Віталій КАРПЕНКО
ВИКЛИКИ ХХІ ВІКУ
ПОЛІТИЧНІ ХРОНІКИ ПЕРОМ ПУБЛІЦИСТА

1. ЦУПКІ ОБІЙМИ «СТАРШОГО БРАТА»

УКРАЇНУ БЕРУТЬ У ЛЕЩАТА

Системна соціально-політична криза в Україні, яка впродовж усіх років Незалежності повільно тліла, а під впливом убивства журналіста Ґонґадзе та касетного скандалу, який кинув підозру на президента Л.Кучму як замовника вбивства, натхненника корупції, фальсифікатора президентських виборів, вибухнула рішучими діями опозиційних сил по всій Україні. президент заметався, мов зацькований звір, забрехався по вуха, що особливо видно з його публічних виступів, – він і раніше не відрізнявся чіткою логікою думки і знанням мови (недарма ж, якщо вірити голосові на касеті, у вузькому колі послуговувався московськими матюками), а тепер його експромти сприймаються, принаймні, як гірка пародія на елементарну логіку та українську мову.
Отже, кризова ситуація, якої для Л.Кучми нібито не існує, не тільки не вщухла, а, навпаки, останнім часом загострилась до крайньої межі. 9 березня, у святий для кожного українця день – день народження нашого Пророка Тараса Шевченка – у Києві пролилася кров. Ще задовго до світанку центр міста і парк Шевченка, де стоїть пам‘ятник Кобзареві, був оточений щільними рядами міліції та загонами спецпризначення – щоб опозиція не завадила ґаранту Конституції покласти квіти до постаменту. Спроба депутатів Верховної Ради пробитися крізь щільні ряди міліції закінчилась для депутатки від Соцпартії Валентини Семенюк струсом мозку – обраного народом законодавця жорстоко побили “охоронці закону”. З цього, власне, і почалися зіткнення на київських вулицях. Опозиційні колони безкінечно розтягнулися по Хрещатику та інших вулицях, прямуючи висловити протести до Адміністрації президента та Міністерства внутрішніх справ. Тут і відбулися сутички, коли в одних за зброю слугувало все, що під руки потрапить, а в інших – гумові палиці, отруйний ґаз, інші спецзасоби.
Опозиція, за словами її лідерів, не планувала силових дій, натовп був спровокований, на їхню думку, переодягнутими провокаторами. Закінчилося все антиконституційними погромами штаб-квартир Української Консервативної Республіканської партії Степана Хмари та Української Національної Самооборони (УНСО), масовим побиттям та безпідставними арештами (близько 300 осіб) демонстрантів і недемонстрантів, львівських студентів на залізничному вокзалі – заарештованих піддавали тортурам. Спроба опозиційних депутатів створити тимчасову слідчу комісію Верховної Ради не увінчалась успіхом – її заблокували пропрезидентські фракції СДПУ(о), Трудова Україна, Відродження Регіонів та Зелених, а комуністи, щоб не світитись, як у випадку, коли вони підтримали кучмістів і врятували генпрокурора Потебенька від відставки, покинули сесійну залу і пішли протестувати на вулиці до своїх прихильників.
Все це зовнішні ознаки кризи, в якій поки що не видно переможця: опозиція надто слабка і роздрібнена, щоб усунути антинародну владу; влада така ж слабка, щоб конституційними методами протистояти опозиції, але вона спирається на 600 тисяч особового складу міліції (це майже вдвічі більше, ніж усі Збройні сили України), Службу безпеки, прокуратуру та суди; народ же, обплутаний безпардонною брехливою обробкою через залежні від влади засоби масової інформації та пригнічений безробіттям, безгрошів‘ям, нуждою, мовчить. Поки що. А тим часом над Україною нависла реальна загроза втрати незалежності.
В українських ЗМІ лише екзотичним епізодом пройшов сюжет про зіткнення і бійку на балконі сесійної зали Верховної Ради, де комуністи намагалися вивісити прапор групи ЗУБР (За Україну, Білорусь, Росію) з таким же написом на ньому, а націонал-демократи перешкодили цьому. Однак у цьому епізоді не просто сенсаційна екзотика, а страшна небезпека для нашої держави. Ні для кого не секрет, що українські неокомуністи у Верховній Раді давно ратують за приєднання України до союзу Росія-Білорусь і створення так званої єдиної слов‘янської держави, звісно ж, під началом Москви. Не є секретом також постійна симпатія президента Кучми до бацьки Лукашенка і постійна дружба з ним. Від відвертої декларації створення нового союзу Кучму утримували досі дві речі: 1)несприйняття цього нового ярма переважною більшістю українського народу; 2)прийняті Кучмою правила гри, коли треба підкреслювати червону опозицію і червону загрозу, в яку можуть вірити хіба що дурні. Але таких залишається все менше, тим більше, що взаємозалежність Кучми і червоних була яскраво висвітлена, коли депутати-комуністи підтримали кучмістів проти вотуму недовіри Генпрокуророві Потебенькові, запропонованого націонал-демократами.
Тепер же, під напором опозиції, внаслідок касетного скандалу, оприлюднення фактів тиску влади на пресу і знищення опозиційних журналістів, що підірвало імідж України в світі і поставило Кучму в міжнародну ізоляцію, президент, відкинувши, власне, лавірування між Заходом і Сходом, стрімголов подався шукати захисту у друга Путіна. І знайшов. Щоправда, дорогою ціною – ставлячи українську економіку в залежність від російської, обіцяючи і віддаючи Москві стратегічні підприємства та іншу національну власність нашого народу.
Було б наївно сподіватися, що на цьому Кучма зупиниться – для власного порятунку він не пожаліє нічого, до останньої цурки. Так само було б наївним надіятись, що цим Путін вгамує безмежні апетити Москви, яка спить і бачить багату Україну своєю вотчиною. Тому не виключено, коли Кучмі припече до нетерплячки, він знайде (придумає) привід звернутися до Путіна не тільки за моральною підтримкою, а й за силовою. І московський друг віднайде мотиви таку допомогу надати. Недарма ж українські націонал-демократи недавні незаконні російські військові навчання в Криму, буцімто під приводом тренувань морської піхоти в наближених до Чечні умовах, розцінюють як грубу провокацію, спрямовану проти України, її суверенітету і незалежності. Цікаво, що дозвіл на такі навчання надав якийсь із кримських адміністраторів (?!), центральна ж влада, мов води в рот набрала. Цілком закономірно постає питання – а якщо завтра адміністраторові Донбасу Януковичу заманеться дати згоду на маневри російських вояків на довіреній йому території, то московські танки, морська піхота чи десантні частини з‘являться під донецькими териконами? І ґарант Конституції так само промовчить?
Я ці факти навів як приклад того, що в нинішній ситуації створені всі передумови для несподіваної з‘яви, навіть без санкції влади, чужих військ на нашій території. Тим більше, що той же Леонід Кучма свого часу підписав угоду з Росією про спільний повітряний простір, який дає нібито законну підставу Москві на свій розсуд користуватися ним. Тож нічого дивного не буде в тому, коли на українських аеродромах приземляться російські коршуни, які невідомо що привезуть у своїх нутрощах.
Це не пусті страхи, на жаль. Недавні парламентські вибори в сусідній з Україною Молдові, на яких цілком і повністю перемогли комуністи (вони здобули понад 70% депутатських мандатів), ще більше ускладнили ситуацію. Лідер молдавських комуністів Воронін (він і стане президентом, якого у Молдові обирає парламент) уже заявив, що Молдова орієнтується на Москву і в перспективі приєднається до союзу Росія-Білорусь. Ніхто цим замірам молдавських комуністів конституційним способом не завадить – у їхніх руках вся повнота влади. Таким чином, Україна опиняється в щільних лещатах: зі сходу і північного сходу її облягла московська держава, з північного заходу – російська маріонетка Білорусь, а на південному заході з‘являється на додачу до так званої Придністровської республіки ще один промосковський форпост – комуністична Молдова. І це надзвичайно небезпечно для України: по-перше, надто сильний стимул для наших неокомуністів; по-друге, величезна спокуса для ненажерливої Москви з потрухами проковтнути Україну.
Ось чому рух “Україна без Кучми” набирає особливого сенсу і ваги. Звичайно ж, річ не в Кучмі як особистості, заради власне його скинення не варто було б і тин городити. Кучма уособлює в собі антиукраїнські сили, олігархічно-корупційні клани, до речі, тісно пов‘язані з російським капіталом, а також проросійські тенденції, яким тихою сапою весь час сприяв, а тепер зможе відкрито на них спертися. Ось чому, вважають націонал-демократи, чим швидше Україна позбудеться Кучми, тим швидше вийде на шлях порятунку.
Це ті важливі моменти, які слід постійно пам‘ятати усім патріотам. Це ті речі, які не повинні залишитися поза увагою свідомого українця. Це ті фактори, які не повинен проігнорувати демократичний Захід. Сьогодні Україна в лещатах. Чи зімкнуться вони, чи придушать горло незалежній державі – залежить від усіх людей доброї волі. Недооцінка московської загрози, як не раз уже траплялося, може надто дорого обійтися не тільки Україні, а й усьому світові. Тому сьогодні краще перебільшити цю загрозу, ніж недооцінити її.

18.03.2001

НЕ КИЄМ, ТАК ПАЛИЦЕЮ.
РОСІЯ ПОСИЛЮЄ СВІЙ ВПЛИВ В УКРАЇНІ ЧЕРЕЗ ДИПЛОМАТІЮ

Ще жодне призначення жодною країною свого посла в Україні не привертало стільки пильної суспільної уваги, скільки викликала звістка про те, що президент Росії Путін посилає своїм представником до нас Віктора Чорномирдіна. Політики, засоби масової інформації, і не тільки в Україні, а й у Росії, навипередки кинулися коментувати цей неординарний факт. Звичайно ж, зміст відгуків залежав від становища в суспільстві та від позиції коментаторів. Тому їх амплітуда досить широка. Від думки, що це своєрідне почесне заслання колишнього прем'єра Росії до абсолютизації його ролі і впливу на внутрішньо-політичне життя України. Так, електронна ґазета “Українська Правда”, заснована забитим журналістом Ґонґадзе, один з матеріалів про цю подію озаглавила так: “Чорномирдін – новий прем'єр України, замаскований під посла?” Незважаючи на запитальний знак, зловісний прогноз прозоро натякає на можливе його уреальнення.
Спробуймо розібратися, що ж означає призначення Чорномирдіна і чого від нього чекати Україні. Спочатку довідка про майбутнього посла.
Вікторові Чорномирдіну 63 роки. Його вважають суперважковиком світової політики, він довше від інших був прем'єром Росії (1992-1998 роки), очолював рух “Наш Дом – Росія”, вважався реальним кандидатом на пост президента після Єльцина. Має дружину українку, любить, за свідченням Жириновського, вареники, галушки, сало. Один з найвпливовіших людей Росії. Багато років займався паливно-нафтовим комплексом, був заступником міністра паливно-енергетичного комплексу колишнього СРСР. З початку 90-х років безпосередньо займався частковою приватизацією найбільшої російської корпорації “Ґазпром” (за державою 40% акцій), до минулого року очолював раду директорів цього паливно-енергетичного ґіґанта. За свідченнями світової преси його приватне багатство сягає 5 мільярдів доларів США, що особисто він заперечує. Два останні роки Чорномирдін – депутат Російської Думи. Добре знає Україну, є особистим другом Леоніда Кучми.
Спираючись на ці об'єктивні дані, російські політики і, що показово, надто одіозний Жириновський, поголовно розцінюють призначення Чорномирдіна позитивно, звісно ж, покладаючи на нього особливі надії в поліпшенні російсько-українських відносин, що слід розуміти, як повніше підпорядкування України Москві. Сам Путін визнав за необхідне пояснити своє “політико-дипломатичне рішення”. Перед тим, як прийняти це рішення, він консультувався з Кучмою. Путін визнав, що “основа наших відносин з Україною – це передусім торгово-економічні зв?язки і, напевно, навряд чи ми знайдемо людину у нас, яка краще б знала особливості, плюси і мінуси російської економіки і все те ж саме в Україні”. Тому російський президент, крім посольського рангу, надав Чорномирдіну також статус “спеціального представника президента з розвитку торгово-економічних зв'язків між Росією і Україною”.
Українські комуністи, в особі свого вождя Симоненка, також зважаючи на особистіть Чорномирдіна, схвально поставились до його призначення, оскільки, на їхню думку, це сприятиме “вирішенню багатолітніх проблем..., таких як проблеми нафти й ґазу, об'єднання енергосистем і ратифікації в Верховній Раді України “нульового варіанта” та інших”, та оскільки це відповідає “програмним цілям нашої партії”. Досить відверто, особливо щодо “об'єднання” та “нульового варіанта”; останнє слід розуміти, як узаконення пограбування України в її частці при розподілі власності та активів колишнього Союзу.
Українські націонал-демократи, виходячи з тих же даних, вважають, що нічого доброго від призначення Чорномирдіна чекати не слід. Ось деякі думки з цього приводу:
Володимир Полохало, шеф-редактор журналу “Політична Думка”: “На українському політичному полі з'явився ще один центр влади. Чорномирдін у ранзі посла – фігура, яка може стати зовнішнім актором в україхнському внутрішньополітичному процесі”.
Микола Томенко, директор Інституту політики: ”Те, що один з найвпливовіших людей в Росії в економічному плані з'являється в Україні, означає, що економічні інтереси Росії будуть активніше просуватися на території нашої країни”
Геннадій Удовенко, лідер Народного Руху України охарактеризував Чорномирдіна, як “людину твердої волі, цілеспрямовану, значною мірою б е з ц е р е м о н н о г о” (розрядка моя – В.К.).
Борис Тарасюк, екс-міністр закордонних справ України, відсторонений від посади за рекомендацією Москви вважає призначення Чорномирдіна “сильним і правильним кроком з точки зору російських інтересів”. “З точки зору російських інтересів” – досить дипломатично, але точно сказано. Чому ж Путін доручив відстоювати російські інтереси в Україні Чорномирдіну?
По-перше, Чорномирдін справді відомий і авторитетний політик, і цей його імідж впливає на нинішній український політичний провід, який не є патріотичним, гіпнотизуюче, як впливає удав на кролика..
По-друге, він справді добре знає ситуацію в Україні і, отже, краще від інших орієнтується в тому, якими шляхами можна взяти під контроль українську економіку.
По-третє, він і тепер тісно пов?язаний з російським економічним монстром під назвою “Ґазпром” і при його безцеремонності не виключені дії з позиції енергетичного шантажу.
По-четверте, Чорномирдін сам олігарх, він добре знає українську олігархію, яка й з?явилася не без допомоги Росії та тісно пов?язана з російським капіталом, – отже, є база, на яку він спиратиметься в проштовхуванні російських інтересів.
По-п?яте, він, можна здогадуватись, має конкретне завдання реалізовувати дніпропетровські угоди, підписані президентами Кучмою та Путіним, і щодо об'єднання енергосистем двох країн, і щодо співробітництва в галузі ракетно-космічних технологій, і щодо участі російського капіталу в українських приватизаційних процесах та інших, конкретика яких приховується від громадськості, що й дає підстави для припущень, що за моральну (а може й сутєвішу) підтримку Кучми Москвою у критичний для нього період ведеться розплата власністю та незалежністю України.
По-шосте, прихід Чорномирдіна в Україну можна розцінювати і як подальшу підтримку Путіним Кучми, а особиста дружба Чорномирдіна з Кучмою дозволяє встановити сильний контроль Москви над слабким президентом. Тим більше, що й раніше, перебуваючи в Москві, Чорномирдін мав чималий вплив на нашого президента, в чому останній признався в своїй передвиборній книзі “Про найголовніше”: Кучма, з його слів, змістив прем'єра Лазаренка тому, що Чорномирдін заявив: “З цією людиною працювати не можу”.
По-сьоме, призначення Чорномирдіна не випадково відбулося тоді, коли Україна постала на порозі парламентських, а згодом і президентських виборів. Не треба бути оракулом, щоб передбачити намір Путіна консолідувати проросійське лобі в Україні, відповідним чином вплинути на хід передвиборної кампанії, щоб отримати зорієнтований на Москву парламент і такого президента; все це з однією метою – перепинити тяжіння України до Європи.
Як бачимо, йдеться фактично про економічне й політичне підпорядкування нашої держави Москві, перетворення її в таку собі провінцію російської імперії, своєрідний придаток її економіки.
Все це якраз і викликає глибоке занепокоєння патріотично налаштованих людей в Україні. Тільки сліпий може не бачити можливих неґативних для нашої держави наслідків призначення Чорномирдіна. Це справді сильний хід Росії, виходячи з її інтересів. А виходячи з інтересів України, у відповідь мав би бути такий же сильний контрхід. Це можливо тільки за наявності такої ж сильної і патріотично української фігури на найвищій позиції українського Олімпу. Її ж немає. Тільки-но робляться спроби бодай усунути з того Олімпу слабку і заплямовану постать.
Щоправда, є ще надія на те, що Захід не примириться з підступними замірами Москви і сам глибоко проаналізує ситуацію на політичній українсько-російській шахівниці, щоб зробити свій хід у відповідь. Занепокоєння призначенням Чорномирдіна в Україну більше ніж послом уже висловлюють західні політики. Це краще чи гірше для України – гадати зарання, але якщо Захід не відмахнеться від нас, не залишить на поталу ненажерливим московським апетитам – це вже позитив.
Отже, в кожному разі з ходом у відповідь на московський хід доведеться зачекати.

13.05.2001

МОСКОВСЬКІ ОЧІ ЗАВИДЮЩІ, МОСКОВСЬКІ РУКИ ЗАГРЕБУЩІ...

З приходом до влади Путіна стратегія Москви щодо України помітно змінилася. Якщо раніше Росія прагнула встановити політичний диктат над Києвом і не приховувала цього, то тепер у своїй зовнішній політиці щодо південної сусідки вона все більше уникає жорстких політичних випадів (за винятком хіба що окремих одіозних московських політиків на кшталт Лужкова чи Жириновського) і повертає до прагматичної економічної експансії.
І справді, навіщо конфронтувати, насторожуючи світове співтовариство, коли можна діяти тихою сапою. А саме – шляхом проникнення російського капіталу на ключові об'єкти української економіки. Забезпечивши таким робом російську присутність на стратегічних українських підприємствах та сформувавши навколо них потужні місцеві групи впливу, можна без перешкод і зайвого галасу поставити у свою, практично повну, залежність формально незалежну країну.
На жаль, треба визнати, що в цьому плані завдяки сприянню української олігархії, під диктовку якої працює Кучма, Росія вже багато чого домоглася. Не випадково, певно, помпезно відзначене 10-річчя Української Незалежності в багатьох засобах масової інформації Росії викликало настільки ж відверті, наскільки й скептичні коментарі. Так, російський журнал ЕКСПЕРТ у редакційній статті прямо пише, що українська “державність не відбулася. Україна повертається у сферу впливу Росії”. Присутність на торжествах у Києві Володимира Путіна лише підкреслила це твердження: російський президент почувався таким собі самовпевненим царком, який приїхав у свою вотчину-провінцію, а Кучма – запопадливим губернатором-васалом перед своїм сувереном.
Найважливішим важелем впливу, а при потребі – тиску, на Україну залишаються енергоносії, що постачаються з Росії, і так звані борги за ґаз. Щоправда, за допомогою жорстких заходів Юлії Тимошенко в її бутність віце-прем'єром ситуація в енергетичному секторі помітно покращилась – вдалося нормалізувати розрахунки за ґаз, припинити його несанкціонований відбір з транзитного трубопроводу. І Київ став почуватися впевненіше на переговорах з Москвою про реструктуризацію боргів. В результаті мрії Росії про те, щоб просто забрати українську власність за борги, зокрема ґазотранспорті маґістралі, стали більш ілюзорними. Однак вона не залишає думки заволодіти найперспективнішими українськими підприємствами і докладає до цього немало зусиль.
Російські олігархи вже давно накинули оком на стратегічні об'єкти української економіки. За оцінками деяких московських фахівців по закінченню приватизації 60 відсотків наших підприємств повністю контролюватиме російський капітал. Той же журнал ЕКСПЕРТ навів перелік української власності, яка вже стала російською. Передусім це стосується енергетечного комплексу: контрольні пакети акцій двох із шести нафтопереробних заводів (НПЗ), а саме – Одеського та Лисичанського – тепер належать російським нафтовикам, відповідно компаніям ЛУКойл та Тюменській нафтовій (ТНК). Партнер ТНК компанія ЕКО збирається заволодіти українськими нафтозбутовими структурами “Суминафтопродукт” та “Хмельницькнафтопродукт”. Потреби України в нафті оцінюються в 35-40 млн. тонн, левовова частка її постачається з Росії, оскільки власних великих родовищ у нас немає. Якщо справи та посуватимуться і далі, то Україна не тільки не вирветься із енергетичного зашморгу, накинутого їй на шию, а навпаки – цей зашморг ще більше затягнеться безсердечною рукою російського капіталу.
В кольоровій металургії російський капітал внаслідок досить темної історії з приватизацією захопив стратегічний і вельми перспективний Миколаївський глиноземний завод – його власником став холдинг “Російський алюміній”. Цього року запланована приватизація Миколаївського заводу феросплавів – його продукція забезпечує майже половину споживання феросплавів найбільшими російськими металургійними комбінатами. Сталеливарні заводи Росії мріють включити його до своїх технологічних структур, і є прогнози, що це буде здійснено.
Одним з найласіших шматків української промисловості для російського капіталу є добре розвинений хімічний комплекс – ціла низка підприємств, що випускають продукцію, яка користується експортним попитом: мінеральні добрива, пластики, поліетилени, шини тощо. Так, уже згадуваний ЛУКойл купив хімічний комбінат “Оріана”; блокуючий пакет акцій компанії “Росава”, яка виробляє шини, дістався російському холдингу “Амтел”; сумно відомий російський “Ґазпром” придбав одну з найбільших хімічних компаній України – “Рівнеазот”.
Помітна підвищена активність російського капіталу в харчовій та парфумерно-косметичній галузях. Компанія “Еко” уже має у нас два цукрових заводи, компанія “Вімм-Біль-Данн” купила Київський молочний комбінат №3, на потужностях якого випускатиме фруктові соки; концерн “Калина” придбав відомий парфумерно-косметичний комбінат “Червоні вітрила” у Миколаєві.
Та, як кажуть, що далі в ліс, то більше дров. В часі недавнього візиту президента Кучми до Казахстану був озвучений намір спільного (трьохстороннього разом з Росією) проекту щодо виробництва ядерного палива для АЕС. Ще Лазаренко робив спроби реалізувати цю ідею. Свого часу Леонід Кравчук оприлюднив, що 90% всього виробничого циклу такого виробництва – видобування урану, його очистка та збагачення, видобування цирконію і виготовлення з нього оболонок, тобто вся брудна і шкідлива робота, як була за часів СРСР зосереджена в Україні, так і залишилась. А завершальну стадію доведення палива до стандартів споживання здійснювали в Росії, звідки Україна й імпортує готову пробукцію. За спільним проектом знову ж таки монтаж уранових елементів планується здійснювати за кордоном. Подейкують, що робиться для того, щоб українським і російським олігархам спільно приватизувати перспективний український уранодобувний та цирконієвий комплекси – уранові родовища, гірничозбагачувальні комбінати, в тому числі і Дніпропетровський хімічний завод, де збагачується уран аж до стандартів використання його в ядерній зброї.
Таким чином Росія зможе реалізувати надважливе для себе завдання контролю над урановими родовищами, яких сама не має, а заодно – локалізувати намагання України унезалежнитись від поставок енергоносіїв із-за кордону. Казахстан у цій комбінації відіграє роль своєрідного троянського коня – щоб приховати факт можливого відновлення під еґідою Росії уранодобувного комплексу колишнього СРСР: адже відповідні казахські фірми уже є власністю російського капіталу.
Як бачимо, Москва не дрімає. Очі її завидющі, руки загребущі. Для України її дії становлять величезну небезпеку втрати державної незалежності. Наші керманичі, які на перший план ставлять не інтереси держави, а можливість особистої наживи, здають національні багатства українського народу оптом і вроздіб чужинцям. Попри словесні декларації президента Кучми про європейський вибір, насправді веде він Україну в обійми Росії. От і виходить, що Україна прямує в Європу – обличчям до Росії. Останню це цілком влаштовує
Саме в цьому поєднується зовнішня небезпека для України з внутрішньою – зупинити її можна тільки через конституційну зміну режиму.

06.10.2001

ХОЛУЙСЬКІ СИНДРОМИ УКРАЇНСЬКОЇ ВЛАДИ

Перші півтора року віхового у розвитку світової цивілізації третього тисячоліття позначені кроками нинішньої української влади, кожен з яких, м’яко кажучи, викликав неоднозначну реакцію вітчизняного соціуму, а точніше – рішуче несприйняття національно-патріотичною частиною суспільства. Ці кроки стосуються різних сторін суспільного життя – політичного, економічного, духовного, наукового, національно-етнічного, – своїми підходами і нахабною безцеремонністю, здається, відкидають нас у сумно відомі часи більшовицького мракобісся. Кожен із них є одіозним, та коли розглянути їх не окремо, а комплексно, в одному ланцюгу, то постає гранично зловіща картина – всі вони спрямовані проти українського народу та його національних інтересів. Щоб не здатися голослівним, варто назвати факти.
ПОЛІТИКА. Попри те, що Україна відновила втрачену свого часу державність, її вище керівництво і через одинадцять років не позбулося синдрому меншовартісності і, як і за радянських часів, продовжує ламати шапку, тепер уже ніби незалежну, перед Москвою. Леонід Кучма за часи свого президентства, яке, на шкоду українським інтересам затягнулося в часі, підписав не один політичний документ з білокам’яною, що ставить очолювану ним державу в нерівноправне становище. До Москви наш президент їздив і їздить з таким поспіхом і з такою запопадливістю, як колись їздили на виклик політбюро ЦК КПСС. Підписаний з Єльциним договір про дружбу, співробітництво та партнерство між Україною й Росією, а також домовленості щодо Чорноморського флоту були принизливими непаритетними і дискримінаційними для нашої держави; Росії віддано за безцінь Севастополь з його бухтами та береговою інфраструктурою; на порушення Конституції України на її території розташовано військову базу і війська іншої держави.
У розпал „касетного скандалу”, коли під Л.Кучмою захиталося керівне крісло і від нього відвернулися лідери провідних країн Заходу, В.Путін приїхав рятувати його імідж, за що нашим президентом було заплачено підписанням угод про дальше зближення сусідніх держав, зокрема, у галузі паливно-енергетичного комплексу та літакобудування, звісно ж за рахунок українських інтересів.
президент України, проголосивши так звану багатовекторність у міжнародній політиці, постійно балансував між Заходом, проголошуючи на словах європейську орієнтацію, і Москвою, на ділі тягнучись до неї. І тільки коли Росія зблизилась з ЄС і НАТО, керівництво України раптом 2002 року заявило свої, до речі, необґрунтовані, претензії на вступ до цього військово-політичного блоку. Все стане на свої місця, як пригадаємо, що за ще за кілька місяців до цього пропрезидентські сили у Верховній Раді висунули гасло „До Європи разом з Росією”. Отже, і тут – без Росії ні кроку.
ЕКОНОМІКА. Про тісний зв’язок українського олігархічно-кланового капіталу з аналогічним російським уже давно відомо. Найперспективніші стратегічні українські підприємства опинилися в руках російського капіталу. Державне керівництво не домоглося, бо незацікавлене, усунення односторонньої залежності від російських енергоносіїв. Більше того, все робилося для того, щоб заблокувати спорудження Одеського нафтотерміналу, щоб найпрестижніші нафтопереробні заводи стали фактично російськими – нині пожинаємо невмотивоване підвищення цін на пальне. Тепер дійшло й до магістрального ґазопроводу, на який давно гострила зуби Москва, намагаючись проковтнути його за так звані ґазові борги України. Недавно стало відомо, що несподівано президенти України та Росії підписали угоду про створення міжнародного консорціуму щодо транспортування ґазу з Росії в Європу з використанням магістрального ґазопроводу, що проходить територією України. До цього проекту приєднався канцлер ФРН Шрьодер. По нашій трубі в 6 тисяч кілометрів до Західної Європи транспортується близько 80% російського ґазу. Деталі проекту українській спільноті невідомі. Але за коментарями преси, від цього виграють скорше Росія і Європа, ніж Україна. За задумом з одного боку ґазової труби бачимо зацікавлену в експорті ґазу Росію, з другого – зацікавлену в споживання російських енергоносіїв Німеччину та Європу. Україна – по середині і від неї мало що залежить. Схоже, може вийти так, що виграють ті, що по обох кінцях труби, а та, що по середині, просто вилетить у трубу... Вірогідно, що й тут заради Росії на відкуп віддані українські інтереси.
ДУХОВНЕ ЖИТТЯ. Проголошуючи нібито рівне ставлення до різних релігійних конфесій, декларуючи необхідність Україні мати Помісну Православну Церкву, президент пише листа до московського патріарха з проханням надати не автокефалію (повну незалежність), а лише автономію Українській Православній Церкві, тобто, закріпити її підлегле становище. Власне, він відверто віддає перевагу і протегує сабоданівській церкві Московського патріархату і видав указ, який передбачає передачу церкві (звичайно ж московській, як випливає з практики) безцінні українські пам’ятки-святині.
ІДЕОЛОГІЯ. Попри задеклароване в Конституції України положення, що жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова, керівництво на державному рівні утверджує ідеологію антиукраїнську. Наприклад, незважаючи на наявність офіційного Дня української армії (6 грудня) та традиційне з давніх-давен шанування українським козацтвом свята Покрови Пресвятої Богородиці (14 жовтня) зовсім історично невмотивовано, щоб не сказати абсурдно, за аналогією з Росією колишній День радянської армії 23 лютого проголошується Днем захисника Вітчизни(?!).
Останньою краплею, що переповнила чашу терпіння українських патріотів став указ президента про відзначення на державному рівні „350-річчя Переяславської козацької ради 1654 року”. Таке відзначення, враховуючи історичні реалії, абсолютно недоречне: тут не святкувати, а скрушатися треба, оскільки, хоча б хто що говорив, фактично всупереч справжнім намірам гетьмана Богдана Хмельницького та його соратників з цієї події починається втрата Україною своєї незалежності і підкорення її Москвою. Недарма національно-демократичні сили засудили цей крок президента, виступивши з відповідними заявами. Цей указ – не випадковість і не помилка, а саме чітка ідеологічна позиція нинішньої влади, яка підіграє Москві: старше покоління пам’ятає, з якою помпою, з „тезами ЦК КПСС” відзначалося 300-річчя Переяславської ради за радянщини. Варто зайвий раз нагадати слова віце-прем’єра В.Семиноженка про те, що часи Мазепи минули, а настали часи Хмельницького – ось де розкривається справжній зміст задуманої акції.
ЕТНОПОЛІТИКА. Відверто українофобська позиція влади полягає в тому, що грубо попираються права українців на національну мову. Ніхто інший, як президент Кучма першим запустив стереотип про необхідність двомовності, що стало сигналом для виконавчої вертикалі повести наступ проти української мови. І хоч пізніше ухвалена Конституція задекларувала для української мови статус державної, на практиці ця норма грубо порушується. Більше того українофобські сили у Верховній Раді минулого скликання зробили спробу підвищити статус і без того пануючої нині російської мови до рангу офіційної, себто – другої державної. І один з найзатятіших адептів цих спроб стає головою Адміністрації президента України.
ІСТОРІОГРАФІЯ. Та вінцем антиукраїнської політики нинішньої влади, яка викликала потужну протестну хвилю, стало підписання 24 травня в Москві віце-прем’єрами України Володимиром Семиноженком та Росії – Валентиною Матвієнко документу про „узгодження” підручників історії у навчальних закладах двох країн та створена робоча група, яка й займатиметься цим. Як з’ясувалося, російській стороні не сподобалося, як українською історіографією висвітлюється голодомор 1932 – 33 років, який забрав близько 8 млн. життів українців, та агресія більшовицької Росії проти Української Народної Республіки, до речі, визнаної тією ж Москвою, у 1917 – 1920 роках. І це не все – багато чого, що нині відновлює українська наука і мистецтво, не подобається Москві: російський міністр культури, наприклад, висловився проти прокату в Російській Федерації художнього фільму Ільєнка „Молитва за гетьмана Мазепу”. Отже, треба по новому переписати історію на догоду Москві – плани на далеку перспективу: виховувати молоде покоління українців на тих постулатах, які влаштовують Москву, навіть якщо доведеться поставити з ніг на голову всю історію.
Всі ці кроки нинішньої української влади викликали гучні масові протести патріотичної громадськості. Шістнадцять лідерів українських національно-демократичних політичних партій та громадських організацій звернулися до президента, Голови Верховної Ради та Прем’єр-міністра з листом, у якому різко засуджуються ці документи і дії державних чинників, які мають чітко виражене антиукраїнське спрямування.
Можна уточнити: не просто антиукраїнське, а відверто проросійське спрямування, яке, на жаль, зведене до рангу державної політики.
Чим же воно викликане, чим пояснюється?
По-перше, тим, що у більшості сформованої президентом виконавчої влади наявний не український, а московський менталітет.
По-друге, чітко спрямованою активною політикою державників Російської Федерації.
По-третє, дією п’ятої колони, яка також просилила свою активність в останні роки.
По-четверте, синдромом меншовартісності українських державників, які ладні піти на все, аби утриматися при владі.
По-п’яте, зрощенням українського олігархічного капіталу з російським.
По-шосте, втратою авторитету в українського загалу і нетривким становищем президента Л.Кучми, і від цього – його намаганнями зосередити в своїх руках всю повноту влади.
По-сьоме, недостатньою національною самосвідомістю українського загалу, який досить терпимо (чи байдуже) ставиться до того нахабного антиукраїнського шабашу, який твориться в Українській державі.
З цього приводу пригадуються широко цитовані пресою слова президента Кучми, висловлені ним у виступі перед українською діаспорою в Ханти–Мансійську (Російська Федерація): „Я обращаюсь к хохлам – Росія вам мать, а я – батько”. Далі „батько” видав таке: „Ми, украінци, нємножко с придурью”.
Може справді так, якщо і досі терплять такого лрезидента і таку владу?

15.07.2002

НА ПОКЛІН ДО МОСКВИ

Бувало колись з Москви до священних пагорбів київських ходили на прощу, тепер із Києва щодуху мчать до Москви... на поклін. Не берімо до уваги період радянщини, коли до білокам’яної просто викликали: на засідання політбюро чи з будь-якої іншої потреби – тоді ми були не вільні і змушені відгукуватися на першу ж забаганку патрона, як васал відгукувався на поклик сюзерена. Згадаймо часи Незалежності, коли було відновлено українську державність і, здавалось би, відпала примусова потреба ламати шапку перед Москвою. Та все одно кожен наш владоможець, який претендував на перші ролі в українському політикумі (чи вже й отримав їх), за звичкою вважав за обов’язок відбити поклони московським правителям, засвідчивши свою якщо й не вірнопідданність, то, принаймні, дружбу. Їздили Леонід Кравчук, Юхим Зв’ягільський, Павло Лазаренко, Євген Марчук, Валерій Пустовойтенко, Віктор Ющенко, Анатолій Кінах, Сергій Тигіпко (список можна продовжувати) – хто на оглядини перед призначенням, а хто після призначення; хто заручитися підтримкою, а хто подякувати за підтримку.
Що ж до Леоніда Даниловича, то він їздить до Москви так часто, як не завжди їздять навіть до рідної матері. Ось і на початку грудня помчав, а разом з ним і новопризначений прем’єр Віктор Янукович, до першопрестольної. Формальний привід – завершення так званого року України в Росії. Те, що формальний, – сумніву не виникає: рік України Росії – це звичний пропагандистський крок Москви, за яким не стоїть ні щира дружба, ні намагання зробити щось для України-держави. Адже за рік України в Росії не розв’язана жодна із серйозних проблем, не знята жодна з існуючих суперечностей. Так, торговельний обмін між сусідами не тільки не збільшився, а й помітно скоротився. Історичні цінності, награбовані свого часу Росією в Україні, не повернуті. Золотий фонд та інші активи колишнього Радянського Союзу присвоєні Москвою – заморожені на так званому “нульовому варіанті”. Ось уже тривалий час ігнорується пропозиція України створити зону вільної торгівлі між двома країнами. І досі російські політики втручаються у наші внутрішні справи, то претендуючи на українські території, то знімаючи безпідставний галас про нібито утиски в Україні російської мови. У той же час у самій білокам’яній, де проживає близько 800 тисяч українців, як не було жодної державної української школи, так і немає. І не виходить за державний кошт жодної української газети – навіть у далекому Казахстані уряд фінансує українське видання.
Отже, про позитивні результати днів України в Росії було б занадто сміливо говорити. І все-таки їдуть наші найвищі державники до Москви...
Можна, звичайно, такий стан речей пояснювати традицією, що склалася впродовж трьох з половиною століть нашої колоніальної залежності. Можна докоряти нашим державникам надто розвиненим у них почуття власної меншовартісності. Можна, зрештою, посилатися, на впливовість північної сусідки на український політикум – кого підтримувала Москва, той вибирався на владні вершини в незалежній Україні. І все це буде відповідати дійсності, бо все це справді має місце. Однак нинішня ситуація не вкладається у ці звичні рамці усталеної громадської думки – вона має свій підтекст і доволі зловісний.
Найперше, Леонід Кучма, незважаючи на надзвичайно низький рейтинг довіри у суспільстві – 6 відсотків, за даними численних соціологічних опитувань, – зумів, використовуючи силовий тиск, зміцнити особисту владу. Так, у Верховній Раді хоч і силоміць, однак все-таки збита так звана більшість. Значно розширились фактичні функції президентської адміністрації, що дало привід Вікторові Медведчука потішитися, що влада нині, як ніколи, сильна. Уряд сформований із суто пропрезидентськи налаштованих кадрів і тут жодних клопотів Л.Кучма не матиме. У виконавчій вертикалі проведені чистки. У багатьох найвищих державних структурах – у Верховному суді, Вищій раді юстиції тощо – розставлені “свої люди”. Підготовлено “ґрунт” для заміни голови Федерації профспілок, що підштовхнуло Олександра Стояна зрадити блок “Наша Україна”, у якому під час виборів він посідав позицію №2, і “приєднатися” до більшості. Триває процес захоплення кланами Нацбанку: президент вдруге направив до парламенту подання щодо звільнення з посади голови Володимира Стельмаха і призначення натомість Сергія Тигіпка. На четвер, 12 грудня призначене голосування і щодо голови Нацбанку, і щодо перерозподілу (відбирання в опозиції) парламентських комітетів. Таким чином буде завершена операція щодо оволодіння з боку вулиці Банкової Національним банком та перетворення парламенту у філію Адміністрації президента. Та попри все це режим прогнив і тримається, як кажуть, на чесному (скорше – на безчесному) слові: досить найменшої іскри, щоб спричинити вибух.
По-друге, опозиція попри поразку на владному та мітинговому фронті, зброю не склала і готує протестні виступи на березень. Схоже, що “Наша Україна”, з рядів якої вирвано ще п’ять депутатів, готова до радикальніших дій і веде переговори про створення опозиційного блоку разом з соціалістами та тимошенківцями. Все це надто серйозно, щоб недооцінювати.
По-третє, попри старання провладних та залежних засобів масової інформації, приховати міжнародну ізоляцію Леоніда Кучми не вдалося – вона стала відомою загалові. Очевидно, що зростатиме недовіра до режиму і протестні настрої населення. Тому президентське крісло не стоятиме міцніше, попри несамовиті зусилля закріпити його. Тому Леонід Кучма, схоже, відчув необхідність подбати про наступника, який би убезпечив би його та родину від скоєного ним за роки перебування при владі. Себто йдеться про випробуваний російський варіант. Оскільки демократичний світ не хоче мати справу з нашим президентом, йому нічого не лишається, як кинути країну в обійми Росії і цим заробити собі прихильність Москви.
І нарешті, по-четверте, нічого несподіваного у московських симпатіях Л.Кучми не знайдемо. Маючи менталітет парторга-директора військового заводу, який залежав від КҐБ та політбюро КПСС і по-особливому фінансувався за радянських часів; маючи дружину-росіянку, якій далеке все українське; пов’язуючи своє майбутнє не з державою, де він є президентом, а з Росією (подейкують, що в Підмосков’ї навіть земельна ділянка йому відведена для будівництва); – завдяки всьому цьому Леонід Данилович органічно прив’язаний до Москви.
Тільки у цьому світлі стають зрозумілими багато ненормальних фактів, як от: передача Росії Чорноморського флоту та укладення на невигідних для України умовах угоди про оренду, а по суті здача Севастополя та прибережної інфраструктури; заволодіння російським капіталом наших нафтопереробних заводів та мережі автозаправних станцій; залучення Росії до спільного виробництва розроблених українськими конструкторами сучасних літаків, зокрема АН-70, коли вітчизняні авіазаводи змушені продукувати тролейбуси; а тепер ось ще й створення російсько-українського ґазотранспортного консорціуму, що фактично означає втрату Україною контролю над магістральним ґазопроводом та мільярдних прибутків від його експлуатації – адже наша ґазотранспортна система включає 35,2 тис. км магістральних ґазопроводів, 122 компресорні станції, 13 підземних сховищ, розрахованих на збереження більш 30 млрд. кубометрів ґазу. Дорогою ціною доводиться розплачуватися Україні за підтримку Росією Леоніда Кучми...
Поїздка Віктора Януковича до Москви багато хто розцінює, як розглядини можливого наступника Леоніда Кучми. Що ж, це зовсім не виключається – московські правителі хочуть чітко знати, з ким доведеться мати справу і чи варто мати справу. І не приховують цього. Російський прем’єр Касьянов визнав: "Важливо було познайомитися, подивитися один одному в очі”. Щодо промосковських настроїв українського прем’єра сумніватися не доводиться – він публічно заявив про посилення “російського вектора” в українській політиці. Але тільки цього замало, росіяни лише тоді поставлять на Януковича, якщо переконаються, що донецький клан, який він представляє, відсунув на другий план на економічному поприщі інші клани і що він готовий віддати Росії більше, ніж інші клани.
Що ж до особистої відданості Януковича Кучмі сумніватися не доводиться – він довів це ділом на посту донецького, як у нас кажуть на московський кшталт, губернатора. Та це мало обходить московських владик. Як і його підмочене у кримінальному плані минуле, про що оприлюднювалося в мас-медіа. Їх цікавить українська власність та українська економіка та особа, яка спроможна буде поступитися більшою частиною цього. Якщо таку спроможність вони побачать в особі Януковича, то й, не дуже жалкуючи, відсунуть Кучму і зроблять ставку на Януковича.
Цього разу на поклін до Москви поїхало троє – Кучма, Янукович та Медведчук. У кожного були свої спонуки, які не завжди і не в усьому збігаються. Хоча збігаються в одному: жодному з них не дорогі інтереси України і вони без жалю пожертвують ними заради особистої вигоди. Тому і били поклони в білокам’яній...

10.12.2002

КАЖУТЬ – НА РІК, ХОЧУТЬ – НАВІК

27 січня 2003 року – запам’ятаймо дату, оскільки вона може обернутися для нас початком сумного відліку часу – у Києві помпезно, при напханій ущерть залі Національного Палацу „Україна” два президенти – Кучма та Путін – (обидва російською мовою) помпезно відкрили так званий День Росії в Україні. Ті, що не в залі – демократи й патріоти, – стояли в пікетах, і настрій їх був зовсім протилежний: про це свідчили плакати у їхніх руках та вигуки, які посилали Кучму геть разом із Путіним. І, як здається, вся демократична українська Україна була на боці не тих, що у залі, а тих, що мерзли на вулиці, щоб продемонструвати, що світ не обмежується залою Палацу і що думка президентів та їхніх прибічників, то ще не думка народу.
У принципі акція, що називається роком однієї державі на терені держави іншої, річ позитивна, покликана зблизити сусідні народи, глибше зрозуміти одне одного, визначити взаємовигідні, паритетні та рівноправні параметри співпраці. То чому ж так неоднозначно український народ сприймає Рік Росії в Україні?
Та тому, по-перше, що сумнівається якраз у взаємовигоді, паритетності та рівноправності. Підтвердженням цьому є вся наша історія впродовж трьох з половиною віків московської наруги, збиткувань, утисків українців, заборони їхньої рідної мови, винищування самого духу українського.
По-друге, хто не сліпий, той бачить, що ідея ця зародилася в Москві, і минулий рік був названий Роком України в Росії невипадково – така собі наживка на імперському гачку, розрахована на відповідний порух з боку української влади. І президент Кучма залюбки заковтнув наживку, вискочивши, як Марко з конопель: 2003 рік буде Роком Росії в Україні. Ось вам, братики старші рідненькі, нате, ми давно готові...
Що це абсолютно московська ідея, задумана в московських інтересах, легко переконатися на тому, як минув Рік України в Росії. Московська імперія палець об палець не вдарила, щоб зробити бодай крок назустріч Україні. Вона, як звикле, не дуже переймаючись засобами, все робила для себе за рахунок сусідів (винуватити її за це дарма, навпаки – приклад треба брати).
Щоб не бути голослівним, пошлюся на загальновідомі факти: угоду про зону вільної торгівлі з Україною Росія не підписала; з демаркацією лінії кордону і досі зволікає; українській продукції ставляться всілякі перешкоди; питання про пенсії нашим нафтовикам, що гибіли в Тюмені, добуваючи „чорне золото” за радянських часів, не вирішене; товарообіг між двома країнами за „рік України” скоротився на 20% або на 2,2 млрд. доларів; частка України в золотому запасі та активах колишнього СРСР за кордоном не повернута; вклади українців в колишньому ощадбанку Союзу на 40 млрд. дол. залишилися поглинутими Москвою; не тільки за минулий рік, але й за всі попередні, ні в Москві, де мешкає 800 тисяч наших земляків, ні в усій Російській Федерації, де за офіційними даними нараховується 5 млн. етнічних українців, „дружній” нам московський уряд так і не відкрив жодної української школи. Та, мабуть, досить, хоча цей перелік може бути продовжений. Хіба що можна проілюструвати ще лицемірність московських політиків: сумнозвісний мер Лужков на відкритті згадуваних Днів у Києві затягнув українську пісню, та повірити в його симпатії до України важко, бо ще зовсім недавно він співав іншої – Крим ісконно русская тєріторія.
По-третє, хто з нормальних українців може спокійно сприймати той блюзнірський і безсоромний факт, що Дні Росії розпочато у сумний 70-річний ювілей голодомору 33-го року, коли більшовицька Москва влаштувала геноцид українського народу, звівши в могилу понад 8 мільйонів українських селян? І досі вона не тільки не компенсувала Україні ці величезні втрати, а навіть не вибачилася за скоєне. Тільки закінчені манкурти та яничари можуть таке терпіти.
По-четверте, для кожного вдумливого українця не є секретом справжні наміри Москви. За ідеологічною димовою завісою у формі Року Росії в Україні прочитується нестримне прагнення до поглиблення економічної та інформаційної експансії на наші терени. Звичайно ж, Росія не збирається ліквідовувати свої військові бази в Криму, а хотіла б тут заякоритися навіки. Звичайно ж, їй мало наших нафтопереробних заводів, металургійних та алюмінієвих виробництв, автозаправних станцій, які за безцінь захопив російський капітал, – їй потрібен тепер ще й наш магістральний ґазопровід, для чого й запропоновано створити так званий міжнародний консорціум з управління нашою ґазовою магістраллю; їм потрібні й інші наші стратегічні об’єкти, які з різних причин ще не встигли перехопити загребущі московські руки.
Отже “російський рік” у нашім домі має на меті ні що інше, як посилення російського впливу в Україні. Можна лише здогадуватися, яких обертів набере процес зросійщення, коли у рамках “акції” Україну заполонить російська книга, російська культура, російська говірка, хоч усього цього і тепер маємо по саму зав’язку. За всім цим стоять старі інтереси “великої Росії”, укладені в нову московську стратегію, суть якої добре висловлена в російському прислів’ї “нє митьйом, так катаньєм” (не києм, то палицею). Себто, Москва давно зрозуміла, що у нинішніх умовах політичним та силовим тиском не повернути у “братерські” обійми свою колишню багатющу колонію під назвою Україна – цієї ж мети можна легше і простіше досягти, підпорядкувавши її економіку російському капіталові та маючи свого, промосковського, губернатора, хай він навіть називається президентом навіть держави, навіть самостійної та незалежної – як говорить українська приказка, чим би дитя не бавилось, аби не плакало.
А “дитя” давно і надійно прив’язане до московської колісниці. Ставши до стерна українського державного корабля, Кучма і не думає прокладати самостійний шлях в океані світової політики – він досить комфортно почувається в кільватері російсько-імперського крейсера. Ще б пак, адже саме Путін подав йому руку допомоги у розпал касетного скандалу. Саме Путін опинився поряд, коли весь демократичний світ відвернувся від нашого ґаранта. Та й не секрет, що саме Путін надасть йому притулок, коли в українського народу, врешті, увірветься терпець.
Нинішній президент Росії – прагматичний і далекоглядний політик, та, на відміну від нашого, патріот своєї батьківщини. Тому й зажив слави мало не героя російського. Чому приїхав в Україну на відкриття “року” особисто, йшлося вище. Чому його так запопадливо приймає Кучма, теж не секрет: за підтримку московського брата український брат половину держави віддав і ще половину ладен кинути у пащу російського ведмедя. Тим більше, що панувати йому не тільки за настроями українського народу, в якого він давно вичерпав кредит довіри, а й за Конституцією лишилися лічені місяці.
Саме це найбільше турбує і нашого ґаранта і його московського приятеля – хто ж сяде на український престол? Путіну дуже хочеться, щоб це була не така вже надто сіра та скомпрометована постать, як Кума, але така, як він, запопадливо вірна Москві. Маючи в Україні надійного васала-губернатора, можна легко вирішувати всі проблеми на користь Росії. Тож попутно московський гість пильно придивляється до реальних кандидатів на президентське крісло на наступних виборах. На кого поставить Росія, згодом побачимо, але факт, що це буде не Ющенко. Бо він настільки ж перспективний (має найбільшу підтримку народу), наскільки й небажаний, бо надто український.
Та хоч як там буде, але можна передбачити, що українська влада зробить усе, щоб українські президентські вибори відбувалися за російським сценарієм. І будьте певні, що московська катавасія в Україні хоч і запланована на рік, та розрахована навік. А тому не слід упадати в оману, а треба робити правильні висновки.

29.01.2003

МОСКОВСЬКІ ПРІОРИТЕТИ ПРЕМ’ЄРА ЯНУКОВИЧА

З’їзд Партії реґіонів, який відбувся 19 квітня 2003 року, має далеко нерегіональне значення. По-перше, це одна з найбільших політичних партій України (понад півмільйона членів); по-друге, вона є виразником інтересів донецького клану (і його ж політичною силою: 290 тис. членів партії живе на терені Донецького вугільного басейну); по-третє, вона фактично, обравши своїм лідером прем’єр-міністра України Віктора Януковича, подала свою заявку на претендента в президенти на наступних виборах. Отже, Янукович після з’їзду з категорії чистого господарника, що стоїть понад політикою, як він не раз це підкреслював, перейшов у категорію чистого політика. Власне, на з’їзді він цього й не приховував, заявивши, що його партія стане всеукраїнським явищем: “Партія регіонів – це незворотньо. Це не тільки надовго – це назавжди".
Що ж, час покаже, наскільки реальні політичні амбіції нинішнього прем’єра Януковича. На сьогодні рейтинґ його популярності в Україні не набагато вищий від рейтинґу ґаранта нашої Конституції. Про це свідчать і результати опитування, проведеного на замовлення журналу "Політична думка" 10-17 квітня 2003 серед 1632 респондентів. Якби вибори відбувалися в квітні цього року і кандидатами в президенти разом з прем’єром балотувалися Ющенко, Симоненко, Тимошенко, Мороз, Медведчук, Тигіпко, то, за даними соціологічного дослідження, Янукович міг би зібрати 6,1% голосів (для порівняння – за Ющенка проголосували б 22,7% виборців).
Та до виборів ще чимало часу, багато що залежатиме і від самого Януковича: він зможе підвищити свій рейтинґ передусім помітними позитивними змінами в економіці та соціальному житті країни, що з погляду сьогоднішнього дня дуже проблематично. Але вже й Леонід Кучма публічно визнав, що Янукович може бути кандидатом у президенти (треба розуміти – від влади) якщо успішно виконуватиме програму уряду, підтриману Верховною Радою. І, за глибокодумним натяком Кучми, не тільки кандидатом.
Однак сьогодні ми маємо політичний факт: прем’єр очолив Партію реґіонів і цим дав зрозуміти про серйозний практичний намір уступити в боротьбу за найвище державне крісло України. Тим більше цікаво зупинитися на його політичних орієнтирах.
Власне, вони не є несподіванкою: ще тільки-но ставши прем’єром, він виділив російські пріоритети і побував на традиційних оглядинах у Москві. Московський фактор традиційно відіграє ключову роль у політичному житті України. Власне, московська підтримка двічі привела на український президентський Олімп Леоніда Кучму, яку він і відпрацьовує в поті чола. На Москву відверто орієнтуються й інші політики, які можуть замахнутися на президентську булаву, зокрема, Віктор Медведчук. Тому Янукович, виступаючи перед делегатами з’їзду, просто не міг не розіграти промосковської карти, тим більше, що це не йшло всупереч його переконанням.
Отже, абстрагуємося від його загальних декларацій про зростання економіки та, так би мовити, про необхідність “вирівнювання” розвитку реґіонів, а зупинимося на двох вузлових політичних моментах , безпосередньо пов’язаних з інтересами нашої північної сусідки.
Найперше – це мовне питання. Не секрет, що Росія здійснювала і здійснює свою експансію передовсім на мовному фронті. І сьогодні не тільки московські політики на кшталт мера Москви Лужкова, а й найбільші демократи Федерації хотіли б, щоб російська мова посіла статус офіційної, якщо не державної (що за суттю одне й те саме) в Україні. Зросійщення використовується як досить сильний інструмент для послаблення національного імунітету українського народу, “розрідження” корінного етносу, закріплення чужоземного економічного та політичного впливу. Згадаймо, що найперше, чим розрахувався Кучма з Москвою за підтримку на виборах 1994 року, так це декларуванням необхідності запровадження в Україні двомовності, чим було дано сигнал на місця змістити акценти з української на російську мову. На партійному з’їзді СДПУ(о) її лідер Віктор Медведчук, який і сам не проти приміряти президентську папаху, фактично закликав “законодавчо закріпити правовий статус” російської мови, “оскільки вона є рідною або одною з двох рідних для більшості громадян України”.
Янукович ще не наважився на таку ж прямолінійність. Зробивши реверанс щодо визнання “безальтернативності державного статусу і пріоритетного значення української мови”, він заявив, що “Партія реґіонів вважає за необхідне всебічний розвиток російської та інших мов, якими розмовляє Україна (власне, так записано в Конституції України – В.К.). Російська та інші мови – це доступ до найбагатших у світі скарбниць культури. Це мова багатьох громадян України та мова спілкування окремих регіонів нашої держави”. Не важко помітити, що під прикриттям конституційної норми Янукович висловив ту ж суть, що й Медведчук. Фактично це стало основою практичної діяльності нинішньої владної вертикалі, що призводить до витіснення української мови не тільки в управлінських структурах, не тільки в інформаційному просторі, а й заміни її російсько-українським суржиком в обивательському середовищі загалом.
Навряд чи варто повторювати про шкідливість цієї ворожої українським інтересам позиції – адже кожен знає, що без мови немає нації. А якщо немає нації, то немає національної держави. Без національної мови народ перетворюється в населення, а держава – в територію. Кінцевий результат цієї політики – якщо й збережеться держава з назвою “Україна”, то українського у ній нічого не залишиться, бо не стане самих українців, а замінять їх справжні манкурти – істоти, позбавлені національної та історичної пам’яті.
Друга вузлова позиція Януковича – це порівняно нова у політичному обігу ідея подвійного громадянства. Схоже, що її як гасло прем’єр узяв на озброєння майбутньої передвиборної боротьби: "Наша партія виступає за впровадження інституту подвійного громадянства в Україні. – сказав він на з’їзді. – Бо вважаємо, що це дасть зробити соціально захищеними ті мільйони українців, які живуть і працюють за кордоном. А також задовольнити гуманітарні потреби різних національних груп суспільства".
Інститут подвійного громадянства для нинішньої України такий же шкідливий, як і двомовність. Арґументація прем’єра не витримує серйозної критики. Навряд чи “мільйони українців, які живуть і працюють за кордоном” потребують соціальної захищеності за Януковичем. Якщо йдеться про тих, що виїхали на заробітки, то саме тому вони і виїхали, щоб заробити, і саме тому не повернулися, позбувшись українського громадянства, що втратили надію вирішити свої соціальні проблеми на батьківщині. Якщо ж пан Янукович має на увазі політичну еміграцію часів Другої Світової війни, то вона живе набагато краще, ніж брати по крові на материзні. Отже ні перші, ні другі не потребують такої захищеності – її потребують ті мільйони, що бідують нині в Україні. Ось про них і повинна потурбуватися влада, і тут у прем’єра роботи непочатий край. Та це, як видно, його мало обходить.
Не важко здогадатися, що подвійне громадянство відкриє шлюзи для мільйонів зросійщених українців, що живуть на терені сусідньої держави і зацікавлені швидше у власній вигоді, ніж у кращій долі своєї історичної батьківщини, і жити в ній, звісно, не збираються. Тим, які справді хотіли б повернутися в Україну, щоб прислужитися їй, цілком достатньо одного громадянства – українського.
Мавпувати ж Тель-Авів, який оголосив усіх євреїв, хоча б де вони проживали, громадянами Ізраїлю, щонайменше некоректно. Ізраїльське подвійне громадянство дало можливість єврейській державі мобілізувати значні фінанси, помножити свою міць за рахунок одноплемінників, розкиданих по світах. Українське подвійне громадянство лише посилило б зміцнення п’ятої колони та фінансовий тиск на українську націю.
То на що ж розраховує Віктор Янукович, висуваючи неприйнятні для українських інтересів, зате вигідних для Росії прожекти? Відповідь лежить на поверхні: він покладає надію передусім на підтримку Росії та прихильність п’ятої колони й численного обивателя зросійщених реґіонів під час майбутніх президентських перегонів. І в цьому він намагався не відстати від Медведчука, запросивши, як і той, на свій партійний з’їзд представника керівництва російської фактично правлячої партії “Єдіная Росія”.
Хто з них переконливіше доведе свою гнучкошийність та запопадливість, для справжніх українців однаково – бо, говорячи мовою московитів, у цьому випадку неозброєним оком видно, що це є “два сапога пара”. Для українців важливіше, як зреагують на це виборці, чи дадуть себе обвести навколо пальця, чи зможуть вони протиставити підступним спробам власну національну гордість і справжнє вболівання за Українську Державу.
Будемо сподіватися на національну волю та здоровий глузд наших співвітчизників.

23.04.2003

У ПРЕЗИДЕНТСЬКОМУ КРІСЛІ УКРАЇНИ – ЛЮДИНА РОСІЇ

На початку вересня Кучму викликали до Москви на співбесіду з Путіним. Як колись на засідання політбюро викликали керівників радянської України. Цього разу формальним приводом вояжу українського президента до білокам’яної була презентація книги з банальною назвою “Україна – не Росія”, на обкладинці якої стоїть прізвище Кучми, але про це нижче. Справжньою причиною ж були переговори Путіна з Кучмою щодо якнайшвидшого підписання угоди про створення Єдиного економічного простору (ЄЕП) Білорусі, Казахстану, Російської Федерації та України.
Суть цього Єдиного економічного простору полягає в об’єднанні митних територій країн-підписантів, де функціонуватимуть механізми регулювання економік, засновані на єдиних принципах, що забезпечують вільний рух товарів, послуг, капіталу і робочої сили та проводиться єдина зовнішньоторговельна, податкова, грошово-кредитна і валютно-фінансова політика. Аж до запровадження єдиної спільної грошової одиниці та створення наднаціональних керівних органів.
З української сторони участь у розробці концепції цього новоутворення та відповідної угоди брав перший віце-прем’єр і міністр фінансів Микола Азаров – відомий українофоб, який навіть на 12-му році незалежності принципово не говорить українською мовою. Важко судити про вигідність чи невигідність для України входження до такого простору, не знаючи змісту підготовлених документів. Але виходячи зі стратегічної політики Росії, її дискримінаційних заходів у взаєминах з Україною, її великодержавних амбіцій, можна не сумніватися, що у новоутвореній структурі, як це бувало й раніше, домінуватиме Росія. Це по-перше. А по-друге, плановане підписання угоди суперечить положенням Конституції України. І по-третє, участь нашої держави у задуманому просторі суперечить усім документам, підписаними Україною щодо її європейської інтеграції і фактично зачиняє перед нею двері до Світової організації торгівлі (СОТ) та Європейського Союзу загалом.
Тому реакція в Україні щодо просторових намірів у бік Москви далеко не однозначна. Критично щодо цього висловився також Зленко, через що і став уже колишнім міністром закордонних справ (формальний привід його звільнення – досягнення граничного віку для чиновників такого рангу). Кабінет міністрів, який обговорював це питання 3 вересня також не дійшов спільної думки через названі суперечності, тому завершення обговорення перенесено на 10 вересня.
Але це не завадило Миколі Азарову на засіданні Кабміну з усією категоричністю заявити, що уряд України на нинішньому етапі підготовки до підписання президентами України, Росії, Білорусії і Казахстану концепції й угоди про створення Єдиного економічного простору чотирьох країн уже не може вносити будь-які зміни в ці документи. І це не завадило президентові України Кучмі підтримати впевненість Путіна про те, що концепцію буде схвалено, а угоду підписано на зустрічі глав держав четвірки в Ялті уже 15 вересня.
З Путіним все зрозуміло – він президент Росії і послідовно відстоює інтереси своєї країни. А чому Леонід Кучма, який значиться президентом України, ллє воду на млин інтересів сусідньої держави? А тому, що він не є українським президентом. І це можна простежити на численних фактах з його кроків на посту президента України. Практично всі міждержавні угоди, підписані Кучмою з Москвою, враховують передусім інтереси Росії, а не України: і договір про дружбу і співробітництво, і фактична передача Москві більшої і кращої частини Чорноморського флоту та його берегової інфраструктури, що суперечить Конституції України, і підтримка Кучмою всіх ініціатив Путіна, і сприяння московській економічній та інформаційній експансії в Україну і таке інше.
Зрештою, слова, винесені у заголовок цієї статті, не є вигадкою автора – це фактично слова самого Кучми у Москві на презентації його книги, вони безпосередньо випливають з його виступу.
Експромти Кучми цікаві не тільки мовною неоковирністю (щоправда, на презентації він говорив своєю рідною – московською), а й несподіваними одкровеннями, які у письмовому тексті його прислужники викреслили б. Виявляється, Леоніда Даниловича спонукала до ідеї написання книги не більше не менше як ідея зміцнення незалежності України (і це говорить людина, яка послідовно штовхає Україну в обійми північної сусідки!). У мене як громадянина незалежної України відразу виникають крамольні запитання: чому книга президента України видана в Москві, а не в своїй державі? Бракує поліграфічних потужностей? Якісні параметри українських поліграфістів гірші, ніж російських? Чому ж не підтримати вітчизняне книгодрукування?
Пояснення самого Кучми, що книга видана в російському видавництві тому, “що адресована вона багато в чому російським читачам”, що “саме в Росії потрібно більше переконувати, що Україна - це не Росія” мене не задовольняє. Бо що заважало видати її в Україні і завезти в Росію для тамтешнього читача? Але ні, видрукувана книга таки в Росії двома мовами – російською та українською.
Звідси інше запитання, що стосується саме мовного аспекту: чому книга написана російською? Пояснення Кучми таке: “Я не приховую, що книга написана російською мовою. Я дотепер не можу вільно писати українською. Говорю я вільно (Овва, яка завищена самооцінка! – В.К.), але не тією українською, якою мене лають наші письменники” (це вже ближче до істини, та, якщо бути точним, не тільки письменники, а й пересічні українці – В.К.). Можна погодитися, що український президент мислить по-російськи – це видно з його усних виступів. А в часи його прем’єрства йому навіть доповіді і виступи писали російськими буквами в українській транскрипції. Тож увійдімо в його становище, спробуймо зрозуміти, що йому справді чужа й незручна українська мова, яка є державною, що йому легше писати (якщо це він писав) російською. Але невже в Україні немає грамотних фахівців, які могли б перекласти це творіння російською, що й тут довелося звертатися до послуг російських громадян?
Запитання для тих, хто хоч трохи знає Кучму, стежить за його діями, слухає його виступи, в багато чому риторичні. Справа в іншому. Леонід Данилович Кучма не є українцем по суті – не за національністю, не за паспортом, у якому в часи незалежності навіть графу “національність” зняли, а за духом, за внутрішньою сутністю. Він, піднявшись на найвищий владний щабель у незалежній Україні, мислить по-московськи і московськими категоріями. Для нього байдужі інтереси України, він дбає про інтереси новітньої російської імперії і з висоти цих інтересів виступає. На презентації книги, де його супроводжував Віктор Черномирдін, Леонід Данилович видав такий пасаж: Росія, мовляв, зацікавлена в тому, щоб Україна була незалежною. Яке лицемірство, яка, вибачте, брехня! Та вся новітня історія після розпаду СССР побудована на зусиллях Москви відродити колишній Союз бодай в іншій формі та з іншою назвою. І нова ідея втягнення України в так званий єдиний економічний простір є ніщо інше, як практична реалізація союзобудівничих задумів Москви.
Та найбільше одкровення Кучми, висловлене експромтом, пояснює, хто ж насправді сидить у президентському кріслі України. Леонід Данилович сказав, російською, звичайно, дослівно так: “У Києві Росія завжди буде мати свою людину, в тому сенсі, що незалежність, українство України – в інтересах самої Росії (???– В.К.). Будь-який український президент буде людиною Росії у Києві (!!! – В.К), тому що іншої людини Україна не потерпить”.
Точніше не скажеш. Самовикриття вражаюче. Тепер і політично сліпий, і національно глухий збагне: у президентському кріслі України сидить людина Москви. А ми, наївні, шукаємо, в чому корінь бід українського народу!
Варто подякувати Лєоніду Даніличу, за відверте визнання, що не є українським президентом. Може хоч тепер український загал, ідучи до президентських виборів, врахує це визнання і зробить відповідні висновки.

04.09.2003 .

ЄДИНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ ПРОСТІР – КРОК ДО “СОЮЗУ НЕРУШИМОГО”

Що ближче 18 вересня – день зустрічі лідерів Білорусі, Казахстану, Росії та України в Ялті для підписання угоди про Єдиний економічний простір, – то тривожніше на душі в українців. Дуже неоднозначно серед українського політикуму зустрінутий намір президента Кучми втягнути державу В ЄЕП. Для такої тривоги – є серйозні підстави.
По-перше, підступність Росії добре відома ще з часів Богдана Хмельницького, коли військово-політичний договір з Москвою обернувся для України повним поневоленням. Колоніальна політика царської імперії щодо українців, жорстокі репресії часів імперії більшовицької, які викосили цвіт української нації: розстрілами, голодоморами, ГУЛагами винищили мільйони і мільйони людей. Все це раніше приховувалося і затушовувалося офіційною пропагандою, але нині стало відомо українській спільноті. Тепер вона не може вірити Москві, тепер вона пильно придивляється, а що насправді стоїть за російськими ініціативами.
По-друге, не тільки національно-демократичні сили (зокрема блоку “Наша Україна” Віктора Ющенка, представники якого збираються їхати до Ялти, щоб протистояти підписанню намічених угод), а й далекі від націоналістів діячі і багато просто чесних людей, фахівців різних галузей, висловлюють засторогу щодо втягнення України в ЄЕП.
Проти вступу України в ЄЕП висловився навіть міністр економіки і з питань європейської інтеграції Валерій Хорошковський. Представник України при ЄС Роман Шпек у листі до прем’єра Януковича справжньою метою ЄЕП назвав “знищення європейської інтеграції України, будь-яких перспектив вступу України до Європейського Союзу”. Народний депутат, член фракції соціалістів Микола Рудьковський вважає Єдиний економічний простір економічною примарою і геополітичною поразкою. Українська Національна Консервативна партія пішла ще далі, заявивши, “що над нашою рідною Батьківщиною нависла смертельна загроза. Режим бандократії на чолі з Л.Кучмою, зрозумівши, що доба його панування завершується і самотужки він більше не зможе пригноблювати український народ та розривати нашу країну на шматки, вирішив здати Україну Московії”.
Як відомо, і уряд, не схвалив документи про створення цього самого простору на засіданні 3 вересня, а одностайно відправив його на експертизу до відповідних міністерств – наскільки вони відповідають Конституції і Законам України. На другому засіданні Кабінету міністрів 10 вересня також не було підтримано пропонований варіант концепції єдиного простору.
По-третє, оприлюднена інформація про зміст підготовлених документів тільки підтверджує думку, що вони суперечать законодавству України та міжнародним правовим актам, підписаних Україною. Директор Центру миру, конверсії та зовнішньої політики України Олександр Сушко констатує, що Єдиний економічний простір – є абстрактним з юридичного погляду поняттям, в яке можна вкладати різні смисли, що й роблять політики Росії та України. Та за абстракціями проглядається справжній замисел, а саме: гармонізація макроекономічної політики та законодавств країн у тій мірі, в якій це необхідно для функціонування єдиного економічного простору, включаючи торговельну й конкурентну політику. Іншими словами, йдеться про глибоку економічну інтеграцію, та фактично про необхідність приведення законодавств сторін до спільного знаменника, щоб воно забезпечувало цю інтеграцію. Пан Сушко називає чотири внутрішні закони та правові акти і сім зовнішніх міжнародних договорів та інших документів, яким суперечить проект угоди про створення ЄЕП. Це, на його думку, не тільки створить перешкоди для вступу до Світової організації торгівлі, але й ставить під сумнів інтеграцію України до Європейського Союзу в найближчій перспективі.
До речі, обережніше, але за суттю таку ж засторогу висловлюють і функціонери Євросоюзу. Так, комісар з питань розширення Європейського союзу Гунтер Ферхойген, виступаючи перед студентами Інституту міжнародних відносин у Києві, застеріг, що “Україна повинна бути обережною у питанні ЄЕП. Якщо ЄЕП набере форму митного союзу, це призведе до певних наслідків, позначиться на природі відносин України з ЄС, а також вплине на вступ України до СОТ”.
По-четверте, неґативна реакція пропрезидентських сил на заперечення доцільності вступу України в ЄЕП тільки підтверджує, що нам хочуть будь-що нав’язати цей єдиний простір. Так, прем’єр Віктор Янукович, який також висловлювався проти підписання ялтинських угод, раптом змінив свою думку і вже готовий вступати до ЄЕП, оскільки тепер, за його словами, “від цього виграє економіка й український народ“ – можна тільки здогадуватися під яким тиском прем’єр повернув на 180 градусів. А голова Трудової партії України, він же голова Нацбанку Сергій Тигіпко вдався до відкритих погроз опонентам, заявивши, що партія відкличе з уряду міністра Хорошковського та віце-прем’єра Табачника, якщо вони виступатимуть проти створення ЄЕП.
Сам Кучма, незважаючи на гостру критику заявив, що все одно готовий підписати договір про створення ЄЕП. Він передбачив реакцію опозиції на цей крок, сказавши, що його звинуватять у тому, що він Україну продає. І зробив у властивому для нього стилі безпідставний випад проти опонентів – мовляв, це не він, а “вони продають національні інтереси України”.
Паралельно з реакцією влади наполегливо працюють залежні від неї засоби масової інформації, намагаючись убити в голови загалу версію про те, які нібито великі блага черпатиме Україна з єдиного економічного простору. А тут якраз під “гарячу руку” опубліковані результати проведеного Центром соціальних і політичний досліджень “СОЦІС” соціологічного опитування, за якими 70 відсотків респондентів нібито схвально ставляться до планованого міждержавного утворення. Ну, майже як за радянських часів, народ “схвалює і підтримує”
Хто насправді продає національні інтереси, можна судити зі змісту угоди про створення ЄЕП. Завдяки коментарям та цитатам з угоди, що потрапляють до ЗМІ, постає досить цікава картина. Навіть якщо абстрагуватися від неминучих неґативних економічних наслідків для України, що випливають із суті задуманого, а зупинитися лише на механізмі прийняття рішень у Єдиному планованому регулюючому наднаціональному органі, то стає зрозумілим, до чого йдеться. Адже передбачається, що рішення ухвалюватимуться не за допомогою консенсусу чи права вето для кожного учасника, а шляхом “зваженого голосування”. Кількість голосів кожної зі сторін при цьому визначатиметься в залежності від її економічного потенціалу. Рішення ж єдиного наднаціонального органу є обов’язковими для виконання всіма державами - членами ЄЕП. Депутат-соціаліст Микола Рудьковський навів конкретні цифри: Росія, внутрішній валовий продукт (ВВП) якої обчислюється сумою понад 420 млрд. дол., матиме 82,6 % голосів у наднаціональному регулюючому органі, а Україна з її 48 млрд. дол. ВВП – 9,43, Казахстан (28.26 млрд. дол. ВВП) – 5,6%, Білорусь (12,81 млрд. дол. ВВП) – 2,47% голосів. Як бачимо, проект угоди передбачає монопольне право Росії при прийнятті будь-яких рішень. Іншим відводиться роль статистів і виконавців цих рішень. Ну чим не колишній Радянський Союз? Хіба що зі зменшеною кількістю республік. У центрі Єдиного економічного простору, як і за Союзу, Москва. Як і за Союзу, вона домінуватиме і фактично командуватиме іншими учасниками, які називаються незалежними державами, але економічно (та й політично) будуть підпорядковані Єдиному регулюючому наднаціональному органу, першу скрипку в якому вестиме все вона ж – білокам’яна.
Нахабність Москви закамуфльована пунктом про різнорівневу та різношвидкісну інтеграцію, себто кожна із сторін може поетапно, коли вважатиме за потрібне, приєднуватися до єдиного простору. Однак цей пил в очі не повинен применшувати небезпеки для учасників-статистів: поступово замішане Москвою болото засмокче їх повністю.
Саме такий формат створення ЄЕП виробили віце-прем’єри четвірки – варто нагадати, що від України у цьому дійстві брав участь сумно відомий україноненависник Микола Азаров. Можна не сумніватися, що президент Кучма підпише угоду в Ялті, хіба що для відводу очей зробить незначні застереження. Не підписати він не може, бо не може не послухатися Путіна. Та й підпис його не матиме ваги без ратифікації Верховною Радою. А чи схвалить угоду парламент – вилами по воді писано. Однак Кучму мало обходить думка депутатів, як і думка української спільноти загалом: він залишається повністю зорієнтованим на Москву і в ній бачить своє майбутнє. В Україні, де його за різними опитуваннями підтримує 6–9 відсотків дорослого населення, перспектива на майбутнє далеко не райдужна. Навіть якщо зусилля кучмістів продовжити його перебування при владі не увінчаються успіхом, що цілком реально, то й тоді за той обмежений термін, що залишилось за законом сидіти у президентському кріслі, він може чимало ще завдати шкоди Україні та українському народові. Саме цього і треба найбільше остерігатися. Саме цьому слід протиставити консолідацію, волю і зусилля всіх національно-демократичних, національно-державницьких сил.

13.09.2003

P.S. 19 вересня – варто цей день запам’ятати: він може стати фатальним для України – у Ялті президентами Білорусі, Казахстану, Росії та України – Лукашенком, Назарбаєвим, Путіним та Кучмою – були підписані документи щодо створення ЄЕП. Все сталося так, як передбачалося. Кучма здав Україну Росії. Щоправда, йому таки під тиском обговорення проблеми ЄЕП у Кабінеті міністрів, Верховній Раді та в українському політикумі довелося зробити застереження (принаймні усно), що підписані документи не суперечитимуть Конституції України. Але й ця обмовка розгнівила Путіна. На спільній прес-конференції після підписання президент Росії виступав нервово, говорив на підвищених нотах. У Леоніда Кучми, тремтіли руки, що було помітно під час прямої телетрансляції, він навіть переплутав від хвилювання горобця із синицею, відомим прислів’ям, що краще синиця в руці, ніж журавель у небі, виправдуючи мотиви входження України до спільного з Росією простору. А збуджений Лукашенко видав секрет про те, що задум цей давно готувався і вперше обговорювався четвіркою у Путіна на квартирі в неофіційний обстановці. Все це свідчить, як не просто, під диктовку Росії, була підготовлена і підписана угода про створення вигідного для неї Єдиного економічного простору.
Хоч і передбачалося, що Кучма будь-що підпише Ялтинські документи, Україна прикру новину зустріла сум’яттям. Як відомо, ще до Ялти через несприйняття ідеї ЄЕП поплатився посадою міністр закордонних справ Анатолій Зленко, а після на знак протесту подав у відставку досвідчений дипломат, посол України в Румунії Антон Бутейко. Фракція “Наша Україна”, за словами Бориса Тарасюка, виступила з ініціативою про збирання підписів за початок процедури імпічменту президента Л.Кучми. Сам же Леонід Данилович пригрозив, що відправить у відставку міністрів, які виступали проти ЄЕП, якщо цього захочуть партії, за чиїми квотами вони обійняли свої посади.
Неоднозначна реакція й закордону на ялтинську подію. президент Молдови розчаровано сказав, що його країні тепер нічого не залишається, як зближуватися з Європою, а глава закордонного відомства Грузії Іраклій Менагаришвілі завважив, що в підписаних документах “є такі положення, які дуже серйозно пов'язані із суверенітетом і незалежністю держав”(читайте: з можливістю їхньої втрати”. Представники Євросоюзу у коректній формі дали зрозуміти, що “деякі аспекти ЄЕП можуть не узгоджуватися з європейськими прагненнями Києва”.
Словом, сталося: вступили... За обрисами ЄЕП вимальовуються контури нового Союзу з Росією в центрі. Буде зроблено все, щоб загнати у цю кошару й інші країни – колишні республіки СРСР. Різнорівнева та різношвидкісна інтеграція завершиться рівнооднаковим підпорядкуванням їх Росії з наднаціональним Єдиним координаційним центром (замість політбюро ЦК КПСС та союзного уряду), де правитимуть бал правителі Росії і чиї рішення, за угодою, є обов’язковими для виконання всіма членами Простору.
То ж чи до цього йшов український народ впродовж 12 років незалежності?
Ще не пізно сказати рішуче “Ні!” – але гуртом, дружно всією спільнотою. Голосом, який почув би світ та перед яким не встояли б ні кучми, ні путіни, ні медведчуки.

21.09.2003

МОСКВА ЗАВ’ЯЗУЄ ВУЗЛИ НАВКОЛО НАШОЇ ТУЗЛИ

Останнім часом громадська думка в Україні стривожена проблемами острова Коса Тузла в Керченській протоці, яка відділяє український Крим від російського Таманського півострова. Ці проблеми у прикордонній зоні створені нашою північною сусідкою, Російською Федерацією, яка несподівано, без попередження та узгодження з українською стороною, як це б годилося за міжнародними правилами, почала 29 вересня від свого берега зводити дамбу у напрямку до берега нашого.
Що ж є острів Тузла та чому ця вузька смужка суходолу посеред Керченської протоки викликала такі сильні прикордонні пристрасті?
Коса Тузла була на початку минулого століття з’єднана з Таманським півостровом, аж поки сильний шторм не вимив чотирикілометрову промоїну між Тузлою і Таманню. Піщана смуга суходолу завдовжки до 7 кілометрів і завширшки до 500 метрів стала островом. 1941 року радянські правителі вивели Тузлу зі складу Краснодарського краю й адміністративно підпорядкували Криму, який 1954 року став частиною Української УРСР, а по відновленню української державності – територією незалежної України. На острові розташовані пансіонати Керченського торгового порту і рибальського комбінату, український прикордонний пост, живе близько тридцяти сімей рибалок – громадян України.
Отже, як бачимо, острів Коса Тузла, колись географічно був з’єднаний з Таманським півостровом; адміністративно ж, як і Кримський півострів, входив до складу Російської Радянської Федеративної Республіки, а потім став територією незалежної України.
Насипати дамбу, росіяни розпочали невдовзі по підписанню ялтинських угод про Єдиний економічний простір і ведуть роботи високими темпами: щодня просуваються на 120–150 метрів. Поки що дамба будується на території Росії, але ж кожному зрозуміло, що вони не зупиняться, досягши умовної лінії державного кордону, що мета будівництва – з’єднати український острів з російським суходолом і, можна припустити, щоб установити на ньому свій прикордонний пост. За інформацією з російських джерел, на Тузлі планують розмістити один з новоросійських прикордонних загонів. І це не безпідставні припущення: на острові виявлено геодезичний знак, який встановлений росіянами перед початком будівництва дамби, що вказує: її спорудження орієнтоване на острів. А потім Тузлу відвідали емісари Росії, що назвалися тележурналістами, які запитували місцевих мешканців, чи не хотіли б ті поміняти громадянство – з українського на російське.
Звісно, все це не могло не викликати занепокоєння української громадськості. Тим більше, що за довговікову історію спілкування з Росією, не раз доводилося стикатися з московською агресивною нахабністю та підступністю. І цього разу офіційні російські чинники уникають прямої відповіді: навіщо будується дамба та яка кінцева мета цього всього. На запити української сторони Москва заявляє, що нічого поганого не відбувається, а просто місцева влада вирівнює прибережну смугу, щоб захистити берег від розмиву. Місцева ж влада в свою чергу як води в рот набрала, що свідчить: все це затія Кремля.
А чого ж чекали українські державці від Москви?
Щоб та визнала, що хоче відібрати контроль України над Керченською протокою: адже хто володіє Тузлою, той контролює прохід чиїх завгодно кораблів і суден з Чорного в Азовське море?
Чи щоб Москва призналась, що її заздрощі беруть, бо Україна отримує близько 200 мільйонів доларів на рік за пропуск до 9000 суден через Керченську протоку, а платити здебільшого мусить Росія?
Чи щоб білокам’яна підтвердила, що не хоче визнати колишній радянський кордон через те, що Україна тоді отримає до 70 відсотків акваторії Азовського моря, де відкрито 125 перспективних малих родовищ нафти і ґазу, та матиме домінуюче право вилову риби?
На жаль, українські державці поводять себе не як лідери незалежної держави та її патріоти, а як боязливі васали Москви. Урядовці, зокрема Міністерство закордонних справ, реагують мляво – аби чогось не трапилося, аби не загострювати ситуації. І тільки, коли росіянам залишилось подолати останні 400 метрів, щоб дамба дістала суходолу, МЗС України направило ноту російському відомству у закордонних справах. І то після нахабного прохання російського МЗС терміново надати йому “копії документів, включаючи картографічні, на підставі яких українська сторона робить свої припущення про приналежність їй коси (острова) Тузла”. Цим “проханням” російське керівництво розкрило справжню суть будівництва дамби.
Але ж давно відомо, що сила рахується лишень із силою. Тільки-но український прикордонний пост було перетворено на заставу, підсилено кількісно й технічно, а прикордонники почали “психологічні” навчання, як захищати доручену ділянку кордону, то російські будівельники, за свідченням народного депутата Ігоря Осташа, припинили будівельні роботи і звернулися до російської влади з вимогою ґарантувати їхню безпеку. Та коли наші прикордонники отримали наказ у випадку порушення кордону бойової зброї не застосовувати, будівництво відновилося з початковими темпами.
президент України Леонід Кучма тривалий час відмовчувався, коли вся Україна, стривожена діями Москва, стривожено гула. І тільки після обговорення проблем українсько-російських взаємин у Верховній Раді, коли була ухвалена заява з приводу подій біля острова Тузла, у Леоніда Даниловича з’явився дар мови. Відповідаючи на запитання журналістів у Дніпропетровську він розцінив дії Росії, як недоброзичливі (не посмів сказати, що це грубе порушення міжнародної практики). І тут же вибачливо сказав: “Я переконаний, що ніякого механічного порушення кордону з Україною не буде” (боронь Боже образити правителя Росії Путіна). А міг би на самому початку виявити твердість, принаймні, серйозно переговорити зі своїм другом Путіним і добитися припинення московської провокації. Та, як звикле, наш ґарант вирішив за краще бути осторонь.
Щоправда, міністра закордонних справ України Грищенка відрядили до Москви, щоб з перших рук отримати відповідні пояснення. Нічого конкретного по суті йому не сказали. Однак домовилися продовжити переговори в Києві 30 жовтня. На той час, якщо спорудження дамби вестиметься нинішніми темпами (а в цьому ніхто не сумнівається), вона з’єднає таманський берег з Тузлою. президент, як завжди у критичні моменти, умив руки, покинувши Україну майже на два тижні: з 20 по 31 жовтня він перебуватиме з візитом у країнах Латинської Америки. Дуже зручна позиція: якщо й трапиться щось неприємне дома, якщо Росія відкрає шмат української території, то нібито президент до цього непричетний, бо відбувалося все без його участі. Лідери інших країн у разі виникнення екстремальних ситуацій переривають найважливіші візити і поспішають у свою країну – відчувають власну відповідальність за те, що діється при них і без них. До речі і прем’єр-міністр з 22 жовтня здійснює вояж у Прибалтику – справді-бо, ніби змовилися покинути Україну, коли найбільше загострився українсько-російський конфлікт.
Справді-бо, взаємини України з Росією далеко не безхмарні. Зокрема, з часу відновлення української незалежності залишається й досі відкритим визначення кордону по Азовському морю. У договорі про державний кордон між двома країнами, підписаному на початку нинішнього року Путіним і Кучмою, узгоджена була тільки сухопутна його частина; акваторія ж Азовського моря і Керченської протоки визнані внутрішніми водами держав. Як ділити ці води – спільного погляду не знайдено. Росія хотіла б поділити акваторію тільки по дну, а Україна слушно наполягає, щоб ділити і по поверхні. Такий підхід не в інтересах Росії. І ось тут питання про Тузлу стає стратегічним, бо хто володіє цим островом, той володіє всім.
З усього сказаного випливає: у Росії конкретний приціл, – використовуючи прикордонну неврегульованість, відхопити шмат української території. Порушення норм міжнародного життя її мало обходить, оскільки вони впевнені: ні Європа, ні Америка не будуть дражнити російського ведмедя заради якоїсь української коси, що стане російською. Скорше за все вони якщо щось і відреагують, то в загальних фразах, які нікого ні до чого не зобов’язують.
Україна ж навряд чи застосує зброю для оборони своєї території, про що вже дала зрозуміти. президент же Кучма, виявляє дивну толерантність (може негласно все уже погоджено з Путіним, не вперше ж Леоніду Даниловичу здавати українські інтереси?).
Ось тут вдумливий українець вкотре пошкодує, що свого часу лідери його держави віддали Росії тактичну ядерну зброю (кілька ракет, які зайняли б оборону, були б найкращим стримуючим фактором), а за нею – і стратегічну. Навзамін отримали голу декларацію США і Росії ґарантувати територіальну цілісність нашої держави. Цим папірцем, звісно ж, кордону не прикрити і ласих прихопити шмат нашої території не відлякати.
Прикордонний конфлікт на Азові, що назріває, не варто відривати від підписання угод про створення Єдиного економічного простору. Ці документи має ратифікувати ще Верховна Рада, а зробити це в нинішній ситуації дуже непросто. Росія, побудувавши дамбу і поставивши цим українську громадськість перед фактом, може відмовитися від намірів пересунути свій кордон на територію нашої держави. Зрозуміло, в обмін на ратифікацію єепнутих угод. Але тоді територіальні претензії і посягання Москви будуть задоволені автоматично: адже в передбаченому угодами Єдиному регулюючому наднаціональному органі, рішення якого обов’язкове до виконання всіма сторонами, Росія одноосібно матиме понад 80% голосів. Отже, одноосібно прийматиме будь-яке рішення. Україна ж одноосібно має його виконати. Тому, можна припустити, що вузли, що їх затягує Москва навколо Тузли, тільки початок. На черзі може постати Крим, на який Росія давно роззявляє рота, та й вся Україна може потрапити у приготовлений нею зашморг.
Словом, виходить, як у прислів’ї: не вмер Гаврило, так галушкою задавило. Так було завжди, коли українські провідники не мали національного стержня та не відстоювали національні інтереси. Так буде доти, доки український народ терпітиме на чолі держави неукраїнську владу. І все ж таки, скільки мотузці не витися, кінець буде.
Тільки б швидше...

PS. Коли ґазета уже версталася, до ЗМІ дійшла інформація, що ситуація навколо острова Коса Тузла загострюється. Преса повідомила, що, за словами російських дипломатів, про будівництво дамби Путін домовився з Кучмою. У світлі цього стає зрозумілою тривала мовчанка президента України з приводу нахабних дій Росії і його фактична втеча з країни в закордонний вояж у критичні дні. Росія ж розперезалася зовсім – глава адміністрації президента Путіна Олександр Волошин заявив, що Росія не поступиться Україні Керченською протокою і готова застосувати для цього бомбу. В Україні ж дії Росії і її можлива агресія викликала процеси солідарності різних сил і хвилю патріотизму та консолідацію нації – у Києві та Львові громадські організації ведуть запис добровольців, готових захищати українську територію від посягань.
Залишається тільки сподіватися, що до трагічної розв’язки справа не дійде, що президенти обох країн пішли на такий крок заради передвиборного піару і, як домовились про будівництво дамби, так само домовляться і про його припинення. Хоча апетит приходить під час їди, а апетити російських імперських шовіністів і без їди завжди відзначалися непомірністю.

20.10.03

До змісту Віталій КАРПЕНКО ВИКЛИКИ ХХІ ВІКУ ПОЛІТИЧНІ ХРОНІКИ ПЕРОМ ПУБЛІЦИСТА