор Ющенко цього дня зовсім не прийшов у парламент – і це також своєрідна позиція.
Ратифікація – подія неординарна, оскільки благословила створення на євразійському терені нового економічного блоку; тому й викликала чимало коментарів та відгуків як в самій Україні, так і поза її межами. Попри застереження, що Україна братиме участь у формуванні та функціонуванні ЄЕП лише в рамках, що не суперечать її Конституції, багато хто небезпідставно схиляється до думки, що участь України в ЄЕП суперечить декларованим принципам української євроінтеграції й може призвести до втрати значної частини її національного суверенітету, який буде передано наднаціональному регулюючому органові, повністю контрольованому Росією. Навіть відомий своїм українофобством політолог, колишній дисидент Володимир Малинкович назвав ратифікацію угоди “помилкою, що ставить під загрозу суверенітет Української держави”.
Представники опозиції свою незгоду з утворенням ЄЕП підкріплюють конкретними розрахунками. Так, Борис Тарасюк (“Наша Україна”) передбачає, що Україна, вступивши до ЄЕПу, недоотримуватиме до бюджету 8-12 мільярдів гривень щорічно. А його однофракцієць Юрій Костенко, прогнозує внаслідок цього девальвацію гривні, відтік робочої сили та згортання національного виробництва.
Словом, неозброєним оком видно, що проект ЄЕП не стільки економічний, скільки політичний. Його реалізація стане безумовним успіхом Москви у створенні структури на кшталт покійного СССР (тільки в мініатюрі) за гегемонії Росії. Мета нашої північної сусідки цілком зрозуміла – повернути під свій контроль Україну, колонізувати її економіку, перепинити їй шлях до Європейського Союзу.
А що ж планують мати навзаєм од цього наші нинішні владці?
Їхні надії на те, що Росія може погодитися на продаж Україні енергоносіїв за внутрішніми цінами, ілюзорні. Отже, справа в іншому. По-перше, поспішна ратифікація угоди про ЄЕП безпосередньо пов’язана з наступними президентськими перегонами, подих яких відчувається вже сьогодні. Значна частина “більшовиків” голосувала за ратифікацію тільки тому, що сподівалася на підтримку Росії під час виборів. Такі ж надії, певно, має і Віктор Янукович, який різко поміняв свою позицію – ще під час обговорення проекту про створення ЄЕПу Кабінет міністрів довго вагався з підтримкою цієї авантюрної затії. Однак, представники національно-демократичного табору переконані, що кандидат у президенти, який починає кампанію зі здачі суверенітету держави, погано кінчить.
Головна ж мета нинішнього режиму – забезпечити собі політичну підтримку з боку Росії, щоб зберегти владу у своїх руках, оскільки є всі ознаки того, що вона почала вислизати. Але ж надто дорога ціна: адже входження в ЄЕП, створення єдиного митного союзу, втрата значної частини суверенітету робить малоймовірним не тільки інтеграцію України в Європу, але навіть її вступ до Світової організації торгівлі (СОТ), про що прозоро натякають офіційні представники ЄС та США. Та заради особистих меркантильних інтересів, наші владоможці готові на все.
Власне, згода Леоніда Кучми на вступ України до ЄЕП та тиск Банкової на депутатів щодо ратифікації угоди були передбачуваними. Річ у тім, що Леонід Данилович не бачить свого майбутнього в Україні, а пов’язує його тільки з Росією. Звичка керуватися вказівками з Москви була прищеплена йому ще з радянських часів, коли парторг, а потім директор “Південмашу” був цілковито підпорядкований Центру. Вочевидь, по закінченню президентського терміну він опиниться в Росії, де, подейкують за чутками, йому вже збудовано особняк у Підмосков’ї. Тому кожен, хто уважно стежив за словами і діями ґаранта української Конституції, бачив, що, декларуючи на словах європейську орієнтацію, на ділі Леонід Данилович завжди дивився в бік Москви. Він здавав Єльцину, а потім Путіну Україну частинами й оптом, про що відомо кожному нелінивому. Навзаєм отримував моральну підтримку московських владик, яка була такою необхідною у кризові періоди касетного, кольчужного та інших скандалів і катастрофічного спаду довіри українського загалу до президента.
Тому втягнення України в ЄЕП є логічним завершенням цілого ланцюга здачі Кучмою українських інтересів на користь Росії. Застороги європейських лідерів, що порушення прав людини, затиск свободи слова, брутальні виборчі технології, засилля корупції унеможливлюють інтеграцію України в європейську співдружність, до уваги не бралися. Навпаки, схоже, що все робилося саме так і для того, щоб відштовхнути Україну від Європи, бо справжній вибір на користь Росії був зроблений давно. Це підтверджує і відвертий бандитизм під час недавніх виборів мукачівського міського голови – тут з безпардонним викликом були продемонстровані фашистські методи боротьби, зрощення силових структур з криміналітетом за командою з Банкової.
І якщо раніше Кучма бодай на словах декларував європейський вибір України, то після ратифікації угоди про ЄЕП почав публічно говорити про те, що поспішність у процесі інтеграції до Європейського Союзу є недоречною. Мовляв, “євроінтеграційний курс – це внутрішня задача України, що вимагає часу і залежить від українців”. Більше того, він почав різко критикувати ЄС, який не так ставиться до України (і до нього), як йому б хотілося. Власне, і вся авантюра з ЄЕПом робилася в піку українській євроінтеграції.
У цьому зв’язку лідер “Нашої України” Віктор Ющенко зробив заяву, у якій звернувся до лідерів країн ЄС з проханням не зважати на останні кроки режиму, які відвертають Україну від Європи, і не використовувати їх як привід для остаточного вирішення питання про вступ України в ЄС. На його думку, Україна могла б уже бути в Євросоюзі разом з країнами Балтії, та, на жаль, мусить спостерігати свято на чужій вулиці. Відсутність України не тільки серед нових членів ЄС, але й навіть серед кандидатів на вступ в історично досяжній перспективі – це “вирок режимові, який править Україною з 1994 року... За цю цілу епоху втрачених можливостей, режим з тріском провалив європейський напрямок у зовнішній політиці, – наголошується в заяві. – Натомість зроблено все можливе й неможливе, щоб внутрішня політика режиму стала суцільним викликом європейській спільноті, щоб вона заперечувала головні європейські цінності”.
Отже, Кучма і його прибічники зробили свій вибір на зближення з Росією. А чим ближче Україна буде до Росії, тим далі – від Європи. Однак це вибір не українського народу, а української олігархічно-кланової влади, яка з народом ніколи не рахувалася. Та народ, треба сподіватися, своє слово ще скаже – до президентських виборів залишається якихось півроку.

01.05.2004

З БЕНЗИНОМ УЖЕ ЄЕПнулися...

Як відомо, Леонід Кучма підписав з подачі Москви угоду про створення Єдиного Економічного Простору (ЄЕП), а парламентські „більшовики” її ратифікували. Народові ж постійно чіпляли вермішель на вуха, як це буде вигідно Україні – головним козирем при цьому було твердження, що ми матимемо дешеві енергоносії з Росії (мало не за внутрішніми російськими цінами). Всі ці нібито вигоди розраховані на простачків: Москва, на відміну від наших владців, завжди дбала про інтереси своєї, а не чужої держави. І постійно за допомогою різних способів (зокрема – податкових, акцизних, митних зборів) викачувала з України кошти за експортовані товари.
„Переваги” майбутньої ЄЕПівської структури українці відчули на власній шкурі вже тепер – наприкінці травня різко стрибнули ціни на пальне: вони водночас зросли в середньому у півтора рази. Так, наприклад, ціна найпоширенішого високооктанового бензину марки АІ-95, літр якого раніше можна було купити за 1,9 – 2,15 гривні, сягнула трьох з половиною гривень.
В останні роки в Україні створено розгалужену мережу автозаправних станцій і проблему дефіциту пального вирішено, що відчули 10 мільйонів українських автолюбителів. Тільки нові автозаправки здебільшого фарбувалися в синій та червоний кольори, а ті, що існували, терміново перефарбовувалися у ці ж кольори. Це означає їхню приналежність: червоний – це власність російської компанії „ЛУКойл”, а синій – Тюменської нафтової компанії (ТНК). Українська виконавча влада в столиці і по всій країні запалила зелене світло для цих компаній – для них оперативно відводилися земельні ділянки на найжвавіших місцях.
Уже тоді ціна одного літра пального була на 10-30 копійок вищою, ніж на автозаправках українського походження. Нині ж російські компанії, посилаючись на нафтову скруту в усьому світі через війну в Іраку, штучно згвинтили ціни на пальне саме в Україні: якщо в тій же Росії, Білорусі, інших країнах бензин подорожчав на 10-20 відсотків, то у нас – на всі 50.
І взагалі посилання на світову нафтову кризу непереконливе: ціни на нафту на найбільших біржах (зокрема, у США та Великій Британії) хоч і колихнулися, але практично у звичних межах і не вплинули так помітно на роздрібні ціни на світлі нафтопродукти. Отже, причина бензинового буму в Україні лежить у дещо іншій площині.
По-перше, все це трапилося через змову російських компаній, які посіли монопольне становище в Україні. Вони вперто доводять, що нові ціни нібито продиктовані загальною ситуацією в світі і щось змінити малоймовірно. А спроби уряду адміністративними методами бодай дещо знизити і стабілізувати ціни на автозаправках привели до того, що нині у деяких регіонах (наприклад, у Львові) не стало бензину АІ-95, який має найбільший попит.
По-друге, галопування цін на пальне у нашій державі за дивним збігом розпочалося невдовзі після візиту українського прем’єр-міністра Віктора Януковича до Москви. Це дало привід багатьом зробити припущення, що, ймовірно, авантюра з цінами була заздалегоди погоджена. І, зважаючи на симпатії Кучми до Росії взагалі та до акул російського нафтового бізнесу зокрема (подейкують, що чільник компанії „ЛУКойл” Вагіт Алексперов робить нашому президентові дорогі подарунки та прогулює його на власній яхті, а Віктор Черномирдін, який, за чутками має відношення до ТНК, є близьким другом Леоніда Даниловича) – зважаючи на все це, висловлене припущення не є безпідставним.
По-третє, навіть якщо це не так, то з українських вищих чиновників не знімається відповідальність за те, що Україна обплутана, як павутинням, автозаправками московських компаній, що дві третини нафтопереробних підприємств належить російському капіталові, і над рештою держава також утратила контроль.
По-четверте, Росія проводить чітку стратегічну лінію у відносинах з Україною, яка полягає в активній економічній експансії в нашу економіку. Не тільки нафтопереробні виробництва, а й найбільший і єдиний у країні Миколаївський глиноземний завод, інші стратегічні об’єкти уже контролюються Москвою. Ту ж саму мету поставлено щодо перехоплення контролю над магістральним ґазопроводом за допомогою створення так званого міжнародного консорціуму з управління ґазотранспортною системою, підкреслимо – тільки на терені України.
Особливо ж це помітно на прикладі драматичної долі нафтопроводу Одеса-Броди. Ще в перші роки незалежності виникла ця ідея, реалізація якої значно послабила б енергетичну залежність виключно від Росії. Саме цього найбільше не хотіла Москва. Що ж дивуватися, що так многотрудно реалізовувалася ідея – цьому перешкоджала сама Росія через своє лобі в українських чиновницьких колах, п’яту колону, псевдоекологічні пікетування будівництва силами наших манкуртів та російських студентів. Нарешті аж весною 2002 року було здано в експлуатацію першу чергу нафтопроводу, здатного пропускати до 15 млн. тонн нафти на рік, а в перспективі – всі 45 мільйонів.
І ось уже два роки готовий нафтогін простоює. Росія висунула вигідну для себе ідею – прокачувати не каспійську нафту і не з Одеси на Захід, а російську у зворотному від Бродів напрямку. Іншими словами, Росія цим зберігала б своє монопольне становище на українському ринку та, як і раніше, впливала б на українську економіку і політику. Суть у тому, що тоді: а) Європа втратила б економічний інтерес до нашої держави, а проєвропейським українським силам це утруднило б прихід до влади, б) ми зазнали б відчутних економічних втрат та, головне, можливості самим переробляти частину транспортованої нафти (тоді навряд би вдалося спровокувати нинішню бензинову кризу).
Поки що Росія домоглася свого – нафтопровід простоює, мільйони і мільйони коштів, витрачених на його спорудження, закопано в землю, як і пророкували противники його будівництва. В уряді ведуться безплідні дискусії, а президент тим часом звільняє з посад проєвропейськи налаштованих у цій справі чиновників. І навіть недавно, коли Кабмін офіційно ухвалив постанову про пряме, а не реверсне, як того хотіла Росія, використання нафтогону, президент висловив сумнів в економічній доцільності його прямої роботи. Ну хто ж після цього посміє наполягати на тому режимі прокачування нафти, заради якої і здійснювалося будівництво нафтопроводу?
З огляду на сказане випливає, що кризу з цінами на бензин в Україні треба розглядати в контексті російської геополітики. Українська влада цьому не може, або ж не хоче протистояти. Не треба бути економістом, щоб збагнути, як зростання вартості пального, викличе відповідне підвищення цін на промислові і продовольчі товари та комунальні й інші послуги. Держадміністрація столиці вже заявила про необхідність підвищити плату за проїзд у наземному громадському транспорті більш ніж удвічі – до 1,27 гривні.
Бадьорі запевнення урядовців, що ситуацію буде виправлено, а нафтових монополістів удасться закликати до совісті не варті й ламаного гроша. Ми вже чули схожі запевнення та обіцянки, коли була штучно створена хлібна криза – ціни на цей продукт так і не знизилися. Вольове рішення уряду встановити граничну ціну на бензин АІ-95 в межах 2,9 гривні мало що дасть: по-перше, це лише часткове зниження; по-друге, воно тимчасове – українці зовсім не ґарантовані, що ціни на пальне не будуть зростати.
Не вперше Росія дає українцям жорстокий урок. Не вперше українці ковтають цю гірку пігулку і не роблять відповідних висновків. Пригадується, мені довелося побувати в Америці під час передвиборної президентської кампанії, коли балотувалися на найвищу посаду діючий тоді президент Буш-старший і маловідомий сенатор Клінтон. Я запитав американського українця, у якого гостював: хто, на його думку, переможе. Тільки не Буш, відповів господар, бо за його президентства на кілька центів подорожчав галон бензину. Ця причина була чи інша, але так воно і сталося.
Українців же російський капітал обдирає, як липку, а вони терплять. Наші можновладці разом із Кучмою наполегливо тягнуть нас до ЄЕПу, в якому та ж Росія згідно з підписаними угодами буде главенствувати, – народ мовчить.
Ну, й доки?

12.06.2004 .

ПРИТЬМОМ ДО МОСКВИ!

Саме так оцінює національно-патріотичний політикум недавній указ Леоніда Кучми про вилучення з національної військової доктрини конкретних положень про те, що кінцева мета України – членство в НАТО і членство в Європейському Союзі. Вражає непослідовність міжнародної політики, що її проводить президент, та шарахання між Заходом і Сходом. Адже нову військову доктрину, в якій і була зазначена наша кінцева мета, Кучма підписав 15 червня, а через місяць його ж рукою підписано згадуваний указ, яким вилучалося з документа наріжне положення про це. Оприлюднено ж цей указ не відразу, а майже через два тижні після підписання – якраз напередодні зустрічі президентів України та Росії в Криму, що дало підстави розцінювати цей факт як Кучмин подарунок Путінові.
Крок, хоч як парадоксально, настільки ж несподіваний, наскільки й прогнозований. Попри євроінтеґраційну риторику, на ділі верхівка кланово-олігархічного режиму Кучми завжди схилялася до Москви. Та й для нього самого Європа чужа, малозрозуміла, неприйнятна зі своїм клятим демократизмом. Куди зрозуміліша Росія з її авторитаризмом, азіатською психологією та традиційною роллю “старшого брата”. Тому десятирічна Кучмина демагогія про європейську орієнтацію була облудливою брехнею на найвищому рівні: насправді хохляцька натура постійно і звикле тягнулася до Москви. У Європі Кучма відчував би себе чужаком (до речі так само, як почувається і в Україні), у Росії ж – у дошку свій. Тож мало хто сумнівається, що строку скоро чи пізно він опиниться не деінде, як у Росії, бо в Україні над ним завжди висітиме загроза отримати інший строк за все скоєне ним. А для Москви він стільки зробив за рахунок українського народу, що цілком заслужив звання Героя Росії.
В тому числі і зміною пріоритетів у зовнішній політиці. Навіть суто декларативна риторика про європейську інтеграцію України дратувала Москву: адже ЄС і НАТО – це реальна запорука української незалежності і безпеки. Тепер і ця декларативність знята. Недарма російські засоби масової інформації оцінюють відступ Кучми від Європи як небачену перемогу російської дипломатії. Ще б пак: відмова від вступу нашої країни до НАТО та ЄС доводить, що Україна в особі нинішнього ґаранта не відступить від Москви ні на п’ядь.
Звичайно, можна закинути докір Європейському Союзу, який тримав Україну на відстані, не обіцяючи нічого конкретного щодо її євроінтеграції: це, якщо й не підштовхнуло Кучму до відмови від Європи, то принаймні дало формальний арґумент для такої відмови. Можна виставити претензії ґарантові, що він порушив Конституцію, перевищивши свої повноваження і взявши на себе функції, які може виконувати тільки парламент: але ж не вперше йому й Основний Закон порушувати і на парламент плювати. Та й момент обрано вдало: Верховна Рада на вакаціях, опозиційні сили зайняті передвиборчою боротьбою.
Та за великим рахунком усе це нічого не міняє в принципі: вибір Кучми на користь Росії випливає з його політики впродовж двох каденцій та з особистого менталітету, де національний стрижень замінено хохляцькою меншевартісністю.
Тому, абстрагуючись від цих положень, варто Кучмин крутий і відвертий поворот у зовнішній політиці розглядати у контексті нинішніх президентських перегонів. Взагалі все, що значного відбувалося в політиці за останні півтора-два роки, відбувалося під знаком президентських виборів, які, звісно, мали змінити не тільки персоналії на владному Олімпі, але й багато чого в системі та конфігурації влади. Найголовніша мета Кучми та його кланово-олігархічного оточення – зберегти себе при владі. Цій меті було підпорядкована так звана конституційна реформа, яка мала б через перерозподіл владних повноважень між гілками влади законсервувати нинішню владу у нинішніх персоналіях. Як стало відомо, російські політтехнологи розробляли різні сценарії, як зберегти біля державного керма Кучму, який найбільше влаштовує Москву. Леонідові Даниловичу під тиском громадської думки та лідерів світового співтовариства, зціпивши зуби, довелося відмовитися від балотування на третій термін, хоч “правова” база у вигляді позитивного для нього, але антиконституційного за суттю вердикту Конституційного суду була підготовлена. Але він і тепер ще плекає надію, що вдасться тиском і підкупом протягнути через парламент сумнозвісну політичну реформу до виборів нового президента і позбавити свого наступника тих повноважень, які нині має він сам.
Виборча кампанія розпочалася офіційно. І що менше часу залишається до 31 жовтня – дня голосування, – то більша паніка охоплює владний Олімп. Хоча режим і докладає максимум зусиль, порушуючи закони, не гребуючи ніякими засобами (з бандитськими включно), щоб перепинити шлях до президентського крісла найреальнішому претендентові лідерові “Нашої України” Віктору Ющенкові, у нього немає впевненості, що це вдасться. Тваринний страх перед майбутнім зумовлює ті судоми, які випукло виявляються в нинішній економіці та політиці.
Про так звану прихватизацію загальнонаціональних багатств, уже говорилося чимало – вона перетворилася у клептоманію керівної верхівки. Тому й намагаються поцупити (забрати за безцінь) те, що погано лежить. Але ще значна частка загальнонаціональної власності перебуває в руках держави. Тому робиться все для того, щоб устигнути прихопити якомога більше до президентських виборів. Усім добре відома епопея з приватизацією могутнього і високорентабельного комбінату “Криворіжсталь”, який за заниженими цінами фактично дістався родині Кучми та близьким до неї олігархам. На черзі – Укртелеком (українська телефонна мережа). Ще раніше був приватизований також економічно успішний велетень алюмінієвого виробництва – Миколаївський глиноземний завод.
Міжнародний досвід свідчить, що на приватизацію виставляються нерентабельні чи малорентабельні підприємства якраз для того, щоб перетворити їх у високоприбуткові виробництва. У нас же на аукціон виставляються найперспективніші та економічно найефективніші об’єкти, причому фактично за безцінь: вони і потрапляють до цілком визначених рук. Держава на цьому несе великі збитки. За підрахунками народного депутата Сергія Терьохіна, той же Миколаївський глиноземний після приватизації став платити у бюджет увосьмеро менше податків, ніж до цього. Від “Криворіжсталі” державна скарбниця отримала торік до півмільярда гривень дивідендів, а “Укртелеком”, що всупереч економічній доцільності виставляється на аукціон, дає 600 мільйонів гривень. Після приватизації, зрозуміло, ці кошти підуть не в держбюджет, а в кишені нових власників.
Враховуючи те, що Фонд державного майна планує до виборів продати державного майна на суму, яка понад 10 мільярдів гривень, втричі більше, ніж передбачалося, (який небачений поспіх!) то не важко прикинути, скільки грошей не дорахується держскарбниця в майбутньому, іншими словами – скільки буде вилучено з кишень українського суспільства. Не дивно, що нардеп Терьохін вбачає “катастрофічні економічні наслідки ярмарку стратегічних підприємств” для України, що його влаштувала влада перед президентськими виборами.
Якраз страх нинішньої влади перед майбутнім примушує її шукати підтримки на стороні. Тому й кидається вона в обійми Кремля, розраховуючи на його поблажливість і підмогу. Але за це треба платити. Нинішні можновладці готові дати найвищу ціну, аби тільки зберегтися при владі. Навіть якщо треба для цього поступитися українськими національними інтересами. І поступаються. На догоду Росії підписано і ратифіковану угоду про створення Єдиного економічного простору (ЄЕПу), в якому домінуватиме Росія і в якому не буде жодної вигоди для України. На згадуваній кримській зустрічі двох президентів уже стало відомо, що нафтогін Одеса-Броди, що мав би ослабити енергетичну залежність України від хижої північної сусідки, фактично здано Росії для перекачування російської нафти у зворотному напрямку, проти того, що планувалося.
Та чи не найбільшу шкоду національним інтересам України нанесено рішенням Кучми відмовитися від кінцевої мети стати членом ЄС та НАТО.
По-перше, цим Україна, яка свого часу в односторонньому порядку позбулася ядерної зброї навзамін на пусті декларації, тепер позбавила себе єдино ефективних і надійних колективних ґарантій від можливих небезпек у нинішньому нестабільному світі.
По-друге, її повністю кинуто в коло інтересів північної сусідки.
По-третє, остаточно підірвано імідж України як самостійної, незалежної, самодостатньої держави, почалося перетворення її в маріонетку Москви.
По-четверте, ця чергова фундаментальна поступка Кремлю може потягнути за собою непередбачувані наступні кроки – аж до територіальних втрат на кшталт Керченської протоки та острова Тузли чи навіть всього Кримського півострова: одна надія, що до виборів нового президента не вдасться так багато здати сусідам.
Зрада національних інтересів, масове розкрадання загальнонародних багатств належать до категорії тих учинків, відповідальність за які строку давності не має.

31.07.2004

РОСІЙСЬКІ КОЗИРІ ЯНУКОВИЧА

Яєчна трагедія, що трапилася з Януковичем в Івано-Франківську, коли він звалився долу від уціленого в нього сирого яйця, пожбуреного сімнадцятирічним юнаком, набула в Україні скандального розголосу. Команда кандидата від влади роздула з цього приводу антиющенківську та антинаціональну істерію, використовуючи залежні засоби масової інформації та скликаючи мітинги протесту у зв’язку “з замахом на життя” прем’єра. Люди з відчуттям гумору, переводять всю цю історію у площину сміху і висміювання. І не тільки в Україні – зарубіжні мас медіа (французькі, англійські, деякі російські) в усьому, що трапилося, вбачають не більше ніж комедію.
У парламенті зареєстровано проекти двох знущальних постанов. Юрій Кармазін у своєму проекті пропонує створити тимчасову слідчу комісію з розслідування обставин кидання предметів у кандидата в президенти Віктора Януковича. Вона, зокрема, має з'ясувати, які саме яйця використовувалися для кидання – перепелячі, курячі, качині, страусові, чи були вони свіжі, протухлі або варені, від чого може залежати сила удару: це допоможе з’ясувати причини зомління прем’єр-міністра.
У проекті Сергія Терьохіна передбачається заборонити кидати в будь-якого кандидата у президенти яйцями “сирими або звареними”. У разі влучення у нього яйцем, пропонується забезпечити кандидатові місце в реанімаційному відділенні найближчої районної лікарні для переливання крові та очищення шлунково-кишкового тракту.
Надзвичайно популярною, надто серед молоді, стала розважальна гра “Хамське яєчко” на тему івано-франківського інциденту, яка з’явилася в Інтернеті. Суть її полягає в тому, щоб влучити яйцем в “Злого Я”, що хоче стати президентом, і звільнити від нього всі області України. Та для цього треба подолати захист, що складає група міліціонерів та есбеушників.
Словом, виходить, що попри неймовірні зусилля команди провладного кандидата, провокаційна карта “замаху” виявилася битою, і вся ця комедійна івано-франківська історія на ділі виїденого яйця не варта. Навряд чи вона зможе підвищити рейтинг кандидата, який останнім часом коливається в бік зменшення, в той час, коли рейтинг головного фаворита Віктора Ющенка має стабільну тенденцію до зростання. Політологи прогнозують, що факт отруєння лідера “Нашої України” може позитивно вплинути на його популярність в народі, а яєчний фарс Януковича навряд чи додасть тому прихильності електорату.
Вочевидь, це розуміють і сам Янукович, і його штабісти та прибічники. І це, схоже, викликає паніку у таборі кандидата від влади. Чи не цим викликаний той факт, що Янукович кинув на кон політичної боротьби останній козир? На недавній зустрічі з російськими інформаційними менеджерами та політтехнологами Віктор Янукович висунув три наріжні тези своєї діяльності в разі обрання його президентом:
1. Україна не вступатиме до НАТО.
2. Російській мові в Україні буде надано статус другої державної.
3. В Україні буде запроваджене подвійне громадянство.
Російська карта не вперше розігрується у нас під час виборів. Це й зрозуміло: підтримка північної сусідки в силу нею ж придушеного українського національного імунітету, досить потужної п’ятої колони та інформаційної й фінансової підмоги багато важить. І нерідко виручає, як було з Кучмою під час виборів 1994 року, коли він теж вдало зіграв на впровадженні двомовності. Та виконати свої обіцянки не зміг. Навряд чи й Янукович зможе. Не тільки тому, що всі три наміри є прямим порушенням Конституції України, а й тому, що український народ сьогодні не той, якому легко можна навісити вермішелі на вуха. Та розглянемо конкретніше обіцянки Януковича.
Вступати чи не вступати Україні до НАТО вирішує за чинною Конституцією не президент, навіть з його великими на сьогодні повноваженнями. Так, він представляє державу в міжнародних відносинах, веде переговори та укладає міжнародні договори. Але визначення засад зовнішньої політики – прерогатива Верховної Ради (Стаття 85, пункт 5 Конституції). Так само, як і надання згоди на обов’язковість міжнародних договорів України (пункт 32). Зрештою, така кардинальна проблема, як вступ до НАТО, вирішується з урахуванням народного волевиявлення – через референдум. Практика референдумів застосовувалася як демократична норма всіма державами, які приєднувалися до Північно-Атлантичного пакту.
Яку позицію займе український народ у цьому питанні, може визначити тільки референдум, а не Янукович, та ще й у ранзі лише кандидата на президента, яким ще й навряд чи стане. Що ж до українського народу, то він уже побував понад триста років в обіймах “старшого брата”, і ціна цих обіймів надто дорога – мільйони знищених українців, тисячі завданих кривд та утисків. І добре знає, чого чекати від азіатів, за словами російського класика, “с раскосыми и жадными очами”.
Отже, нічого нового в цій позиції немає – все вже було. Власне, і в цьому видно проросійську налаштованість Кучми, який різко змінив європейську орієнтацію на московську і навіть зумів через парламент протягнути угоду про створення так званого ЄЕПу під егідою Росії.
Надання російській мові статусу державної – давня мрія українофобів. Вона також суперечить Конституції, яка чітко проголошує, що державною в Україні є українська мова (Стаття 10). Конституційний суд своїм вердиктом підтвердив це, наголосивши, що вона чинна на всій території держави. Українці розуміють, що двомовність – хитрий троянський кінь, за допомогою якого протягується ідея знищення української мови та денаціоналізація всієї держави. Це не перший замах на нашу мову – скільки їх було за всю історію! Однак мова, корені якої сягають у глибінь п’яти тисячоліть, збереглася і вижила. Витримає вона і недолугі посягання кандидата Януковича, який у силу прем’єрського обов’язку змушений нею послуговуватися, щоправда, з великою натугою. Недавно він заявив, що не буде брати участі в теледебатах кандидатів – думається не тільки тому, що йому нічого втішного сказати народові, а й тому, що й того не вміє сказати українською мовою.
Що ж, мабуть, знайдуться росіяни, які живуть в Україні, але зневажають її гостинний народ та його мову, знайдуться і доморощені манкурти, які втратили історичну пам’ять та національну гідність, перетворившись у малоросів – для них двомовність як бальзам на душу. Але ж за останнім переписом населення майже 70 відсотків громадян України назвали своєю рідною мовою українську. Вони ж і не дозволять здійснити підступний план, який має на меті ослабити українську націю.
Запровадити подвійне громадянство в Україні, яким Янукович планує розплатитися за російську підтримку на виборах, також не в його силах і прямо суперечить Статті 4 Конституції, яка чітко декларує: “В Україні існує єдине громадянство”. Російські політики мають зрозуміти нереальність цієї обіцянки, оскільки здійснити її Янукович, навіть ставши президентом, навряд чи зможе: для зміни Конституції потрібно дві третини голосів Верховної Ради, яких йому не зібрати, принаймні, у нинішньому її складі. А наступні вибори, будемо сподіватися, дадуть парламент більш український та більш патріотичний. Сьогодні ж подвійне громадянство є неприроднім і загрозливим для нашої Незалежності.
Отже, російський козир, який викинув Янукович, нагадує ту соломинку, за яку хапається потопаючий, в даному випадку у політичному морі. Цей козир дрібної номінації, на рівні шістки-вісімки, і легко б’ється старшими козирями. Тому навряд чи зможе бути рятівним. Все-таки, попри всі складнощі і труднощі, які переживає український народ у роки Незалежності не з власної волі, навчили його відсіювати щире зерно від кон’юнктурної полови. Не треба бути великим мудрагелем, щоб збагнути антиукраїнську сутність прем’єрських обіцянок. Чи може бути справжнім ґарантом Конституції людина, яка готова її порушувати ще в ранзі кандидата? А якщо вона справді готова, то виникає сакраментальне запитання: чи варто в такому разі міняти неукраїнського президента знову на неукраїнського?
Обидва запитання суто риторичні – відповідь зрозуміла кожному.

28.09.2004

ПАЛИВНА КРИЗА З РОСІЙСЬКИМ ДУШКОМ

Уже не вперше саме у розпал сільськогосподарських робіт – чи то посівних, чи то жнивних – тобто у найуразливіший для української господарки час, виникають паливно-енергетичні проблеми. Пригадується бензинова криза часів уряду Януковича – на тодішнього прем’єра поставила Росія, підтримуючи його президентські амбіції, і російські нафтотрейдери, на його прохання, підписали меморандум, який встановлював максимально можливу роздрібну ціну на пальне. То була сильна підтримка провладного кандидата на найвищий державний пост.
Нинішня весна, на жаль, не стала винятком: в українській економічній атмосфері запахло новою паливною кризою. Але в країні уже працює новий уряд, породжений перемогою Помаранчевої революції, – і цей уряд, як і сама революція, не до шмиги нашій північній сусідці. Однак новому урядові також вдалося підписати меморандум з нафтовими магнатами про узгодження дій на цьому поприщі. Зокрема, було домовлено про поставку для аграрного сектора 600 тисяч тонн солярки за ціною 2400 грн. за тонну. Та вже в березні нафтопереробники вирішили підвищити ціну дизпалива до 2800 грн. за тонну. Напруга наростала, зрештою, все закінчилося новим стрибком цін, а у відповідь на зусилля уряду зафіксувати ціни, на автозаправках зовсім зникло пальне. Назріла реальна загроза бензинового голоду, що для економіки України могло мати катастрофічні наслідки, а для уряду це були неабиякі випробування на зрілість і міцність.
Ні для когоне є секретом, звідки ноги ростуть. Кучма за роки свого президентства в обмін за підтримку з боку Єльцина, а потім Путіна крок за кроком здавав російському капіталу Україну. Пригадаймо, як противилась Росія спорудженню одеського нафтотерміналу, які перешкоди ставилися будівництву нафтогону з цього приморського міста до Бродів, як примусили Україну використовувати все-таки завершений нафтопровід Одеса-Броди у зворотному напрямку. Все робилося для того, щоб ми не мали альтернативних джерел постачання енергоносіїв і не позбулися залежності від Росії. Так у нашій енергетично-паливній галузі була створена монополія російських нафтопереробників. Саме вони ввозять до нашої країни до 90% нафти і контролюють більшість нафтопереробних підприємств. Не зустрічаючи реальної конкуренції, вони просто викручують Україні руки, диктуючи свої умови та ціни.
Уряд, як бачимо, не зумів протистояти монополістам і зупинити зростання цін на пальне адміністративними методами. І в цій ситуації Юлія Тимошенко, знаючи невидимі пружини впливу російського капіталу, діяла рішуче і радикально. Цінову змову нафтотрейдерів, яка на думку прем’єра мала місце, взявся дослідити Антимонопольний комітет. Але головне завдання – зламати монополію російських нафтомагнатів, створивши для них реальне конкурентне середовище. «Знущатися над Україною ми не дозволимо, – заявила Тимошенко. – І бензин буде, і дизельне пальне буде, і посівну ми завершили з прекрасними результатами». Серед низки нагальних заходів, що їх оприлюднила глава уряду, були:
– укласти угоди на поставку нафти та нафтопродуктів з іншими, неросійськими постачальниками;
– збільшити потужність Кременчуцького нафтопереробного заводу, де є державний пакет акцій, з 600 до 900 тисяч тонн сировини;
– побудувати 1000 автозаправних станцій, незалежних від російського капіталу;
– спорудити в Одесі нове нафтопереробне підприємство.
Як першочерговий крок уряд подав на розгляд Верховній Раді законопроекти щодо створення конкуренції на ринку нафтопродуктів, зокрема, було передбачено нульову ставку ввізного мита на високооктанові бензини і дизельне пальне, що мало б привабити неросійських постачальників. З ухваленням законопроектів вдалося підписати контракти на постачання 70 тис. тонн високооктанових світлих нафтопродуктів та домовлено про укладення угод з фірмами кількох держав на поставку бензину в Україну. Відразу мусили відреагували контрольовані російським капіталом автозаправки – на них з’явилися в продажу практично всі марки пального. Криза відступила.
Та, схоже, повну перемогу святкувати ще зарано. Дії уряду піддавалися критиці не тільки «новою опозицією», але й своїми. Зокрема, прем’єра публічно критикував перший віце-прем’єр Анатолій Кінах та секретар Ради національної безпеки і оборони (РНБО) Петро Порошенко – за адміністративні методи розв’язання кризи, хоча насправді вона була вирішена економічними важелями. Цю критику підтримав і президент Віктор Ющенко – він видав указ «Про заходи щодо стабілізації ситуації на ринку нафти і нафтопродуктів», у якому діяльність Кабміну із забезпечення функціонування ринку енергоносіїв і регулювання цін адміністративними методами було визнано такою, що не відповідає завданням побудови ринкової економіки. Більше того, як стверджували ЗМІ, на зустрічі з російськими нафтовими магнатами він вибачливо повторив, що уряд надміру використовував неринкові важелі при врегулюванні кризи. Юлія Тимошенко мала сміливість категорично заявити про незгоду з указом і переконана, що уряд у цій ситуації діяв правильно. У відповідь президент запропонував їй подати заяву про відставку. Потім прес-служби обох керівників спростовували цю інформацію, та й самі сторони всіляко демонстрували єдність, але людність більше вірила журналістам, які посилалися на очевидців цієї прикрої перепалки. Не переконали й слова президента наведені на його сайті: «Я довіряю прем'єр-міністру, моя в цілому позитивна оцінка роботи уряду незмінна. Не помиляється той, хто нічого не робить».
Однак, як кажуть, джина було випущено з пляшки. Трапилося саме те, проти чого застерігав президент інших урядовців: не давати волю емоціям, з’ясовувати спірні позиції між собою, а не на людях.
Звичайно ж, відставка уряду нині недоцільна: по-перше, і президента і главу уряду об’єднує спільна боротьба проти минулого режиму; по-друге, – спільні стратегічні завдання, задекларовані на Майдані; по-третє, – за Юлією Тимошенко стоїть досить потужна політична сила – очолювана нею партія «Батьківщина» – та такий же високий, як і в президента рівень народної довіри; по-четверте, є принципова домовленість створити на наступних парламентських виборах єдиний блок. За цих умов відставка означала б непереборну кризу переможців. Але й преса, надто опозиційна, й обивателі, на жаль, отримали сенсаційну поживу для обговорення та прогнозів щодо розколів у таборі помаранчевих. Все це викликає такий же щирий жаль у прихильників, як і злорадісне задоволення в опозиціонерів, не кажучи вже про російських нафтотрейдерів, яким Тимошенко добряче насолила.
Які ж висновки випливають з останніх подій?
Найперше: паливну кризу завдяки рішучим діям уряду та незважаючи на допущені помилки вдалося досить швидко вирішити – якщо не остаточно, то, принаймні, до осені.
Друге: зустріч президента з російськими нафтомагнатами та значні поступки їм разом з публічною критикою дій уряду свідчать, що Москва, як і за Кучми, міцно тримає економіку України за горло, і Ющенкові як мудрому політику поки що доводиться рахуватися з цим.
Третє: паливна криза засвідчила, що в новому уряді немає єдності, але не в цьому біда – дискусійність не завада, а підмога істині, – а в тому, що така демократична риса, як прозорість у роботі, перетворюється у перетряхування білизни на людях, що завдає шкоди образові уряду як єдиній команді і підриває його авторитет.
Четверте і головне: настала пора враховувати уроки штучно створюваних енергетичних криз в Україні; щоб унезалежнитися від Росії, треба інтенсивно розвивати власні та подбати про альтернативні джерела енергоносіїв; треба позбавити монополізму російського капіталу в нафтопереробній галузі; інакше, нам і надалі диктуватиме свою волю північна сусідка.

22.05.2005

До змісту Віталій КАРПЕНКО ВИКЛИКИ ХХІ ВІКУ ПОЛІТИЧНІ ХРОНІКИ ПЕРОМ ПУБЛІЦИСТА