Юрій Горліс-Горський
ХОЛОДНИЙ ЯР

Восьме видання, виправлене, доповнене

Червоні проти большевиків

Пополудні – тривожні вісті: два полки червоної піхоти з артилерією та Кам'янський караульний батальйон ЧК і міліція вже у Грушківці, а три полки піхоти, дві батареї, дві сотні кінноти та каральний загін Лопати прийшли з боку Осоти до Мельників. При штабі бачили ранішнього "гостя", вже у військовій формі. Разом червоних було кілька тисяч. Петренко, почувши це, усміхнувся:
– Хвала Богу, буде з ким у цюці-бабки по лісі погратися.
Виступаємо з Холодного Яру верст за чотири в густий зруб за Мотриним монастирем – бригада вже була згорнута в курінь, Петренко став курінним, а я його осавулом.
Отаманенко й Грицаєнко пішли з Квашею за залізницю. Першою сотнею командував Василенко, другою – Семен Чучупака, третьою – Галайда. Чорнота, як звичайно, очолював кінну сотню, але тепер без тачанок. Кулеметна ватага Левадного складалася з чотирьох "Кольтів" і кількох ручних кулеметів. Сотні теж мали ручні кулемети.
Розбиваємо піших на шість груп, що мали завдання розбрестися в різні боки й шарпати ворога. Уникаючи затяжного бою, водити червоних по лісі доти, доки їм не обридне. Ворог лісу не знає, а нам кожний яр і ярок, кожний шпиль знайомі. Там, де ми за 15 хвилин перескочимо, "товаріщі" три години ярами кружлятимуть. Знаємо, де їх дожидати, поки виберуться. Якщо візьмуть у Мельниках провідників, то й вони допоможуть нам...
Увечері – свіжі відомості: червоні ночують, виставивши міцну охорону з боку лісу, і пильно стежать, щоб із села ніхто не вийшов. Готуються ранком розпочати облаву і очистити ліс від "банди". У Мельниках зібрали селян на мітинг. Промовляли командир і воєнком червоної дивізії, закликаючи селян до підтримки совєтської власті і боротьби з "бандами". Селяни, за інструкцією Петренка, в один голос співали тієї самої: життя через бандитів не маємо, позбавте нас від них, будемо вдячні.
Воєнком запропонував їм зорганізувати комнезам, щоб боровся з місцевими "куркулями" та “бандитами” і проводив політику комуністичної партії. У вас, мовляв, ще "розкуркулення" не проведено. Треба забрати майно у багатих і віддати його бідним, що будуть совєтську власть підтримувати.
Дядьки відповіли, що куркулів у Мельниках нема: як поділили поміщицьку землю між бідними, землі стало в усіх однаково. А як і має хто більше майна, то чесним трудом придбав його. Ніби не розуміючи, що воєнкомові важливо розбити село на два ворогуючі табори, мельничанські "політики" запевняли, що до комнезаму все село з охотою піде. Але ж комітет виберемо, а ви підете, а завтра прийдуть з лісу бандити і повісять членів комітету на грабах. От якби ви залишилися у нашому селі – справа інша. Воліли б, мовляв, вас годувати, ніж бандитів, що до комори лізуть і тягнуть, що їм подобається.
Командир подякував за запрошення і пояснив, що довго стояти тут не можуть, бо треба виганяти білогвардійські банди Врангеля. Але пообіцяв, що завтра від банди в Холодноярському лісі і сліду не залишиться.
Тут трапився цікавий інцидент. Лопата зі своїми карателями почав арештовувати селян та бити їх, щоб признавалися, де зброя захована та хто із села в лісі. Запалили хату одного арештованого, що стояла осторонь села під лісом. Селяни побігли зі скаргою до командира дивізії. Той наказав закликати до нього Лопату і при селянах запитав його, на якій підставі б'є селян і хату запалив.
Лопата почервонів.
– Товаришу командир! Як не розумієтеся на бандитських штучках, то не мішайтеся, – сказав він. – Ви вірите, що вони проти банди?! Та тут усі села попід лісом – самі бандити! Як вистріляти всіх від старого до малого, а села спалити і з землею зрівняти, тоді тільки в Холодному Яру банди не буде!
А командир як тупне ногою, як крикне:
– Самі ви сволочі, бандити! Ми на фронтах б'ємося, а ви з чекістами банди нам у тилу плодите?! Селян грабуєте, розстрілюєте, хати їм палите?! Хіба дурний при такій політиці не візьме рушницю та не піде в ліс! Негайно звільнити арештованих і без мого дозволу – ні кроку! Бо розстріляю під першим плотом, як собаку!
Лопата розгнівався і, зібравши своїх поплічників, поїхав із Мельників.
Ця новина була дуже важливою, бо двісті карателів Лопати небезпечніші від двох тисяч війська. Багато з них знали Холодноярський ліс, а головне – розумілися на партизанських сутичках у лісі.
Ночували ми шістьма групками, що розташувалися недалеко одна від одної. На узлісся Чорнота вислав кінні пікети, щоб стежили за селами. Олю відправили до Лубенців, щоб прогулялася у бік Черкас – чи не поспішають ще й звідтіля червоні частини.
На світанку табір розбудили гармати. Гупало вісім трьохцалівок. Від Грушківки кидали у ліс фугасні гранати дві шестицалівки. Через Мельники одна далекобійна гармата посилала стрільна над нами десь аж під Жаботин. Була то, звичайно, даремна витрата набоїв. Червоні гарматники мусили би бути великими ворожбитами, щоб вгадати, на якій сотні квадратних кілометрів ми перебуваємо. Численні яри відкликалися кількакратною луною на кожний вибух, реготалися з безсилля ворога. Хлопців гуркіт громів лише розважав. Посміювалися, коли граната, розірвавшись на чубку якогось видного шпиля, кидала в небо уламки дерев і землі. Дід Гармаш зі складеними назад руками стояв на галявині та з виглядом фахівця прислухався до пострілів і вибухів.
– Ну і йолопи царя небесного! Хіба можна отак порох псувати по невидимій цілі?!
– Та що ви, діду, таке говорите, – обізвався хтось із козаків, – "по невидимій цілі". Хіба вони лісу не бачать, чи що?!
– Отож-бо й воно і є, що по лісі б'ють, а треба б тебе, дурака, по голові.
– Та що ви там, діду, розумієтеся на цьому?! – одізвався другий "авторитет". – Тоді, як ви ще при гарматах служили, яка тоді "невидима ціль" могла бути?! Таж тоді гарматник дальше бачив, ніж гармата стріляла.
Дід ображено сплюнув:
– А то вже не тобі, щеня, судити, коли кращі гармати були – чи тоді, чи тепер...
Прибули кіннотники-дозорці і сповістили, що з Грушківки і Мельників червоні рушили лавами в ліс. Петренко передає групам наказ розходитися. Чорнота з кінною сотнею їде на Лубенські хутори "випасати" коней. У лісі для кінноти роботи нема. Хіба дороги патрулювати.
Отаманів і мій кінь теж пішли на хутори. Стаємо на чолі групи з півтораста козаків і йдемо назустріч червоній лаві. З нами "Кольт" і чотири ручні кулемети. Петренко взяв із собою діда Гармаша, бо ніхто не знав так добре всіх стежок і перелазів у Холодноярському лісі. Десятками років ходив по них – чи то по дрова, чи по гриби, чи то за вовками і дикими кабанами.
Гармати стихли. Поміж деревами проскакують злякані зайці та сарни, що втікали від широкої лави червоних.
Хлопці жартують: якби був час, можна б гарне полювання влаштувати – сам граф Бобринський, як приїжджав, не мав стільки погоничів. Десь за грушківською дорогою розсипається горохом стрілянина. По кому стріляють – Аллах відає. Але наших там немає. Може, по своєму роз'їздові, що над'їхав із Грушківки, може, по валах Мотриного монастиря.
За грабовим лісом у молодому березнячку розходимося невеликими гуртами, але тримаємо між собою зв'язок. Воювати у гористому й помережаному ярами лісі широкою лавою – безнадійна справа. Таку лаву і згуртувати в разі потреби важко, і змінити з нею напрямок нелегко, а прорвати її – раз плюнути.
Десь між монастирем і Кресельцями вибухнула палка стрілянина, чулися розриви гранат. Пізнаємо характерні короткі черги ручного кулемета Левадного. То група Семена Чучупаки зрізалася з лавою, що йшла з центру Мельників.
Невдовзі частина пострілів залунала більш різко, ніж друга. Татакав "Люїс" Левадного. Ну, звичайно, Семен, як і обіцяв, прорвався крізь червону лаву і пішов на шпиль. Тепер, пострілюючи зверху, почекає годину або й дві, поки червоні шпиль оточать. Тоді прорветься через яр на другий шпиль і вийде у спину лави, що йде з Мельничанських хуторів у нашому напрямку. А Кононенко зі своєю групою, вирушивши під перший шпиль з іншого боку, відтягне на себе частину ворожої лави і заведе її одним крилом у багна на Косарі.
Петренко комбінує, щоб наша група впхалася у закут, де мусять зіткнутися лави з Грушківки і хуторів. Можна буде звести червоних, щоб постріляли одні по одних, а самим проскочити на Буду.
Проминувши березняк, входимо в густий зруб. Спустившись у розлогий яр, ідемо кущами. Раптом попереду – приглушені крики і свисток.
Це наближалася червона лава. Причаївшись за кущами, чекаємо її. Все ближче тріск кроків і московська лайка червоноармійців, що не завжди щасливо розминалися з корчами. Ліворуч над яром вже виднілася частина лави, яка випередила тих, що йшли низом. Червоноармійці на горі зрівнялися вже з нами. Дивлячись вперед, нас не бачать. Нарешті, у кільканадцяти кроках перед нами, між кущами з'явилася перша сіра шапка із зіркою, друга, третя...
Петренко дає сигнал: приклавшись до свого німецького штуцера, валить червоноармійця, що в останній момент зауважив небезпеку і став із розкритим від переляку ротом. Посилаємо у кущі півтори сотні куль і біжимо вперед. Впали й ворожі постріли. Ті, що були на горі в лісі, гатили, не знаючи по кому. Впав один козак – куля влучила в голову. Москалі, відстрілюючись, утікали по схилах на гору. Козаки зупинилися на мить і, прицілившись, почали стріляти. Залишаємо позаду розірвану лаву і виходимо з яру в долину, порослу старим лісом. Тут помічаємо, що немає кулеметника, який ніс на плечі "Кольт". Від кулемета залишився нам лише триніг. Ніс його на плечі Бугай, що не пішов зі своїми за залізницю, а лишився в Холодному Яру. Бугай узяв його у кулеметника, котрий відстав. Хлопці бачили, як загинув кулеметник із "Кольтом", та не було можливості вертатися. Петренко бідкається, що втратили кулемет. Дід Гармаш філософствує: мовляв, добре хоч триніжок залишився, буде на чому куліш у відрі варити.
Позаду лунають постріли, свистки й крики. Йдемо швидким кроком, аби через грушківську дорогу перейти у частину лісу, котра ближче до Мельничанських хуторів. Та назустріч нам вибігає із триста червоних, що досі сиділи в резерві. Відчувши на собі вогонь наших рушниць і ручних кулеметів, розбігаються у боки. Отямившись, червоні поспішають за нами. Побачивши, що дід Гармаш задихається, Петренко каже йти кроком. Червоні, стріляючи, біжать із криками "ура". Кулі ляскають по деревах, залишаючи за собою білі плямки. Свиснувши, Петренко командує залягти і дати вогню. Москалі теж залягли, але їхні кулі нам не шкодять.
Рушаємо далі. Москалі йдуть слідом, але не біжать. Отаман каже бути обережними, щоб не напоротися на лаву, яка прямувала з Грушківки. Тим часом назустріч нам вибігає частина "знайомої" лави. Угледівши нас, сипле пострілами. Ми залягаємо "валетом", стріляючи в обидва боки. Червоні кулі летять понад нами: свої до своїх. Коли ж москалі відкрили вогонь із двох станкових кулеметів, це змусило їхніх братів з іншого боку відсунутися назад. А збоку стріляла ще якась група червоних.
Нема часу лежати. Підводимося і, наплювавши на одних, женемо інших. Коли вони зникли з очей, змінюємо напрямок. Переваливши через горб, сідаємо відпочити. Збоку долітає гаряча стрілянина. То Галайда зі своєю групою зустрів лаву, що йшла з Грушківки. Дід Гармаш, прислухавшись до стрілянини, підійшов до Петренка і витягнув руки по швах:
– Пане отамане! Галайда веде тих сучиних синів Кривенковим яром. А потім заверне, напевно, праворуч. Так ми своїх поведемо отуди, а за шпилем, може, й зведемо їх – щоб червоні з большевиками повоювали.
Рушаємо "отуди". Червоні, вийшовши на горб, який ми залишили, починають стріляти. Дійшовши до підніжжя присадкуватого шпиля, обходимо його і, повернувши різко праворуч, спускаємося у порослий кущами яр. Час від часу пострілюємо, щоб дати знати про напрямок нашого руху і Галайді, і москалям, що загубили нас у кущах. Галайда вже не стріляв.
Коли минули шпиль, дід Гармаш став і показав отаманові на невеличку балку, що виходила з яру на гору, у зруб, який тягнувся до самої яруги, де ми проривалися. Петренко зупинив відділ і нетерпляче поглядав у бік, звідкіль мала надійти група Галайди. Постріли наближалися. Нарешті в балці почувся рух. Петренко прикладає до рота руки й каркає. З другого боку хтось "відкаркує". Отаман повторює ще, і в тому "ка-ар-р!" летить до Галайди "наказ" поспішати!
Нарешті з'являються засапані галайдівці. Підбігає і Галайда.
– Далеко залишилися "товаріщі"? – питає Петренко.
– Досить...
– Ну, рушаймо!
Втягуємося гусаком у ярок і дном його вибігаємо з балки. У кущах, уже на рівному, Галайда оповідає, що в Кривенковому яру червоні навалилися на нього великою силою. Мусив накивати п'ятами. В сутичці загинув козак. Двоє легко поранені. Один, із перебитою ногою, застрелився.
В ярузі, з якої ми вискочили, заклекотіла стрілянина – червоні билися з большевиками...
Сідаємо відпочити і покурити. В різних частинах лісу лунає стрілянина. У Гадючому і Чорному ярах гуркотів бій. Там "цюцюбабилися" групи Василенка та молодшого Деркача.
Хвилин за десять у яру почулося з обох боків "ура" і... стрілянина стихла.
Вороги порозумілися.
Розходимося знову у різні боки. Галайда пішов кущами туди, де ми вперше зустрілися з червоною лавою, щоб звідтіля, як зустріне "товаріщів", прориватися в напрямку гори Веселої. Обходимо шпиль і, вийшовши у старий ліс, йдемо за плечима наших переслідувачів до Холодного яру1, який червоні вже обшукали.
"Гра в цюцю-бабку" закінчилася аж під вечір. Як стемніло, червоні повернулися в села, де чекав їх наказ – іти до потягів. Сполучення зі Знам'янкою було вже налагоджене.
Голодні та злючі, вони перешукали у Грушківці та Мельниках усі комори.
Кожний холодноярець мав із собою хліб та сало, а "товаріщі", як видно, сподівалися покінчити з "бандою" ще до обіду.
До Кам'янки повезли із собою кілька десятків тіл і кілька десятків возів із пораненими.

Уночі збираємося всі в Холодному Яру. Маємо вісім убитих і клопіт із десятком легкопоранених. Втратили "Кольт" і "Люїс". Здобули "Максим", два "Люїси" та якийсь новомодний французький кулемет, що невідомо нащо здався нам. Французи ще на Чигиринщині не були і запасу набоїв не залишили.
Знову в Холодному Яру запалали великі вогнища. Дроворуби мали небагато роботи: за них попрацювали вранці большевицькі гармати. Кінна сотня захопила по дорозі відра, що були присипані листям у кущах поблизу минулої стоянки. Розпакували одну яму із запасом харчів. Ті, хто ходив по них, оповідали, що сховок "вартував"... труп червоноармійця.
Козаки варили куліш, ділились коло вогнищ враженнями дня. Після вечері, виставивши варту, поснули сном праведників.
Вранці кінна сотня об'їхала місця сутичок і знайшла ще двадцять три трупи червоних. Привела трьох солдатів, що, відбившись від своїх, блукали цілу ніч по ярах, шукаючи виходу з лісу. Два кацапчуки після допиту збільшили число мертвяків. Третій, п'ятнадцятилітній хлопчина у вишитій сорочці під стареньким французьким френчем і дірявою московською шинелею, цокотів зубами і плакав:
– Ой мамцю моя! А що ж теперечки зі мною буде?
Знайшов його Чорнота у Червоному яру, де той сидів у кущах, не покидаючи скриньки з кулеметною стрічкою.
Підходжу до нього.
– Ти звідки?
– З-під Тернополя.
– А як же ти до червоних попав?
– А я пішов за Вкраїну воювати.
Холодноярці, що прислухалися, вибухнули гомеричним реготом.
Один мельничанин, переговоривши з Петренком, підійшов до "вояка".
– То підеш москалів доганяти, за Україну з ними воювати чи підеш до мене на хутір за худобою ходити?
Хлопець, цокотячи зубами, радісно усміхнувся:
– То я той... Я д-д-до худоби...
Нагодувавши "вояка", холодноярець повів до жінки помічника...
Удень ходили хлопці гуртами до села погрітися та сьорбнути гарячого. Нанесли рискалів і почали копати на одному зі схилів простору землянку. Зимового табору в Холодному Яру робити ми не збиралися, та землянка могла знадобитися. Та й хлопців треба було чимось зайняти.
Робітників було досить. На ночівлю запросили штаб уже до готового підземного мешкання, що вільно вміщало шістдесят осіб. Тих, хто не мав теплого одягу, отаман відпустив ночувати в село.
Наступного дня фахівці шукали у лісі відповідних місць на зимову "січ" – аби від доріг далеко, і щоб вода була близько, та й щоб землянки могли добре заховатися від чужого ока.
Місця знайшли, але... Під вечір прибули зв'язкові з Черкащини з благанням дати допомогу. Червоні палять і руйнують села, що повстали на початку осені. Питаємо, де ж ті тисячі повстанців, що на Черкаси ходили. Нема. Червоні так довго не зачіпали повстанців, що ті по хатах розійшлися. Тоді москалі взялися за кожне село окремо.

До змісту Юрій Горліс-Горський ХОЛОДНИЙ ЯР