Юрій Горліс-Горський
ХОЛОДНИЙ ЯР

Восьме видання, виправлене, доповнене

Повстання в Лук'янівській в'язниці

У таборі я був недовго. 1922 року – знову в Україні, знову в підпіллі. В іншій місцевості, з іншим прізвищем і документами... Хотілося взнати про Холодний Яр, про долю товаришів. Та поїхати туди не було змоги. Довідався згодом.
1922-й – перший рік розквіту "нової економічної політики" Леніна, перший рік закріплення комуно-російської влади в Україні. Нові обставини вимагали нових методів боротьби з ворогом…
1926 рік – третій рік мого перебування у слідчих в'язницях Вінниці. Хоча холодноярські сторінки мого минулого ҐПУ не відкрило, все ж обвинувачення "усміхалося" мені розстрілом.
Лежачи на нарах 1-ї камери Н. відділу вінницької тюрми, прислухаюся до розмов в'язнів. Київський жид Фіма Салганік, що вже чотири роки як крутив слідство, бо не мав охоти йти до льоху ҐПУ по кулю, оповідає свої переживання в тюрподі Київського ҐПУ восени 1922 року – на початку 1922 року. Його уважно слухають арештовані урядовці, військовики, купці. Ще уважніше – галичани, що перейшли Збруч до... "своєї держави".
Фіма оповідає:
– Було їх близько тридцяти. Говорили дозорці, що то були головні бандити Холодного Яру. Не могли їх ніяк виловити, аж поки ҐПУ не піддурило їх. Підіслали їм агента – ніби зв'язкового від Петлюри й Тютюнника. Спритний сексот був інтелігентний, документи відповідні привіз. Призначили збірку ватажків усієї околиці, вночі, десь у хаті серед лісу. А ще звечора до тієї хати прокралася група ударників-матросів із Києва і заховалася там. Як тільки хтось заходив, в'язали і рот затикали. Може, і більше пов'язали б, та один, як кинулися на нього, вистрелив із револьвера. У лісі хтось дві бомби кинув – тривоги наробив. Вихопили пов'язаних і тихцем до Києва вивезли1.
Сиділи вони в тюрподі до лютого 1923 року. Сиділи в двох камерах. Надвір їх не випускали, двері відмикали, лише щоб їжу подати та "параші" забрати.
Одного ранку дозорець відчинив двері й подав бак із окропом до камери, де самі главарі сиділи. Котрийсь прийняв бак і раптом вилив окріп дозорцеві на голову. Втягнули його до камери, забрали ключі, револьвер, вдушили і – на коридор. Відімкнули другу камеру і всі разом – вниз. На сходах скрутили ще одного дозорця – і так, що той і не писнув. Вскочили у приміщення варти – захопили чотирнадцять рушниць, набої. Та начальник варти, поки вдушили його, встиг ще вистрелити. Варта на подвір'ї повернула кулемет на вихідні двері й, тільки вони до виходу, – відкрила вогонь по дверях. Вискочила з другого будинку вартова сотня, оточила тюрпод. На двері навели ще один кулемет. Вернулися вони назад на поверх. Забарикадували сходи, самі з рушницями до вікон.
Як вони уявляли собі ту втечу – важко зрозуміти! Посеред міста у білий день, вартова сотня, касарні близько, чекісти, міліція... А от ризикнули – не мали, правда, що й губити. Наспіло ще військо, оточують тюрпод, а вони з вікон кладуть одного по одному. Стріляють рідко, щоб кожен набій даремно не пішов. Ті по вікнах вогонь відкрили з рушниць і з кулеметів. І в наші камери кулі летять. Полягали ми на підлогу, слухаємо, що діється.
Відмикають всі камери: "Виходь, хто хоче, – тюрпод підпалюєм!" Та хто ж на певну смерть із камери вийде?! Лежимо далі. Двері відчинені – видно, що в коридорі робиться.
Підпалили сінники з тапчанами у своїх камерах. Почали підлога й вікна горіти. В тюрподі дим – дихнути не можна. Мабуть, думали, що у диму і замішанні вдасться декому прорватися до міста. Тим часом приїхали на авто пожежники і загасили вогонь.
Бій продовжувався. Ті, що мали рушниці, стріляли; хто не мав – посідали в коридорі й розмовляли собі, наче не їх смерть дожидала.
Майже чотири години серед Києва точився бій. По одному переставали стріляти холодноярці. Один, похмурий такий, що стріляв найуважніше, обернувся.
– Чого перестали?
– Один набій залишився... – відповідають звідусіль.
Зняв рушницю з підвіконня.
– Чорт! А про товаришів – забули?! Ну, та я ще маю три набої... Чотири кулі в револьвері...
– Я для себе залишив, – одізвався один із тих, що розмовляли, і показав рушничний набій.
Похмурий відійшов від вікна і став у кутку.
– Ну, хто хоче від своєї, не чекістської – підходь...
Вставали і підходили по одному. Цілувалися з похмурим.
– Прощай, Андрію...
– Прощай, друже! Куди хочеш?
– В чоло...
Вистрелив у чоло.
Підходить другий.
– Прощай! Куди бажаєш?
– У серце...
Вистрелив у серце.
Вистріляв усі набої з рушниці й револьвера.
А залишилося ще декілька повстанців, що не мали зброї.
– Ну, а ви, хлопці, вибачте... Погарячкували – не залишили для вас. Візьмете у нас рушниці й без набоїв кинетеся на чекістів, щоб до льоху не йти... Ну, отамани, – усміхнувся похмурий до товаришів із рушницями, – ставайте. Хай хоч раз вами покомандую. Загородній! У тебе револьвер?
– Револьвер і одна...
– Ставай проти мене, я собі теж у револьвері залишив.
Поцілувавшись, стали посеред коридору парами, один проти одного. Похмурий проти Загороднього, біля них – інші отамани Холодного Яру, за ними козаки-холодноярці та інші повстанці. Кожний тримав однією рукою свою рушницю, іншою – направляв цівку товаришевої рушниці собі в серце.
– Ну, готово? – радів чогось похмурий. – Увага! Живе Україна! Один! Два! Три!
Шістнадцять тіл впало на підлогу. Ті, що залишилися, забрали повстанські рушниці. Тільки чекісти з червоноармійцями вдерлися на поверх – кинулися їм назустріч. Порозбивали кольбами кільком голови, та червоні, знаючи, що набоїв повстанці вже не мають, не стріляли. Пов'язали їх живими. Сильно побиливечері забрали до льоху.
Оповідав потім дозорець, що сам комендант Київської ҐПУ Ріхтер повідрубував їм голови сокирою. Вночі вивезли всіх і закопали. Не знаю, чи на Лисій горі, чи на Собачій тропі. І там, і там розстріляних ҐПУ закопує...
Розпитую Фіму Салганіка, як виглядав "похмурий". Нема сумніву... Чорнота1. Вічна пам'ять, побратиме!

______________________________
1 У рапорті "начальника ОАЧ" Фріновского від 10 лютого 1923 р. прізвища Андрія Чорноти серед убитих під час повстання у цій в'язниці немає, але є прізвище Юрія Дроботківського (примітка упорядника).

До змісту Юрій Горліс-Горський ХОЛОДНИЙ ЯР