Юрій Горліс-Горський
ХОЛОДНИЙ ЯР

Восьме видання, виправлене, доповнене

Святвечір під землею

Десь за тиждень до Різдва інша наша розвідниця Ліда повернулася з Кам'янки. Розповіла, що до міста прибула з Києва група із двох десятків матросів. До них прилучили два десятки лопатівців, що служили вже у ЧК, і створили спеціальну ударну групу для боротьби з "політичним бандитизмом". Ходять обвішані бомбами і зброєю, як панцерники. Хлопці всі здоровенні. Начальник групи, москаль-матрос, ходить із собакою-вовком. Ревкомщики оповідали Лідиним знайомим, що той пес, вишколений ще німцями на фронті розвідник, допоміг матросам не одну "банду" ліквідувати. Матроси насміхаються зі страхів чекістів і міліціонерів перед Холодним Яром і обіцяють "поглянути", що то за страховидло таке. Запевняють, що виловлять "бандитів" по одному та "пачками".
За два дні до Різдва нова ударна група з'явилася на тачанках у Мельниках. Майже півсотні чоловік при шести ручних кулеметах. Як для початку досить відважно. Наказали знести на чотири вози печеного хліба, сала, яєць. Мельничани дали, що вимагали, без спротиву. Ударники нікого не зачіпали. Розпитували про "банду" в Холодному Яру, спробували завербувати кількох селян на агентів, щоб за добре винагородження доносили їм до Кам'янки відомості про "бандитів", і від'їхали, оминаючи ліс.
Щодня тепер з'являлися у Мельниках незнайомці, щось купували або продавали. Їх не зачіпали. Хлопці Галайди бачили одного такого незнайомця у лісі під Грушківкою. Простежили за ним здалека, як розглядав сліди у лісі, а потім пішов дорогою до Мотриного монастиря. Цього можна було вже притримати, та Петренко, порадившись із Чорнотою, наказав, не займаючи, пропустити до Мельників. Купивши у Мельниках меду "на кутю", переночував і наступного дня пошкандибав назад через ліс на Кам'янку, не побачивши в очі жодного "бандита", хоч за ним стежили на кожному кроці "бандитські" очі.
Був у нас привабливий план зустрінути Святвечір у хатах. Збирався на кутю до Мельників і я. Рана вже загоювалася, гарячка не турбувала, хіба кулька в боці нагадувала колькою.
Отаман план змінив. Святвечір – добра нагода для ударників пошукати у селах розпорошених по хатах лісовиків. Тож Святвечір зустрічаємо під землею. Але по-людськи. В куті землянки стояв дідух. Дід Гармаш зварив відро куті й поставив його на покуті в сіно. Як стемніло, помолилися, заколядували. Дід наділив усіх кутею, приговорюючи чигиринські святвечірні побажання. Потім взялися за вечерю – смажену картоплю з кусниками сала. Наші харчові запаси посту не передбачали. Зрештою, дід архієрейським тоном "розгрішив", хоч сам не їв куліш ні на обід, ні на вечерю.
– Ви ще молоді – вам Бог простить. А я можу день самою кутею прожити.
По вечері нікому не хотілося спати. Ходили і попід землею, і над землею "в гості" із землянки в землянку, колядували, оповідали один одному, як коли хто Святвечір проводив. Бурлаки обмінювалися з чигиринцями оповіданнями про різдвяні звичаї у себе вдома. В кожному із тих твердих сердець, захованих у панцир суворих звичаїв лісу і боротьби, ожили того вечора спогади про теплий родинний кут, про близьких, які, сидячи десь за святвечірнім столом, згадують синів і братів, що зарилися під землю в Холодноярському лісі.
Ударники таки заскочили на хутори. Оглянувши кільканадцять хат, поїхали через Мельники на Медведівку. Петренко махнув рукою.
– Хай роззухвалюються, – кинув Петренко, вислухавши зв'язкового. – Попадуть ще нам буденного дня.
Опівночі вбіг у землянку захеканий вартовий:
– Вовки!
– Що-що?! – посипалося з лежанки.
– Вовки! Із півтора десятка, та голодні, – просто на нас полізли.
Ніби для ілюстрації, крізь відчинені двері донеслося з лісу довге понуре виття.
– Я одному по зубах прикладом дав, – кричав зверху Дайош, що був другим вартовим, – хотів, свиня, на груди скочити!
Вартові пам'ятали наказ не стріляти в жодному випадку.
При наближенні ворога треба тихо сповістити землянки. А стріляючи по вовках, не тільки б свій табір сполошили, а й інші табори, що могли почути постріли.
Дід взяв свою рушницю.
– Давно сірих братчиків у нашому лісі не було. Мабуть, із Чорного або ще здальша забігли. А шапки та рукавиці – добрячі з їхньої шкури.
– Підождіть, діду, – одізвався Петренко, – стріляти не будем. Повиють та й побіжать далі, а робити переполох на цілий ліс із-за дурного вовка – годі...
За хвилину прибігли охоронці стайні.
– Вовки! На рушниці лізуть.
Петренко послав підземним ходом козака до Василенка, щоб забрав обидві стійки з протилежного боку в проходи до землянок. Поки сірі вовки витимуть на нашому терені, самі будуть нас сторожити від наближення "червоних вовків".
Непрошені гості завили вже у кущах поблизу землянок.
Взявши про всяк випадок карабінки, виходимо з Петренком і Андрієм на сходинки проходу, не показуючись над землею. Вартових послали до землянки.
Поміж кущами поблискували вогники вовчих очей, що повільно посувалися до підземної стайні. Зачули сірі коней. Зачули й коні ворога, тривожно заіржали. Глухе іржання з-під землі підбадьорило чотириногих "партизанів": жадібно завивши, тіні і вогники посунули скоріше, голосно ляскаючи щелепами. Якийсь, видно, старий вовчило виткнувся на видну нам галявину між кущами біля першого проходу до стайні і, голосно ляскаючи зубами, витягнувши хвіст, потягнувся до проходу. А кілька тіней розсілися півколом на снігу. Біля інших проходів теж чулося виття і ляскання щелеп. Хоч двері до стайні були замкнені зсередини, Андрій про всяк випадок посилає козаків попід землею до стайні. Повертаємося в землянку. Якийсь "філософ", лежачи на лежанці, повчає товариша, що збирався йти до стайні:
– Як буде добиватися, то ти двері відхили. Вовк завжди хвостом наперед лізе, а ти його за хвіст дверима й припнеш.
– Атож, – одізвався дід, – припни, Петре, припни. Господарство – хвалити Господа, а ми навіть поганого рябка на припоні не маємо...
– І де вони у чорта взялися саме на Різдво? – клопотався хтось із кіннотників.
Дід підкинув до печі дров, щоб нагріти вихолоджену землянку.
– Де-де взялися! Як будемо отут сало підсмажувати та запахи пускати, так не тільки вовки з цілого світа збіжаться, а й леви із Галандії прибіжать.
– Отого б, діду, упіймати та коло хліва припняти! – одізвався хтось із кола.
– Припняти! Дурню! Та ти знаєш, що таке лев? Лев цілого бика на один раз ковтає. А тобою тільки перекусив би, як пес мухою.
Прийшов козак зі стайні, сказав, що вовки вперто добиваються до дверей, в одному місці дряпають землю над стайнею.
Петренко закомандував атаку. Чоловік двадцять, вискочивши із землянок із гулюканням і свистами, відігнали вовків від стайні. Відскочивши в кущі, сірі завели пекельний концерт.
Чорнота, лежачи, приклав до рота руки й протяжно завив, як справжній вовк. Зіскочивши раптово з лежанки, ляпнув себе рукою по чолі.
– Добра думка! Отамане! Наше вороняче крякання забагато хлопців у хатах знають. Можуть і ударники довідатися. Робимо нове гасло!
Приклав до уст руки:
– А-у-у-у-у!.. Ну, ти, – кивнув до одного кіннотника, – вий!
Козак приклав руки:
– А-у-у-у-у!
– Тепер ти!
– А-у-у-у-у!
Завив третій, десятий... Одні вили краще, інші гірше, та усіма "диригент" був незадоволений. Найгірше йшла наука мельничанинові Климові, що мав добрий тенор і співав колись у церковному хорі.
Чорнота дратувався.
– Ну, ще раз!
– А-а-а-а-у!
– Та не "а-а-а-у!", дурню чортів! Так улітку лінивий пес позіхає, а не вовк зимою виє! А-у-у-у-у!
– А-а-у-у!
– Погано!
– Що ж ти, Климе, – встряв у науку дід, – у церкві "іже херувими" хіба так виводив, а дурного вовка не втнеш...
Клим відсапнув.
– У церкві, діду, інша справа. Там високо – резонанс іде... А тут що? Руку підніс, і вже стеля – немає де голосу розгулятися.
– А ти, сучий сину, хотів би у церкві вовком завити, щоб розананс попід купол гуляв?!
– Не перешкоджайте, діду, – перебив Андрій, – ну ти... ти... ти...
– А-у-у-у! А-а-у-у-у!
– Не годиться! Ось слухайте добре, як треба вити!
Розчахнув навстіж двері. Вовки завили і соло, і гуртом.
– Чуєте?! Зрозумійте ж, що вовк виє не того, що нічого йому робити! Мороз за хвіст тисне, жерти хочеться! Усе те в голос вкладає. Ну, Климе!
– А-а-у-у-у!
– Щоб ти луснув! Та слухай же, як той виє!
Дід не витерпів.
– А ти б, Андрію, скочив та впіймав їм одного, може, скоріше переймуть від нього, ніж від тебе.
Землянка вибухнула реготом. Чорнота захвилювався.
– Ну, чого іржете? Діду! Будете перешкоджати – нажену до другої землянки. Ну, починаємо. Давай ти, Юрку.
Прикладаю до рота руки.
– А-у-у-у-у!
– Добре. Тільки жадібності, жадібності більше у голос вкладай! Бо ж так і дурний баран не повірить, що то голодний вовк виє. Ну – давай ти! Ти! Ану всі разом!
– А-у-у-у-у!
– Та перестаньте там вити або хоч двері замкніть, – кричав вартовий із проходу, – ті чорти знову підлазять, думають, мабуть, що їхні брати вже коні деруть!
Вовки знову наблизилися до стайні. Троє вовків ляскали зубами за кільканадцять кроків від вартових у проході. Голод – не мама... Але ж бо й спати вже пора. Треба якось позбутися сірих приятелів. Дід розділив жмути соломи з дідуха, запалили сухі соснові гіляки з долівки і цілою землянкою пішли в наступ. Гнали сірих братчиків далеко в ліс, аж перестали оглядатися і побігли геть.
Наступного дня довідалися, що вовки під ранок роздерли на хуторі пса і теличку. Дід запевняє, що цієї ночі знову прийдуть до нас у гостину. Про всяк випадок Петренко сповістив інші табори, що як буде вночі стрілянина, то по вовках. Як щось справді трапиться – кинуть дві бомби.
Ударники вночі в Мельники не верталися, поїхали з Медведівки на Головківку. У Медведівці піймали двох хлопців зі зброєю. Забрали до Кам'янки.
Удень Андрій ходив по землянках і вчив хлопців вити. Увечері сірі гості з'явилися коло табору скоріше, ніж ми сподівалися. Прийшли з іншого боку, від яру, і, повивши з півгодини, полізли гуртом до стайні. Та їм не пощастило. Зранку шість вовчих шкір сушилося на морозі, розтягнуті на кущах. А біля затягнутого у яр вовчого стерва застрелили Чорнота з Бугаєм наступної ночі ще й три лисиці.
Вовки до табору більше не приходили – давали про себе знати на хуторах.
На третій день Різдва була завірюха. Ранком хлопці з 2-ї сотні почули сім револьверних пострілів. Семен Чучупака пішов із козаками розвідати, що сталося. На лісовій доріжці, котра вела на Мельничанські хутори, побачили вовків, що жирували біля трупа. Відігнали їх. По рештках одежі розпізнали незнайомця, що приходив перед Різдвом купувати мед у Мельниках. Мав при собі мішок із бляшаними баньками і пачку різних грошей. Документи годі було перечитати, бо розкисли від крові. Біля розшарпаного тіла лежав наган із вистріляними набоями, були й запасні набої, що не мав їх уже часу закласти. Один вовк був убитий пострілом просто в пащеку, двоє, утікаючи, лишили за собою кривавий слід...
Ударники мали відважного розвідника, та відважними були й непрошені холодноярські "контррозвідники". Між банкнотами царськими, совєтськими, українськими гривнями мав незнайомець нотатки на сірому папері, які у випадку затримання його повстанцями мали б доводити, що він звичайний собі спекулянт сіллю, цукром, медом...
Роботу вовків чекісти спишуть, звичайно, на наш рахунок. Ми б ще були не спішили, подавали б якийсь час із Мельників через "незнайомих" до Кам'янки відомості, підтасовані у вигідному для нас характері, але... сірі не підлягали інструкціям Петренка.
Візити незнайомців до Мельників припинилися. Ударна група з'явилася ще раз і, поїздивши попід лісом цілий день, більше не показувалася. Ліда побувала в Кам'янці й оповідала, що ударників там нема вже кілька днів, куди зникнули – ніхто не знає.
Наступного тижня мороз відступив. Коротка відлига помережила ліс, кинувши на білий килим снігу великі плями голої землі. Вовки з нашого лісу щезли, побігли десь у другий. Можна ходити по лісі не залишаючи сліду. Стало спокійніше.

До змісту Юрій Горліс-Горський ХОЛОДНИЙ ЯР