Доки буде неукраїнською Україна?

(про книгу Віталія Карпенка і не тільки)

Днями я почув по радіо гіркий коментар одного з чільних діячів польської правоцентристської "Громадянської платформи". Політик, який донедавна посідав помітну посаду в уряді Є.Бузека, говорив гранично відверто: ми, поляки, чулися цілковитими ідіотами, коли, встоявши перед шаленим тиском зі Сходу й Заходу, оголосили, - дамо згоду побудувати обхідний газопровід, лише коли на це погодиться наш стратегічний партнер - Україна; а за якихось п'ять днів Л.Кучма заявляв: а ми не маємо нічого проти того газопроводу.
Про згубність тодішньої позиції українського президента, що відверто межувала зі зрадою - і польського партнера, і власного народу - було сказано вже чимало. Її витлумачили в світі цілком однозначно. Вже згадуваний мною польський урядовець не втримався від порівняння: "Танго танцюють твоє. А в нашій ситуації партнерка-Україна то раптом відходила й сідала на стілець, а то починала вибивати російського "трєпака"".
Тоді, рік тому, було втрачено історичний для України шанс. Адже новий уряд польської лівиці, попри всі ритуальні заяви про важливість українсько-польського співробітництва, ледве чи опиратиметься пропозиціям Москви, і газ невдовзі піде в обхід нашої території. А відтак Україна втратить один з небагатьох важелів, які зміцнюють її позицію в складному переговорному процесі з Росією.
На жаль, таких помилок, що межують зі зрадою, в діях української влади (яку вже вісім років очолює Л.Кучма - спершу як прем'єр, а згодом - як президент) було аж надто багато. Тут - і навіки змарнована можливість провести ефективну приватизацію в інтересах більшості громадян. І втрачена нагода побудувати єдину помісну церкву (до цієї мети доведеться йти ще довго через тяжкі випробування). І знехтуваний шанс побудувати справедливе громадянське суспільство, яке гармонійно ввійшло б до об'єднаної демократичної Європи. Цей перелік можна вести ще багато сторінок.
То що ми мали в Україні протягом минулих десяти років: крах безпідставних ілюзій (якщо незалежність насправді могла дати значно менше, аніж люди на те сподівалися - саме в цьому нас переконують і комуністи, й проросійські політики)? Чи втрату реальних можливостей? Переконаний: ми могли (й мусили!) жити набагато краще, аніж живемо сьогодні. Проте нашими провідниками було зроблено надто багато помилок, - забагато, щоб вважати їх збігом звичайних випадковостей.
"Наявний аналіз та названі факти, розглянуті у взаємодії та взаємозв'язку, наштовхують на думку про невипадковість усього того, що відбувається в Україні і з Україною". Так пише в своєму щойно виданому Інститутом відкритої політики дослідженні "Антиукраїнські тенденції в українській державі" відомий український публіцист, довголітній редактор легендарного вже сьогодні "Вечірнього Києва", професор Київського національного університету ім.Шевченка і доктор Українського вільного університету в Мюнхені Віталій Карпенко.
На основі розгорнутого аналізу ситуації в різних сферах суспільно-політичного та соціально-економічного буття нашої держави автор доходить невтішного висновку: "Надії на краще життя, на розквіт самостійної, незалежної, соборної України не справдилися. У цьому найбільша трагедія новітньої України. Суть її, висловлюючись фігурально, криється в тому, що живемо на нашій, але не своїй землі, маємо свою, але не нашу владу".
Автор виокремлює об'єктивні передумови сьогоднішньої кризи - наслідки понад трьохсотрічного колоніального статусу України з насильницькою денаціоналізацією, фізичним геноцидом українського народу, що не могло не призвести й до глибоких ментальних зрушень, які досі не дають сьогоднішнім українцям випростатися. Але не менше важать і суб'єктивні обставини. Надто бо продумано, систематично і цілеспрямовано, як пише В.Карпенко, ведеться робота проти України як національної держави та проти української нації.
У книзі автор наводить основні вияви такої роботи. Так, у сфері економіки робиться все, щоб позбавити український народ власності. У сфері етнічній нав'язується модель етнічно незабарвленої "політичної нації" як механічної суміші представників усіх національностей, які проживають в Україні. У духовно-культурній та ідеологічній царині триває знецінення народної моралі, народ намагаються позбавити національного стержня. У мас-медіа триває не тільки трагічне згортання свободи слова, а й активне захоплення українського інформаційного простору.
В.Карпенко наголошує й доводить свою тезу фактами: найбільше зацікавлена в українському факторі Росія. Російські політики відверто заявляють: без поновної інкорпорації України велика Росія неможлива. І Росія з перших днів української незалежності розробила чітку стратегію взаємин із нашою державою, якої послідовно дотримується, виходячи з власних національних інтересів. Натомість Україна щодо Росії такого стратегічного плану ніколи не мала.
Антиукраїнські сили роблять усе для того, щоб Україна далі залишалася не державою, а територією, щоб українці були дезорієнтованим, денаціоналізованим населенням, а не народом. І слабка, сіра, корумпована, українська за місцем розташування, але не українська за своєю суттю влада фактично сприяє здійсненню цих планів.
Книга В.Карпенка з'явилася дуже своєчасно. Досі, хоч як це дивно, ми практично не мали чесної спроби всеохопного інтегрального погляду на все, що відбувається в Україні - з метою знайти закономірності цих процесів, а відтак вказати шляхи лікування недуги. На думку спадає хіба що грунтовне дослідження "П'ять років української трагедії", надруковане за підписом Є.Марчука в переддень президентських виборів 1999 року. Проте сьогоднішній секретар РНБО у своїй практичній діяльності зовсім не спирається на положення тієї справді доброї й безумовно вартої перевидання праці.
Книга В.Карпенка водночас дає переконливу відповідь тим переляканим українським "патріотам", які переконують: головне - держава, а яка вона - вже не суттєво. А відтак опозиція чинить тяжкий гріх, виступаючи проти режиму Л.Кучми і розхитуючи тим основи української державності.
Автор на численних фактах доводить: головним руйнатором державності є саме сьогоднішній владний режим, і його дальше перебування при владі означає дальше економічне уярмлення України й духовне уярмлення українців. Він, не приховуючи, розповідає про те, як наші "умірковані" (використовуючи незабутній термін В.Винниченка) самі докладають зусиль до руйнування українства. Так, скільки слів про підтримку української преси чули ми від керівника Держкомінформу І.Драча. І саме І.Драч прирік на знищення популярну київську україномовну "Вечірку", відмовивши про всяк випадок у державній підтримці газеті, яка наважувалася критикувати Л.Кучму. А натомість газетний ринок безперешкодно наповнюють все нові й нові російськомовні видання...
І проте книга В.Карпенка не має характеру таких звичних для української публіцистики "плачів". Автор має чітку позитивну програму. "В неукраїнській владі, - пише він у підсумковій частині дослідження, - криється корінь зла. Отже, найголовніше завдання замінити владу - кланово-олігархічну на демократичну, космополітичну на національно-патріотичну, злодійську на чесну й порядну, авторитарну на підконтрольну суспільству, загалом же - неукраїнську на українську".
Для цього ми повинні сконсолідувати титульну українську націю на основі української національної ідеї, мови, єдиної помісної церкви. Для цього ми повинні відвоювати наш інформаційний простір, домогтися свободи слова (бо лікує тільки правда). Для цього повинні повернути нашу високу культуру з її теперішнього маргінального стану, зробивши її наріжним каменем патріотизму й державотворення. Виконати ж цю програму - залежить від української демократичної опозиції, від її політичної зрілості, від того наскільки всі патріотичні, державницькі, антиолігархічні сили зуміють згуртуватися напередодні виборів березня 2002 року.
Проте виконати цю програму неможливо без широкої просвітницької праці. Саме такому просвітництву слугує написана зрозумілою, публіцистично наснаженою мовою, пронизана гарячою любов'ю до України праця В.Карпенка.

"Патріот України" №25 4-10 жовтня 2001 року
Анатолій МАТВІЄНКО,
народний депутат України, Голова УНП "СОБОР",
президент Інституту відкритої політики