Роман Коваль
За волю і честь
Невигадані історії і вояцькі біографії
Вояцькі біографії
Петро Дяченко, отаман
Чорних запорожців
Бій за Вознесенськ
Був ранній ранок 14 квітня 1920 року.
Петро Дяченко, хворий на тиф, лежав у критому фургоні. Українську
армію, що підійшла під Вознесенськ, рясно обстрілювали з гармат
і кулеметів два більшовицькі бронепотяги, що курсували залізничним
шляхом. А на позиції Чорних запорожців під прикриттям кулеметного
вогню впевнено насувалася лава школи червоних командирів.
Два дні перед тим запорожці віддали свої набої піхоті, залишивши
собі по 3 – 5 штук (як казали, “для себе”), але й ті були вистріляні
напередодні... Шкодують козаки за набоями, спостерігаючи, як
невпинно наближаються червоні курсанти.
Бойовий одчайдух Петро Первухин ходить між кіннотниками, благає
у кожного хоч пару патронів до кулемета. Він учора вистріляв
усі. “Залігши у скирті соломи, підпустив ворожу лаву на приціл
і розстріляв її...”
Чути його слізне благання:
– Хлопці, дайте! Дайте хоч по одному... Я їх, сучих синів, –
у могилу!.. А то мій кулемет, клятий, як нема набоїв – не стріляє!
Заступник Петра Дяченка поручник Броже (латиш за національністю)
наважився атакувати двома сотнями, але під сильним вогнем бронепотягів
мусив повернутися.
Під час атаки було тяжко поранено козака третьої сотні на прізвище
(здається) Бандура. Куля засіла в черепі над лобом. А він, “співак,
сміхун”, був улюбленцем полку. Із жалю за ним у козацьких душах
буревієм заклекотала “нестямна жага відплати”.
Про втрату повідомили Петра Дяченка... З допомогою двох козаків
командир злазить із воза – і каже подати коня... Козаки підсаджують
його в сідло... “Не маючи сили витягти шаблю, мовчки підніс
руку і чвалом подався вперед... Козацтво, мов вихор, – за ним”,
– розповідав дев’ятнадцятилітній учасник бою Лавро Кемпе.
У цей час наш гармаш останніми двома набоями підбиває ворожий
бронепотяг, а другий поспішив за закрут залізниці... Запорожці
скористались цим миттєво. Червоні курсанти не стямились як шуліки
з чорними прапорцями на списах влетіли, проскочивши лаву зсередини
і з боків.
Почалося криваве весілля...
Червоні вмирали із вояцьким завзяттям. Напевно, добрі були з
них командири. Та воєнна наука для них скінчилася. Останню лекцію
їм прочитали Чорні запорожці. Свідком кривавої січі став степ,
укритий, “наче снопами, відділом школи червоних командирів”.
Ніхто з двох із половиною сотень курсантів не лишився живим.
Після бою юний, схожий на дівчину, Нестор, наймолодший із братів
Галайденків, оббризканий кров’ю, витирав шматою шаблю.
– Скільки голів поклав? – запитав хтось із побратимів.
– А хто його знає?.. – скромно усміхнувшись, відповів юнак.
– Рахував до 18 – а далі надокучило!..
Цією одчайдушною атакою Чорні відкрили дорогу до Вознесенська
та його скарбів. Після бою козаки поклали хворого командира
на віз спочивати й видужувати. “Відтоді він... поєднується у
моїй уяві з кошовим (Іваном) Сірком”, – писав запорожець Лавро
Кемпе.
Хіба дивуватися, що такого командира всі не просто любили, а
готові були покласти голови за нього...
Слово генерала і козака
Чорні запорожці були елітною частиною української
армії. Більше звитяг, ніж цей полк, не мав, напевно, жодний
кінний підрозділ Армії УНР. Про це й писав командарм Першого
зимового походу Михайло Омелянович-Павленко: “Рідко яка частина
в армії могла похвалитися такими бойовими трофеями, як Чорні,
– зазначав він, – десятки великих і малих гармат, сотні кулеметів,
тисячі бранців; про обози й згадувати не приходиться. Ніде не
було більше забитих та поранених у боях, як серед Чорних. Полковник
Дяченко сам не раз був поранений.
Усі пам’ятають святочний в’їзд раненого полковника Дяченка з
трьома одночасно з ним раненими козаками до Станіславова; все
місто милувалося тоді цим почесним походом: гарно виглядали
ранені, що з люльками в зубах лежали на ношах, ще гарніш – ескорт
козаків у типово національному вбранню з могутніми чубами, із
загальним колоритом борців, що тільки покинули бойовище.
Пам’ятаю я оповідання лікарів і сестер-жалібниць у Станіславові,
що дивувались нечуваній терплячості Чорних. “Таких залізних
людей ми ще не бачили”, – говорила мені старша сестра-жалібниця.
Перше моє персональне знайомство з полком було в бою під Старокостянтиновом
(в листопаді 1919 р. в боях проти московських добровольців),
коли я на власні очі бачив, як полковник Дяченко з невеликою
сотнею летів визволяти свою гармату (сотника Чорниці), що вела
бій із панцерником... Це був правдивий виліт соколів. Козаки
в усьому чорному, з летючими в повітрі довгими шликами, викликали
серед ворога переполох”.
А ось спогад козака-чорношличника Лавра Кемпе з Володарки, що
під Києвом. “Емблемою-відзнакою Першого кінного Чорних запорожців
полку був чорний прапор, на ньому – череп із двома кістками...
– писав він. – На списах кіннотників – чорні прапорці. Ця відзнака
символу смерти була і на шапках-мазепинках із чорними шликами.
Девізом полку було: “Перемога або смерть!” Носієм цього кредо
був у першу чергу наш командир полковник Петро Дяченко. Козацтво
без застережень у цьому йому наслідувало.
Поява чорношличників перед ворогом сіяла переполох і (викликала)
втечу... Не було пардону ворогам, як не чекав пардону чорношличник...
Поява чорних списів, сіючи жах у лавах ворожих, удесятеро скріплювала
сили наших знеможених частин – і перемога у великій більшості
(боїв) була за нами.
Не знаю, як і відколи воно сталось, що ми, чорношличники, кликали
свого полковника, Петра Дяченка, “батьком”... він мав тоді ледве
чи 27 – 28 років (під час Зимового походу йому виповнилося 25
років. – Ред.)... Мабуть, його саможертовність і посвята вояка
з’єднали до його особи пошану...”
“Тобі, мій краю
дорогий, Складаю я свою присягу”
Народився Петро Дяченко 30 січня 1895 р. у
с. Березова Лука Миргородського повіту Полтавської губернії
в сім’ї Гаврила Дяченка та Марії Бажанської. Закінчив 6 класів
Миргородської реальної школи і Оренбурзьку кінну школу прапорщиків
(1 січня 1916 року).
Під час Першої світової війни як командир роти 333-го Глазівського
пішого полку 84-ї дивізії брав участь у боях у Польщі, Литві
та Галичині. Російську армію залишив у чині штабс-капітана.
17 грудня 1917 року – найважливіший день у житті Петра Дяченка.
Він стає на службу в українській армії. Невдовзі бере участь
у боях за Київ. А 23 лютого 1918 р. козаком вступає до кінної
сотні 2-го Запорозького пішого полку, яким командував Петро
Болбочан. Цей полк вважався найкращим у 1-й Запорозькій дивізії,
а згодом і в Запорозькому корпусі. Складався він із чотирьох
тисяч козаків, з яких майже 80% становили старшини та інтелігенція.
На прапорі полку довкола тризуба було вишито: “З вірою твердою
в конечну перемогу вперед за Україну”. Полкова присяга звучала
як пісня:
Тобі, мій краю дорогий,
Складаю я свою присягу –
Тебе любить, Тобі служить,
За Тебе вмерти біля стягу.
І прапор наш жовто-блакитний
Клянусь довіку боронить.
І за народ забутий, рідний,
Останню кров свою пролить.
Цю присягу виголосив і Петро Дяченко, а потім
все своє вояцьке життя, нехай і в інших частинах та арміях,
був вірний їй.
“Кров’ю і смертю відзначили свій шлях новітні Запорожці, – писав
Борис Монкевич, сотник 1-ї Запорозької дивізії. – Народжені
в найбільш трагічний мент нашого національного життя, вони весь
час заховували в собі той гарт духу і ту віру в конечну перемогу
над ворогом, які робили їх непоборними... Вогонь самопожертви
був їхнім батьком, Україна – матір’ю, а безустанні розпачливі
змагання – їхньою колискою”. Ці слова є й характеристикою невтомного
вояка Петра Дяченка.
У березні 1918 р. він взяв участь у звільненні рідної Полтавщини
та не чужої Харківщини від більшовиків. У квітні під проводом
полковника Петра Болбочана вирушив у визвольний похід на Севастополь,
який завершився вигнанням більшовиків із Таврії і Криму.
Після державного перевороту 29 квітня, коли до влади прийшов
Павло Скоропадський, Петро Дяченко війська не покинув, а продовжив
службу в кінній сотні 2-го Запорозького полку Армії Української
Держави. Під час антигетьманського повстання сотня розгорнулася
в Окремий партизанський курінь імені отамана Петра Болбочана.
23 листопада 1918 р. полтавця призначено сотенним, а 17 січня
1919 р. – курінним...
22 січня в Кременчуці почався новий акт української трагедії:
за наказом Симона Петлюри Омелян Волох арештував полковника
Петра Болбочана – найавторитетнішого серед українського війська
діяча.
Кінний дивізіон сотника Петра Дяченка одразу подався до Кременчука
з метою звільнити свого командира. Дорогою, в с. Крюкове, козаки
роззброїли підрозділ волохівського 3-го Гайдамацького полку,
який супроводжував арештованих. Лише особисте прохання Болбочана
утримало Дяченка від подальшого застосування зброї...
Запорожці й надалі опікувалися долею свого улюбленого командира.
Але їхніми проханнями було знехтувано. Без відповіді залишилося
і звернення командирів полків Запорозької групи та 2-ї (7-ї)
дивізії повернути їм полковника Болбочана, яке підписав і Петро
Дяченко.
Він та інші старшини-запорожці мали намір зв’язатися з Січовими
стрільцями і спільно захопити потяги з урядом та утримувати
їх доти, доки не буде звільнено полковника Болбочана. Але Болбочан
категорично заборонив їм проведення цієї акції, бо не хотів,
щоб через нього розвалився фронт, пролилася братня кров “і прийшов
кінець Україні”. Та, коли чорношличники довідалися, що полковника
Болбочана катують, Петро Дяченко підготував ударну групу, яка
“мала зробити напад на станцію Балин”, де утримувався колишній
командир Запорозького корпусу. До цієї групи, крім полку Чорних
запорожців, належали сотні Наливайківського та Мазепинського
полків. Проте без згоди самого Болбочана Дяченко не наважився
на цей ризикований крок.
Коли ж Петлюра приїхав на фронт і козаки знову порушили перед
ним питання про повернення командира, Головний отаман запевнив,
“що волос із голови полковника Болбочана не впаде і його арешт
є тимчасовим”. Петлюра підтвердив обіцянку словом честі. Петро
Дяченко зізнався, що, коли чорношличники взнали про розстріл
Болбочана, Петлюра до “кінця війни втратив свою популярність
у старшин і козаків полку”.
27 червня 1919 р. Головний отаман наказав перейменувати курінь
імені Петра Болбочана на полк, але вже без імені опального полковника.
Так Петро Дяченко став командиром Окремого кінного запорозького
республіканського полку, пізніше перейменованого на кінний полк
Чорних запорожців.
“Як командир полку він виховує своїх підлеглих на традиціях
Запорозької Січі й ніколи від тих традицій не відступає, – писав
генерал-хорунжий Армії УНР Петро Самутин. – Особиста його відвага
– подиву гідна. Він завжди сміливо дивився у вічі смерти, зажди
сам шукав ворога та б’є його – де тільки зустрічав на своєму
шляху. У відношенні до своїх підлеглих був аж занадто вимогливим,
але сам завжди служив їм прикладом. Той, хто старався ухилитися
від вимог свого командира, довго в лавах “Чорних” не затримувався.
Не було, здається, бою, у якому б “Чорношличники” не брали участи
та не виходили переможцями. І він, як отой капітан, що в разі
катастрофи останній сходить зі свого командного містка, – завжди
останнім відходив із поля бою... Хто не бачив атаки “Чорних”,
той не може собі уявити і відчути тої стихійності тиску їхніх
списів і шабель. Тому не дивно, що жоден ворог не витримував
атаки “Чорних”.
Петро Самутин писав, що до підлеглих Петро Дяченко “був аж занадто
вимогливим”... Хто зна, занадто чи ні... Як би там не було,
але коли командири сотень не могли дати собі раду з якимось
шибайголовою, то саме Петро Дяченко брав того собі в ординарці.
В нього всі галабурдники одразу ставали шовкові, пізнавали на
собі отаманову нагайку, а хто й батьківську кулю. В бою такі
урвиголови “були не заступлені, а в спокійний час треба було
твердої руки”, казав Дяченко...
1919 рік завершився листопадовою катастрофою.
Петлюра, кинувши напризволяще вмираюче військо, “виїхав на переговори”
до Польщі.
Капітан корабля, що тоне, так ніколи не вчинить. Не вчинили
би так і Петро Дяченко, і Петро Болбочан, бо разом із козаками
були єдиним цілим. Петлюра ж вирішив, що йому можна. І цю втечу
прем’єр Мазепа дипломатично назвав переговорами...
Дяченко ж думав не про переговори, які більше нагадували інтернування
Головного отамана, а прагнув бою. Чорношличники та інші козацькі
частини, які не мали наміру тікати чи демобілізовуватися, пішли
у Зимовий похід відстоювати честь української зброї. Хоч і Головний
отаман звільнив їх від присяги і віддав наказ нищити цю зброю.
Зимовий похід
Недобитки війська очолив Михайло Омелянович-Павленко.
Саме він покликав у похід тих, хто не змирився, – назустріч
козацько-селянським загонам, які розпалювали багаття повстань
у запіллі Добровольчої армії.
6 грудня 1919 року, повернувшись із наради, яка ухвалила рішення
продовжувати боротьбу, Петро Дяченко наказав збірку полку.
Чорношличники вишикувались на великому майдані у Новій Чорториї.
“Непорушно стояли кінні сотні, наїжачивши списи. Темніли пластуни
в струнких рядах, а за ними – тяжкі кулемети, гармати і табір,
– згадував Петро Дяченко. – Повільною ходою об’їхав я сотні.
Все молоді, безвусі обличчя, все ясні, мов дитячі, очі. Але
яку втому видно в них... Здавалося, що у кожного на лиці записана
вся трагедія його батьківщини. Але не видно було в них апатії.
Все це молоді ветерани, що вже третій рік б’ються”.
Об’їхавши сотні, командир став перед фронтом полку. Мертву тишу
порушував лише брязкіт вудил коней.
– Козаки, хвилево переміг нас ворог, – мовив сотник Дяченко.
– Для нас лишилася одна дорога – йти в запілля ворога. Хто не
бажає йти на партизанщину, хай залишиться тут, хай вийде вперед!
Лави стояли мов із каменю. Жоден козак не поворухнувся. Несподівано
“громоподібне “Слава!” затрясло повітрям! Втомлені і почорнілі
обличчя козаків засвітились радістю, в очах запалав вогонь завзяття.
Козаки мов відродились”.
Почали збиратися в дорогу. Полк на той час нараховував 212 шабель,
11 важких кулеметів “Максим”, 9 легких кулеметів “Люїс”, одну
гармату. Разом 417 козаків і старшин.
6 грудня 1919 року з району Любар – Чортория – Миропіль рештки
української армії вирушили в запілля денікінців. Йшли по страшенному
болоту назустріч сильному вітру зі снігом. У галичан, яких зустріли
неподалік залізничного шляху Козятин – Калинівка, “випозичили”
коней і фураж. Пообіцявши повернути, як ті покинуть денікінців.
11 грудня підійшли під станцію Голендри. Її захопила 4-та сотня
майже без жодного пострілу. Тих денікінців, які піддалися, полонили,
інших, що намагалися тікати, порубали. Зруйнувавши залізницю,
телеграф і телефон, рушили на Самгородок...
17 грудня відпочивали в Юрківцях. Від селян отримали відомості,
що через Ставище вже другий день тягнуться військові відділи
і табори денікінців. Петро Дяченко вирішив наполохати москалів.
Наказавши виділити з сотень по 15 козаків на кращих конях, повів
їх на Ставище. Інших лишив відпочивати.
У містечку якраз був ярмарок. Ворог нападу не сподівався, тож
тільки в останню мить почав бити з кулемета. Але було вже пізно.
Півсотня вдерлася до містечка в кінному шику.
На нещастя в атаці було забито одного з найкращих козаків –
бунчужного Івана Дубину з Лохвицького повіту. “Розлючені козаки
перерубали кулеметників, дісталось і добровольцям, які підскочили
під шаблю”.
Серед трофеїв – три тяжкі кулемети, 30 возів із майном, 40 офіцерів,
їхні жінки та два десятки рядових.
Раптом на майдан, де господарювали козаки, в’їхало авто. Зорієнтувавшись,
чия влада у містечку, водій натиснув на газ.
Петро Дяченко з півдесятком козаків кинувся в погоню. Могутня
англо-дончачка командира на ста метрах переганяла зайця. Отож
відстань між ним і автомобілем швидко зменшувалася. Сотник вже
намірився вистріляти у машину весь магазин свого браунінга.
Та у кобили раптом відірвалася підкова. Впавши на повному скаку,
Петро Дяченко “розвалив собі голову”. Кров змішалася з болотом.
“На скору руку перев’язали якоюсь шматою, (бо) бандажів в Українській
Армії не було”.
А в машині, що сховалася в тумані, вгамовував серцебиття “недавній
завойовник Києва” Микола Бредов...
Тим часом Чорні запорожці полонили всю “стражу” Київського повіту.
Для денікінців, які перебували в глибокому запіллі, арешт виявився
настільки несподіваним, що вони довго не могли второпати, хто
ж їх арештував – комуністи, махновці чи місцеві повстанці. Вони
не знали навіть, як звертатися до нових господарів становища.
Коли ж їм пояснили що до чого, полонені тільки розвели руками:
– Так Украінской же арміі нєт… Нам ґаварілі, что ана разґромлєна,
а Пєтлюра убіт...
У селі Капітанівка, що за 20 верст від Голованівська, сотня
Чорних наскочила на ворожий роз’їзд, атакувала його, змусивши
до втечі.
Вивчаючи документи зарубаного офіцера, козаки довідалися, що
він – Дяченко. Козаки знали, що старший брат їхнього отамана
і його батько відходили разом із денікінцями, і були певні,
що сталося нещастя.
– Мабуть, вашого брата зарубали, – сказав винувато козак і передав
командирові папери забитого.
Не відразу розгорнув папери Петро. Нарешті, вже в дорозі, наважився.
Ні, цей Дяченко виявився з Умані... З полегшенням зітхнув отаман...
Шлях на Богопіль являв страшну картину. “Безліч возів із поламаними
колесами, з розтрощеними передками засіяли, мов велетенський
цвинтар, увесь шлях. Круглі кухні з димарями стояли осторонь,
покинуті своїми кашоварами. Чорні пащі гармат без замків тупо
дивилися в далечінь. Майже на кожному кроці лежали задубілі
трупи коней. Цілий шлях був засіяний поламаними рушницями, набоями,
порізаними сідлами, мішками... Чорні зграї вороння надавали
цій картині ще більшого виразу руїни”.
Таким побачив шлях відступу “доблєсной Добровольчєской арміі”
Петро Дяченко...
Починаючи від 10 січня українська армія фактично припинила боротьбу
з денікінцями, які вже не являли собою жодної сили, а котились
у поспіху до Чорного моря, розраховуючи, що кораблі Антанти
вивезуть їх з “українського пекла”.
Увечері 1 лютого полк чорношличників увійшов у с. Вільшану.
“З цікавістю розглядали козаки це історичне місце. Образи Яреми
й красуні Титарівни вставали в пам’яті”, – оповідав Петро Дяченко.
2 лютого він оголосив днем спочинку. Козаки, вільні від служби,
кинулися на весілля. Скрізь лунали спів і музика. “Вбрання на
селянах – виключно староукраїнське”, – зауважив сотник Дяченко.
З жалем залишали наступного дня козаки це гостинне село.
Далі були Деренківці та Дробівка. “Селяни цих сіл озброєні,
– свідчив Петро Дяченко. – Мали досить рушниць, кулеметів, а
на площі Дробівки стояли дві гармати. Між собою пов’язані телефоном.
Усе це велось під прапором “Самостійної України”. Полк щиро
вітали і запрошували до хат. Радісно було чути й бачити працю
національно свідомих людей...”
8 лютого полк “увігнався в Смілу”. Червоні майже не боронилися,
вважаючи цей наскок “прикрим непорозумінням”. Кацапчуки під
шаблями Чорних розгублено голосили:
– Што ви дєлаєтє?! Ми вєдь сваї, камуністи...
– Якраз вас і потребуємо, – відповідали дотепні козаки.
Останнє, що чули в своєму житті кацапчуки, це свист шабель...
Потім чорношличники допомогли мазепинцям здобути станцію Бобринську,
на якій захопили 11 ешелонів із майном. Це виявилась інтендатура
фронту. “Здобич була настільки велика, що не вистачало рук брати...”
13 лютого, в сильний мороз, полк Чорних запорожців довгою колоною
рушив через с. Худяки до Дніпра. Настрій був чудовий. Чулися
жарти, лунав сміх.
Ось і засніжена рівнина, в яку перетворився закутий у кригу
Дніпро.
За ним синіло Лівобережжя.
– Дніпро! Дніпро!!! – вирвалось раптом із сотень грудей.
“Жадібні очі міряли його величну широчінь. З якоюсь святістю
рушили по льоду сотні. Відчуваючи величність хвилі, козаки відрухово
заспівали...” – згадував командир полку Петро Дяченко.
Слова українського гімну пружно летіли над Дніпром на Лівобережжя...
Душу й тіло ми положим за нашу свободу
І покажем, що ми, браття, козацького роду.
Можна уявити радість козаків-полтавців – вони
поверталися на рідну Полтавщину, та ще й зі зброєю в руках!
З новими силами кинувся вперед полк Чорних запорожців. Завдання
було захопити Золотоношу. О 7-й ранку 14 лютого запорожці вже
вирушили в напрямку на це повітове місто. Лютувала дика хуртовина.
Сніг, мов гострі голки, забивав всім очі та вуха... О 7-й годині
ранку 15 лютого козаки побачили сірі будівлі Золотоноші. Станцію
зайняла 2-га сотня. Охорону станції і коменданта захопили в
полон. Полонені сповістили, що в місті стоять два відділи особливого
призначення до 500 чоловік із кулеметами. Це були інтернаціональні
частини.
3-тя і 4-та сотні під командуванням поручника Броже рушили до
міста. Без жодного стрілу долетіли до середини міста. Та червоні
поставили жорсткий опір.
Довелося спішно відійти, залишивши навіть забитих козаків. Це
було для чорношличників ганьбою. Щоб відбити загиблих, полковник
Петро Дяченко кинув на допомогу 2-гу сотню, решту 1-ї та сотню
імені П. Сагайдачного. Іншим наказав наступати в пішій лаві.
Ворога відкинули за річку Золотоношку, але там він укріпився.
Через брак набоїв піші козаки далі наступати не могли, а кінні
не наважувалися перейти річку – бо лід був надзвичайно слизький,
а бути живою мішенню для ворога ніхто не бажав... Протримавши
половину міста до вечора, запорожці, оповиті сутінками, відійшли
на Деньги. По дорозі порубали комуністичний відділ.
Наслідком рейду на Золотоношу було те, що близько сотні душ
ворогів України відлетіли у пекло. Чорношличники теж мали втрати
– чотирьох забитих і трьох поранених.
Після наскоку полку Чорних запорожців на Золотоношу та захоплення
іншими частинами української армії Черкас більшовики почали
панічно втікати з Хорола, Гребінки і Лубен, руйнуючи комунікації
та мости, палячи свої склади. Штаб 14-ї совєтської армії, що
стояв у Кременчуці, евакуювався до Полтави. А Чорні тим часом
отримали наказ повертатися на правий берег Дніпра.
Наказ засмутив козацтво. Це було великим ударом, особливо для
тих, хто народився на Лівобережжі. Всі вони знали про обіцянку,
яку дав ще на Уманщині командарм Михайло Омелянович-Павленко:
армія обов’язково рейдуватиме Полтавщиною і Харківщиною. Тепер
полковникові Дяченку треба було докласти чималих зусиль, щоб
“нахилити їх до повороту на Правобережжя”.
Вранці 17 лютого в селі Загородник, що поруч з Ірклієвом, Петро
Дяченко вишикував полк. Виїхав перед фронтом “та, як завжди
жартами, з’ясував необхідність повороту. З похиленими головами
рушили козаки на захід. Не чути стало ні пісень, ні жартів...
Селянство також поділяло смуток козаків... в усіх селах, де
проходили, чути було: “Покидаєте нас?..”
Навіки залишали свою малу батьківщину і запорожці.
Дніпро перебрели 18 лютого. Армія верталася тими ж дорогами,
по яких вже йшла, – щоб забрати всіх хворих та поранених старшин
і козаків, котрих покинули в селах під опікою добрих людей...
19 лютого рушили на Холодний Яр. “Яке козацьке серце не завмирало,
переходячи через р. Тясмин і ступаючи на доріжки Холодного Яру?
– писав Петро Дяченко. – Дух преславної, хоч (і) сумної минувшини
України витав над цим густим, непрохідним лісом. Козаки з цікавістю
розглядались навкруги. Балачки велися тільки про минуле. Імена
Залізняка, Ґонти лунали в повітрі...”
20 лютого рано-вранці при вимарші з холодноярського села Грушківки
зламалась вісь єдиної гармати Чорних. Направити не було жодної
можливості. Як не тяжко було, та довелося кидати її. “Більшість
гарматників зі слізьми на очах прощалися з нею, мов з улюбленою
дівчиною. Дійсно, вона біля року з самих Святеньких хуторів
вірно служила полкові. Не один раз кров козача її обливала.
Колеса та щит були побиті кулями. Всю дорогу козаки поминали
свою гармату і навіть не глузували з гарматників, бо цілком
поділяли їхню втрату...”
У перший день весни шаблі чорношличників співали вже у Голованівську.
Півсотні червоних навіки вгамувались у цей березневий вечір.
60 осіб, переважно кацапчуків, вчорашніх денікінців, було взято
у неволю. Оскільки про їхню долю Петро Дяченко у своїх спогадах
не сповіщав, то неважко передбачити, що вони поспішили наздоганяти
своїх товаришів на шляху до пекла. Адже взимку полонених нема.
4 березня полк пішов на Хощевату. Тут розігралася трагедія.
Місцеві комуністи та збаламучені ними місцеві парубчаки зустріли
чорношличників пострілами. “Поплатились страшенно, – згадував
Петро Дяченко. – Коло 40 трупів лежало в місті, а решта потоплена
в р. Богові...”
5 березня козацтво вже було в Гайвороні.
Довідавшись від галичанина-перебіжчика, що м. Бершадь зайняте
3-м Галицьким корпусом, який разом із червоними москалями нараховував
до 12 тисяч осіб, вирішили й тут утнути несподіванку. Козакам
і старшинам було відомо, “яка велика сила в Бершаді, але жадному
з них не прийшло до голови сумніватися в успіхові”.
Справу Петро Дяченко довірив своєму заступникові – поручнику
Броже. Завдання той виконав філігранно – не проливши української
крові, без жодного пострілу обеззброїв курінь галичан, батарею
та кулеметника.
У Бершаді чорношличники захопили чотири гармати та набої до
них, два тяжких кулемети і понад 120 коней.
Сотник Дяченко вишикував полонених галичан і запропонував перейти
до полку. Лише 50 стрільців погодилися стати козаками. Це були
переважно гарматники, “як видно, не хотіли кидати своїх гармат”.
Решта лишилася в червоному таборі.
Наказавши полку повертатися до Гайворона, Петро Дяченко зі своїм
почтом на якийсь час лишився у Бершаді – аби дослухати балачку,
яка велася по телефону. Штаб корпусу наказував бригадам наступати
на с. Устє, а командири бригад під тим чи іншим приводом відмовлялись.
У того, мовляв, “мужва” боса, інший боявся за свої “флянки”,
третій казав, що немає достатньо набоїв. Нарешті Дяченко не
витримав і заявив у трубку, що бригади вже можуть наступати,
бо чорношличники вже відійшли, в селі лишився тільки роз’їзд,
який теж не баритиметься. Подякувавши за гармати, попрощався
і поїхав наздоганяти свій полк...
17 березня заночували у Богополі. Петро Дяченко зазначав, що
місцеві селяни були “незадоволені жидівським населенням, яке
приймає широку участь у комуністичному рухові. Ненависть селян
передавалась і козакам, і тільки залізна дисципліна утримувала
(їх) від погрому”…
Настав квітень 1920 року. Армія Омеляновича-Павленка, що вже
п’ятий місяць воювала у відриві від українського уряду, не отримуючи
від нього жодної допомоги, дійшла до критичної межі... Не маючи
набоїв і снарядів, вона 14 квітня підступила до міста Вознесенська,
в якому червоні зосередили великі запаси зброї і спорядження.
Бій за Вознесенськ мав вирішити долю української армії. І це
місто треба було взяти багнетами та шаблями. Не останню роль
у визволенні Вознесенська відіграли шаблі Чорних запорожців...
А 6 травня в районі Ямполя роз’їзд чорношличників зустрівся
з роз’їздом 3-ї Залізної дивізії, яка наступала із заходу. Таким
чином з’єдналися “трагічно роз’єднані і одірвані одна від одної
братні Українські армії” (вислів комдива Олександра Удовиченка).
Радості не було меж. “Дух армії піднявся, настрій неописуємий.
Не дивлячись на страшну втому, армія знову готова йти на ворога...”
– згадував політичний референт УНР Василь Совенко.
Похід завершився на високій ноті. Всі учасники Зимового походу
були нагороджені орденом Залізного хреста, який у системі відзначень
українського війська посідав “безапеляційно перше місце”. Нагородили
і Петра Дяченка. А 23 червня 1920 року його, командира найкращого
полку української армії (оцінка командарма Михайла Омеляновича-Павленка),
підвищили до звання полковника Армії УНР.
“Ворог стріляє, та Бог кулі носить”
І знову чорношличники поринули у бої за звільнення
Батьківщини. Про один із них (під Бурштином влітку 1920 року)
розповів запорожець Лавро Кемпе...
Атака була через торфовище і сіножаті, порізані ровами для спливу
води. За сіножатями відступав ворог. У ровах при дорозі засів
ар’єргард червоних і кулеметним вогнем прикривав відступ своєї
частини. Бухали й ворожі гармати.
Петро Дяченко вирішив фланговою атакою перейняти ворожий обоз,
повний зброї та іншого військового приладдя, якого так дошкульно
бракувало запорожцям. Із піднятою шаблею, не оглядаючись, командир
мчав на своєму бистроногому коні. Кінь легко перестрибував рови.
Але не всі верхівці завиграшки брали перешкоди. За полковником
встигало небагато козаків.
А москалі вже зовсім поруч. Тікаючи, вони не забували відстрілюватися.
Отаман чорношличників – уже недалеко закуреної стрічки шляху.
І раптом він падає з коня... Декілька козаків (серед них і Лавро
Кемпе) доскочили до полковника... “Один із козаків, здається
Варвянський, – згадував Лавро, – чи Микита Кириєвський, соловейко
полку з профілем Гоголя, погнався за конем і на віддалі сотні
метрів від червоних ловить коня... Нас, козаків, може, з вісім;
спішимо, беремо командира на руки і виносимо з поля бою, – я
веду за поводи вільних коней спішених козаків...”
Хотіли сховати пораненого полковника від куль за пагорбком.
Але несподівано з гуком – на який метр-два від самої середини
групи – впало вороже стрільно... Лавро, ведучи коней за поводи,
йшов трохи позаду...
Курява і дим закрили групу з командиром. “Моїх коней і мене
обсипало грудками землі, – згадував Лавро. – Серце тьохнуло...
думаю: оце по всьому... Пилюка розсівається: бачу – всі лежать...
Підхожу – раптом всі встають, беруть на руки командира...”
Незважаючи на тяжке поранення (розтрощення кістки стегна), Петро
Дяченко посміхається й каже ворогові:
– А дулю!..
“Таким був цей новітній запорожець-командир полковник Петро
Дяченко”.
На цьому криваві пригоди не скінчилися.
Пораненого командира принесли до крайньої хати і поклали під
грушею. За кілька хвилин козак, що лишився при командирові,
покликав товаришів допомогти перенести Дяченка в тінь від дерева,
бо йому сонце б’є в очі. По колу стовбура, на якісь півметра,
пораненого пересунули в тінь і відійшли до хати. Раптом повітря
пронизало завивання ворожої гранати. “І ось: вюу-чах!.. Граната
вривається під корінь груші... Мить жаського чекання... Груша
затріпотіла... Але хвилина-друга минає... (а) вибуху немає.
Граната не вибухнула...” Вона зарилась у ґрунт в яких півметра
від голови Петра Дяченка, обсипавши його землею і трісками.
Граната впала практично в тому місці, де попередньо лежала голова
полковника... Всі кинулись до нього.
– Бачите, хлопці, – сказав з усміхом він, – ворог стріляє, та
Бог кулі носить... Видно, Богові потрібний ще живий козак на
його рідній землі...
У Польщі
Не пройшовши повного курсу лікування, Петро
Дяченко невдовзі повернувся до свого полку, бо без своїх козаків
“дослівно не міг жити” (вислів П. Самутина)…
1920 рік, як і попередній, закінчився листопадовою катастрофою.
Петро Дяченко зі своїми чорношличниками потрапив у табори для
інтернованих. Часу даремно не гаяв – влаштовував своїх кіннотників
до польської армії, намагався поліпшити їхні умови життя. Сам
же працював як звичайний робітник...
Згадав нарешті Дяченко й про особисте життя. В Польщі у нього
народилися два сини. Юрій прийшов у світ 11 липня 1923 року,
Олесь – 27 грудня 1928 року. В цей рік, 20 липня, Петро Дяченко,
щоб не втратити військових кваліфікацій і заробити на утримання
родини, пішов до Війська польського.
Ось його посади у цій армії: т. в. о. командира кулеметного
ескадрону (кінець 1928 р.), командир лінійного ескадрону (друга
половина 1931 р.) 1-го Шволезького полку імені Юзефа Пілсудського,
помічник 1-го заступника командира 3-го полку мазовецьких шволежерів
кавалерійської бригади “Сувалки” (1.11.1934 – 30.9.1939). За
час служби Петро Дяченко закінчив Вищу військову школу (21.10.1932
– 1.11.1934).
1936 року командир кавалерійської бригади “Сувалки” полковник
Рудольф Крешер дав таку оцінку контрактовому майору Війська
польського Петрові Дяченку: “Рухливий, дуже енергійний та спритний,
дуже добре орієнтується в ситуації під час практичного командування
частиною. Амбітний і дуже охочий до праці, має великий кавалерійський
темперамент. Дуже сильний, фізично витривалий, дуже точний і
сумлінний виконавець. Командує полком із великим досвідом і
знанням справи, що поєднується з великою кмітливістю та винахідливістю.
Щоправда, губиться в питаннях вищого тактичного рівня, не виявляє
ні методи мислення, ані особливих здібностей – скоріше практик,
ніж теоретик. Позитивно впливає на підвладних, радше завдяки
особистому прикладу наполегливої та сумлінної праці, аніж своїм
педагогічним здібностям”.
Друга світова війна застала Петра Дяченка на польсько-литовському
прикордонні в м. Сувалки. Як контрактовий офіцер Війська польського
Петро Дяченко обороняв Польщу від совєтських військ у вересні
1939 року. В боях проти червоних над річкою Німан отримав поранення.
Його кавалерійський відділ із боями пробився до Литви, де був
інтернований.
Згодом Дяченко опинився у таборі для польських старшин під Кеніґсберґом.
Невдовзі німці звільнили його, – як і багатьох інших українських
старшин. І Дяченко одразу зголошується до військового міністра
уряду УНР Володимира Сальського...
Знову в бій за Україну
25 червня 1941 року у Кракові було створено
Українську генеральну раду комбатантів, до якої увійшли переважно
вищі старшини Армії УНР. Очолив Раду Михайло Омелянович-Павленко,
його заступниками стали Всеволод Петрів та Альфред Кравс. Петро
Дяченко став членом її воєнно-наукової та воєнно-історичної
ради, а 5 липня (серпня?) 1941 року очолив штаб Української
повстанської армії “Поліська Січ” отамана Тараса Бульби-Боровця.
Та невдовзі несподівано залишив посаду. Керівник господарського
відділу крайового військового штабу групи УПА-Північ Роман Петренко
стверджував, що полковник Дяченко пояснив йому причини своєї
відставки.
– Це ніяке не військо, – сказав Дяченко про “Поліську Січ”,
– і він (Бульба-Боровець) не має права називати себе отаманом-командиром.
Бульба думав, що я буду йому вишколювати це “військо”, а багато
з них бачило рушницю перший раз. Щоб навчити їх військового
діла, вести до бою – на це треба багато часу і не одної людини,
а він думав, що це можна зробити за місяць. Притому не було
достатньої зброї, амуніції, не було навіть що їсти. Отже, я
йому сказав, що мені тут немає що робити, і попросив його відправити
мене до м. Рівного.
У подальшому Петро Дяченко співпрацював з ОУН – як із мельниківцями,
так і з бандерівцями, а також із німцями, зокрема з їхньою Службою
безпеки. Використовуючи службове становище, постачав українських
повстанців вогнепальною зброєю, німецькими військовими документами,
розміщував поранених повстанців у німецьких шпиталях.
Роман Петренко (псевдо “Омелько”) писав: “Крім документів, полковник
Дяченко передав для УПА, через відомі тільки йому джерела, певну
кількість зброї (зокрема, короткої і гранати)... Винятково прислужився
підпіллю полковник Дяченко, коли уможливив вишколити... (підпільно)
радистів. Це був великий ризик, бо він твердо знав, що ці люди
ніколи німцям служити не будуть. Одначе дав згоду й усю відповідальність
взяв на себе. Одинадцять осіб успішно закінчили цей вишкіл і
одного дня вернулись в підпілля продовжувати протинімецьку боротьбу”.
Від березня 1944 року Петро Дяченко (“Квітка”) бере участь в
організації Українського легіону самооборони на Холмщині (в
німецьких документах він називався 31-й батальйон СД). У червні
того ж року Дяченко стає заступником Українського легіону самооборони,
шефом його штабу, а в серпні очолює легіон. Частина нараховувала
до 570 вояків, із них 16 старшин і 20 підстаршин... Є свідчення,
що на чолі двох сотень УЛС Петро Дяченко брав участь у придушенні
польського повстання у Варшаві та боях проти польських партизанів
– АК і Батальйонів хлопських...
30 січня 1945 р. полковнику Петрові Дяченку виповнилося 50 років.
Але хоробре серце жадало нових боїв за Україну... У лютому він
стає командиром 3-го пішого полку Українського визвольного війська,
звісно, у складі Вермахту.
Наприкінці лютого 1945 р. з дозволу та за сприяння німців він
взявся формувати Окрему українську протитанкову бригаду “Вільна
Україна”. Її основу склали старшини Армії УНР, колишні бійці
Красної армії та українці з допоміжних протиповітряних і протипожежних
частин Берліна. Петро Дяченко особисто укомплектував командний
склад.
28 березня 1945 р. вояки бригади присягли на вірність Україні.
В присязі були такі слова: “Буду завжди і скрізь боротися зі
зброєю в руках під українським національним прапором за мій
народ і мою рідну землю – Україну”.
У квітні 1945 р. німецьке командування включило бригаду “Вільна
Україна” до складу танкового корпусу “Герман Герінг” групи армій
“Центр”. Довелося Петрові Дяченку на чолі бригади брати участь
у боях під Бауценом (район Дрездена) – проти частин 1-го Білоруського
фронту та 1-ї армії Війська польського. Невдовзі бригаду Дяченка
кинули на здобуття Ґерліц-Лобау. Загальне командування здійснював
штандартенфюрер СС Отто Скорцені.
Наприкінці квітня у запеклих боях бригада “Вільна Україна” полонила
300 бійців Красної армії, серед трофеїв було чотири гармати,
5 полкових мінометів, понад 400 коней, 20 кулеметів, багато
військового майна. Розбили дяченківці й 19-й піший полк 7-ї
дивізії Війська польського, взявши до неволі командира дивізії
генерала Лілевського. Серед полонених виявилися й українці,
50 із них того ж дня вступили до бригади. Слід зазначити, що
в найкритичніший момент бою, коли поляки перейшли у рішучий
наступ, у контратаку українців повів сам Петро Дяченко. Це й
вирішило результат бою на користь української бригади.
Того ж дня генерал-лейтенант Вермахту Вільгельм Шмальц, командир
парашутно-танкового корпусу “Герман Герінг”, особисто нагородив
Петра Дяченка Залізним хрестом (таким чином, Дяченко став лицарем
двох Залізних хрестів – Армії УНР за Зимовий похід і Вермахту
за бій під Бауценом). Про успіх української бригади було сказано
у спеціальному повідомленні.
Наприкінці війни Петра Дяченка призначили командиром 2-ї Української
дивізії УНА (загальна кількість її вояків сягнула семи тисяч).
7 травня в районі міста Тетчен, коло мосту на Ельбі командувач
УНА Павло Шандрук підвищив Петра Дяченка до звання генерал-хорунжого.
А вже наступного дня бригада Дяченка потрапила в оточення. Її
воякам довелося пройти понад 200 км територіями, на яких вже
безчинствувала Красна армія. Менше третини вояків бригади “Вільна
Україна” потрапило в американську зону, інші загинули або їх
полонили москалі.
А кілька десятків сховались у лісах Судетського Підгір’я. Пізніше
вони досягли Олесницького повіту, встановили контакт із сіткою
ОУН(б), що діяла в Нижній Сілезії (очолював її Роман Коза-“Богун”),
ведучи боротьбу проти червоних окупантів до початку 1950 років.
А бойовий шлях Петра Дяченка закінчився у травні 1945 року.
Щоб не потрапити до рук тих, проти кого боровся, захищаючи Українську
Народну Республіку, він змушений був здатися американцям...
25 років служив Петро Дяченко у різних арміях, із них тринадцять
– на фронтах різних воєн. Служив у царській, російській армії
Тимчасового уряду, Збройних Силах Української Держави Павла
Скоропадського, в Армії УНР, у Війську польському, в УПА “Поліська
Січ” отамана Бульби-Боровця, Вермахті та Українській національній
армії. Вісім армій! Дві світові війни. Дві національно-визвольні
епопеї…
За подвиги Петра Дяченка було нагороджено відзнаками чотирьох
армій: російської, української, польської та німецької...
І ось його війна закінчилася. Попри сотні боїв, в яких він брав
безпосередню участь, доля Петра Дяченка вберегла. А от двох
синів на фронтах Другої світової він втратив: Юрія та Олеся...
Після Другої світової
Після війни якийсь час Петро Дяченко жив у
Мюнхені. З ним консультувалися представники американської військової
розвідки, які вивчали реальні сили Визвольного руху в Україні.
Згодом разом із новою своєю дружиною Оленою та сином від неї
Петром генерал Дяченко переселився до США. Осів у Філадельфії.
1959 року в часописі “Америка” вийшли друком його спомини “Чорні
запорожці” – про тяжкий і славний шлях полку чорношличників
у 1919 – 1920 роках. “Тільки віра в перемогу та любов до рідного
краю давали нам силу поборювати всі труднощі”, – писав командир
Чорних запорожців...
1 лютого 1961 року еміграційний уряд УНР нарешті визнав заслуги
Петра Дяченка перед Батьківщиною, зазначивши в наказі вважати
його генерал-хорунжим від 15 жовтня 1928 року.
Останнє звання Петра Дяченка – генерал-поручник Армії УНР.
“Хай земля Вашингтона буде Тобі
легкою”
Помер Петро Дяченко 23 квітня 1965 р. у Філадельфії,
що в Сполучених Штатах Америки. Поховали його на українському
цвинтарі Бавнд-Брук (штат Нью-Джерсі).
“Славної пам’яті генерал П. Дяченко належав до тих “Новітніх
Запорожців”, що завжди шукали часу і місця, де могли вони бити
ворогів України, – писав у некролозі генерал-хорунжий Армії
УНР Петро Самутин. – У пам’яті своїх зверхників і підлеглих
залишиться він як один із найкращих командирів і вояків відродженої
української кінноти... Хай земля Вашингтона буде Тобі легкою,
а пам’ять про Тебе хай залишиться в наших серцях вічною!..”
В останню дорогу лицаря Залізного хреста провели митрополит
Іоан та архієпископ Мстислав. Від вояцтва Армії УНР та Української
національної армії прощав друга генерал-полковник Павло Шандрук.
Навесні 1919 року разом із Петром Дяченком у складі Кримської
групи Петра Болбочана вони визволяли від більшовиків Крим.
Від лицарів ордена Залізного хреста промовляв старшина полку
Чорних запорожців, у той час вже генерал-хорунжий Володимир
Герасименко. Промовляли і генерал-хорунжий Армії УНР Аркадій
Валійський та інші вояки. Серед них і Валентин Сім’янців, відомий
український скульптор, козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців.
Згодом він зробив прекрасне погруддя свого командира, зобразивши
його в козацькій шапці зі шликом...
12 жовтня 1968 року на православному цвинтарі Бавнд-Брук відбулося
урочисте посвячення цього пам’ятника. Багато зійшлося козаків
у цей день на могилі визначного сина України. Чин посвячення
здійснив архієпископ Мстислав. Виступив хор під орудою професора
І. Паливоди.
Показуючи на пам’ятник, владика Мстислав сказав, що громада
може багато зробити, “коли в ній знайдуться люди, що громадським
справам присвятять час і працю”. “Владика нагадав, що на сумлінні
колишніх вояків лежить ще невиконаний обов’язок перед славною
пам’яттю вояків, що поховані на цьому цвинтарі, на могилах яких
сьогодні стоять ще тільки тимчасові дерев’яні хрести. Зворушив
Владика сумління присутніх...” – писав Валентин Сім’янців.
Після відправи вдома пані Олена Дяченко та син Петро, сержант
американського летунства, учасник війни у В’єтнамі, запросили
присутніх на тризну. І за столом архієпископ Мстислав, до слова
сказати, племінник Головного отамана Армії УНР, розвинув думку
про “обов’язок вояцтва і громади заопікуватися могилами колишніх
вояків та закликав присутніх скласти пожертви на цю шляхетну
ціль”...
Праця Олени Дяченко
Дружина Петра Дяченка Олена дбайливо впорядкувала
мемуарну спадщину свого чоловіка. У журналі “Вісті комбатанта”
(ч. 3 за 1967 р.) вона опублікувала список праць, що зберігалися
в родині. З цієї публікації можна довідатися, що Петро Дяченко
написав такі праці:
“Організація протипанцерної бригади” (зі схемами);
“Кінний полк Чорних Запорожців” (рукопис – 74 с. машинопису;
рукопис – 97 с. машинопису);
“Протипанцерна бригада “Вільна Україна” (4 аркуші – 8 сторінок,
писаних рукою);
“Нотатки до Історії Полку Чорних Запорожців” (4 аркуші – 8 сторінок,
писаних рукою);
“Кінна сотня” (шкільний малий зошит, написаний рукою);
“Кінна сотня, Кінний дивізіон імени полковника Петра Болбочана”
(зошит із числом 2);
“Кінний полк” (зошит із числом 3);
“Формування та перший бій Української Протипанцерної бригади”
(три аркуші, написані чорнилом, і три аркуші, написані олівцем);
“Дяченко Петро, полковник Української Армії” (10 аркушів і дві
сторінки, написані рукою);
“Зимовий похід” (реферат, виголошений на роковини Зимового походу
Армії УНР) та інші статті, які тут не наводжу.
Крім рукописів, були також: течка з персональними документами,
течка з фотографіями, вирізки польських комуністичних газет
про Петра Дяченка та листування (листи від генералів Павла Шандрука,
Петра Самутина, Михайла Садовського, Дмитра Жупінаса, полковників
Миколи Рибачука, І. Липовецького, Н. Шкільного, П. Калиновського,
Макара Каплистого, брата (Віктора Дяченка), сотників Зенона
Стефанова і Ґонти (очевидно, Івана Лютого-Лютенка), підстаршин
та козаків полку Чорних запорожців Петра Первухина, Сергія Гниди,
Валентина Сім’янціва та інші.
Пані Олена Дяченко зверталася до всіх, хто має листи від Петра
Дяченка, скласти їх до загального архіву, який після остаточного
впорядкування буде переданий до відповідної установи. Що казати!
Гідне поваги і наслідування ставлення до спадщини українського
старшини!
“Такими вони були!”
І ще... Автор загалом змістовного дослідження
про Петра Дяченка А. Руккас чомусь не зміг однозначно позитивно
оцінити діяльність цього вірного сина України. Пана Руккаса
схвилювала співпраця легендарного українського командира з німцями,
зокрема його участь у бойових діях проти поляків, або, як зворушливо
зазначає дослідник, проти “своїх колишніх друзів та колег”.
Добродій Руккас оцінив це як “безпринципність” Петра Дяченка,
а відтак його постать в українській історії вважає “неоднозначною”.
Дивне, як на мене, мислення демонструє київський історик, ще
раз підтверджуючи тезу, що сума знань не завжди поєднується
зі здатністю робити адекватні висновки.
Невже А. Руккас не розуміє, що “колеги” Петра Дяченка в 1930-х
роках у час Другої світової війни були союзниками червоного
тирана Й. Сталіна і ворогами України? Невже забув, що саме поляки
1920 року зрадили Українську Народну Республіку та розділили
її з червоними росіянами по Збручу, а в 1920 – 1930-х роках
відзначилися нелюдською жорстокістю до українського населення
Галичини, Лемківщини, Холмщини, Надсяння та Підляшшя? А в часи
Другої світової війни хіба не поляки боролись проти Української
повстанської армії, на прапорах якої світилося гасло української
державності, та місцевого населення, яке підтримувало народних
месників? Невже і роль УПА в українській історії добродій Руккас
оцінює “неоднозначно” (бо ж ця формація також воювала проти
поляків, як і бригада Петра Дяченка)?
То на чиєму ж тоді боці виступають такі дослідники? Якими очима
дивляться вони на героїчно-трагічну історію нашого народу? Невже
очима її сусідів?
Як би не було, вже нікому не вдасться забруднити імена славних
воїнів нашої Батьківщини. Вони повернулися в нашу свідомість
на баских конях і з чорними прапорцями на списах. Такими вони
були! І черепи та кістки на їхніх чорних знаменах означали тільки
одне: “Воля України або смерть!”
І згадується картина, гідна пензля і пера великих митців. Степ
під Вознесенськом. Гудуть гармати більшовицького панцерника.
Хворий на тиф командир за допомогою козаків із великим зусиллям
сідає на коня, і, не маючи сили витягти шаблю, мовчки підносить
руку, і, ледь тримаючись у сідлі, починає смертельну атаку на
школу червоних командирів...
А Нестор Галайденко?! Оббризканий ворожою кров’ю козак із дівочим
обличчям, сором’язливо усміхаючись, на питання, скільки голів
поклав у бою, каже: “А хто його знає?.. Рахував до 18 – а далі
надокучило!..”
Я й зараз бачу цю прекрасну посмішку!
Таке не забувається...
Але ж ми забули...
Вічна слава козакам і старшинам полку Чорних запорожців та їхньому
легендарному командирові Петрові Дяченку!
До змісту Роман
Коваль За волю і честь Невигадані історії і вояцькі біографії
Просвіта
