Юрій Горліс-Горський
ХОЛОДНИЙ ЯР

Восьме видання, виправлене, доповнене

Таємниця Ольги Кравченко

Після вечері господиня постелила нам на ліжку під теплою грубою у другій кімнаті. Господарям ми сказали, щоб коли хто стукав уночі, не відмикали дверей, не попередивши нас. Вікна у нашій кімнаті були щільно закриті ізсередини віконницями. Поклавши під подушку револьвери і гранату, роззуваюся, скидаю жіночий одяг та ліф із клоччям і сідаю під грубку грітися.
Оля перетирала свій "Браунінг". Скінчивши, поклала його на столик і задумалася, втопивши погляд у вогнику каганця.
Я замилувався нею. Вона була в цю хвилину надзвичайно гарна. Мала хвилясте чорне волосся, тонкі чорні брови і ясні блакитні очі, що у півтемряві видавалися темними і глибокими. По чолі перебігали тіні якоїсь упертої нерадісної думки.
Перериваю їй задуму:
– Над чим, Олю, замислилася?
Якийсь час не змінювала пози. Потім повільно повернула до мене обличчя.
– Гадаю, як там тепер нашим хлопцям у землянках у Холодному Яру.
– Неправда, Олю. Міркуєш над чимось прикрим для тебе. Покинь. Іди до мене, я тобі казочку оповім.
Сумно усміхнулася.
– Добре. Я люблю слухати казочки.
Роззувшись, лягла на ліжко і поклала голову мені на коліна.
– Ну оповідай. Тільки цікаву.
– Що ж тобі оповісти? Ну то слухай. В одному царстві, в одному государстві, яким неправдою і підступом заволодів сусідній цар, ріс дрімучий ліс. У тому лісі до величезних дерев був прикутий важкими ланцюгами страшний звір. Слуги завойовника-царя знущалися, пекли йому тіло розпаленим залізом, насміхалися з нього. Та звір терпів. Коли ж уривався йому терпець, він грізно ричав і потрясав деревами. Але міцні були ланцюги. І в тому ж лісі в глибокому підземеллі спала царівна, теж закута у важкі ланцюги. Часом вона ворушилася у своєму віковому сні, й тоді тріщали на ній ланцюги, тряслася земля, а звір піднімався і кидався на ворогів. Та вірні слуги завойовника не дрімали і накидали на них ще міцніші окови, бо віщуни сказали тому цареві, що як царівна встане, то вирветься на волю звір й розіб'є його трон. І цар посилав все нових ковалів та вояків. Та однієї весни...
Оля по-дитячому капризно скривила уста.
– Знаю цю казку. Тієї весни я вже була велика...
– Ну то я розкажу тобі другу. У тому самому царстві, у тому ж лісі жив лісник. І було в нього багато-багато синів й одна-єдина дочка. Всі брати дуже любили свою сестричку, але вона часом чогось нудьгувала, ховалася від них у ліс і там плакала. Один із братів, що любив її, може, найбільше, болів душею, коли бачив її задуману, заплакану, і хотів, щоб...
– Він звався Юрко. Знаю й цю казку. Ти не умієш оповідати правдивих дурненьких казочок, які присипляють душу. Мовчи краще. Я хочу трішки подумати.
Заклавши руки за голову і прижмуривши очі, Оля замислилася. Сперши голову на стіну, я сам занурився у невеселі спогади з недавнього минулого.
За якийсь час відганяю їх і, нахилившись, пригортаю Олю до себе. Вона відкрила очі, якось здивовано глянула на мене і знову примружила їх. Моя рука відчувала биття її серця. На моїх колінах лежав бойовий товариш... Та... ті пухкенькі свіжі уста так приваблювали до себе! Повільно нахиляю до них свої. Оля злякано вихопила з-під голови руку і відгородилася.
– Не треба. Не можна...
Це не було "не можна", яким дівчата часом продовжують собі приємність очікування поцілунку. В її голосі було щось, що примусило мене відразу ж залишити свій намір і винувато поцілувати їй пальці.
Обличчя її скривив здушений біль. Здвигнувши брови, намагалася перемогти спазми в горлі. Та дві зрадливі сльозинки таки викотилися з-під вій.
Тепло пригортаю її.
– Олю, рідна, що тебе мучить? Поділися зі мною... Тобі буде легше...
Оля гірко усміхнулася й довірливо присунула голову до моїх грудей.
– Порадити ти мені нічого не можеш, але я тобі скажу, чому мені тяжко. Нікому я ще цього не говорила. Але ти краще, як хто інший, зрозумієш мене, бо... ми з тобою товариші по нещастю. Я знаю, що ти в нашому суді перший підписав смертний вирок дівчині, яку любив, може, понад своє життя. Вона, розгубившись від горя, зрадила нашій справі, думаючи, що вирятує цим тебе від смерті. Тобі було важко, боляче, але пам'ять про неї назавжди зостанеться в твоїй душі святою. А в мене... А я...
Голос її затремтів. Напружившись усім тілом, вона перемогла ридання.
Заспокоївшись, взяла мою руку і притиснула її до свого обличчя.
– Ви всі думаєте, що я дівчина... Чотири роки тому, сімнадцятилітньою гімназисткою, я закохалася у кавалерійського офіцера й одружилася з ним. Він був такий елегантний, мав багатих батьків у Петербурзі. Знаєш, у цьому віці дівчата бувають такі дурненькі! Нас приваблює тоді все, що блищить, що гарне назовні. Та скоро виявилося, що наше подружжя не може бути щасливим. Я змалку вихована в національному дусі, батько мій сидів у царських тюрмах за українську підпільну працю, я любила свій народ, мову, звичаї. А він був москаль і сміявся з того, що для мене було найдорожчим. Крім того, він любив широке життя, пиячив, грав у карти. Та я все-таки ще любила його, думала, що вплину на нього.
Потім прийшла революція. Грошей із Петербурга не стало. У моєї матері був у степу невеличкий маєток, і ми жили в Єлисаветграді на те, що вона нам присилала.
Коли захопив владу Скоропадський, мій чоловік пішов на службу у каральний загін, що складався з москалів-офіцерів. Знущався із селян за знищені під час революції панські маєтки. За часів Директорії та приходу большевиків він переховувався в нас у селі. Коли ж большевики виганяли денікінців – залишився в Україні і пішов на службу в ЧК. Скоро висунувся там на високе становище і заслужив повне довір'я – навіть коли виявилося, що він служив у Денікіна, йому пробачили. Він вів справи і брав участь у розстрілах людей, за яких я боліла душею. Приходив додому перед ранком, скидав скривавлений одяг і цинічно оповідав мені про свою роботу. Я зненавиділа його. Хотіла покинути, та він пригрозив, що тоді розстріляє мене і мою матір.
Іноді збиралися у нас його товариші-чекісти, пиячили, розривали душу своїми розмовами.
Якось я трохи захворіла, та не надала цьому значення. Минулося. Вже й забула. Та одного разу зустрілася з дівчиною, що служила у ЧК машиністкою. Вона оповіла мені огидні подробиці з "роботи" ЧК. Гарних жінок та дівчат, перед тим як розстрілювали, використовували старші чекісти у своїх кабінетах, обіцяючи їм за те життя. Якось розстріляли дуже гарну молоду артистку, що ніби служила колись у денікінській контррозвідці. Перед смертю вона побувала у кабінеті начальника ЧК та інших чекістів. Усі, що дурили її обіцянками подарувати життя, дістали від неї в подарунок хворобу...
Згодом начальник заразив цю дівчину, що оповідала мені. Сказала мені теж, що і мій чоловік брав до себе ту артистку... Спитала про моє здоров'я... Пригадала я собі ту хворобу, і серце моє захололо. Не пам'ятала вже, як і додому дійшла. Пішла наступного дня до лікаря. Каже: "Гражданочка! Треба лікуватися. Ви хворі на... на..."
Горло їй знову здушили спазми. По моїй руці побігли її гарячі сльози. Повернувшись, сховала лице на моїх грудях і дала сльозам волю.
– Юрасю... братику... пожалій свою маленьку сестричку...
Пекуча лють на того, хто зламав життя цієї незвичайної дівчини, до болю стиснула мені груди. Пестощами став заспокоювати її. Через якийсь час знову поклала мені голову на коліна.
– Я хотіла покінчити із собою. А потім подумала: чому я маю відібрати життя собі?! Краще я відберу життя у нього і його товаришів...
Роздобула скляночку стрихніну й одного разу, як прийшли до нас пиячити його приятелі-чекісти, перед тим як подавати на стіл, – насипала в кухні отрути до страви та в пляшки з горілкою.
Вони припрошували і мене випити чарочку, та я казала, що побіжу ще до сусідки за квашеними огірками, а поки вернуся – хай частуються самі. Ще перед тим я непомітно взяла його "Браунінг", оцей самий, що досі мені вірно служить.
Було вже темно. Вибігла надвір і пішла в глуху ніч, сама не знаючи куди.
Згодом, вже у Степовій дивізії, довідалася від єлисаветградських людей, що шестеро з тих, кого я "почастувала", в тому числі і мій чоловік, того ж таки вечора поздихали. Якимось дивом залишився живим один із гостей...
Оля якось винувато глянула на мене і закрила очі рукою. Одвівши лагідно ту руку, поцілував її ще вогкі від сліз очі.
– Нічого, Олю. Заспокойся. Все буде добре. Тепер слухай, що я тобі скажу. Ти за короткий час зробила для нашої справи багато. Більше, ніж кожний із нас. У штабі є захоплені у большевиків золото, валюта, що їх чекісти у "буржуїв" позбирали. Ми тобі дамо достатню суму і переправимо за кордон. Там вилікуєшся.
Оля похитала головою.
– Ні, Юрію. Боротьби я не покину. Якщо ми невдовзі не переможемо, то я, напевно, в ній загину. Я не шукаю смерті. Я хочу жити і бути здоровою. Але... я винна. Коли інші боролися за Україну, я була товаришем ворога. Знаючи, що тут борються і гинуть у боротьбі, я не могла б жити спокійно за кордоном і турбуватися тільки про своє здоров'я.
– Але ми тебе примусимо. Ти не можеш не послухати наказу штабу.
– Не послухаю. Виставити мене зі своїх рядів можете тільки тоді, як перестанете мені вірити. Але тоді мусили б мене вбити. А ви мені вірите. І я тут потрібна... Покинемо цю розмову... Давай краще будемо спати. Вже пізно.

До змісту Юрій Горліс-Горський ХОЛОДНИЙ ЯР