Юрій Горліс-Горський
ХОЛОДНИЙ ЯР

Восьме видання, виправлене, доповнене

"Я хочу жити!"

Одного дня прийшов слідчий і повів мене нагору. За столом у кабінеті сиділи два військових у рогатих будьонівських шапках. По відзнаках на рукавах бачу, що якісь червоні "генерали". Вони сказали слідчому, щоб вийшов. Залишаємося самі. Один підсовує мені портсигар.
– Курите? Сідайте, будь ласка. Як бачу, вас тут били... Чекісти на щось розумніше не здатні. Діло ось у чому. Я переглядав вашу справу. Я – начальник особливого відділу Першої кінної армії. Наша армія звільняє тепер Україну від зовнішніх ворогів, а наш відділ перейняв на себе очищення її від внутрішнього політичного бандитизму. Ми знаємо, що серед наших ворогів є багато таких, що потрапили в їхні лави несвідомо або випадково, і коли вони переходять до нас, ми їх радо вітаємо. Будемо говорити просто. По-військовому. Якщо ви нам допоможете зліквідувати Холодний Яр і його агентуру в містах, ми забезпечимо вам не тільки життя, а й орден Червоного прапора та старшинське місце у червоній кінноті... Згода?
– Я б охоче погодився, але нічим не зможу вам допомогти. Відставши від української армії, я випадково пристав у лісі до групи холодноярців. Про самий Холодний Яр і його організацію не маю найменшого поняття, бо перебував там лише декілька днів.
Начальник усміхнувся.
– Ви були б непоганим особістом. Якби щиро пішли з нами, я охоче прийняв би вас уповноваженим до свого відділу. Мені треба українців, бо мої теперішні співробітники не орієнтуються в місцевих обставинах. Ну, та ми ще з вами поговоримо. Сьогодні вас і вашого товариша переведуть до нас. Сподіваюся, що ви там довго не будете. Гадаю, для вас приємніше сидіти на коні, ніж в арешті. Ви ж кіннотник?
"Генерали" закликали слідчого, і той відпровадив мене до камери.
Радію, що побачуся із Гнатом і потраплю в нові обставини. Може, вдасться втекти.
За годину авто особливого відділу штабу будьонівської армії перевезло мене й Зінкевича до свого арешту.
Одиночок відділ не мав. Понад двісті в'язнів скніли у двох величезних сполучених підвалах – жінки й чоловіки разом. У третьому невеликому приміщенні були водогін і примітивний клозет.
Сівши під стіною, обговорюємо із Гнатом ситуацію. У ЧК йому довелося пережити майже все те, що й мені. Тільки він зовсім посивів, а на моєму волоссі це не позначилося. Подібну розмову мав він і з червоними "генералами", з тією тільки різницею, що йому, як старшині Генерального штабу, обіцяли місце у штабі армії.
Радимося.
Якби вдалося затуманити особістам голови якимись оманливими відомостями про Холодний Яр та якби вони послали нас із відділом кінноти ліквідувати його – ото було б зовсім непогано. І самим можна вирятуватися, і будьонівців "під Іванову хату" завести. У будь-якому разі тепер треба по можливості зволікати. Може, вдасться зорганізувати масову втечу із цих підвалів.
Приглядаємося до в'язнів. Переважна частина – селяни, сидять за "аполітичний бандитизм". Є й українська "контрреволюційна" інтелігенція.
"Старожили" в'язниці знайомлять нас із порядками. Двері до підвалів відчиняються лише тоді, як приносять їсти або приводять арештованих. На розстріл і на звільнення забирають уночі – разом, за одним списком. Отже, той, кого викликають, не знає, чи потрапить до другого льоху на подвір'ї, в якому розстрілюють, чи додому. Особливий відділ має кілька десятків одиночок у єлисаветградській каторжній тюрмі. Туди відправляють тих, кого має судити трибунал, або тих, кого відділ не поспішає з якоїсь причини розстрілювати. До тюрми відправляють тільки вдень.
Увечері люди, що сподівалися за дві-три години смерті, весело співають гуртками, проганяючи з душі тривогу. Сивобороді дядечки, як діти, граються у "джмеля", "плескача" абощо. Варта не забороняє.
Та коли по десятій годині стукнули вхідні двері – у підвалах запанувала мертва тиша. На порозі став латиш – вартовий комендант зі списком у руці. Прочитавши голосно кільканадцять прізвищ, весело махнув рукою:
– Сабірайся с вєщамі! Раз-два! Живо!
Ті, кого викликали, розгублено збирали манаття, прощалися з сусідами. У всіх в очах стояло болюче питання: смерть чи воля?
Перед тим ми трохи розмовляли із симпатичним дідусем в окулярах. Він оповів нам, що працював механіком на фабриці Евольті, забрали його за чиїмось доносом без вини. Він хворіє на серце, якщо його розстріляють, то жінка і шестеро дітей пропадуть із голоду.
Коли латиш читав прізвища, дідусь увесь затрусився і, піднявшись із сінника, розгублено подивився на двері. Ворушив побілілими губами, неначе хотів щось запитати. Губи не слухалися.
– Лашенко, збирайтеся! Вас викликали! – крикнув до нього хтось із в'язнів.
Лашенко вхопився за груди і як підкошений упав на сінник.
В'язень-лікар ствердив смерть. Латиш пройшов між в'язнями і, помацавши пульс, сплюнув:
– Вот дурак! Єво на волю визивают, а он умєр. А пад варотамі жена ждьот. Сказал слєдоватєль, што асвабаждаєт сєводня.
Двоє червоноармійців потягли Лашенка за ноги у двір.
Удвох із Гнатом лягаємо спати на один сінник.
Знову почалися допити. Умовившись із Зінкевичем брехати одне й те ж, потрошку "зізнаємося" про Холодний Яр. Але скоро переконуємося, що особісти хочуть лише витягти з нас те, що ми знаємо, а потім розстріляти. Не такі вже вони дурні, щоб послати нас із відділом до Холодного Яру.
Незадоволений нашими "зізнаннями", начальник відділу, викликавши мене за тиждень, став допікати, що я не хочу стати червоним командиром і сам напрошуюся, щоб мене розстріляли. Та їм не спішно... Відправлять нас до тюрми, а коли захочеться жити, то щоб написав йому коротеньку заяву через тюремну адміністрацію і він пришле по мене авто. Те саме сказав і Зінкевичу.
Відпроваджували до тюрми зв'язаними аж вісім червоноармійців, що дуже пильно ставилися до свого обов'язку.
За містом у груди вдарив легкий степовий вітер. Цей подих волі п'янив мозок і стискав серце таємними бажаннями.
Після реєстрації в конторі тюрми дозорці завели нас до корпусу одиночних камер і розсадили у різні "клітки".
Єлисаветградська каторжна тюрма була тюрмою нового типу. В одиночці – приковані до стіни залізні ліжко, столик і стільчик. На столику – мідний дзбан та їдунка. У оббитих залізом дверях – досить великий чотирикутний отвір, який закривався дверцятами на завісах. Через нього подавалися їжа і вода.
На залізній решітці ліжка не було нічого, окрім кількох жмутків зів'ялої трави, яку, очевидно, приніс знадвору попередній в'язень. За таку постіль – голі дошки для спання вигідніші, і я вже жалкую, що не захопив із ЧК отого жіночого напівпальта. Від Галиної сорочки залізо м'якшим не ставало, а до тіла в різних місцях не можна було доторкнутися. Рани пороз'ятрювалися від бруду та подразнень, і треба було залізної волі, щоб не дряпати собі до крові шкіру.
Босі ноги гостро відчували вогкий холод залізобетонної підлоги.
Їсти давали півфунта гливкого хліба, черпак пісної рідкої юшки на обід та гарячу воду ввечері. А організм вимагав "матеріалу" на латання своїх дірок. Апетит був вовчий. Не раз, дивлячись на свою "постіль", замислювався над тим, як смакувала би чоловікові трава.
Коли вранці дозорець відімкнув камеру, я побачив, що на моїх дверях крейдою написано моє прізвище й холодноярський псевдонім. Його, видно, виказав начміл, бо чув, як до мене зверталися хлопці у Розумівському лісі. Нижче було написане обвинувачення: "Служба в армии Петлюры и в банде Холодного Яра. Нападения на города и советские учреждения. Убийства красноармейцев и партийных работников. Захвачен с оружием в руках".
Звинувачення промовисте.
Одного ранку камери обходив фельдшер тюремної лікарні. Я показав йому свою шкіру. Він зі співчуттям похитав головою і записав моє прізвище й номер камери.
Після обіду викликали до лікарні. Дозорець, пропустивши мене з санітаром у сусідній із нашим дворик лікарні, замкнув за нами хвіртку і повернувся.
На сходах лікарні, розмовляючи, грілося на сонці кільканадцять в'язнів, викликаних до лікаря. У коридорі на стільці сидів літній дозорець і сердито відбивався від мух, що не давали спокійно дрімати. В кінці коридору дідусь із сивою борідкою тихо розмовляв із фельдшером, який обходив камери. При цьому вони кілька разів поглянули в мій бік. Коли я встав і почав проходжуватися по дворику, дідусь підійшов до мене.
– Ви Залізняк із Холодного Яру?
– Так. Чому це вас цікавить?
Очі його подивились на мене з якоюсь батьківською ласкою.
– Треба, голубчику, рятуватися якось, бо розстріляють.
Інтуїція відразу підказала, що це не провокатор.
– Знаю. Та як тут вирятуєшся?
У цей час санітар вигукнув моє прізвище. Співрозмовник стиснув мені руку.
– Ідіть до лікаря. Як вийдете, я попрошу, щоб вас відразу не відводили. Щось вам скажу.
Лікар, якийсь, мабуть, "аполітичний" сердега з добрим короткозорим поглядом, почав огляд. Призначив ванну, мазь і сказав фельдшерові, щоб той дав мені пару чистої білизни.
– Мастити будете щодня, поки зійде, – повчав він фельдшера. – Добре було б, аби він на сонці вигрівався.
Фельдшер насупив брови.
– З одиночок на прогулянку не випускають. Та я щодня братиму його до лікарні зарані, а відсилатиму після прийому. Хай вигрівається.
Нарешті я викупався. Одягнувши стареньку чисту білизну з гардероба лікарні, виходжу надвір. На моє прохання якось випрати і повернути мені мою вишиту сорочку фельдшер відповів, щоб я залишив її у ванній. А надворі сказав про це тому чоловікові, що зі мною розмовляв.
Почуваю себе як новонароджений. Найбільшою радістю було те, що я позбувся "дармоїдів" зі свого тіла. Червоноармійські штани разом з їхнім "населенням" вкинув у ванній під піч.
На сходах очікувала вже друга партія хворих в'язнів.
Дідусь дожидав мене. Сідаємо осторонь на траві.
– Слухайте, але вдавайте, що ми розмовляємо про звичайнісінькі речі, – сказав дідусь. – По-перше, чи ви знаєте такого? – він назвав мені одного з інтелігентних холодноярських бурлак.
– Ну звичайно знаю!
– Це мій добрий знайомий, – усміхнувся дідусь якось лукаво. – Я сиджу за дрібненьку справу: сини-старшини до Красної армії на мобілізацію не зголосилися. Нас, таких "щасливих" батьків, сидить тут багато. Але довго вже сидіти не буду. Передав своїм "гультіпакам", щоб дурня не клеїли, а з'являлися. Тепер можуть їх тут у запасних частинах залишити, а як вишлють на фронт, то перейдуть до наших – тільки й біди... Поки що я отут працюю в лікарні, помагаю у канцелярії. Головне, що вільно по тюрмі ходжу. Комусь зі своїх записочку від товариша передаси, комусь їсти роздобудеш – для мене старого і то робота. Як вас привели, я знав, бо в конторі мої добрі знайомі працюють. Фельдшер цей – теж наша людина. Я його попросив, щоб він заглянув до вас і привів до лікарні. Щоб врятувати ваше життя – є тільки одна дорога. В тюрмі було кілька випадків захворювання на сипний тиф. Тюремне начальство дуже боїться, щоб тюрму не охопила пошесть, і як тільки лікар ствердить, що в'язень захворів на сипняк, відразу ж відправляють до земської лікарні. Там тюрма має свою палату, її стережуть міліціонери. Мусите захворіти на сипняк і потрапити до земської лікарні. Звідти вас уночі заберуть хлопці і відвезуть у надійне місце, де вас лікуватимуть краще, як у лікарні. Можна, звичайно, від тифу і померти – то вже як Бог дасть... А так точно загинете.
– Добре, але хто мене забере? Як, нарешті, захворіти "на замовлення"?
– Хто забере – то вас не обходить. Будете знати, коли заберуть. А щодо хвороби, то мені післязавтра принесуть із земської лікарні сипнотифозних вошей у коробці. Я вам їх дам, а ви пустите їх на себе трохи попастися. Ви на сипняк ще не хворіли?
– Ні. На заворотняка1 хворів.
– Ну, то через півтора-два тижні будете без пам'яті...
Цей простий, хоча трохи фантастичний, план заповнив душу надією. Щось було в голосі старого, що примушувало йому вірити.
Кажу, що в такому разі треба, щоб ми захворіли одночасно із Зінкевичем. Відповідає, що він про це думав і зв'яжеться з ним. Як не тут, у лікарні, то через в'язня, директора Глодоської гімназії Нечипоренка2, що працює старостою в "одиночному" корпусі. Через нього ж передаватиме нам обом їсти, аби ми "духу набрали". Сорочку обіцяв передати дочці, щоб випрала і принесла.
Наступного дня фельдшер викликав до лікарні також і Зінкевича.Та Гнат на сипняка рішуче не погодився, бо мав хворе серце, а тиф міг призвести до смерті. Зрештою, він став фаталістом і на все махнув рукою: що буде, те буде!
За два дні після чергового намащення шкіри дістаю від дідуся маленьку бляшану коробочку. У камері обережно відкриваю її. На дні ворушиться чотири лапаті сипнотифозні воші. З думкою, що вони мають врятувати мені життя, привітно усміхаюся до огидних створінь і пускаю їх за пазуху "пастися". Виголоднілі паразити гризли тіло, як пси, і довго не давали заснути.
Раненько розбудила мене лайка, що долинала крізь отвір у дверях. То прийшов на зміну рудий брутальний комуніст, який завжди допікав в'язням. Кричав, щоб я брав мітлу і замітав камеру, хоч мести не було чого. Лапнувши там, де засвербіло, ловлю одну свою "гостю". В голову вскакує весела ідея. Виходячи по мітлу, непомітно пускаю свою "сипнячку" дозорцеві на плечі. Замівши камеру, скидаю білизну і розшукую ще трьох, а потім розчавлюю їх нігтем на залізному столику. Стає весело від думки, що ЧК та "особий отдєл" давно вже зробили б те саме зі мною, якби я видав усе, що знав.
До лікарні я ходив ще кілька днів. Дідусь віддав мені випрану вишивану сорочку. Якраз вчасно, бо шпитальна вже розлазилася.
Одного дня дідусь сказав, що вже є розпорядження про його звільнення і сьогодні він покине тюрму. Казав, щоб я був спокійний. Як захворію, все буде добре. Про всяк випадок, якщо мене заберуть раніше і вдасться втекти, дідусь оповів докладно, де живе і як можна розпізнати його садибу. Прізвище його я вже знав.
– Якби, дай Боже, вдалося вам вирватися, то заходьте як додому. Живу на краю міста. Ніхто не буде знати. Відпочинете. Що треба, дістанемо.
Слухаю його з чемності, бо мрія про втечу здавалася нереальною.
Після його звільнення Нечипоренко, який вільно ходив по "одиночному" корпусі й до контори тюрми, і далі приносив щодня й непомітно передавав мені хліба, сала, зеленої цибулі. Де брав, питати не доводилося. "Свої люди передавали".
Їм, відчуваю, як організм набирає сили, і нетерпляче очікую перших проявів сипного тифу.
За півтора тижні рудий комуніст, якого я почастував "сипнячкою", не прийшов на чергування. Довідуюся від Нечипоренка, що захворів на тиф. Це додає мені певності. Фельдшер, очевидно попереджений дідусем, щодругий день обходить камери і запитує, як я себе почуваю. Минав уже третій тиждень, а така бажана хвороба не з'являлася. Це кидало мене у відчай.
Мрія про волю гасла.
В "одиночному" корпусі були в'язні, що числилися за ЧК, за особливим відділом 1-ї Кінної армії та особливим відділом 45-ї дивізії, штаб якої теж стояв у Єлисаветграді.
Чекісти і будьонівці забирали на розстріл удень до своїх льохів. 45-та дивізія такого льоху не мала. Від неї приходив уночі конвой і, забравши засудженого, розстрілював на пустирях старої фортеці, що оточували тюрму. У вікно одиночки залітав відгомін тих пострілів. Однієї ночі 45-та дивізія розстріляла в'язня, який сидів у одиночці навпроти моєї. Наступного дня до тієї камери привезли іншого, що числився, як і я, за будьонівським "особотдєлом".
Після обіду, коли дозорець із нижнього коридору виходив надвір погрітися на сонці, в'язні висовували голови в отвори у дверях і, спершись підборіддями на відкинуті дверцята, тихо розмовляли.
Виставивши того дня голову, бачу у прорізі протилежних дверей кучеряву голову чорнявого гарного хлопця із блискучими чорними очима. На дверях напис: "Василий Гордиенко. Служба сотником в банде Махно, вооруженная борьба с советской властью, нападения на учреждения, убийства партийных работников и сотрудников ЧК, два побега из под расстрела".
Гордієнко, прочитавши напис на моїх дверях, покрутив головою і засміявся.
– Ну й намалювали тобі! Розстріляють! – сказав весело.
Це мене роззлостило.
– А тебе по голівці погладять?!
Знову засміявся:
– А думаєш, розстріляють?
– Нема що думати. Як два і два – чотири!
Якийсь час замислено дивився на мої двері. Потім крутнув кучерявою головою.
– Ні! Втечу! Двічі цього року вискакував з їхніх рук, вискочу й ще раз. Останній раз шістнадцять чоловік мене зв'язаного по місту вели. Прорвався в юрбу на хіднику і під паніку змився зі зв'язаними руками.
– Тепер, як до льоху заберуть, не змиєшся.
Глянув на мене спокійно.
– Знаєш, я хочу жити! А коли чоловік чогось сильно хоче, то досягне. Звичайно, коли як баран підставиш голову, то її розтовчуть. А ти твердо скажи собі: мушу втекти – і лови свою щасливу хвильку. Вона сама тобі під ноги підкотиться. Проґавиш її – тоді капут!
Не так його філософія, як спокій і віра в себе підняли дух і мені. Я ж хочу, безперечно, хочу жити! Мушу цього досягти!
Мозок гарячково запрацював над планами втечі. Коли буде хоч найменша можливість – не замислюючись, піду на найбожевільніший крок. Не буду чекати, поки вб'ють, як барана.
Обмірковую всі можливості. "Одиночний" корпус був побудований і охоронявся ззовні так, що про втечу через вікно годі було й мріяти – хоч би й передав хто пилку та все необхідне. Згадую, на що звернув увагу, як ходив до лікарні. Подвір'я чоловічого відділу лікарні було відгороджене від жіночого. Цей мур тягся від стіни будинку до зовнішнього муру. Під ним – вікно з ґратами, по яких неважко вилізти на той поперечний мур. Просунитися "верхи" кілька метрів і скочити з висоти у неповних чотири метри – річ не така вже й важка. В'язні, які лежали в лікарні, коли перевірка спізнювалася, гуляли надворі, аж поки не починало темніти. Це давало шанс щасливо втекти від переслідування за муром. Аби, стрибаючи, не вивихнути ногу, треба дістати або з чогось зробити шнурка з "кігтями".
На кожному розі тюремного муру стояла варта з кулеметом (на випадок нападу). Попід муром ходили стійкові. Звісно, можна було нещасливо натрапити на червоноармійця. Могли й підстрелити з кулемета, міг зауважити і підстрелити дозорець із коридору чи подвір'я лікарні – але ж могло і вдатися!
Для початку треба потрапити на кілька днів до лікарні. А фельдшера, що брав мене раніше до лікарні, нещодавно взяли до війська, і на його місце прийшов якийсь переляканий жидок. Опинитися на лікарняному ліжку можна лише з високою температурою. Треба її якось "зробити". Треба бодай застудитися. Увечері скидаю сорочку і, зробивши до сьомого поту гімнастику, лягаю розгарячілий на холодну цементну підлогу. Так і засинаю. Прокидаюсь увесь закостенілий, перемерзлий. Проробивши отак кілька ночей, переконуюся, що наслідків нема жодних. Охоплює злість на себе. Порядний чоловік від таких "експериментів" мусив дістати принаймні запалення легенів, а тут хоч би нежить вчепився!
Одного дня після обіду підсилений конвой із "особотдєла" забрав Гордієнка. Отвір у моїх дверях був відчинений. Хлопець весело кивнув мені на прощання. Ця безтурботна посмішка стиснула мені серце. Завтрашнього сонця він уже не побачить...
За кілька хвилин біля виходу з тюрми розляглася стрілянина.
Через півгодини під мої двері підійшов Нечипоренко.
– Гордієнко утік.
– Яким дивом?
– Справді дивом... Хлопець, певно, в сорочці вродився.
Оповідає подробиці.
Контора тюрми стоїть в окремому дворику, до якого в'язнів без конвою не випускають, за винятком тих, які працюють у конторі. Загальна канцелярія міститься на поверсі і має незаґратовані вікна, що виходять просто на велику площу, яка межує з полями.
Червоноармійці повели Гордієнка до тієї канцелярії, щоб розписатися за нього і зв'язати йому там руки. Переступивши поріг, він одразу ж, не давши нікому схаменутися, вискочив у відчинене вікно і, зістрибнувши з поверху, чкурнув через площу. Червоноармійці та адміністрація почали стріляти з вікон. Дозорці побігли до тюремної стайні по коней і, звичайно, наздогнали б. Та, на щастя, у цей момент через площу їхав верхи якийсь червоноармієць без рушниці. Коли почали свистіти кулі, він, злякавшись, зіскочив із коня і, пустивши його, ліг на землю. Гордієнко вискочив на того коня – і шукай вітру в полі!
Серед білого дня, здавалося б, у безвихідних обставинах мій "філософ" упіймав свою щасливу хвильку. Це чомусь додало мені віри, що я свого теж не проґавлю.
Невдовзі Нечипоренко приніс важливі новини. Кінна армія Будьонного, прорвавши польський фронт, посунулася далеко на захід, а її особливий відділ отримав наказ негайно вирушати слідом за нею, ближче до фронту. В один день, розстрілявши частину в'язнів, частину звільнивши, а кількох приславши до тюрми, "особотдєл" виїхав із Єлисаветграда. Справи в'язнів, що перебували в тюрмі, забрав із собою.
За тиждень з'ясувалося, що тих, кого він засуджував на смерть, розглянувши справу на новому місці, листовно доручав розстріляти особливому відділу 45-ї дивізії. Кількох таких смертників однієї ночі забрали і розстріляли неподалік в'язниці.
Швидше за все, це чекало і мене із Зінкевичем.
Дні збігали. Ночі ставали душні, місячні. Ніколи місяць не завдавав мені такої прикрості, як тепер, заглядаючи до моєї одиночки. Він нагадував недавні ночі в кам'янському парку. Болюче бажання побачити і пригорнути до грудей Галю було чи не найбільшим покликом до життя. Усе моє єство протестувало проти смерті. Ночами ввижалися жахи: як мене розстрілюють, прикидають землею... Та однієї ночі приснився сон, який був неначе пророцтвом, що буду жити. Наступного вечора не міг ніяк заснути. Груди стискало передчуття, що цієї ночі має щось важливе для мене статися. З голови чомусь не йшла думка, що Махно, який, за тюремними чутками, гуляв тоді недалеко, зробить цієї ночі напад на місто і тюрму.
Опівночі в коридорі залунали важкі кроки. Під моїми дверима вони стихли. Серце тривожно забилося. Двері відчинилися, і на порозі стали три червоноармійці з рушницями.
– Вихаді!
Серце почало битися повільно й важко. Огорнув якийсь дерев'яний спокій. Життя кидалося на останню карту.
Коли вийшов за двері, один із червоноармійців, очевидно старший, махнув рукою:
– Вяжи!
– Да чєм? Ти же шнурок должен бил взять!
– Вяжи поясом!
– Спасіба! А штани в руках буду нєсті?!
– Не втече! Надворі видно як удень, – обізвався третій.
Віддаючи вартовому заготовлену наперед розписку, старший запитав, чи немає у нього шнура. Той відповів схвильовано, що, може, знайшовся б якийсь мотузок у загальній канцелярії, але вона тепер замкнена, а ключ у начальника.
Повний місяць світив так щиро, що можна було читати. Проходимо подвір'ям загального корпусу. Ось і дворик контори. Коли дозорець відмикав ворота, старший знову запитав, чи нема у нього часом шнурка. Дозорець, літній бородатий дядько, сердито промимрив, що він вішатися ще не збирається.
Йдемо попід тюремним муром: старший попереду мене, показує дорогу, два інші позаду, торкаючись моїх плечей люфами наладнованих рушниць. Минувши тюрму, йдемо вздовж якогось насипу чи валу, що ліворуч круто спускається до широкої площі в бур'янах. Ступаю, втиснувши голову в плечі, напруживши всі м'язи. Кілька разів пориваюся втікати, та щось стримує. Може, це ще не вона, не ота "щаслива хвилька", і я з першого кроку впаду прострілений...
Вал кінчався, упираючись у другий, вищий, що йшов упоперек. За кілька кроків темніли плями розкопаної землі. Здогадуюся, що тут стріляють і закопують.
– В сторану! – крикнув старшому червоноармієць, що йшов позаду.
Тіло пронизало струмом. Ще мить – і череп трісне від кулі...

Коли старший затримав крок, щоб зробити рух убік і пропустити мене вперед, плигаю на нього. Вхопивши за плечі й обернувши кругом себе, штовхаю його на задніх. Два постріли... крик... (І досі думаю: чи призначені для мене кулі не дісталися старшому?)
Скотившись клубком із валу, пускаюся бігти. Босий... в одній білизні. Біля ніг дзижчать кулі... До цього часу в грудях забиває дух, коли згадаю той біг. Старт – смерть. Мета – життя і воля! Коли б хтось бігав так на спортивних змаганнях, зібрав би нагороди з цілого світу.
На овиді темніла якась довга смуга. Беру напрям на неї. Бачу, як ліворуч від тюремного муру відділилося кілька постатей, які, стріляючи, біжать в одному зі мною напрямку.
Добігаючи до тієї темної смуги, бачу, що це височенний паркан, який тягнеться далеко в один і другий бік. На бігу зважую ситуацію. Як побіжу попід ним праворуч – переймуть мої конвоїри. Ліворуч – перехопить варта, що біжить від тюрми. Мушу перестрибнути! Скочивши з розгону, хапаюся пальцями за колючий дріт, протягнутий зверху, і, підтягнувшись, перекидаюся на другий бік. Пояс зашироких для мене кальсонів, що замість ґудзика був засилений одним кінцем у петельку, під час стрибка розпустився, і кальсони залишилися на тому боці. Великий кущ аґрусу хоч і нагнав мені колючок, зате врятував від удару а, може, від вивиху ніг.
Біжу садками та городами, перескакуючи через паркани. З усіх боків зустрічає мене скажене гавкання псів. Якийсь злючий рябко ледве не вкусив за литку, піддавши мені духу, коли я перестрибував ще одну огорожу.
Собаки весь час виявляли мене, допомагаючи червоноармійцям, які бігли, стріляючи в небо. Та з кожним перескоченим плотом їхні стріли віддалялися.
Я мчав передмістям ще довго, переконаний, що прямую за місто, в поле. Та нарешті з прикрістю збагнув, що біжу просто до міста. Садки і городи зустрічалися рідше, а будівлі частіше. Перестрибнувши ще через один паркан, я опинився на вулиці з хідниками та електричними ліхтарями. Обміркувавши, що це може збити зі сліду червоноармійців, перебігаю вулицю і перескакую знову в сад. А там – знову пси.
Змінюю напрямок, але бажаного кінця міста нема. Надворі вже почало сіріти, і я зрозумів, що бігав щонайменше півтори години. Вже розвиднялося, а я в місті, в одній сорочці...
Ноги відмовлялися нести. Нестерпно мучила спрага. Насилу перелізши якийсь паркан, падаю у закуток подвір'я між будинком і садом. Собак не чути. Посидівши на землі хвилинку із заплющеними очима, з жахом переконуюся, що вже зовсім видно. Десь недалеко розляглося два постріли. "Особотдєл" міг оточити передмістя військовою частиною і зробити облаву. Бачу перед собою двері до льоху із закладеною кілочком клямкою. Машинально встаю і, відчинивши їх, заходжу всередину. Двері були старі й приставали нещільно. Притримавши крізь щілину клямку двома пальцями, просуваю пальці іншої руки і закладаю кілочок на місце.
Спускаюся на кілька сходинок униз і сідаю, важко дихаючи. Поволі зважую ситуацію. Добре, як у льоху знайдеться, де заховатися, щоб непомітно перебути до вечора. Хто знає, до льоху яких господарів я потрапив? Може, тут живе який жид або комуніст, що відразу ж віддасть мене в руки чекістів. Зійшовши по сходах, відчиняю і зачиняю за собою ще одні двері.
Спрага пекла так немилосердно, що вирішую проковтнути трохи вогкої землі, якщо знайду її у льоху. Розставивши у темряві руки, починаю обмацувати приміщення. Іду попід стіною, натикаюся на заглиблення з полицями. На одній із них потрапив під руки гладущик. Пускаю до нього на розвідку пальця і переконуюся, що там щось холодне й мокре. Недовго думаючи, перехиляю гладущик і жадібно випиваю більшу половину кислого молока зі сметаною. Обійшовши льох, не знаходжу в ньому нічого, окрім перевернутої діжки. Під нею можна пересидіти до вечора. Але за мною залишився слід – недопитий гладущик із молоком. Поміркувавши, випиваю ще трохи і перекидаю глек – щоб зіпхнути вину на шкодливого кота.
Влажу під діжку і з трудом ставлю так, як було.
Судячи з неприємного запаху, це була діжка, ще добре не вимита після квашених огірків або капусти. Колись, може, служила й для іншої цілі, бо мала збоку незабиту дірку для чопа. Повернувши її тою діркою до дверей, скорчений, із колінами біля підборіддя, засинаю отим тривожним, важким сном, у якому можна все чути і не мати сили прокинутися.
Розбудили мене голоси, що глухо пробивалися через стелю-підлогу із хати. Ніколи раніше я не припускав, що з льоху так виразно можна чути розмову.
Надзвичайно втішило те, що в хаті розмовляли українською. Але ж були й українці-вороги, що з користі чи "ідейно" працювали на ворога...
Із розмови виходило, що господиня збирається на базар.
Коли повернулася, чую, як сердито оповідає чоловікові, що на площі збирається мітинг.
– Все мітинги та музика, а народ бідний із голоду пухне. Насилу трохи картоплі роздобула.
Пізніше до хати зайшов ще якийсь чоловік і, пожартувавши з господинею, став оповідати, що цієї ночі втік хтось із-під розстрілу коло тюрми. До восьмої години міліція та червоноармійці по садках і городах нишпорили. До декого і в хату заходили, по хлівах шукали.
– Слава Богу, хоч одна душа вирятувалася! – забринів голос господаря. – І коли це кінчиться?! Щоночі стріляють, стріляють, і краю не видно. Шмаркаті жиденята поодягали револьвери та й знущаються над українським народом.
Цього було досить, щоб я відчув себе під діжкою як у власній хаті.
Гість пішов. Господиня крикнула дитині, щоб відчинила льох – хай провітрюється.
До льоху увірвалося денне світло, і сходами збігла гарненька дівчинка, може, років десяти. Побачивши розлите молоко, сплеснула рученятами і побігла нагору. З подвір'я долинув її зляканий крик, що молоко пропало.
З'явилася господиня з чоловіком. Глянувши на втрату, жінка теж сплеснула руками.
– Скільки разів казала я тобі: зроби якусь пастку на тих проклятих щурів! З чим я тобі тепер картоплю дам їсти?! Із хроном?
– Не шуми, – лагідно одізвався господар, – добре, що картопля є. Може, ще й скоро і її не дістанеш.
– Ти б викинув цю бочку надвір – хай висмердиться.
– Колись викину та випаримо. Все одно зараз надворі покидати на ніч не можна. Он у сусідів вкрали. На паливо тягнуть.
Вони, видно, пішли до хати, і я знову заснув, хоча прокидався від кожного звуку. Коли в проході до льоху стало темніти, вилажу тихо з-під діжки і, розправивши задубілі плечі, сідаю за нею в кутку, прислухаючись до розмов у хаті.
Роздумую, чи звернутися за якимось одягом до господарів, чи, як добре стемніє, вибратися за місто. Жита і пшениці вже високі, підкріплюся їхнім зеленим зерном і якось доберуся до своїх сіл. За дві-три ночі дев'яносто верст пройду. Господарі можуть налякатися і наробити шуму. Краще не ризикувати.
Коли стемніло, чую, як господиня звертається до чоловіка:
– Йди зачини льох. Та замкни на колодку, а то справді ще хтось бочку на дрова потягне. Не буде в чому й капусти на зиму наквасити.
Опинитися замкненим у льоху – це вже було б занадто. Вибиваючи силою двері, можна наробити такої тривоги, що й міліція прибіжить.
Вирішую переговорити таки з господарем, коли він прийде замикати льох. Якщо справа обернеться несприятливо, то вже темно. Зіб'ю його з ніг і скочу через паркан у сади.
Піднімаюся сходами і стаю в кутку біля входу.
Коли господар став уже зачиняти двері, тихо кличу його по імені, як звали його дружина та гість.
– Хто це? – злякано запитав він, приглядаючись у темноті до моєї постаті.
– Не бійтеся. Я той, що втік з-під розстрілу. День пересидів під вашою бочкою. Моя смерть вам не потрібна, а життя ви можете мені врятувати. Мені потрібні лише які-небудь старі штани.
Господар хвилину думав.
– Знаєте... я боюся. Тепер такий час... До одного мого знайомого прийшов отак якийсь чоловік, сказав, що з ЧК утік. Попросив, щоб той його заховав. А потім виявилося, що то був агент із ЧК. Бідолаху розстріляли.
Раптом у мене майнула щаслива думка. Я згадав розмову з дідусем у лікарні, і в пам'яті спливла навіть назва його вулиці. Я спитав, чи вона далеко.
– Ви не знаєте, до такої-то вулиці далеко?
– Це вона саме і є.
– А такий-то, – називаю прізвище дідуся, – далеко живе?
– А ви звідки його знаєте?
– Я сидів разом із ним у тюрмі.
– А як він виглядає? За що сидів? Коли звільнений? – засипав мене господар запитаннями.
Відповідаю, додавши прикмети будинку, що їх старий мені описав.
Це його заспокоює.
– Та то мій добрий знайомий. Він живе он там, ближче до поля, – махнув рукою у напрямку, звідки я прибіг на це подвір'я. – Я вас до нього можу завести. Підождіть хвилинку, принесу щось одягнути.
Одягаю довгого дощового плаща, японські чоботи з високими брезентовими халявами і старого капелюха. Виходимо на вулицю.
Через якийсь час упізнаю за прикметами будинок. На подвір'ї ледь не скрикую від радості, побачивши дідуся, що йшов назустріч. Приглянувшись до мого обличчя, він схопив мене за руки.
– Утекли? Чи не вас часом цієї ночі по городах ганяли?
– Мене, дідусю, аж ось до цього чоловіка в льох загнали.
– Ну і слава Богу! Ходімо до хати.
Мій денний "господар", сказавши, що по одяг зайде завтра, сердечно потиснув мені на прощання руку.
– Я щасливий, що ви врятували собі життя у моїй садибі. Та коли б, не дай Боже, ви знов потрапили їм у руки – не видавайте мене. У мене жінка, діти...
Заспокоюємо його і йдемо до хати. Дідусь, випросивши з кухні якусь стареньку жінку, наливає у балію теплої води, дає мило, гребеня і командує добре вимитися. Потім приносить мені чисту білизну, літнє вбрання, сандалі.
Коли я вже одягнувся, до кухні зайшла симпатична панночка. Глянувши на мою вишиту сорочку, що лежала на стільці, несподівано кинулася мені на шию і привітала теплим сестринським поцілунком. В очах її заблищали сльози радості.
– Я, як випрала ту сорочку, цілу ніч молилася, аби Бог дарував вам життя. Мені батько тоді написав, чия то сорочка і чому ви нею дорожите. Тепер я знову вам її виперу.
Дідусь, обнявши мене за плече, запросив до покою.
Переступивши поріг, я остовбурів – за столом сиділа ціла "колегія": три здоровенних військових із відзнаками червоних старшин на рукавах.
Дідусь підштовхнув мене.
– Ідіть-ідіть. Це мої синочки, це – зять, а це старша дочка. Сідайте вечеряти.
За вечерею з легкою чаркою довідуюся, що прізвище дідусевого зятя – це одне з тих, за які я боявся, щоб не зрадити в ЧК. "Добрий знайомий" дідуся, про якого він запитував мене в тюрмі, це його третій син, що під псевдонімом перебував у Холодному Яру. "Червоні командири" оповіли мені, що дванадцять хлопців (зокрема і вони) з бомбами та ручним кулеметом дожидали, коли мене, хворого на тиф, переведуть до земської лікарні. Тачанка з добрими кіньми тієї ж ночі помчала би мене за тридцять верст до своїх людей, де була б добра медична допомога.
Дізнавшись, що я не захворів, вони планували мене відбити, як поведуть розстрілювати. Про те, що після від'їзду "особотдєла" Першої кінної армії розстрілював "особотдєл" 45-ї дивізії біля тюрми, – знали. Хтось обіцяв довідатися, коли прийде до 45-ї дивізії наказ, щоб мене розстріляти, та, очевидно, не зміг. Вартувати щоночі не мали змоги, та й ночі стали дуже місячні.
Спати дідусь послав мене на горище, на сіно. Лежачи на пахучій, м'якій постелі, згадую складний ланцюг обставин, що вів мене спершу до могили, а потім – на це пахуче сіно.
На душі було так радісно, що, випроставшись усіма м'язами, я весело засміявся уголос. Яка ж то приємна річ – видертися з обіймів старої бабці-смерті. Тепер знову до боротьби! До перемоги!
У півсонних мріях витав образ Галі та ще когось – маленького і крикливого, хто має жити й боротися після мене.
Через два дні, вдосвіта, діставши від "червоних командирів" револьвер та чужі документи, від молодшої дочки – випрану вишиванку та вузлик із харчами, а від дідуся – листа до його приятеля, що жив за тридцять верст по дорозі до Холодного Яру, та... сапу, – я виходив польовими путівцями на потрібний мені шлях. Тим шляхом ішло з міста на села багато інтелігентних людей, несучи, як і я, на плечі сапу, щоб заробити нею хліба та картоплі.
Дідусь-приятель тієї ж ночі завіз мене тачанкою на хутір, де гостював удома партизан із лісу Чута. Від нього я довідався, що в Чуті, верст за двадцять від хутора, перебуває група холодноярців. Узявши від нього "точну адресу", на другий день розшукав я своїх товаришів біля лісового хутора Біденки. Хлопці, які були переконані, що я загинув, зустріли мене такими вигуками радості, що сполохали на деревах усіх ворон.
Були там і ті четверо, котрі вирвалися з рук червоноармійців у лісничівці, було декілька козаків із групи Чорноти. Від них я дізнався, що в той час, коли ми виступали з села пробиватися, – на куток, де спала друга половина наших, в'їхала на підводах піхота, якої ми не помітили. Селяни сховали хлопців, і вони сиділи на горищах і в клунях кілька годин, аж доки піхота вийшла з села. Чорноморець до Чорноти не добіг, а заховався від червоноармійців на грушу, де й пересидів до вечора. І тільки увечері вони пішли нашими слідами...
Я дізнався, що до Холодного Яру повернувся Ханенко, який їздив за кордон. Він бачився з Головним отаманом і Михайлом Омеляновичем-Павленком. Привіз наказ утримуватися від широких повстань до надходження інструкцій. Та, хоча наші зайняли вже з поляками Київ, Врангель доходив до Олександрівська, а ніяких інструкцій не надходило.
Невеликі групи холодноярців бурлакують зі своїх лісів у Бовтишку, Чуту і назад, роблять дрібні напади на ворога. Але Соловій, який загоїв уже рану, приніс зі штабу новину, що Холодний Яр незабаром знову заговорить.

______________________________
1 Заворотняк – поворотний тиф (примітка упорядника).
2 Помер у в'язниці від тифу (примітка автора).