Юрій Горліс-Горський
ХОЛОДНИЙ ЯР

Восьме видання, виправлене, доповнене

Нарада у Мошнах

У Мошнах штаб розмістився в будинку диякона. Головну вулицю величезного села зайняла Холодноярська бригада та 1-й полк Степової дивізії. Інші стали в околицях.
Негайно зв'язалися зі штабом Голого, який був тоді неподалік Мошнів. Тим часом до нас почали з'являтися делегації від сіл, охоплених повстанчим рухом. Розмовляючи із селянами-повстанцями, помітив, що вони дивляться на нас як на силу, що об'єднає їх і поведе на боротьбу з москалями-большевиками.
Один із делегатів, сивий селянин, виходячи зі штабу, закоханим поглядом глянув на жовто-блакитний прапор, прикріплений на одній із гармат, що стояли на вулиці поблизу штабу. Зірвавши з голови шапку, з почуттям кинув її на землю.
– Дайош Київ! – крикнув повстанець захоплено...
Наступного дня прибув отаман Голий із кількома сотнями повстанців. Інші його відділи до Мошнів не увійшли, а зупинилися в недалеких селах. Загалом під його орудою було близько шести тисяч козаків, з них примітивно озброєних – більше третини.
Очікуючи приїзду Голого, я уявляв собі солідного дядька-отамана і трохи розчарувався, коли побачив на коні хлопця в однострої студента Київського університету Святого Володимира. Лише замість студентського кашкета мав на голові кудлату козацьку папаху, а поверх чорного пальта з петлицями і блискучими ґудзиками поблискував цілий арсенал зброї. Смішно виглядали у стременах його ноги в черевиках і штанах навипуск. Та, коли познайомилися, скептичне враження змінилося. Голий був здібний, енергійний ватажок, мав добру голову і вмів захоплювати козацтво. Великим мінусом для нього був брак військових знань, але він мав старшин-помічників.
Голий оповів, що звечора послав зв'язкових до кількох ватажків, які йому не підлягають, щоб вони вели свої відділи на з'єднання.
Пополудні до Мошнів увійшов великий повстанчий відділ. Привів його галичанин, колишній старшина австрійської армії, прізвища якого, на жаль, не пам'ятаю. Він і був його організатором та отаманом.
Вигляд козацтва був такий, що навіть похмурий Чорнота посміхнувся.
Сам отаман, котрий їхав верхи попереду, був одягнений в австрійський однострій з австрійськими хрестами і медалями на грудях. Було дивно, як він те все зберіг. Замість шаблі мав австрійський багнет. У руках – солідний кийок. Вимахував ним, як булавою.
Відділ ішов досить струнко, зі старшинами і підстаршинами на визначених місцях. Принцип формування сотень і чот був оригінальний: окремо йшли босі, окремо взуті, окремо одягнені в білі полотняні штани, осібно в крамних3 штанях; був відділ повстанців у солом'яних капелюхах, у кашкетах, у баранячих шапках, одна чота з рушницями, друга з косами, третя знову з рушницями, наступна зі штилями і т. д.
Прибувши на місце, отаман-"австрієць" відважив кілька буків парубкові-повстанцеві за невиконання якогось наказу. Придивляюся до цієї, такої незвичайної в повстанчих частинах, екзекуції. Товариші покараного доброзичливо жартували на його адресу і, як видно, визнавали за своїм отаманом правду і право карати.
До вечора в район нашого розташування прибуло ще кілька повстанчих загонів.
Наступного дня у будинку диякона зібралася нарада отаманів і старшин, яких вони вважали за потрібне взяти із собою. Від Холодноярської бригади були Деркач, Петренко, Мамай, Кваша, Грицаєнко, Отаманенко, Чорнота і я.
Перш за все взялися за підрахунок. Виявилося, що кількість повстанців, які зійшлися в околицях Мошнів, досягла поважної цифри у тридцять тисяч чоловік, до того ж місцеві отамани в один голос запевняли, що можуть свої відділи збільшити. Отамани окремих загонів охоче згодилися підпорядкуватися штабові нашої групи. Природно постало питання: для чого ми зібралися і що маємо робити далі?
Ми вже знали, що червоний фронт на заході прорвано і поляки та українська армія успішно наступають. Під час наради прибув із Черкас наш холодноярський старшина-розвідник і повідомив, що большевики стягають за Канів частини для оборони Києва від повстанців. Червоні формування отримали наказ негайно вирушити туди. Частини, які досі концентрувалися в Черкасах, поспішно вирушили вгору по Дніпру. В Черкасах залишилася лише мінімальна кількість. Всі комуністи, комсомольці й охочі з позапартійних жидів дістали зброю і зосередились у касарнях й установах. Військове та залізничне майно вивозять на лівий берег Дніпра. Установи вже приготувалися до евакуації.
Холодноярець розмовляв із червоноармійцями різних частин. Настрій у них пригнічений, подекуди просто панічний. Серед червоноармійців кружляють чутки, що на "польський" фронт прибула величезна французька армія з газами і "лучамі смєрті", з якою Червоній армії годі сперечатися. Казали, що в Москві проти большевиків повстали робітники всіх заводів і фабрик, що в Одесі висадився англійський десант, а по всій Україні палахкотять повстання. Один із солдатів (наш розвідник видавав себе за червоноармійця) шепнув йому, що Ленін і Троцький, захопивши досить золота, драпонули аеропланом за кордон. У Червоній армії – "епідемія дезертирства", попри наказ розстрілювати втікачів на місці...
Коли розвідник закінчив доповідь, зібрання задоволено загуло.
Раптом піднявся Чорний Ворон і попросив слова. В його постаті була цікава особливість. Меткий вершник, він був одночасно якийсь повільний і не-рухливий. Коли згинав руку, здавалося, що гне штабу заліза. Його рухи мали в собі щось гіпнотичне. Нагадували "ліниві" рухи тигра в клітці. До того ж Ворон мав дивовижні очі: темні, тверді, непорушні. Він зовсім не кліпав повіками. Змінюючи напрямок погляду, повертав не очима, а всією головою.
Ворон повільно оглянув отаманів.
– Ну, що ж, панове. Ворог сам підказує нам, що маємо робити. Червоні бояться, щоб повстанці не захопили Києва. Забираємо Черкаси, підірвемо мости на Дніпрі й, не гаючи часу, рушаємо на столицю. По дорозі ж усюди повстанці... Поки дійдемо, зберемо армію. У червоних – невдачі на фронті. Частини, що діють проти нас, пригнічені й налякані. Куди не повернуться – в запіллі повстанці. Таке військо дороги нам не замкне і Києва не оборонить.
– Це неможливо!.. Не вдасться! Ми не регулярне військо, щоб наступати на Київ! – залунали голоси.
– Звичайно не вдасться, як наперед не вірити у перемогу. А чи Петлюра позаторік регулярним військом Київ зайняв? Та коли б і не вдалося визволити Київ – нічого не втратимо. Повертаємо голоблі і йдемо до фронту. Ще й тих, що пристануть до нас, за собою потягнемо. А по дорозі не одну тисячу повстанців зустрінемо...
– А як большевики з Москви свіже військо підвезуть і вдарять у спину?
– Швидше до фронту дійдемо та напремо на москалів ззаду – тільки й страху.
– Поки ми такий гак під Київ зробимо, нас оточать і розіб'ють.
Піднявся Чорнота.
– Боїтеся гака робити? Тоді йдемо навпростець до фронту. На місці крутитися – яка з цього користь? Зрештою, скажіть мені, панове, якого чорта нас отут тридцять тисяч зібралося?! Черкаські бори і без нас стоятимуть. Сам Бог посилає нам годину, коли можемо щось зробити для України. А ми тупцюємо на місці та балакаємо. Ще раз кажу – йдемо до фронту! Не гаючи дорогоцінного часу, рушаймо назустріч нашому урядові та війську. Розвернемо ворогові запілля. Поки дійдемо, буде нас вдвоє, може, і втричі більше.
Слово попросив командир 1-го полку Степової дивізії1.
– Я, панове отамани і старшини, не проти того, щоб йти до свого війська. Але... наші херсонці й так уже нарікають, що далеко завели їх... На марш до фронту навряд чи погодяться.
Серед холодноярців теж було чимало таких, що не мали охоти відходити далеко від своїх хат. Та я знав, що в разі рішення йти до фронту, ніхто із них не посмів би сказати, що не хоче.
Місцеві отамани з повагою поглядали на Блакитного, Деркача, Голого... Чекали, що скажуть вони. Голий, порадившись зі своїми сусідами, сказав, що він і підвладні йому отамани цілком схвалюють план іти на з'єднання з українською армією, щоб підсилити її, але... його повстанці далі Черкаського повіту не підуть. Отаман-галичанин зірвався і, почервонівши від гніву, вдарив кулаком по столу.
– Як то не підуть?! Що то є – не підуть?! України хоче – а з повіту не піде? Прецінь2 то є військо! Як я кажу, щоб йшов, то мусить іти, бо шляк його трафить!
Більшість присутніх на цей вибух "австрійця" засяяли посмішками.
Та ватажок мав рацію: селянин, беручи до рук рушницю чи косу, хотів бути військом. І коли в нього вселялася віра в справу, коли він вірив у зорю свого отамана, коли той не мітингував і не питав, чого хто хоче, лише авторитетно і певно наказував, повстанець йшов за ним і ставав ідеальним вояком.
Я подумав: Богдан Хмельницький навряд чи питав своїх повстанців, чи вони хочуть іти на захід, чи бажають вертатися до своїх сіл...
Кость Блакитний, порадившись кілька хвилин із Деркачем, підсумував:
– Панове старшини! Фронтові ми багато не допоможемо. Зрештою, він і не потребує нашої допомоги. Большевицькі армії відступають, і стримати наступ українського війська і поляків навряд чи вдасться. Ми зробимо більше діло, як зачекаємо тут, у вигідній для оборони місцевості, поки фронт докотиться до Дніпра. Коли червоні відступатимуть на переправи у Черкасах, ми відріжемо шляхи відступу. Переправи у Крюкові – Кременчуці теж можемо відрізати, а до Києва й Катеринослава далеко – тож цілий відтинок червоного фронту буде знищено. А поки візьмемося нищити ворожі частини, які ворог тримає в запіллі, і чекатимемо наближення фронту.
– А що, пане отамане, як фронт не наблизиться, а віддалиться? – відізвався Чорнота.
Блакитний розвів руками.
– Мій друже! Червона армія програла. У переможний наступ вона вже не перейде, хоч би тільки тому, що повстанці порядкують в її запіллі...
Піднявся Деркач.
– Панове старшини! – сказав він. – Марширувати на Київ чи до фронту без забезпечення небезпечно. Залишаючись біля Дніпра, у своїй місцевості, ми збережемо до критичного моменту свої сили і можемо відіграти значну роль. Я поділяю погляди пана отамана Блакитного і схвалюю його план.
Більшість теж підтримала і схвалила рішення.
Нарада закінчилася.
Правду кажучи, по промові Блакитного я сам у душі погодився з ним. Бажання стати скоріше під прапори рідного війська – це добре. Але стягнути до Дніпра повстанчі сили, замкнути розбиту Червону армію на Правобережжі, забрати у неї для українського війська величезну кількість коней і зброї – це двічі добре.
Хто ж міг передбачити, що поляки замиряться на половині дороги до цілковитого розбиття большевизму?
Гості виходили надвір, дискутуючи. Чорний Ворон, що залишився у штабі, не поступався і боронив перед Блакитним і Деркачем план захоплення Києва. Блакитний наполягав на недоцільності такої операції.
– Що вам так Київ у голову засів? – розводив він руками. – Київ поляки і без нас займуть. Наша армія – на правому крилі фронту. В напрямку Києва піде хіба якась репрезентативна частина. А наше завдання – допомогти в першу чергу своєму війську.
Ворон таємничо усміхнувся.
– Кажете, пане отамане, поляки і без нас займуть... Маю велику охоту, щоб на цей раз вони вступили до Києва як гості, салютуючи вже вивішеним українським прапорам. І якби я мав не триста, а хоч би півтори тисячі на конях і тачанках, то хоч би тільки для цього захопив Київ перед самим їхнім носом.
Чорнота, що, прислухаючись до розмови, сидів зі мною на старенькій отомані, впав у "філософський настрій".
– Бачиш, це розмовляють між собою два кольори: чорний і блакитний. Хай мене чорт вхопить, якщо той ніжний колір нашого прапора принесе Україні щастя. А от у Ворона думка непогана. Захоплення столиці українськими повстанцями раніше, ніж дійде до неї фронт, – було б неабияким дарунком для українського уряду. Чорний Ворон хоч і "степовий бандит", а на "міжнародних чемностях" розуміється... Погоджуся, щоб не йти до фронту, лише не пускати "товаріщів" утікати через Дніпро. Але ж Київ... Хоч би тільки тому, що, як наближення фронту відтягнеться ще на місяць, ми, стоячи на місці, розтопимося. Черкасці розбредуться по хатах, як не буде з ким битися. Степовики, позбавлені справ, згадуватимуть свої хати. Половина їх – боса. Наближаються холоди, а взутися можна, тільки захоплюючи міста...
Розмову перервала чорнява дияконівна, що просила до чаю.

1 Командиром 1-го (кінного) полку Степової дивізії був Лютий (Черевик) Ялисей Степанович (примітка упорядника).

2 Прецінь – адже, все-таки (примітка упорядника).

3 Крамний – придбаний у крамниці, зазвичай фабричного виробництва (примітка упорядника).

До змісту Юрій Горліс-Горський ХОЛОДНИЙ ЯР