Юрій Горліс-Горський
ХОЛОДНИЙ ЯР

Восьме видання, виправлене, доповнене

Соловій і Дайош

Минув день. Увечері наступного дня поїхали на Мельничанські хутори бунчужний кінної сотні Іван Соловій та козак, якому ім'я і прізвище заміняла кличка Дайош. Заліз хлопцеві у голову той будьонівський "бойовий клич", і замість "дай" – казав: "Діду! Дайош ще кулешу!", "Дайош по дрова!", "Дайош коні поїти!" Ну і прозвали його Дайош.
Він і Соловій були побратимами, нерозлучними приятелями, що один без одного – ні кроку. Відпросилися "коні провітрити". Чорнота, знаючи, що Дайош мав ніжні почуття до якоїсь молодої вдовички на хуторах, пообіцяв їм, що як до півночі не вернуться, то "провітрить" обох нагайкою. Вночі вони не повернулися. Раненько прибіг захеканий козак 2-ї сотні з повідомленням, що на Мельничанських хуторах – стрілянина. Друга сотня побігла вже на край лісу.
Петренко дає наказ виводити коні й виносити сідла, що служили за подушки. Та у цей час вартовий сповістив, що лісом біжить до табору якийсь чоловік. За кілька хвилин перед нами стояв уже Дайош – босий, в одних штанях і сорочці, без шапки. Обличчя в синцях. Одне око підбите. По щоках бігли густі сльози.
– Кінь і зброя де? Соловій де? – не запитав, а гримнув на нього Чорнота.
– Забрали червоні, пане сотнику. Ваню вбили.
Дайош заплакав, згадуючи товариша.
Андрій нахмурився.
– Дайош дергу і дві нагайки! – крикнув до козаків.
Дергу розстелили на замерзлій землі.
– Скидай штани і лягай!
Дайош розщепнув пояс, ліг і взяв руку в зуби. Два козаки стали по боках.
– Двадцять за коня, десять за карабінку, п'ять за шаблю! – кинув Чорнота. – Стривай, ти ще й револьвера і дві бомби мав? Ну то разом – ще десять!
Нагайки свиснули в повітрі.
Дайош підскакував, але мовчав.
Як скінчили, із зусиллями встав і одягнувся.
– Одну передали. Та то нічого. Як заживуть ці, попрошу в сотника ще з півсотні нагайок, бо то через мене Ваня загинув.
Андрій сказав винести для Дайош кожуха і валянки.
– Ну, оповідай, як було.
– Ну... Приїхали ми на хутір, а чортова баба слив'янки наварила, почастувала нас первачком. Перебрали ми слив'янки, ноги ковзаються, на мороз не хочеться, – вговорив я Ваню лягти спати, а кума опівночі збудить. Не роздягалися навіть – у штанях лягли. Ну, а прокинулися на світанку, коли карателі нагайками по пиках нас уже мастили. Дивлюсь, уже моя шабля на одному, карабінка – на другому. Вивели босих на подвір'я. Біля нас – чоловік із тридцять. Один каже: "За хлів та постріляти", а другий: "Ні. До товариша Лопати – на допит. Зараз довідаємося, де банда зимує". "Ого! – думаю, – діло – січка! Лопата вже вміє "допитати". А тут Ваня мене ліктем штурх, а сам правою рукою кулака в зуби одному, лівою – другому, передньому копняка і – через пліт на город. Ну, а я "своїм", хто ближче був, – куди чим попало і – через другий пліт. За хату і дайош до лісу. Щастя, що плоти по городах – конем не розженешся. Стріляли скільки хотіли, не одна куля під ногами дзенькнула, та Бог виніс. А Ваня загинув...
Дайош знову заридав. Чорнота нагнав його до землянки "відпочивати". Коні вже були осідлані. Виїхавши на просіку, пускаємо коней риссю до хуторів. По просіці назустріч шкутильгав Соловій у штанях і сорочці, розцяцькований, як і Дайош.
Андрій стримав сотню.
– Де кінь і зброя?
– Карателі забрали. І Дайош загинув.
Соловій тихо заплакав.

– Ти що, ранений? – глянув Андрій на скривавлену босу ногу.
– Ранений. У м'яке. Проскочила біля того самого місця, у яке під Капітанівським лісом був ранений. То вже у лісі я зашкутильгав, бо жили стало стягати, а до того біг як належить. Дурниця, за тиждень заживе, а от Дайош...
– Не плач, не взяв чорт твого Дайош. Скачи дальше, до землянки, – він там за тобою плаче. А як рана загоїться, одержиш свої нагайки за коня та за зброю.
Утішений Соловій пошкутильгав підстрибуючи до табору.
На хуторах не було вже й сліду карателів. Ускочили світанком, запалили три хати – згоріла і вдовиччина, – а поки вхопилися мельничани за рушниці – втекли в напрямку кам'янської дороги.
У землянці застаємо "шпиталь". Соловій лежав навзнак, підв'язавши забандажовану ногу шнурком до стелі.
Казав, що так легше – жили не тягне. Дайош ліг догори "штанями" і, уткнувши обличчя в складену свитку, постогнував. Дід ходив біля обох, утішав Дайош, що, мовляв, то нічого, навіть здорово, бо як прочухати нагайкою "штани", то кров скоріше кружляє і розум зі "штанів" до голови переносить.
Сам Дайош утішався іншим: якби, мовляв, не дістав був у "штани", то тепер не міг би спокійно лежати поруч раненого побратима.

До змісту Юрій Горліс-Горський ХОЛОДНИЙ ЯР