Юрій Горліс-Горський
ХОЛОДНИЙ ЯР

Восьме видання, виправлене, доповнене

"Морози повстанський рух завжди охолоджують"

Ватажки посхиляли голови на руки.
Задуму перервав Петренко.
– Як наближалася наша армія, можна було ще думати про згрупування більших повстанських сил, про ширші операції. Тепер кожний воліє загинути в обороні власних стріх. Ми стріх боронити не будемо. Не хочемо, щоб їх на зиму попалили. Червоні як не тепер, то за місяць-два зможуть послати і на нас стільки війська, скільки буде треба. Мусимо повести таку "політику", щоб села за нас не відповідали. Що ж... Заховаємося і ми в ліси до весни. Починаються морози, а вони повстанчий рух завжди охолоджують. Червоним до перемоги далеко. А армію нашу як і витиснуть за Збруч – то до... Галичини. Весною може вернутися уп'ятеро сильнішою.
Мамай пошкрябав борідку:
– То я піду на Дніпро у плавні. Мої хлопці рибу люблять...
– Звичайно. Ви – у плавні. Кваша зі своїм куренем – у свої ліси за залізницю. Легше прохарчуватися, та й увагу ворога на різні місцевості розіб'ємо. Але треба бути готовими знову зібратися.
Увечері Мамай і Кваша повели свої курені кожний у свій бік.
Наступного дня голова повстанкому Дігтяр-Хоменко і Терехів заявили, що вони від'їжджають на роботу до міст. Поїхали. Зате прибули хлопці, котрі відвозили пораненого отамана Деркача. Вдалося добре. Половину дороги до Єлисаветграда їхали з... будьонівським обозом під охороною червоної кінноти, щоб "бандіти" не напали. Лікар, що був при тому обозі, перев'язував рани, а воєнком у якомусь селі навіть промову до селян вшкварив, демонструючи пораненого отамана Холодного Яру як жертву "пєтлюровско-бандітсковго терора".
У Єлисаветграді теж усе пішло щасливо. Операція вдалася.
Як тільки отаман набере трохи сил, перевезуть його з совєтської лікарні до іншого міста, потім на південь, щоб там у своїх людей підправив здоров'я.
Уночі вернулася Оля, яка ходила до Кам'янки розвідати, що діється на залізниці після нашого "ремонту" лінії.
Усі станції між Бобринською і Фундукліївкою забиті потягами з військом та військовою технікою. Дожидають налагодження сполучення зі Знам'янкою.
Оля вивідала, що, поки лінію направлять, частини, які вимушено затрималися у Кам'янці, скерують для "ліквідації банди" в Холодному Яру. Повітова влада тихо підшукує провідників, котрі знають місцевість.
Під вечір наша розвідниця зауважила, що з квартири голови ревкому, де відбулася нарада військових командирів та чекістів, вийшов по-селянськи одягнений чоловік. Взяла його на око.
Чоловічина розговорився на базарі з косарським селянином, що привіз з іншими "продразвйорстку". Сказав, що має діло у Мельниках, але боїться через ліс іти, бо... має трохи грошей. Чи не можна якось поза лісом дістатися? Селянин запропонував йому, щоб їхав із ним до Косарів, а звідтіля можна полями обійти ліс і на Мельничанські хутори вийти. Згодився.
Оля з іншим селянином поїхала вслід за ними в Косарі.
Тут чоловік залишився ночувати, попросившись крадькома до воєнкома червоної частини, яка стояла в селі.
Нема сумніву: йде до нас у гості червоний розвідник. Петренко довго нараджувався з Чорнотою та Семеном Чучупакою. Послали за впливовими селянами з усіх кутків села. Як зібралися в штабі, Петренко попросив уважно слухати.
– Ми виступаємо вночі до Холодного Яру. Вранці село має прийняти мирний вигляд. Щоб ніде – ні зброї, ні шапки козацької, ні пісні. Прийде до села один чоловік, – Петренко описав його, – його не зачіпати. Прийняти ввічливо і... якнайбільше нарікати перед ним на "банду" з лісу. Мовляв, жити не дають "бандити", обдирають, примушують харчі їм давати, одяг, приходять уночі, пиячать, із жінками забавляються. Як не давати чого або противитися – б'ють, розстрілюють і хату спалити можуть. Усе село, мовляв, уже проти "бандитів", та боїмося зачіпати, бо хто ж оборонить?! Совєтської власті щось не чути...
Може, буде говорити, що прийшов до повстанців прилучитися, то відлякуйте, кажіть, що один отак прийшов із доброю волею, а його за шпигуна прийняли і повісили у лісі. Кажіть – тікай, чоловіче, від біди, ось Іван або Андрій до Грушківки їде – перевезе тебе через ліс. Із ним бандити як зустрінуть, не зачеплять – скаже, що до нього в якійсь справі приїжджав.
Ну, а як згодиться їхати через ліс, то нехай хтось прибіжить попередити нас.
Якщо частина червоних у село прийде – говорити всім те саме. Захочуть провідників у ліс взяти, "бандитів" розшукати – відмовляйтеся: мовляв, якщо довідаються – мститися будуть. Примушуватимуть іти – то можете піти ось ви, – показав Петренко на кількох селян, – як будете водити, скажу пізніше. Та дивіться тоді, щоб свої не підстрелили.
Селяни розійшлися, крім вірогідних "провідників". Порозмовлявши окремо з отаманом, порозходились і ті.
Петренко послав зв'язкових з інструкціями до інших холодноярських сіл.
У Мельниках – рух. Захоплені у потязі ЧК "панські речі", станкові кулемети, за винятком чотирьох "Кольтів", міномети, частина бойових припасів поїхали возами під Мотрин монастир, щоб сховатись у підземних лабіринтах.
Кільканадцять возів із печеним хлібом, салом, смальцем у гарматних гільзах, крупою, пшоном, цукром, сіллю вирушили у різні частини лісу.
До ранку все мали закопати в гущавинах, у ямах, накритих деревом, землею й листям. То були наші запаси на випадок "блокади".
Обоз і кулеметні тачанки, розібрані по різних господарях, мали зникнути у селі та на хуторах: де колесо, де вісь, де дишель...

Близько третьої години сімдесят вершників і майже вісімсот піших втяглися з хуторів у Холодний Яр. Тепер не був він холодніший від інших ярів. Навпаки – теплий, бо високі схили захищали від листопадового вітру з морозом і сніжною крупою.
Розташувалися версти за дві від краю. До ранку далеко. Можна ще виспатися. Запалили великі вогнища: дерева вистачить, а побачити міг хтось хіба з неба. На всі боки від табору розійшлися десятки пар очей і вух, щоб стерегти козацтво.
Розстеляємо з Чорнотою мою кавказьку бурку, яку "купив" у будьонівському обозі, кладемо під голови сідла і накриваємося з головою широченною Андрієвою буркою. За хвилину вже спали. Якраз снилося щось приємне, коли хтось підняв бурку в ногах і поліз під неї, розштовхуючи нас.
Андрій підняв голову:
– Що там за диявол лізе?
– Пустіть, хлопці, погрітися, бо я дуже змерзла, – почувся у відповідь ніжний голосок.
Це була Оля. Питаю її, де поділа шинелю, яку ми накинули на неї коло вогнища поверх свитки.
– Віддала якомусь козакові, бо змерз дуже, бідолаха. Ви ж його під бурку не пустили б, а мене таки пустите, як попрошу гарненько.
Андрій відвернувся знову.
– Лягай-лягай, тільки не базікай! Лежи тихо, не крутися і не совай ногами, бо викину.
Намагався утримати свою сувору "протижіночу" позицію, та... якщо й була в очах Андрія хоч одна жінка, яка недаремно існувала, то нею напевно була Оля. Ніхто, може, не цінував так, як він, відданість справі й відвагу цього "козака у спідниці", особливо після того, як я оповів йому правду про зложені хрестом набої на грудях Чорного Ворона.
Та таку справу під однією буркою не обговорюють. Тут – лежи тихо і не совай ногами!
Близько дев'ятої ранку прибіг зв'язковий із села: "чоловічина" прийшов, відрекомендувався петлюрівцем, що утік з большевицького полону; хоче приєднатися до повстанців у Холодному Яру. Чув, що їхній штаб у Мельниках. Селяни за "інструкцією" наговорили небилиць та налякали його. Згодився з Іваном із-під гори поїхати через ліс до Грушківки. За годину їхатимуть. Зв'язковий із захопленням оповідає подробиці розмови з "чоловічиною"…
– А багато партизанів, – питає, – у лісі?
– Та, – кажемо, – чоловік із двісті. Влітку було їх достобіса і ще трохи, але порозбігалися, коли охололо. І наші хлопці, що були у банді, позабігали хтозна-куди, світ за очі, є про декого чутка, що до Червоної армії пішли. У селі й так життя б їм не було: з одного боку – власть могла переслідувати, з другого – банда за зраду обіцяла постріляти. Тепер у банді самі зайди – хтозна-звідкіля! Є і будьонівці, що з армії до лісу повтікали. От кара, мовляв, господня на нас, та й тільки.
А той слухає уважно, перепитує. Нарешті каже:
– Ну, як так, нема мені що між ними робити. Я думав, що якась порядна частина повстанча, що за неньку-Україну бореться. Буду додому на Полтавщину добиратися...
...Беремо з Чорнотою п'ятнадцять козаків, що зовнішністю та одягом найменш були схожі на місцевих. Йдемо до грушківської дороги. Кілька хлопців одягнули захоплені з будьонівського обозу рогаті шапки з червоними зірками.
За якийсь час від Мотриного монастиря показалася на дорозі підвода. То їхав Іван із "чоловічиною". Як наблизилися, виходимо з лісу на дорогу.
– Стой! Куда єдєш? – питаю Івана по-московськи.
Іван "злякався".
– До Грушківки їду, сани хочу купити.
– А ета кто с тобой?
– Та то... – тягнув Іван тремтячим голосом, – то знайомий мій, разом на німецькому фронті були. Кумом навіть був, як Петруся мого хрестили. Приїжджав на хрещеника подивитися.
"Кум" сидів мов на шпильках, із усієї сили вдаючи спокій.
– А ви там, – виступив Андрій вже по-українськи, – зібрали те, що ми вам наказали зібрати на сьогодні?
– Помилуйте, добродії, таж...
– Сволоч! Кажи, чи зібрали!
– Та трохи зібрали. Але ж... таки помилуйте! Та звідкіля ж його набрати?! Кожні два-три дні давай і давай! Ви б уже на другі села трохи накладали, бо ми б і раді, так бачить Бог – самі вже не маємо!
– Ну ти нас не вчи! А чи у вас є, чи нема, нам на то наплювати! На развйорстку напевно знайшлося б. Замість дякувати, що від комуністів вас рятуємо, то ще їсти у вас треба випрошувати?! Як вернешся, передай, щоб сьогодні ж увечері три підводи у Холодному Яру були: хліб печений – половина білого, сало, масло, сир, самогон! Поняв?!
– Та поняв.
– Бо як прийдемо всім полком до села, то дорожче обійдеться. Що везеш із собою?
Андрій перевернув солому на возі, потурбувавши "кума", і витягнув торбину з хлібом і шматком сала.
– Ну, ти там у Грушківці борщу в когось нажерешся, – Андрій передав торбину козакові.
Один із "будьонівців" помацав Іванові чоботи, вивертаючи йому ноги.
– Діряві... Не міг нових взяти, щоб можна було помінятися.
– Поганяй!
Іван дав коневі батога і, не озираюсь, поїхав. Зате "кум" оглядався і придивлявся, як ми різали кинджалом сало та хліб і ділилися ним.
Години за дві Іван повернувся з Грушківки. "Кум" у Грушківці дав золоту п'ятірку за підводу з добрими кіньми і погнав до Кам'янки. Грушківські хлоп-ці хотіли було його притримати та відправити до нашого штабу, але Іван їх стримав, мовляв, Боже борони зачіпати, це ж від самого Петлюри зв'язковий до Холодного Яру приїжджав.

До змісту Юрій Горліс-Горський ХОЛОДНИЙ ЯР