Юрій Горліс-Горський
ХОЛОДНИЙ ЯР

Восьме видання, виправлене, доповнене

Остання молитва діда Гармаша

Одного ранку прийшов зв'язковий-мельничанин.
– Щось воно не теє, – схвильовано сказав він. – Хтось чужий у землянці в Холодному Яру вночі гостював.
Розгорнув клапоть паперу і висипав на килим кільканадцять недопалків.
– Зайшов я вранці до землянки, – продовжував селянин, – треба, думаю, попіл із печі вибрати. Палив учора півдня, щоб стіни підсушити. Вигортаю, дивлюся – сірники спалені, недокурки. Хто ж би тут уночі курив, та ще й сліди у попіл позагрібав?! Якби наші – усі б одним сірником прикурили, та й цигарок готових у нас не чувати.
Ми і селяни курили тютюн місцевий, загортали його переважно в папір із книжок і старих газет. Виходило, що у землянці гостювали якісь "пани з міста". І було їх чимало. Напрошувалася думка: чекісти-ударники з Кам'янки! Походивши вночі по лісі, відпочивали в землянці. Може, й дожидали, чи хто не надійде. Тепер землянка як місце побачень відпадала.
Наступного дня сталася подія, що змінила життя у нашій землянці. Кілька хлопців із дідом Гармашем звалили подалі від табору дерево і порізали його, звичайно під охороною, на дрова. Дід щиро працював, не зважаючи на вмовляння хлопців, і повернувся до землянки блідий, ослаблений. Ліг на лежанку. З годину мовчав, не розплющуючи очей. Потім підвівся й сумно обвів поглядом лісовиків.
– Думав я, що до сотки бодай дотягну. Та, видно, Богові скоріше сподобався. Буду, дітки, вмирати.
– Та що ви? Що ви, діду?! Втомилися трохи, відпочинете – і все гаразд буде.
– Ге – втомився! Чого ж то раніше не втомлювався? Прийшла пора – та й втомився. Сядь коло мене, пане отамане, – поманив дід Петренка, – вислухай мою волю – синам перекажеш.
Дід довго говорив отаманові для синів про хатні й господарчі справи, не забуваючи навіть дрібниць. Втомившись, знову ліг. Щось нечутно шепотів блідими устами, може, молитву, може, щось пригадував. Лежав довго, вже й не шепочучи. Беру дідову руку і намацую пульс. Бився рідко й слабо, ледве чутно. Старе серце закінчувало службу. Дід глянув на мене і став важко підводитися. Допомагаю йому. Обвів нас урочисто поглядом.
– Висповідатися б, Тайни Святі прийняти, та не доживу вже, щоб увечері в селі. Скажете синам, щоб мене коло старої, на тому місці, що я собі приготовив. А ви, дітки, хто України діжде, прийдіть до мене – молебень відправте. Думав, сам діжду, та Господня воля.
Дід важко відсапнув.
– Може, скривдив кого, скверним словом обізвав. То не по злобі я... Простіть...
– Бог простить! – сумно загомоніла землянка.
– А тепер вийдіть, дітки, на годинку – на самоті хочу Богові рахунок здати.
Виходячи з останніми, бачу, як дід, важко зсунувшись із лежанки, став на коліна. Грудьми і руками оперся на край лежанки.
Як повернулися згодом до землянки, він лежав мертвий на долівці. Серце зупинилося під час молитви.
Поклали його на килим на лежанці, склали руки, засвітили в головах лойовий каганець. Клим уголос читав по пам'яті заупокійні молитви. Натиснулося козаків із других землянок. Холодноярці стояли понурі, пригноблено поглядаючи на те, що кілька годин тому було веселим жартівливим дідом Гармашем.
У землянці повівала сумними крилами не звичайна знайома – червона смерть у запалі боротьби, а довгими роками очікувана, неминуча, страшна біла смерть, від якої нікого не вирятує ні відвага, ні гнучкість м'язів, ні розум.
Уночі тіло діда відправили до синів у село...

До змісту Юрій Горліс-Горський ХОЛОДНИЙ ЯР