Юрій Горліс-Горський
ХОЛОДНИЙ ЯР

Восьме видання, виправлене, доповнене

Ґудзик

Як порівнялися з могилою, Хмарі забагнулося вилізти на неї, оглянути хрест. Полк зупинився. Видряпуємося на Нечаєву могилу гуртом.
За могилою лежав, причаївшись, хлопець у дірявих чоботях і старенькому кожушку, з-під якого виднілися штани з англійського військового сукна.
Спускаємося до нього.
– Ти чого тут лежиш? Хто ти такий?
– Я – звідціля, з Красного. Ходив до сестри у село. Ночував там, тепер вертаюся.
– Ой брешеш! Вимова у тебе полтавська, а чоботями своїми ти вже здалека б'єш... Покажи документи!
– Я не брав із собою. Далебі, товарищі, – я із Красного.
Це нечуване на Поділлі "далебі" видавало його походження з головою.
– Чого ти сховався за могилу?
– Бачу, кіннота їде, думав, що банда яка. Сховався, щоб кожушка та шапки не забрали...
– Маєш при собі зброю?
– Ні, не маю нічого, дивіться! – хлопець розщепнув кожушину, одягнену на брудну сорочку.
Ми вп'яли очі в щось ще нами не бачене: на поясі штанів був ґудзик. Звичайний ніби великий металевий ґудзик з... українським гербом – тризубом. Серця наші тьохнули... Дезертир з української армії! Зараз взнаємо, що з нею! Той ґудзик, що не існував ще як емблема регулярного війська за наших часів, – засяяв для нас сотнею сонечок.
Хлопець, зауваживши, до чого ми приглядаємося, зблід і, напевно, проклинав у душі ту годину, коли не звернув уваги на ґудзик, забув його відрізати й пришити інший.
Хапаємо хлопця за руки і тягнемо, переляканого, на дорогу до полку.
– Ти петлюрівець? Ідеш із-за кордону? Признавайся, брате, не бійся! Ми ж свої! Партизани!
– Ні, товарищі! Далебі ні! Я від сестри...
Старшинам і козакам, які залишилися на шляху, показуємо той ґудзик на штанах. Зіскочивши з коней, усі розглядали його як найбільшу в світі рідкість. Хлопець, розгубившись, не міг переварити в своїй голові, чого будьонівці так тішаться, побачивши ґудзик, відрізаний від плаща і пришитий, за відсутності іншого, до штанів. Вістка про ґудзик на штанях передавалася з уст до уст по колоні. Під'їжджали глянути на нього із дальших чот і трійок.
Холодноярський бурлака Худолій, полтавець, під'їхавши, приглядався не до ґудзика, а до обличчя його власника.
– Якби морда трішки грубша була – чисто мій товариш з Костя Гордієнка полку! А може, то ти, Грицю, тільки схуд?
Гриць закліпав очима, потім вчепився в Худолія, стягнув його з сідла й розревівся в його обіймах. Розговорившись, Гриць упізнав ще не одного козака й старшину з інших частин, котрі разом із гордієнківцями були на фронті. Переконавшись, що ми не червоні, радів нам не менше, ніж ми йому. Заморозивши бідного Гриця, розглядаючи при розтібнутому кожушку його ґудзик, виправляємо свою нетактовність. Знайшлася в кобурах чарка міцного самогону – загрітися, знайшлося сало-хліб. Тремтячи від зворушення, Гриць їв, а ми стояли біля нього і кожний лякався в душі запитати його про те, що нас мучило. Нарешті Терещенко, котрий нервово куйовдив свою велику чорну бороду, наважився:
– Слухай-но, козаче... Ти давно з війська?
– Як із Ланцута втік – третій тиждень.
– Ну... і як там наше військо?
Серця у нас тьохнули, завмерли...
– Ну, та інтерноване...
– Гм-м... Інтерноване, кажеш. Що ж то за мудре слово таке?!
– Ну, в таборах. За дротами. Вроді як би полонені, а тільки не полонені, а інтерновані.
Терещенко намотав пасмо бороди на палець.
– Та-а-ак... Ну, а ґудзик у тебе – від урядової військової уніформи?
– Та ґудзики носять. І відзнаки носять. Тільки зброю забрали.
Довкола зітхнули. Терещенко смикнув пасмо бороди, аж затріщало.
– Ну, а коні – як?
– І коні забрали.
Партизани тривожно зашепотіли.
– Ну, а на весну готовиться щось – ні?
– Та... говорили старшини у таборі, що весною повстанці большевиків розіб'ють. Тоді й нас в Україну відпустять, віддадуть нашу зброю. Ну, а мені не хотілося дожидати. Дурійка за дротами чіпляється. Втік, щоб до повстанців приєднатися. У таборах кожний про це тільки й мріє...
Стоїмо біля Гриця. В серцях – пустка, в очах – дума. Сумні новини передавалися з уст до уст, із чоти в чоту... Терещенко згріб пальцями бороду.
– Панове старшини! Звести полк півкругом до могили!
Штаб виліз на могилу до хреста. Коли полк густими лавами став півколом біля Нечаєвої могили, Терещенко коротко з'ясував ситуацію. Закінчивши, підняв руку.
– Хто за те, щоб іти за Збруч, здати коней та зброю і відпочивати за дротами – руку з шаблею догори!
Партизани понуро мовчали, схилившись у сідлах. Ласкаво потріпували по шиях чотириногих бойових товаришів.
– Хто за те, щоб вертатися і – поки наша сила – бити ворога?!
Лави заворушилися. Блиснули на сонці клинки шабель. Усі до одного...
Терещенко обернувся до Хмари.
– Пане полковнику! Віддаю назад у твої руки полк. Мені дозволь, як і раніше, тачанками кермувати.

До змісту Юрій Горліс-Горський ХОЛОДНИЙ ЯР