Юрій Горліс-Горський
ХОЛОДНИЙ ЯР

Восьме видання, виправлене, доповнене

"Наші мрії сповнилися"

Семигір'я – велике козацьке село серед гір, оточене вінком високих могил-курганів. На одній такій могилі, що стояла при дорозі неподалік села, ховали ми пополудні товаришів. Семигірянські дівчата уквітчали домовини наших бурлаків, клопоталися біля них, наче хотіли замінити відсутню рідню. Ховали двох полтавців – нерозлучних товаришів, що одночасно впали під чергою кулемета, та гімназиста-галичанина, який минулого року перейшов із батьками Збруч, а потім відбився, потрапив у Черкаси, а звідтіля прийшов до Холодного Яру. Мав 15 – 16 років, руде волосся, кирпатий ніс і надзвичайно веселий характер. Любив декламувати повстанцям Степана Руданського. Чи через те, чи через колір волосся прозвали його холодноярці Руданським, і так це до нього пристало, що цілком замінило прізвище.
Жалкували за Руданським холодноярці, але найбільше перейнявся його смертю земляк, військовий суддя Галицької армії – сентиментальний чорнобородий велетень. Не згадував я досі про нього, бо і згадувати не було чого. Прийшов до нас у Мотрин монастир. Оповів, що був суддею військового суду. Відставши від армії під час переходу її від Денікіна до большевиків, із наплечником і кийком у руці пішов пізнавати Україну. Побував на Шевченковій могилі – хотів побачити степ, пороги і Чорне море... Насилу переконали ми його, що такий "туризм" може закінчитися у підвалі ЧК.
Залишився з нами. Ходив без зброї, у боях участі не брав, але був добрий промовець і час від часу виступав перед селянами. На цьому похороні, ставши на кургані, покликав у свідки правдивості своїх сліз козацькі могили, що виднілись навколо, і виголосив запальну промову із закликом до боротьби з москалями. Потім тепло, зі сльозами в голосі попрощав полеглих. Наприкінці звернувся до Руданського:
– Хочу попрощати ще окремо тебе, мій юний земляче! Говорили ми позавчора з тобою довго-довго... неначе знали, що останній раз. Оповідав я тобі, як у твоїх літах, начитавшись про козаччину, збирався теж утекти з дому, щоб побачити степ, Дніпро, Чигирин, козацькі могили... Оповідав ти мені, як і сам мріяв про це. Наші мрії, друже, сповнилися. Я щасливий, що стою на цій святій землі, политій лицарською кров'ю прадідів. А ти... ти зостанешся в ній назавжди. Будеш лежати у вимріяному в дитячих мріях това-ристві чубатих запорожців як рівний із рівними, як лицар, що поліг у бою за гетьманську столицю, за волю України. Спи, друже, спокійно. Не сумуй, що далеко від рідної хати... Степовий вітер співатиме тобі пісню про здобуту волю, козачки приноситимуть тобі квіти, а недовго вже чекати – привезуть на твою могилу вінки юнаки й дівчата із карпатських верхів, із ланів Поділля...
Своєю промовою суддя зворушив селян, що зійшлися на похорон, і взагалі він, як то кажуть, припав до серця семигірянам. Зійшовши з могили, галичанин, розчулений, переходив із обіймів у обійми, цілувався зі старими й молодими. До самого вечора ходив по селу з гуртами селян і промовляв до них. Прийшов до штабу ввечері змучений, захриплий, але задоволений і щасливий.
У Семигір'ї збираємо відомості, що діється далі в степу. В пригоді стали цвітнянські гончарі, котрі, вертаючись із-за Олександрії, заїхали в село заночувати. Цвітняни були вже призвичаєні своїм отаманом Хмарою до того, що горщики, звичайно, продавай, але очі та вуха тримай навстіж – щоб чорноліський ватажок знав, що де робиться.
У степовій місцевості, від Дніпра до Єлисаветграда, ширилися повстання. В околицях Олександрії повстанці перемогли у боях значні сили червоних і опанували місцевість. Небезпека безпосереднього наступу большевиків на Холодний Яр із півдня зменшилася.

Наступного ранку вертаємося до Чигирина і, перейшовши Тясмин, йдемо Побережжям на Медведівку – Мельники. Піскуваті кучугури понад Тясмином виглядають зблизька як клапоть Туркестанської пустелі. Де-не-де пробивається суха трава, ростуть карликові корчики і деревця. Коло Трушівців звертаємо з тракту в село на короткий відпочинок. Ноги в'язнуть у сипучому піску.
Село різко відрізняється виглядом від сіл по той бік Тясмина – воно ніби лежало в іншій частині світу. Нема садків, квітів... Лиш де-не-де зеленів клаптик городу, обгороджений густим високим плотом, щоб не заносило піском. Усюди горбки і смуги піску, що поволі посувалися зі сходу на захід. Як тільки долітав сюди порив вітру з рівнини від Дніпра, чубки їхні курилися і пісок продовжував свій повільний віковий хід на захід. Кожна хата, кож-на будівля, залежно від свого віку, була занесена піском до третини, до половини або й під саму стріху. Пісок оминав будівлі, перелазив через плоти, ліз через доріжки. Присипані деревця розпачливо витягали свої гіллячки догори, неначе намагаючись вискочити, вирятуватись із цупких обіймів сіро-жовтої смерті. А в долині буйно зеленіли Тясминові плавні й мочарі, що ковтали нанесений вітром пісок і не пускали його на протилежний берег.
Холодноярські селяни називали мешканців піщаних гір "куркулями". Було це неначе іронізування з їхньої бідності. Тогобічні селяни впізнавали "куркуля" по ході. Призвичаєний усе життя витягати ноги з піску, він і на твердому волочив ногами. Біда була з трушівчанами та худоліївцями у поході по дорозі, вкритій сухим порохом, – їхня сотня здіймала більшу куряву, ніж ціла колона. Бігати "куркулі" не любили, але в бою хлопці були добрі, не полохливі. Дивлячись на їхні оселі з порозвішуваними на плотах ятірцями та сітями, з копичками тясминового сіна, які треба було ще й захищати від піску, мимоволі дивуєшся: чому ці непосидючі "чумаки" осіли отут, на цих пісках, коли ще кілька десятків років тому трохи далі лежали плодючі степи, не потривожені плугом?
Відпочивши у Трушівцях, переходимо знову на правий берег Тясмина. У Медведівці зустріла нас несподівана новина: цієї ночі до Мельників ускочив на тачанках і конях загін Лопати. Постріляв із кулеметів по вікнах, підпалив декілька хат і зник раніше, ніж встигла приготуватися до бою оборона. Втретє згоріла хата старого Чучупаки.
Цей наліт колишнього "злодійського батька" з Чигирина не на жарт роззлостив холодноярців. Досі Лопата виявляв сміливість лише в селах, далеких від Холодного Яру. Недобре, що наскок минувся йому безкарно, бо захоче повторити.
Був це ворог небезпечніший від червоних москалів, наближення яких ми завжди помічали. Карателі Лопати – це чигиринські хлопці, що самі партизанили проти німців, денікінців, а то й большевиків. Коли селяни їх спіймали на грабунку, вони втекли від самосуду на службу до червоних. Боролися з повстанцями, одержавши в нагороду право легальних грабунків і насильств. Вони, так само як і холодноярці, добре знали лісові та польові доріжки, вміли вночі непомітно прокрадатися ними.
У Мельники вскочили польовою дорогою з боку Худоліївки, вискочили на Головківку, а між тим ні в одному, ні в другому селі не були. Варта не могла нічого зробити, хоч і стріляла. Затримайся Лопата у селі 10 – 15 хвилин – доля його була б вирішена... Та Лопата – старий лис...
Не зупиняючись у Медведівці, йдемо до Мельників.
Попереджені вже мельничани висипали назустріч. Семен Чучупака неохоче оповідає про напад. Жертв у селі нема; лише легко поранено одну дитину кулею крізь вікно, згоріли у хліві кілька овець та корова. Але сам факт безкарного нападу дошкуляв мельничанському отаманові.
Удвох із Петренком ідемо провідати старого Чучупаку. Зустрічаємо його коло воріт.
– Що, батьку, знову пошивати1 треба? – привітавшись, киває Петренко на згоріле покриття.
– А кат його бери з тим пошиванням, – не напошиваєшся... Накрию землею, не горітиме.

Під вечір прийшов до штабу Деркач, що в похід не ходив і залишався з булавною сотнею у лісі. Вислуховуємо новини, які роздобули розвідники за час нашої відсутності. Дивізія ВНУС2, що загрожувала Холодному Яру з боку Бобринської та Жаботина, цими днями зняла свої частини з нашого напрямку і кинула їх під Черкаси, бо у Млієві, Тетієві, Мошнах, Городищі, у селах понад Россю і далі в напрямку Канева вибухнуло широке повстання.
За короткий час ситуація різко змінилася. Небезпеку планового оточення Холодного Яру червоними розвіяли повстання на Херсонщині та Київщині. Ворожі частини, що були в селах над Дніпром й загрожували нам, тепер самі опинилися в оточенні й поспішили вибратися в напрямку Черкас. До Кам'янки прибуло два бронепотяги, які невідомо чого стоять там. Можливо, червоні пронюхали про наш намір напасти на Кам'янку. З цього боку большевики загрози для нас не становили. Від Кам'янки й залізниці відділяли нас гори та яри, порослі лісом, у яких ми жартуючи можемо прийняти бій з уп'ятеро сильнішим ворогом.
Третій курінь, штаб бригади і кулеметна сотня стали табором у лісі. Інші частини розмістилися в селі й на хуторах. Що робити далі?
Вирішили зачекати Ліду, яка два дні тому пішла у розвідку в напрямку Знам'янки. Наступного дня вернулася. Принесла свіжі большевицькі газети. Було в них багато крику про налагодження роботи транспорту, хлібозаготівлі, повідомлення про "вибухи ентузіазму" серед робітників і селян, а слідом за ними й заклики уряду та компартії, щоб "трудящі" зібрали всі свої сили для боротьби із зовнішнім ворогом, щоб уважно стежили за "класовим ворогом" і "внутрішньою контрреволюцією", яка піднімає голову і намагається відібрати у "пролетаріату" його "завоювання". Повідомлення про перемоги на фронті – якісь туманні, без детального зазначення місцевостей. Серед них була й замітка, що хоробра кіннота Будьонного стримала наступ "білополяків".
Наш чоловік (службовець телеграфу на ст. Знам'янка) передав через Ліду, що червоноармійці, які поверталися з фронту, оповідали йому, що на західному фронті Червона армія панічно відступає. З телеграм, які йдуть із фронту і Києва через Знам'янку, годі щось довідатися, бо вони зашифровані, в той час як недавно ще повідомлення про перемоги передавалися відкрито. Вдалося йому перехопити телеграму з Олександрії до Києва. Якийсь командир дивізії повідомляв, що на частину, з якою він поспішав на фронт, напали численні відділи повстанців і розбили її. У руки "бандитів" потрапили артилерія і потяг із машинами, з яких три панцирні. Вагон із канцелярією штабу теж захопили "бандити", тому він позбавлений можливості зашифрувати телеграму, бо оперативних шифрів у Олександрії нема. Комдив із залишками дістався до міста і не знає, що робити далі. Залізничне і телеграфічне сполучення по лінії на Кременчук, звідки йшли ешелони його групи, перервано. Просив допомогти, щоб відібрати у "бандитів" захоплене і придушити повстання, котре загрожує важливим залізничним вузлам.
Виходило, що степовики таки дали червоним солідного прочухана.

______________________________
1 Покривати соломою (примітка упорядника).
2 ВНУС – Війська внутрішньої служби. Командувачем ВНУС був Р. Ейдеман (примітка упорядника).

До змісту Юрій Горліс-Горський ХОЛОДНИЙ ЯР