Юрій Горліс-Горський
ХОЛОДНИЙ ЯР

Восьме видання, виправлене, доповнене

Біографічні довідки про учасників
Визвольної війни 1917 – 1920-х років,
про яких йдеться в романі "Холодний Яр"

АЛМАЗІВ Олекса Дмитрович (6.1.1886, м. Херсон – 13.12.1936, м. Луцьк). Військовий і громадський діяч, командир Окремої гірської батареї Гайдамацького коша Слобідської України (1918), Окремої гірської батареї Запорозького полку кінних гайдамаків ім. кошового отамана Костя Гордієнка (1918), Окремого кінно-гірського гарматного дивізіону Армії УНР (8.12.1918), Окремого кінно-гірського гарматного дивізіону 16-го загону (1919), військове звання – генерал-хорунжий Армії УНР.
В українській армії – від 1 січня 1918 року. Учасник боїв за Київ у січні 1918 р., коло Гребінки, за Лубни, Хорол, Полтаву, Харків, Кременчук. Учасник визвольного походу Петра Болбочана на Крим (у складі полку імені Костя Гордієнка). Під час гетьманщини охороняв кордон у районі ст. Сватове – Білокуракіне – Старобільська. 1919 року брав участь в успішному наступі Армії УНР із району Деражні на Вапнярку, в боях за Кам'янець-Подільський, Шатаву, Дунаївці, Проскурів, Летичів, Вінницю, Київ, в тому числі і проти Добровольчої армії. Учасник Першого зимового походу. 1920 року брав участь у боях за Могилів, Ушицю, Дунаївці, Копичинці, Галич, Проскурів та інші міста. Частина Олекси Алмазова практично не знала поразок.
Могила Олекси Алмазова збереглася. Вже в роки незалежності вдячні нащадки спорудили на ній пам'ятник...

БАРАНІВ. Військовий діяч; повстанський отаман, командир Дніпровського партизанського загону; військове звання – старшина Синьої дивізії Армії УНР, поручник Добровольчої армії. Родом із Полтавської губернії.

БЛАКИТНИЙ (Пестушко) Кость Юрійович (10.2.1898, с. Ганнівка Катеринославської губ., нині Петрівський р-н Кіровоградської обл. – 9.5.1921, с. Ганнівка). Військовий діяч; командир роти російської армії, повстанський отаман (1919 – 1921, псевдоніми – Степовий, Блакитний), командир Середньодніпровської групи (1919; 2500 багнетів, 17 кулеметів), Республіканського війська (1919; 3000 багнетів), Степової (Олександрійської) дивізії (1920; 20 – 30 тисяч козаків), Головний отаман Холодного Яру (вересень – жовтень 1920); військове звання – підпоручник російської (царської) армії.
Навчався в Олександрівському механіко-технологічному училищі м. Олександрівська (нині Запорізький університет). У Першу світову війну рядовим воював на Турецькому та Західному фронтах. За хоробрість нагороджений двома Георгіївськими хрестами. Закінчив офіцерську школу в м. Гора. 1918 року мобілізований до Армії Української Держави. Служив у Білій Церкві, де й взяв участь у антигетьманському повстанні. Учасник повстання проти Добровольчої армії. Оперативним простором Середньодніпровської групи були міста Черкаси, Бобринська, Чигирин, Кременчук, Новогеоргіївськ, Знам'янка, Олександрія з напрямком дій на Білу Церкву. Один із керівників повстання літа – осені 1920 року. Діяв на Херсонщині, Катеринославщині, в Холодному Яру. В жовтні 1920 р., вирушивши на Криворіжжя на чолі Степової дивізії, склав із себе повноваження Головного отамана Холодного Яру. Зраджений. Загинув у перестрілці в рідному селі Ганнівка, де і похований. Точне місце могили не встановлено.

БОГДАН (? – весна 1920). Повстанський отаман. Загинув у бою з будьонівцями.

ВАСИЛЕНКО. Військовий і громадський діяч; командир 1-ї сотні Першого (головного) куреня, Першого куреня Холодноярської бригади (1920), член Холодноярського повстанського комітету; військове звання – сотник. Піддався на "амністію" влітку 1921 року.

ВОДЯНИЙ Яків Михайлович (20.10.1886, м. Сміла Черкаського пов. Київської губ. – 10.5.1940, м. Київ). Військовий і громадський діяч, драматург, підприємець; командир бойової дружини партії есерів, смілянський полковник Вільного козацтва (з жовтня 1917), повстанський отаман (1921).
Народився в багатодітній селянській родині. Член партії соціалістів-революціонерів (з 1905). Після арешту в 1907 р. відбув піврічне ув'язнення в Лук'янівській в'язниці (м. Київ), після чого висланий на три роки до Наримського краю, звідки втік. 1908 року опинився на еміграції в Австро-Угорщині у Львові. Восени 1908 р. повертається до Києва, де його вдруге арештовують і висилають до Наримського краю, звідки знову тікає. Емігрує до Японії, потім в Австралію. Пише п'єсу "Право Сваволі". Після Лютневої революції повертається на Батьківщину. Делегат Першого з'їзду Вільного козацтва. У січні – березні 1918 р. смілянські вільні козаки під його керівництвом беруть участь у боях проти російського війська (особливо успішна операція Вільного козацтва, зокрема і смілянського, була проти 8-ї російської армії в районі ст. Бобринська). 1921 року керує одним зі збройних загонів у районі Холодного Яру, співпрацює з отаманами Ларіоном Загороднім, Юхимом Ільченком, Пилипом Хмарою та іншими. У травні 1922 р. нелегально переходить кордон із Польщею, де й поселяється. Пише драму "Холодний Яр", оповідання та мемуари.
Перебуваючи у Польщі, працював у відділі розвідки УНР під командою генерала-хорунжого Всеволода Змієнка і полковника Миколи Чеботаріва. У 1927 – 1930 рр. проводить розвідницьку і підпільну діяльність проти СССР, поширює в Україні нелегальну антисовєтську літературу. Під час окупації росіянами східної частини польської держави 27 вересня 1939 р. був заарештований. 7 лютого 1940 р. Військовий трибунал Київського особливого військового округу зазначав: "Водяной в 1927, 1928, 1929 и 1930 гг., пребывая на территории Польщи, являлся резидентом разведки "УНР" и проводил активную разведывательную (шпионскую) деятельность против Советского Союза. Водяной, как резидент, проводил вербовку агентов разведки, производил переброску агентов разведки на территорию Советского Союза, давал шпионам задания и принимал информации сведений шпионского характера... Кроме этого, Водяной, будучи непримиримым врагом Советской власти, в прессе на территории бывш. Польщи распостранял различную к.-р. клевету против страны Советов..." Засуджений до розстрілу. Вирок виконано у Києві. 1948 року посмертно нагороджено Хрестом Симона Петлюри.

ЧОРНИЙ ВОРОН (Микола Скляр) (?, м. Жовті Води Катеринославської губ. – жовтень 1920, с. Розумівка Чигиринського пов. Київської губ., тепер Олександрійський р-н Кіровоградської обл.). Військовий діяч; повстанський отаман (1919 – 1920), командир кавалерійського полку, другий помічник командувача Кримського корпусу Повстанської армії Нестора Махна, командир ударно-розвідувального загону Степової дивізії Костя Блакитного (серпень – жовтень 1920).
Студент Катеринославського гірничого інституту. У травні – липні 1919 р. – учасник повстання Матвія Григор'єва проти "комуни і чрезвичайок". "Называл себя анархистом, но в организации не состоял... Петлюровец", – таку оцінку Чорному Ворону дав начальник штабу Повстанської армії (махновців) В. Бєлаш.
Ударно-розвідувальний загін Степової дивізії складався зі 150 – 250 кінних і 20 тачанок із кулеметами. "Цей загін був найрухливіший у (Степовій) дивізії і мав вирішувати найвідповідальніші завдання: вести розвідку, охороняти дивізію на марші, сковувати сили противника в бою... Загін Чорного Ворона складався переважно з колишніх махновців, які покинули чорні прапори і перейшли під свої рідні – жовто-блакитні. Воронівці мали добрий досвід партизанської боротьби... (вони) не раз показували блискучі приклади партизанської війни. Все були бойові, хоробрі хлопці, тільки не досить дисципліновані. На кожному їхньому кроці відчувалась розхристаність, від них віяло широким Херсонським степом, а пахло неосяжною Таврією" (Степовий Ю. В Херсонських степах. – Мюнхен, 1947).
Не плутати з Чорним Вороном (Платоном Петровичем Черненком), Чорним Вороном (Віктором Чекірдою), Чорним Вороном (Іваном Яковичем Чорноусом).

ГАЛАЙДА. Сотник 3-ї сотні Холодноярського куреня (осінь 1920). Не плутати з молодшим братом отамана Трохима Голого (Голенко, Гольонок).

ГОЛИЙ (Бабенко) Трохим Іванович (1898, с. Хрещатик Черкаського пов. Київської губ. – 15.12.1921). Військовий діяч; повстанський отаман (1919 – 1921). Діяв у районі Городища, Канева, Корсуня, Млієва, Орловця, Буди-Орловецької, ст. Воронцовської, с. Великого Старосілля. Переправлявся і на Лівобережжя: рейдував у районі сіл Домантове, Богушкова Слобідка (тепер Чапаївка), Хрести та ін. Керівне ядро загону становили: Баклицький Оника, Баклицький Яків, Буркут Харитін (начальник штабу), Вовк Павло, Заєць Гнат, Краснюк Платон, Панько Павло, Паламар Семен, Педоренко Олекса, Подупейко Олекса, Шевченко Артем, Сагач Дмитро (командир кінноти).
Ось імена та прізвища деяких голівців із Городища та околиць: Голуб, Герасименко Грицько, Грозний Антін і Вовгур (не плутати з Григорієм Вовгурою-Гниненком), Вовк Василь, Добровольський, Дячка Михайло, Жук Олександр, Качан Артем, Ковтанець Михайло, Коршак Олександр, Лящ Петро, Марченко, Омельченко Тихін Мусійович (заступник отамана, більшовики безпідставно приписували йому вбивство помолога Л. П. Симиренка), Орел Василь (із с. Свинарки), Пожар Олекса, Співак, Ус Кузьма, Шаповал Андрій.
Наприкінці 1920 р. загін Голого нараховував 7000 козаків, а може й більше, бо у листопаді 1920 р. на обліку штабу 11-ї червоної дивізії в Черкаському повіті, де діяв Голий, було "27 тысяч бандитов и до 5 тысяч сочувствующих бандитизму местного населения".
У Визвольній боротьбі брав участь і молодший брат Трохима Голого – "Голенко" ("Гольонок"). Ймовірне ім'я – Устим, 1905 р. нар. Помічник отамана Антона Грозного. Устим підступно вбитий членами єврейської "самооборони" в урочищі Три Липи біля Городища.

ГОРОДЯНИН Павло. Військовий діяч; командир Богданівського полку Армії УНР (поч. 1920). Учасник Першого зимового походу Армії УНР. Двоюрідний брат Юрія Городянина-Лісовського (Юрія Горліса-Горського).

ГОРОДЯНИН-ЛІСОВСЬКИЙ Юрій Юрійович (14.1.1898, м. Полтава – 27.9.1946, м. Новий Ульм, Німеччина). Військовий діяч, письменник (літературний псевдонім Горліс-Горський); старшина 2-го Запорозького (збірного) полку 1-ї Запорозької дивізії Армії УНР (1919 – поч. 1920), осавул отамана 1-го (Основного) куреня полку гайдамаків Холодного Яру (псевдо Залізняк, 1920 – весна 1921), організатор українського підпілля на Поділлі (1922 – 1924).
Детальніше дивись у передмові.

ГРИГОР'ЄВ (Серветник) Матвій Олександрович (9.2.1884, с. Заставля (передмістя м. Дунаївці) Новоушицького пов. Подільської губ., тепер Хмельницької обл. – 27.7.1919, м. Сентове, тепер с. Родниківка Олександрівського р-ну Кіровоградської обл.). Військовий діяч; повстанський отаман (із серпня 1918), командир Херсонської дивізії Армії УНР (до 29.1.1919), командир 1-ї Задніпровської стрілецької бригади 3-ї Задніпровської стрілецької дивізії (з 19.2.1919), 6-ї стрілецької дивізії Красної армії (з квітня 1919), Головний отаман Херсонщини і Таврії (1919), головнокомандувач Повстанської армії Реввійськради Нестора Махна (червень – липень 1919); військові звання – прапорщик 56-го піхотного полку (1914), штабс-капітан 58-го Празького піхотного полку російської армії (Бердичів, 1917), полковник Армії Української Держави (1918).
Закінчив державну двокласну школу в Новій Ушиці. Учасник японсько-російської війни (у складі козачої кавалерії). Після війни служив у поліції Проскурова. Із початком Першої світової війни пішов до армії добровольцем. Активний учасник українізації частин російської армії. На кінець 1918 р. об'єднав навколо себе 117 партизанських загонів (5000 козаків). Один з організаторів антигетьманського повстання (з серпня 1918) та боротьби проти окупаційних військ Антанти. 7 травня 1919 р. в Єлисаветграді (нині Кіровоград) проголосив Універсал "До українського народу" із закликом до повстання проти комуни і ЧК. Підступно вбитий Нестором Махном і його помічниками. Похований у м. Олександрії (нині Кіровоградської обл.). Могила не збереглася.
ГРИЗЛО Семен (1887?, м. Кальниболото Звенигородського пов. Київської губ. – 3.3.1921, Звенигородщина). Військовий діяч; отаман Кальниболотського куреня Вільного козацтва (березень 1917), отаман Звенигородського коша Вільного козацтва (1917 – поч. 1918, до 20000 козаків), Генеральний осавул Вільного козацтва (з 3.10.1917), повстанський отаман (1920 – 1921, до 100 кінних і 2000 піших); військове звання – сотник Армії УНР, полковник Вільного козацтва.
Член Української партії соціалістів-революціонерів. Один із перших організаторів Вільного козацтва. Делегат 2-го Всеукраїнського військового з'їзду від Звенигородщини (Київ, червень 1917) та Першого з'їзду Вільного козацтва (м. Чигирин, жовтень 1917). У другій половині лютого 1918 р. козаки Гризла примусили скласти зброю та військове майно гарматні частини 2-го корпусу російської гвардії, а пізніше – 6-й та 7-й драгунські полки російської кавалерійської бригади. Як повстанський отаман діяв у Холодному Яру, на Черкащині, Уманщині, Звенигородщині, в районі Малої Калигірки, де разом з отаманом Іваном Ґонтою (І. Лютим-Лютенком) розгромив червону "каральну дивізію". Наприкінці 1920 р. об'єднався із загонами отаманів Цвітковського та Дерещука під загальним командуванням отамана Андрія Гулого-Гуленка. Об'єднана частина (3000 багнетів та 600 шабель) вела бої проти 45-ї і 47-ї піших совєтських дивізій, частин Першої кінної армії, бригади Григорія Котовського. Співпрацював з отаманами Пилипом Хмарою та Яблочком. Згідно з "Советской военной энциклопедией" (1933), на кінець 1920 р. його загін (спільно із відділом Цвітковського) нараховував 4000 бійців. Будучи пораненим і потрапивши в оточення біля Мокрої Калигірки, застрелився. Похований у Звенигородці на старому цвинтарі.

ГРИЦАЄНКО. Очевидно, Гриценко. Громадський і військовий діяч; начальник штабу Холодноярської бригади (1920), член Окружного повстанського комітету (м. Чигирин, 8.9.1920).

ГУЦУЛЯК Микола. Військовий діяч; вояк Українських січових стрільців, Української галицької армії та полку гайдамаків Холодного Яру.

ДЕРКАЧ Іван Тимофійович (? – після 4.8.1921). Військовий і громадський діяч; заступник Головного отамана Холодного Яру (поч. 1920, 1921), Головний отаман Холодного Яру (квітень 1920 – вересень 1920; березень 1921 – 4.8.1921), член Окружного повстанського комітету (м. Чигирин, 8.9.1920); військове звання – старшина військового часу. Народився в селянській родині коло м. Жаботина. 4 серпня 1921 р. піддався на більшовицьку "амністію".

ДЕРКАЧ-молодший. Командир булавної сотні Холодноярської бригади. Брат Івана Деркача.

ДІГТЯР-ХОМЕНКО Іван. Громадсько-політичний діяч; представник Всеукраїнського повстанського комітету, голова Холодноярського повстанкому.
Прибув до Холодного Яру на початку серпня 1920 року. 19 вересня 1921 року здався "на милість совєтської влади".

ДЯЧЕНКО Петро Гаврилович (30.1.1895, с. Березова Лука Миргородського пов. Полтавської губ. – 23.4.1965, м. Філадельфія, США). Військовий діяч; сотник (із 23.11.1918) та курінний (із 17.1.1919) Окремого партизанського куреня імені отамана Петра Болбочана, командир Окремого кінного запорозького республіканського полку Запорозького корпусу, Першого кінного полку Чорних запорожців (із 27.6.1919 – 1920), начальник штабу Поліської Січі Української повстанської армії (з 5.7.1941), заступник командира Українського легіону самооборони (31-го охоронного батальйону СД, червень 1944), командир УЛС (із серпня 1944), 3-го Українського пішого полку (з лютого 1945), Окремої української протитанкової бригади "Вільна Україна" (з 22.2.1945; з 15.4.1945 у складі 4-ї танкової армії Вермахту), командир 2-ї Української дивізії УНА (поч. 1945); військові звання – полковник Армії УНР (із 23.6.1920), генерал-хорунжий (із 15.10.1929; наказ Війську УНР, ч. 6, 1 лютого 1961), генерал-поручник УНР (після 1.2.1961).
Учасник Першої світової війни. Від 17 грудня 1917 р. на службі в українському війську. 1918 р. – учасник визволення Полтави та Криму під проводом полковника Петра Болбочана. Герой Першого зимового походу (6.12.1919 – 6.5.1920), командарм якого Михайло Омелянович-Павленко назвав полк Чорних запорожців Петра Дяченка найкращим полком української армії. Лицар ордена Залізного хреста. В 1921 – 1924 рр. – в таборах для інтернованих. Із 20.7.1928 р. – на службі у Війську польському. 1934 року закінчив Вищу військову школу. Учасник Другої світової війни. Автор спогадів. Похований на українському православному цвинтарі у Бавдн-Бруці (штат Нью-Джерсі, США).

ЖИТКЕВИЧ (Жидкевич). Військовий діяч; начальник контррозвідки Степової дивізії.

ЗАГОРОДНІЙ Ларіон Захарович (16.3.1897, с. Кошарка (Юзефівка) Златопільської вол. Чигиринського пов. Київської губ. – 9.2.1923, м. Київ). Військовий і громадський діяч; рядовий 241-го Пензенського запасного полку російської (царської) армії, підпрапорщик кінної розвідки 32-го Сибірського полку (до січня 1917), повстанський отаман (Загородній, Завгородній, 1919 – 1922), значковий 1-ї Олександрійської (Степової) повстанської дивізії (літо – жовтень 1920), чотовий Чорноліського полку отамана Пилипа Хмари (з жовтня 1920), командир 1-го Холодноярського кінного полку (1921), керівник Холодноярської організації (1922); військове звання – підпрапорщик російської армії.
У листопаді – грудні 1918 р. разом зі збільшовиченим матросом Поліщуком та "вєлікороссом" Даніловим створив повстанський загін (500 селян). У серпні 1919 р. під час денікінської окупації зібрав загін у 25 шабель і почав оперувати в районі м. Златополя. У час більшовицької окупації вступив до загону Дорошенка і Цвітковського. Під час Знам'янського повстання 1920 р. влився до повстанського загону Василя Кваші. Оперував у Чигиринському, Олександрійському, Єлисаветградському та інших повітах. У жовтні 1921 р. об'єднав під своїм керівництвом загони Мефодія Голика-Залізняка та Миколи Кібця-Бондаренка, а 1922 року – Чигиринський полк М. Голика-Залізняка, Чорноліський полк Дениса Гупала, Лебединський полк Чорного Ворона.
Провів безліч боїв проти денікінців і більшовиків, зокрема "с Красными войсками" під селами Тилітка, Хайківка, Пастирське, Бовтишка, Розумівка, Матвіївка, під Лебединським монастирем (березень 1921 р.), низку боїв у квітні 1922 р. Зупиняв поїзди між станціями Цибулеве і Фундукліївка в квітні – травні 1922 р., на ст. Хирівка в червні 1922 р., на ст. Фундукліївка в серпні 1922 р. Безжально винищував комнезамівців, міліціонерів, комуністів, комсомольців, сексотів. Арештований 29 вересня 1922 р. у Звенигородці на інспірованому чекістами "з'їзді отаманів". Під арештом перебував у Лук'янівській в'язниці Києва. Ось уривок Висновку у справі №446/7971: "...Действия Завгороднего не самостоятельны, он работает по указаниям и инструкциям закордонного петлюровского штаба..." 2 лютого 1923 року Надзвичайна сесія Київського губернського трибуналу постановила смертний вирок Ларіону Завгородньому. Загинув під час повстання в Лук'янівській в'язниці. На фотографії ймовірно зображено Ларіона Загороднього.

ЗЕЛЕНИЙ (Терпило) Данило (?, с. Трипілля, тепер Обухівського р-ну Київської обл. – кін. листопада 1919, с. Стрітівка, тепер Кагарлицького р-ну Київської обл.). Військовий і громадський діяч; повстанський отаман Зелений (1918, 1919).
Під час повстання проти гетьмана Павла Скоропадського загін становив близько 4000 селян. Воював проти більшовиків на території Васильківського, Фастівського, Ржищевського, Обухівського та Переяславського повітів сучасної Київської області. У Переяславі 15 липня 1919 р. отаман Зелений урочисто, в присутності місцевого люду та свого війська, скасовував Переяславську 1654 року угоду про "возз'єднання" з Росією. Влітку 1919 р. сили його вимірювалися близько 30 тисячами козаків і старшин. Смертельно поранений у боях проти денікінців під Каневом. Помер по дорозі до Трипілля у селі Стрітівці.

ЗІНКЕВИЧ Гнат (? – весна 1920). Військовий діяч; грушківський сотник. У червні 1919 року як "отаман Ради старшин Табору гайдамаків-повстанців у Холодному Яру на Чигиринщині" затвердив "Начерк проекту Державного законодату для "Української Трудової Республіки" (м. Кам'янець-Подільський, 1919).

ІЛЬЧЕНКО Юхим Охтономович (?, с. Рублівка Чигиринського пов. Київської губ. – 7.9.1921, м. Катеринослав). Військовий і громадський діяч; начальник залізничної станції Знам'янка (кін. 1917 – поч. 1918), член Чигиринського повстанкому Свирида Коцура, курінний червоного Чигиринського полку, член Організаційного суду Холодного Яру (1920), член штабу Холодноярської бригади, заступник голови Холодноярського окружного повстанкому (з серпня 1920), повстанський отаман Чигиринського, Верхньодніпровського і Криворізького повітів (1921).
Розстріляний більшовиками 7 вересня 1921 р. в Жандармській балці під Катеринославом. У Визвольних змаганнях брали участь родичі Юхима – дядько Яків Ільченко та його син Хома. У січні 1922 р. Яків Ільченко був заарештований як "бандит"у с. Суботові комбатом 221-го кавалерійського полку. Сестри Юхима Гашка і Христя, побоюючись репресій, виїхали до Сибіру.

КВАША Василь (?, м. Новоукраїнка – 1922, Златопільщина, тепер Кіровоградської обл.). Військовий і громадський діяч; повстанський отаман, командир 2-го куреня Холодного Яру, член Окружного повстанського комітету (м. Чигирин, 8.9.1920).
Навчався на юридичному факультеті. Інше джерело твердить, що Кваша навчався в агрономічній школі. Під час Першої світової війни був мобілізований до російського війська. Мав офіцерський чин. Брав участь в українізації частин російської армії. Коли прийшов Денікін, Василя Квашу мобілізували у Добровольчу армію. Та довго він у ній не прослужив. Після вигнання денікінців пішов у Златопільський "каральний" (більшовицький) загін. Згодом порвав із "соввластью" і сформував партизанський загін. Як отаман діяв у районі Бондарівки (Бондурової), Тимошівки, Красносілки, Цвітної, Ставидел, Телепина, Чигирина, Бірок, Оситняжки, Пастирського, Новогеоргіївська. Наприкінці 1920 р. загін нараховував 300 повстанців. Співпрацював з отаманами Іваном Деркачем, Пилипом Хмарою, Чорним Вороном, Ларіоном Загороднім та іншими. Коли на Златопільщину прийшла Степова дивізія Костя Блакитного, Василь Кваша зі своїм загоном на якийсь час приєднався до неї. Вбитий більшовиками.

КЕЛЕБЕРДА Охтанась (1888, с. Вереміївка Золотоніського пов. Полтавської губ., нині Черкаська обл. – ?). Військовий діяч; отаман Вереміївської козацької сотні Чигиринського полку, командир полку Середньодніпровської групи Костя Степового-Пестушка (1919; 1000 козаків), повстанський отаман.
У повстанському русі з 1918 року. Воював на Правобережжі та лівому березі Дніпра. Терен бойових дій: Черкаси, Чигирин, Кременчук, Олександрія, станції Бобринська і Знам'янка, Чорний ліс, від Золотоноші до села Жовнине, від Жовниного до Лубен і Хорола. Декілька разів визволяв повітове місто Хорол і встановлював у ньому українську владу. 1920 року за старожитньою традицією підпорядкував Вереміївську козацьку сотню (300 – 400 старшин і козаків) колишній гетьманській столиці Чигирину, а точніше – Холодноярській організації. В останні дні серпня 1920 р. під хутором Гузичі (між селами Вереміївка і Жовнине) потрапив у засідку. Був поранений, за іншими даними – вбитий. Про цей бій і про долю отамана ходять найнеймовірніші легенди, часто вони спростовують одна одну, та всі збігаються в одному: ніхто – ні більшовики, ні селяни – не бачив убитого Охтанася (Панаса) Келеберди.

КІБЕЦЬ, КІБЧИК, КОБЧИК (Бондаренко) Микола Степанович (1896, с. Цибулеве, нині Олександрівського р-ну Кіровоградської обл. – с. Бузівка, 3.1.1921). Військовий діяч; повстанський отаман (1919 – 1921; загін кінно-піший, до 300 козаків).
Відзначався надзвичайною сміливістю, винахідливістю та організаційним талантом. Завжди діяв у першій лінії, не боявся наражатися на смертельну небезпеку. Уславився надзвичайно вмілими засідками і несподіваними нальотами на більшовицькі гарнізони, під час яких роззброював цілі військові підрозділи ворога.
Співдіяв із отаманами Ларіоном Загороднім, Пилипом Хмарою, Сергієм Клепачем, Максимом Терещенком та ін. Учасник Знам'янського повстання (1920). Провадив терористичну акцію на залізниці.
Дружину Євгенію, дочку Олекси Трихманенка, та півторарічного сина Миколу закатували москалі на початку листопада 1920 року. Невдовзі загинув у бою і Микола.
Похований у с. Надлак (нині Новоархангельського р-ну Кіровоградської обл.).

КОМПАНІЄЦЬ Іван Маркурович (1890-ті, с. Суботів Чигиринського пов. Київської губ. – середина лютого 1920). Військовий діяч, учитель; сотник кінної сотні полку гайдамаків Холодного Яру (1920).
Закінчивши п'ятикласну суботівську школу, деякий час у ній викладав. Потім поїхав до Новоросійська (Краснодарський край) на заробітки. До рідних країв повернувся 1918 року. У словесному портреті сотника розбіжностей немає: жінки, які становили переважну більшість опитаних, насамперед відзначали, що Іван був гарний на вроду. Маємо підтвердження цього в романі "Холодний Яр". Довершила образ Івана сестра: "Був одягнутий, аж страшно дивитись: шапка – сива, шлик – червоний, чемерка – чорна, обкладена сивим, пояс – червоний, штани – червоні, як козацькі, широкі, чоботи – лаковані. А пояс зав'язаний по-козацьки". Вбитий коцурівцями. Відспіваний у Покровській церкві с. Мельників, похований на території Мотриного монастиря. Деякий час, поки існував монастир, за могилою доглядала двоюрідна сестра Івана, яка була черницею. Пізніше більшовики могилу розгорнули.

КОПАЧ. Очевидно, мова йде про Сергія Клепача, керівника підпільної організації на Катеринославщині (1919), повстанського отамана, курінного Степової дивізії (1920), що діяв у районі Олександрії, Єлисаветграда (тепер Кіровоград), у районі Павлиша та станції Лікарівка. Восени 1920 р. Клепач керував загоном силою у 1500 козаків.

КОЦУР Свирид Дементійович (30.1.1890, с. Суботів Чигиринського пов. Київської губ. – ?). Військовий і громадський діяч; отаман Суботівської сотні Вільного козацтва (1917), керівник Чигиринського повстанкому і Чигиринської "республіки" (1919 – 1920), повстанський отаман.
У роки Першої світової війни, проживаючи в Катеринославі, разом з анархістами пограбував банк, за що потрапив до суду. Після Лютневої революції 1917 року повернувся з Сибіру до Суботова і поринув у суспільно-політичну роботу. Був прекрасним оратором, умів запалювати людей. Делегат Першого з'їзду Вільного козацтва (жовтень 1917). 1918 року очолив на Чигиринщині боротьбу проти гетьманців та їхніх союзників-німців. А на початку січня 1919 року загін Свирида Коцура виступив проти Директорії і захопив Чигирин. Курінь "червоного козацтва" під командуванням Коцура став опорою совєтської влади на Чигиринщині. В лютому 1919 р. курінь (1095) мав на озброєнні 900 гвинтівок, 12 кулеметів і 3 гармати. На дільниці залізниці Знам'янка – Бобринська діяв коцурівський бронепотяг "Зірниця".
На початку березня 1919 р. Чигиринський курінь "червоного козацтва" Свирида Коцура вирушив на фронт для боротьби проти Армії УНР. Із боями пройшов шлях від Фундукліївки до Волочиська. У червні 1919 р. Чигиринський курінь "червоного козацтва" реорганізовано в 414-й полк, який отримує завдання ліквідувати полк гайдамаків Холодного Яру. Спроба холодноярців роззброїти загони Коцура, що поверталися з фронту, була невдалою.
Наприкінці червня С. Коцур, підтриманий червоними частинами, повів наступ на Холодний Яр із боку Суботова, захопив Медведівку і рушив на Мельники. Холодноярці відбили наступ, втративши при цьому 11 чоловік. Втрати коцурівців сягали 80 чоловік убитими.
Брат Свирида Петро Коцур ще на початку 1900-х років був одним з активістів утвореної на Чигиринщині Української народної оборони, яка виникла на основі УПСР із метою поєднати національне і земельне питання, підняти загальноукраїнське повстання, здобути автономію України.
У 1919 – 1920 роках брати Коцури – учасники багатьох боїв проти денікінців, а пізніше – проти червоних.
У вересні 1919 р. Свирид Коцур зі своїм загоном влився до Повстанської армії Нестора Махна. У лютому 1920 р. Коцури – знову в конфлікті з УНР. В Армії УНР Зимового походу було навіть видано наказ, що "всі відділи Коцура вважати за ворожі до нас і при нагоді роззброювати". Так, 18 – 19 лютого частини Запорозької дивізії роззброїли коцурівську охорону м. Кам'янки.
Полковник Стефанів, що вів переговори зі Свиридом Коцуром, описував його так: "Років із 28, у національному, що переходило в опереткове, убранню, фізично добре розвинений, він хотів робити вражіння на опонента своєю зовнішністю. Саме місто Чигирин, де він отаманував, робило вражіння вмерлого міста. Влада Коцура поширювалась на 4 околишніх великих селища, з котрих одно було його рідним, решта околиці його не визнавала і ставилася до нього одверто вороже".
30 березня більшовики завдали ударів коцурівським загонам. Згідно з офіційною версією, Коцура було захоплено в полон і незабаром розстріляно на станції Знам'янка, про що було офіційне оголошення в комуністичній пресі. Існує й версія, що йому вдалося вирватися з полону (завдяки червоному командиру, з яким колись відбував каторгу) та емігрувати в Болгарію, а потім до Франції.
У травні 1920 р. загін Петра Коцура (150 – 200 осіб) зробив спробу захопити Чигирин. Діяв принаймні до 16 липня 1923 року.
Олександр Солодар зафіксував розповідь суботівчан про те, що якийсь "білий чоловік" приїжджав у 1980-х роках до Іллінської церкви, що в Суботові, на цвинтар, відвідував могили рідних, які поховані поруч із церквою. Старожили стверджували, що той чоловік був дуже схожий на Свирида Коцура.

КУЛАБУХОВ Олексій Іванович (1880, станиця Новопокровська, Кубань – 7.11.1919). Священик, громадський діяч, дипломат; член Кубанської ради, член Кубанської законодавчої ради, міністр внутрішніх справ кубанського уряду.
Народився в родині козака-лінійця. Після закінчення Ставропольської духовної семінарії працював 10 років священиком. Здобув велику довіру серед козацтва. Прихильно ставився до українського руху та ідеї тісного співробітництва з Україною. Після відставки Кіндрата Бардіжа очолив Міністерство внутрішніх справ кубанського уряду. В березні 1918 р. арештований червоногвардійцями, але з-під варти втік. Після звільнення Кубані від більшовиків знову обійняв посаду міністра внутрішніх справ (в уряді Луки Бича). Після відставки уряду (через незгоду з політикою А. Денікіна) призначений членом делегації від Кубанської законодавчої ради на Паризьку (Версальську) мирну конференцію (1919). Разом з іншими делегатами Кубані розробив і підписав проект Договору дружби з кавказькими горцями. У вересні 1919 р. кубанська делегація направила Кулабухова для доповіді Кубанській законодавчій раді з пропозицією затвердити договір. Це викликало гнів Антона Денікіна, який наказав арештувати Кулабухова. Військово-польовий суд із вірних Денікіну осіб на чолі з полковником Іполитом Кам'янецьким нашвидкуруч засудив Кулабухова до страти. 7 (20) листопада 1919 р. його повісили коло могил Миколи Рябовола і Кіндрата Бардіжа. До грудей засудженого москалі причепили табличку: "За измену России и казачеству". Дві доби білогвардійська влада не дозволяла зняти тіло, врешті заборонила ховати і викинула тіло на смітник. Це вбивство викликало величезний резонанс серед кубанських козаків, які почали масово покидати Добровольчу армію. Вбивство Кулабухова стало однією з причин розвалу денікінської армії.

КУРКА (Орел) Дмитро Володимирович. Військовий діяч; матвіївський отаман, який підпорядковувався Холодноярській організації.

ЛЕВАДНИЙ. Військовий діяч; начальник кулеметної команди Чигиринської "республіки" Свирида Коцура (1919), начальник кулеметної команди Холодноярської бригади (1920).

ЛИТВИНЕНКО (Морозенко, Солончак) Іван Данилович (1891, с. Хоружівка, тепер Сумської обл. – 1947?). Військовий діяч; командир куреня 1-го Київського вартового полку, помічник командира, командир 1-го Запорозького пішого ім. гетьмана Петра Дорошенка полку 1-ї Запорозької дивізії Запорозького корпусу (1919), командир 1-ї Запорозької дивізії, 6-го загону Запорозької дивізії (січень 1920), Збірного запорозького кінного полку (поч. 1920), 2-ї бригади 1-ї Запорозької стрілецької дивізії Армії УНР, голова військової делегації до Добровольчої армії генерала Петра Врангеля (Крим, 1920); військове звання – полковник Армії УНР (1920).
Учасник Першого зимового походу Армії УНР. Герой бою за м. Вознесенськ (16.4.1920). Лицар ордена Залізного хреста. В 1924 – 1935 роках вів розвідувальну роботу проти СССР на користь уряду УНР і Польського генерального штабу. Радник Поліської Січі Тараса Бульби-Боровця (1941). У другій половині 1943 р. очолював розвідувальний відділ Військового штабу УПА на Волині та Поліссі. Заарештований органами НКВД. Подальша доля невідома.

ЛІХАРЄВ. Військовий діяч; командир кінного Смілянського повстанського загону, який влився до відділу Федора Уварова. Деякий час у 1919 р. діяв на території Холодного Яру.

ЛЮТИЙ-ЛЮТЕНКО Іван Макарович (24.6.1897, Капустянське лісництво біля с. Товмач Звенигородського пов. Київської губ. – 19.3.1989, США). Військовий, громадський і релігійний діяч, кооператор, підприємець, меценат; старший унтер-офіцер 8-го Московського гренадерського полку, помічник командира 12-ї роти 290-го полку російської (царської) армії (1917, м. Черкаси), командир 25-го Черкаського куреня (кін. 1918? – 1919, м. Сміла), старшина 3-ї Запорозької дивізії (літо 1919), повстанський отаман (псевдо Іван Ґонта, 1919 – 1922, до 800 козаків), військові звання – сотник Армії УНР.
Закінчив 6 класів гімназії в Москві з відзнакою як найкращий студент з математики, а також Омську школу прапорщиків. Учасник бойових дій на фронтах Першої світової війни. Учасник бойових дій у складі Армії УНР проти більшовиків, зокрема за станції Гребінка та Бобринська (1918).
Співпрацював з отаманами Семеном Гризлом, Яблочком, Ларіоном Загороднім, Семеном Заболотним, Пилипом Хмарою, Чортом (Мелешком). Підхорунжий Чорноліського полку Михайло Дорошенко стверджував, що на нараді в с. Матвіївці наприкінці осені 1921 р. Ґонту було обрано Головним отаманом Холодного Яру (іншими джерелами не підтверджується). Бойові дії продовжував до осені 1921 р. В березні 1922 р. емігрував до Польщі. Жив на Поліссі, в с. Іванцевичі, де заснував Український еміграційний комітет, який розгорнув бурхливу діяльність: були створені український хор, самодіяльний театр, українська школа. Під час Другої світової війни допомагав землякам – військовополоненим Красної армії. Багато з них за його протекцією було звільнено з концтаборів. 4 червня 1942 р. заарештований гестапівцями. Відбув півроку тюрми в м. Любліні (нині Польща). Жив у Мюнхені (Німеччина), згодом у м. Рабат (Марокко, 1951 – 1957), пізніше у США. Автор книги "Вогонь з Холодного Яру" (Детройт, 1986). Меценат української справи. Похований на українському цвинтарі у м. Бавнд-Брук (США).
Не плутати з Ґонтою – Павлом Гайдученком, головою Козачої Ради Правобережної України, створеної у Білій Церкві у вересні 1921 року. Не плутати й з отаманом Ґонтою, що діяв у Кобеляцькому повіті Полтавської губернії, і Олександром Воїновим-Ґонтою, який діяв в Олександрійському повіті. Слід зазначити, що і Юрко Тютюнник якийсь час (у 1918 р.) діяв під псевдо Ґонта.

ЛЮТИЙ (Черевик) Ялисей Степанович (?, с. Водяне Криворізького пов. Катеринославської губ. – 1933). Військовий діяч; командир 2-го Олександрійського полку, 1-го кінного полку Степової дивізії (1920), отаман повстанського загону "Сини ображених батьків" (1921 – 1922).
У повстанському русі щонайменше від 1919 року. Підпорядковувався отаманові Андрієві Гулому-Гуленку. Оперував у Катеринославській, Київській і Херсонській губерніях. Під час всенародного повстання влітку 1920 р. його полк, зокрема, звільнив ст. Лікарівку і "приймав" червоні потяги зі Знам'янки та Кременчука – з насильно мобілізованими до Красної армії, з автомобілями та мотоциклами тощо. Наприкінці 1920-го і на початку 1921 року Лютий – найближчий співробітник Костя Пестушка (Блакитного). 9 травня 1921 р. Лютий перебував разом з отаманом, коли через зраду колишнього повстанця Кравченка будинок, де вони знаходилися, було оточено червоними. Цей день виявився фатальним для Костя Степового-Блакитного. Лютому ж вдалося врятуватися.
1922 року відділ Лютого нараховував 70 кавалеристів, які діяли переважно п'ятірками на території трьох губерній: Катеринославської, Миколаївської та Кременчуцької. Чекісти з прикрістю для себе зазначали, що серед населення Лютий "користується великим авторитетом". На жаль, через його довірливість було розкрито Холодноярську організацію. Після поразки Визвольних змагань зумів легалізуватися. За твердженням Юрка Степового (Федора Пестушка, молодшого брата Костя Пестушка), Я. Лютий, змінивши прізвище, влаштувався працювати на Харківському механічному заводі, згодом став технічним директором ХМЗ. 1933 року під час партійної чистки був викритий та арештований.

МАМАЙ (Щириця) Яків Опанасович (8.10.1887, с. Боровиця Чигиринського пов. Київської губ. – 27.4.1929, м. Черкаси). Військовий і громадський діяч, учитель; голова полкової (312-го Васильківського полку), потім дивізійної ради (78-ї "Української" дивізії) 26-го армійського корпусу російської армії (1918), отаман сотні самооборони с. Тіньки (жовтень 1919), отаман Білоярського полку Холодноярської організації, 2-го куреня Холодноярської бригади (1920), Першої гайдамацької кінної сотні (1921).
Справжнє прізвище Щириця, Мамай – прізвище матері і водночас повстанський псевдонім. Навчався разом із братами Чучупаками в двокласній Головківській учительській школі. По її закінченні у 1906 – 1914 роках працював учителем у селах Бужині та Тіньках Чигиринського повіту. З 1914 року – на військовій службі. 1 червня 1917 року по закінченні Київської військової школи отримав звання прапорщика і вже як офіцер брав участь в українізації частин Румунського фронту царської армії.
24 – 27 квітня 1919 р. на повітовому учительському з'їзді був обраний членом шкільної ради. У травні того ж року, після ліквідації повстання Матвія Григор'єва, загони якого на короткий час захопили Чигирин, Яків Щириця "тимчасово завідував Чигиринським відділом народної освіти". Перебуваючи на цих посадах, "проводив лінію на позбавлення всіх росіян права вчителювати в Україні, мотивуючи свою думку тим, що кацапи завжди вимагають більшої зарплати... під час учительської конференції в тому ж році в травні чи червні місяці відверто виявив свою самостійність до того, що після закінчення конференції було заспівано "Заповіт" Шевченка, після якого Щириця запропонував проспівати "Ще не вмерла Україна", що видно із протоколу". Влітку 1919 р. Я. Щириця став членом партії соціалістів-революціонерів.
17 серпня 1921 р. піддався на "амністію" і одразу перебрався в м. Верхньодніпровськ, де поступив під своїм прізвищем учителем Куцоволівської семирічки. У вересні 1921 р. вступив до Катеринославського інституту. Одночасно вчителював у 4-й залізничній школі м. Катеринослава. Приховавши своє минуле, 5 квітня 1926 р. вступив у компартію кандидатом з дворічним стажем. Наприкінці жовтня 1926 р. перейшов на посаду учителя робітничої школи 2-го ступеня у Дніпропетровську, викладав суспільствознавство у "Зем. технікумі". Перебуваючи на цій посаді, був заарештований Дніпропетровським ОҐПУ.
26 серпня 1928 р. уповноважений слідчим відділом Шевченківського відділу ҐПУ УСРР розглянув матеріали щодо "злочинної діяльності громадянина Щириці Якова Опанасовича". 19 квітня 1929 р. відбулося закрите судове засідання Кримінального відділу Надзвичайної сесії Шевченківського окружного суду. На лаві підсудних – Щириця Яків Опанасович, Романенко Федір Агафонович, Дешевенко Мина Порфирійович, Чубенко Карпо Якович, Великий Максим Гнатович, Великий Степан Іванович, Сіянко Гнат Петрович.
Суд постановив: "Щирицю Якова Опанасовича, 42 років, за санкцією 54 2 арт. КК до вищого заходу самооборони – розстріляти; від конфіскату майна, як не імущого, звільнити". 27 квітня 1929 року о 23 годині 50 хвилин у м. Черкасах вирок стосовно Якова Щириці виконано, а його тіло поховане на міському цвинтарі.

МАХНО Нестор Іванович (14.10.1888, м. Гуляйполе Катеринославської губ. – 25.7.1934, м. Париж). Військовий і громадський діяч; повстанський отаман (1918 – 1921), голова Революційної повстанської армії України.
Один із лідерів анархістського руху в Україні. В роки революції 1905 – 1907 рр. неодноразово арештовувався поліцією. У 1911 – 1917 рр. перебував у Бутирській в'язниці м. Москви. У березні 1917 р. повернувся на Катеринославщину. Очолював місцеву раду робітничих і селянських депутатів. Перші загони створив наприкінці 1917 – на початку 1918 року. Влітку 1918 року збройно виступив проти Гетьмана України Павла Скоропадського. У грудні того ж року перейшов на бік червоних. Учасник братовбивчих боїв проти Армії УНР та повстанських загонів уенерівської орієнтації. Воював також проти військ Антанти, денікінців, врангелівців і більшовиків. Убивця Матвія Григор'єва. Неодноразово міняв свою політику у ставленні до червоних російських окупантів. Засновник повстанського руху, який увійшов у історію як "махновщина". На еміграції з 28 серпня 1921 р., спочатку в Румунії, потім у Польщі та Франції (з 1925). Похований у Парижі на кладовищі Пер-Лашез. Могила №6685.

МИКИТЕНКО. Військовий і громадський діяч; член Холодноярського повстанського комітету.

ОМЕЛЯНОВИЧ-ПАВЛЕНКО Михайло Володимирович (8.12.1878, м. Тифліс – 29.5.1952, м. Париж). Військовий, державний і громадський діяч; начальний вождь Української галицької армії (10 грудня 1918 – 1919), військовий радник диктатора ЗУНР (від 9.6.1919), командувач Армії УНР Першого зимового походу (1919 – 1920), член Вищої військової ради; директор музею Визвольних змагань (Прага, з 1925), голова Товариства колишніх вояків УНР, військовий міністр уряду УНР в екзилі (1944 – 19.7.1948); військові звання – генерал-майор російської армії, Генерального штабу генерал-полковник Армії УНР. Лицар ордена Залізного хреста.

ОРОБКО Йосип А. (?, пов. Заліщики, Галичина – весна 1920). Військовий діяч; вояк Українських січових стрільців, Української галицької армії та полку гайдамаків Холодного Яру.
У післямові до "Холодного Яру" (1936) Юрій Горліс-Горський помістив лист брата Йосипа Оробка: "Високоповажний пане! Читаючи Ваш "Холодний Яр", одержав я вістку про свого безвістки пропавшого брата Йосипа Оробка. Вістка сумна – болісна, але й радісна тим, що мій добрий брат загинув і його нема між живими, але загинув чесно, не зрадив нашої матері України та не сплямив свого роду. Зрозуміла річ, що коли я, читаючи в хаті на голос ту книжку, перечитав вістку про брата в рядах славних холодноярців, про якого не знали шістнадцять років, де він подівся, та коли прочитав про його гідну смерть – то серце живіше билося, віддих запирало і не одну сльозу витиснула та згадка з моїх очей, не згадуючи вже про батька старого – сімдесятилітнього. Цього хіба нам ніхто за зле не візьме – рідний же він наш... Хай йому і всім, що лягли в боротьбі з катами України, земля буде легкою. Прошу не гніватися на мене, простого селянина, за цю незграбну писанину, і ще раз дякуєм вам дуже за згадку про Йосипа і просимо написати, як відомо вам, де похований брат Йосип, чи сам, чи в спільній могилі. 10.III.1935 р. з пов. Михайло А. Оробко. В с. Кулаківцях, пов. Заліщики".

ОТАМАНЕНКО Сергій (? – після серпня 1921). Військовий і громадський діяч; осавул отамана Холодноярської бригади (1920), член Холодноярського повстанкому (1920 – 1921), начальник штабу військ Холодноярської округи (з липня 1921).
Остання відома звістка про нього датується кінцем серпня 1921 р. "Отаманенко розповідав, – згадував член Холодноярського повстанкому Григорій Яковенко, – що він за три роки лісового життя до того виснажився від голоду і холоду, що, коли б була впевненість, що совєтська влада дасть вільне існування і не дивитиметься на нього як на бандита, він більше б нічого не хотів... (Отаманенко) страшно розчарувався в людях, які всі зробилися шкурниками..." "Так що, – казав Отаманенко, – я з'явлюсь (тобто здамся. – Ред.), хай би і загрожувала смерть, оскільки для мене тепер після цього тяжкого жаху важко прожити в такому стані навіть два дні... Хочу жити – ось моє кредо..."

ОТМАРШТЕЙН (Отмарштайн) Юрій Оттович (1890 – 1922, Щипйорно, Польща). Військовий діяч; командир Лубенського кінного полку Сердюцької дивізії Армії Української Держави (1918), начальник штабу 2-ї (10-ї) дивізії Січових стрільців, Осадного корпусу Січових стрільців (1919), УПА Другого зимового походу (листопад 1921); військові звання – капітан російської армії, Генерального штабу полковник Армії УНР.
Член Української військової організації (з 1920). Вбитий у таборі для інтернованих у Щипйорні за до кінця не з'ясованих обставин. За версією Юрка Тютюнника, Ю. Отмарштейна вбито оточенням Симона Петлюри з метою вилучити документи, які "компрометували поляків та Петлюру".
Його брат сотник Борис Отмарштайн – також учасник Визвольних змагань українського народу (старший помічник командира 1-го Лубенського полку). "(1919 року) відібрав собі життя з причини невиконання гонорового зобов'язання в стосунку до старшини полку". Похований у м. Шпиків біля ст. Рахни на Поділлі.

ПЕТЛЮРА Симон Васильович (10.5.1879 – 26.5.1926). Державний, військовий і громадсько-політичний діяч, журналіст, редактор; член Української Центральної Ради та Малої Ради (1917), голова Української фронтової ради Західного фронту (квітень 1917 р.), Українського військового генерального комітету (з 15.6.1917), Всеукраїнського союзу земств (1918), Головний отаман Армії УНР (із листопада 1918), голова Директорії УНР (1919).
Після поразки Визвольних змагань – на еміграції в Польщі (1920 – 1923), Угорщині (1923), Австрії (1924), Франції (1924 – 1926). Вбитий, імовірно, агентом ҐПУ. Похований на кладовищі Монпарнас у м. Парижі.

ПЕТРЕНКО Іван (? – після 4.8.1921). Військовий і громадський діяч; отаман Першого (основного) куреня полку гайдамаків Холодного Яру (1920), отаман Холодноярської бригади (1920), голова Холодноярського окружного штабу, Головний отаман Холодного Яру (1921); військове звання – старшина Армії УНР.
Піддався на "амністію" 4 серпня 1921 року.

ПЕТРІВ (?, м. Шпола – жовтень 1920). Військовий діяч; сотник повстанського загону звенигородського отамана Івана Ґонти (Лютого-Лютенка).

ПОЛІКША Сергій. Військовий діяч; начальник кулеметної чоти повстанського загону отамана Федора Уварова (1919). Автор спогаду "Кубанець Уварів – отаман Холодного Яру в 1919 році" (Літопис Червоної Калини. – 1933. – Ч. 5).

ПОНОМАРЕНКО (?, с. Лубенці Чигиринського пов. Київської губ. – кін. 1990-х рр., с. Лубенці, тепер Черкаської обл.). Військовий і громадський діяч; отаман села Лубенці, господар полку гайдамаків Холодного Яру (1919), член Холодноярського повстанського комітету.
Арештований 1922 року. Під час допитів збожеволів. Нібито видав скарбницю Холодноярської організації. Іван Тимофійович Березюк, житель с. Грушківки, стверджував, що Пономаренко "прожив все життя "дурачком", ним же і помер... Проте дехто з місцевих жителів, – продовжував Іван Березюк, – обережно натякав, що його "напівбожевілля" було показним", – очевидно, з метою вберегти собі життя.
РЯБОВОЛ Микола Степанович (17.12.1883, станиця Дінська Кубанської обл. – 14.6.1919, м. Ростов-над-Доном). Державний і громадсько-політичний діяч Кубані; голова Кубанської військової ради (вересень 1917), голова Кубанської крайової ради (з 24.10.1918), голова Законодавчої ради (з листопада 1918).
Закінчив військово-інженерне училище у званні прапорщика. Брав участь у бойових діях. Вважав Кубань "частиною однієї козацької землі, що починалася над Дніпром, а кінчалася під Кавказькими горами" (оцінка бандуриста Василя Ємця). Застрелений денікінськими офіцерами. Похований у м. Краснодарі. Могила не збереглася.

САТАНА. Військовий і громадський діяч; член революційного комітету Чигиринської "республіки" Свирида Коцура. Прихильник замирення з Холодноярською організацією.

СІМ'ЯНЦІВ (Сімянців, Сімянцев) Валентин Іванович (24.4.1899, слобода Великий Бурлук Вовчанського пов. Харківської губ. – після червня 1978, США). Військовий, інженер-гідротехнік, скульптор; козак кінної сотні Богданівського пішого полку та 3-ї кінної сотні Першого кінного Чорних запорожців полку Запорозької дивізії; військове звання – сотник Армії УНР (підвищений у повоєнні роки).
В українській армії від 1918 року. Учасник Першого зимового походу. Лицар ордена Залізного хреста. 1920 року інтернований у Польщі. Навчався в Спільній юнацькій школі (1921 – 1923). Закінчив Українську господарську академію (Подєбради, 20.8.1929). Автор багатьох спогадів.

СКИРДА (Скирта). Військовий діяч; повстанський отаман, що діяв у Полтавській губернії.

СКОРОПАДСЬКИЙ Павло Петрович (3.5.1873, м. Вісбаден, Німеччина – 26.4.1945, м. Вісбаден). Державний, військовий і громадський діяч; флігель-ад'ютант російського царя Миколи II, командир 20-го Фінляндського драгунського полку, 5-ї кінної бригади, 1-ї гвардійської кінної дивізії, командувач 34-го корпусу 7-ї російської армії, згодом 1-го Українського корпусу (до грудня 1917), Військовий отаман Вільного козацтва (6.10.1917), Гетьман Української Держави (29.4.1918 – 14.12.1918), Верховний головнокомандувач Армії Української Держави; військове звання – генерал-лейтенант російської армії (1915).
Походив зі стародавнього козацько-гетьманського роду. Дитячі роки провів у маєтку батька в Тростянці на Прилуччині. Закінчив Пажеський корпус (1893). Учасник російсько-японської (за хоробрість нагороджений Золотою георгіївською зброєю) та Першої світової війн. 1917 року, виконуючи наказ Лавра Корнілова, українізував 34-й корпус, перейменований пізніше на 1-й Український корпус (до 30 тисяч вояків). 16 жовтня 1918 р. відновив козацький стан. 1926 року завдяки заходам Павла Скоропадського у Берліні створено Український науковий інститут. Під час бомбардування англо-американською авіацією був смертельно поранений. Похований у Вісбадені.

СОКОЛОВСЬКА Маруся (Олександра Тимофіївна) (1.12.1902, с. Горбулів Радомишльського пов., нині Черняхівський р-н Житомирської обл. – ?). Отаман повстанської бригади ім. Дмитра Соколовського (Волинь, 1919 – 1920). Сестра отаманів – Олекси, Дмитра і Василя Соколовських. У повстанському русі були також батько (дяк) і брат Степан (священик).

СОЛОНЬКО Павло (?, с. Боровиця Чигиринського пов. Київської губ. – квітень 1920, м. Черкаси?).
Військовий діяч; отаман села Боровиця Чигиринського повіту Київської губернії, отаман Білоярського куреня полку гайдамаків Холодного Яр; військове звання – старшина росмійської армії.

ТЕМНИЙ (“Біда”) Сидір Іванович (1882, с. Грушківка Київської губ. – 14.1.1968, с. Грушківка Кам'янського р-ну Черкаської обл.). Військовий і громадський діяч; сотник пішої сотні Першого куреня Холодного Яру, член Холодноярського повстанкому; військове звання – штабс-капітан російської армії.
Батьки мали 16 дітей (Харитон, Варивон, Сидір, Юхим, Карпо, Вустя, Явдоха, Степан, Гаврило, та ін.). Ще до Першої світової війни був одружений із Мотрею. Мав дочку Зіну. Обидві відзначалися вродою. Повний Георгіївський кавалер. Якийсь час був у Червоній армії, але невдовзі з неї втік. Після поразки Холодного Яру переховувався в лісі та у Грушківці. Неодноразово арештовувався, але кожний раз вдавалося врятуватися втечею. Під час арештів зазнав жорстоких тортур. Була до смерті закатована його дочка Зіна, а дружина Мотря від пережитого збожеволіла. Врешті він перебрався на Дон, де одружився вдруге. Жив під чужим ім'ям і чужим прізвищем. Працював у радгоспі, але в "передовики" не вибивався, щоб не потрапити на сторінки газети і не бути опізнаним. Усі роки не розлучався з "Наганом". Коли під час Другої світової війни на Дон прийшли німці, повернувся в рідне село. Перебував у конфлікті з місцевою поліцією, внаслідок чого був поранений у ліве плече. У Косарській лікарні Сидору ампутовано руку. До 1948 р. жив у Грушківці. Влада до нього спочатку не чіплялася з огляду на те, що він став жертвою німецької поліції. Подальша доля (від 1948-го до середини 1960-х років) невідома. Існує неперевірена версія, що його було ув'язнено ніби через донос його другої дружини. До рідного села повернувся 1966 року. Похований у Грушківці.

ТЕРЕХОВ-ТЕРЕЩУК (? – 12.8.1921?). Військовий і громадський діяч; член Холодноярського повстанкому. "Колишній політичний референт котрогось із українських міністерств". Перебував у загоні вереміївського отамана Івана Савченка-Нагірного. Згідно з бюлетенем таємно-інформаційного відділу СНР УССР №99, Терехова-Терещука вбито 12 серпня у бою. Інше більшовицьке джерело зазначає, що Терехов боровся принаймні до травня 1922 року.

ТЕРЕЩЕНКО Максим (? – травень 1921, ліс Чута). Військовий діяч; повстанський отаман, командир батареї Степової дивізії, помічник отамана Пилипа Хмари, начальник штабу та кулеметної команди об'єднаного повстанського загону (грудень 1920), начальник Холодноярського повстанського штабу (з січня 1921).
Співпрацював з отаманом Пилипом Хмарою. Оперував переважно у районі Чорного лісу (біля с. Цвітна), а також у Холодному Яру. У грудні 1920 р. під час невдалої спроби холодноярців пробитися за р. Збруч (на "польський бік") був начальником штабу об'єднаного повстанського загону та короткий час командиром загону. У січні 1921 р. на з'їзді отаманів Чигиринщини у с. Цвітній призначений начальником Холодноярського повстанського штабу. Вбитий Головним отаманом Холодного Яру Миколою Бондарчуком (Бондаруком) у травні 1921 р. в Чутянському лісі.

ТЮТЮННИК Юрій (Георгій) Йосипович (20.4.1891, с. Будище Звенигородського пов. Київської губ., тепер Черкаської обл. – 20.10.1930, м. Москва). Військовий і громадсько-політичний діяч, публіцист, викладач; член Всеукраїнської ради військових депутатів (з 10.6.1917) та Української Центральної Ради (1917), звенигородський кошовий Вільного козацтва, начальник штабу повстанських військ Головного отамана Херсонщини і Таврії Матвія Григор'єва (травень 1919), отаман повстанського загону (1500 козаків), командувач Київської і Волинської груп Армії УНР, заступник командарма Першого зимового походу (6.12.1919 – 6.5.1920), командир 4-ї Київської стрілецької дивізії (1920), в. о. командувача Армією УНР (1920), член Вищої військової ради Армії УНР, начальник Повстансько-партизанського штабу (1921), командарм Української повстанської армії Другого зимового походу (листопад 1921); військове звання – Генерального штабу генерал-хорунжий Армії УНР.
Учасник Першої світової війни. Один з ініціаторів створення Першого сімферопольського полку ім. гетьмана Петра Дорошенка (1917). Делегат Другого українського військового з'їзду. Один з організаторів і керівників Звенигородсько-Таращанського повстання проти гетьмана Павла Скоропадського і німецької присутності в Україні (червень 1918). Арештований ЧК. Пішов на співпрацю з совєтською владою. Викладав у Харківській школі червоних командирів курс "Стратегія і тактика громадянської війни". Автор книги "З поляками проти Вкраїни" (Харків, 1924), спрямованої проти Симона Петлюри та "петлюрівщини". Автор праць з історії Визвольних змагань українського народу та сценаріїв кінофільмів, зокрема до кінофільму Олександра Довженка "Звенигора" (1928; у співавторстві з Михайлом Йогансеном і Олександром Довженком). У художньо-документальному фільмі "П.К.П." ("Пілсудський купив Петлюру") Тютюнник зіграв самого себе. Страчений.

УВАРОВ Федір (?, Кубань – липень 1919?, біля ст. Знам'янки). Військовий діяч; повстанський отаман, військовий отаман Холодного Яру (червень – липень 1919); військове звання – штабс-ротмістр російської армії.
Під час повстання під проводом Матвія Григор'єва командував відділом силою у півтори тисячі чоловік. Мав бронепотяги, гармати, 24 кулемети. Полк Уварова відзначався високою дисциплінованістю. Звільняв від більшовиків м. Черкаси, ст. Бобринську та інші населені пункти, а від Чигиринського полку Свирида Коцура – м. Чигирин. У червні – липні 1919 р. на нараді у м. Медведівці обраний командувачем з'єднаними силами Холодного Яру, до яких увійшов відділ самого Уварова силою 1000 вояків і партизани Василя Чучупака (400 козаків і старшин). "Ідейного розходження між обома отаманами не було, – писав Сергій Полікша, – бо Чучупака боровся за незалежність України, а Уваров, хоч і не зовсім чисто балакав по-українськи, ставив за ціль боротьби незалежну українську державу вкупі з Кубанню". За версією Сергія Полікши, Уваров загинув неподалік ст. Знам'янки у бою проти більшовиків, вірогідно, у липні 1919 р.

ХОМЕНКО Андрій. Військовий і громадський діяч; івангородський сільський отаман. Походить із роду Йосипа Хоменка, сотника надвірної гетьманської компанійської корогви 1762 року. Його дід Ясь Хоменко (з хутора Скалеватка, що на Звенигородщині) під час російсько-турецької війни поранений багнетом у шию. Внаслідок поранення шепелявив, за що отримав прізвисько Качур. У подальшому рід, який пішов від нього, звали Качурівським. Батька Андрія Хоменка ім'я не збереглося (відомо, що був військовим, напевно прапорщиком). Андрій Хоменко мав землю біля Івангорода. Під час революції разом з іншими брав участь у захисті села, воював із хлопцями проти всіх, хто приходив. Точні відомості про долю відсутні. Є здогадка, що розстріляний у Єлисаветградській тюрмі.

ХМАРА Пилип Панасович (1885/1886, с. Цвітна Чигиринського пов. Київської губ., нині Олександрівський р-н Кіровоградської обл. – 1922?). Військовий діяч; повстанський отаман, отаман 1-го Чорноліського повстанського куреня, Чорноліського полку; військове звання – унтер-офіцер російської армії.
Ріс сиротою. Мав три сестри – Марію, Федору (Тодорю) та Килину. Всі працювали в наймах. Пилип – красивий, кремезний у плечах, як говорили старі люди, був "отчаяний з дєтства", а "сили був неізмєрімої". З Першої світової війни прийшов повним Георгіївським кавалером. У повстанському русі щонайменше з 1919 року. Спочатку відділ Хмари називався 1-м Чорноліським повстанським куренем, мав власну печатку з гербом УНР. Згодом курінь переріс у Чорноліський полк. Станом на 25 березня 1920 р. полк Хмари нараховував 300 кінних козаків і 300 піших. У розпал Знам'янського повстання літа 1920 року загін виріс до 2000 козаків і старшин. Діяв у Чорному лісі, Холодному Яру, Чутянському лісі – на території Олександрійського, Чигиринського та Знам'янського повітів. Співдіяв з отаманами Василем Чучупакою, Іваном Деркачем, Ларіоном Загороднім, Костем Степовим-Блакитним, Іваном Ґонтою (Лютим-Лютенком), Василем Квашею, Миколою Кібцем-Бондаренком, Семеном Гризлом, Чорним Вороном, Канатенком, Терещенком, Яблочком та іншими.
Діяв щонайменше до осені 1921 року. У Цвітній говорили, що Пилип Хмара загинув "під Шепетівкою чи Вапняркою – Дядюренки (тобто брати Дядюри) предательськи застрелили його за столом". Вони боялися Хмари, тому й пішли на цей крок. Підхорунжий Чорноліського полку Михайло Дорошенко у книзі "Стежками Холодноярськими" писав, що Пилип Хмара, законспірувавшись, перейшов до цивільного життя. Чутки, що Хмара живий і мешкає в Криму, змінивши зовнішність та прізвище, ходили й у Цвітній. У Криму він буцімто і похований. Але двоюрідні племінники отамана Тимофій та Юрко Хмари стверджують, що Пилип Хмара, швидше за все, загинув 1922 року і похований у Цвітній – на своєму подвір'ї (що найвірогідніше) або на подвір'ї сестри – Марії Тимофіївни Пасічник. Дві сестри отамана репресовані, зокрема Федора відсиділа 10 років у Магадані.

ЦВІТКОВСЬКИЙ (Квітковський; н. бл. 1889, Уманський пов. Київської губ. – 1923, м. Умань, тепер Черкаської обл.). Військовий і громадський діяч; старшина лейб-гвардії Волинського полку російської армії, отаман Виноградського і Боярського повстанських полків; військові звання – штабс-капітан російської армії, сотник Армії УНР.
Діяв на Звенигородщині, Канівщині, Уманщині й Таращанщині. "У добрі часи" мав під рукою до 15 тисяч козаків). Учасник Першого зимового походу. Приховавши справжні наміри, у лютому 1920 р. влився до 60-ї совєтської дивізії й почав підготовку до виступу проти совєтської влади. Налагодивши зв'язок із "петлюрівськими діячами" братами Рендо і Дерещуком, одного дня Цвітковський гучно "легалізувався" – на чолі повстанського загону, з яким перебазувався на Звенигородщину. Значною мірою саме завдяки йому більшовицьку мобілізацію 1920 року у Звенигородському повіті було зірвано. Медвинська, Ісайська, Богуславська, Виноградська, Боярська та інші волості взагалі ухилились від мобілізації, не давши до Красної армії "жодної людини". До Цвітковського в ліс пішли селяни і козаки з Боярки, Винограда, Медвина, Писарівки, Порадівки, Шушківки, хутора Харченків, Брідок та інших сіл і містечок. Пропагандистським відділом у штабі отамана Цвітковського керував бандурист Антін Митяй (Петюх) із Медвина.
На початку грудня 1920 р. відділи Цвітковського з'єдналися із загонами Андрія Гулого-Гуленка, Семена Гризла та Петра Дерещука. Загальне командування над повстанцями Уманщини, Звенигородщини і Таращанщини (3000 багнетів, 600 шабель) обійняв Андрій Гулий-Гуленко. Бої вели проти частин 45-ї і 47-ї піших совєтських дивізій, Першої кінної армії Будьонного та бригади Григорія Котовського... 28 липня 1921 р. піддався на "амністію". Перебував в ув'язненні у Харкові на Холодній горі. Розстріляний після показового судового процесу 1923 року в Умані.

ЧОРНИЙ (Куреда) Гаврило Тарасович (25.3.1897, с. Борисівка Дем'янської вол. Переяславського пов. Полтавської губ. – 8.11.1926, м. Переяслав-Хмельницький Київської обл.). Військовий діяч, учитель; старший писар 74-го Нереського полку (м. Биків Могилівської губ.), повстанський отаман (1920 – 1922); військове звання – прапорщик російської армії.
Закінчив Переяславську гімназію та Костянтинівське військове училище (Київ, 1917). "За перший рік революції, – згадував Гаврило Куреда, – мені пощастило прочитати багато українських книг. З них я взнав, що я українець... Взнав, хто наші вороги, хто нищив українську літературу, хто змусив Україну називати Малоросією, а нас – малоросами. У мене як українця запалало серце вогнем: я вирішив стати на допомогу своїй національності й своєму народу". Учасник антигетьманського повстання. В Армії УНР (із перервами) проходив службу до січня 1919 року. У повстанському русі з 1919 року. Переконаний противник єврейських погромів. Восени 1920 р. загін нараховував до 500 чоловік і 4 кулемети. Діяв у Переяславському, Золотоніському, Пирятинському, Хорольському Полтавської і Київському та Черкаському повітах Київської губерній. Арештований у Києві проти ночі 21 серпня 1922 року. Засуджений до страти. Вирок замінено на 10 р. ув'язнення. Термін відбував у Лук'янівській в'язниці м. Києва, де захворів на сухоти. У вересні 1925 р., зважаючи на тяжку хворобу, амністовано. Поховано в с. Борисівці (тепер у межах м. Переяслава-Хмельницького). Могила збереглася.

ЧОРНОТА Андрій (?, Кубань – ?). Військовий діяч; повстанський отаман, командир кінної сотні полку гайдамаків Холодного Яру і Холодноярської бригади (1920).
У книзі "Холодний Яр" зазначається, що Андрій Чорнота нібито загинув у Лук'янівській в'язниці в лютому 1923 р., але в рапорті "начальника ОАЧ" Фріновского від 10 лютого 1923 р. прізвища Андрія Чорноти серед вбитих під час повстання у цій в'язниці немає. Можливо, Чорнота – це псевдонім, відтак це могло стати причиною непорозуміння. Та все ж слід зазначити, серед справ ув'язнених холодноярських отаманів, які зберігаються в Державному архіві СБУ, справи Чорноти немає. Автор книги "Стежками Холодноярськими" підхорунжий Чорноліського полку Михайло Дорошенко стверджував, що Андрій Чорнота боровся в Холодному Яру до літа 1923 року.

ЧУЧУПАК (Чучупака) Автоном Юхимович (?, с. Мельники Чигиринського пов. Київської губ. – 1920-ті рр.). Священик, учасник Визвольної боротьби. Вбитий більшовиками. Мав сина Леоніда й дочку Лідію. Леонід Автономович вчителював, викладав українську мову. Деякий час працював у Чернівцях, де жила його родина. Потім переїхав у Харцизьк Донецької області, звідки була його дружина. Мав синів – Юрія і Богдана. Леонід розмовляв українською літературною мовою. Перед смертю приїжджав до Рівного та Львова. Його сестра Лідія живе в м. Кам'янці Кіровоградської області (тепер Черкащина).

ЧУЧУПАК (Чучупака) Василь Степанович (1894, с. Мельники – 12.4.1920, х. Кресельці Чигиринського пов., тепер с. Мельники Чигиринського р-ну Черкаської обл.) Військовий і громадський діяч, учитель; командир Мельничанської сотні самооборони (1919), командир полку гайдамаків Холодного Яру (1919, 1920), Головний отаман Холодного Яру; військове звання – поручник (?) російської армії.
До 1914 р. вчителював у с. Тимошівці Чигиринського повіту. Учасник Першої світової війни. Після повернення з армії вчителював у с. Пляківці, а потім у с. Ревівці (нині Кам'янського району Черкаської області).
10 квітня 1919 р. підняв повстання "проти комуни та Совітської влади за самостійність". Успішно воював проти білогвардійців, зокрема на початку січня 1920 р. брав участь у вигнанні їх із Черкас. За визнанням більшовицького історика Д. Кіна, "в районе Холодного Яра оперировал атаман Чучупак, здесь никакой деникинской власти не было". Організаційно підпорядковувався отаману Херсонщини і Катеринославщини Андрієві Гулому-Гуленку. 12 квітня (за н. ст.) 1920 р., потрапивши на х. Кресельці в оточення червоного ескадрону, застрелився. Похований у рідному селі.

ЧУЧУПАК (Чучупака) Гнат Юхимович (1902?, с. Мельники – 1920-ті рр.). Козак полку гайдамаків Холодного Яру. Помер у молодому віці від туберкульозу.

ЧУЧУПАК (Чучупака) Дем'ян Степанович (5.10.1902, с. Мельники – 1992, м. Рівне). Козак полку гайдамаків Холодного Яру. Найменший брат Петра, Василя і Олекси Чучупаків.

ЧУЧУПАК (Чучупака) Михайло Юхимович (1880?, с. Мельники – 1933). Козак полку гайдамаків Холодного Яру. Не амністований. Помер під час Голодомору. Мав восьмеро дітей. Ось їхні імена: Катерина, Ганна, Микола, Дмитро, Іван, Валентина, Василь, Марія. Микола був матросом (загинув 1942 року). Ганна з сім'єю жила у Грушківці, Катерина і Марія – у Мельниках, а решта – у Львові. Дмитро до війни був артистом Українського драматичного театру ім. Івана Франка (у Києві), а пізніше працював учителем історії у Львові.

ЧУЧУПАК (Чучупака) Олекса Степанович (після 1894, с. Мельники – після 4.8.1921). Військовий діяч, учитель; рядовий російської армії, повстанський отаман (1918).
Молодший брат Петра і Василя Чучупаків. До Першої світової війни вчителював у с. Рацевому на Чигиринщині. Служив у Петрограді, брав участь у Лютневій революції. Вже 1917 року вчителював у с. Мельники. На прохання ігумені Мотронинського монастиря в 1917 р. (1918?) створив і очолив монастирську охорону із 22 чоловік – першу українську військову організацію в Холодному Яру нової доби. 4 серпня 1921 р. піддався на більшовицьку "амністію".

ЧУЧУПАК (Чучупака) Петро Степанович (1885, с. Мельники – квітень 1920, м. Черкаси?). Військовий діяч, учитель, музикант; начальник штабу полку гайдамаків Холодного Яру (1919 – 12.4.1920), начальник штабу Холодноярської повстанської округи (1920); військове звання – прапорщик (?) російської армії.
Старший брат Ореста, Василя, Олекси і Дем'яна Чучупаків. Закінчив церковно-приходську школу, потім – трирічну Головківську двокласну учительську школу. Вчителював у с. Вербівці. Організував хор, драматичний гурток. Навчання продовжив у Київській консерваторії, яку успішно закінчив, набувши фаху вчителя співів. Працював наглядачем 3-го Київського двокласного училища та міського училища №1. У складі російської армії воював на Румунському фронті Першої світової війни. Розстріляний у Черкаській (Смілянській?) ЧК.

ЧУЧУПАК Семен Юхимович (?, с. Мельники – після 4.8.1921). Військовий і громадський діяч, учитель; командир 2-ї сотні Першого куреня Холодноярської бригади (1920), член Окружного (Холодноярського) повстанського комітету (1920); заступник голови Холодноярського окружного штабу (1921); військове звання – прапорщик (?) російської армії.
Двоюрідний брат Петра, Василя, Олекси та Дем'яна Чучупаків. Піддався на "амністію" 4 серпня 1921 року.

ЧУЧУПАК Степан Григорович (1861, с. Мельники – 1943?). Козак полку гайдамаків Холодного Яру. Батько братів Петра, Ореста, Василя, Олексія і Дем'яна.

ШТИЛЬ. Військовий діяч; повстанський отаман, командир 4-го (запасного) полку Степової дивізії (1920).

ЩУСЬ Феодосій (1893, с. Дібрівка Олександрівського пов. Катеринославської губ., тепер с. Велика Михайлівка Покровського р-ну Дніпропетровської обл. – червень 1921, м. Недригайлів, тепер Сумської обл.). Військовий діяч; повстанський отаман (від червня 1918), член штабу 3-ї Задніпровської бригади імені батька Махна (лютий – травень 1919), начальник кавалерії загону Н. Махна (липень – серпень 1919), командир кавалерійської бригади 3-го корпусу (вересень – грудень 1919), член штабу Повстанської армії Н. Махна (травень 1920 – квітень 1921), начальник штабу 2-ї групи Повстанської армії (травень – червень 1921). Народився в сім'ї наймитів. Від 1915 р. служив матросом на російському флоті. Активний учасник гуляйпільської "Чорної гвардії". Організатор дібрівської групи анархо-терористів. Вбитий у бою проти 8-ї дивізії Червоного козацтва.

ЯБЛОЧКО. Військовий діяч; організатор Вільного козацтва, повстанський отаман. Діяв у Звенигородському повіті Київської губернії. Основна база – Лебединщина.

Уклав Роман КОВАЛЬ

До змісту Юрій Горліс-Горський ХОЛОДНИЙ ЯР