Юрій Горліс-Горський
ХОЛОДНИЙ ЯР

Восьме видання, виправлене, доповнене

Віщий сон отамана Деркача

Вранці ми стояли гуртом біля штабу бригади і розмовляли. Широка вулиця була заповнена повстанцями різних відділів, що знайомилися між собою, співали.
Іван Деркач був сумний.
– Чого журишся, отамане? – запитав Чорнота. – Може, нездоровиться?
Деркач відповів не відразу.
– Не виспався. Приснилася така дурниця, що вже потім не міг заснути. Та й якесь передчуття недобре. Щоб часом "товаріщі" несподівано не напали. Піду до Блакитного, запитаю, що нового.
– А що снилося?
– Кажу – дурниця. Приснилося, що в нас у штабі сиділи чекісти і судили мене. Засудили до розстрілу. А на мені – зброя, через вікна бачу, як ви всі ходите під хатою, а мене в'яжуть і ведуть надвір розстрілювати. Ведуть поміж холодноярцями, я кричу, щоб рятували, кличу по імені тебе, Юрка, Отаманенка – а ви наче нічого й не бачите. На цьому прокинувся. Потім знову задрімав. Аж чую, хтось лежить коло мене. І так виразно чую дотик, обіймає мене. Хто це? Запалюю сірник, а це покійний отаман Василь Чучупака. Дивиться на мене, а очі повні сліз... І такий на мене страх напав, що вже прокинувся, а ще зубами дзеленчав. Воно, звичайно, дурниця, а з голови викинути не можу. Серце все чогось ниє.
Андрій уважно глянув отаманові в обличчя.
– Щоб часом, Іване, не попереджував тебе покійний отаман. Як буде сьогодні-завтра бій, мусиш стерегтися. Знаєш що... Будеш не там, де тобі захочеться, а там, де я тобі пораджу. Добре? Часом і смерть можна обдурити...
Деркач засміявся і махнув рукою.
– Здається, Андрію, ми обидва бабами-ворожками стаємо. Піду до степовиків.
Заклавши руки за спину, пішов уздовж вулиці. Ми з Чорнотою залишилися. Обговорюючи випадки снів і передчуттів, поглядали йому вслід. Ледве отаман порівнявся з першою групою повстанців, як від неї відділився хлопець і підійшов до нього, неначе хотів щось запитати. Раптом отаман подався назад і вхопився за кобуру з револьвером. А хлопець махнув рукою, і біля ніг Деркача вибухнула граната. Обидва впали на землю. Розлігся крик пораненого. Отаман лежав навзнак, блідий. Одяг його був у крові.
Хлопець у скривавленій вишиванці за хвилину розкрив очі й ослабленою рукою потягнувся за револьвером. Чоботом вибиваю з рук зброю.
– Ти хто такий?!
– Я – комсомолець-чекіст! Смерть петлюрівським бандитам! Хай живе Третій інтернаціонал!
– Ти знаєш, кого ти вбив?
Хлопець усміхнувся і глянув у бік Деркача.
– А вбив?! Правда вбив? Я – Деркача не знаю?! Я всіх вас, бандитів, знаю! Я сам Чучупаку Петра у Черкасах шльопнув у підвалі...
– Таж це нашого медведівського Хаїма-різника син! – скрикнув літній медведівчанин, що стояв поблизу.
Хлопець зовсім не був схожий на жида, розмовляв українською мовою. Коли говорив, із горла булькала кров.
– Хто тебе послав?
– Мене послала ЧК, щоб я його шльопнув. Хай живе...
Медведівчанин несподівано підскочив і ударом приклада розтрощив комсомольцю голову. Отаманенко, скипівши, вхопився за дядькову рушницю, але Чорнота поклав на його руку свою.
– Покинь.
– Так що ж він, дурень! Треба було ж допитати...
– Нічого б не довідався, міцне духом жиденя було.
Отаманом зайнялися фельдшер і Грицаєнко.
Граната вибухнула дуже близько, і тому відламки не потрапили в груди чи голову. Деркачу пробило живіт і покалічило ноги. Коли привели до тями, він намагався усміхатися і жартувати, перемагаючи біль.
За декілька хвилин прибіг лікар Степової дивізії. Зробив перев'язку.
– Треба оперувати, витягнути з живота відламок, а нема ні наркозу, ні хірургічних інструментів, – сказав він.
Послали за місцевим лікарем.
Вістовий повернувся з короткою відповіддю:
– Медикаментів та операційних матеріалів немає, хірургічні ножі забрали весною червоноармійці проходящої частини – бо ними добре болото з чобіт обшкрябувати.
Лікар заспокоює, каже, якщо уламок не забруднений, то поранений може вижити і без операції...
Командування бригадою Деркач передав курінному Петренкові.
У наступні дні й ночі рухаємося у напрямку Канева. Шукаємо ворога. Але червоні уникали найменшої сутички. Вся місцевість над Дніпром між Чигирином і Каневом була в наших руках. Складалося враження, що з большевиками вже покінчено.
І войовничий запал у повстанців падав. Поширювалися демобілізаційні настрої: як нема з ким битися, треба йти додому, там робота чекає...
Жовтень приніс заморозки, і багато повстанців нудьгувало за чобітьми.
За півтора тижні після мошнянської наради ватажки зібралися в Межиріччі над Россю. Цього разу вже всі погодилися, що повстанцям треба дати роботу. Кость Блакитний запропонував зайняти Корсунь, де були значні червоні частини.
– Переходячи залізницю, – казав він, – знищимо відтинок, забезпечимо собі запілля з боку Фастова, а тоді рушимо на Цвіткове і захопимо цей важливий залізничний вузол.
Вибухового матеріалу, щоб висадити в повітря кілька мостів і водокачок, ми мали досить. Але під час обговорення плану само собою постало питання Черкас.
Це місто залишалося червоним півостровом серед охопленої повстанням місцевості. У Черкасах перехрещувалися ворожі шляхи – сполучення Дніпром і залізницею, що з'єднувала лівий берег із правим. Якщо ми залишимо Черкаси в спокої, ворог швидше підвезе військо, ніж із Фастова. Тож спочатку вирішено "ліквідувати" Черкаси і висадити в повітря мости на Дніпрі.
Наступного ранку повстанське об'єднання вирушило. Йшли трактом, що вів із Катеринослава через Черкаси до Києва.
Чорний Ворон – в авангарді, за ним – Холодноярська бригада. Вибравшись із довжелезної долини нагору, оглядаємо з Петренком повстанче військо, що кількакілометровим вужем вилося шляхом внизу. Між частинами, озброєними рушницями, виблискували на сонці "косарі" – відділи, озброєні косами. Так, напевно, виглядав на початку похід Богдана Хмельницького. То була сила... Непевна, хитка, але й страшна сила в певних і нехитких руках вождя, що вірив у самого себе і накинув цю віру підвладним...

Напад на Черкаси планували здійснити вночі. Щоб у темноті пізнавати своїх, Блакитний наказав перев'язати ліву руку солом'яним перевеслом.
Мета походу, звичайно, не оголошувалася. А до Дніпра вирушив зв'язковий, щоб, переправившись човном, передати отаманові Чорному, аби той, як встигне, напав вночі на мости з полтавського берега і відрізав червоним шлях відступу.
Надвечір, коли повстанське об'єднання стало на відпочинок, прибули до Степової дивізії зв'язкові з Херсонщини, які вже кілька днів розшукували степовиків. Вони принесли звістку, що червоні палять і грабують села, з яких дивізія вийшла, розстрілюють родини повстанців.
Степовики замітингували і поставили Блакитному вимогу, щоб негайно вів їх рятувати родини. Переконати козацтво залишитися Блакитний не зміг. Тож прислав до нашого штабу начальника контррозвідки Житкевича з повідомленням, що складає з себе обов'язки командира об'єднання і вирушає з дивізією на Херсонщину.
З Житкевичем прийшла якась молода дівчина у селянському вбранні. Під час нашої розмови вона стояла осторонь.
Житкевич показав на неї очима.
– Ця панночка хоче залишитися з вами і піти до Холодного Яру. Дуже добра розвідниця.
– А хто вона? Звідкіль?
– Сказала, що називається Ольга Кравченко. А звідкіля родом, хто батьки, я й не питав. Могла ж правди і не сказати...
Повстанче підпілля мало свої неписані правила етики. Розпитувати когось про місце народження, справжнє прізвище, родинні зв'язки не належало до доброго тону. Ця інформація цікава для чекістів, що любили мститися на родинах своїх противників, якщо тих не можна було зловити. Оскільки ніхто з нас не був впевненим, що, потрапивши у ЧК, витримає тортури, то краще взагалі не знати цих таємниць.
– Однак, – продовжував Житкевич, – можете бути певні: дівчина ідейна й вірна. Ми вже перевірили її. Не хочеться розлучатися з нею. Такої розвідниці у мене вже не буде. Але не можу суперечити її волі. Хоче до Холодного Яру, бо каже, що степовики, повернувшись до своєї місцевості, розбредуться по хатах. Може, й має рацію. Хотіла піти із загоном Ворона, так там якийсь дурень із коханням її переслідує. Не зносить вона цього. І вам раджу поводитися з нею як із бойовим товаришем, недобачаючи в ній жінки. Тоді все буде добре. Посилати можете й у пекло по вуглики – принесе...
На знак Житкевича Ольга Кравченко підійшла до нас. Вона була дуже гарна. Наївно-дитяче обличчя водночас випромінювало якусь рішучість. Їй дали місце на одній із тачанок. Візникові – немолодому мельничанинові – доручили турбуватися нею.
Степовики дійшли з нами до села Руська Поляна. Попрощавшись, вони рушили в обхід Черкас на Чигирин. Чорний Ворон сердечно обняв нас, особливо – Чорноту, з яким міцно заприятелював.
– Ку... куди ж ти тепер? – запитав знервований подіями Андрій.
Ворон махнув рукою.
– У білий світ... Не маю що тут робити, та й із степовиками вже мені більше не по дорозі. Той чорноліський ведмідь Хмара – мудріший, ніж я думав, коли він відмовився до об'єднання приставати. Тільки дурно час прогаяли. А якби відразу пішли були, не зупиняючись надовго, досі б могли армію мати і таких чудасій натворити, що тільки держись! Я ось тільки у степ дивізію виведу, а там – бувайте здорові! Мої хлопці про хати давно забули. Щодня п'ятдесят-сімдесят верст, а треба – то й сто махну... Над морем побуваю, під фронт загляну, може, й до Холодного Яру коли заверну...
Обминаючи колони степовиків, чорні примари тачанок і вершників пірнули в темряву.

До змісту Юрій Горліс-Горський ХОЛОДНИЙ ЯР