Юрій Горліс-Горський
ХОЛОДНИЙ ЯР

Восьме видання, виправлене, доповнене

У катівні Єлисаветської ЧК

Під вечір ми, зв'язані телефонним дротом, були вже в Новомиргороді, з якого вдосвіта виступили переможцями. Біля ревкому лежало до ста трупів червоних, убитих нами в місті й степу.
Командир полку, з яким ми мали бій, зустрів нас "привітно".
– Маладци, рєбята! Харашо білісь! Єслі би мнє такой полк, за мєсяц всєх бандітав виґлушил би на Украінє. Будєм сваіх хараніть – сам вас над маґілай пастрєляю.
Біля возів, на яких ми лежали, бігав із револьвером у руці наш старий знайомий начміл, життя якому я обстоював у Розумівському лісі.
Заслинившись від злості, він лаявся і бив револьвером пораненого в груди Онищенка.
– У-у, бандіти! Сам всєх пастрєляю!
Його осадив командир.
– Слишиш, начміл! Брось храбрітца са связанимі! Нєбось, когда у ніх в руках бил, штани в руках дєржал.
Побачивши мене, начміл зрадів.
– Вот! Вот етат тоже за старшева бил – мєня растрєлять хатєл. Попался, сволочь!
Було якось гірко-смішно і... соромно перед Чорнотою.
Виявилося, що відпущений нами начміл увечері дістався до села, взяв підводу й, поспішивши до волості, викликав по телефону з Єлисаветграда цей полк кінноти.
Із розмов у таборі він здогадався, що збираємося напасти на Новомиргород. Ця кіннота і батальйон піхоти на підводах були вислані на підмогу новомиргородському гарнізону.
Знявши з підвід, завели нас до будинку, в якому примістився штаб кінноти. Онищенка на лісничівці поранили кулею в груди навиліт. Він, утративши без перев'язки багато крові, ледве йшов.
За півгодини нас узяли на допит. Командир полку, в якому відразу можна було розпізнати офіцера-москаля, поводився з нами досить чемно. Зате воєнком, рудий жидок із жирними червоними губами і гнилими зубами, верещав, як божевільний, і скакав біля нас, погрожуючи.
Кажемо, як умовилися дорогою, що ми самостійна партизанська група, але командир, сміючись, показав нам посвідку з печаткою Холодного Яру, котру знайшли в портфелі Зінкевича. У мене й Зінкевича забрали документи, які свідчили, що ми були старшинами української армії. Нічого не добившись цікавого, командир поїхав, залишивши нас під "опікою" воєнкома.
Завели нас до приміщення, в якому, очевидно, колись була крамниця. В кімнаті – повно червоноармійців. На декому із них бачу одяг, знятий із убитих холодноярців, що залишилися в степу. На пальці одного перстень, якого так беріг Йосип Оробко – подарунок нареченої-галичанки. На одному – моя біла кавказька шапка. Її я кинув під час відступу до лісу, бо була доброю ціллю для ворога.
Вибравши кілька найбільш обдертих червоноармійців, воєнком підвів їх до нас і наказав, щоб ми роздягалися. Нам розв'язали руки.
До мене підійшов веснянкуватий кацапчук у подертих штанах із шинельного грубого сукна та в дамського крою "матроській" блузці. Стягнувши чоботи і забравши в оберемок мою верхню одежу, він якийсь час задумливо колупав пальцем у носі.
– Снімай, таваріщ, бєльйо тоже.
Серце стиснулося. Кажу йому, щоб не брав сорочки, бо це дарунок від дівчини і я хочу в ній померти. Хвилину думав.
– Ну, харашо... Но кальсони сбрось, у мєня нєт нікакіх.
Скидаю і з тихою радістю, що Галина сорочка залишається на мені, одягаю на голе тіло його подерті штани.
У цей момент підійшов воєнком.
– О, у тєбя губашка хахлацкая хагошая! Сбгасивай мнє єйо!
– Я вже скинув усе. А сорочки не дам – хочу в ній померти.
Заверещавши, він підскочив і шарпнув китичку біля коміра сорочки.
Гаряча хвиля підкотилася мені під серце й ударила хмелем у голову. Несподівано для самого себе відводжу руку і з усієї сили б'ю кулаком по жирних губах воєнкома.
Ойкнувши, він полетів, задерши ноги, на підлогу. Червоноармійці вхопили мої руки і скрутили назад. По хвилині воєнком піднявся, виплюнув із кров'ю пару зубів і, підскочивши, вдарив мене руків'ям револьвера під праве око. Це було сигналом, і з усіх боків посипалися удари люфами та кольбами рушниць. Хтось вдарив збоку кольбою по носі, пошкодивши хряща. Хтось уліпив кольбою по губах. Хтось навідліг угатив кулаком у лівий бік. Ребра і груди вгиналися під ударами. Кров, бризнувши із уст і носа, вмить залила сорочку.
Коли бити перестали, воєнком зі злістю глянув на мої скривавлені груди і плюнув на сорочку ще й своєю кров'ю. Потім, приклавши до рота хусточку, показав на мигах, щоб мені зв'язали руки і ноги. Виконавши наказ, червоноармійці поклали мене в кутку на підлогу.
Боліло вибите ребро. Нили потовчені груди. Одне око після удару воєнкома відразу запливло. Друге сльозилося і запухло. Хлюпала в розбитому носі кров, яку щохвилини треба було спльовувати губами, що не хотіли слухатися. Та я почувався щасливим, бо полотно, якого торкалися руки Галі, торкалося мого тіла і ніхто вже тепер не схоче знімати з мене скривавленої сорочки.
Другого дня полк вирушив до Єлисаветграда, забравши нас із собою. Везли зі зв'язаними руками й ногами.
За одним селом зустрічаємо бричку, на якій їхали відпущений нами в Розумівському лісі молдаванин – візник начміла – та ще хтось із текою і револьвером через плече. Той другий був схожий на розстріляного нами Пірка. Скочивши з брички, він схвильовано звернувся до командира:
– Таваріщ камандір! Может, вєзьош таво, што брата маєво растрєлял? Дай я єво сам застрєлю і хоть ґлаза єму пєрєд тєм викалю.
Командир, усміхнувшись, оглянув нас.
– Сматрі, узнавай. Еслі тут, то маґу тєбє, таваріщ Пірко, такую пріятнасть сдєлать.
Пірко-брат наблизився з молдаванином до возів. Молдаванин став уважно оглядати нас.
– А гдє тот, што в бєлай шапкє кудлатой бил, с сєрєбрянай саблєй і кінжалом?
Рудий необачно глянув на мене і в ту ж мить похапцем відвів погляд.
Пірко це помітив.
– Может, етат? – показав він молдаванинові на мене.
– Нєт! Тот бил харошенькій такой.
Попри грізну ситуацію, в моїй душі пробігла усмішка. Із запухлими й підбитими очима, з носом, що займав тепер півобличчя, з розквашеними губами – навряд чи хтось міг визнати мене "гарненьким".
Побачивши на одному із кіннотників мою білу папаху, молдаванин зрадів:
– О-о! Ета єво шапка! Ґдє он?
Кіннотник чванькувато свиснув.
– Етава, брат, я на полє собствєннимі рукамі укантрапупіл!..
Коли Пірко із молдаванином від'їхали в напрямку Новомиргорода, а ми рушили далі, я захвилювався, щоб вони, довідавшись від начміла, що я таки живий, не надумали нас доганяти. І так, і так – смерть неминуча, але невелика приємність, коли тобі перед смертю хтось виколюватиме очі чи вирізуватиме язика. Пригадую, що Чорнота "радив" зробити це молдаванинові, коли я наполягав, щоб його відпустили.
Андрій мав слушність, коли переконував розстріляти всіх трьох. Вони були і зосталися ворогами. (Пізніше я дізнався, що селянина, коло хати якого ми їх зустріли, та батька козака із Розумівки, що був тоді зі мною, розстріляли за вказівкою того молдаванина).
Проїхавши ще пару верст, полк став у виярку. Командир під'їхав до підвід і наказав розв'язати нам усім ноги. Потім, тикаючи нагайкою, наказав Андрієнкові, Рудому й Онищенкові злазити з возів і відійти набік. Онищенко сам злізти вже не міг. Було дивно, як він ще жив із простріленими грудьми. Другу добу рана не була перев'язана.
Його зсадили і попід руки повели до товаришів, що стояли вже на полі. Став як камінний, із високо піднятою головою, не ворухнувши жодним м'язом на лиці. Кілька кіннотників, заїхавши позад них, зняли рушниці.
Почувши клацання затворів, Андрієнко і Рудий глянули в наш бік:
– Прощавайте, друзі! Хай живе Україна!
Сухий тріск пострілів у плечі, і хлопці, підкосившись у колінах, впали. Лише Онищенко ще трохи стояв, хоч я бачив, як закурилося порохом із брудної свити місце на спині, куди увігнались кулі. Потім упав рівно, не зігнувшись. Один кіннотник зіскочив із коня і почав шаблею проколювати по кілька разів тіла – для певності. Командир повернув конем і махнув до мене нагайкою.
– Слєзай тєпєрь ти.
Спускаю з воза ноги, але він регоче.
– Сіді-сіді! Ет я шучу. Ви єщьо вдвайом паживьотє, што-нібудь інтєрєснєнькоє раскажетє, ви же афіцери.
Старшинські документи, які знайшли у мене і Зінкевича, відтягували на якийсь час нашу смерть. Командир сподівався вибити у нас цінні відомості. Щось тваринне в грудях раділо: життя триває. А щось інше жалкувало: кінець відтягується, і нас чекають фізичні й душевні тортури. Все одно мушу померти – то краще б отут... із хлопцями.
Ноги знову скрутили телефонним дротом. Довкола підводи їхали кіннотники. Про втечу годі й мріяти.
До вечора було ще далеко, але полк, шкодуючи перемучених маршем коней, став на ночівлю в селі Володимирці.
У цьому селі стояв наш полк під час Зимового походу. Було це тоді добре організоване й озброєне, національно свідоме село. Багато спалених хат свідчили, що воно вже "умиротворене".
Знявши з підвід, укинули нас до холодної при сільській управі. За дверима стало кілька червоноармійців. За стінами надворі теж було чути кроки вартових. На вогкій долівці із Зінкевичем пошепки обмірковуємо ситуацію, гадаємо, як утекти.
Пізно ввечері зайшов до нас начальник місцевої міліції, до компетенції якого, очевидно, належала наша "в'язниця". Оглянувши нас при світлі лампи, заговорив голосом, у якому відчувалося співчуття.
– Ви їсти не хочете, хлопці?
Їсти не хотілося, хоча другий день ми не мали ріски в роті, але страшенно мучила спрага. Перед тим на прохання Зінкевича дати нам води червоноармійці відповіли лайкою і сміхом. Кажемо начмілові, що хочемо пити. Червоноармійці сказали, що відро в управі порожнє, а ходити по воду для бандитів вони не збираються.
Полаявшись трохи з ними, начміл пішов. За кілька хвилин повернувся з гладущиком холодного кислого молока. Коли він сказав, щоб розв'язали нам руки, поки нап'ємося молока, червоноармійці категорично відмовили і стали нападати на начміла, що він "бандітскій батька". Тикнувши начальникові караулу свій білет члена комуністичної партії, начміл поміг нам сісти і, ставши на коліна, напоїв по черзі молоком. Коли я спраглими вустами жадібно пив із його рук, то ні йому, ні мені не могло й на думку спасти, що за кілька місяців ми ще зустрінемося.
Раненько полк вирушив у дорогу. Разом із нами їхав заступник голови Єлисаветградського ревкому, який приїздив чогось до Володимирки. Близько полудня ми були вже в Єлисаветграді.
Проїжджаємо через заповнену народом площу. На високій трибуні оратор, картавий жидок, надриваючись, "підбадьорює" маси у зв'язку з наступом поляків і української армії із заходу. Ревкомщик, переговоривши з командиром, відділив нашу підводу і під охороною кільканадцяти червоноармійців під'їхав із нами до трибуни. Коли попередній оратор скінчив промову, він виліз на трибуну й повідомив, що "непереможна" червона кіннота розбила й знищила вчора банду Холодного Яру, яка... "грабувала в селах останню худобу й одежу, вбивала невинних бідняків" і т. д. Показуючи рукою на нас, закричав своїм московсько-волзьким "ґаварком", що ми ті, на чиїх руках ще не засохла кров організатора Єлисаветградського комітету компартії Пірка, і що большевики відплатять кров'ю за кров не тільки нам, а й усім "бандітам" в Україні1.
Частина натовпу (особливо жиди) вороже загомоніла. Почулися вигуки, щоб нас зараз же розстріляли. Та у більшості людей в очах світилося мовчазне співчуття. Міське населення знало вже, що означає мовою большевиків слово "бандіт".
Коли ми від'їхали з площі, ревкомщик наказав червоноармійцям, щоб нас везли до ЧК, а він із ревкому зараз туди зателефонує.
Під'їжджаємо до кількаповерхового будинку з написом "Елисаветградская Уездная Чрезвычайная Комиссия".
На стіні червоною фарбою вималювано: "ЧК – глаза и уши советской власти. Она все видит и все слышит!" Біля брами – варта з кулеметом.
У дворі нас зустріли кілька чекістів і, розв'язавши, запроторили до камери у підвальній частині будинку.
Інтелігентний молодий жидок із червоною зіркою на грудях і револьвером через плече "зі співчуттям" оглядає моє обличчя.
– Вас білі?! Сволочі! Скажетє мнє, кто вас біл, – ані будут наказани. Прі совєтской власті арєстованих біть нєльзя. Січас, таваріщі, вам прінєсут абєд і папіроси. Может, скажетє, чєво желаєтє?
Кажемо, що ніяких бажань не маємо.
Коли чекісти пішли, лягаємо на нари.
У камері було темно. Лише під стелею – маленька заґратована діра, через яку колись сипали до льоху картоплю чи вугілля. Зінкевич присувається до мене і шепоче на вухо:
– Юрку, ти бував на нарадах штабу. Знаєш прізвища людей, які працюють для нас у містах. Бійся Бога – не видай їх. Ми вже все одно пропали, а то люди дорогі для національної справи.
Було боляче і смішно, що він мені це каже. Але в душі ворушився жаль, що я знаю ті прізвища. Ану ж чекісти придумають такі тортури, яких я не витримаю...
Китаєць із тим самим жидком принесли досить добрий обід і цигарки.
Не хотілося нічого. Нило на голих дошках потовчене тіло. Трусила гарячка.
Жидок, що "відрекомендувався" нам як наш майбутній слідчий, помітив це.
– Щас я прішлю вам што-нібудь накритса.
За кілька хвилин китаєць приніс і накинув на мене зелене жіноче напівпальто, одна пола якого була замочена в кров. З якоїсь розстріляної жінки...
Вночі забрали мене нагору на допит до самого голови ЧК.
У кабінеті за столом сидів немолодий уже чоловік із грубими рисами обличчя та жорстокими баранячими очима.
Біля нього на цвяшку, забитому в кант шафи, висіла п'ятихвосна нагайка із сириці, з олов'яними кульками на кінцях. По боках стали чотири чекісти. Начальник уважно оглянув моє обличчя.
– Тєбя уже білі, штоб сознался?
– Так.
– Ну і што – нє памаґло?
– Я не маю чого більше говорити. Що знав, сказав на допиті командирові.
– У нас, брат, скажеш всьо. Ми по-дурному нє бйом, а так штоби чувствавалось. Ета тєбє нє кулак і нє пріклад... – кивнув у бік своєї нагайки.
Від думки, що доведеться скуштувати ще й "п'ятихвостки", по шкірі забігали мурашки. З усією "щирістю" починаю переконувати його, що таки справді більше нічого не знаю.
– Кто імєєт связь с вамі в Єлісавєтґрадє? Кто в Алєксандріі? Кто в Чіґірінє, в Новамірґарадє, Златаполє, Алєксандровкє, Камянкє? Ґаварі!
– Якщо і має хто зв'язок, то я не знаю. Я тільки кілька днів тому потрапив до Холодного Яру.
– Кто у вас там вєрховодіт в сьолах? Какоє аружиє імєєтє? Сколька?
– Я ще ж добре і не роздивився там. У селах зовсім не був і нікого не знаю. Я до цього загону, що розбили, у лісі пристав.
– Дєржитє связь с Пєтлюрой?
– Не знаю.
– Падажді, всьо будєш знать...
Слідчий завів мене назад до камери і взяв на допит Зінкевича.
Коли Гнат через годину повернувся, бачу, що голова ЧК сумлінно "попрацював" над ним "п'ятихвосткою". Уроджений в околицях Холодного Яру, Зінкевич не міг казати, що нікого там не знав. Заявив просто, що нічого не скаже, – і крапка.

Потяглося тюремне життя. Кожні два-три дні слідчий мучив себе і мене безглуздими допитами, які звичайно закінчувалися "сваркою". Зінкевича перевели до іншої камери, і я залишився сам.
Удень у підземеллях ЧК панувала мертва тиша. Ночами чулися кроки, шамотіння, крики і плач. Щодругої ночі на подвір'ї запускали двигун вантажного авто, який тріскотів до світанку. Тоді, неначе з-під землі, до камери долітали глухі вибухи пострілів і крики жертв. Двигун гудів, щоб тих криків не було чути на вулицю.
Я спав уривками, і то більше вдень. Окрім тривожного психічного стану, спати не давало численне "населення" червоноармійських суконних штанів та й "подарованого" слідчим жіночого пальта. Найдошкульніше відчувалися укуси у потовчених місцях. Синці, здається, найбільше смакували паразитам.
Без жодної медичної допомоги молодий організм помалу приводив себе до ладу. Я став вже добре бачити і на одне, і на друге око. Ребро вже не так боліло, ніс помалу зменшувався, але ще, похрускуючи роздробленим хрящем, скривлювався на обидва боки. І хоча мало надії на те, що до смерті він ще встигне зростися, я старанно надаю йому пальцями правильної форми.
Коли обличчя набрало більш-менш людського вигляду, мене сфотографували.
За кілька днів слідчий викликав на допит і сказав, що моє твердження про те, що в Холодному Яру я був дуже короткий час, відпадає. Він уже знав, що я і "старший міліціонер" кам'янської міліції Валентин Сім'янців – це одна і та сама особа. Він одержав матеріали, що та "міліція" була організована штабом Холодного Яру. Отже, маємо нову тему для розмов...
Я категорично стверджую, що це непорозуміння, помилка. Ніколи я в Кам'янці не був.
Третьої чи четвертої ночі, після того як надворі вже тріскотів двигун авто, до моєї камери зайшов голова ЧК із кількома чекістами.
– Ну, будєш прізнаватса ілі нєт?
– Не маю чого.
– Ну всьо, хватіт с табой панькатса. Свяжитє єво!
Чекісти підскочили і скрутили руки. Залишаємо камеру і йдемо темними коридорами. Якесь дивне почуття стискає холодом серце і розбігається дрижаками по плечах. Чи то був страх перед смертю? Інакше того чуття не можна назвати. Всі клітини тіла огорнув тваринний страх перед тією таємничою зміною, що мала зараз статися. Мозок безпорадно чіплявся за якесь павутиння надії, що я ще буду жити, буду бачити сонце, Галю, дихати вільним повітрям.
Підійшли до дверей, біля яких стояли два червоноармійці, й голова тричі стукнув у них револьвером. Двері відчинилися, і я побачив освітлений великий льох. Звідти долинув зойк. Чекісти із заляпаними кров'ю ногами, одягом, обличчями роздягали близько десятка чоловіків і жінок. Тоді знову зв'язували їм руки. Якась жінка із розпущеним волоссям, у розірваній сорочці впала на землю, благаючи не вбивати її. Під сміх і глузування вона цілувала чоботи одного з катів. Під стіною лежало на купі зо два десятки оголених тіл.
У льоху висів сморід гнилої крові і виділень людських тіл. Переступаю поріг, і моє єство огортає різка зміна. Павутиння надії обірвалося. Царство життя лишилося за тим порогом. Тут – царство смерті. Межу перейдено. Повороту нема. Бунтівні атоми живого тіла покірно змирилися з цим. Замість страху – в душі запанувала байдужість.
Приглядаюся до товаришів по нещастю. Роздягнені, стояли вони в черзі під стіною. Голий, уже старий священик із розкуйовдженим сивим волоссям, звівши очі до стелі, голосно читає псалом "Помилуй мя, Боже". Хлопець із розгубленим обличчям тремтячим голосом звертався до байдужих чекістів, щоб його вислухали, бо він ні в чому не винен.
Якраз роздягали другого священика, міцної будови, не старого ще брюнета. Він дивився на чекістів палаючими чорними очима і називав їх антихристами, звірами, людожерами. Погрожував, що Господь тяжко покарає їх.
Один із чекістів пхнув його кольбою до черги.
– Іді, іді, нє пуґай! Твой Бог в Москвє в ЧК, сідіт уже арєстованний!
Останньою переді мною роздягали молоду гарну дівчину.
Очі чекіста масніли, коли він оглядав її стрункий стан. Дівчина щось тихо заговорила до голови ЧК, але той грубо пхнув її до черги.
– Хватіт тєбє кантррєвалюционниє пєсєнкі па тєатрах распєвать!
Артистка, яку розстрілювали за "контрреволюційні" пісні, стала в чергу.
Роздягнули і мене. Скрутивши шнурком руки, поставили за нею.
Тіло її торкнулося мого. Обернулася до мене з божевільним поглядом глибоких чорних очей.
– Я не хочу вмирати... Хочу жити... Чуєте? Хочу жити! – почувся її болісний напівшепіт.
Що я міг їй сказати?!
Що від її дотику десь із глибини душі виринув образ Галі й на хвилинку нестримно потягнув до життя? Але погляд на трупи під стіною повернув до дійсності і знову занурив душу в глибоку апатію.
Почався розстріл.
По одному брали із черги і підводили під стіну. Кулі, розбивши камінну кладку льоху, оголили глинисту землю.
Жертву ставили лицем до стіни, і горбатий заслинений жидок стріляв їй у потилицю з короткого карабіна. Деякі черепи злітали, бризкаючи на стіну мозком.
Черга переді мною все скорочується... Серце млосно стискається... Хоч би скоріше скінчилося це очікування!
Нарешті один із чекістів узяв за руку дівчину, що стояла поперед мене. Пішла слухняно, як дитина. Коли після пострілу вона впала, простягнувшись під стіною, я, не чекаючи більше, наближаюся і стаю над нею. Одне око її вибите кулею наверх. Брова над ним швиденько рухається, наче підморгує. Одна нога похапцем потирає другу, ніби та їй свербіла.
Дивлюся на дівчину, і чомусь стає смішно. Чому? Хто може відповісти на це запитання! Може, то була скалка божевілля, якій щось не дало розгорітися...
Голова ЧК повернув за вухо мою голову до себе.
– Будєш прізнаватса?
Усміхаюся до нього, напевно, по-ідіотському і відвертаю обличчя до стіни.
– Бий!
Голову мені обпалив гарячий подих пострілу. Мозок наївно працює над "проблемою" – чому я не падаю, якщо я вже вбитий?..
Чекіст знову повернув мене до себе.
– Скажеш всьо, што знаєш?!
Мовчки дивлюся на нього. Який він тупий, цей чекіст. Невже тепер, уже мертвий, я буду видавати на смерть товаришів!
Узяв мене за карк і, відвівши набік, посадив на купу трупів.
– Даю час на размишлєнія.
Ворушу головою і здогадуюся, що стріляли сліпим набоєм.
Привели чергову партію смертників. Знову – крики, молитви, плач, лайка. Знову глухі вибухи пострілів.
Молодий ставний хлопець, з якого стягли старшинський одяг без відзнак, перед пострілом обернувся і плюнув у лице горбатому жидові.
Коли кат втомився, його змінив китаєць, що приносив мені їсти.
Привели третю, четверту партію... Більшість – арештованих селяни.
Трупи заважали чекістам, і вони стали складати їх попід стіни у високі стоси. "Робота" йшла жваво, без перерв.
Приглядаюся до рухів чекістів. Вони не вбивали. Вони... працювали.
Після шостої чи сьомої партії голова ЧК знову наблизився до мене.
– Ну, одумалса? Видаш, каво знаєш?
Чую його голос так, якби я був добре п'яний, ніби він говорив десь за стіною.
– Я не знаю нікого.
– Станавісь! Хватіт!
Знову пекучий удар у потилицю...
За хвилину чекіст, зайшовши від стіни, вп'явся мені в очі своїми налитими кров'ю баньками.
– Видаш?!
Хочу сказати, що нікого не знаю, та замість того випалюю:
– Ні!
Він ударив мене ногою в живіт.
Послизнувшись на кривавому місиві, заточуюся, але мене зустрічає кольба котрогось із чекістів і відкидає у протилежний бік, на купу теплих, заляпаних кров'ю трупів.
Як у тумані бачу, що голова витягнув із-за пояса "п'ятихвостку" і свиснув нею в повітрі. Олов'яні кульки до крові впиваються в голе тіло, але біль відчуваю до смішного малий.
Перед очима попливли зелені кола, і на якийсь час усе в мені відмирає...
Одягнувши, мене завели назад до камери.
У дірку під стелею пробивався світанок.
Перша думка – покінчити з собою. Визволитися від подальших страждань. Вирішую розбити собі голову, розігнавшись на камінну стіну льоху. Та перед самим ударом стримуюся, переконуючи себе, що, окрім ще однієї ґулі на голові, нічого з цього не вийде. Падаю на нари і засинаю. Прокинувшись від жахливих видінь, відчуваю нестерпний біль у посічених "п'ятихвосткою" місцях. На боку не можу лежати. Воші, залазячи в свіжі рани, остаточно урвали терпець. Досить!..
Скидаю одежу й, сидячи голий на нарах, сушу голову, як відібрати собі життя. Повіситися на чомусь із одягу – але ж на голих стінах льоху немає за що зачепитися. Кинутися на китайця, як принесе їсти, так він заходить без зброї. Та й упорається зі мною тепер однією рукою. Вночі постановляю задушити себе.
Відірвавши смугу підкладки від пальта, скручую її шнурком і зашморгую на своїй шиї. Нема ні ложки, ні палички якоїсь. Стискаю, скручую пальцями... Та, коли пальці випускали шнур, свідомість поверталася. Спробувавши декілька разів і побачивши, що нічого з того не вийде, плюнув на це заняття. Спробую заморити себе голодом, бо й так до їжі не тягне.
Та за три дні – хотілося вже їсти і... жити...

______________________________
1 Пізніше на тій площі большевики поставили Піркові пам'ятник (примітка автора).