Народе мій!
Многоликий у своїй національній розмаїтості!
Монолітний у своїй єдності!
Схиляю перед тобою свого довгого носа і стаю на коліно.
За те, що ти встав з колін.

Слава Богу, «світле майбутнє» позаду. Слава Богу, ти вже не працюєш на «благо отечества», а на своє благо. Слава Богу, «отечество» вже околіло. Зосталися тільки собачаки, які ще виють по тому «отечеству». І на нас погавкують. Але чим ближче до Божої благодаті, тим чорти скаженішають у хаті. Перебісяться.

Святі отці і парафіяни!
Православні і лівославні!
А ви бачили живого чорта? У церкві?
Я бачив. У подобі старшої сестриці Гафії.
Як він молився! Як бив поклони! Як виціловував святі ікони! А вийшов з храму, зустрів парафіянку, що вийшла з іншого храму, — очі вогнем, на голові повилазили роги, пазуряками уп'явся в її волосся. І гамселить. За свою парафію...
Зведіть взори до небес святих. Скільки церков там бачите? А священиків скільки?
Молимося Богові, а не священику. І він для нас єдиний на небесі — Всевишній.
І на землі для нас єдиний Бог — Україна.
Тож самі єдині будьмо. Душею. Серцем. І помислами своїми.
Бо всякій нечисті хочеться, щоб ми чубилися. Щоб ми сварилися. Бо де нема злагоди — нема єдності. А єдності нашої дуже бояться оті собачаки, які хотіли б нас бачити вічними рабами.
Тож хто де хоче, молімося. Але любімося. І, як кажуть галичани: маймося, тримаймося, шануймося і не з'їдаймося! Бо нас ще буде кому їсти!

Народе ковбасолюбивий!

Немає дешевої ковбаси. Свині свинячою дорогою йдуть за кордони рідної землі. А нам зостається лише свинство. І чуже, і своє.

Співробітниця Гаврила з «Мозамбіка», свинарка Астраущенко з цього приводу каже:
— Нехай ідуть. Ліш би не було гражданськой войни. А то, як ми їм не дамо, вони могут на нас пойті...
Що ж до іншого м'яса, то ми, в основному, розводили голубів.
Домінуюча порода — «голуб миру». Правда, його живого ще ніхто не бачив. Лише на картинках. А з голубів, як казав дід Тимоха, користають відразу три господарі: яструб має м'ясо, вітер— пір'я, а господар — лайно...
З цього продукту, як відомо, ковбасу не зробиш.
Але ковбаса дешева у нас буде. Та ж свинарка Астраущенко обіцяє:
— В ознаменованіє международного дня трудящихся я могу дать від льохи Альфи по 25 поросят. Тільки, щоб колгосп купив породистого брокера. А то по телевізору патякають: «продається брокерское место», а брокера не продають. Мест у нас своїх вистачає. Півсвинарника.

Чарка у нас є.
Поки на нашій суверенній землі ростиме хоч один буряк, чарка у нас буде.
Правда, дещо наростають національні амбіції. Дехто з вузькопатріотичних міркувань не хоче пити «Русскую» і «Московскую».

Штани.

Нема. Але те, на чому носити, є, і, слава Богу, не схудло. А як почне марніти, то й штани знайдуться. Ті, якими запаслися у попередні роки.
Коли ми були у вічній мерзлоті, носили штани ватяні.
Коли нас перегнали у печеру розгорнутого соціалізму, ходили зовсім без штанів. І босі. Тому й світ називає нас «комуністичною босотою».
Вожді дбали, щоб у нас на кожну душу було достатньо чавуну.
І сталі. І свинцю. Тому майже всі ходили в сталевих наручниках, їли з чавунних банячків. А коли діставали свою порцію свинцю, лягали під чавунні плити. Там штанів не треба...
Потім, коли нам дозволили поголовне красти, з'явилося усе.
Потім усе розікрали. І дивуємося, де воно поділося?
Що ж буде далі? Далі буде гірше. Приватизація.
Як повідомив Гаврило з «Мозамбіка», на їхньому хуторі приватизації найбільше боїться Гришка Кіт.
— Як же мені тепер прожить? — бідкається він. — Я ж звик усе життя красти. У государства... Що ж тепер, сам у себе крастиму?
Гаврило його заспокоїв:
— Зате у Сибір тебе не загурять. Ні в Магадан. Бо тепер це вже за кордоном...
Але штани у нас також будуть. У нас на військових складах стільки штанів... Розпочнемо конверсію.
Тільки усіх разом зодягати небезпечно. Московські квакуни піднімуть рейвах, що хохли збираються воювати Росію...

Буде у нас все.

Щоб ми лише не порізали корів на «барабани революції». А мануфактуру не витратили на лозунги і плакати...
Над нашою хатою ще хмарно. Але вже з проясненням.

У нашій хаті ще багато нечисті.

Але хата — своя. Ні від кого не залежна. Ні від «старшого брата», ні від заморського свата.

Отож — до праці!

Всі. Навіть ті, які були великими членами. І членами Політбюро. І членами з такого-то року. І ті, що несли з «вождем» «бревно». І ті, що те «бревно» у тайзі різали. І ті, що востаннє «вождя бачили». Бо ваш «человек» пройшовся по нашій землі «как хозяин» і зоставив руїну.
І до злагоди.
Не шукаймо крайнього.
Крайніх давно шльопнули.
Не шукаймо винних.
Винних давно визначили.
Винен «піонер».
У чорному ящику з погорілого корабля соціалізму знайшли записку: «Пионер! Ты за все в ответе!»
Тож не хмуртеся одні на одних.
Розумні — проявіть свою політичну мудрість.
Дурні — своєї «політичної мудрості» не проявляйте.
До праці!
До злагоди!
Піднімемо із руїн неньку Україну!

Ваш Ваня Молдаван. Року 1991.