Юрій Горліс-Горський
ХОЛОДНИЙ ЯР

Восьме видання, виправлене, доповнене

Січа в Івангороді

За півгодини прощалися з господарями в полі. Наші дороги розходилися. Ключ від хати я забрав, щоб, заскочивши вночі з кіннотою, вивезти до лісу тіла забитих.
Межами й путівцями йдемо до села, куди вчора прийшла невідома червона частина. Залишаюся на хутірці, Оля йде в село сама. Вернулася за годину.
– Два полки з гарматами. Вже виступають. Йдуть на врангелівський фронт.
– Хай ідуть. Будемо вже одного зайця пильнувати. Ходімо, Олю...
Відшукали своїх ще завидна у селі під лісом, убік від попереднього напрямку. У штабі був Кваша, що приготував уже чотири сотні повстанців. Ще до нашого приходу штаб одержав повідомлення, що червона бригада сьогодні перейшла з Бондурової до Ставидел. Червоні завзято розшукують наш слід, розпитують селян, куди пішла "банда Марусі"?
Катрина вишнева спідниця на чолі загону своє діло робила.
Доповідаю отаманам про наслідки розвідки. Червона бригада – до півтори тисячі солдатів. Кіннотників при в'їзді їх до Бондурової я нарахував сімдесят шість. Ще декілька могло бути в роз'їздах. Кіннота досить добра. Прилучені до бригади фронтовики, переважно москалі, перемучені й апатичні. Решта складу – "інтернаціонал". Найбільше китайців, а "косоокий" жовтий вояк – і добрий, і невартісний. Під вмілою командою – стійкий, смерті не боїться: холера з чумою, повінь і голод на батьківщині зробили його фаталістом. Але, залишений на власну голову, – китаєць часто впадає в паніку.
Новий командир бригади – москаль, колишній царський офіцер, безперечно, першокласний командир. Воєнком, як звичайно, жидок; ад'ютант – молоденький кацапчук із червоної школи.
Висновок один: маючи понад тисячу чоловік, можна сміливо нападати на бригаду. Коли б тільки обставини сприятливі...
Повернулися розвідники і повідомили, що червоні пополудні почухрали із Ставидел у напрямку Бовтишки.
Увечері прийшов до Кваші зв'язковий з Івангорода. Червоні стали там на ночівлю. Питають про "банду Марусі".
Дуже добре. Івангород – недалеко від лісу. У Кваші багато івангородців. Село знають як свої пальці. Орієнтується там і Отаманенко. Та й нам село знайоме. До того ж в Івангороді і в сусідній Бовтишці в разі потреби знайдеться не одна сотня рушниць на допомогу.
Переходимо у ліс, верст за три від Івангорода. Наскочити на червоних плануємо перед тим, як зійде місяць, – опівночі, а закінчити операцію при його світлі. Піші оточать село, замкнуть дороги і зручні виходи, а кіннота балкою вскочить у село і, спішившись, перекриє вулиці, щоб не дати червоним зібратися і приготуватися до бою. Треба ліквідувати штаб раніше, ніж він, попереджений пострілами застав, опанує ситуацію. Тоді можна зачекати на піхоту і спільно взятися за працю.
Кваша, Василенко, Отаманенко, Галайда і Хоменко повели піші групи. Петренко і я поїхали з кіннотою. Поруч на коні – івангородець. Він розпитував зв'язкового про розташування бригади і місце постою штабу.
Головне, щоб застави на дорогах не помітили піших груп, поки кіннота з балки вскочить у село. Скачемо мовчки, розбиваючись на вулицях на групи. Тачанки з кулеметами не відстають.
Тишу порушував лише стукіт копит і храп коней.
Ляснули постріли варти коло гармат на площі, відгукнулися пострілами інші вартові – та було вже пізно. Чорнолісці, спішившись, обсадили перехрестя. Червоноармійців, що напіводягнені вибігали на вулицю, привітали кулемети з тачанок.
Холодноярська кіннота під моїм із Чорнотою командуванням, зіскочивши з коней, оточила штаб. Китаєць-вартовий лежав біля воріт: дістав від Андрія шаблею по голові раніше, ніж встиг вдруге наладувати рушницю.
Штаб займав половину великої мурованої хати. У вікнах блимнуло світло лампи. Хтось, накинувши шинелю, вибіг із револьвером у руці на поріг і впав, прошитий кількома кулями. Підбігши, впізнаю вусатого комбрига.
Початок добрий. Тепер головне – не дати опам'ятатися: несподіванка в бою нищить ворога.
З козаками вриваюся досередини. У сінях, із темного кута за дверима, залящала низка пострілів із малокаліберного автоматичного револьвера. Щось штовхнуло мене у бік – може, куля? Обернувшись, пускаю в куток кілька "дум-дум" з "Кольта". Хтось впав, навалившись вагою на двері. У хаті в темряві дзвеніла стрілянина, лунали крики. Нарешті козак засвітив лампу. Бачу шість трупів: п'ять штабівців і один холодноярець. Двоє козаків поранені. Один у хаті, другий дістав кулю в плече у сінях.
Краще було кілька бомб вкинути – тоді б ніхто з наших не постраждав.
За хвилину усвідомлюю, що поранених троє: у мене під одягом біжить теплий струмочок. Розстібнувши ґудзик, вмочую, як Хома невірний, пальці в цей струмочок. Пальці червоні. А під легенями запекло і замарудило.
Оповідаю коротко Андрієві, що зайшов якраз до хати. Він бере лампу і присвічує в сінях. За дверима лежав мертвий ад'ютант. Коло нього поблискував на землі мініатюрний "дамський" "Браунінг". Андрій підняв ту цяцьку і, підкинувши зневажливо на руці, впхав мені у кишеню.
– Не мав чорт чим стріляти! Ну та твоє щастя. Якби почастував був тебе з "Нагана", то на чотирьох тепер ходив би.
Маленька кулька, пробивши широкий шкіряний пояс і дублений кожух, не мала вже, видно, сили.
Між вбитими був і лікар. На столі лежала його торба з медикаментами. Перев'язувати маленьку дірку в боці не було потреби. Змастивши йодом, Андрій прикріпив на ній марлю пасками клейкого пластиру.
У голові трохи макітрилося. Та не було часу звертати на це поранення багато уваги – у селі лопотіла стрілянина. Бій продовжувався дві години. І близько чотирьохсот трупів вкрили вулиці. Багато червних під покровом ночі повтікали. Найбільше нас злостило, що вискочила городами на поля майже вся червона кіннота. Гармати захопили, але гарматники втекли на конях із гарматною упряжжю. Та все-таки бригада "внутрішньої служби" була знешкоджена, принаймні на якийсь час.
У нас теж були втрати – десятеро убитих і трохи поранених. Найдорожче обійшлися нам будівлі й подвір'я, де боронилися латиші. Загинуло і троє селян, зокрема одна жінка. Постраждали корови і коні у хлівах.
На світанку наводимо у селі порядок. Трупи червоних вивезли до лісу. За побиті вікна винагородили селян речами з червоного обозу. Гармати, ще вдосвіта розібравши, закопали івангородці: одну в хліві, другу під стіжком соломи.
Вирушаємо на розшук решток бригади. Їду на тачанці, прив'язавши до неї сірого. Рана турбує не дуже, та під вечір почалася гарячка, заболіла голова.
Наступного ранку ліквідували в якомусь селі групу червоноармійців, що втекли з Івангорода. Самі китайці. Приглядаюся з тачанки, як вони, клякнувши на коліна, з філософським спокоєм підставляють голови під удар шаблі, витягуючи по-гусячому шиї. Брала злість на тих покірних долі жовтих лицарів червоної зорі, що смерті не боялися, але, заскочені несподівано на відпочинку в селі, піддалися без жодного пострілу.
Крутимося за залізницею ще три дні. Рано підходимо до Бондурової з іншого боку, ніж кілька днів тому виступили з неї. Ще верст за три до села відпросився у Чорноти поїхати наперед кіннотник Микола Гуцуляк – галичанин, товариш Йосипа Оробка, що загинув весною під Капітанівським лісом. Хотів "захопити" кузню і перекувати коня, поки рушимо далі, бо в Бондуровій затримуватися довго не збиралися. А оскільки було відомо, що в Бондуровій ворога нема, пустив його Андрій не вагаючись.
Наближаємося кроком до села. Раптом в селі затріскотіла стрілянина. Вперед поскакав роз'їзд чорнолісців. Повернувшись, повідомляє, що в Бондуровій повно будьонівців. Тим часом із села виткнулася ворожа кіннота. Побачивши нас, почала розсипатися в лаву.
Розгортаємося і ми. Зіскочивши з підвід, побігли в лаву піші холодноярці. Тачанки, обернувшись, дали вогню з кулеметів. Червона кіннота, якої було із три сотні, побачивши, що непереливки, показала хвости. Вриваємося за нею в село і женемо по кам'янській дорозі.
Вернувшись до села, довідуємося про долю Гуцуляка.
Він підковував коня в кузні на бічній вулиці, а до села в цей час риссю вскочив із кам'янської дороги полк будьонівців. Гуцуляк – на коня і через городи до лісу. Будьонівці кинулися доганяти. Під лісом убили коня, а самого Гуцуляка, здається, поранили в ногу. Заліг за коня і почав (а стрілець він був вправний!) валити будьонівців одного за одним, аж поки ті, заскочивши ззаду, посікли його шаблями. Гуцуляк убив сімох будьонівців. Їхні тіла у поспіху будьонівці навіть не забрали. Доручаємо селянам поховати Гуцуляка, самі рушаємо далі.
Я почував себе все гірше – рана почала гноїтися, гарячка не спадала, ломило все тіло. У Ставидлах заїжджаю до лікарні – чи не можна витягнути кульку?
Лікар кліпає очима.
– Як же можна наосліп лізти, це ж не нога або рука. Треба рентген.
Злий на "дамську" кульку, лізу назад на тачанку. Невелика, мовляв, пані, зачекаєш на кращі часи.
Занедужав і мій сірий, якого я не міг уже сам доглянути. Господар на одній стоянці занадто щедро всипав йому ячменю, невчасно напоїв, і тепер сірий сумно волочив спухлими задніми ногами.
У Ставидлах заночували. Ввечері Чорнота взяв у мене ключ від хати на хуторі і вивіз до лісу трупи Сендера і його бандюг. Яму їм викопали сексоти зі Ставидел, прізвища яких я виявив у портфелі Сендера. Не сподіваючись, що вони вже виявлені, з села не втекли, ба навіть цікавилися нашими справами, розмовляли з повстанцями, аж поки не зв'язали їм рук. Звичайно, й вони лягли у вириту яму разом із Сендером і його поплічниками.
Довідуємося, що міліція, переконавшись того ранку, що Сендер зник, і, підозрюючи, що його могли захопити на хуторі партизани, втекла зі Ставидел ще перед приходом червоної бригади із Бондурової.
У Ставидлах радимося, що робити далі. Цікаво було, звідкіля знову взялися в наших краях будьонівці – частини 1-ї Кінної армії перейшли ніби вже на врангелівський фронт. Порадившись, вирішили, що "загін Марусі" має на якийсь час зникнути.
Попівночі Хмара повів своїх до Чорного лісу, а ми рушили до Холодного Яру. Оля залишилася в Ставидлах, щоб ранком піти в далеку розвідку на Херсонщину, послухати, що в світі діється, і вернутися до Холодного Яру за тиждень-півтора.

До змісту Юрій Горліс-Горський ХОЛОДНИЙ ЯР