Юрій Горліс-Горський
ХОЛОДНИЙ ЯР

Восьме видання, виправлене, доповнене

"Ремонтна бригада" в дії

По дев'ятій вечора, залишивши піших козаків у лісі, переїжджаємо залізничну лінію. Бажаючи побачити "кумедію", тримаюся Хмари. З нами Петренко і Чорнота. "Ремонтну комісію" очолював чорноліський полковник, бо то був його район. Тут він знає кожний місток і закрут залізниці.
Під'їжджаємо до залізничної будки. Хмара, нахилившись із коня, стукає у вікно:
– Дядьку! Вилізьте-но!
– А хто там?
– Комісія приїхала.
Сторож, протираючи очі, став на порозі.
– А, то ти, Пилипе! То тебе носить?
– Давайте "штрументи".
Дядько почухав штани.
– А мені що! Дам. Маю запасні. Та ти мені їх і подарував. Тільки я тебе прошу, Пилипе, сам знаєш, із "товаріщами" жарти короткі. Скажуть, що погано пильнував, і бемцнуть кулю в потилицю. Ви собі десь дальше від будки, а штрументи підвезіть та киньте отам під щити. Ще й тобі колись придадуться.
– Привеземо. Давайте казьонні ломи теж.
– Е-е! Та то ви стрілки хочете переставити! Ну-ну... То знаєш де, добре? Отам, коло сосни. Заворот легенький і... скакати високо. Так ви вже броньовика підождіть – пішов недавно на Знам'янку. Близько одинадцятої буде вертатися, а попівночі знову в той бік піде. Така вже мода тепер. Кажуть – щоб бандити лінію не попсували. За броньовиком завжди потяг якийсь їде. А в цей бік – москалів усе на хронт везуть. Ось-ось надійде потяг. Так ви спочатку... Та тебе вчити не треба, – поспішив дядько, побачивши, що Хмара нетерпеливиться.
Забравши ломи, кайла та ключі, їдемо понад тором. Попереду розлягається гудок. Вже чути чмихання паротяга і пісні. Хочемо з Петренком звернути вбік від лінії, та Хмара стримує:
– Чого?! То "кобила" на фронт їде, не зорієнтується.
Їдемо назустріч потягу. За нами – два десятки козаків. Лунає гудок. Потяг повзе за декілька кроків від нас. Де-не-де в теплушках співають червоноармійці. Якийсь москаль висувається з вагона і махає нам кулаком.
– А, сволочі! Криси тиловиє! Раз'єжаєтє здєсь, а как на фронт, так вас нєт?!
– На фронт вас, дурнів, вистачить! – кидає репліку котрийсь із козаків.
З вагона летять матюки.
Далі лінія йде насипом. Спускаємося і їдемо попід залізницею. Доїхавши до сосен, Хмара зіскочив із коня. За ним і ми. Козаки відвели коней у ліс.
Невдовзі прибуло ще з півсотні верхівців. Обабіч лінії поїхали роз'їзди. Наказавши злізти з коней, чорноліський полковник гукнув якогось Якима.
– Пане майстре! До роботи! Стрілку переводити!
Яким глянув на насип.
– Вправо? Вліво?
– Прямо на сосни! Шнури взяли? Нарубати дрючків!
У лісі зацюкали по молодих деревах шаблі. Кілька десятків козаків, захопивши інструменти, полізли на насип.
– Чи це вже ота "кумедія"? – питаю Хмару.
– Ні. Зараз бронепотяг буде вчитися у повітрі літати. Кумедія пізніше буде.
Зацікавлений, видряпуюся нагору. "Майстри", розгвинтивши стики і розірвавши лінію, ломами, кайлами й дрючками виважували із землі шпали разом із рейками. За короткий час кільканадцять метрів лінії було демонтовано. Тоді ломами, дрючками, шнурами, зачепленими за рейки, почали гнути кінець колії в один бік. Рейки не піддавалися. Хмара послав ще за козаками. Вирубали грубіші і довші "ваги". Нарешті демонтований кінець залізниці прийняв бажаний напрямок: із насипу – прямо на сосни. Козаки збігли в ліс до коней. Хмара ще оглядав "роботу". Підходжу до нього.
– Таж паротяг освітлює шлях. Машиніст зауважить і стримає...
– "Товаріщі" хитрі, як Панькові штани. На випадок перерваної лінії бронепотяги, що вартують, пхають поперед себе дві-три порожні платформи. Як лінія зіпсута, сходить із рейок платформа. Паротяг зупиняється. А тут, бач, похило – буде мати розгін. Платформи, маючи "вільний шлях", полетять із насипу, а якщо причеплені, то ще й потягнуть за собою паротяг. Ну, ходімо, бо може швидко надійти.
Хмара послав козаків на певну відстань від стрілки – якщо бронепотяг мине те місце і йтиме повільно, кинули на колію кілька гранат, створюючи враження, що лінію позаду нього зірвано. Думаючи, що щасливо перескочив підкладену міну, машиніст прискорить хід і потрапить у пастку.
Петренко згадує Алхіміка і хоче послати за ним, щоб справді зірвав за бронепотягом якийсь місток. Та біля будки вже почувся гудок паротяга. Ховаємося до лісу. З биттям серця вглядаємося в темряву: вдасться чи ні?
Бронепотяг йшов швидко. Це був звичайний паротяг із двома залізними платформами, обкладеними мішками з піском, із гарматою та двома кулеметами кожна. Попереду і позаду панцирник мав по звичайній порожній платформі. Світла у нього не було, тільки червоні лампочки.
Бронепотяг минув нас із гуркотом. Спереду, на підвищенні, біля ледве помітного в темноті гарматного дула – темна постать, яка, попахкуючи цигаркою, оглядає лінію. Зауважить чи не зауважить? Хтось виспівує "Яблочко":

Ех, яблачко, да куда котішся?
Пападьош будьоновцам – нє варотішся!
На витягнутих із землі рейках колеса змінили тон. Коротка мить – і дикий крик залоги, свист контрпари, і... темне громадище із гуркотом покотилося з кількаметрової гори. Тріснули старі сосни. Порснувши парою і вогнем, паротяг зупинився. Вибухнули гарматні набої.
За хвилину все було скінчено.
Із лісу вибігли темні постаті козаків. Ідемо і ми. Безформний "труп" бронепотяга, увінчаний колесами задньої платформи, спочивав на розтрощених соснах. Під насипом стогнав червоноармієць. Чорнолісець безжально проткнув його шаблею. Стогін урвався.
Присвічуючи смолоскипами, даремно шукали ми когось живого. Одна гармата була стиснута деформованим паротягом, що лежав догори колесами на розчавленій платформі. Друга гармата, зірвана з лафета, лежала осторонь із невистріляним набоєм. "Фахівці" із зусиллями відчинили замок і зняли його.
На галявині, де стояли кулеметні тачанки і вози з вибухівкою, обговорюємо подальший план. Вирішили на лінії, по якій ітиме ще потяг із Знам'янки, ближче до будки зробити "млинок". На іншій колії, котрою може надійти потяг з Олександрівки, створити "гніздо" перед "переведеною стрілкою", що відслужила вже свою службу. Обидва відтинки оточить холодноярська піхота.
Бочку зі смальцем урочисто "зсаджують" із воза. Розбирають смалець у відра, що служили повстанцям за казани.
Хмара бере мене під руку.
– Ходімо, осавуле, побачиш, як "млинок" робиться.
Як робиться, я вже зрозумів, бо розпитав старого партизана, що, одержавши відро смальцю, витісував із патика копистку. Та подивитися було цікаво.
Що таке "гніздо", я давно знав, бо зі всіх диверсійних "способів" на залізниці було найпрактичніше і дуже поширене. Витягнувши ломами "костилі", розширили рейки – щоб колеса паротяга повисли між ними. Спосіб добрий, бо машиніст ніколи не зауважить небезпеки – лінія ніби ціла. Якщо поїзд йтиме повільно, то потріскають хіба пружини в буферах і голови тих, що стоятимуть близько стін вагонів; при великій швидкості – вагони повискакують один на одного.
Спостерігаємо, як партизани на рівному відтинку лінії копистками густо намащують рейки смальцем. Змастивши, козаки ховаються в тінь дерев, де чекала вже холодноярська піхота. Невдовзі на лінії з'явилося світло паротяга. За ним – довга валка вагонів з освіченими вікнами.
– Пасажир, – незадоволено буркнув Хмара, – шкода смальцю. Ну, що ж... Перевіримо білети – кілька комісарчиків, напевно, знайдеться.
Увігнавшись на змащені смальцем рейки, потяг раптово став. Паротяг скажено працював, крутячи колесами на одному місці. Виглядало це справді кумедно. Годі було стримати усмішку. Машиніст вискочив і нахилився над рейками. Видно, був досвідчений, бо, крикнувши помічникові, щоб той загальмував, став на освітленому місці й замахав білою хустиною. З вагонів вискочили якісь жінки. Чоловік у білому халаті підійшов до машиніста і, поговоривши, став поруч на пляму світла.
Наближаємося, оточуючи потяг. Підходимо з Хмарою, Василенком і кількома козаками до паротяга.
– Що за потяг?
Чоловік у білому халаті виступив уперед.
– Санітарний. Веземо важкопоранених з-під Криму. Я – головний лікар і комендант.
– Ви комуніст?
– Ні. Я мобілізований лікар. Катеринославець.
– Між пораненими і персоналом є комуністи?
– Ранені для мене – тільки ранені. Цікавлюся їхнім станом здоровля, не політичними поглядами. Персонал набирав сам, переважно з людей, що працювали у лікарнях. Працюють шматка хліба ради – комуністів серед персоналу нема. Слово честі... Жид-комісар із медичною сестрою і коханкою в одній особі, комуністкою-жидівкою, поїхали наперед бронепотягом. Почули у Знам'янці, що на цьому відтинку бувають напади партизанів.
– Ну, добре. Але ліки й перев'язочний матеріал ми у вас заберемо. Залишимо найнеобхідніше, поки зможете одержати.
Лікар усміхнувся.
– Повірте, що не маю чим перев'язати гангренуючих. У Знам'янці на санітарній базі сказали мені, що до Києва і так довезу. А як і здохне кілька в дорозі, то не велика шкода для революції.
Заглядаю в один із вагонів. Стогони, важкий запах... Хмара "втішає" лікаря, що доведеться стояти, поки надійде зі Знам'янки поміч і витягне потяг.
У напрямку, де наш 3-й курінь із Петренком і Чорнотою та частина чорнолісців зробили "гніздо", розлігся короткий зляканий гудок. Одразу вибухнули звуки бою. Покинувши санітарний потяг, ідемо туди. Бій скінчився швидко. У сітку тут потрапила краща риба – потяг експедиційної транспортної ЧК.
Потяг складався з двох вагонів 1-го класу для чекістів, трьох теплушок для червоноармійців і двох "столипінських" арештантських вагонів із заґратованими вікнами. Паротяг, що зарився колесами у "гніздо", стояв цапки. Одна теплушка вилізла передніми колесами на пасажирський вагон, а дві лежали на боці. Всі буфери розтрощені. Найменше потерпіли останні вагони з арештантами.
Сім десятків чекістів і червоноармійців були вже перебиті. В живих залишили лише начальника – довготелесого і довгоносого жида в шкіряних штанах і куртці. Його руки були зв'язані. Він тремтів.
Хлопці виносили з вагонів килими, шовкові ковдри, хтось голосно клопотався, де поділися голки від патефона.
– На біса вони то тягнуть? – питаю Петренка.
– Я наказав. "Товаріщі" всі стіни у вагонах "буржуйськими" килимами пообвішували. А ми собі ними обвішаємо землянки на зиму в Холодному Яру. Все-таки для ока приємніше. Патефон, самоварчик, срібна цукерничка... Шкода, самовари потовклися...
Здобич була непогана: чотири ручні кулемети, короткі нові карабіни, револьвери, куртки і чоботи. Та найприємнішою несподіванкою стало врятоване життя тридцяти двох селян, що, замість льоху ЧК у Знам'янці, потрапили до нас. Потяг вертався з "операції" в околицях Олександрівки. Серед арештованих було декілька козаків покійного Богдана. Арештованих у потязі вже допитували: мали підбиті очі, вибиті зуби, опухлі посинілі пальці, – начальник, що прибрав собі назвище Грозний, допитував особисто, запихаючи під нігті шпильку від дамського капелюха.
Підійшов один зі звільнених богданівців і витягнув до Грозного руки з понівеченими пальцями:
– Мамцю моя! Йослику мій коханий! Не думав я тоді, як ти приходив до мене з Олександрівки клоччя купувати, що так будемо знайомство кінчати. Пане отамане, – звернувся козак до Петренка, – я вже з вами до смерті! Але жидка цього мені подаруйте! Якби ви знали, як я його люблю! Що пальці мені поколов – то дурниця! Що старому батькові казав шомполів всипати – не первина: від царської поліції теж не раз отримував. Принесли нам хліба до потяга у Фундукліївці – моя жінка, місяць як оженився, та отого, з вибитими зубами, сестра. Так він приказав забрати їх до вагона. Роздягли і давай потішатися. Спершу самі начальники, а потім китайців-конвоїрів закликали... Ну і нас привели... Щоб дивилися та "тішилися".
Скрипнув зубами і делікатно погладив Грозного по обличчі.
– Йослику! Я ж з тобою потішуся в лісі...
Йослик цокотів зубами і розгублено дивився на повстанців…
Паровоз подірявили кулями. Дошками та соломою з червоноармійських матраців запалили вагони. Охочі носили з тендера і підкидали до вогню ще й вугілля. Дід Гармаш при світлі підпаленої теплушки накручував патефон.
– Пашол вон ти, мужицька морда! – відганяв він цікавих. – Це тобі не рушниця, а панська музика! Руки помий!
Під регіт та акомпанемент балалайки він заспівав московського "Ухаря-купця". Дід, якому до сотні бракувало чотири роки, збив на потилицю шапку, свиснув і пішов навприсядки навколо патефона.
Тим часом під'їхали підводи. На них примістили "панські речі". Поклавши на одну підводу холодноярця, вбитого в перестрілці, вирушаємо вздовж тору.
Біля першого містка Алхімік побив кольбою "кондуктора" – апарат мав якісь вади, тож і підірвати закладену під місток пачку піроксиліну відмовився. Соловій мусив вернутися і підпалити бікфордовим шнуром.
Алхімік хотів позбутися бодай половини вибухового запасу. Містки летіли в повітря один за одним. Валилися й телеграфічні стовпи... Вже як під ранок відійшли від залізниці, почулися гарматні постріли бронепотяга, який причалапав із Кам'янки поглянути, що сталося. Стріляв у білий світ, аби веселіше було їхати...
Попрощалися з Хмарою, який пішов у Чорний ліс, ближче до своєї "столиці" – Цвітної. Поснідавши і відпочивши, робимо ще один перехід.
Стали табором у лісі поблизу Вовчого Шпиля.

До змісту Юрій Горліс-Горський ХОЛОДНИЙ ЯР