Юрій Горліс-Горський
ХОЛОДНИЙ ЯР

Восьме видання, виправлене, доповнене

"Панна Юрія" має успіх

У Баландиному затримуємося. Близько полудня довідуємося, що в околиці Ротмістрівки прийшла сильна червона частина, яка "викорінює бандитизм" і насаджує "совєтскую власть" у селах.
Оля поїхала в розвідку. Повернулася вночі. Червона частина була наша "стара знайома" – бригада внутрішньої служби, яку ми нещодавно побили на Черкащині. До неї прилучили ще частину, розбиту на польському фронті, і збільшили кінноту.
Про нашу гостину у Вербівці червоні вже знають. У Олі склалося враження, що нас планують "ліквідувати".
Раненько виступаємо ближче до бригади. Затримуємося у Лозанівці. Вночі знову змінюємо місце.
Наступного дня впіймали шпигуна червоних. На допиті зізнався, що планують напасти на нас вночі. Стоять у Ташлику.
Бригада переважала нас числом, мала дві гармати. Вступати у відвертий бій з нею не було сенсу. В такому бою можна перемогти, але не знищити. Тієї самої думки був, напевно, і штаб червоних.
Три дні водимо, "вимацуючи" і обдурюючи один одного напрямками руху. Наш об'єднаний штаб вирішив, що треба противника зачепити, а потім трохи поводити за собою, щоб змучити і дезорієнтувати.
На світанку міцні роз'їзди чорнолісців обстріляли ворожі застави під селом, де ночувала червона бригада. Згодом піші холодноярці, залишивши за горбом підводи, рушили лавами до села. Побачивши широку лаву червоних, що виступила назустріч, сіли на підводи і поїхали. Кілька гранат, пущених ворожими гарматами наздогін, не зробили ніякої шкоди.
Час від часу кінні стежі дражнили москалів стріляниною. Сім десятків червоних кіннотників намагалися доганяти, але далеко від своїх відриватися не хотіли. По кількох верстах наша піхота дала під селом легенький бій і поїхала далі. Червоні не відставали. Набравши у селах підвод, ворожа піхота вже їхала. Наздогнавши, йшли лавою, потім знову сідали на підводи.
Ночували в сусідніх селах.
Звечора ми не затримували подорожніх, що їхали або йшли через наше село в напрямку противника, а близько півночі виступили вбік від попереднього напрямку. А червоні, обійшовши полями село, де ми були увечері, повели на нього "сліпий" наступ. Вранці наші роз'їзди показали їм новий напрямок. Ті знову кинулися доганяти...
Крутили ми червоною бригадою, як циган сонцем, ще три доби, аж поки, змінивши ще раз напрямок, привели її під знайомі ліси. Ми заночували в Бондуровій, – червоні – в Баландиному. Петренко послав зв'язкового до Кваші, щоб "змобілізував" 3-й курінь.
Увечері вирішуємо накрити червону бригаду десь поблизу Івангорода – Бовтишки, але ще треба добре з'ясувати її теперішню кількісну та якісну вартість. Оля – добра розвідниця, але ж вона – дівчина... Краще, якби поглянув на противника власним оком хтось зі старшин. Засвербів у мене чортик бажання перчених пригод. Кажу отаману, що залишуся завтра в Бондуровій з Олею і все з'ясую. Чорнота запротестував – не хотів втратити побратима. Петренко теж не погоджувався.
– Ти мені можеш бути потрібним. Залишиться хтось інший...
– Таж мені найлегше це зробити і не попастися.
– Чому?
– Бо перевдягнуся за дівчину.
Отамани засміялися. Хмара, глянувши на мої тоді ще "рожеві щічки" і уста, підтримав мене. Погодилися й інші.
Ще задовго до світанку, в хаті симпатичної вдови, чоловік якої був повстанцем, взялися ми з Олею до роботи. Я тоді не мав ще великого клопоту зі щетиною: обшкрябав сухою бритвою те, що гордо називав вусами, і міг добрий тиждень не признаватися до чоловічого роду. Одягаюся, як і Оля, в звичайний одяг місцевої дівчини-селянки. Високі мисливські чоботи і сині кавалерійські штани прикрила рясна малинова спідниця. Запхавши у запасний Олин ліф солідну порцію клоччя, змінив свої груди на зовсім пристойні дівочі перса. Між ними зачепилася гачком ручна граната "Мільса", а все разом прикрила вдовина байкова блузка. Поверх – дівоча свитка із сукна, на голову – старенька хустина. Під нею Оля скомбінувала з мого волосся кучерики, що кокетливо вибивалися назовні. Пробую, чи зручно витягати крізь прорізані кишені свитки і прорізи по боках спідниці два крупнокаліберні "Кольти", що спочивали в кишенях штанів. Грубі кулі в револьверах були легко розпиляні напильником на кінцях. Як така саморобна "дум-дум" попаде в голову, то залишає від неї одні спогади – не треба вдруге стріляти, а це в непевних обставинах важливо.
Удосвіта наші виступили з села. Близько дев'ятої в'їхала до Бондурової червона кіннота...
Лузаючи смажене гарбузове насіння, стою біля воріт із маленькою дівчинкою на руках і приглядаюся. Коні й вершники були не останньої бойової вартості.
Із десяток кіннотників спішується біля наших воріт. Розпитують, чи багато "бандітов" ночувало та куди пішли. Якийсь донець із зухвало закрученим чубом підходить і голубить дитину на моїх руках.
– Нєужто твая? – питає.
Сором'язливо опускаю очі.
– Ні... Сестри замужньої.
– А ти нєзамужняя?
– Ні...
Рука червоноармійця зсувається з дитини і затримується на одній півкулі напханого ліфа. Легко щипає за клоччя...
Певно, засмакувало. Показує розмасленими очима на хату:
– Тут живьош?
– Ні. На другому кінці. Тут сестра...
– Так ти ета... Ми, кажетса, будєм здєсь начєвать, в Камянку за патронамі с абоза паєдут... Так ти ета... Начуй у сєстри... У нєйо муж єсть?
– Нема. Помер.
– Єщьо лучше! Я с таваріщєм пріду вєчєрам. Харашо?
– Добре, – сором'язливо витискаю із себе.
– Ти мнє панравілась. Нє бойся, женюсь на тєбє. Єй-богу, женюсь. У нас на Дону харашо жить – нє то што тут. Землі дастатачна.
Донець іде до коня і, покопирсавшись у кобурі біля сідла, приносить мені "завдаток": пару білих шовкових панчох і пару високих, по лікоть, білих бальних рукавичок.
З Олею й господинею, що стояли на городі, загравали через пліт інші кіннотники. Полегшено зітхаю, почувши команду сідати на коні. Боявся, щоб моєму кавалерові не забагнулося щипнути десь нижче, бо міг ущипнути за... "Кольт".
Недовго довелося чекати і піхоту. В'їхала у село на підводах. Одягнені в селянські кожухи, мордаті червоноармійці "внутрішньої служби" різко відрізнялися від фронтовиків із вимученими обличчями, в обшарпаному одязі. Ганяючи за нами, бригада, щоб передчасно не настроювати проти себе населення сіл не грабувала – фронтовики мусили на кожухи зачекати.
Роздивившись і порозмовлявши з піхотинцями, що стали до вдови на квартиру, вирушаємо з Олею доганяти своїх. Заставу край села обійшли балкою. Полями йдемо дорогою на Ставидла.
Коли б хто підслухав жваву розмову двох дівчат, які швидко йшли по замерзлій дорозі, то напевно здивувався би, що сперечаються вони не про те, котру який хлопець любить чи котрій який колір краще до лиця, а про те – сім чи вісім станкових кулеметів мала червона бригада.
– Олю, голубко, ти прийняла за кулемета машинку для шиття, що стояла на задньому возі.
– Ти заглядівся на білобрису кацапку, що сиділа на тому возі, й проґавив восьмого кулемета.
– Ну, не будемо сперечатися. Завтра або післязавтра вночі ми ті кулемети захопимо й перерахуємо ще раз. Це, зрештою, не має жодного значення. Я готовий закластися на свою червону спідницю, що до двох кулеметів у них немає жодного набою. "Кольт" у них із розсадженим дулом... А до чотирьох "Максимів" набоїв вистачить не більше як на півгодини легенького бою, поповнити ж запас вони можуть тільки у Бобринській або Знам'янці.
– Не до чотирьох "Максимів", а до п'яти. Кулеметів було вісім!
– Ну, так... Восьмий був... "Зінгер"...
Оля розкрила уста, щоб віддячити, але в цей момент за нашими плечима почувся тупіт коней. Оглядаюся, й серце тривожно здригнулося.

До змісту Юрій Горліс-Горський ХОЛОДНИЙ ЯР