Юрій Горліс-Горський
ХОЛОДНИЙ ЯР

Восьме видання, виправлене, доповнене

Повстансько-партизанський штаб

Ще два тижні поневірянь, і я нарешті – у Повстансько-партизанському штабі Юрка Тютюнника.
Зі мною ще їхав немолодий дядько – повстанець із Полтавщини – та якийсь підозрілий "батько" Вернидуб із Чернігівщини. З дядька годі було видобути слово про повстанчі справи. А Вернидуб оповідав по дорозі несусвітні речі про велич повстанчого руху на Чернігівщині: багатотисячні відділи... сотні кулеметів... десятки гармат... Словом, червоні вже у мішку – тільки зав'язати.
Дядько скоса поглядав на "грізного отамана" Вернидуба і, коли той вийшов на хвилину з переділу, нахилився до мого вуха:
– Він такий повстанчий отаман, як я американський цар. Як не чекіст, то просто босяк якийсь. Я з ним назад не поїду – хоч би там що...
Приїхали, як розвиднілося. Йдемо головною вулицею. Маючи золоті п'ятки, я заздалегідь змінив свій будьонівський одяг. Дядько був у полтавському кожусі і баранячій шапці, Вернидуб – в однострої студента Київського університету, лише без наплечників.
Біля готелю "Брістоль" спинив нас якийсь панок.
– Ви з України? Так, уряд України тут, у "Брістолі". Заходьте.
– Ми до повстанчого штабу.
– То прошу дуже, я вас заведу. Самі можете не попасти...
Вів нас, розпитуючи, чи скоро вже повстанці Україну очистять. Показав на вхід до якогось ресторану.
– Тут. Вхід через ресторан. До побачення у Києві.
Господар (чи кельнер) ввічливо вклонився. Поінформував нас, що панове, "які мають тут повстанче бюро", ще сплять. Недалеко мешкає один з офіцерів, що вже виходив надвір.
Розглядаюся.
– Гм-м...
Вхід через ресторан. Досить мудро, бо, як хтось заходить, не знати, чи до ресторану, чи до штабу. Але й по-дурному, бо як хтось захоче роздивитися, то сяде собі в ресторані й спостерігатиме, хто до штабу йде.
Мої супутники вирішили оглянути місто. Я ж – до пана, що вже виходив надвір.
Двері відчиняє молодий старшина в англійській шинелі.
– Ви звідкіля?
– Я з Холодного Яру.
– Моє шанування! Заходьте. Я – поручник П. Сідайте. Оповідайте, що там у Холодному Яру? Скоро вже повстанці Київ займуть? Правду сказати, вже осточортіло сидіти у цій Європі.
Кімната була завалена військовими мапами України. Великий стіл застелений шматками полотна з накресленими на них мапками місцевості. Поручник зсуває їх в одну велику мапу.
– Я, знаєте, ще не спав сьогодні – цілу ніч креслив. Непроста робота. Так ви кажете – з Холодного Яру? Це Чигиринщина. О, прошу, – ткнув пальцем в одну з карт, – це ваш район... Туди за районного отамана Кузьменко піде. Може, знаєте його?
– Ні, не знаю. Він не чигиринець?
– Ні-ні! Він із... – поручник назвав місцевість, звідки походить майбутній отаман Холодного Яру, і задоволено усміхнувся.
– Ми тепер нову систему впроваджуємо у повстанчу роботу. Досить уже тієї безвідповідальної безпланової отаманії! Генерал призначив уже своїх певних людей, що переймуть владу в усіх районах. Бачите, – показав на полотнянки, – Україна розбита на двадцять шість районів, у кожний піде наш отаман. Це я цілу ніч креслив на полотні для кожного отамана мапу його району, щоб, бува, за володіння не посварилися.
Поручник тикав пальцем у мапи районів і називав прізвища.
– Сюди той піде, сюди той. У цей район – отой... Люди всі певні і здібні.
Я сидів очманілий – ніби мене хто макогоном по голові тарахнув. Хотілося закричати: "Чоловіче! Нащо ти мені це говориш?! Звідкіля ти знаєш, хто я?! Може, я з ВУЧК?! Таж ти тикаєш пальцем у життя тисяч, десятків тисяч людей!!!"
Зареєструвався у начальника штабу – полковника Отмарштейна. Він обережно випитав що треба. Приглянувся до моєї посвідки і підписів. Сказав написати звіт і визначив годину прийняття у генерала Тютюнника.
Пополудні я сидів за столом Тютюнника, що кінчав читати мій звіт. Вернидуба прийняли поперед мене, і Тютюнник накрив верхню сторінку його звіту, щоб я часом не прочитав чогось. Не здогадувався, що Вернидуб давав мені читати його в ресторані, щоб я сказав, чи добре написаний. Скінчивши читати, генерал пронизливо глянув мені в очі.
– Так ви кажете, що з Холодного Яру? А я кажу, що сумніваюся в цьому.
– А чому, пане генерале?
– Бо відомості про стан, які ви отут подаєте, не сходяться з тими відомостями, які я маю вже, і то від певних людей.
– Якщо вони не сходяться з моїми, то я дозволю собі сумніватися в їхній правдивості.
Генерал нахмурився.
– Ви подаєте, що нема зовсім гармат. А я маю точні відомості, що є. І кулеметів втричі більше, ніж ви подаєте! І людей вдесятеро більше! І влада отамана Холодного Яру не звузилася в останній час, як ви пишете, до найближчих сіл, а поширилася на довколишні повіти! І штаб не в якійсь там землянці, а в Мотриному монастирі! Так, мій пане! Ви думаєте, що ми нічого не знаємо? Ми знаємо все, що діється в усіх закутинах України. Скажіть краще, хто вас послав із такими відомостями і з якою метою?
– Треба про це було питати, пане генерале, того, хто вам ті відомості давав. Мене послав сюди штаб Холодного Яру, і я як його осавул знаю, що він має та куди його влада сягає. А послали мене, щоб спитати, чи буде якийсь збройний удар із заходу, чи не буде. Якщо не буде – наші повстання червоні задушать. Битися Холодний Яр буде до останнього, але мур лобом не проб'єш. Штаб хоче знати, чого можна сподіватися, щоб відповідно пристосувати свою працю до подій. На його відповідальності доля тисяч селян.
Тютюнник усміхнувся іронічно до Отмарштейна, що за сусіднім столом прислухався до розмови.
– Ви чуєте, пане полковнику?
Отмарштейн мовчав.
– Пане генерале! – сказав я. – Розумію вас, чому ви усміхаєтеся. Вам хочеться почути, що повстанці ось-ось вже в Україні владу захоплять. Вам хочеться вірити, і ви вірите таким нісенітницям, як оті, що написав вам Вернидуб. Так само і ми донедавна вірили, що українська армія за Збручем переформовується, поповнюється і переозброюється.
Генерал хвилину думав.
– Ви у якій дивізії в армії були?
– У Запорозькій.
– Поїдете до неї в табір. До Холодного Яру немає потреби вертатися, бо туди інший чоловік цими днями піде. Ми тепер перебудовуємо всю повстанчу працю, і, напевно, не буде так погано, як ви кажете.
– Знаю. Розбили на двадцять шість районів, і до Холодного Яру піде Кузьменко.
Генерал збентежено глянув на Отмарштейна, потім на мене.
– Ви звідкіля знаєте? Хто вам це говорив?
– Як скажу, хто говорив, це справи не поправить. А хочу вам лише сказати, що з призначенням незнаного там чоловіка на отамана не погодяться. У кращому випадку його приймуть у свої ряди, щоб подивитися, чого він вартий, у гіршому – повісять на дереві як підісланого червоними провокатора. Посвідка з вашим підписом Деркачеві чи Петренкові нічого не скаже, як і вам моя посвідка з їхніми підписами. Тим більше буде для них підозріло, що я не повернувся, а прийде незнайомець. Щоб не згинув даремно чоловік та щоб там не думали, що я попав чекістам у руки, напишу і залишу вам записку до Деркача. А ви тому, хто йтиме, дайте її.
Тютюнник чухав чоло і дивився на Отмарштейна.
– Добре. Про всяк випадок напишіть. Полковник дасть вам проїзні документи до табору. Ви гроші маєте на дорогу?
– Маю.
Генерал протягнув руку.
– Бувайте! Прошу вибачити за різкість. Відомості справді розходяться, а ми мусимо бути обережними. Ми це перевіримо. Якщо мені треба буде людей для повстанчої роботи, а ви матимете охоту, то я вас із табору викличу.
Отмарштейн, випроваджуючи мене, тепло стиснув руку.
– Загляньте близько шостої. Я хочу з вами окремо та й довше порозмовляти.
За столом ресторану сидів Вернидуб і заїдав печенею. Припрошує сісти біля нього.
– Вам генерал щось дав? Мені ось... – показав на кишеню з пачкою банкнот. – Ви коли на Україну назад підете? Не казав генерал? Мені говорив, що за три дні. Завтра поведе мене представляти самому Петлюрі.
Іду до міста. Коло "Брістоля" зустрічаю колишнього кам'янець-подільського комісара Красовського, з яким познайомився 1918 року в губерніального комісара Поділля Степури. Пригадуємо часи, коли з півсотнею козаків виганяли із Кам'янця тисячні орди збольшевиченого московського війська. Запрошую його на пиво.
– Не маю часу, приятелю, – на засідання Ради Республіки спішу. Дуже важлива справа сьогодні на порядку денному. Цікаві міжпартійні й міжфракційні дебати будуть...
Я добре знав Красовського, щоб не помітити іронії, з якою він говорив.
– А що саме?
– Земельна реформа, приятелю. Як землю селянам в Україні наділяти – з викупом чи без викупу... Бувайте! Бо без мене поділять...
О шостій вечора заглянув до полковника Отмарштейна. Пішли з ним до кав'ярні, сіли в кутку подалі від людей. Співбесідник уважно розпитував мене про всі подробиці повстанчого життя і руху. Його мучили питання, на які я йому не зміг відповісти. Чому штаб Холодного Яру не вірить у можливість перемоги над большевиками внутрішніми силами, без збройного удару із заходу? Чому важко об'єднати всі повстанчі відділи під одне централізоване командування? Чому величезні повстанчі сили України не можна перетворити в національну армію, що захопила би владу в Україні й оборонила її від червоної Москви?
Чому? Не знаю чому. Оповідаю свої враження за рік, пробутий між повстанцями. Останні враження з далеких рейдів по Україні.
Чи я знаю, чому повстання на більшій частині України можна викликати лише тоді, як червоні приїжджають дерти "развйорстку"?.. Чи можу я знати, чому український селянин готовий боротися на життя і смерть із ворогом лише під своїм селом, найдальше під своїм повітовим містом? Далі – то вже не його діло... То вже справа Петлюри з армією, в існування і силу якої він свято вірить. Якби не те переконання, може, легше було б зробити із повстанців національне військо.
Може, й здійсниться передбачення "батька" Махна, що ще рік такої внутрішньої політики большевиків – і вся Совдепія перетвориться на суцільний внутрішній фронт. Та тепер це лише мрія. Українське село готове лише збройно боронити – свої стріхи, для всієї України дожидає визволителя із заходу...
Прощаючись пізно ввечері, полковник сказав, що як захочу вернутися до Холодного Яру, то він пізніше допоможе мені. Наразі генерал і слухати не хоче, щоб я пішов попереду тих людей, яких він посилає до Холодного Яру, навіть разом із ними.
– Пане полковнику, чи це тому, що мої відомості про Холодний Яр не збігаються з тими, що ваш штаб уже має? Чи, може, й тому, що в Холодному Яру моя інформація про ситуацію тут може не збігтися з тією, яку принесуть вислані туди штабом люди?
Отмарштейн сумно усміхнувся.
– Можливо, що і те, і друге відіграє роль. – Зітхнувши, додав: – Я на цьому пункті часто з Тютюнником сварюся. Обстоюю думку, що там мусять знати голу правду... Та він вважає, що там треба "духу додавати". Розмова з вами дала мені нові докази, що моя думка ближча до правди.
Прощаючись, домовляємося, що прийду завтра близько полудня і одержу документи до табору.
Ночував у дешевому готелі. Наступного дня зранку йду на базар купити пару білизни та необхідні дрібниці. Біля якогось магазину зустрічаю дядькаполтавця.
– Ото сам Бог мені вас посилає! – зрадів дядько зустрічі. – Ви по-їхньому цвенькаєте. А я з тутешніми жидами розбалакатися не можу, не те щоб поторгуватися як слід. Хочу дещо купити додому.
Іду з дядьком по магазинах. Купив він ременю на три пари дитячих та на пару жіночих черевиків, кілька метрів ситцю на блузки та спіднички, ножі до січкарні, садівничий ніж, пару пильників, брусок, щоб косу гострити. Склавши куплене у мішок, з жалем оглядав крам у магазинах.
– Ех і є ж тут усього! Чого хоч! А на що не глянь – усе б придалося. Дали мені трохи тутешніх грошей на харчі. Та що харчі! Купив хліба, огірків квашених – та й день пережив. Ще й дві п'ятки золоті з дому зашиті маю. Можна б чимало накупити... Та дай Бог хоч із цим живому за Дніпро дістатися.
– Коли назад виїжджаєте?
Дядько сховав очі.
– Та хто зна! Тижнів, мабуть, за півтора.
Бреше дядько. Поїде сьогодні-завтра. Його представляти Петлюрі не поведуть. Замало гармат і кулеметів має...
– Ну, як там? Договорилися до чогось путнього у штабі?
Повстанець байдуже махнув рукою.
– От тільки час дарма прогаяв! Краще б був посіви доглянув, погода он яка стоїть – золото! А так що! Ну побачився, значить, поговорив. Ми на них надію покладаємо – а вони на нас. Говорив дещо генерал. Та я потім у інтернаті з хлопцями із табору розговорився... Щось воно не теє. Не сходиться... Прощавайте!

______________________________
1 Холодноярських отаманів та їхніх козаків арештовано на іспірованій чекістами нараді у Звенигородці 27 вересня 1922 року. Серед арештованих були Ларіон Загородній, Мефодій Голик-Залізняк, Денис Гупало, Тиміш Компанієць та інші (примітка упорядника).

До змісту Юрій Горліс-Горський ХОЛОДНИЙ ЯР