Юрій Горліс-Горський
ХОЛОДНИЙ ЯР

Восьме видання, виправлене, доповнене

"Червоні вовки"

Тієї ж ночі край лісу коло хуторів загинули три козаки 2-ї сотні, що ходили вночі на хутір за харчами. Були вбиті в короткому бою кількома розривними кулями кожний. На обличчі одного виднівся слід собачих зубів.
Ходило за харчами вісім хлопців. П'ятеро втекли. Вони й оповіли, що сталося. Йшли на хутори двома групами: троє попереду – останні декілька десятків кроків за ними. Як вийшли вже з лісу, а перша група вже минала круглячок тернини на полі, вискочило з нього кілька десятків чоловік із криком: "Стой, рукі ввєрх!" Разом із чекістами з гарчанням вискочив із засідки великий пес. Хлопці почали стріляти. Трьох, що були ближче, вбили, решта вскочили у ліс і втекли. Чекісти наздогін стріляли розривними кулями, що вибухали, вдаряючись у дерева.
Ударники полюють на нас під лісом, як на зайців. Хто зна, чи матроси мають досвід, але з ними лопатівці, які в лісовому житті орієнтуються добре.
Удень робимо перевірку на хуторах і у лісничівках, чи не було ударників. Ні звечора, ні вночі, ні вранці ніхто чекістів не бачив.
Наступної ночі загинув козак 3-ї сотні, що йшов із товаришем на зв'язок до Петренка: Галайда хотів сповістити, що до грушківської цукроварні приїхав повітовий продовольчий комісар під охороною Кам'янського караульного батальйону. Перевірив книги і магазини, а на ранок замовив підводи, щоб вивезти чималу кількість цукру. Грушківчани через Галайду запитували, чи випустити червоних з цукром, чи вночі напасти.
Почувши у лісі стрілянину й вибух бомби і не дочекавшись повернення зв'язкових, Галайда сам передав грушківчанам, щоб червоних не зачіпали. Задиратися тепер із ними у самій Грушківці не варто, тим більше що большевики могли обстріляти село з гармат бронепотягів.
А зі зв'язковими сталося таке: на стежці в кущах поблизу Кривенкового яру їх несподівано оточили чекісти. В перестрілці одного козака вбили, другий прорвався й побіг, переслідуваний собакою, що давав ударникам знати, куди біжить втікач. Козак, кинувши бомбу, відлякав пса. Щоб заплутати слід, хлопець зробив кілька великих петель. Нарешті, виснажений, дістався до нашого табору.
Підсиливши про всяк випадок варту кулеметниками, радимося, що робити. Груди пекло почуття ображеної гордості, що якихось чотири десятки червоних башибузуків порядкує у наших володіннях. Ми вже не сумнівалися, що вони отаборилися десь у лісі, викопали землянку, вдень сплять, а вночі полюють. Запас харчів поповнюють уночі безпосередньо із Кам'янки. Але ж мусять мати воду.
Мельничани почали згадувати місця у лісах, де є кринички, але Петренко закомандував збір. Відібравши сотню хлопців, повів швидким кроком до грушківської дороги. Вже по дорозі сказав мені:
– Якщо червоні отаборилися по той бік грушківської дороги, то мусять перескочити її. Сповістимо Галайду й Семена Чучупаку, щоб вели своїх людей до дороги. Зробимо вздовж неї засідки. З тієї ділянки лісу, де ганялися за зв'язковим, ударники ще не встигли перейти дороги. Якщо не переходитимуть, значить, таборують по цей бік.
Перескочивши дорогу, посилаємо міцні групи з гранатами за 2-ю і 3-ю сотнями. Робимо засідки з одного боку, від монастиря аж до повороту дороги на Грушківку. За дві години встигли добре замерзнути.
Уже світало. Раптом на відтинку 2-ї сотні вибухнула стрілянина, потім стихла.
Прибіг зв'язковий і доповів: проти групи Семена Чучупака вискочив на дорогу собака і, мабуть зачувши засідку, повернув назад. Сипонули по ньому навздогін, та не поцілили. З-поміж дерев по той бік дороги кілька разів вистрелили розривними кулями. На сальву 2-ї сотні з рушниць і кулеметів відповіді вже не було. Видно, стріляла розвідка ударників, що йшла із собакою попереду групи.
Звичайно, зробили по-дурному, виявивши себе. Треба було вичекати, дати ініціативу чекістам, а тим часом сповістити сусідні групи. Та що казати... Зрештою, мерзли недаремно: переконалися, що "сусіди" на день хочуть перейти в ту частину лісу. Отже, там і замешкали.
Вже розвиднювалося, може, заженемо ще їх десь у тісний куток.
Між деревами за дорогою несподівано знаходимо труп матроса, поціленого в голову випадковою кулею. Одягнений був у теплий шкіряний комплект на хутрі. Мав коротші карабін, револьвер, морський ніж, чотири бомби, близько трьохсот набоїв у набійницях – усі з чорними пасочками на гільзах, усі розривні, зроблені ще для вжитку на фронтах Світової війни – попри заборони міжнародних конвенцій і конференцій.
Забравши з чекіста все потрібне, викинули його труп на дорогу. Хай свої, як знайдуть, заберуть і не хвилюються, що, може, потрапив у полон до "бандитів".
Обережно прочісуємо лавами кілька ділянок лісу, та даремно. Чекісти зникли.
Бугай, що замість собаки "нюхав" сліди на мерзлій землі, віднаходив і губив їх. Мусив визнати, що ударники вміють по лісі ходити, щоб противника збити зі сліду. Напевно, бандюги Лопати водять.
Повернувшись до землянок, завалюємося спати. Треба змінювати день на ніч, і навпаки. Вночі треба бути напоготові, бо собака може привести чекістів до землянок...
Під вечір землянка ожила. Поївши кулешу, Чорнота довго нараджувався в кутку з Бугаєм, потім із Петренком.
Ставши на лежанці, Андрій зірвав зі стіни один із новіших гобеленів і, розрізавши його кинджалом, кинув півкилима Бугаєві. Розрізавши ще раз, обмотали собі чоботи і обв'язали шнурками.
– Тепліше буде чатувати, та й пес слід не так скоро винюхає, – пояснив Бугай.
Андрій стиснув мені руку.
– Бувай, брате! Прийдемо завтра ввечері.
– Може, я з тобою...
– А на лихо ти мені здався! Тут за дівчину не перевдягнешся, треба вміти "слід нюхати".
Чорнота і Бугай взяли запас гранат, набоїв, хліба з салом і пішли вистежувати "червоних вовків", щоб проникнути в таємницю їхнього буття в нашому лісі.
Ніч минула спокійно. Вранці довідуємося, що ударна група побувала вночі у Мотриному монастирі. Не турбуючи черниць, що злякано дивилися на них із вікон, оглянули всі закутки. Монастирському старому собаці, що підняв було тривогу, вовк-розвідник по короткій боротьбі перекусив карк і заспокоїв навіки.
Чорнота з Бугаєм прийшли під вечір. Розвідка вдалася наполовину. Ніч пересиділи на дубах поблизу вбитого матроса. Видряпалися на них за допомогою аркана. Під ранок чекісти підійшли лісом понад дорогою, де ми минулої ночі влаштовували засідки, і, уважно оглянувши ліс довкола, забрали вбитого товариша. Чорнота і Бугай злізли з дерев і пішли назирцем. На Буді кілька ударників відділилися і заскочили на лісничівку. Нікого не турбували, лише пустили на лісникового рябка свого вовка. Тоді забрали кілька курей і прилучилися до своїх...
Андрій із Бугаєм йшли за групою аж до кущів між урочищем Буда і Скарбовим яром. Там їхній слід і згубили.
Зруб у тій гористій місцевості досить великий, місце, щоб заховати землянку, добре, та й криничок лісових було там декілька. Для нас той кінець лісу був невигідний, бо межував із полями, що прилягали до кам'янської дороги. Але чекістам цього й треба.
Наші розвідники пролежали день на найвищому шпилі, пильно оглядаючи місцевість, чи не закуриться десь над корчами димок із землянки, чи не покажеться де постать ударника на стежці до кринички або по своїй потребі. Не зауважили нічого.
Міркували так: якщо ударники забрали труп, захочуть, певно, відправити його вночі до Кам'янки; якщо взяли на лісничівці курей, значить, запас харчів у них скінчився. Отже, звечора підуть полями до Кам'янки, а під ранок вернуться з харчами. Побачивши їх на полі, можна простежити шлях до криївки. Полювати на них край лісу нема сенсу, бо знищити всіх не вдасться. Хлопці відважні... Краще виявити криївку і напасти на неї серед дня, як спатимуть.
Опівночі Чорнота і Бугай знову пішли "нюхати". Вернулися перед полуднем веселі й задоволені. Все вдалося найкраще. Побачили чекістів, що на світанку вже верталися з клунками з Кам'янки назирцем, і по свіжих слідах йшли за ними, поки вгледіли в гущавині вартового, що над проходом до землянки годував пса шматками ковбаси й сушеної риби. Андрій із Бугаєм вилізли на близький горб, роздивилися. Близько двох годин приглядалися до місця, де в кущах ховалася землянка. Чекісти, мабуть, думають, що ми не здогадуємося, що вони поселилися з нами по сусідству. Лише один вартовий охороняє в проході, і то сидить, покладаючись цілком на очі й слух пса. Вітерець допоможе обдурити чотириногого розвідника – бо повіває сьогодні з протилежного боку. Можна підійти ярком кущами до самої землянки й заатакувати вхід.
Нема чого гаяти часу. Збірка! Помчали кінні зв'язки до Чучупаки й Галайди, щоб вели свої відділи на з'єднання з нами у лісі за Будою.
Зібравшись в умовленому місці, розподіляємо ролі. Петренко відібрав п'ятдесят чоловік – ударну групу, яка під його командою мала напасти на землянку. Кожний мав на поясі по дві-три ручні гранати. Інші під командою трьох сотників пішли замкнути яри й виходи довкола землянки на випадок, якщо чекістам вдасться прорватися.
З Чорнотою й Бугаєм попереду наша група підкрадалася кущами до криївки. На завороті одного ярка Андрій обернувся і приклав до уст палець. Знак передався по ланцюжку козаків. Бугай піднявся на схил і поліз рачки в кущі. За кілька довгих хвилин з'явився знову і дав знак рукою.
Тихо піднімаємося на схил і рачкуємо за Бугаєм у другий яр. За одним із закрутів яру, в порослому густими кущами заглибленні, сховався. Непомітно підлізти можна було на тридцять кроків до виходу землянки. Хіба собака зауважить раніше. Та навряд чи зачує здалеку – бо досить сильний вітерець повівав у наш бік.
Як вовки, тягнемо нечутно ногу за ногою. Яр завертав праворуч. Бугай і Андрій тихо лягли там, де темний схил межував зі снігом, що лежав на дні яру. Поплазували боком, не спускаючи очей із близенького обрію. Ліг Петренко, тоді я, припали до землі й козаки... Посуваємося повільно, оточуючи заворот схилу. За поворотом схил яру заломився в котловину. Андрій та Бугай вже минули місце, де була землянка. Приглушуючи биття сердець, слухаємо, як висвистує веселу мелодію вартовий біля входу. Ставши на поверхні, він міг бачити –над кущами і понад нами яр, але не міг вгледіти нас, що були за двадцять кроків, під самим берегом западини.
Електричним струмом вдарило по наших нервах тихе тривожне гарчання пса. Петренко одразу свиснув. Лава зірвалася й кількома стрибками вискочила нагору. Вартовий підхопив до плеча карабінку, й розривна куля розвернула груди Петруся, що з гранатою біг до входу. Одержавши десять куль, вартовий впав у яму проходу. Собака, грізно загарчавши, кинувся назустріч і стрибнув на Петренка. Але, діставши прикладом штуцера по голові, упав приглушений.
– Пса не чіпати! – крикнув Бугай і відштовхнув козака, що намірився пристрелити чотириногого ворога.
Закинувши "п'яному" від удару вовкові на шию аркан, Бугай намотав другий кінець на корч. У проході з'явилося кілька чекістів, що зірвалися зі сну. Їх привітали кулями, і вони попадали назад. За ними в прохід ми пожбурили гранати, та їх вчасно викинули спритні руками. А за ними ще з півдесятка ворожих бомб. Припадаємо до землі, жадібно хапаємо гранати, що зловіще шипіли, і кидаємо назад у прохід. Там вони і вибухнули. Одна, що в своєму чотирисекундному шипінні робила вже третій тур, – не долетіла, вибухнула в повітрі. Деякі розірвались у нас за спинами у лісі, не зробивши нам ніякої шкоди.
Крики в землянці стихли. Чекісти закрили вхід грубою вовняною кошмою.
Петренко подав команду, і десяток гранат, пошипівши трохи в руках, полетіли в яму проходу. Зацокотів ручний кулемет, загавкали рушниці. Ми стріляли у горішню, видну нам, частину входу. Колективний вибух гранат зірвав не тільки кошму, а й дошку із землею над входом, відкривши землянку. З неї вирвався панічний крик. А козаки кидали нові гранати. Чекісти спершу стріляли, викинули кілька гранат, але отримали їх назад.
Після нових вибухів бомб у землянці опір припинився. Звідти долітали лише невиразні крики і зойки. З діри вирвалися клуби чорного диму, відблиски полум'я. Тріщали здетоновані вибухами гранат розривні кулі. Вкинувши для впевненості ще три десятки бомб, припиняємо штурм. Голосів уже не чутно. Тріщать лише набої, й валить дим зі смородом нафти.
Розкидаємо кущі, якими було замасковано землянку. Накрита вона була невеликим шаром землі поверх дощок. Стіни деревом не обкладені, не видно й печі. Між розірваними трупами валялися рештки двох примусів та двох залізних плиток, якими опалювали землянку, нагріваючи їх на примусах. Валялися коробки з консервами, шматки ковбаси, сухої риби, сала... Горіла велика банка нафти. Чекісти загинули не тільки від наших гранат, а й від своїх, які здетонували.
На трупах горів одяг. Полум'я пригасили землею. Кілька хлопців, закотивши рукава, полізли в яму. Викинули наверх зброю й уцілілі бойові припаси, кілька ушкоджених рискалів, сокиру. Дострелили поранених.
Яму засипали землею і прикидали хмизом. Вкопали кущі. Потепліє – заростуть травою. Чи довідається колись ВУЧК, де поділися вислані нею матроси? Чи знайде коли хтось спільну могилу нахабно-відважної ударної групи, що на свою біду посміла не вшанувати звичаїв Холодного Яру?

До змісту Юрій Горліс-Горський ХОЛОДНИЙ ЯР