Юрій Горліс-Горський
ХОЛОДНИЙ ЯР

Восьме видання, виправлене, доповнене

Остання пісня "поета" Чайченка

Коли ми відійшли вже на три-чотири версти, на залізниці почулося кілька гарматних пострілів. Просвистіло в бік лісу і розірвалося десь далеко кілька снарядів. Почулася приглушена віддаллю кулеметна стрілянина. Здогадуємося, що то вартовий панцирник, який кружляв уночі, супроводжуючи потяги на цій лінії, підійшов до підірваного моста і відкрив навмання вогонь по невидимому ворогові.
Ідемо попід лісом. Діставшись до рову, де межа лісу круто завертала праворуч, посилаємо трьох хлопців розшукати в Бовтишці іншу групу лісовиків і передати їм наказ отамана. Самі рушаємо польовою дорогою. Коли переходили одну балку, Отаманенко показав мені рукою на височенну могилу, що залишилася праворуч від нас.
– Чув, може, пісні та перекази про запорожця-характерника Харка? Так ото його могила. Добру насипали. Як гетьманові якому...
Дорогою оповів кілька переказів про неймовірні вчинки козака-характерника, який і "кулі від себе відвертав", і "шаблі замовляв", і "з сотнями ворогів сам у бій вступав та побивав їх"...
Уже починало світати, коли ми пройшли полями між селами Івангородом та Бовтишкою і взяли напрямок на Бондурівський ліс. Зайшовши по дорозі до одного із лісників, дістаємо сьогоднішню "адресу" партизанів Кваші. Провідника не треба було, бо Отаманенко цей ліс знав як своїх п'ять пальців.
Поснідавши коло лісничівки хлібом і салом, які мали з собою, йдемо розшукувати дуба, на якому торік лісовики повісили трьох большевицьких комісарів. Лісник каже, що Кваша вчора переніс табір у ті околиці. За годину Отаманенко зупинив нас.
– Полежте трохи тут, а я піду сам, бо хлопці, чого доброго, спросоння ще кулями привітають.
За кільканадцять хвилин трохи збоку почулося бекання диких цапів. А потім між деревами з'явилися Отаманенко і Кваша в накинутій наопашки студентській шинелі (Кваша був студентом агрономічної школи).
За якийсь час ми були вже у таборі Кваші, що розмістився в старому, зарослому дрібними кущами лісі. Його відділ налічував близько тридцяти чоловік. Розташовуємося поруч. Хлопці поділилися з нами запасом продуктів на обід. Відра ми мали з собою.
Запалали вогнища.
Один із козаків Кваші приніс нам дикого цапа, якого вполював на світанку. Мене здивувала надзвичайна фізична сила хлопця, що ніс величезного цапа, як зайця.
Розбалакалися. Хлопець був одним із тих старих партизанів, що від 1918 року більше прожили в лісах, ніж у хаті. Звали його всі Бугаєм, а справжнє прізвище нікого не цікавило. Він на цей немилозвучний псевдонім зовсім не ображався. Коли я запитав, чи це його прізвище, Бугай з усмішкою знизав ведмежими плечима і добродушно махнув рукою.
– Та ні! Це хлопці мене так прозвали. А мені що! Як Бугай, то Бугай, – аби большевиком не назвали.
З розмови дізнаюся, що то він торік повісив на дубі трьох комісарів.
Обидва табори змішалися. Хлопці ділилися новинами і враженнями. Бородатий лісовик оповідав, як минулого тижня ворожа кіннота робила на них облаву.
– Вони ще тільки вранці до лісу збиралися, а нам вночі вже передали. Два полки їх було. Отаман каже: "Ну, хлопці, робіть гнізда на старих дубах!" Як місяць зійшов, ми й пішли отуди, під Кучургани. Дуби там старі, високі та гіллясті. Вибрав собі кожний дуба, щоб густий був та до гілляк високо, а тоді Бугай шнура на гілляку закине і підсадить кожного. Він у нас, бач, завжди зі шнуром ходить. Каже, що вже одинадцять "товаріщів" на ньому повісив, а ні разу не увірвався.
Хлопці глянули на Бугая, що стояв коло мене. Той доброзичливо усміхнувся і погладив рукою міцного льняного шнура, намотаного навскоси через плече і груди.
– Та воно, дядьку Петре, шнур – штука хороша. Чи в господарстві, чи в лісі завжди пригодиться.
– Та хіба я кажу, що недобра! Так ото кожний виліз на самий вершок, посплітав гілляки і ліг собі, як дитина в колиску. Лежиш – лише вітерець тобою гойдає. А навкруги тільки й видно, що небо та море зелене. Ані тобі вниз, ані тебе знизу не видно. Раненько "товаріщі" – лавами у ліс. Свистять, кричать, стріляють – наче хто зайців полохати найняв їх. Звісно, кацапня дурна. Думали, що "хахли" від однієї лави на другу тікати будуть. А воно тут ще баландинських хлопців семеро по лісі плуталося. Почули – та й полягали у тернину густу. Туди конем не поїдеш. Лава перейшла, а хлопці руки в кишені та й пішли собі у протилежний бік.
Ось і під нашими дубами з'явилася їхня сотня. Кричать:
– Ґо-ґо-ґо! Сдавайся, бандіти!
А ми собі лежимо та пуза на сонці вигріваємо. Один "товаріщ" відстав від лави та й сів під деревом до вітру... та, на своє нещастя, потрапив під Бугаїв дуб. Сидить, коня в рухах держить за повід, шмат газети читає і "Яблочко" поспівує. А Бугай слухав-слухав і тихенько спустився на нижчі гілляки, зашморгнув "товаріща" своїм шнуром за шию і потягнув на дуба, як яструб курча.
Усі засміялися.
– То штука ризикована. А якби був промахнувся?! – обізвався один із наших.
– Хто?! Бугай промахнеться?! Він у нас майстер арканом орудувати! Каже: як війни вже не буде, піду до міста і запишуся у гицлі – собак ловить на "смичок".
Хлопці вибухнули реготом.
Бугай сором'язливо зачервонівся.
– Не видумуйте, дядьку! Я тоді оженюся і господарювати буду.
До Отаманенка, який лежав під деревом, підійшов Кваша з чоловіком середніх літ, одягненим у вбрання захисного кольору і сиву смушеву шапку.
Підходжу до них. Кваша представляє свого товариша.
– Це наш "кошовий" поет пан Чайченко. Все поеми пише про лісову братію.
Лягаємо на траву.
У Чайченка, як і личить поетові, мрійні сірі очі, якими він закохано оглядає нас.
– Знаєте, справді... Ми ж, блукаючи тепер по лісах, робимо велике діло для визволення Батьківщини. Та коли ми досягнемо свого, то одні вже загинуть, другі підуть на мирну працю і визволена Україна навіть не знатиме імен своїх лицарів. Я, знаєте, поставив собі за мету писати поеми і в них фіксувати прізвища учасників, їхні характерні риси, події, у яких вони брали участь... Це, знаєте, для майбутньої історії буде дуже важливим матеріалом.
Я усміхнувся.
– Якщо до прізвищ та характерних рис і вчинків ви додасте ще й адреси, а потім зі своїми поемами потрапите в руки ЧК, то це справді буде важливим... і для чекістів, і для нас, і для наших родин.
– Але ж Боже борони! Цього не може статися. Адрес я ніде не зазначаю, та їх неважко буде встановити потім. Те, що я пишу, – це своєрідний літопис боротьби. Матеріал певний час можемо переховувати у надійних людей. А чекістам я живим у руки не дамся, бо Єлисаветська ЧК заочно присудила мене до розстрілу за працю, яку я провадив на Херсонщині. Приятель пана Кваші знає про це – він і порадив мені рятуватися у нього в загоні.
Зайшла розмова про загальне становище й перспективи. Поет висловлював такі наївні оптимістичні думки, що ми в душі лише посміхалися. Потім перевів розмову на персоналії.
– Отаманенко – це ваш псевдонім? – звернувся він до Отаманенка.
Той ствердно кивнув головою, хоча це було його прізвище.
– Звичайно псевдонім.
– А ваше, пане Залізняк? – звернувся до мене. – Теж, певно, псевдонім?
– Ні, це моє справжнє прізвище.
– Ви не з Катеринославщини часом? У нас зустрічається це прізвище.
– Ні. Я з Бессарабії.
– У вашому відділі багато холодноярців. Мене, знаєте, Холодний Яр цікавить. Хотів би побувати там.
– Будемо ще, – буркнув Кваша.
– Маю охоту попрацювати трохи. Піду приглянуся до ваших хлопців. Знаєте, цікаві типи є. Як подивишся, так і пригадується старовина, бурлачня запорозька.
Чайченко встав і пішов до інших вогнищ.
Отаманенко глянув на Квашу.
– Де ти його взяв?
– Один наш чоловік із-під Новомиргорода із листом прислав. Пише, що його розшукує по селах ЧК і щоб я його прийняв до себе.
– Щось він мені зі своїм "літописом" не подобається.
– Та у нього просто сьомої клепки в голові бракує. Видається сам собі поетом. Думає, що робить велике діло для історії. Щоб підозрювати в ньому агента ЧК, для цього він задурний. А якби записував прізвища з якоюсь іншою ціллю, то робив би це потихеньку, щоб ніхто не знав. Але я теж такої думки, що треба йому сказати, аби він краще спалив свої "поеми". Поки ще пишемо історію кров'ю – з прізвищами треба обережніше.
За годину я сидів із Бугаєм коло вогнища й уплітав за обидві щоки смаженого цапа. Бугай оповідав мені цікаві подробиці з інтимного життя великого лісу: про звичаї і характери звірини, про те, як за поведінкою дикої птиці відгадувати, чи є хто близько в лісі і чи то лісовик, чи чужий. ("Лісовик ніколи кривди пташці не зробить, вона його знає і не боїться").
До нас підійшов веселий Чайченко:
– Ну, знаєте, я дуже задоволений. Сьогодні я багато написав. Отут і про вас є.
Перекинув кілька списаних карток.
– От...
Наш загін, хоч невеликий,
Ворог не злякає.
Бо він собі як залізо –
Залізняка має.
Не старого, що на весь світ
Славою лунає,
А нового, молодого,
Що слави здобуває.

Аби відчепитися від "поета", хвалю "вірша" і лягаю спати. Прокинувшись через кілька годин, шукаю води, щоб напитися і вмитися. Більшість козаків ще спали. Відра були порожні. Бугай, сидячи під деревом, вистругував із липи ложку.
– Напитися хочете, пане Залізняк? – запитав він. – Випили хлопці всю воду після цапа. Як хочете, пройдемося до кринички. Там, у долині, в кущах є така, що тільки звірі та ми її знаємо. Я люблю отак на світанку полежати в кущах коло неї, подивитися, як дикі кози та лиси прибігають на водопій.
Захопивши відро, йдемо лісом. Бугай задумливо мовчить, потім обертається до мене.
– А знаєте, пане Залізняк, отой писака, що до нас підходив, – то большевицький шпигун. Я казав Кваші, а він сміється.
– А чому ви думаєте, що він большевик?
– Я не думаю, а знаю. А чому – і сам не відаю. Але голову дам собі одрізати, що це так. Він у лісі не по своїй охоті. Лісу він не любить, і його ліс не любить.
Я усміхнувся.
– Як то? Хіба ліс може любити?
– А ви думаєте, що ліс мертвий? Ліс живий. Він теж знає, хто свій, а хто ворог.
Я йшов, замислившись, машинально зламуючи по дорозі гілки кущів.
– От відразу видно, що ліс для вас ніколи не був хатою і родиною. Якби я натрапив на ваш слід, то відразу здогадався б, що то пройшов не лісовик. Нащо ви ламаєте ці гілячки? І кривду лісові робите, і слід за собою залишаєте. Отам, як ми йшли, ви на мурашник наступили. Квітку оту синеньку ногою зломили... Справжній лісовик завжди переступить, без потреби найменшої галузки не зламає.
Ми йшли вже зрубом. Раптом Бугай зупинився і пильно глянув над кущами. На дереві, що вивищувалося між ними, тривожно скрекотала сорока, викручуючись на всі боки.
– Чого це вона розцокоталася? – насторожився Бугай.
– Мабуть, нас побачила.
– Ой ні! Я їхню натуру знаю. Там хтось є. Бачите, вона все на нього поглядає, боїться, щоб гнізда її не зачепив. Хто б це міг бути? Ходімо поглянемо.
Поставивши відро, Бугай витягнув револьвер. Дістаю свій, і тихенько крадемося кущами. Сорока втекла з дерева і цокотіла десь далі. Бугай, що йшов попереду, став і стиснув мені руку. Дивлюся туди, куди він показував мені очима. На пеньку спиною до нас сидів "поет" і, видно, писав щось на колінах. Найшло натхнення на чоловіка. Але... на землі біля нього лежав скинутий чобіт. На ньому – револьвер. За якусь мить він узяв чобіт і запхав між халяву та піднаряд1 складений папір. Потім почав зашивати розпорене. Щоб потрапити голкою в старі дірки, підносив чобіт ближче до очей.
Немає сумніву... Але що робити? Чи схопити його зараз, чи почекати, поки вернеться до табору? Бугай подав мені знак, щоб я заховався за кущ, а сам порачкував уперед. За хвилину "поет", обкручений шнуром, лежав на землі коло пенька. Беру чобіт і витягаю з незашитої до кінця халяви кілька списаних аркушів паперу. Прізвища, імена, короткі біографії, а головне – "злочини проти совєтської власті", домашні адреси лісовиків, родичі, прізвища людей, які постачали харчі. Сьогодні Чайченко дописував імена холодноярців, здобувши за короткий час чимало відомостей. Бугай відшукав у списку себе із родиною.
– Бач, записав, що я одинадцять його братів повісив. Не турбуйся, браток, – будеш дванадцятим.
У таборі "поет" робив наївну міну, виправдовувався, мовляв, він боявся, що будемо сварити його за ті записи, і через те робив це потайки. Звичайно ж "для історії"... Та, коли його обшукали, знайшли у підборі чобота полотняну посвідку московською мовою: "Совершенно секретно. Свидетельствуем, что предъявитель этого т. Николаев есть действительно тайный сотрудник особого отдела 1-й Конной армии, отдел борьбы с политическим бандитизмом. Всем ЧК и особотделам военных частей в случае обращения предлагается помогать ему всеми возможными способами. Начальник особотдела 1-й Конной армии (підпис)".
Після тривалого допиту "поет" під вечір повис на дубі "трьох комісарів"...

Уночі поблизу нашого табору розляглася стрілянина.
Приготувалися до бою. Бугай, що пішов у розвідку, привів із собою групу лісовиків, які прийшли на з'єднання з нами з Бовтишки. Виявилося, що вони в темноті у лісі зустрілися з групою баландинських хлопців, котрі не знали наших паролів, і вступили з ними в бій. Обійшлося, на щастя, без жертв.
Наступного дня весь табір перебрався в урочище Кучургани – частину лісу, яка нагадувала околиці Холодного Яру. Сповістили лісника про "зміну адреси".
А вранці прийшов із Холодного Яру Чорнота з двома козаками! Побачивши мене, Андрій остовбурів. Потім мало не задушив у своїх ведмежих обіймах.
Був той самий. Кубанка, черкеска, срібний кинджал і шабля... З жалем згадую свої, які потрапили до рук ворога під Капітанівкою. Андрій, втішаючи, поплескав мене по плечу.
– Нічого, Юрку, дістанемо... І коня для тебе маю доброго1. Я... там побував уже після того. Хреста над хлопцями поставив. А того, що "товаріщів" тоді привів на лісничівку, повісив. За тебе мстився, а ти – живий...
Андрій передав Отаманенкові та Кваші наказ отамана Деркача. Штаб Холодного Яру постановив переходити до активної боротьби. Почавши з дрібних нападів на ворожі осередки, мусимо запалити вогонь великого повстання на Чигиринщині. Досягнуто порозуміння з ватажками Черкаського повіту і Полтавщини. Приходили зв'язкові зі Звенигородщини та Херсонщини. Від українського уряду був Красовський.
Червона армія витратила багато сил на українсько-польському фронті. Врангель посувається вгору по Дніпру. Треба бути готовими до боротьби ще й із ним. Вирішено залишатися в лісах і не послаблювати бойової готовності, якщо Врангель раніше від українського війська займе нашу місцевість. А коли білі зажадають, щоб здати їм зброю, дати їм одкоша...
Через три дні група холодноярців наскочить на Олександрівку. Тієї самої ночі Кваша й Отаманенко мають зробити по цей бік залізниці напад на три пункти і зруйнувати частину залізничної лінії. Зайнявши Олександрівку, холодноярці теж перейдуть на інший бік залізниці і, приєднавши до себе цю групу, разом повернуться до Холодного Яру.
Після наради Андрій ішов зі мною до табору.
– Ну, Юрку, я ввечері назад. Ти теж підеш. Завтра вночі в Отамановій долині під Мельниками збираються хлопці з усіх холодноярських сіл. Буде кілька тисяч народу. Це поки що пробний збір і нарада. Розмітимо наново курені й сотні. Там ти будеш потрібніший.
– Андрію, як там Галя?..
Чорнота глянув на мене якось дивно.
– Тобі ще той чад із голови не вилетів? Плюнь на це. Галі, може, більше вже не побачиш.
Тривога стисла серце.
– Андрію! Що з нею? Вона жива?
Відповів не одразу.
– Жива, нічого з нею не сталося. Та баба – бабою... Я чув, що в якогось чекіста закохалася і в Московщину виїжджати з ним збирається. До нас уже не приходить. Найдорожчих наших хлопців у Кам'янці – Маркевича та Буряченка – розстріляли. Влаштували ми одного колишнього старшину Чорноморського полку слідчим у Кам'янську ЧК – теж розстріляли. Інші хлопці помітили, що за ними стежать, і повтікали. Галі не зачепили. Хто знає... Може, хлопці, які загинули, не видали її, а може, вона їх видала... З Кам'янкою у нас тепер погано.
Стало гірко й смішно. Галя закохалася в чекіста?! Галя видала хлопців?! Це неможливо. Але в душу засіла тривога.
Під вечір ми з Чорнотою і двома козаками вирушили до Холодного Яру. Перейшовши ліс уздовж кам'янської дороги, вибрели в поле. Простували межами між хлібами, що вже дозрівали. Ліворуч, зовсім близько, засвітилися вікна села Юрчихи. Ступали обережно, бо це село, недалеке від Кам'янки, було улюбленим місцем постою карного загону Лопати. Місцеві грабіжники й конокради під проводом злодійського "батька", теж тутешнього, що став вірним слугою ЧК, були для нас небезпечнішими від червоних. Із села долітали п'яні вигуки і пісні. "Карателі" розважалися.
Виходимо на пагорб і оглядаємо місцевість. За Юрчихою світилася Кам'янка, до якої було не більше чотирьох верст. Праворуч простяглася смуга освітлених вікон села Косарів. Тут маємо переходити.
Спускаємося в балку і простуємо нею на луги до річки. Хлопці пильно роздивляються, щоб не заблукати. Лігши в лозах, оглядаємо і "обслухуємо" протилежний берег. Чорнота сідає і починає стягати чоботи.
– Цікаво, чи скоро "товаріщі" здогадаються засідку тут зробити. Цим бродом усе сполучення наше проходить через залізницю.
Взявши чоботи в зуби, а в руки револьвери та гранати, по черзі тихо переходимо річку. Далі ще обережніше посуваємося до залізниці, яку вартували вночі патрулі залізничної охорони. За кілька десятків кроків замаячіли телеграфні стовпи. Лягаємо в житі й оглядаємо лінію.
З боку Знам'янки почувся шум, і з-за пагорба висунулося світло паровоза. В "теплушках" – гамір і пісні. Переважають сумні українські мотиви. Андрій зітхнув:
– Наших "сватків" у Сибір і Туркестан везуть. Большевики мобілізацію проводять. До деяких наших сіл кам'янський воєнкомат теж наказ передав, щоб хлопці у добрих чоботях та із запасом харчів на два тижні до Кам'янки зголосилися. А ті сміються. "Ми, – кажуть, – вашого воєнкома не визнаємо. У нас свій у Холодному Яру сидить".
Коли червоне світло на останньому вагоні подаленіло, переходимо залізницю. Полями між Косарями і Новою Осотою беремо напрямок на Грушківку. Опівночі спускаємося з гори в село, що недалеко від лісу. На вулиці, якою йдемо, мертва тиша.
– Хто?! – розлягається вигук вартового, котрого в темряві ми не помітили.
– Дуб! – відповідає Чорнота.
– Чорний яр! Це ти Андрію?
– Я. Ходіть на дорогу.
З-поміж дерев вискакують три чоловіки з рушницями і наближаються до нас.
– Свят-свят! Залізняк! – скрикує один із вартових, придивившись у темноті до мого обличчя.
– Вернувся з того світу. За Холодним Яром занудьгував... – задоволено буркнув Чорнота.
– А що ж наш Зінкевич, чи правда, що загинув?
– Не знаю, хлопці. Ми були разом в "одиночному" корпусі єлисаветградської тюрми, ізольовані один від одного. Мене вночі повели розстрілювати на пустир, і я вирвався з їхніх рук. Ми обидва числилися за будьонівським "особотдєлом" – один вирок мусив бути. Мабуть, убили...
Хлопці сумно схилили голови.
– А мати його не хоче вірити. Живий Гнат, і все. Сни їй такі сняться...
Чорнота зітхнув.
– Добре, ще побалакаєте. А тепер давайте нам їсти і десь заснути трохи до світу.
– Ходімо до мене, – запропонував один, – у клуні свіже сіно.
Поїли сала із зеленим часником і лягли спати.
Раненько поснідавши, занурюємося в гущавину Холодноярського лісу.
Завертаємо понад Холодним яром на Мельничанські хутори. Величава тиша й темно-зелена безодня яру справляють враження сильніше від зимового.
Отамана Деркача на хуторах не застали. Пішов із Ханенком і ще кількома хлопцями у село.