Юрій Горліс-Горський
ХОЛОДНИЙ ЯР

Восьме видання, виправлене, доповнене

Перше кохання кам'янського “міліціонера”

Весна входила в силу. Селяни готувалися до оранки та сівби. Всі бурлаки зосередились на Мельничанських хуторах, де найчастіше перебував і отаман.
Смерть Чучупаків, пасивність ворога, весна з її хліборобськими клопотами понизили готовість населення до збройної боротьби.
Загальне становище в Україні було невідоме.
Почастішали балачки про гасло, почувши яке має піднятися проти ворога вся Україна. Поки що бурлаки та неспокійніші місцеві хлопці нетерпляче дожидали, коли гостинно зазеленіють ліси.
Одного ранку, як сонце пригріло вже по-весняному, йду прогулятися лісом до Мотриного монастиря. Ліс відживав. Де-не-де були ще плями потемнілого снігу, оточені квітами білого рясту. З монастирського валу видно, як працюють у саду черниці. Монастир без козацьких шапок на подвір'ї видається мені якимсь дивним, блідим. Хочеться відгадати, чи скоро між цими валами знову розляжеться гамір бойового табору.
Обходжу монастир і вертаю понад мельничанською дорогою. Позаду почувся веселий гомін і гуркіт підводи. З-поміж дерев спостерігаю, що на підводі озброєні люди. На рукаві візника – червона смужка. Прилігши за горбочком, налагоджую карабінку та гранати. Коли підвода під'їхала ближче, впізнаю Чорноту. Біля нього Оробко і Соловій. За візника – Гуцуляк.
– Андрію!
– Сто чортів! Здоров!
Хлопці, зіскочивши з підводи, сердечно вітаються. Гуртом ідемо понад дорогою. Андрій якийсь час дивиться на мене спідлоба.
– Розкажи-но мені, як ви отамана проґавили, бо з того, що оповідали зв'язки, ні чорта не розібрав. Як це могло статися?
Оповідаю йому про нещасливу подію. Коли сказав про передсмертний крик отамана, Андрій, нахмурившись, зітхнув.
– Недобре віщував отаман. Поляжемо, мабуть, отут усі, а України вільної не побачимо. Оті нові борці, певно, довершать нашу справу. Нехай діється Божа воля – наше діло боротися.
– Що там, Андрію, у світі чувати?
– Підсилено гонять "товаріщі" війська на захід та на південь. З весною, певно, якась каша завариться. Полюбуйся, що вони про Холодний Яр намалювали.
Передає мені київську большевицьку газету. На першій сторінці великими літерами надруковано: "Чигиринский уезд очищен от бандитизма! Бандитское гнездо – Холодный Яр – ликвидировано. Отаман Чучупака и изменник бандит Коцур расстреляны вместе со своими штабами". Переглядаю статтю, з якої довідуюся, що Чигиринщину два роки тероризували "бандіти", які відбирали у селян хліб та худобу, вбивали бідняків і знущалися над ними. Селяни не раз виступали проти "кулаків-бандитів", але не могли дати їм ради. Нарешті червоні частини успішними операціями винищили всіх бандитів. Вдячне населення захоплено вітало всюди своїх визволителів – большевиків. У всіх селах вибрано сільради та комнезами. Совєтська влада закріплюється. Проводиться "розкулачення". Селяни з ентузіазмом виконують "развйорстку", добровільно збільшуючи завдання уряду. З червоними прапорами, з революційними піснями везуть на "пункти" хліб і продукти.
Повертаю газету.
– Добре намалювали – що й казать!
– Такого сорту звіт подало, напевно, командування тих частин, які переходили. Та повітова влада з Чигирина співає іншої. Чигиринські "товаріщі" як побачили, що починають розпукуватися бруньки на деревах, так неначе їм хто гвіздків у стільці набив. Виплакали у Києві дозвіл, щоб перебратися з Чигирина до Кам'янки, на залізницю. За якийсь тиждень буде повітовий центр у Кам'янці.
– А як же з вами буде, Андрію?
– Будемо поки що триматися, а далі побачимо, що робити. Треба тільки підсилити склад нашими хлопцями. Тому я й приїхав. Хочу довідатися, що у вас діється, та кількох хлопців ще взяти. Перед перенесенням повіту до Кам'янки маємо наказ збільшити міську міліцію. От поки тут нема що робити, бери кількох добрих хлопців із бурлаків та йди до нас за старшого міліціонера. Тебе в Кам'янці ніхто не знає.
– Як отаман відпустить, піду.
– Я з ним побалакаю. Довго вже триматися не прийдеться. Весною щось викується, почнеться якийсь рух, тоді переб'ємо повітове начальство, захопимо, що вдасться, зі зброї – і до Холодного Яру.
Звертаємо на лісову доріжку і вибираємося на Мельничанські хутори...
Увечері відбулася нарада. Отаман згодився на підсилення "міліції" у Кам'янці.
Хлопці з Чорнотою вночі від'їхали назад до Кам'янки. Наступної ночі я з трьома козаками, з яких один добре знав Кам'янку, добирався садами та городами до "управління міліції".
На варті біля дверей стояв донський козачок Андрюша. В коридорчику – наладнаний "Максим". У приміщенні для міліціонерів на столі проти вікна – "Кольт". На підлозі – чотири скриньки з гранатами "Мільса". В станку коло стіни – у зразковому порядку рушниці. На тапчанах спали і просто лежали одягнені "міліціонери" – самі наші хлопці. Міліціонери, які не знали таємниці кам'янської міліції, мали дозвіл жити на приватних мешканнях, хоча небажаних Чорнота зі складу міліції виставив.
Незважаючи на пізню годину, застаю в кабінеті Чорноту та начміла Леська-Лещенка. Знайомимося.
Лещенко, типовий чигиринець козацького крою, сердечно вітається зі мною, та в очах його якась задума, неспокій. У розмові висловлює сподівання, що з весною "червоних забере чорт з України". Відчувається, що він тепер щиро бажає цього. Хлопець міцно засів між двома вогнями, не знаючи, з якого боку попечеться. Дипломатично запитує, чи під час нападу червоних не знищені або не захоплені папери Петра Чучупаки, начальника штабу.
Розуміючи, про що йдеться, кажу, що всі папери штабу цілі й зберігаються у нового отамана. Це його, з одного боку, заспокоює (згубні для нього папірці не потрапили до червоних), а з іншого – пригнічує: життя його, як і раніше, в руках холодноярського штабу.
Пишу заяву про вступ на службу до міліції. До неї прикладаю документи на ім'я Валентина Сім'янціва. Їх забув на квартирі під час переходу Запорозької групи через Матвіївку козак Богданівської кінної сотні, а господар, знайшовши, приніс до холодноярського штабу. До них доробили у штабі посвідку, що я служив добровольцем у Червоній армії, але внаслідок контузії "петлюрівською" гранатою звільнений лікарською комісією як нездатний до чинної військової служби.
Начміл написав на заяві резолюцію, що "товаріщ" В. Сім'янців зараховується старшим міліціонером у сільські райони. Наступного дня нас прийняли на службу до міліції.
Приступаю до праці. Розглядаю заяви про крадіжки та бійки у селах, які вже визнали "совєтскую власть". Висилаю на розслідування міліціонерів, часом виїжджаю сам.
"Заприятелював" із матросом – волвоєнкомом. Голова ревкому Вишневецький ставився до нас усіх дуже добре. Він був задоволений, що має міліцію "з правдивих большевиків-українців". У розмовах усе шкодував, що до цього часу не прибула до Кам'янки ЧК та що доводиться утримуватись від розправи над місцевою інтелігенцією – "наскрізь петлюрівською", яка негативно впливає на міщан, селян і робітників цукроварні.
Вишневецький боявся бунту під час проведення арештів.
Одного дня вся міліція вийшла на станцію робити облаву на "спекулянтів". Розминалося якраз два потяги – київський та одеський. Попід вагони метушливо бігав жидок – уповноважений ОДТЧК (“Отдел дорожно-транспортной милиции”), чіпляючись до жінок та селян із клумаками. Солідніші спекулянти, які везли більшу кількість солі, були у військовій формі, зі зброєю, мали документи від різних большевицьких установ. Беремося головним чином за них.
Чорнота, стоячи на платформі з червоною пов'язкою "помнач волостной рабоче-крестьянской милиции" на рукаві, розпоряджається.
Вантажні вагони набиті народом. Люди з клумаками обліпили дахи вагонів, буфери, східці. В одному вагоні, заповненому мішками із сіллю, – дві "панни" і сім озброєних матросів, які нікого до середини не пускають.
Коли дійшла черга перевіряти цей вагон, на дверях став кремезний матрос у формі з револьвером у руці.
– Давай, давай дальше! Тут нє прайдьот номєр. Матроси єдут!
Старший міліціонер міського району Йосип Оробко шарпнув двері.
– Винось мішки на платформу!
Почувши такий наказ, "братішки" вхопили револьвери та гранати і вискочили з вагона.
– Што?! Каво?! Да ми вас, так вашу растак... криси тиловиє!.. Кто за совєтскую власть кровь пралівал?!
Чорнота підняв руку з револьвером.
– Взять на мушку!
Кільканадцять рушниць націлились матросам в очі та груди.
– Сволота контрреволюційна! З бандитами боротися вас нема, спекулянти прокляті! Здать зброю, а то переб'ємо, як собак!
Один матрос шарпнувся через лаву.
– Я, братішкі, січас тєлєґраму дам таваріщу Троцкому! Ми Октябрьскую рєволюцию завоєвалі!!!
Але, діставши від Оробка кольбою по голові, покотився на землю.
Побачивши, що жарти погані, "братішки" здали зброю і стали виносити мішки.
Милуємося з Чорнотою двома "Маузерами" та п'ятьма новенькими "Наганами". У Холодному Яру знадобляться...
Від київського потяга підійшов хлопець у напівсільському-напівміському одязі.
– Добре справляєтеся, товариші! З цією сволотою просто біда! В нас у Києві на тім тижні двох чекістів на станції вбили. Думають, що як матроси Петроград брали, то вже можуть совєтській власті на голові їздити. У вас у місті ЧК нема, здається?
– Немає. Самі справляємося.
– Якби ми всюди мали таку міліцію! А то до чорта "контрреволюції" в міліцію напхалося. Ви, товариш начальник, партійний?
Чорнота зміряв його поглядом.
– Комуніст. А вам що до того?
Незнайомий перевів погляд на мене.
– Бачте, мені треба про дещо з вами побалакати. Чи товариш теж член партії?
– Це наш комсомольський організатор. А в чому справа?
Незнайомий витягнув посвідку. Виявилося, що він таємний уповноважений Київської губчека по боротьбі з бандитизмом. Їде в службовій справі до Чигиринської "уєздчека".
– Бачте, мені треба персонально висвітлити положення з бандитизмом в околиці Холодного Яру. Ви мусите знати місцевість і обставини. Чи мені краще їхати на Олександрівку, добратися до Чигирина, а потім вже туди? Чи я міг би добратися до Чигирина через холодноярські села і по дорозі розвідати що треба? Може, ви деякі відомості мені дасте?
– Ми дамо вам звичайно більше, як Чигиринська ЧК, бо у них "інформація" ні к чорту!
– Про це мені і в Києві казали.
– Краще було б іще, якби ви самі розвідали. Тільки це небезпечно.
– У мене є документи, що я петлюрівець. Та я вже знаю, як із ними треба на випадок чого... Найгірше, що я місцевості не знаю. У вас є свої люди у Мельниках, Медведівці, Лубенцях?
Чекіст, видно, добре вивчив мапу.
– От що, товаришу! Товариш Сім'янців має в тих селах своїх вірних людей – комсомольців. Вони нас інформують про що треба. Він у них буває потайки. Як хочете – він вам допоможе. Підете собі вдвох, розвідаєте що треба, а тоді – до Чигирина. Так буде безпечніше, бо бандити мають у Чигирині свою агентуру, і якщо хто з неї побачить вас у Чигирині, а потім ви з'явитеся у селах, буде підозріло. До Кам'янки теж не заходьте. Якщо це для вас підходить – зачекайте отам на залізниці, товариш Сім'янців перевдягнеться і прийде до вас.
– Я вам дуже вдячний! Це справді буде добре. Як моя справа вдасться – вас ЧК винагородить.
Коли поверталися до міста, Андрій глянув мені в очі.
– Ну, брате, на ловця і звір біжить. Заведеш його на Мельничанські хутори до наших хлопців. Там візьмете добре за горло, хай розкаже, що то за справа у нього. Це дуже добре. Видно, ЧК щось серйозне задумала. Тільки живим із твоїх рук він не вийде, зрозумів?!
Перевдягаюся і, сховавши в кишені револьвера та гранату, виходжу на залізницю до чекіста. Польовою доріжкою йдемо в напрямку села Грушківки. У полі "товаріщ" повчає мене:
– Отож від цієї хвилини я – хорунжий Жилінський. Служив у петлюрівському полку імені Богдана Хмельницького. Зимою захворів на тиф і залишився під час партизанського рейду петлюрівських частин на Херсонщині. Тепер шукаю якогось повстанчого відділу або організації, щоб приєднатися.
Я не стримався й усміхнувся. Хорунжий Богданівської кінної сотні Жилінський – мій товариш по полку і сотні, який під час Зимового походу дезертирував із частини.
– Ми, товаришу, зайдемо до своїх хлопців-комсомольців. Вони вірні совєтській владі, але разом із тим на доброму рахунку у місцевих бандитів, які не знають про їхній настрій. Для них ваше маскування не потрібне. Але якщо ви схочете безпосередньо зійтися з бандитами, то попереджую, що серед них є багато колишніх петлюрівців. Хто-небудь може знати, що такий хорунжий був у тім полку. Зрештою, якщо у вас є документ, то хтось може знати підпис командира.
– Хорунжий такий був. Документ у мене правдивий. Було б тільки гірше, якби знайшовся хтось із того полку. Про це треба рознюхати заздалегідь.
– У хлопців довідаємося. Вони знають усіх.
Чекіста це заспокоїло, і він, набравши гумору, починає оповідати мені про свої минулі пригоди між "бандитами". Оповідає про сцени розстрілів у Київській ЧК, в яких брав безпосередню участь. Вихваляється своєю сміливістю та жорстокістю. З цієї розмови видно, що розуму в хлопця небагато, але нахабної сміливості справді не бракує, доказом чого була і ця "прогулька" зі мною до Холодного Яру. Каже, що походить із Києва, але вживає вирази, притаманні селянам Чернігівщини.
Обійшовши полем Грушківку, йдемо лісом у напрямку Мотриного монастиря. Розпитує мене, чи в монастирі є тепер бандити. Висловлює бажання оглянути монастир, але я, не бажаючи гаяти часу, відмовляю його. Не доходячи до монастиря, беремо напрямок на Мельничанські хутори. Тут його балакучість зникла. Йшов задумливий, час од часу запитуючи, чи ще далеко. Із наближенням до хуторів ставав усе сумніший. У задумі машинально обмацував і розправляв ковнір своєї блузки. Коли я сказав, що лишилося йти не більше версти, став.
– Відпочинемо трохи.
Ліг горілиць на траву і якийсь час лежав мовчки, закривши очі руками.
Коли я запропонував іти далі, він підвівся на ліктеві й сумно подивився на мене.
– Знаєте, нам, певно, не пощастить. У мене передчуття якесь недобре. Чогось серце ниє...
– Дурниці. Я впевнений, що все буде добре.
– Бачте, я вірю в передчуття. У мене вже був такий випадок. Якби не вернувся, вже давно зогнив би. І от тепер таке саме почуття, як тоді. Знаєте що? Краще вернемося, і я поїду до Чигирина через Олександрівку. Потім побачу, що робити. На всякий випадок дасте мені записку до кого-небудь із ваших хлопців.
Вмовляю його, але він вирішує таки вернутися і завертає просікою назад.
План завести його до хлопців і дещо випитати не вдався.
Треба кінчати справу в лісі.
Побалакавши трохи про своє "бажання перейти з міліції на службу до ЧК", пускаю його на крок уперед і дістаю свій "Кольт". Коли наблизив револьвер до його потилиці, готуючись до пострілу, він раптом обернувся, доторкнувшись скронею до люфи. Натискаю язичок. Підскочивши, впав наперед, навзнак, широко розкинувши руки. Якийсь час дивлюся в його злякано розкриті мертві очі. Передчуття не обдурило... Тільки не сказало, що небезпека була з ним, а не попереду.
Забираю у нього два револьвери з великим запасом набоїв і старенький цератовий портфель. У портфелі – три посвідки, видані Жилінському в різний час командиром Богданівського полку, декілька групових світлин українських старшин і козаків, фотографія Жилінського в українському військовому однострої.
Зроблена, мабуть, нещодавно, та навмисно потерта і забруднена. На одній світлині записані на зворотному боці дві адреси в Одесі без прізвищ. Окрім цього, в портфелі – декілька тисяч гривень, трохи "миколаївських" грошей, трохи совєтських і чотири золоті п'ятірки. Посвідки Київської губчека, яку він показував нам на станції, не виявилося. Видно, знищив, коли очікував на мене.
Не знайшовши при ньому жодного папірця, яким він міг би представитися в Чигиринській ЧК, пригадую, як він у задумі машинально обмацував комір. Розрізую той комір і виймаю з нього складений пасмом шматок тонкого полотна. Друкований на машинці шифрований лист. Зі смертю "Жилінського" зникла можливість довідатися щось про заміри ЧК.
Знайшовши на Мельничанських хуторах отамана, розповідаю йому про подію і передаю забрані у чекіста речі й гроші. Повертаюся з двома хлопцями з рискалями, які йдуть закопати в лісі "товаріща"...
Чорнота був дуже незадоволений, що я не зумів доправити чекіста до штабу бодай пораненим...
Поза "службовими" обов'язками проводжу час у Кам'янці досить гарно. У місті було багато свідомої української інтелігенції, добрий хор, аматорський театр. Відбувалися виступи, концерти. Під час однієї вечірки познайомився з гарненькою інтелігентною дівчиною. Надзвичайно симпатична, щира, Галочка, як то кажуть, припала мені до душі. Не минуло багато часу, і я "захворів" на перше серйозне молоде кохання. Сталося те саме і з Галею.
По кількох вечорах, проведених у розкішному парку графів Давидових, зізнаємося одне одному. Сталося це в історичному гроті, викопаному під одним зі схилів, в якому століття тому відбувалися таємні зібрання Південної організації декабристів. Хтось із місцевих "істориків" оповідав мені, що в цьому гроті Пушкін написав найкращі вірші.
Гористий парк – ідеальне місце для побачень і відпочинку. Кращого місця не треба. Сидячи на мальовничому відламку скелі, мріяли ми із Галею про час, коли Україна стане вільною, мріяли про одруження, – та чи мало про що мріють закохані весняного вечора! Попереду була боротьба, була непевність за завтрашній день і життя. Та хто в молодості замислюється над такими речами?
Не марнуючи часу, налагоджуємо з Чорнотою у Кам'янці політичні зв'язки з певними людьми і розставляємо їх на "бойові пости" на випадок, коли нам доведеться покинути місто.
Утаємничена частково в нашу справу (після бурхливого "конфлікту" з Андрієм), Галя робила нам цінні послуги. Під виглядом відвідування родичів у Медведівці, не викликаючи підозр, виконувала обов'язки зв'язкової між нами і штабом Холодного Яру. Було вирішено, що, коли залишимо Кам'янку, триматимемо зв'язок зі своїми людьми через неї.
Кам'янка готувалася до прийняття повітової влади з Чигирина. Її переїзд затримався, бо затягнувся ремонт помешкань для совєтських установ. Із кращих будинків господарів викинули, залишивши потрібні меблі.
Приїхав уповноважений ЧК, який став налагоджувати агентурний апарат. Пропозицію давати відомості про міліцію одержали під секретом три наші хлопці. Вони, звичайно, "з охотою" на це погодилися і під диктовку Чорноти строчили для уповноваженого "характеристики" на службовців міліції, зокрема й на Андрія. В день, коли ми очікували вже приїзду "влади", Чорнота прийшов до управи міліції нахмурений. Уважно оглянув кулемети і перевірив, чи у всіх гранатах є запальники. Віддавши розпорядження, щоб хлопці не відходили далеко від управи, покликав мене й Оробка до кабінету.
– Мені, хлопці, сьогоднішнє повітря в Кам'янці не подобається. І Вишневецький, і воєнком дуже зі мною милі стали, але я нюхом чую: щось у них змінилося. Чекіст, зустрівши мене, мало цілуватися не поліз. Сказав, щоб я і ви обидва зайшли до нього на квартиру, як тільки стемніє. Та щоб заходили непомітно, по одному. Має обговорити з нами якусь дуже важливу справу. Це щеня і брехати ще добре не навчилося. Зайти зайдемо, але "не по одному"... Діло, хлопці, смердить. Видно, вони щось уже дізналися. Сьогодні ж, як тільки поприїжджає начальство із Чигирина, – по головах – і тікати треба. Караульний батальйон має лишитися в Чигирині. Кілька десятків озброєних приїде, та з такими вояками раду дамо. Там половина шмуликів, які від гуку одної гранати повмирають. Треба, аби хлопці трималися купи й були готові до бою і відступу на Грушківку. Якщо "товаріщі" щось пронюхали, то можна ще вдень чекати несподіванки. Треба стежити за станцією. Може прибути якась частина. Пустіть два обходи по місту. Нехай хлопці затримують і ведуть сюди, якщо з'явиться якась нова особа.
Кажемо, що Лещенко поводився сьогодні підозріло. Був зранку схвильований і більше не з'явився.
По обіді повернувся з Чигирина міліціонер, що був у відпустці вдома, і привіз новину. Повітові установи в Чигирині зранку готувалися переїжджати до Кам'янки, вже спакували майно на підводи. Потім несподівано дістали наказ, що сьогодні переїзду не буде.
Під вечір атмосфера ще більше напружилася. Місцеве начальство, яке в цей час завжди проходжувалося біля міліції на головній площі міста, не показувалося.
Довідуємося, що ні Вишневецького, ні уповноваженого ЧК, ні воєнкома ніде не видно і невідомо, де поділися. Жінки їхні також зникли.
Хлопці, що наглядали за станцією, затримали і привели до управи міліції якогось елегантно одягненого типа, котрий приїхав паровозом із Бобринської і питав, де примістилася уєздчека. Забрали у нього револьвер, портфель із документами і велику пачку совєтських грошей. Приведений до кабінету, в якому були Чорнота, я, Оробко і Соловій, затриманий одразу взявся до Чорноти "з баса".
– Таваріщ! У вас нє міліционєри, а палітічєскі нєґрамотниє ідіоти! Я ім паказиваю мандат, што я чрєзвичайний уполномочєний ВЧК, а ані мєня абєзаруживают і тащат в міліцию! Ето чорт знаєт што!
Андрій глянув спідлоба на "чрєзвичайного".
– Добре зробили!
– Таваріщ! Нє шутітє с красним мандатом! За такіє шуткі сєводня же можетє ачутітса в падвалє ЧК!
Яким же було його здивування, коли "начміл" не злякався грізного мандата на червоному полотні, підписаного самим Дзержинським, – документа, перед яким тремтіли навіть голови уєздчека, – а наказав "міліціонерам" обшукати і зв'язати "товаріща уполномочєного". Поклавши його на тапчан в арештантській кімнаті, виходимо надвір.
Сутеніло.
Біля нас пройшла Галя і жартівливо потягла мене за руку.
– Ходімо, Валю, прогуляємося.
– Не заходь далеко! – сердито буркнув Андрій.
Відійшовши на кілька кроків, ухопила мене за руку.
– Тікайте скоріше. У парку в кущах чоловік із двісті червоноармійців і все їхнє начальство. Мають зараз іти сюди обеззброювати вас. Мене отой придуркуватий кацапчук із воєнкомату, що пристає все, зустрів у парку і сказав, щоб я йшла додому, бо, може, бій буде. Я його "ласкавенько" розпитала, він мені й розляпав усе. Сказав, що сьогодні рано вони дізналися, що в міліції самі холодноярські бандити. Зателефонували до Чигирина, щоб установи не їхали, а прислали караульний батальйон. Оце як почало темніти, вони непомітно увійшли з-за річки до парку і чекають, поки добре стемніє, щоб оточити вас. Негайно тікайте.
Попрощавшись із Галею, вертаюся до Чорноти і передаю йому новину.
Збираємося. Перевіривши, чи всі є, не знаходимо двох хлопців: Запорожця і Семена Залізняка, які мусили бути в управі.
Почувши про це, Чорнота спохмурнів і замислився.
– Так... Від кулі не втечуть. Збиратися! Зараз відходимо. Гранати і набої розберіть усі. З кулеметів забрати механізми. Йосипе, Юрку, – гукнув він нас з Оробком, – ходімо, попрощаємося з гостем. Шкода, що нема часу розпитати його трохи, а тягти з собою нема сенсу.
Заходимо до арештованого. Він, видно, зрозумів уже, що потрапив у ворожі руки, і, сівши на тапчані, мовчки, злякано дивився на нас.
Чорнота поклав руку йому на плече.
– Ну, товаріщ чекіст, прийшов час розплатитися за кров, якої ти пролив, певно, немало.
Обличчя чекіста жалісно скривилося.
– Таваріщі! Нє убівайтє мєня! Я сдєлаю для вас всьо што хатітє. Я с Дзєржинскім в хароших атнашеніях. Я нє хатєл служить в ЧК. Мєня заставілі... Я уйду аттуда, нє буду больше... Толька нє отнімайтє жизні. У мєня жена маладая, рєбьонак...
– А ви наших жінок і дітей жалієте?!
Побачивши, що Чорнота, а за ним і я поклали долоні на руків'я кинджалів, яких звичайно не носили, а сьогодні зодягли, готуючись до відходу, – чекіст закричав не своїм голосом про рятунок.
Кинджали коротко блиснули під світлом каганця, і душа "чрезвычайного уполномоченного Всероссийской чрезвычайной комиссии", який мав право розстрілювати своєю владою кого завгодно, розлучилася з тілом.
Вся "міліція", за винятком двох зрадників і трьох нейтральних чоловік (за наказом Чорноти їх залишили зв'язаними), вирушила поміж будинками в напрямку поля. У будинку уповноваженого ЧК було темно. На дверях висіла колодка. Чорнота глянув на двері й зітхнув.
– Запросив, та не дожидає нас. Не вистачило духу. Шкода. Вчора можна було виглушити хоч цих. А так і повітових не діждалися, і ці втекли.
З місцевими хлопцями, прийнятими Чорнотою до міліції, нашими по духу, було нас двадцять троє. Йти довелося тяжко, бо ми несли з собою ще й запасну зброю та набої.
Коли вже перейшли залізницю і рушили полем на Грушківку, в місті розляглася стрілянина. Караульний батальйон воював із порожньою управою міліції.

До змісту Юрій Горліс-Горський ХОЛОДНИЙ ЯР