Перша пригода трапилась в Борисполі, друга – в Астані; хоч вони нічим не пов’язані між собою, та мають певну типологічну схожість. Але по порядку.
До Алмати та Астани можна долетіти раз на тиждень тільки рейсом Казахських авіаліній. Хоч ми з Буртиком завчасно приїхали в аеропорт, та через неуважність могли не потрапити на літак – як звикле, ми влаштувалися в кріслах центрального залу очікувань, не завваживши, що то був зал так званого терміналу В, а пасажирів нашого рейсу відправляли з терміналу А, про існування якого ми й не здогадувались. Та час ще був і ми, вхопивши наші валізи, пішли шукати термінал А. Він виявився дещо на задвірках і не такий комфортабельний, як термінал В, але ми встигли якраз на реєстрацію квитків. Дві жіночки сиділи за стійкою, зважували валізи та ручну поклажу, видавали талони на посадку. У нас виявився наднормативний вантаж: дозволяється на цих рейсах перевозити на один квиток лише 20 кілограмів, що дуже подивувало звиклого до міжнародних стандартів Буртика, а ми прихопили ще валізу книг для українців у Казахстані і вони заважили на якихось 15 чи 18 кілограмів більше, ніж нам обом разом можна було взяти на борт лайнера згідно встановлених правил.
– Треба доплатити, – мовила неголосно блондинка, переглянувшись з колегою, і відклала вбік наші квитки. Пасажири проходили один за одним повз нас, а ми терпляче чекали невідомо чого. Нарешті мені увірвався терпець і я запитав, чого ми чекаємо і доки? Блондинка удала, що не чує. Я повторив голосніше. Тоді вона зі злом відрізала:
– Чекаємо, доки касир прийде.
Коли я побачив у черзі молодого чоловіка без валіз з одним тільки кейсом, мене осяйнуло. Підійшовши до нього, я тихо пояснив ситуацію: ось, мовляв, ми веземо книги для діаспори і це дещо перевищує дозволене правилами; оскільки він не має вантажу, то чи не взяв би на свій квиток наші книги? Хлопець, який назвався Сашком Принцем, летів з Німеччини до Алмати справді порожнем і люб’язно пристав на мою пропозицію. Та не там то було – блондинка, як виявилось, пильно стежила за нами і рішуче запротестувала:
– То не ваша валіза, – звернулася до хлопця, – а он тих добродіїв. Я не можу пропустити.
– Хіба це має значення? – дивувався пасажир. – Адже я без речей і беру цю валізу на свій квиток.
– Немаєте права! – мов холодним душем обдала блондинка.
Тут якраз нагодився представник Казахських авіаліній, як і обидві жіночки, з українським прізвищем, але російськомовний. Звернулись до нього: чому не можна провезти багаж на вільний квиток? Не встиг він ще рота відкрити, як застрочила, мов з кулемета блондинка:
– То не цього пасажира валіза, а он тих двох, що не хочуть доплачувати…
Представник, вислухавши, відрубав:
– Ніззя!
Тим часом прийшла касирка і мовчки спостерігала за суперечкою. Іванові також набридло це все і він махнув рукою:
– Не тратьмо часу, дізнайся, скільки треба доплатити, – і вийняв гаманець.
Ми разом підійшли до касирки і я запитав, скільки ж треба доплатити? Касирка притишивши голос, мовила:
– Ось піде начальник, спробуйте домовитись з дівчатами…
Іван здивовано звів брови:
– То скільки треба доплатити?
– Сорок чотири долари, – невдоволено відповіла касирка і знехотя стала виписувати квитанцію.
Потім, пройшовши до залу, з якого проводиться посадка пасажирів, ми, чекаючи ще биту годину, оскільки літак запізнювався з невідомих причин (жодна інформація не оголошувалась), обговорювали подію, розглядаючи квитанцію на доплату, в якій сума цієї доплати не була проставлена.
– Нічого не розумію – стенав плечима Буртик. – Чому така тяганина?
– А що тут розуміти: все підводилось до хабара. Можна було обійтися двадцятьма доларами, якби в руки тій блондинці. Та не переживай, Іване, нас все одно обдурили, не проставивши суму доплати в квитанції.
– Ну й ну! – тільки й спромігся сказати подивований Буртик. Але до нашої розмови приєднався негр Ахмед із Судану, що сидів поруч, досить добре знав російську мову і розумів українську.
– О, тут побори постійні. Коли купував квиток, мусив переплатити 2 долари. Торік за візу в Казахстан я заплатив 35 доларів, а цього року аж 145.
Та ось запросили на посадку, і ми разом з іншими пасажирами, попрямували до виходу, забувши несподівану прикрість.
Згадати про неї довелося по прибуттю до Астани. Я досить швидко пройшов митний кордон, а Буртик зі своїм американським паспортом підозріло надовго затримався в кімнаті казаха-митника. Я прочинив двері і, зайшовши, запитав дещо розгубленого Буртика:
– Що трапилось? – Знаючи, що Буртик майже не розуміє російської, якою тут розмовляли, поцікавився: – Чи не потрібна допомога?
Як з’ясувалося, затримка сталася через те, що Буртик чи то погано розуміючи російську мову і не знаючи казахської, чи то від хвилювання, що прибув у країну перебування його брата, чи то від першого і другого, не перелічив свої гроші, а записав суму у декларацію по пам’яті. Митник попросив перерахувати гроші – виявилося на 150 доларів більше від задекларованого. Підозрювати, що Іван міг їх приховати, зовсім нелогічно: у цьому не було жодної потреби, та й взагалі в американців не прийнято заглядати в чужі кишені, а в свої зайвий раз запускати руку тим більше. Я зайшов саме тоді, коли худий, довготелесий казах-митник вичитував Буртика за злісне порушення казахських законів і вимагав заплатити штраф. Я спробував пояснити, що йому зовсім не треба приховувати тих півтораста доларів, що чоловік просто помилився, тим більше, що не знає російської мови і тому хвилювався, та все було дарма.
– А скільки ж треба заплатити того штрафу? – поцікавився я.
– Згідно із законодавством Казахстану – 76 мінімальних зарплат, – скоромовкою відповів митник.
– І яка ж це сума в доларах? – намагався я повернути його на конкретику.
– 100 доларів, – відповів митник, не моргнувши оком. Зате у мене брови поповзли вгору:
– За що?
Митник дещо знітився, але тут на виручку кинувся другий митник, який непомітно підійшов і мовчки слухав наш діалог:
– Оскільки порушення закону здійснено вперше, то можна обійтися п’ятдесятьма доларами.
Іван Буртик слухав і дивувався, так і не збагнувши, за що його штрафують. Однак, махнув безнадійно рукою, мовив до мене:
– Облиш, Віталію. Час і нерви дорожчі, – вийняв гаманець і, діставши п’ятдесятидоларову купюру передав її довготелесому. Той узяв гроші й милостиво відпустив “порушника”, звісно, забувши виписати квитанцію.
Мені було прикро, що двічі протягом дня Буртикові довелося без всяких серйозних підстав виймати з власного гаманця “на лапу” майстрів поборів із двох країн, і принагідно я намагався пом’якшити ці пригоди. Іван мужньо робив вигляд, що не надає їм значення. Він, сердешний, не міг тоді знати, що попереду його чекають куди серйозніші фінансові випробування.
Другодні, уже без Івана, мені довелося зустрічати Аскольда Лозинського, що прибув пізнім вечором до Астани рейсом з Європи. Літак приземлився, довго виходили пасажири. А Лозинського все не було. Нарешті він також вийшов, чи не останнім. Виявляється з ним повторилась та ж історія, що й з Буртиком. Не надаючи значення заповненню декларації, Аскольд заокруглив валюту, що мав з собою, з точністю до сотні і не врахував якісь там кількадесят доларів. Митник, звісно ж, виявив розбіжність суми в гаманці із вказаною в декларації і заправив штраф у 65 доларів, що перевищувало суму, на яку Лозинський “обманув” митницю. Так-сяк володіючи російською, Аскольд спробував довести неправомірність штрафу, та все дарма. Тоді він не витримав і попросив перекладача. Коли той прийшов, звернувся до митника англійською:
– Гаразд, я дам вам 65 доларів. Але Ви маєте назвати мені своє прізвище і посаду, щоб я міг повідомити Держдепартамент США, а він у свою чергу – Посольство Казахстану про те, що з громадянина Сполучених Штатів у Казахстані вимагали хабара за в’їзд у країну.
Тут митника ніби підмінили:
– Оскільки ви вперше, за незнанням порушили закони Казахстану, то цього разу вам прощається…
Лозинський тільки іронічно посміхнувся, забрав свої речі і пішов.
Я так детально описую ці випадки поборів не для того, щоб посмакувати подробиці чи кинути тінь на окремих людей, а, по-перше, щоб відзначити типовий дух хабарництва і поборів, які пустили глибокі метастази в чиновницький організм пострадянських республік, що стали незалежними державами; по-друге, попередити інших: пильнуйте, якщо потрапите в таку ж ситуацію – умійте постояти за себе і поставити на місце нахабних службовців.
Звичайно ж, метою моєї поїздки було зовсім не викриття подібних ганебних випадків, хоча б якими типовими вони не були, а побачити на власні очі, розібратися, як живуть українці на казахській землі, і розповісти про це людям. Тому прошу сприймати описані епізоди як принагідний промовистий штрих до нинішніх життєвих атрибутів, таких характерних для країн з недорозвинутою демократією та правовим нігілізмом.