Походи запорозького козацтва під проводом українського князя Дмитра Вишневецького проти турецько-татарської експансії в середині XVI століття, що набули широкого розголосу в тогочасному світі, викликали в правителів європейських країн бажання використати цю чудово організовану на Дніпрових островах військову силу у війнах, які спалахували то тут, то там. Джерела не раз вказували на це. Так, наш співвітчизник Ілько Борщак, котрий майже сорок років досліджував західноєвропейські архіви, писав: «1572 року під час франко-іспанської війни в Нідерландах на боці французів були якісь козацькі частини. У французьких архівах є матеріали, з яких видно, що в ці часи на королівській раді обмірковувалося питання щодо запрохання значної кількості козаків на французьку службу». (Європа й Україна в минулому. Календар товариства «Просвіта» на 1925 р., Львів, 1924.)

Про участь козаків у боротьбі молдавського народу проти османського панування дізнаємося з досліджень Б. П. Хаждеу. Хоч у березні 1574 року, зазначає він, до молдавського господаря Івана Лютого під Ясси з'явилося лише 12 сотень запорожців, останній надзвичайно високо оцінив їхню боєздатність: «Вас тільки 1200, але кожна ваша сотня варта тисячі!»

І це козаки довели у битві під Бендерами проти турецького війська, яке наступало на молдавські загони. Іван Лютий, повністю довіряючи козацькому гетьману Івану Свирговському (Сверчевському), доручив йому три тисячі молдавських вершників. Залишивши їх у засідці за пагорками, Свирговсь-кий у першу лінію поставив козаків: з лівого флангу — чотири сотні зі списами, в центрі — чотири сотні з вогнепальною зброєю, а на правому фланзі — чотири сотні лучників.

Коли турки наблизились, їх вкрила хмара стріл і куль, що викликало паніку в центрі й на лівому фланзі ворога. Козаки ж зі списами атакували їхній правий фланг. Природно, ворог спробував відрізати чотири сотні запорожців. Це йому вдалося зробити: шість тисяч турків оточили 800 козаків-стрільців, а три тисячі — чотириста козаків-списоносців.

Здавалося, турки домоглися свого — тепер їм ніщо не завадить розправитися з запорожцями. Однак у створенні цієї ситуації яскраво виявився військовий талант Свирговського: переконавши ворога в малій чисельності козаків, він змусив його згрупуватися не в дві лінії з резервом, як це завжди робилося, а тільки в одну — щоб блискавично оточити і знищити жменьку запорожців.
Скориставшись «помилкою» Свирговського, турки самі потрапили в засідку, бо на них налетіла молдавська кіннота, схована за пагорками.

У полон потрапив ага — командуючий турецьким військом. Він запропонував козакам великий викуп: стільки перлів, скільки сам важив, удвічі більше — золота і втричі — срібла. Але вони, вірні угоді з Іваном Лютим, привели до нього знатного полонянина.

В історію козацьких походів увійшла битва біля річки Доколини 1578 року, коли запорожці вирішили посадити на молдавський престол Івана Підкову. їхній супротивник воєвода Петро Хромий наказав гнати поперед свого війська череди корів і табуни коней, щоб таким чином зім'яти козацьку піхоту.
Підпустивши ворога якнайближче, запорожці відкрили по ньому нищівний вогонь. Налякані пострілами коні й корови повернули назад. Козаки вдарили одночасно справа і зліва, що забезпечило їм повну перемогу.
На початку 1593 року запорозькі посли повідомили австрійського імператора Рудольфа II, що Військо Запорозьке може прибути до Угорщини для боротьби проти турків. Цей монарх спочатку відмовився від допомоги українського козацтва, але через рік вирядив до Запорозької Січі свого посла Еріха Лясоту, щоб укласти союз проти Туреччини.

Однак домовленості не було досягнуто — запорожцям бракувало коней та гармат. А от у травні-червні 1594 року, коли гетьман Северин Наливайко вів переговори з папським легатом Олександром Комуловичем, який мав інструкцію залучити українське козацтво до антитурецького походу, зокрема до взяття Монкостро (Білгорода-Дністровського) з подальшим просуванням уздовж Чорноморського узбережжя, ця акція, мабуть, була здійснена, бо козаки ходили до Волощини. Там вони вторглися в турецькі володіння, перейшли в Добруджу, де спустошили Ісакчу й околиці.

У війську господаря Валахії Михая Хороброго постійно билися запорожці, беручи участь у всіх його головних походах. Документ від 14 жовтня 1600 року вказує, що в битві біля Миреслеу загинуло 10 тисяч волохів і козаків.

На порозі XVII століття в Німеччині та Франції з'явилися перші книжки про подвиги запорожців. Про «відважну козацьку націю» писали у своїх донесеннях дипломати з столиці Порти. Представників Запорозької Січі можна було зустріти далеко за межами України, зокрема на прибалтійському театрі воєнних дій, де Польща виступила проти Швеції. Під час походу козаків і польського війська на Лівонію загинув 1602 року уславлений гетьман реєстрового козацтва Самійло Кішка.

На початку XVII століття, коли вся Європа не могла нічого вдіяти з турками, які підкорили греків, сербів, болгар, молдаван та інші народи, запорозьке козацтво відігравало видатну роль у боротьбі проти Османської імперії та Кримського ханства.

1604 року козаки спалили Варну і відтоді дедалі частіше нападали на чорноморські та придунайські фортеці, піднімаючись аж до Ізмаїла. За словами Ілька Борщака, «в справі супроти турків до козаків приїжджали посли з Еспанії, Неаполя, Франції, Мальтійського ордену. В цей час у Європі було засновано так звану «Лігу християнської міліції», що складалася з представників усіх націй і мала завдання вигнати турків з Європи. Гетьман Сагайдачний і все військо записалися до цієї ліги. її очолював французький князь де Невер, нащадок останнього грецького імператора Палеолога; козаки обіцяли йому підняти проти турків усіх християн одної з ними віри».

У французькому містечку Карпантрас неподалік Авіньйона було знайдено цінні рукописи про контакти цієї ліги, що виникла саме тут, із старшим Війська Запорозького, а також нотатки італійця П'єтро делла Валле про життя і походи запорожців, зроОлені на підставі розповідей якогось козака Степана, що його автор записів зустрів під час подорожі до Персії. (Див.: Укр. календар, Варшава, 1970, с. 152.)

Згадка про козака Степана має під собою джерельну базу. Зарубіжний дослідник Олександр Баран зазначив у спеціальній розвідці, вміщеній в «Українському історику» (Мюнхен-Торонто-Нью-Йорк), що персидський шах Аббас Великий цікавився запорожцями. Його військовий радник запропонував набрати на службу в армію, що воювала з турками, 10 — 12 тисяч запорожців, які після Московської кампанії домагалися реєстрації. Однак Польща через економічну кризу могла прийняти лише шість тисяч козаків, а понад тридцять тисяч залишалися поза реєстром.

16 березня 1618 року нунцій Ф. Діоталеві повідомив з Варшави до Рима, що посол персидського шаха намовляє польського короля нападати на турків і просить десять тисяч козаків, обіцяючи розташувати їх на добрих позиціях і збудувати для них замки, щоб тільки вони не давали ворогові спокою.

Через тиждень нунцій у наступній своїй депеші зауважив, що персидський шах хоче «за допомогою козаків постійно контролювати все Чорне море».
Польські власті, побоюючись конфлікту з могутньою Туреччиною, не наважилися посилати до Персії козаків, але збереглися свідчення, що «чужинці з півночі» таки вступали в армію Аббаса. За словами О. Барана, це були окремі загони, котрі на заклик Шагин-гірея найнялися до персів. Це засвідчують іранські хроніки та розписи в палаті сорока колон в Ісфагані.

У серпні 1619 року, коли стрімко розгорнулися події Тридцятилітньої війни, що охопила Європу, імператор Фердінанд II з династії Габсбургів, зазначає О. Баран, відрядив своїх послів до польського короля Сигізмунда III, щоб умовити його взяти участь у бойових діях проти Семигородсько-го князівства й навербувати найманців.

Річ Посполита, виснажена інтервенцією проти Росії, не могла вступити в нову війну. Але Сигізмунд III охоче взявся допомогти у наймі королівських підданих — з тих українських козаків, котрі залишилися поза реєстром.
У жовтні, вже після успішних переговорів, у яких брав участь граф Юрій Гомонай, війська князя Трансільванії Габора Бетлена (1620 року був обраний королем Угорщини), що виступав на боці антиавстрійської коаліції, підійшли з чеськими загонами Турна й Гогенлоге під Відень. Зрозумівши, що чотири тисячі лісовчиків (учасників загонів, організованих шляхтичем Лісовським) не врятують становище, Гомонай кинувся вербувати шість тисяч козаків Сагайдачного.

Воєнний комендант окупованої території Угорщини Юрій Ракоці, дізнавшись про наближення українських козаків, надіслав Бетлену повідомлення, але той не повірив, що Гомонай зумів так швидко перекинути до Угорщини великий козацький корпус, і відписав, що це — панічні чутки. Заспокоєний цим, Ракоці вчасно не перекрив карпатських перевалів, а коли вирішив зробити це, було вже пізно: 30 жовтня запорожці вступили на Закарпаття.

А перша битва козаків з військом Ракоці відбулася 22 листопада біля села Стрипко. Втративши на полі бою близько двох тисяч чоловік, це військо розбіглося.

30 листопада козацький корпус зупинився під Кошицями, готуючись до штурму ворожих укріплень. Однак з'ясувалося, що ні в Гомоная, ні в посла Ахтгана, котрі супроводжували запорожців, немає чим платити найманому війську. На початку грудня серед козаків спалахнув бунт. Старшим полковником замість Рогавського, якого скинули, було обрано Адама Липського. Він прийняв рішення залишити Гомоная. 16 грудня 1619 року запорожці повернулися на батьківщину.

Козацька експедиція на Закарпаття, в якій, за словами коронного маршала Польщі Любомирського, майже не було «польської крові», тривала лише три місяці. В наш час про неї, по суті, ніде не згадується. Але експедиція мала надзвичайно важливе значення для оборони Відня. 27 листопада, коли Бетлен хотів штурмувати місто, надійшло повідомлення про розгром війська Ракоці, й він, наляканий тим, що козаки відріжуть його від Семигорода, відступив від стін імператорської столиці.

Козацький похід на Закарпаття мав не тільки військове значення, а й сприяв піднесенню антифеодальної боротьби українського населення цього регіону. Як відзначають угорські дослідники, «українські кріпаки на Закарпатті також хотіли помститися своїм панам, тому масово прилучалися до козацьких загонів».

У німецькій хроніці «Театр Європи» зафіксовано, що 1620 року, після поразок в Угорщині й Трансільванії, чотири тисячі козаків перетнули Моравію з північного сходу на південний захід, від Валаських Мезиржич до Микулова, спалюючи за собою мости, аби затримати погоню, і дійшли до Відня, де дешево продали всю свою здобич. Вночі на березі Дунаю на них зненацька напали переслідувачі. В цьому бою козаки втратили до тисячі вбитими. Інші перепливли на правий берег ріки й завдавали великої шкоди населенню нижньої Австрії.

Перебування запорожців у Моравії, Чехії та Сілезії досить детально висвітлено в тогочасних так званих «летючих листах». У березні 1620 року у московських «Вестях-Курантах» повідомлялося, що «козаков із Шлезия (Сілезії. — В. С.) опят вивели и на угорскої рубеж перевели».

Через рік всю Європу облетіло повідомлення з Відня, що під містом Лумменбурхом «з'їхалися» вночі козаки з угорцями. І «угорские ж люди в ночи до ста солдатов у них насмерть посекли и взяли от тысячи до пяти сот лошадей и добычю великую и повезли с собою и как они на дороге за добычею помешкали и в те поры к казакам неметцкие люди на помощь поспели и несколько сот угрян побили да взяли у них тринадцать знамен малых и больших... и за то им козаком дано тысяча недерляндских лошадей для тово что казаки без лошадей стали, которые у них отняты и побиты». («Вести-Куранты».)

А в лютому 1622 року литовський князь Криштоф Радзивілл видав Йосипу Путивльцю патент для набору тисячі козаків на Інфлянтський похід. Щоправда, через місяць Радзивілл повідомив запорожців, що їхня допомога вже не потрібна.

Дослідники розходяться у висновках про участь козаків у польсько-шведській війні 1626 — 1629 років. Переговори між ними й поляками щодо цього, очевидно, були. В реляціях Йоганна Хемніца з Варшави є навіть згадки, що «з огляду на труднощі при вербуванні німців, поляки сподіваються найняти запорозьких козаків, які також служать пішо і, через свою невибагливість, вдовольняються простими харчами». їм, мовляв, потрібні лише «хліб, часник і горілка».
Однак, на думку зарубіжного дослідника М. Антоновича, немає прямих доказів присутності низовиків у Пруссії, де відбувалися головні воєнні дії. Тому важливим контраргументом є повідомлення з Пруссії від жовтня 1623 року, надруковане у «Вестях-Курантах», про прибуття туди козацького гетьмана з восьмитисячним військом.

Про перебування тисячі козаків у Сілезії в червні 1631 року згадувала в грудні 1633-го «Газетт де Франс»...

Після війни з Росією, що закінчилася 1634 року, в Польщі залишилося чимало козаків, для утримання яких у державній казні не було грошей. Почувши, що австрійський імператор Фердінанд II отримав дозвіл від польського короля набирати до своєї армії найманців, козаки охоче завербувалися. Як свідчить польський історик М. Дзєдушинський, на початку 1635 року в австрійському війську служило кілька тисяч козаків. У відділах генералів Верта й Галласа вони разом з хорватськими гренцерами становили найрухливішу легку кінноту.

Коли Франція оголосила війну Іспанії, зазначає О. Баран, і вже на початку червня 1635 року французькі війська увійшли до Бельгії на допомогу кардиналові Інфанту, а 26-го обложили Лювен і Галлас, імператор вислав туди своїх козаків і хорватів, щоб вони непокоїли та виснажували французьке військо й порушували його комунікаційні засоби. Козаки й хорвати успішно виконали цю місію. Вони порушили всі лінії постачання і у французькому таборі настав голод.

Після цього французи вже не могли маневрувати проти іспансько-німецьких з'єднань. Усе це сприяло спільному наступові кардинала Інфанта й генерала Піколоміні. Французам довелося залишити Бельгію. А згодом козацькі частини примусили французького генерала Ла Валлета відступити від Рейну.

Передбачаючи тривалий характер війни, австрійський імператор вирішив найняти ще певну кількість українських козаків, у тому числі й запорожців. Планувалося набрати вісім тисяч добровольців. У середині липня 1635 року Фердінанда II повідомили, що вербування сконцентровані в Любліні й у «руському» Львові, де приймали козаків з України. Усім видавали аванс, щоб вони могли дістатися до збірного пункту в Сілезії. Там, у Бітумі, на них чекали квартири й вишкільний табір. З початку червня до середини липня окремими сотнями до Сілезії прибуло майже дві тисячі осіб, серед яких було багато запорожців та інших випробуваних у боях воїнів.

До основного збірного табору в Брізі наприкінці серпня прибули перші півтори тисячі козаків. Готував їх до майбутніх боїв «головний комісар муштри» Іван Кілман. 23 вересня було укладено угоду між австрійським урядом і козацьким корпусом. Від імені імператора свої підписи поставили посол у Варшаві Матвій Арнольдіні й полковник Вінес, а від козаків — Павло Носковський.

Ось деякі пункти угоди з віденських архівів, опубліковані Олександром Бараном:

1) Полковник Носковський вибраний головнокомандуючим війська, апробований (затверджений. — В. С.) королем Польщі та імператором.

2) За його трудний уряд комісари пропонують відповідно високу платню.

3) Для інших старшин комісари пропонують такі місячні жолди (плату. — В. С):
Полковник 200 талерів
капітан 100 — " —
поручник 50 —" —
хорунжий 30 —" —
квартеймейстер 50 —" —
кожний козак 6 —" —

4) Плата відбуватиметься кожні три місяці з початку вишколу в Брізі.

5) Усі мають бути задоволені своєю платою. Збільшувати її може лише генералісимус, тобто престолонаслідник Фердінанд за згодою імператора.

6) Військо може вживати свої старі права та звичаї, якими воно користувалося натерені польської держави.

7). Полонених можна тримати на викуп, за винятком генералів і вищих офіцерів, яких мусять видати імператорським властям.

8) Якщо хтось перебіжить до інших відділів (німців, мадьяр або хорватів), має бути повернений до свого війська.

9) Комісари обіцяють для козаків преценденцію в армії (сприяння. — В. С.) і по можливості добрі квартири в переході.

10) Головний командир підлягає тільки генералісимусові та його заступникові.

11) Комісари мають подбати про цісарські грамоти для всіх полковників і капітанів.

12) Один місяць повідомлення потрібно перед відпущенням або резиґнацію. Комісари мають відпровадити військо до кордону й постаратися про одномісячний жолд.

13) Якщо буде небезпека в Польщі, військо може бути відкликане.

14) Квартири і провіант мають бути забезпечені на час служби.

15) За геройство і перемогу дістануть одномісячний окремий жолд, а поранені, крім того, ще й окрему допомогу.

16) У разі смерті головного командира, армія вибирає нового, який має бути апробований королем і цісарем.

17) Цей пункт перекреслений (і О. Баран не коментує його. — В. С).

18) Всі вояки з Польщі підлягають тільки одному головному командирові, зрештою це залежить від волі генералісимуса.

19) Всі драгуни, ті, що служать у прибічній гвардії головного полковника, чи в пельній жандармерії, підлягають генералісимусу Фердінанду.

20) Комісари запевняють головного полковника, офіцерів та військо, що всі ці пункти без змін будуть додержані й застосовані.

21) 3 другого боку, все буде робити, аби провадити це військо для послуг імператора, і віддаватиме йому послуги в дисципліні й порядку, щоб згадані безправ'я і шкоди не діялися в провінціях імперії. Вояки в усіх справах (на основі Конституції Польщі) мають поводитись як шляхетні й порядні люди.

Цю угоду прийняло в принципі все козацьке військо, і 25 вересня розпочалося навчання. Військо поділили на 27 хоругв. На перше жовтня в хоругвах уже налічувалося 4007 козаків, а протягом наступних трьох тижнів прибуло їх ще понад дві тисячі.

Чехословацький дослідник Вацлав Ліва зазначає, що після місячної підготовки в брізькому таборі козаки мали йти до Німеччини через Сілезію та Східну Саксонію, а потім — через Чехію. Однак саксонський правитель відмовився пропустити їх через свою територію, і вони змушені були вирушити з Сілезії до Чехії.

19 листопада козаки перетнули Чехію. Але чотири хоругви запорожців під командуванням сотника Ярошевського відстали.

До речі, під час цього тривалого переходу не обійшлося без порушень дисципліни, хоч, як зазначається в тогочасних документах, 1635 року «козацького мандрування» було менше, ніж звичайно, бо провіант і квартири чекали на військо повсюди й найманці з України отримали наперед тримісячну платню. Окремі випадки розбишацтва Носковський рішуче припиняв: коли в Нюрнберзі козацька ватага напала на обоз з провіантом, він розшукав винуватців і звелів повісити їх, а коней і волів віддати нюрнберзцям. Після цього безчинства припинилися.

З Нюрнберга козаки подалися до Рейну. Це викликало занепокоєння у французькій армії, тому кардинал Рішельє, канцлер Франції, через своїх дипломатів звернувся до польського уряду з проханням відкликати козацьке військо. Листа Рішельє зачитали в польському сеймі, але сейм не міг нічого вдіяти, бо завербовані не належали до регулярної польської армії і могли бути повернені в рідний край лише у зв'язку з воєнною небезпекою для Речі Посполитої.

Тим часом Носковський під Тревером перейшов зі своїм військом Мозель і вступив на територію Люксембургу. Козаки щодня дошкуляли ворогові, змусивши його відступити до міста Мец. Звідти один козацький відділ ударив на шведів, витіснив їх з-під Копфлана і здобув три їхні прапори, всі коні й продовольчі запаси.

Козаки відзначилися і під Понт а Муссон, що на березі Мозеля. Один із загонів дійшов до самих воріт міста, після чого відступив. Його захисники кинулися в погоню за козаками, але далеко за містом у бій вступили й інші козацькі загони. Вони оточили й розгромили переслідувачів. Багато з них потрапило в полон.

Щоб тримати козацьке військо в послуху й дисципліні, Носковський вдавався до суворих покарань. Так, за крадіжку в церкві він наказав спалити живцем трьох козаків, а шляхтича за зґвалтування якоїсь жінки — повісити.

Польські історики зазначають, що козаки Московського були найактивнішим з'єднанням на північно-французькому фронті й, по суті, контролювали хід зимових воєнних дій. Наприкінці січня 1636 року їх відкликали до Люксембургу, а їхнього старшину — до Брюсселя. В той час було вирішено організувати легку й рухливу армію, яка могла б здійснювати блискавичні рейди в північну Францію. Головною силою цього більш як 20-тисячного війська стали хорвати Ізоланія і козаки Носковського. В другій половині лютого вони перейшли біля Вердена річку Маас, вступили в провінцію Шампань і розгромили три французькі загони.
Після цього козаки, що служили в імператорській армії ще з 1632 — 1633 років, взяли участь в облозі Льєжа, а інші продовжували здійснювати рейди по французькій території. Жителі Малого Брабанта та його околиць дали їм 60 тисяч франків, щоб тільки вони відступили до Люксембургу.

31 травня неподалік прикордонного міста Івоа розгорівся запеклий бій між французами й козаками. Натиск ворога був таким сильним, що козакам довелося відійти. Однак наприкінці дня вони відбили атаку, втративши при цьому значну частину свого обозу.

Ось як описує цей бій «Газетт де Франс»: «Граф де Суассон кілька днів тому провів розвідку біля міста Івоа в Люксембурзі. Це місто має важливе значення, і його губернатор, на прохання жителів, вирішив взяти участь в обороні. Губернатор (цісарський) мав чотири тисячі козаків з польської кінноти, якими командував Тараський. Козаки отаборилися за чверть милі від міста. Дізнавшись про це, граф де Суассон (французький генерал), що стояв у Брієль-Барі, наказав своїм військам зібратися ЗО квітня в місті Музон. Туди прибули 1200 кіннотників, 400 чоловік з інфантерії і 800 швейцарців. Козаки, згуртувавшись під своїми прапорами, вислали 300 кіннотників, які атакували дві французькі сотні. Після півгодинної баталії козаки відступили до свого табору. Сором першої поразки змусив їх знову атакувати. Вдруге вони пішли у наступ більшими силами, але, не домігшись успіху, були змушені втекти за малу річку. Вони зазнали великих втрат. Після цього другого відступу козаків, французи перейшли річку з таким завзяттям, що їхній авангард притиснув ворогів до гори. Там загинуло багато людей з одного й другого боку.

Тоді чотири тисячі козаків напали на французів з жахливим галасом; наші люди, що не звикли до цього, так злякалися, що кинулися тікати й відступили до болота на другому березі річки. Старшини трималися міцно, але, залишившись без війська, вони б, певно, пропали, якби не сміливість і розумна тактика графа де Суассона. Козаки втратили понад 400 людей і три прапори, в тому числі й прапор їхнього полковника Тараського. Але найбільше вони соромилися того, що втратили 7 казанів. Козаки рятують їх за всяку ціну, бо хто втратив казан на війні, той мусить здобути новий казан у бою. Було захоплено особистий багаж полковника Тараського, а також шістсот коней.

Другого дня козаки захотіли взяти реванш і наблизилися до міста Фюме, однак їхній наступ було відбито. Граф де Суассон негайно надіслав реляцію королеві, де зазначав, що цих козаків князь Казимір, брат польського короля, торік перевіз через Німеччину, яку вони страшенно спустошили. Про це писали газети. Коли король відкликав князя Казиміра, козаки вісім місяців тому дісталися Люксембургу й підняли бунт, бо їм не давали платні. Кардинал Інфант (намісник іспанського короля, котрому тоді належали Бельгія і Люксембург) розмістив їх у Брабанті. Але місцеві жителі не могли стерпіти такої напасті й дали козакам 600.000 франків, (очевидно, 60 тис. — В. С), щоб вони забралися з Брабанта. Ті взяли гроші й накоїли ще більшого лиха. Тоді жителі самі почали боротися з ними. В середині травня козаки вийшли з Брабанта і подалися до Люксембургу, де з ними сталося нещастя, яке ми подали вище».

У середині червня під час відступу імператорської армії козаки й хорвати біля Ландау взялися затримати французів, які наступали. Це їм вдалося зробити. Однак на початку липня військо Носковського збунтувалося, бо вже півроку воно не отримувало грошей. Козацька рада ухвалила розірвати контракт із імператором і їхати додому.

Між Рейном і Франкфуртом козаків затримав польський посол у Відні князь Осолінський, до якого звернувся по допомогу Фєрдінанд-престолонаслідник. Осолінський у листах просив Носковського і «братів»-козаків не ганьбити традицій своїх предків і польської держави. Разом з тим він пояснив Фердінандові, що козаки — це не польське військо й вони в даному разі не репрезентують польської воєнної традиції.

Лише після цього козаки пішли на переговори. Більшість схвалила новий контракт, підписаний 21 липня 1636 року, й отримала частину платні. З тисячі козаків під проводом Носковського знову пішли на службу до цісаря й за власним бажанням вирушили не в Люксембург, а в армію фельдмаршала Геца. Пораненим і хворим дозволили повернутися додому через Нюрнберг, Верхній Пфальц і Чехію.

Згодом козаки Носковського воювали в Гессені, захопили Варбург і Падерборн, відіграли вирішальну роль у взятті Сеста, Дортмунда, Верла і Гамма.

Фельдмаршал Гец видав спеціальну грамоту своїм хоробрим найманцям зі сходу.
14 серпня дві тисячі інших козаків, котрі разом з хорватами Ізоланія були ударною силою кавалерії генерала Верта, здобули фортецю Корбі неподалік Амьєна, що на шляху до Парижа, Руа, Модідьє, і дійшли до Компаньєна.

На цьому участь українських козаків у бойових діях скінчилася. Ті з них, що були у Верта, влилися до австрійської армії, а козаки Носковського залишили службу в австрійського імператора й через своїх представників зажадали від нього виплати обіцяних їм грошей. Той прийняв послів дуже прихильно, похвалив козаків за хоробрість і пообіцяв розрахуватися, доки вони залишать територію імперії. Всі козаки зібралися в Сілезії, біля міста Графенберг, але грошей ніхто не привозив. Спалахнув бунт. На його придушення кинули сильне військо під проводом графа Мансфельда, яке розгромило козаків; кількасот чоловік загинуло, решту було видворено за межі імперії.

Французи, які не раз зустрічалися з козаками на полі бою і відчули на собі, яка це сила, вирішили запросити їх на військову службу. Ілько Борщак розшукав документ про вербування 1636 року чотирьох тисяч запорожців у французьку армію.

Але тільки через десять років вони взяли участь у бойових діях під Дюнкерком. На цій події слід зупинитися докладніше.

1960 року вийшла в перекладі українською мовою книжка П'єра Шевальє «Історія війни козаків проти Польщі», яка містить чимало цінних відомостей про визвольну війну українського народу 1648—1654 рр., історію козацтва взагалі. Для нас надзвичайно важливе значення має те, що в присвяті цього твору графові де Брежі вперше очевидець подій вказує на участь 1646 року запорозьких козаків у війні проти Іспанії на боці Франції. Оскільки книжка Шевальє, зазначав відомий радянський історик Б. Ф. Поршнєв, присвячена графові де Брежі, відомості, що в ній є, слід вважати незаперечними... Присвята книжки цьому відомому французькому дипломатові, знавцю Польщі й очевидцю всіх описаних подій, служить своєрідною гарантією точності й обізнаності автора.

Участь козаків у бойових діях під Дюнкерком найповніше висвітлив в українській історіографії видатний учений і. П. Крип'якевич. Зважаючи на його високий науковий авторитет, на аргументи М. І. Костомарова, А. В. Половцева та інших учених, А. 3. Барабой і О. А. Бевзо, готуючи до друку твір Шевальє українською мовою, зазначили: «Питання про службу українського козацтва у французькому війську і про перебування Богдана Хмельницького у Франції можна вважати розв'язаним історичною наукою».

Цей висновок поділяв і один з дослідників історії українського козацтва В. О. Голобуцький. Він, зокрема, писав: «У березні 1645 р. на запрошення французького уряду разом із старшинами Сірком і Солтенком Б. Хмельницький їздив у Францію. Можливо, що восени 1645 р. разом з 2000 козаків, які поступили на французьку службу, він брав участь у битвах з військами іспанських Габсбургів під Дюнкерком. У всякому разі Хмельницький, за його власними словами, був особисто знайомий із знаменитим французьким полководцем князем Конде».

Цю точку зору В. О. Голобуцький висловлював і пізніше в багатьох своїх публікаціях, вміщених у поважних виданнях, в тому числі й енциклопедичних. Так, в одній із своїх статей про Богдана Хмельницького він повідомляє: «У березні 1645 р. Хмельницький відвідав Францію і вів переговори з французьким урядом про вступ козаків на військову службу. За деякими даними, у жовтні 1645 р. Б. Хмельницький на чолі козаків (від 2 до 2,5 тис. чол.) брав участь у битві під Дюнкерком».

До речі, В. О. Голобуцький тут чи не вперше у вітчизняній історіографії висунув твердження, що Богдан Хмельницький сам очолював запорожців під час штурму Дюнкерка. На жаль, при цьому він не подав жодних посилань на джерела. Подібне В. О. Голобуцький писав і в інших своїх статтях про Богдана Хмельницького, зокрема в «Советской исторической знциклопедии» (М., 1974. — Т. 15. — С. 602), «Українській радянській енциклопедії» (К., 1964. — Т. 15.— С. 510).

Ось чому для багатьох науковців та широкого читацького загалу великою несподіванкою стала видрукувана в «Українському історичному журналі» (1985, № 9) стаття цього ж автора «Про одну легенду з історії України XVII ст.», де він робить категоричний висновок: запорозькі козаки під Дюнкерком не були — там воювали поляки.

Звичайно, кожен дослідник, відшукавши нові, доти невідомі йому документи, авторитетні свідчення учасників подій, може змінити свою думку, своє ставлення до тих чи тих історичних фактів. Це не лише право, а й обов'язок кожного сумлінного вченого, тим більше, якщо його нові висновки (хай навіть діаметрально протилежні попереднім) підкріплюються справді вагомими аргументами.

То які ж нові свідчення почерпнув з історичних джерел В. О. Голобуцький? У яких французьких і польських архівах (а тільки там можна розшукати сліди цієї козацької експедиції) йому вдалося, образно кажучи, вимити піщинку істини, перегорнувши тисячі й тисячі товстенних манускриптів?

Як видно з публікації, В. О. Голобуцький не досліджував цієї проблеми ні у Франції, ні у Польщі. Він просто розвинув сумнів в участі українських козаків у штурмі Дюнкерка, висловлений відомим польським істориком Збігнєвим Вуйциком (треба сказати, добрим знавцем історії українського козацтва), котрий доводив, що там були саме поляки.

Навесні 1970 року 3. Вуйцик, побувавши у Франції, виявив у архівах Міністерства закордонних справ та військового міністерства документи за 1646 р., де йдеться про участь поляків у штурмі Дюнкерка: про козаків йому нічого не вдалося розшукати. Однак він, не маючи підстав для спростування праці Ілька Борщака «Козаки Хмельницького під Дюнкирхеном (за невиданими документами архівів військового міністерства і Міністерства закордонних справ у Парижі)», опублікованій 1922 року у варшавській газеті «Українська трибуна» (ця праця грунтувалася головним чином на документах 1645 року), мусив у своїй статті «Чи були запорожці на службі в Мазаріні?» визнати: остаточні висновки можна зробити лише після ретельних пошуків у французьких архівах, зокрема в архіві Конде в Шантільї. Тобто необхідно було повторити дослідницьку роботу І. Борщака.

3. Вуйцик, як ми вже переконалися, досить обережний у своїх висновках. А от у В. О. Голобуцького вони занадто категоричні: він голослівно заперечує загальновідомі факти, неуважно ставиться до повідомлень своїх попередників. «Як же,— запитує він,— виникла версія про участь українських козаків (а в декого з авторів — навіть під командуванням Б. Хмельницького) в облозі й штурмі Дюнкерка в 1646 р.? (Нагадаємо, що такої думки дотримувався і сам В. О. Голобуцький. — В. С.) М. І. Костомаров пише: «Є повідомлення, що Хмельницький... був у Франції і радився з графом Брежі, призначеним послом до Польщі, щодо відрядження козаків до французького війська. Внаслідок цих нарад 2400 охочих козаків вирушили до Франції, вони брали участь 1646 р. у здобутті Дюнкерка в іспанців герцогом Ангієнським Конде». Зауважу, що М. І. Костомаров після цих слів не зробив посилань на джерела. Історики, котрі досліджували ці проблеми пізніше, покладаючись на авторитет М. І. Костомарова, прийняли це за історичний факт. Останній запозичив ці слова з присвяти Шевальє, з тією однак важливою різницею, що автор з Франції пише не про козаків, а про 2400 польських піхотинців. М. І. Костомаров, мабуть, не звернув уваги на примітку П. Шевальє. Як бачимо, досить вільно обійшовшись з текстом останнього, тобто назвавши польських піхотинців козаками, М. І. Костомаров поклав початок легенді, яка дожила в історичній літературі до наших днів».

Так вважає В. О. Голобуцький. А ось повний текст М. І. Костомарова: «Інший сучасник, Освенцім, секретар коронного гетьмана, розповідає, що козацьких старшин Ілляша, Барабани, Хмельницького, який тоді знову був у званні військового писаря, й Нестеренка запросили до Варшави; є повідомлення, що Хмельницький перед цим був у Франції і радився з графом Брежі, призначеним послом до Польщі, щодо відрядження козаків до французького війська. Внаслідок цих нарад 2400 охочих козаків вирушили до Франції, вони брали участь 1646 р. у здобутті Дюнкерка в іспанців герцогом Ангієнським Конде. Ця звістка збігається із звісткою Альбрехта Радзивілла, що кардинал Мазаріні, через вармінського єпископа, колишнього польського посла у Франції, просив прислати йому за французькі гроші 2000 воїнів з Польщі. Набором цього війська займався якийсь Пржиємський. Іспанський посол та імператорський агент скаржилися королю Владиславу, що це порушує мир з австрійським домом. Король, бажаючи догодити обом сторонам, наказував зберігати мир з австрійським домом і разом з тим не заважав набирати воїнів для Франції, на тій підставі, що король не може вільному народові перешкоджати там, де він хоче. Хмельницький, як видно, недавно перед цим повернувся з Франції».

А тепер проаналізуємо подальший розвиток подій.

Із «Звідомлення Ілька Борщака з дослідів в архівах Західної Європи, пересланого Українській Академії наук у Києві» (в лютому 1924 року), випливає, що автор цієї розвідки, з 1918 по 1923 рік досліджуючи україністику в рукописних і друкованих джерелах XVI — XVIII ст., ознайомився з реляціями де Брежі з Варшави (1644— 1649), документами маршала Конде, листами польської королеви Марії-Луїзи, дружини Яна-Казимира, де йшлося про козаків, переглянув у відділі друків Національної бібліотеки в Парижі всі французькі видання, де розглядалися українські справи. А відтак йому пощастило відшукати чимало оригінальних свідчень про козацьку експедицію до Франції.

У своїй статті І. Борщак наводить лист французького посла у Варшаві де Брежі, котрий 16 серпня 1644 р. доповідав кардиналові Мазаріні, фактично тодішньому правителю Франції: «Як я уже писав Вашій емінеції, тут (у Польщі.—В. С), ходять чутки про нову війну козаків з турками. На жаль, бо, як я вже зазначав, маю думку набрати козаків на службу його Величності. Козаки дуже відважні вояки, не злі їздці, перфектна інфантерія, особливо вони здібні до захисту фортець. Король (Владислав IV. — В. С), який любить козаків, радить використати їх і в тому разі, якщо війни не буде».

Два тижні згодом Мазаріні відповів де Брежі: «Що стосується козаків, то Й. В. буде дуже задоволений, якщо Ви зможете їх набрати. Утруднює справу з козаками те, що їх важко тримати в дисципліні».

У своєму черговому донесенні (21 вересня) де Брежі погоджується з Мазаріні, що «козаків справді важко тримати в послуху, але в них нині є дуже здібний ватажок Хмельницький: тут, при дворі, його поважають. Я бачитимуся з ним». А 7 грудня 1644 р. де Брежі сповістив у Париж: «Цими днями у Варшаві побував один з козацької старшини — полковник Хмельницький, про якого я мав честь писати Вашій еміненції. Він був у мене, я мав з ним дві розмови. Це людина освічена, розумна, добре вихована, шляхетного походження, сильна в латинській мові. Що стосується служби козаків у Й. В., то, якщо війни з турками не буде, Хмельницький готовий допомогти мені в цій справі».

Однак лише 1645 року справа з вербуванням українських козаків зрушила з місця. 11 березня де Брежі повідомив: «Уже три дні, як полковник Хмельницький у товаристві старшин Сірка й Солтенка виїхали в Гданськ, прямуючи до Парижа».

Про перебування цих трьох козацьких старшин у Франції. І Борщаку не вдалося більше нічого розшукати в архіві Міністерства закордонних справ у Франції. Проте він наводить повідомлення з «Газетт де Франс» від 19 квітня 1645 року, що «до Парижа прибули старшини польської інфантерії в справі служби у Й. В.» На думку І. Борщака, тут йдеться зокрема про козацьких старшин, бо йому вдалося знайти в архіві військового міністерства Франції чернетку такого документа: «Пани Хмельницький, Солтенко — старшини козацькі й пан Пржемський, полковник польського короля, пропонують Й. В. набрати 1800 козаків інфантерії, 800 їздців по 12 ріксталерів на озброєного жовніра (Мазаріні 1644 р. дозволяв де Брежі вести переговори про іншу плату рядовому козакові — 10 ріксталерів. — В. С.) зі своїми старшинами, які отримуватимуть по 120 талерів. Козацька нація чудова, і для війни необхідно рекомендувати послові короля (де Брежі. — В. С.) надсилати жовнірів уже одягнутих і озброєних. Перевезти їх можна буде через Кенігсберг або Копенгаген».

Безпосередню участь запорожців у штурмі Дюнкерка, на думку І. Борщака, засвідчують слова князя Конде з донесення до Мазаріні після взяття фортеці «про відвагу козаків, які дуже добре билися», а також з його дещо пізнішого листа до польської королеви Марії-Луїзи: «Я добре знав їх, цих дивовижних козаків, у Фландрії».

Чи був сам Хмельницький під Дюнкерком? І. Борщак не знайшов офіційних повідомлень про це. Однак він наводить донесення французького посла в Стокгольмі Терлона, який 1655 року писав до Парижа: «Агент, надісланий до гетьмана Хмельницького, чув від старого вождя, що йому дуже приємно бачити француза», що він охоче згадує дні, проведені у Франції, розпитував про славного Конде, котрого він з «гордістю вважає своїм давнім начальником».

Ось такі дані пустив у науковий обіг І. Борщак. А що ж з'ясував 3. Вуйцик?

Віддаючи належне тій великій роботі, яку він виконав, мусимо однак зазначити, що йому не вдалося довести хибність позиції І. Борщака. Так, скажімо, останній кілька разів посилається на VII том документів у відділі «Польща» в архіві Міністерства закордонних справ Франції, а З. Вуйцик, замість того, щоб якнайуважніше переглянути цей відділ, повідомляє: відділ «Польща» в архіві МЗС у Парижі має два підвідділи, в кожному з яких нараховується «по кількасот товстих томів документів». Отже, треба було переглянути VII томи в обох підвідділах. І тоді З. Вуйцик мав би аргументи для оцінки позиції І. Борщака.
Але, на жаль, шанований нами історик з братньої Польщі не зробив цього.
У примітках до своєї праці І. Борщак повідомив: «1776 року французький старшина Белькур, який у числі барських конфедератів потрапив до російського полону, описуючи Запоріжжя, глухо зазначив, що козаки колись воювали під прапорами Конде».

На жаль, ми не знаємо, чи знайомився З. Вуйцик з мемуарами Белькура, опублікованими в Амстердамі.

Звичайно, можна було сподіватися і на оцінку 3. Вуйциком книжки «Козаки» ко-манданта Бурже, з якої І. Борщак переклав ось таку цитату: «Граф Брежі заприязнився з Хмельницьким і підбив його 1645 року зробити подорож у Париж для перемов у справі вербунку 2400 козаків у французьку армію. Ці чудові їздці, незважаючи на далечінь, прибули допомогти князеві Конде в захопленні Дюнкерка».

«У всіх джерелах, як рукописних, так і друкованих, з якими ми ознайомилися,— пише 3. Вуйцик,— завжди йдеться про відділи польські, а не козацькі». Однак, розуміючи хибність цієї тези, він був змушений визнати: «Що стосується французьких джерел, то це не є абсолютним аргументом на користь наших висновків. Французи, згадуючи про загони, які прибули з Польщі, могли не відрізняти польських жовнірів від запорозьких козаків».

Природно, з цим погодиться кожен історик, бо в ті часи для діячів Заходу було звичним називати армії чи з'єднання за назвою тієї країни, звідки вони прибули. А що українські землі перебували тоді під владою Польщі, то всіх вихідців звідти називали поляками.

Наведемо ще один цікавий факт. 1644 року Владислав IV хотів зосередити в Сілезії п'ять тисяч запорозьких козаків. Вони мали прийти туди з Дніпра, щоб разом з чотирьохтисячним імператорським військом ударити по Померанії. На Запорожжя вирушив високопоставлений офіцер і пробув там тривалий час, схиляючи козаків до участі в Тридцятилітній війні. В листопаді 1644 року король Данії Христіан звернувся до австрійського імператора з проханням дозволити козакам затриматися в Сілезії.

Чи не про цей відділ козаків, що перебував за межами України, йшлося під час переговорів де Брежі з козацькою старшиною 1645 року? І якщо саме з цього загону 1645 чи 1646 року набрали добровольців на службу до французької армії, то під Дюнкерком козаків, які прибули з Польщі, могли мати за поляків.

Ще одна цікава деталь. Навівши документ з архіву військового міністерства Франції про вербування 1636 року чотирьох тисяч українських козаків на французьку службу,. 3. Вуйцик підкріпив це повідомлення І. Борщака з французьких архівів: «Ще 1636 року пан-отець Йосиф, відомий агент Рішельє, ведучи перемови з Бранденбургом і Польщею, писав до кардинала: «...козаки на Україні занадто гарні вояки, щоб не звернути на них увагу». Таким чином 3. Вуйцик, по суті, підтвердив достовірність даних І. Борщака.

Що ж до закидів В. О. Голобуцького на адресу І. Борщака, то тут, як кажуть, коментарі зайві: навіть 3. Вуйцик, котрий побував у французьких архівах, не зміг спростувати висновків Борщака. Але тут нас більше цікавить аналіз В. О. Голобуцьким документів, знайдених 1898 року у французьких архівах істориком А. В. Половцовим.

Одразу ж треба сказати: непереконливо звучить твердження В. О. Голобуцького, що «...термін «козаки», який часто зустрічається в доповіді А. Половцова, цілком спростовується документами, зібраними ним же». Тобто В. О. Голобуцький підводить нас до висновку, що в архіві Конде, в бібліотеках Парижа і в комунальній бібліотеці Дюнкерка А. В. Половцов знайшов свідчення лише про поляків.

Але зовсім інакше думав про це А. В. Половцов, котрий 26 березня 1899 року на засіданні товариства шанувальників старовини й писемності в Петербурзі заявив: «У паперах маршала Конде... вдалося знайти чимало листів Мазаріні і Конде, що стосуються облоги Дюнкирхена, і в них, між іншим, багато говориться про участь у цій облозі козаків, хибно названих усюди поляками».

До речі, в спеціальному огляді наукових праць про участь козаків у боях під Дюнкерком, опублікованому в журналі «Визвольний шлях» (Лондон), Іван Вергун пише, що на основі праці Д'Омаля «Історія принців Конде XVI —XVII ст. (1889) та листування Валленштайнів 1630—1634 років (1912) і з характеристики тих «поляків» можна зробити висновок, що це наші запорожці.

Чому ж усе-таки А. В. Половцов вважав, що у Франції були козаки? Відповідь на це якоюсь мірою дають архівні виписки, зроблені ним у Франції. В. О. Голобуцький, наприклад, говорить про участь в облозі Дюнкерка трьох польських полків. А з виписаного Половцовим листа Ле-Тельє, сановного чиновника при Мазаріні, датованого 1 вересня 1646 року й адресованого Конде, герцогу Ангієнському, випливає, що з Польщі до Франції прибуло десять полків: одним з них командував Пржиємський (Пржемський), а двома іншими — французи Сіро й Кабре. Чому ж тоді В. О. Голобуцький, стверджуючи це, обходить мовчанкою ще сім полків? Хто належав до них? Чи не були це самостійні козацькі загони?

А річ у тім, що цей автор не працював у відділі рукописів Державної публічної бібліотеки імені М. Є. Салтикова-Щедріна в Ленінграді й до того ж неуважно використовував чужі нотатки.

Та все стало б на свої місця, якби замість словесних викрутасів В. О. Голобуцький відповів лише на одне запитання: коли помер граф де Брежі? Бо присвята писалася, як видно з її тексту, за його життя. А звідки В. О. Голобуцький узяв, що її слід віднести до 1663 року?

Загальновідомо, що вперше праця П. Шевальє про українських козаків вийшла не 1663 року, а значно раніше. Ось що каже про це Б. Ф Поршнєв: «Перший варіант твору П'єра Шевальє був опублікований у Франції десь між 1649 і 1653 роками, тобто під час Фронди. Розшукати його в повені тогочасних французьких видань поки що не вдалося — посилання Шевальє на «Rесuсіе» недостатнє, бо видання могло й не мати такої назви... Безумовно, із старого тексту залишилася паралель між Хмельницьким і Кромвелем.., вона ніяк не могла виникнути в 1663 р., коли в Англії вже правили реставровані Стюарти...»

З вище сказаного можна зробити такі висновки: козаки під Дюнкерком були, брали участь у його здобутті, і треба лише уважно переглянути архівні матеріали. Саме в них, зокрема в тих, котрі бачив І. Борщак, слід шукати сліди козацької експедиції, свідком якої був француз П'єр Шевальє.

Подальша доля козаків, які залишилися живими після штурму Дюнкерка,— маловідома. Деякі запорожці, покинуті французькими властями напризволяще, повернулися через усю Європу додому, інші знайшли притулок у Франції, а деякі подалися на службу до іспанців.

Українські радянські історики, на жаль, цими проблемами не займалися, а дослідження наших співвітчизників, котрих доля розкидала по багатьох країнах світу, в часи культу особи та застою в нас не поширювалися. Тож краще ми будемо обізнані з походами запорожців за Дунай, Віслу, Рейн лише тоді, коли ознайомимося хоча б з виданою на Заході тритомною працею зарубіжних українських істориків Георгія Гаєцького і Олександра Барана «Участь українських козаків у 30-літній війні».

Володимир СЕРГІЙЧУК, кандидат історичних наук

«Всесвіт» #6, 1990