Юрій Горліс-Горський
ХОЛОДНИЙ ЯР

Восьме видання, виправлене, доповнене

Трагедія на хуторі Кресельці

Незначні відділи червоних приборкували села за Чигирином, за Дніпром, по той бік залізниці, коло Черкас – викачували хліб і зброю. Однак ці акції не були широкими і великого успіху не мали. Долітали чутки, що якесь село замість хліба давало "товаріщам" по шапці і його залишали в спокої. Щодо нашого району, то большевики, здавалося, забули про його існування. Обидві "республіки" – тепер уже "чорний" Чигирин і жовто-блакитний Холодний Яр – залагоджували свої внутрішні справи, перевіряли розподіл землі, видавали ліс на будову. Стосунки між селами обох орієнтацій, як і раніше, залишалися перерваними, але якихось активних ворожих виступів не було.
Селянин із Михайлівки привіз до Мельників "новину", що на власні очі бачив у Кам'янці кількох холодноярців із Чорнотою, які розганяли базар і відбирали вивезені селянами на продаж продукти. Це його не на жарт налякало, бо ті міліціонери знали, що він був у Холодному Яру. Дядько трохи переборщив, оповідаючи, що вони навіть ловили його і що він насилу втік. Чутка про те, що кілька наших улюблених хлопців утекли до большевиків, викликала страшне обурення селян. Але дехто здогадувався, що тут щось не те, хоча своїх здогадів вголос не висловлював.
Кожні два-три дні приїжджав уночі до Чучупаки зв'язковий від Чорноти. Наша міліція була на висоті. Андрій уже встиг отримати нагороду від комісара залізниці за те, що немилосердно приборкував на стації озброєні банди матросів-спекулянтів, які возили з Одеси сіль до Москви і Петрограда. Ці "купці", обвішані револьверами і бомбами, хазяйнували на залізниці, розганяючи відділи ЧК по "барьбє со спекуляциєй". Але в Кам'янці несподівано натрапили на "міліцію", яка, замість того щоб розбігатися, як жидки-чекісти перед піднятою бомбою, – гатила по "братішках" сальвами.
У хлопців свербіли руки на “братішек”-матросів, котрі всюди вихвалялися тим, що вони "посадили на престол" Леніна і Троцького... Совєтське начальство, яке тремтіло перед матросами, було дуже задоволене, що має таку надійну і відважну міліцію, а відібрані револьвери і гранати (часом і сіль) потихеньку переправлялися до Холодного Яру.
Чорнота передавав нам, що залізницею проходять значні військові частини, послані на боротьбу з "петлюровскімі бандамі" Михайла Омеляновича-Павленка.
Під кінець лютого набігла вістка, що між Черкасами і Смілою з'явились у великій кількості червоні частини, котрі пересуваються в нашому напрямку. Відомості підтвердили Гриб і боровицький отаман Солонько, які приїхали до Чучупаки. Солонькові розвідники довідалися, що більшість червоних частин щойно прибула з Московщини і в місцевих обставинах орієнтується зовсім погано. Йдуть "на усмірєніє бандітсково атамана Коцура". Коли ми, зібравшись увечері у Чучупаки, обговорювали ситуацію, приїхав ще лубенський отаман Пономаренко. Привіз останні відомості. Переночувавши, червоні в кількості чотирьох полків піхоти, двох полків кавалерії і двох дивізіонів артилерії вирушили шляхами на Побережжя. Очевидно, йдуть на Чигирин, обминаючи наші ліси. Постановляємо наступного дня зібрати в лісі з п'ятсот кращих бойовиків, щоб мати готове ядро про всяк випадок і, не зачіпаючи червоних, слідкувати за їхнім рухом.
Отамани, що приїхали, залишилися ночувати в Мельниках. Варту в селі підсилили. Вночі прибіг зв'язковий із Медведівки: в Трушівці за Тясмином зайшов полк із батареєю і розташувався на відпочинок. Через міст на цей бік переїжджала кінна розвідка і вернулася назад. Раненько збираю до Чучупаки з десяток кіннотників, що мешкали неподалік.
Приїхав Ханенко. Поснідавши, вибираємося всі гуртом на лісничівку в Кресельці. З боку Чигирина знову почулася гарматна стрілянина. Червоні брали Коцура в роботу з двох боків.
День видався теплий і ясний. Їдемо трійками. В першій трійці Василь і Петро Чучупаки та Солонько. В другій – Семен Чучупака, Пономаренко і я. В третій – Олекса Чучупака, Гриб і Ханенко. Позаду хлопці-кіннотники. Настрій у всіх чудовий. Всю дорогу весело жартуємо й сміємося. Отаманова англо-арабка Зірка, капризна й уперта, як панна-аристократка, весь час крутиться і псує нам лад. Постоявши ніч із моїм Абреком, вона відчула до нього глибоку симпатію й весь час поривається стати поруч нього. Під загальний сміх відтискаємо Солонька на самий зад "за бунчужного", і я виїжджаю у першу трійку.
Пономаренко, якому Зірка роздерла сідлом холошу, "лається" з отаманом:
– Казав тобі Чорнота: застрель Зірку або продай у Цвітну горшки возити, бо пропадеш через неї, – добру раду тобі давав.
Отаман лагідно погладив свою улюбленицю по шиї, не передчуваючи, яку послугу вона зробить йому за пару годин.
– Я на своїй Зірці ще до Києва в'їду.
На Кресельцях розташовуємося як удома. Небезпеки тут не може бути жодної. Звідки б не надійшов ворог, нас попередять. Розсилаю кілька кіннотників сповістити сотників, щоб після обіду непомітно виводили людей до лісу. Посилаю також зібрати на Кресельці кіннотників із хуторів і села.
Петро Чучупака, Гриб і Солонько завели своїх коней до стайні. Решту коней поставили надворі коло кошів. Дівчата принесли коням сіна. Замовляємо у лісника обід і розташовуємося в хаті дожидати, поки почнуть збиратися люди. Закладаємо дві партії в “підкидного дурня”. Через якийсь час приходить із села жінка і каже, що чула, наче в Медведівці повно большевиків. Чутка мало правдоподібна, бо Медведівка нас би оповістила. Отаман каже, що треба комусь поїхати до Медведівки й довідатися, чи большевики виступили з Трушівців. Одночасно треба привезти фуру сіна із закупленого штабом у Медведівці запасу... Жартуючи, тягнемо жеребки, і їхати випадає мені.
Про всяк випадок перевдягаюся в позичену у "бісової віри дитини" Гані дівочу одежу, залишаю у неї черкеску, шаблю й карабін і, заховавши в кишені два револьвери та гранату, від'їжджаю на санях до Медведівки під гучний сміх гурту.
У Медведівці посилаю селянина накладати сіно, а сам йду збирати новини. Медведівський отаман уже підготував людей для виходу в ліс. Большевики вирушили рано з Трушівців на Чигирин, але перед моїм приїздом перебігло тясминовими плавнями кілька трушівських хлопців і сказали, що в село вступила ще одна червона частина... За мостом і Тясмином, як і за всіма шляхами, пильно наглядають медведівські стежі. Господаря, в якого ми мали взяти сіна, не було вдома. Поки його знайшли, поки завантажились – минула година. Збираючись виїжджати, розмовляю з медведівським отаманом, який дав уже наказ своїм хлопцям маленькими гуртами виходити балками до Холодноярського лісу. Каже мені, що з півгодини тому за Мельниками було чути якусь стрілянину. Він послав на санях чоловіка довідатися, що там таке. Висловлюємо здогади, що б це могло бути, але в цей момент підскочив верхи селянин із Мельників, блідий і схвильований:
– Скоріше на допомогу! Большевики в нас у селі. Отамана вбили. Петра й Солонька впіймали живими. Підпалили Чучупакову хату і шукають по селі добрих коней. Наші хлопці збираються балкою та городами до лісу і на хутори, а ви вдарте з цього боку. Треба не випустити, вирятувати хлопців.
– Які большевики, де вони взялися?
– Чорт їх знає, звідки взялися, – кіннота, чоловік двісті. Якби ж то було знати, а то тепер поставили на вулиці кулемети – не можна й зібратися.
Отаман наказав подати тривожний дзвін. Перевдягаюся, і через кілька хвилин, як тільки збіглося зо дві сотні медведівчан, вирушаємо з трьома кулеметами балкою на Мельники, підсиливши сторожі у бік Трушівців. За першими хатами зустрічаємо ворожий роз'їзд, який, давши кілька пострілів, повернув чвалом назад. Бігом, розсипаючись лавою по балці й городах, поспішаємо до центру села. Добре, як ворог почне відходити на ліс, – там його зустрінуть мельничани. По обидва боки вздовж села – високі схили балки. Дорогу на Головківку відріжуть ті, що збираються на хуторах. Та й сама Головківка зустріне вогнем.
Із хат вибігають і приєднуються до нас озброєні селяни. З протилежного боку села розлягається стрілянина. З гори праворуч заклекотіло два кулемети. Що це?! Невже підоспіли лубенці й ворога оточено?! До середини села ще з версту... Серце нетерпляче рветься. Вибігаємо за поворот балки і бачимо на горі дві кулеметні тачанки, які б'ють по селу. Із села до них піднімається через город роз'їзд, який ми зустріли. На горі кіннотники дали кілька пострілів у наш бік і разом із тачанками зникли за обрієм.
Назустріч нам вибігає гурт мельничан із Чорноморцем. Ворожа кіннота, захопивши із собою полонених Петра Чучупаку та Солонька, несподівано заграла збірку і виступила з села вузенькою бічною доріжкою, що вилася через подвір'я та городи і вела на дорогу до мосту через Тясмин. Стаємо перед загадкою: як потрапила ця кіннота до Мельників і заскочила несподівано наших на Кресельцях? Чому виступила з села, не очікуючи, поки знесуть харчі й овес, покинувши навіть те, що вже знесли, коли ніхто по ній не стріляв?
Звідки довідалася, що єдиний шлях для відступу – це непомітна для немісцевого доріжка? І що ця доріжка веде на шлях, яким можна потрапити до своїх по той бік Тясмина?
З протилежного боку по схилу й на горі бігла лава мельничан. Загинаємо крило і теж вибігаємо на гору. Далеко вже повною ходою віддалялася в напрямку моста ворожа кіннота, що забрала з собою дорогих нам невільників. Деякий час гарячково безпорадно стріляємо їм наздогін, але марно. Пішки кінноту не здоженеш... Стає гірко від думки, що ми мали час і змогу з Медведівки перерізати їй шлях.
Пригноблені, вертаємося до села.
Над Чучупаковою хатою в'ється дим – догоряє покрівля. В задимлених сінях, присипаний із горища чорним попелом, в одній білизні лежав Василь Чучупака. Руки широко розкинуті. Уста й сіро-блакитні очі розкриті. Здавалося, що вся його струнка юнацька постать застигла в могутньому, нечуваному крикові – чи то перестороги, чи протесту, – що догоряє рідна стріха, що обличчя вже після смерті вкрили синці від ударів кольбами... Збоку, на щаблеві драбини, покрита грубими чорними цятками попелу, сиділа, заломивши руки, старенька Чучупачиха. Обличчя біле як крейда. Широко відкриті, сухі, застиглі очі – втоплені в обличчі мертвого сина. Безкровні уста нечутно шепчуть – повторюють якесь слово...
Звертаюся до неї, але вона не чує, не помічає людей, що стоять у сінях.
Старий Чучупака, сумно похитуючи сивою головою, стоїть, похилившись на одвірок. Згорблений, прибитий, руки його безсило звисають. Якийсь час він не звертає на нас уваги, потім повертається до мене.
– Чи Олекса живий? – питає несподівано спокійним голосом.
Не знаючи, що з Олексою, машинально відповідаю, що живий.
Старий випростовується і блискає з-під сивих брів очима:
– Прокляті!.. Привезли мертвого, здерли одежу і кинули до сіней. "Получайтє, – кричать, – своєво бандіта!" А Петро, бідолаха, на возі, дротом весь обкручений. "Не журіться, – каже до нас, – вмираємо за Україну з чистим сумлінням. Не кажіть поки що нічого дочці..." Так де там! Прибігла Ганя з Лідою... А ті сучині сини навмисно: "Палюбуйтєсь, палюбуйтєсь. Сєйчас за сєлом расстрєляєм!" Ганя в крик, а дитина вхопила за полу і ніжками тупотить: "Не дам батька!" Та й годі... Старший кацап'юга відкинув її ногою та й командує: "Заґаняйтє всєх в срєдіну і паджиґайтє хату!" Замкнули нас усіх у коморі та й запалили. Ледь не подушилися від диму, поки люди випустили. А з ними на коні за провідника був отой кацапчук із Жаботина, що восени на Кресельцях у парні обіддя гнув. Отут, у сінях, старший гроші йому давав і дякував, як відпускав додому.
Козак-мельничанин, що стояв на порозі, схвильовано вдарив рукою об полу:
– Федька Пєсков!.. А ми ж його перестрівали в лісі, як їхали назад. Питаємо, де був. Каже – приїжджав на Кресельці спитати, чи нема ще роботи, та хотіли большевики коня забрати – насилу випросився. Ми й повірили! А, чорт! У руках був, і випустили!
Біля дверей зібрався вже чималий гурт людей. Кілька дівчат плакали, заглядаючи у сіни. Стискаючи нервово рушницю, стояв недалеко сусід Чучупаки – дядько Степан, блідий, зі страшним, розлюченим поглядом. У нього "товаріщі" забрали останнього коня і зґвалтували двох дочок. Одна з них була ще підлітком.
Повертаюся до людей.
– Як знаємо, хто привів, – не втече. Але хто їх попередив і вивів із села тою доріжкою?
У похмурих поглядах не було відповіді. Всіх непокоїло те саме запитання.
Сирота Палазя, яка служила наймичкою у мельничанського багатія Сидора Гунявого, зробила мені непомітний знак заплаканими очима й пішла на вулицю. Виходжу й доганяю її.
– Пане Залізняк, я знаю, хто це зробив. Це мій господар. Він дуже гнівався на Чучупаків за те, що оту найближчу ділянку з панського саду віддали вдові Явдосі, а не йому під нову садибу. Він же і лісу туди був навозив, щоб будуватися, а Петро Чучупака сказав, щоб забрав.
– Але ж звідки ти знаєш, що це він?
– Я чула. До нас у хату отой старший москаль став. Приходили до нього москалі, то він їм казав, що дві години будуть стояти, коней годувати і самі обідати. Наказав, щоб варили люди обід для москалів. Вони не знали, що наші з рушницями до лісу вивтікують і що у нас в селі багато козаків. Хвалилися все людям: "Ми всю вашу банду в лєсу пєрєбілі і пєрєловілі". А потім старший почав до мене приставати, щипати, – так я втекла з хати і заховалася в клуні за соломою. Але чую – заходить до клуні господар, а потім і старший москаль: "Зачєм ти мєня звал?" А господар до нього: "Тікайте, товариші, поки не пізно, бо біда вам буде і того сучиного сина Чучупаку відіб'ють. У нас село – сама банда. Всі з рушницями в лісі та на хуторах збираються, і кулемети вже на хуторі виставили. І на Головківку вас уже не пустять, і в Медведівці та Лубенцях чути – дзвонять. Як затримаєтеся, то з усіх боків почнуть вас бити. Виїжджайте отою доріжечкою через городи на гору, а там виїдете на дорогу і направо до мосту. А на тім боці ваші є. Тільки поспішайте та дивіться, щоб на вас із Медведівки або Зам'ятниці не напали".
Стискаю схвильованій дівчині руку:
– Добре, Палазю, не кажи тільки поки що про це нікому.
– Я не скажу.
Повертаючись, зауважую, що за хатою Чучупаки, незважаючи на холод, сидить на призьбі в одній блузці Ганна Орестівна, схиливши голову на коліна. Біля неї, сховавши личко в її плече, стоїть легко одягнена маленька Ліда. Відкликавши дядька Степана1, даю йому відповідну інструкцію.
Потім завертаю за хату й сідаю коло Ганни Орестівни. Розуміючи, що Петро вже викреслений із листа живих, хоча ще живий, – втішаю її, що ще не все втрачено... Вона якийсь час слухає, не змінюючи пози, потім мовчки встає і, взявшись руками за голову, іде похитьки через подвір'я на леваду.
Ліда розгублено дивиться їй вслід і пригортається до мене:
– Тата большевики забрали... розстріляють.
Із болем притискаю її до грудей.
– Ні-ні, Лідусю! Не розстріляють. Ми вночі відіб'ємо...
Стрепенувшись, вона впивається мені в очі заяснілим поглядом.
– Я теж піду відбивати.

Від Чигирина долітав гук великого бою.
Під вечір стихло. Зв'язковий із Головківки привіз вістку, що червоні вибили Коцура з Чигирина і він відступив у Суботівський ліс.
Увечері збираємося на хуторі. Прийшли Ханенко, Гриб, Семен і Олекса Чучупаки, два кіннотники з тих, що були на Кресельцях. З'ясовуємо, як усе сталося. Червона кіннота несподівано виїхала з лісу перед самими Кресельцями. Побачивши осідланих коней і вартового козака, кинулася оточувати лісничівку.
Козак дав постріл. Вискочивши з хати, всі кинулися до коней. Василь Чучупака, сівши на Зірку, розігнав із ручного кулемета ворожу лаву з одного боку і кинувся на гору в кущі, крикнувши, щоб решта розбігалися поодинці.
Одночасно вискочили Пономаренко, Ханенко, Олекса та Семен Чучупаки і козаки. Петро Чучупака, Солонько і Гриб кинулися виводити своїх коней зі стайні. Височенна Солонькова кобила зачепилася сідлом у дверях, притиснувши Солонька.
Петро був у стайні. Гриб, покинувши коня, виліз поміж ногами кобили у той момент, коли на подвір'я в'їжджали ворожі кіннотники, і вискочив на мого Абрека. Кінь врятував його – проніс під кулями крізь червону лаву.
Червоні кинулися наздоганяти, їх на скаку стримували отаман із "Люїса" і дехто пострілами з карабінів. Уже на горі Зірка, почувши іржання большевицьких коней, знатурилася і потягла назад до ворога. Отаман боровся з нею, аж поки його не оточили. "Люїс", видно, затявся ще раніше.
Допомогти йому ніхто не міг, бо, тікаючи, всі розсипалися і за кожним гналося чоловік 10 – 15. Побачивши, що оточений, отаман пустив собі кулю в скроню з револьвера. Перед тим крикнув так, що чули всі: "Готуй нових борців, Холодний Яре!"
Павла Солонька і Петра Чучупаку впіймали в стайні. Всі інші врятувалися. Гриб прийшов із Зам'ятниці пішки, залишивши Абрека у селянина...
Обмірковуємо ситуацію. Запахло порохом. Нападом на кінноту ми себе виявили. Упоравшись із Коцуром, червоні візьмуться за нас.
Наступного дня довідуємося від спійманого в лісі кіннотника, що червоні потрапили до нас випадково. Вони мали йти із Жаботина на Зам'ятницю – Медведівку – Чигирин, і спокійно минули б нас, якби не знайшовся в Жаботині охочий провести їх польовими та лісовими путівцями. Тому і не помітили червоних.
Того ж дня в Мельниках розійшлася чутка, що попередив ворога і вивів із села Сидір Гунявий, який, боячись помсти, втік уночі за большевиками. Тієї ж ночі в одному із заглиблень на лівому схилі Холодного яру було прикидано землею і камінням труп першого холодноярського зрадника. Через п'ять днів на верхівці гори Веселої гойдався на дубі Федька Пєсков із Жаботина.
Зажевріла надія вирятувати Петра й Солонька. Їх відправили до Черкаської ЧК. Зв'язуємося з нашими хлопцями у Черкасах. Плануємо напасти вночі на будинок ЧК та, закидавши його гранатами, визволити своїх...
Отамана поховали на цвинтарі – на горі. Ховали ввечері без пострілів, без пісень, без промов. Понуро мовчала озброєна юрба, і в тій мовчанці відчувалася велична, грізна обітниця помсти.
Час збігав у напруженому очікуванні. Вигнавши Коцура з Чигирина, червоні почали порядкувати в "коцурівських" селах, показуючи правдиве обличчя московського большевизму. Це, як і передбачав покійний отаман, відвернуло селян від Коцура, який боровся колись за большевизм. А зміна Коцуром червоних прапорів на чорні стяги анархії для селян була незрозуміла. Залишившись із невеликим загоном вірних людей, колишній диктатор Чигиринської "республіки" переховувався по лісах, вступаючи в сутички з московськими частинами, що його переслідували.
У Чигирині вже розпаношилася справжня совєтська влада: ревком, воєнкомат, ЧК, міліція, упродком і т. д. Для її охорони прибув караульний батальйон.
Очікуючи наступу, опрацьовуємо план, згідно з яким холодноярськісела постраждали б найменше. Місце отамана посів його заступник Іван Деркач, старшина військового часу, син селянина з-під Жаботина.
Невдовзі одержуємо відомості, що червоні частини з-під Чигирина поспішно вирушили на південь. А для операцій проти тепер уже партизанського загону Коцура прибув зі Знам'янки невеликий загін кінноти. Нашого району не зачіпали. Це не заспокоювало, а нервувало.
Повітова влада з Чигирина запроваджувала "совєтскую власть", дерла “продразвйостку” у селах по той бік Чигирина. В наш бік виставляли міцні стежі з кулеметами, часом висилали з якимсь селянином (в порядку повинності) агітаційну большевицьку літературу, але ні один агітатор чи представник влади не відважився показатись далі Суботова.
Вислані з літературою селяни, посміюючись зі своєї місії, здавали її сільським отаманам, які називалися "начальниками самооборони", а ті роздавали папір козакам – на "собачі ніжки" із махорки. Сусідні з нами, колись коцурівські, села, що втримали свою організацію і мали багато зброї, москалі теж не зачіпали. Поширення совєтської влади в бік Херсонщини зупинив невеликий, але відважний партизанський загін Кібця, який, з'явившись у степовій місцевості, виловлював і розстрілював представників окупаційної влади.
Москалі панували лише в Чигирині та кількох ближчих селах на південь. Оточена з трьох сторін принишклими ворожими селами, кожне з яких мало більше вояків, ніж чигиринський гарнізон, комуна почувала себе невпевнено.
Довідуємося, що комісари, начальники та урядовці, не довіряючи населенню Чигирина, ночують у спільних помешканнях, готові до бою. Біля ревкому завжди стоять напоготові підводи на випадок "евакуації". Досить з'явитися чутці, що "Холодний Яр наступає", і влада одразу вантажить на підводи свої лахи. Чигирин нам не загрожував. Нас більше цікавило пересування військових частин на лінії Черкаси – Бобринська – Кам'янка.
Маючи своїх людей у Черкаській ЧК, пильно стежили за справою Петра Чучупаки і Павла Солонька, вибираючи зручний момент для нічного нападу. Вже було створено ударну групу, яка мала визволити їх із в'язниці.
Несподівано кілька черкаських хлопців, котрі з нашою групою не були зв'язані і про її плани нічого не знали, наскочили на ЧК малими силами. Чекісти напад відбили, а усіх арештантів одразу ж розстріляли.
Однієї ночі Левадний, який їздив за Матвіївку перевіряти свої арсенали, привіз новину: загін червоної кінноти впіймав на якомусь хуторі Коцура. Колишнього вождя Чигиринської "республіки" червоні прилюдно розстріляли на станції Знам'янка.
Коцурівщина скінчилася.
Колишні коцурівці зібралися в Товариство козаків Вовчого Шпиля, яке мало свою базу в Суботівському лісі й на хуторах. І почали дратувати Чигирин нічними нападами.
А між селами двох "республік" уже налагоджувалися дружні стосунки. Селяни з Івківців допомогли медведівчанам упіймати одного з живих ще братів Кошових, що свого часу вбив холодноярця з Медведівки. Цей Кошовий був правою рукою Коцура і по його смерті переховувався на хуторах.
Після суду в Медведівці Кошового розстріляли коло хреста на верхівці гори між Медведівкою та Івківцями, з якої видно обидва села.
Кошовий, надзвичайно гарний, стрункий хлопець у чумарці та сірій козацькій шапці, став під хрест блідий і спокійний. Навкруги – юрба озброєних селян із обох сіл.
Засмучено-спокійним поглядом Кошовий повів по обличчях односельців.
– Віддаєте мене, івківчани? Не жалієте?..
З-поміж івківчан вийшов сивий селянин із рушницею і, заклавши набій, підійшов до хреста.
– Жаліємо, жаліємо, що вас, собачих синів, разом із Коцуром у дев'ятнадцятому році не постріляли.
З іншого боку підійшов медведівський отаман.
Два постріли – і кров'ю було підписано мир між недавно ворожими селами.
Тим часом у холодноярських селах з'явилися відозви Товариства козаків Вовчого Шпиля, видрукувані типографським друком. Товариство закликало селян об'єднатися під національним прапором у боротьбі проти червоних катів України.
На звороті листівки – жартівлива примітка, що не гармонувала із солідним стилем відозви: "Друковано у власній, його катівської величності "товаріща" Леніна друкарні. Москва. Кремль. Поцілуйте нас у сраки, червоні собаки!"
Здогадуємося, що хлопці мають у чигиринській друкарні своїх людей, котрі надрукували таємно цю відозву.
Налагоджуємо зв'язок із Товариством козаків Вовчого Шпиля, яке з охотою підпорядкувалося Холодному Ярові.
У складі його штабу були деякі члени колишнього коцурівського ревкому. Хлопці мають широкі зв'язки у Чигирині. Прагнуть, піднявши Суботів, Новоселицю, Івківці, а з іншого боку – Стецівку та Семигір'я, захопити Чигирин.
За нашою порадою залишили цей замір як недоцільний, бо ніякої користі це захоплення не принесло б, а от червоні частини до Чигирина стягнулись би.

______________________________
1 Пізніше цю легенду я сам чув декілька разів від селян (примітка автора).
2 Тут радше варто говорити не про народну фантазію, а про народну пам'ять (примітка упорядника).
______________________________
5 Згідно з правилами української мови треба було б писати "лубенецький", але місцеві кажуть "лубенський" (примітка упорядника).
______________________________
1 Дмитро Курка-"Орел" (примітка упорядника).
2 Очевидно, мова про отамана Чорного (Гаврила Куреду) із с. Борисівки, тепер у межах Переяслава-Хмельницького Київської області, що діяв і на Чигиринщині (примітка упорядника).
______________________________
1 Із села Трипілля походив отаман Зелений (Данило Терпило), а йдеться про вбитих комуністів, тіла яких із Трипілля пливли по Дніпру (примітка упорядника).
______________________________
1 У селі Цвітній, з якого походив Пилип Хмара (справжнє прізвище), був сильно розвинений гончарський промисел. Цвітнянські гончарі розвозили кіньми свої вироби на продаж по теренах Київської, Херсонської, Полтавської губерній, заїжджали аж на Поділля, водночас виконуючи роль розвідників. Очевидно, хтось із них привіз був чутку, що до частин Зимового походу прилучилися вся Галицька армія і кубанські козаки, які втекли від Денікіна. Чутка ця набула великого поширення і піднімала настрій у повстанців (примітка автора).
______________________________
1 Юрій Горліс-Горський бере "полковник" у лапки, бо Хмару називали полковником не за званням, а як отамана Чорноліського полку (примітка упорядника).
2 Не плутати Пилипа Хмару з Семеном Харченком, який оперував на Поділлі під псевдонімом Хмара (примітка автора).

______________________________
1 Боротьбист – член партії "українських комуністів-боротьбистів", яку згодом большевики розігнали (примітка автора).
1 Дядько Степан загинув восени 1920 р. в бою під Черкасами (примітка автора).

До змісту Юрій Горліс-Горський ХОЛОДНИЙ ЯР