Юрій Горліс-Горський
ХОЛОДНИЙ ЯР

Восьме видання, виправлене, доповнене

Від автора

Холодний Яр – одна з найяскравіших сторінок Визвольної боротьби в Україні. Це живий приклад, як невеликі числом, але незламні духом можуть успішно боротися з незрівнянно сильнішим ворогом.
На жаль, по цей бік межі1 мало хто знає, що, після того як московська червона орда захопила Україну, над Дніпром існувала своєрідна "республіка", яка під українським національним прапором провадила запеклу збройну боротьбу аж до 1922 року. То були села в околицях Холодного Яру на Чигиринщині.
Чигиринщина – місцевість, де все промовляє про сумне й радісне минуле України. Тут, над Суботовом, стоїть "домовина України" – церква Богдана... Над Чигирином – гора, на якій височів замок гетьмана Петра Дорошенка. Тут віками точилася завзята боротьба за волю й долю... Про це свідчать сотні високих могил-курганів: "татарських", "лядських", "козацьких", які з часом не загубили серед населення своїх назв, переказів, овіяних легендами імен козацьких ватажків, що склали в них свої голови. По лісах і досі стоять "городки" та неприступні монастирі-фортеці, за валами яких колись ховалося населення перед ворожою навалою. В часи нової Руїни вони знову стали осередками збройної боротьби, до якої охоче було місцеве селянство, що не любило гнути шию і ще не втратило войовничих традицій предків-козаків, однаково любило і плуг, і рушницю... Ці села були свого часу козацькими сторожами перед царством орди – Диким полем, що недалеко звідси починалося. Природні умови (великі ліси, гори, яри) сприяли обороні. Вони століттями жили спільним життям із недалеким Запорожжям, до якого давали юнаків, а від нього приймали старців і покалічених. Поширені в селах прізвища – Отаманенки, Отамасі, Осауленки, Хорунжі, Кошові, Довбуші, Гармаші, Козаченки, Бунчуженки, Вернигори, Вернидуби, Запорожці, Залізняки і ще багато знаних з історії Козаччини прізвищ – промовляють самі за себе. Тут Хмельницький і Залізняк збирали сили супроти ворога.
Коли в Україну вперше посунули червоні москалі, населення холодноярських сіл взялося за зброю, якої понаносило з царської армії, і почало з ними боротьбу. Ця боротьба не мала соціального підґрунтя, як запевняють червоні окупанти. Чигиринський селянин був свідомий того, що земля належить не графам Давидовим та Воронцовим-Дашковим, яким роздарували козацькі землі московські царі, а йому, хліборобові, бо вона полита потом і кров'ю його прадідів. Відродження Української держави було в його очах рівнозначним поверненню потоптаного Москвою права, а тому він не захоплювався брехливими гаслами червоних москалів про землю і волю. Москаль (чи білий, чи червоний) був для нього лише москаль – одвічний ворог України. І большевиків, і денікінців там вітали однаково – кулями.
Повстанча боротьба в околицях Холодного Яру відрізнялася від боротьби в інших місцевостях організаційним ладом та усвідомленням широкими масами своєї мети – визволення України. В інших районах повстання спалахували переважно стихійно, коли "товаріщі" починали обдирати селян – тут хлібороб завжди був готовий ухопити зброю і йти назустріч ворогові. Здавалося, вернулися давні козацькі часи, коли кожний хлібороб був озброєний і завжди готовий до бою з татарами. Села були поділені на сотні, які об'єднувалися в полк. Центром тієї бойової організації селянства був оспіваний Тарасом Шевченком Холодний Яр, власне, історичний Мотрин монастир...
Назва Холодний Яр перестала бути назвою лише одного з багатьох ярів, а стала назвою цілої місцевості, всієї бойової організації. З плином подій в Україні він перестав бути повстанчою організацією місцевого характеру. В лавах його бойовиків можна було зустріти полтавців, тавричан, херсонців, галичан, українців-козаків із Кубані та Дону.
Одним із перших ватажків Холодного Яру, що дався втямки червоним і білим москалям 1919 року й загинув там, залишивши по собі широку славу, був осавул Війська кубанського Федір Уваров. Першим організатором і отаманом був двадцятип'ятилітній вчитель із села Мельники Василь Чучупака.
Холодний Яр відвагою і кров'ю вписав блискучі сторінки в історію Визвольної боротьби. Лише з Мельників у тій боротьбі загинуло понад триста чоловік. Це – окрім жертв пізнішого "умиротворення" ворогом непокірного краю. Лише родина Чучупаків склала на жертовник Батьківщини життя п'ятьох синів1. Холодний Яр дав такі приклади героїзму, якими не кожна нація може похвалитися. Все те мало знане за кордоном, бо холодноярців майже зовсім немає на еміграції. Вони погинули в боротьбі, в льохах ЧК, в тундрі Півночі, не зганьбивши свого прапора, на якому написали: "Воля України – або смерть".
Деякі совєтські "українські" поети і письменники, зокрема й Хвильовий, поки ще був вірним слугою Москви, – брали Холодний Яр за тему для своїх творів, у яких намагалися переконати читача, що то була не національна боротьба, а... боротьба українських "куркулів" проти "братнього" московського та українського "пролетаріату"... ҐПУ видало грубу книжку, в якій висвітлювало історичні та "економічні" причини Холодноярщини, заходи та методи, якими вона була зліквідована. Ця книжка стала підручником для чекістів – як боротися з "контрреволюцією" в Україні.
Ворог вивчає минуле, щоб мати досвід на майбутнє. Що маємо ми в нашій історичній літературі про Холодний Яр? Якщо не брати до уваги історичних нарисів полковника Олександра Доценка, в яких він згадує про Холодний Яр (у зв'язку з партизанськими рейдами інших повстанчих груп), то маємо п'єсу Якова Водяного "Холодний Яр" і нарис полковника Михайла Середи в XII числі "Літопису Червоної Калини" за 1931 рік – "Холодний Яр", котрий він написав зі слів москаля сотника Ліхарєва. І Водяний1, і Ліхарєв, які були випадково короткий час у Холодному Яру, витрачають усі свої "таланти" на те, щоб довести, якими то "лицарями і вождями" вони були та якими "нездарами, дурнями і зрадниками" були ті, хто роками тримав у своїх руках провід у боротьбі і склав у ній своє життя.
На мій заклик у "Літописі Червоної Калини", щоб живі холодноярці давали матеріали до історії Холодного Яру, відгукнувся лише Сергій Полікша, який був у Холодному Яру 1919 року саме в той час, що і Ліхарєв. Спогад Полікші у "Літописі Червоної Калини" за травень 1933 року ствердив, що оповідання Ліхарєва на 90% – нісенітниця.
Однак це не перешкодило полковникові Середі у серпні 1934 року видрукувати їх ще й у паризькому "Українському слові".
Можна сказати, що Холодноярщина в нашій пресі й літературі майже зовсім не висвітлена. Це примусило мене відкласти інші теми і взятися за написання "Холодного Яру". Мені радили зробити це у формі історичної монографії. Та для цього бракує насамперед дат, які позабувалися, а часом чоловік просто не знав, у який день була та чи інша подія. Щоб зробити книжку цікавішою для широкого загалу, я вбрав її у форму, так би мовити, повістярську. Може, забагато в ній відведено місця для моїх особистих переживань, але для тих, що самі чогось подібного не переживали, може, буде й цікаво. Можливо, комусь придасться.

Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ

1 Роман написано в Галичині (примітка упорядника).
______________________________
1 Василь Степанович, Петро Степанович, Олекса Степанович, Автоном Юхимович, Семен Юхимович Чучупаки (примітка упорядника).
______________________________
1 Яків Водяний ще до Лютневої революції був бойовиком партії есерів та політкаторжанином, а 1917 року – Смілянським полковником Вільного козацтва, делегатом Першого з'їзду Вільного козацтва, пізніше – організатором протибільшовицького спротиву, тож навряд чи його можна вважати випадковою людиною у Визвольному русі (примітка упорядника).

До змісту Юрій Горліс-Горський ХОЛОДНИЙ ЯР