Юрій Горліс-Горський
ХОЛОДНИЙ ЯР

Восьме видання, виправлене, доповнене

На захід

Відпочиваємо в селах на межі Уманщини й Поділля. Ховаємо старанно істинне обличчя. Не зачіпаємо навіть чекістів, хоч ті в руки лізли. Та одного дня таки не втерпіли. Стояли в якомусь селі над Ятранню, коли до нашого штабу приїхав районний уповноважений ЧК, справжній москаль – душа "нараспашку". Привіз самогону, захотілося йому випити з "доблєстнимі будьоновцамі"... Був би собі випив і поїхав далі, ні – захотілося йому, п'яному, похвалитися, як він майстерно з "бандитами петлюрівськими" розправлявся.
– У мєня, брат, – московщив він, обнявши Хмару, – нєту, штоб бандіт нє прізналса.
– А що – б'єш?
– Біть – ета ґлупасть! Нє каждаму бітьйом язик развяжеш. У мєня в ЧК – поґрєб. Савсєм тьомний. А я в ньом дєржу – ха-ха-ха! – абичную бальшую свінью – у куркуля забрал. Жрать єй нє даю нічєво. Так, раз в трі-чєтирє дня кусок мяса брошу, штоб нє здохла. Панімаєш, пачєму мяса? Вот слушай. Как пападьотса в рукі какой-нібудь бандіт і нє хочет прізнаватса, я єво вєчєрам туда, к свіньє... А ана – дікая уже савсєм, панімаєш? Бандіт думаєт – ха-ха-ха! – кто знаєт какой звєрь! Панімаєш? Савсєм тємно! Как ана єво паґаняєт там по уґлах, как обґризьот єму – ха-ха-ха! – пальци і ґолєні, бандіт крічіт: "Заберіть мене звідси – все що хочете скажу!" Правда, ловко, а?! В уєздной ЧК да і всюду стрєляют. На каждава бандіта патрон, дуракі, портят. Шумят. Крові, мозґов наляпают... Зачєм?! У мєня в ґородкє нікто єщьо вистрєла в ЧК нє слишал! А бандітав, брат, істрєбляю бєз канца!
– Що ж ти їх – ріжеш чи вішаєш?
– А вот сматрі. Собствєнноє ізобрєтєніє!
Чекіст витягнув із-за халяви патичок – ніби юрок до в'язання снопів. Потім вийняв із кишені сплетений з тоненьких ремінців шнурок зі зв'язаними разом кінцями.
– Відіш? Вот тєбє і вєсь інструмєнт! Ні шума, ні крові! Вот так залажил шнурочєк на шею, – чекіст одягнув собі через голову шнурок, – залажил сюда палачку... Покрутіш чуть-чуть – і ґатов!
Хмара, що уважно слухав, встав.
– Ану-ну, чекай, як то робиться – хочу добре придивитися.
– Ну, ґаварю же тєбє – вот так! Сюда закладиваєш, а вот так перекручіваєш.
Хмара взяв у свої руки патичок і почав легенько закручувати петлю на шиї. Потім крутнув із силою раз, другий, третій... Чекіст вхопився руками за шию, захрипів, посинів. Хруснули хребці. Виваливши язик, кацапило випустив дух.
Потримавши якийсь час для певності, полковник відпустив патичок і посміхнувся.
– Справді добрий спосіб... ні шуму, ні крику...
Знявши "інструмент", заховали уповноваженого під ліжко й закликали з другої хати чекіста, що поганяв коні у бричці, якою приїхав уповноважений.
І цей відійшов без шуму і крові... Потім обидва тихо пірнули під лід Ятрані, а на бричку поставили кулемет. Може, хто бачив, як несли в мішках трупи і вкидали їх в ополонку, може, який сексот упізнав коні й бричку свого начальника, але зникнення уповноваженого демаскувало нас і знову стягнуло на нас червону кінноту, цього разу котовців.
Знову почалися виснажливі нічні переходи, напади і сутички. Кілька разів обстрілювали нас із лісів місцеві повстанці, прийнявши за будьонівців, та ми уникали контакту з ними.
Хмара хотів вести полк до Чорного лісу, щоб, відпочивши, знову вирушити в якийсь рейд. А Терещенко, тепер начальник обозу, підібрав однодумців й запекло агітував іти за кордон на об'єднання з українською армією, тим більше що до Збруча було вже нам ближче, ніж до Чорного лісу.
Це знаходило живий відгук у душах виснажених партизанів. Козаки почали натискати на полковника, щоб вів їх за кордон. Хотілося до свого війська Загородньому, мріяв про те і Баранів. Не від того були і ми з Чорнотою.
Стримувало, що не мали дозволу отамана Холодного Яру. Виправдували себе в душі тим, що як полк піде, то "змушені" будемо піти з ним – вертатися з Поділля на Чигиринщину одній холодноярській кінноті занадто небезпечно. Підемо за кордон, а навесні, коли наша армія почне операції, прорвемося з чорнолісцями до своїх, заодно й зв'язкову службу виконаємо. Так ми собі з Андрієм міркували, але вголос свої думки не висловлювали. Як Хмара постановить – так і буде. Адже він отаман Чорноліського полку, до якого ми приєдналися. А чорноліський полковник, який влітку дуже хотів пробитися до фронту, тепер не мав охоти йти за Збруч. Стримувала його непевність: де українська армія? Що з нею? Чуткам про її переформування і переозброєння для війни на весну 1921 року він не вірив. Як лізли до нього козаки із розмовами на ту тему – сердився.
– Ну чого ти скиглиш? До весни недалеко! Почнуться бої, буде фронт – тоді підемо пробиватися!
Та... до весни ще було далеко. А хлопці, які хто другий, хто вже третій рік партизанили, були виснажені. Тиснули знову морози із завірюхами, а червона кіннота щоночі чи щоранку виганяла тріскотнею кулеметів із теплих хат. До двох полків котовців, що йшли слідом, долучився ще полк червонців із чортівськи в'їдливою кінною батареєю гармат. Гнали нас Гайсинщиною вздовж Богу1. Відв'язатися було важко, бо й місцевість ми не знали, і "совєтская власть" була тут вже організована – з усіх боків давала котовцям відомості про наш рух. Хмара заявив, що Поділля йому вже осточортіло. Треба випередити червоних на добрий перехід, а тоді звернути праворуч, зробити ще один перехід – аби тільки коні витримали – і через Звенигородщину додому.
Ставши нібито на нічліг в якомусь селі й розвідавши, що червоний полк у сусідньому дожидає на решту частин, які відстали, долаємо вночі з сімдесят верст. Переходимо дві залізниці й вранці стаємо на короткий відпочинок уже на Липовеччині. Та ніхто не поспішав притулитися десь, щоб передрімати годинку. До краю потомлені партизани, довідавшись, що будемо повертати назад до Дніпра, блукали вулицею із сонними потемнілими обличчями і радилися.
До Хмари прийшла делегація – полк хоче поговорити з полковником про напрямок дальшого походу. Надворі – мороз і заметіль. Нема мови про те, щоб надворі мітингувати. З тривогою в душі дивлюся на Хмару. Бо... так хотілося, щоб полк ішов на захід. Так хотілося хоч два-три дні спокійно поспати. Можна, звичайно, і в землянці в Холодному Яру, але до нього, здавалося, так далеко! А до Збруча ніби ближче.
Вислухавши делегатів, чорноліський полковник сонно поклав голову на стіл і ніби забув про все. Йому теж хотілося спати. Добу, дві...
Нарешті змучено підвів голову.
– Хай кожна чота пришле до мене сюди двох чоловік. Але хай усі козаки знають: як потім скажуть делегати – так і буде.
Козаки пішли. Хмара втомлено оглянув усіх, хто був у штабі.
– Це через тебе, батьку бородатий, козакам закордону забагнулося. Ти все про це торочиш – і на стоянці, і на поході.
Терещенко кивнув головою.
– Казав, полковнику, і кажу: це найкраще, що можемо зробити. Не для відпочинку, а у регулярні частини всіх повстанців і партизанів треба гнати за Збруч. Більше діла буде.
Полковник наказав скликати всіх старшин. Прийшли і делегати з чот. Простора хата заповнилася вщерть. Хмара підвівся.
– Хлопці хочуть, щоб я вів полк за кордон, до нашого війська. Якби воно фронт тримало, повів би не вагаючись. Тепер не маю охоти, бо не знаю, куди і кому на потіху заведу вас. Ходять чутки, що наша армія за Збручем переформовується і готується до нових боїв із червоними. А я думаю, що, якби так було, досі б знали ми про те напевно, а не з чуток. Прийшли б зв'язкові, кричали б про те москалі у газетах. А то ніхто нічого – якби й не існувала наша армія. Чи ж не краще заждати, поки з'ясується справа?! Потомлені всі?! Та і я не залізний. Підем до Чорного лісу, відпочинемо. Досі не питався я полку, куди він хоче іти. Куди вів – туди йшов. Та коли вже так справу поставлено – будемо мітингувати. Говоріть свої думки. Послухаю, як не засну.
Почав Максим Терещенко. Сказав, що зустрічав на Запорожжі полонених, які верталися з Польщі. Оповідали, що українську армію у Галичині на власні очі бачили, зі старшинами і козаками розмовляли. Поповнюється і переформовується... Польща теж на весну до війни готується. А зрештою, чим ми ризикуємо?! До Збруча залишилося близько двохсот верст. Хай на чотири, хай на п'ять днів ходу, щоб коней не добивати... Шкода вже завертати. Перейдемо кордон, не сподобається – відпочинемо тиждень і гайда знову в Україну...
Нікому в голову не стукнуло, що за кордоном – не Чорний ліс. Не сподобається – пізно буде щось міняти!
Далі висловилися старшини та представники чот. Власне, за них говорили втома, бажання відпочити, бажання вилізти з неспокійного партизанського життя і воювати вже у війську, маючи ворога перед собою, а не з усіх боків. Просили всі полковника, щоб вів за Збруч.
– Ну, як мітингувати, то вже по всіх правилах. – намагався усміхнутися Хмара. – Хто за те, щоб за кордон, – підняти руку!
Підняли руку всі присутні. Повагавшись мить, підтримали більшість і ми з Андрієм. Полковник викинув останній аргумент:
– Ви думаєте, що піти за кордон – то з Чорного лісу на Херсонщину?! Понад кордоном червоні частини стоять. Ціла армія, напевно...
– Проб'ємося! – загуло у відповідь.
– Пробитися, звичайно, можна, але треба добре місцевість знати. А я в своєму житті на Поділлі ніколи не був. Хто з вас знає?
Хотів сказати, що я знаю прикордонні повіти, але Терещенко мене випередив:
– Не турбуйся, полковнику! Місцевість знаю добре – увесь дев'ятнадцятий рік там товкся. Покажу тобі дороги поміж лісами до самого Збруча.
Хмара обернувся до Терещенка.
– Твоя думка перемогла, ти знаєш місцевість – від сьогодні ти командуєш полком і ведеш його за кордон. Я тобі за помічника буду.
Терещенко спробував відкараскатися, та Хмара свого рішення не змінив.
Не чекаючи червоних, вирушаємо із села на схід. Поблукавши по лісових і польових дорогах, беремо курс на захід. Здавалося, що нам вдалося відірватися від переслідувачів. Та наступного дня під вечір між Немировом та Брацлавом зіткнулися із новим полком ворожої кінноти. Вони, видно, були поінформовані про "бандитів" у будьонівках, бо, не задовольнившись розмовою, ув'язалися за нами. Та, чи не були упевнені у своїх силах, чи мали сумніви, що ми не свої, до бою не рвалися. Йшли слідом, дбаючи про свою охорону. Щоб відірватися, робимо нічний марш.
Рано біля містечка Красного під'їжджаємо до високої могили полковника Нечая, що при дорозі. Їдучи попереду біля Хмари і Терещенка, оповідаю історію, яку чув колись у Красному.
На тій могилі славного козацького ватажка стояв хрест-пам'ятник, та не полковнику Нечаєві. Поміщик-поляк, який володів цією землею, заповідав перед смертю, щоб поховали його на Нечаєвій могилі1. Ну й поховали. Поставили хрест, який дідич приготував собі за життя. А наступного ранку знайшли тіло поміщика на полі біля могили. Могила ж засипана, і хрест на місці.
Пішла чутка: Нечай викинув. Не приймає у сусіди.
Хто знав, чиїх то рук робота. Поховали там само вдруге. І знову "Нечай викинув".
Поховали втретє, поліція варту поставила. Вночі щось на могилі почало відбуватися, поліцаї, злякавшись, втекли, а "Нечай – втретє викинув". Тоді рідня, для спокою і щоб волю покійного не дуже порушити, поховала дідича біля могили, а хрест із написом так на високій могилі й залишився.

______________________________
1 Данило Нечай, полковник брацлавський (із 1648), родом із Київщини; відзначився в боях гетьмана Богдана Хмельницького проти поляків під Меджибожем, Збаражем та ін. Загинув 10 (20) лютого в бою проти польського війська М. Калиновського в містечку Красному на Поділлі. Поблизу села насипано могилу і встановлено пам'ятник (примітка упорядника).

До змісту Юрій Горліс-Горський ХОЛОДНИЙ ЯР