І ми робимо це

Відтворюючи події 1922 – 1923 років, перебував   у радісному передчутті зацікавленого відгуку серед жителів сіл, про які писалося в цій книзі. Вважав, що у Вереміївці, наприклад, книга викличе великий інтерес, адже в ній оприлюднено понад 120 прізвищ учасників Визвольної боротьби з цього села. Та вереміяка Симон Васильович Савченко, 1919 р. н., до слова, син старшини Армії УНР, мене остудив, сказавши, що багатьох прізвищ у селі вже немає – тільки у тридцяті роки минулого століття "чорний воронок" навіки вивіз із села понад 400 осіб. Немає у Вереміївці Адаменків, Келебердів, Чубів, Чехівських, Петровських, Щербаків.... "А якщо якісь далекі родичі й лишилися, – додав Володимир Савченко, двоюрідний онук отамана Нагірного, – то їх це мало цікавить".
Підтвердження цьому сумному висновку я знайшов у листі з колись повстанського села Варварівки. Спочатку Олексієві Даниловичу Чорномазу написав я. Сподівався, що він уточнить імена варварівських підпільників, роки їхніх народження і смерті. І ось прийшла відповідь. "Щодо імен, перелічених у листі, – писав Олексій Данилович, – то у с. Варварівка були жителі на прізвище Манько і Жицький. Десь років 40 тому помер останній Манько. Жицькі були розкуркулені в роки колективізації, і у с. Варварівка нікого з рідні немає".
Під враженням цього короткого листа та розповіді  колишнього сільського голови Вереміївки Симона (Семена) Савченка перебуваю і досі.
Ось так попрацювали московські окупанти – від багатьох українських великих родів і сліду не лишилося!!! Ось із яких руїн нам доводиться піднімати свій народ.
І ми робимо це.

З вірою у відродження сили
і слави українського народу

Роман Коваль

Про автора

Роман Коваль народився 10 квітня 1959 р. в м. Горлівка Донецької області в родині вчителів – Надії Василівни Курило та Миколи Федотовича Коваля. Українець. Освіта вища медична (Київський медичний інститут, лікувальний факультет, 1982 р.). Працював лікарем-інтерном 7-ї клінічної лікарні м. Києва, терапевтом 10-ї клінічної лікарні міста Києва, терапевтом, старшим терапевтом і завідуючим поліклінічним відділенням 7-ї (4-ї) клінічної лікарні м. Києва.
Від грудня 1989 р. – член Української гельсинкської спілки, редактор газети "Прапор антикомунізму", член редколегії газети "Вільне слово", 1990 р. – редактор газети "Визволення", в 1991 – 1993 рр. редактор газети "Нескорена нація", від грудня 1993 р. – редактор газети "Незборима нація".
У 1990 – 1991 рр. – член проводу Української республіканської партії (секретар із питань ідеології). Від грудня 1992 р. – заступник голови Всеукраїнського політичного об'єднання "Державна самостійність України", а з 1993 р. – незмінний голова об'єднання. Член Національної спілки журналістів України з 1995 р. Президент Історичного клубу "Холодний Яр" (від січня 1997 р.). З 1998 р. – член Національної спілки письменників України.
Автор книг:
"Гасла і дійсність" (1990)
"Чи можливе українсько-російське замирення?" (1991)
"З ким і проти кого" (1993)
"Про ворогів, союзників і попутників" (1993)
"Підстави націократії" (1994)
"Філософія українства" (1995)
"Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії" (1998)
"Отаман святих і страшних" (2000)
"Повернення отаманів Гайдамацького краю" (2001)
"Трагедія отамана Волинця" (2002, у співавторстві з Костянтином Завальнюком)
"Ренесанс напередодні трагедії" (2003)
"Нариси з історії Кубані" (2004)
"І нарекли його отаманом Орлом" (2005)
"Багряні жнива Української революції" (2005, 2006)
"За волю і честь" (2005)
"Коли кулі співали. Біографії отаманів Холодного Яру і Чорного лісу" (2006)
"Тернистий шлях кубанця Проходи" (2007; два видання).

Упорядник-редактор книг:
"Невольницькі плачі" Зеновія Красівського (1995), "Українські герої" Анатолія Бедрія (1995), "Героїзм і трагедія Холодного Яру" (1996), "Кость Блакитний, отаман Степової дивізії" (1997), "Записки повстанця" Марка Шляхового (1999), "Медвин в огні історії" (2000), "Українська афористика" (2001), "Рейд у вічність" (2001), "Самостійна Україна" Миколи Міхновського (2002, 2003), "Над блакитним Чорним морем" Леоніда Полтави (2002), "Кубанська Україна" (2002), "Моя боротьба (спогади)" (2003) та "Кобзарі в моєму житті" (2003) – всі три Рената Польового; "Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу" (спільно з Віктором Рогом; 2005), "Душею з вами" Лідії Чучупак-Завалішиної (2005), "Холодний Яр" Юрія Горліса-Горського (2006) та "З воєнного нотатника" Якова Гальчевського (2006).
Автор понад 900 статей у газетах, журналах, альманахах, історичних календарях, енциклопедіях України та української діаспори. Автор циклів радіопередач "Отамани Гайдамацького краю" (2000 – 2001), "Кубанська Україна" (2002 – 2004), "Історія, яка не завершується" (2004 – 2005), "За Україну, за її волю" (2005). Автор сценарію документального фільму "Незгасимий огонь Холодного Яру".
Має сина Євгена (1981 р. н.) та дочку Олесю (1986 р. н.).