Юрій Горліс-Горський
ХОЛОДНИЙ ЯР

Восьме видання, виправлене, доповнене

Горів Мліїв

Нових військових частин поблизу Холодного Яру не чути. Лопаті чи Кам'янському караульному батальйону, якби захотіли "погосподарювати", Мельники самі дадуть відсіч. Навантажуємо шість станкових кулеметів і запас набоїв на верхових коней і ввечері виступаємо лісовими доріжками навпростець, через Білозір'я, у Черкаський бір. Перед світанком проходимо поблизу Мошнянського монастиря. У лісі біля Вовчої гаті розкинулися табори селян із дітьми і майном. Дехто їде возами за гать.
Вранці стаємо на узліссі. Між деревами мукали корови, бекали вівці. Під шатрами з ряден, розтягнутими між возами, плакали діти і жінки. Чоловіки з рушницями в руках із тривогою та сумом поглядали на клуби густого диму, що здіймалися до неба на обрії. Горів Мліїв. Догоряли інші села.
Щось це мені нагадує. Горять села, ховаються селяни у ліси, в укріплені монастирі... Навантажують присадкуваті вилицюваті вершники на коні й вози селянське добро, ведуть на арканах бранців... Орда вийшла зі степів жирувати в українських селах.
Жінки шепочуться і з надією поглядають на добре озброєних холодноярців, на наші кулемети на в'юках. Ватажок місцевих повстанців оповідає, що в їхній район прийшла червона бригада силою понад тисячу чоловік, з двома гарматами. Червоноармійці – москалі та китайці. З ними загін Черкаської ЧК – самі жидки.
Почали вимагати, щоб села видали збіжжя, зброю і "бандітов", які брали участь у повстанні. Селяни спробували боронитися. Та організуватися вже не було часу, а кожне село окремо червоні перемагали. Грабували й палили, розстрілювали всіх, хто тільки підвернувся під руку.
До Млієва прийшли ввечері, цілу ніч шукали збіжжя, сало, одяг, а оце під ранок запалили.
Поки ми розмовляли, прибігли із села, що під самим лісом, селяни з вісткою, що червоні вийшли з Млієва і йдуть у їхнє село.
Розпитуємо черкасців про місцевість. Вирішуємо напасти на бригаду по дорозі, не допустивши до села.
Долучаємо до 2-ї та 3-ї сотні близько 150 місцевих повстанців і ведемо відділ поза селом у балку. Василенко з 1-ю сотнею і рештою озброєних черкасців мав обійти лісом з іншого боку. Чорнота з кіннотою поїхав у село, до якого простував ворог.
Розрахунок був такий: кіннота зустріне червоних вогнем і примусить їх розгорнутися фронтом до села, а ми з укриття заатакуємо ворога з флангів.
Балка тягнулася рівнобіжно з дорогою, якою сунули червоні. Стежі, що йшли горою над краєм балки, спустилися нижче і замахали шапками, показуючи, що колона вже з'явилася. Розгортаємося в лаву і піднімаємося на схил, але так, щоб не виткнутися на обрій. Залишаємо з Петренком коней у долині. Оглядаємо дорогу. Попереду колони – штаб. За ним із двадцять вершників. За кіннотниками сунули фаетони, брички, вози – мабуть, чекісти. Піхота йшла співаючи.
Як колона вже зрівнялася з нашою лавою, червоні вершники випередили штаб і, знявши рушниці, помчали риссю. Під селом почали стріляти – видно, зауважили між хатами нашу кінноту. Із села затріскотіли рушниці та ручні кулемети. Впало двоє коней. Троє вершників злетіли з коней. Решта чвалом подалася назад.
Із села вискочив відділ Чорноти. Зарубавши двох червоноармійців, які утікали пішки, втративши коней, і пострілявши трохи по колоні, що заметушилася, кінна сотня вернулася до села.
Штаб і чекісти пропустили вперед піхоту, що стала розсипатися в лаву – якраз крилом до наших рушниць і кулеметів. Петренко шепоче мені, що як підпустимо близько, то перша сальва наробить багато м'яса... Та від напіврозгорнутої вже лави відділилося п'ять вершників. Вони понеслися до балки – охороняти крило лави. Підпустивши, валимо всіх п'ятьох і, висунувшись із-за горбка, йдемо лавою до дороги. Червоні розгубилися і в безладі закрутилися на місці. Чекісти завернули свої брички та фаетони і погнали дорогою назад до Млієва. Проводжаємо їх кулями. В одній бричці упав кінь. Чекісти покидають її і чіпляються за інші.
Командир червоних, що досить відважно вигарцьовував конем під нашими кулями, привів частину до порядку. Виставивши у бік села заслону із сотні чоловік, решту розсипав уздовж дороги. Тоді зліз із коня й відіслав його. Червоні відкрили вогонь із рушниць і кулеметів. У нас впало двоє. Довелося залягти за півтисячі кроків від ворожої лави. Червоні, зорієнтувавшись, що переважають нас числом, пішли в наступ. Та за їхніми плечима сипонула кулями лава Василенка, що вибігла з лісу. Карателі знову закрутилися на місці.
Петренко, ставши на коліно, уважно прикладається до свого маузерівського штуцера і бере на мушку командира ворожої частини, що бігав перед червоноармійцями, заспокоюючи їх. За третім стрілом командир упав навзнак. В цей час із села вискочила наша кіннота і з шаблями пішла на большевицький авангард, що, не відступаючи, гарячково стріляв.
Розсипана при дорозі лава зривається і, збившись докупи, панічно втікає полями в напрямку Млієва. Намагається врятуватися втечею і заслона від села, та марно. Її вже наздоганяли шаблі кінноти, а дорогу перетнула частина нашої лави. Чоловік із сорок, що кинули зброю, забираємо у полон.
Переслідуємо червону бригаду, що, вийшовши з-під перехресного обстрілу, так-сяк упорядкувалася і відходила. Та кінноти у нас було замало, а ноги червоноармійців підганяв страх.
Карателі втекли, оминувши Мліїв. Коштувала їм експедиція на село під лісом досить дорого, бо, крім сотні заслони, яка полягла вся, на полях залишилося ще з тридцять трупів. Командир, що його Петренко поцілив у саме вухо, мав документи на латиське прізвище. Полонені виявилися китайцями. Більшість убитих і полонених були одягнені в селянські кожухи.
Під час бою загинуло п'ять холодноярців і сім місцевих повстанців, котрі, п'яні від диму палаючих осель, перлися на ворожі кулі, забуваючи про обережність. Захопили ми чотири "Максими" без замків і один справний "Люїс". До одного "Максима" замок пізніше знайшовся у кишені вбитого кулеметника. Здобуті кулемети і рушниці подарували черкасцям.
Відсилаємо піші сотні з полоненими до села, що під лісом, а самі з кіннотою їдемо до Млієва. По дорозі Чорнота розповідає Петренкові, що хотів червоних кіннотників впустити до села і переловити, як курей, та, коли розвідка в'їжджала у село, в одного козака, який за клунею віддавав данину природі, вирвався з рук кінь і побіг на вулицю. Козак, тримаючи в одній руці рушницю, а в другій штани, побіг за ним. Червоні побачили і почали стріляти.
Винуватий, що їде за нами у другій трійці, – один із найвідважніших кіннотників, – виправдовується, що не він винен, а "чортове" квасне молоко, якого видудлив цілий гладущик.
Під Млієвом довідуємося від селянина, що червоні, виступаючи під ліс, залишили було там гармати і обоз із охороною. Чекісти, котрі утікали бричками, наробили паніки, і все втекло за ними. Червоних у селі не лишилося.
Задихаючись від смороду паленого, їдемо вулицями села. Деякі хати і будівлі догорали, деякі ще горіли. Попід спаленими плотами і будівлями – тіла застрелених селян, жінок, дітей. "Умиротворювали" москалі Україну завзято! Коло церкви, що курилася, лежало тіло священика, роздягненого догола. У нещасного вирвано пасмо волосся. Живіт розрізано навхрест. Біля священика – дружина і два малі хлопчики.
За кілька хвилин по нашому приїзді зібралося до церкви з десяток селян, що не встигли втекти до лісу, але переховувалися, хто де зміг. Обпалений одяг, закурені обличчя... Якась баба плачучи здіймає з себе фартушок і прикриває ним священика.
– То ще не всі... Панночку, панотця дочку, забрали до школи з іншими дівчатами...
Ідемо до школи. На площі розкидано мішки зі збіжжям, борошном, різним селянським майном. Біля плотів пов'язані гуртами корови і вівці. То частина "воєнної здобичі", покинута червоним обозом, щоб легше було втікати.
У дверях школи зустрічаємо немолодого селянина, що виносив на руках тіло дівчини. Поклавши на землю доньку, вертається до будинку. Ми – за ним. У просторому класі на застеленій соломою і рядном підлозі – шістнадцять роздягнених і напівроздягнених дівчат і підлітків. "Товаріщі" "потішалися" ними, видно, на зміну, а потім покололи багнетами.
Селянин, що виносив сімнадцяте тіло, понуро витирає кулаком сльози.
– Краще вже, що покололи, як мали нам потім китайчат і жиденят наплодити.
З важкою душею вертаємося до лісу. Василенко, що лишився за Петренка, – утішився:
– Хвала Богу, що приїхали. Не можу дати ради із селянами. Ґвалтують, щоб віддав їм полонених китайців. Кажу, що і так їх не мине, що належиться, – так ні: дай і дай нам – самі колами повбиваємо. Жінки просять, аж плачуть.
Петренко махнув рукою.
– Скажи пов'язати руки, щоб не вирвався котрий, і віддай. Хай заберуть до лісу і там позакопують.
Пов'язаних червоноармійців повели селяни у ліс. Жінки і діти з плачем кидали в них грудками мерзлої землі, плювали, штуркали патиками.
Сільські ватажки просять у нас ради, що робити. Як підемо – знову прийдуть червоні.
Що можна порадити?! Радимо, щоб повстанці, особливо знані вже владі та її агентам, покинули села і пішли у ліси. Щоб села стали "мирними" і відхрещувалися від "бандитизму".
Не вміли боротися організовано до кінця, то тепер залишається давати "развйорстку" та добре зброю ховати. Навесні придасться.
Селяни з лісу вернулися на згарища сіл. Залишаємося ночувати. Робимо дальню розвідку, але червоних не чутно. Наступного дня так само. Наполохана вчора бригада "внутрішньої служби" об'єдналася зі своїм обозом і, переночувавши за кільканадцять верст, пішла собі геть.
Опівночі виступаємо в дорогу до Холодного Яру. У Мельниках було спокійно. В наступні дні ночуємо частково в селі та на хуторах, частково в лісі, щоб хлопці до "холодочку" призвичаювалися.

______________________________
1 Йдеться про один з ярів, який дав назву всьому урочищу (примітка упорядника).

До змісту Юрій Горліс-Горський ХОЛОДНИЙ ЯР