Просвіта Дзвін Севастополя Союз українок ТРЦ Бриз
На першу Галерея Вільна трибуна УКІЦ УГКЦ
Відгуки Бібліотека Пласт Смішного! Лінки

Юрій Горліс-Горський
ХОЛОДНИЙ ЯР

Восьме видання, виправлене, доповнене

"Готуй нових борців, Холодний Яре!"

Грудень 1930 року. Пересильна камера, так званий "звіринець", у Лук'янівській в'язниці. Під стелею – маленькі вікна, заґратовані, ще й затягнуті густою залізною сіткою. Грубезні мури стін і стеля – мокрі від видихів і випарів півтори сотні людей. Жодних ліжок чи нар. Вогкий холод залізобетонної підлоги, на якій сиділи й лежали селяни, що йшли на Соловки, робітники, арештовані за "опозицію" й "агітацію" проти влади, професори університетів, червоноармійці, священики, інженери, злодії з темних завулків міст, "шкідники", "контрреволюціонери", "соціально небезпечні"...
Лежу в кутку на шинелі, кинутій на вогкий бетон. Поруч мене Вітька Одноок – вінницький злодюжка, вуркаган із безпритульних, що втратив десь у бійці з міліцією одне око. В старих калошах на босу ногу, в дірявому каптанчику поверх брудної білизни – йде на... Соловки. Вдячний мені за декілька дрібних послуг у вінницькій тюрмі, Вітька радий догодити мені, готовий віддати мені свій каптанчик і лежати на холодному бетоні в одній білизні. Його "агітації" завдячую, що "еліта звіринця" – злодії й грабіжники, які по праву сильного захопили кращий кут камери, вшанували мій семилітній тюремний стаж і уступили мені "панське" місце під стіною. Все-таки з одного, а не з чотирьох боків штовхають – з одного, а не з усіх боків воші лізуть.
Я в дорозі сильно застудився. Допікала гарячка, тож приємно було притиснути гарячу голову до мокрого холоду стіни.
Середину камери займало чотири десятки молодих селян-комсомольців із Чигиринщини. Їхали на Соловки за... "петлюрівщину". Голосно жартували, співали козацькі думи і пісні, в яких так кохалася Чигиринщина. Заспівали пісню, від якої у мене серце тьохнуло. Співали не дуже доладно складену пісню-думу про... Холодний Яр. Згадували в ній Чучупаків, Деркача, Петренка, Пономаренка, Чорноту, Залізняка...
Не витерпівши, встаю і лізу до хлопців поговорити. Довідавшись, що я "петлюрівський" старшина, – з повагою підстеляють мені дві свитки. Оглядаю обличчя – може, знайоме побачу.
– Співаєте та розмовляєте, хлопці, про Холодний Яр. Я за кордоном зустрічав людей, що були там. Цікаві речі оповідали... А ви, може, з тієї місцевості?
– Еге ж. Та з тієї ж. А то ж з якої?
– І пам'ятаєте, як там бої були? Бачили Чучупаку, Деркача, Чорноту, Залізняка?
– Атож! Чому б не бачили!
– Я Деркачеві по тютюн до дядька Семена бігав...
– А я Залізнякові прислужував, коня годував, як він хворий до Мотриного монастиря приїхав... – одізвався інший комсомолець.
Вглядаюся в обличчя, щоб відшукати в ньому риси малого Івасика.
– А як він виглядав?
– Та як?! От навіть на вас трохи подібний...
Усміхаюся, забуваючи про обережність.
– А може, то я?
Івась скептично оглядає моє обличчя, яке так заросло, що і мама рідна не впізнала б.
– Ні, той був повніший, молодший. Його чекісти по дорозі застрелили, як до Петлюри на зв'язок їхав.
– А що ж сталося з ватажками Холодного Яру?
– Що? Погинули. А то як інакше. Боролися ж до останнього. Декого піддурили чекісти – захопили. Була чутка, що отут, у Києві, самі пострілялися – у чекістів зброю видерли.
– Та й Василь Чучупака сам застрелився, як оточили його москалі на Кресельцях, – одізвався другий. – Я ще малий був, а пам'ятаю, як того дня їхав він із кіннотою на Кресельці. Кінь під ним вороний – змій!
– То не кінь був, дурню, а кобила. Зірка називалася. Вона ж його і в могилу звела. Перед тим як застрелився, закричав: "Готуй нових борців, Холодний Яре!" Атож... Я хоч не з Мельників, так мені оповідав батько – був козаком у Холодному Яру.
– Ну і як, – усміхаюся до комсомольців, – готовить Холодний Яр нових борців?
Хлопці лукаво усміхнулися.
– Атож! Чому б не готовив!
– А за що вас забрали?
Знову лукаві посмішки.
– Казна за що... Задурно.
– А таки ж бо й задурно, – одізвався один, що досі мовчав. – Якби не співали та не базікали чого не слід, то й досі б усе добре було.
– А чого ж ви, хлопці, в комсомол пішли?
Хлопці здивовано витріщили очі.
– Як то чого?! Таж і зброєю можна навчитися володіти, і до шкіл усяких скоріше дістанешся... А нам що?! Язик поломиться, як Сталіна пославословимо чи Маркса почитаємо? На паради з червоними прапорами ходили, а по кутках жовто-блакитні мали.
Хлопці, пригадавши щось, зареготали.
– Приїжджають до осередку паркомці з чекістами – бібліотеку чистити. Ідеологічно шкідливі твори Троцького та Бухаріна забрати з бібліотеки. Випорожнюють шафу, а під книжками прапор – "Воля України – або смерть". Вирячили баньки – по-о-ті-і-іха!
– Секретаря ячейки та ще трьох у Черкасах "пад стєнку" поставили, а нас усіх – на Соловки білі медведі пасти...
– Шкода, хлопці. Треба було обережніше. І Україні б ви придалися, як загориться, та й Соловки – не мама.
Хлопці не журилися.
– А нам що?! Хіба ми – то вже всі?! І без нас в Україні знайдеться кому на рушниці заграти. У нас он скільки попалили, скільки народу вигубили, а й то ще знайдеться народу не на один полк. А хіба Чигирин – то вже все?! Он чуєте, що "служба" поспівує... – кивнув комсомолець у бік кількох червоноармійців, що, збившись у гурток під стіною "звіринця", тихо співали: "А вже років десять, як козак в неволі..."
Одізвався комсомолець, який досі слухав мовчки, мрійливо дивлячись на стелю:
– А нам на Соловки як накидають японці з аеропланів рушниць, як підемо звідтіля на Москву, аж затріщить. Там же тепер друга Україна. Народу нашого – сила велика. Поженемо Сталіна у Дніпрі топити...
Було вже за північ. Дозорець давно кричав у вічко, щоб припинилти співи й розмови. Та його резонно відсилали до чортової матері й ще дальше. Та все-таки "звіринець" помалу заспокоювався. Потомлені в'язні засипали. Йду і я на своє місце. Намагаюся заснути, та хіба заснеш, переварюючи в думках нові враження?
Обережно ступаючи між тілами, підійшов до мене не старий ще, хоч і бородатий, чоловік у селянському одязі. Коли я розмовляв із чигиринськими комсомольцями, він мовчки лежав поруч і пильно вглядався в мене вимученими очима. Потім відвернувся...
Нахилився до мене і потягнув за ногу сонного Вітьку. Той зірвався і витріщив на нього своє єдине око.
– Чого тобі?!
Незнайомий простягнув йому щось загорнуте у газету.
– На тобі, братішка, півбуханця хліба, шматок сала, десяток папірос і маршируй спати он там, на моє місце. Там тобі й мішок підстелений.
Не вірячи, що йому це не сниться, голодний Вітька вхопив дорогоцінний пакунок, каптан і поскакав на вказане місце. Незнайомий кинув на бетон свою свитку і ліг навзнак. Прислухавшись, чи спить другий сусід, повернувся до мене.
– Не упізнаєте, пане Залізняк?
– Ні. Та й я зовсім не Залізняк.
– Так-так. Важко пізнати... Змінився чоловік... Заріс... Оті хлопчаки, хоч не раз мене малими бачили, розмовляли не один зі мною тоді, – тепер теж не впізнали...
Вдивляюся у нового сусіда. Голос знайомий, ще й як знайомий...
– Так не упізнаєте? А ми ж з вами ще у Кам'янці разом були і в одній землянці зимували. Я – С. Тепер інакше називаюся.
Обхоплюю його за шию.
– Друже! То ти живий! Оповідай, як там далі, без мене вже було?
– Всяко бувало. Двадцять перший рік у боях проминув. Були щасливі й нещасливі. До Холодного Яру ще й Цвітковський із полком кінноти прийшов. Червоні частини проти нас стягнули. Попалили села. На зиму знову ми в землянки зарилися, небагато вже нас лишилося, та й нелегко вже було з харчами. Якось перезимували. У двадцять другому на весну хотіли знову рух робити. Приїхав весною якийсь професор бородатий. Привіз листи від Петлюри й Тютюнника, документи, все як слід. Довгенько його перевіряли та приглядалися. Нарешті повірили, що таки наш. Знав геть-чисто все, що за кордоном діялося, людей усіх знав. Старшина, що до нас від Тютюнника прийшов, вислухав його. Каже: наш чоловік. Закомандував він нам, щоб зібрали усіх ватажків з околиці на нараду – порадитися, як повстання підняти. Петлюра, мовляв, у союзі з поляками весною знову на Україну піде.
Повідомили всіх, щоб вночі у хаті на Буді зібралися. А там чекісти засідку зробили і чекали: як хто зайшов у темні сіни – мішок на голову, зв'язали і до комори. Господарів раніше пов'язали.
Як накинулися на Загороднього, що зайшов із револьвером у руці, той вистрілив. Почув Левадний, що підходив лісом, кинув бомби. Хто був уже у лісі й почув – врятувався.
Підрізали нас тим сильно. Ватажків забрали... Небагато вже й лісовиків та бурлаків залишилося – і ті гинули один за одним. Найдовше бурлачили по лісах ми із Д. та отой Гриць, якого з рейду привезли. Здичавіли вже були зовсім. На деревах спали, не раз коріння або ворону без солі їли. Полювали за нами завзято – та й ми не одного на той світ відправили. Обидва прапори на наших руках залишилися. Носили ми їх на грудях, в дуплах переховували.
Червоні вже у Мотриному монастирі совхоз заснували. Черниць – кого арештували, кого вигнали. А з ними все ж легше було. Коли-не-коли якась до лісу хліба винесе та в умовленому місці залишить.
На зиму кажу хлопцям:
– Нема що! Треба в світ вибиратися.
Не хотілося Холодного Яру покидати, ой не хотілося! Все надію колисали: а може, дочекаємося чогось?! Та мусили вибиратися. Спакували прапори у гарматну гільзу, загвинтили і закопали в Холодному Яру. Троє нас тільки й знали де – Гриця вже розстріляли. Не за Холодний Яр – за іншу вже справу. Д. – поперед мене на Соловки пішов, а я оце попався і теж туди... Хто зна, чи живі будемо. Скажу ще хоч вам, де прапори заховані...
Нахилившись до мого вуха, С. зашепотів мені місце й прикмети.
– Слухай-но, друже. А як же решта – Хмара, Мамай, Кваша – що з ними?
– Хмару в бою червона кіннота зарубала. Тоді ж загинула від шаблі й Катря. Бараніва важкопораненого захопили в полон – добили у Знам'янці на пероні. Левадного поранили, так він себе бомбою підірвав, перед тим викосивши з "Люїса" півгрупи чекістів. Квашу під Златополем убили – возили потім по селах показувати, щоб люди боялися. Вбили й Хоменка, й Отаманенка... Автоном Чучупака втік було з Мельників – на Черкащині священиком автокефальним був... Розстріляли цього року в Черкасах. Що з Олексою Чучупакою – не знаю. Мамай, як припекло, утік із плавнів до Катеринослава. Викладав у школі. Організовував і виховував у національному дусі студентів. Викрили завдяки жінці... Хотів сина до себе забрати, щоб на борця виховати. Судили в Черкасах. Оце пару місяців тому як у Черкасах сидів, на розстріл із камери забрали. Пішов спокійно. Попрощався з нами.
– Доживете, – каже, – привітайте від мене вільну Батьківщину. Для неї, невільної, я зробив що зміг...
Пошепотівши ще трохи, С. заснув. Намагаюся заснути і я. А в голові шуміло. Перед очима пробігали події, бої, бойові товариші...
Живе Україна!
Так, дорогі побратими! Живе! Не тільки під сонцем! Живе у тих гарячих променях, що незримо пливуть від вас у душі живих! У душі тих, що ростуть нам на зміну!
Думка побігла до дорогих, зрівняних із землею могил, по степах Херсонщини, лісах і узгір'ях Чигиринщини, над Дніпром, над Богом, на Лису гору... Розтинала землю й приглядалася до кістяків борців... Розрізала схил Холодного Яру... Розгвинтила гарматну гільзу... Хоч і потемнів прапор, та ще видно слова пророка – "І повіє новий вогонь з Холодного Яру".
Крізь віддихи й стогони сонних в'язнів почувся дзвін.
Що це?! Невже закликають у тюрмі на ранішню перевірку?
Ні. То гуде дзвін Святої Софії – посилає тривожний передзвін по всій Україні... То тривожно гуде й великий Мотрин дзвін – скликає холодноярців на бойову збірку...
Ідуть зімкнутими рядами нескінченні бойові колони. В селянських свитах, у робітничих і студентських блюзах, у комсомольських сорочках і червоноармійських шинелях...
Ідуть колони твердим кроком непереможних. Не лякають їх тюрми, ні кулі, ні голод, ні холод північних таборів. Полеглі борці воскресають у нових.
Ідуть колони тернисто-кривавим шляхом до ясної великої Мети. Дорогу вказують їм могили тих, на прапорах яких написано: "Воля України – або смерть".

1936 р., Багатківці, Галичина – Плугів

До змісту Юрій Горліс-Горський ХОЛОДНИЙ ЯР

Ідея та наповнення - Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ