Юрій Горліс-Горський
ХОЛОДНИЙ ЯР

Восьме видання, виправлене, доповнене

Голий у Черкасах

У Руській Поляні ми розділилися: Голий із частиною черкасців пішов у обхід Черкас. Інша частина його козаків мала наступати понад залізницею разом із Холодноярською бригадою.
Червоні вже знали про наше наближення. Про це розповів нам розвідник, що вернувся із Черкас. А з Канева прийшла підмога москалям – чотири пароплави піхоти. Один батальйон прибув із Полтавщини. Всі жиди-чоловіки, до старих пейсачів включно, одержали рушниці й, калатаючи зубами від страху, стали в лави "оборонців міста". На станції – панцирний потяг, на Дніпрі – два бронеплави.
Лише перед світанком ми вийшли на узлісся, звідки було вже видно вогні міста. Черкасці хотіли наступати першими. Зрештою, атакувати всіма силами одночасно, підставляючи густі лави під кулемети, не було сенсу.
Пропустивши наперед лави черкасців, йдемо позаду. Черкасців у тем-ноті не видно. Вогні все яснішають. Раптом – кілька пострілів, а за ними – рясний вогонь із рушниць і кулеметів. Над рівниною розляглося "Сла-а-а-ва-а!" повстанської лави. Це черкасці пішли в атаку. Може, їм вдалося б відразу збити ворога з позицій, та на залізниці блиснула заграва з бронепотяга, який, увірвавшись повним ходом на одну лінію з повстанчою лавою, почав кропити з кількох кулеметів і мітральєзи "Гочкіса". З Дніпра одізвалися гармати бронеплавів. Стрільна вибухали між нами і черкасцями. Блиснуло кілька високих розривів шрапнелі. Червона залога Черкас огризалася міцніше, ніж ми сподівалися.
Я був переконаний, що, потрапивши під гарматний обстріл, селянська лава піде врозтіч. Ні. Залягли і, відсунувшись лише від небезпечного сусідства бронепотяга, стріляли, поривалися час до часу вперед і знову залягали під градом куль.
Ситуація ставала загрозливою. Як розвидниться, бронепотяг вогнем із флангів, а то і з тилу, накоїть немало шкоди.
Посилювався і рушничний та кулеметний вогонь із міста. Очевидно, на цей відтинок прибули нові червоні частини.
Петренко послав до отамана-"австріяки", який командував лавою черкаських повстанців, зв'язкового. Петренко радив їм утриматися від наступу, лише дражнити ворога. Червоні, думаючи, що напад ведеться тільки звідси, стягнуть сюди всі сили. Тим часом Голий увірветься з протилежного боку.
Потім отаман покликав Левадного.
– Поки розвидниться, треба відігнати бронепотяг під місто і висадити в повітря якийсь місток.
– Якщо стріляти звідціля з міномета, та ще й у темряві, то не влучиш. Візьму хлопців із мінометом і підійду ближче. Може, вдасться в бік хоч одну міну всадити.
Взявши трьох хлопців із мінометом і мінами, Левадний пішов до бронепотяга. За ним рушили Соловій та ще два козаки. Кожний ніс десятифунтову пачку тротилу.
За чверть години в чолі бронепотяга вибухнула міна. Левадний підліз прямо по колії. Бронепотяг дав задній хід. Поруч вибухнула ще одна міна. Панцерник відсунувся ще трохи, продовжуюючи обстріл повстанців.
Раптом позаду ворожих позицій у самому місті розляглася стрілянина і пролунали вибухи ручних гранат. Голий вже у Черкасах!
Бронепотяг хвилинку стояв, наче прислухаючись. Потім на всіх парах чкурнув до Черкас. Повітря стряс переможно-радісний рев повстанчих лав, що стихійно рушили на ворожі позиції. Ще кілька хвилин татакали з-під міста кулемети і розсипалися гарячкові рушничні стріли. Потім стихли. Крики черкасців вливалися вже у передмістя.
Повільно рушаємо до Черкас. Вогники гарматних розривів на вільних уже від повстанців приміських полях густішають. До гармат із бронеплавів приєдналися гармати бронепотяга. Наближаємося до місць, куди падали стрільна. Петренко, що їхав поруч мене, стримав коня.
– Чи ми часу не маємо?! Підождемо, поки їм обридне без пуття стріляти. Спинити лави! Курінного 2-го куреня до мене!
По лавах побігла коротка команда.
– Пане осавуле! – крикнув Петренко до Отаманенка. – Пошліть зв'язкового до Чорноти, щоб їхав із кіннотою сюди.
У цей час на залізниці неподалік Черкас вибухнув стовп вогню і на мить освітив три постаті, що бігли до нас навпростець. То наші підривники висадили місток. Петренко, наче щось пригадавши, свиснув до Отаманенка, який виряджав до Чорноти вістового.
– Хай захоплять із собою тачанки з вибухівкою!.. Ідемо, Юрку, до Дніпра мости направляти. Ні? Ти на цьому письменний?
– Підпалювати? Чому б ні, доводилося... Та маємо ж піротехніка. Як закладе міну, то й підпалить сам.
– Так-так, тільки залізних мостів два. Соловію один можна подарувати. Того хлібом не годуй, лише давай мости "направляти".
Отаман обернувся у бік, звідкіля бігли підривники.
Біля коня Петренка замаячила постать курінного Мамая. За ним підійшов Василенко – тепер курінний 1-го куреня, оскільки Іван Петренко очолив бригаду. Осавул 1-го куреня мусив бути при курінному, але Василенко був переконаним піхотинцем і на коня сідати не хотів, а я – навпаки, то й виникла досить кумедна ситуація.
Отаман нахилився до Мамая:
– Залишаєтеся за мене. Я з кіннотою їду до Черкас. Як ті дурні перестануть гатити, підведете бригаду під саме місто і стійте в бойовому ладі. Хтозна ще, як там скінчиться. Щоб черкасці не дістали поза вуха, як у місті жидівськими хатами займуться. Твій осавул, – обернувся він до Василенка, – поїде зі мною. Хай хтось зі старшин його заступить, як буде потреба.
Василенко тільки махнув рукою і зневажливо поплескав мого сірого по хряпах1.
Прибула кінна сотня та дві тачанки з піроксиліном і толом. Підійшов, задоволено посвистуючи, Соловій із товаришами.
Розтягнувшись, рушаємо до міста. Звідти ще лунала стрілянина, чулися поодинокі вибухи ручних гранат. Чорнота вів сотню через місця, де щойно вибухнули гарматні стрільна. На полі навколо – блиски розривів. Нарешті "довгоочікувана" граната, коротко завивши, тріснула посеред нашої колони. Почулося хропіння зляканих коней.
Андрій стримав коня і обернувся в сідлі.
– Багато втовкло?!
– Чижеві коня вбило, самого контузило, видно, бо лається і загикується! – відрапортував, підскочивши, чотовий 2-ї чоти.
– Хай бере сідло на плечі і йде назад! Передай бунчужному: кулеметні тачанки – на боки! А ті з "балакухами" – п'ятдесят кроків від останньої двійки! Одна від другої – теж на п'ятдесят! Руша-а-ай! Як попаде у піроксилін, не одному коневі хвоста обірве... – кивнув Чорнота Петренку і рушив далі.
За Дніпром сіріло. Над Черкасами багряніла заграва пожеж. Спалахнула заграва і над Дніпром у напрямку моста. Одночасно звідтіля долинула приглушена віддаллю густа стрілянина. Ревіли пароплавні сирени. Гармати з бронеплавів замовкли. За хвилину вони стріляли вже в іншому напрямку.
Петренко, витягнувшись у сідлі, голосно ляснув язиком і пальцями – так він завжди висловлював своє задоволення.
– Чорний із полтавцями нижні мости підпалив! Якби ще Голий здогадався загородити дорогу на верхній – ґуд-бай, "товаріщі"! Усіх в Дніпро заженемо!
Під містом виїжджаємо на дорогу. Перші вершники зіскакують із коней і відтягають убік тіла двох повстанців. Один – із косою на держаку, рушницю іншого, мабуть, забрав товариш, що покинув держак від коси. Саму косу відв'язав і забрав – без коси господареві нелегко.
На вулицях попід плотами і стінами – трупи червоноармійців і жидівських ополченців. У декого голова відтята від тулуба – то робота "косарів". У передмістях, заселених українцями, – тиша. Хати причаїлися, прислухаючись крізь темні вікна, що діється.
У центрі – ярмарок. Повстанці, п'яні перемогою, виспівували й вигукували, не звертаючи уваги на шрапнелі, що почали розриватися над містом. Бронеплави знову стріляли в наш бік. Кулеметна стрілянина на Дніпрі стихла.
Горіло кілька жидівських хат і совєтських установ, кидаючи червоні відблиски на обличчя і лискучі коси повстанців. Біля державних складів і магазинів ділили в мішки і пазухи воєнну здобич: сіль, цукор, махорку, сірники, мануфактуру, цвяхи – все те, що село колись купувало у місті, продаючи там хліб, і чого не мало тепер, віддаючи хліб задарма большевикам. Біля будинку міліції – стрілянина. Там замкнулося кілька десятків червоних, що не встигли втекти. Роз'юшена юрба атакувала вже двері й вікна, кидаючи досередини намочені в нафті шмати. Оборонці спочатку завзято відбивалися, вбили і поранили кількох селян, але, напевно, були вже приглушені кинутими у вікна бомбами. З будинку долинали крики ранених.
По сусідству, за рогом будинку, юрба із задоволеними вигуками й реготом при світлі палаючого будинку спостерігає за якимось видовищем. Під'їжджаю. В колі глядачів кілька селян тримають за руки і ноги розпластаного на землі молодого жидка, що верещав на всі голоси. Старий сивий дядько, збивши на потилицю баранячу шапку і закотивши рукави, з філософським спокоєм урочисто проводить "операцію": до розпоротого косою живота напихає гречки.
– Вполномочений із вупродкому, – пояснює мені один із глядачів, – черкаські хлопці показали, де живе, а він, бісова кров, до мами під перину сховався! А йому ж треба по довжності – развйорстку виповнити...
– Га! Як він до Млієва приїхав був із червоноармійцями развйорстку дерти, – одізвався інший глядач, – хіба таке вичудачував! І не підступай до нього – чистий тобі цар Миколай Третій. Я вас, каже, навчу, як савєтскую власть слухати! А тут, бач, під перину заліз!.. Два ліворверти, карабінку, документи, гроші – все геть-чисто через вікно на подвір'я повикидав, – знайшли вже, як хату запалили... А збіжжя всякого в хаті! У господаря за добрих часів стільки не бувало...
Зрозуміла дика мстивість мирного й, по суті, доброго українського селянина... Але... що діється біля Дніпра? Де поділися червоні з Черкас?
Ніби у відповідь від Дніпра знову зататакали кулемети.
Уже розвиднялося – це, безперечно, на руку противникові. Ніхто з повстанців не знає, де Голий або "австріяка". Нарешті якийсь кіннотник сказав, що отаман на станції роздає повстанцям зброю і набої. Чорнота з півсотнею їде на розвідку до Дніпра, а ми з Петренком – шукати Голого.
Гармати почали жвавіше обстрілювати місто шрапнелями, а околиці – гранатами. До "концерту" приєдналася ще й гармата пароплава. По дорозі догнав нас отаман-"австріяк", що роздратовано вимахував своїм бучком.
– Прошу панів – всратися в таку войну!.. Півтисячки з мого реґіменту1 за містом у розстрільній лежить під канонами2, а кілька тисяч гунцвотів3, прошу вас, у місті сіль та сірники фасує!..
За хвилину налетів чвалом Голий, що гнав зі станції до міста. Завертаємо назад, обговорюючи по дорозі ситуацію.
Червоні відступили до мостів під прикриття бронеплавів. Бронепотяг, що бився з нами, стоїть на мості. На верхньому мості теж стоїть панцерник, що підійшов із Золотоноші. Червоні, видно, боронитимуть мости за всяку ціну, а без гармат бронеплавам і панцерникам небагато до серця промовиш. На станції – два вагони гарматних набоїв – та що з ними робити! Гармати поїхали зі степовиками, без запасу набоїв, "боронити хати"... Будь вони тут – можна б за мости з червоними поторгуватися.
На світанку Чорний напав на мости з полтавського берега. Збив охорону і, наклавши під дерев'яний міст околотів, підпалив його. Та бронеплави гарматним і кулеметним вогнем відігнали повстанців, а вогонь погасили брандспойтами.
Петренко пропонує Голому виходити з Черкас і, перервавши в кількох місцях залізницю, йти, як і планувалося, на Цвіткове.
Голий замахав руками.
– Неможливо! Степовики пішли. Гармат нема. А до того – кожен із моїх повстанців у Черкасах щось "завоював" і хоче додому жінці занести. Вертайтеся з нами. Пізніше, може, якось виберемось.
"Австріяка" вдарив руками в поли.
– О, прошу! Шляк трафить із таким військом! Та мої такі самі, а дам приказ – і підуть!
Кажу тихо Петренкові, що можемо йти на Цвіткове і без Голого, але Петренка теж якась муха вкусила.
– Як ви додому, то й ми додому. Тільки як будуть вас із домів викурювати, не присилайте, щоб рятували.
За містом розгорялася стрілянина. "Австріяк" помчав до свого відділу повідомити, що Голий зараз вишле "на фронт" підкріплення.
Зустрічаємо Чорноту, котрий уже шукав нас. Мав одного пораненого.
Червоні розпочали наступ. Бронепотяг посувається до міста. Треба подумати про бригаду, що була поблизу залізниці.

Прощаючись із Петренком, Голий по-учнівськи виправдовується:
– Розумієте... У вас як би регулярна частина. А тут – сіра кобила хліборобська: хоче – везе, хоче – не везе...
Петренко стягнув повіддя.
– Винесіться-но скоріше з Черкас, бо як панцерники обійдуть місто з обох боків, а піхота попре від Дніпра, то наберете як бідний у торбу. Буде більше м'яса, ніж сірників та солі...
Зібравши бригаду, переходимо залізницю і Побережжям беремо курс на Холодний Яр.

У медведівській лікарні лікар, оглянувши пораненого отамана Деркача, не знав, що й казати.
– Операція необхідна. Треба вилучити уламок, а можливо, й позашивати ушкоджені органи. Я не хірург, та й приладь відповідних немає. Треба відправити до міста.
Лікар знав, що означає "відправити до міста". Ми зрозуміли: стан отамана вкрай тяжкий. Обговорюємо з Чорнотою, Семеном Чучупакою та братом отамана, що робити. Перебравши всі наші можливості, зупиняємося на двох: Київ або Єлисаветград. Останній – ближче, а це багато важить, бо завезти можна лише підводою. До того ж непрямою дорогою. Відтак вийде сотня верст!
Лікарні в містах усі стали державними, та через своїх людей якось би влаштували. Двоє мусять супроводжувати. Прощаємося сердечно, не знаючи, чи побачимося.
Увечері молодший Деркач, один із бурлак і козак-мельничанин за візника виїхали з пораненим у небезпечну дорогу. Ми зробили їм фальшиві посвідки, що вони є членами жаботинського комнезаму (від якого залишилася лише печатка в "архіві" Холодного Яру) і що везуть до лікарні голову комнезаму, пораненого під час нападу "бандитів" з Холодного Яру. Показувати ту посвідку представникам влади можна хіба за п'ятдесят верст від Медведівки. Неподалік Холодного Яру за документи мали служити револьвери й гранати. Могли згодитися вони і в самому Єлисаветграді... Інструкція була зрозуміла кожному без слів: у випадку чого – добити отамана і самим живими в руки не датися.

____________________________
1 Хряпи (храпи) – перенісся у тварин (примітка упорядника).
______________________________
2 Полк найманого війська (примітка упорядника).
3 Канон – гармати, тут: під – гарматним вогнем (примітка упорядника).
4 Собачий син, шельма (примітка упорядника).

До змісту Юрій Горліс-Горський ХОЛОДНИЙ ЯР