Юрій Горліс-Горський
ХОЛОДНИЙ ЯР

Восьме видання, виправлене, доповнене

"Дуже хароші люди були"

У Суботівському лісі стаємо табором неподалік Вовчого Шпиля. Була то висока гора, вкрита лісом. Її верхівка здіймалася над місцевістю. З неї добре було стежити за дорогами аж поза Тясмин і Чигирин. За козацьких часів Вовчий Шпиль був дозорчим пунктом, як і старий дуб, на якого полізла з далековидом наша варта. Дуб мав, за словами суботівчан, служити ще гетьманській сторожі.
З допомогою шнурка видряпуюся на вершок Вежного дуба. Дороги, що ведуть із півдня до Чигирина, – як на долоні. На сході, за довгою піщаною рівниною, – темна смуга. Це долина Дніпра. Де-не-де поблискує сріблом на сонці плесо. Через далековид видно рідний полтавський берег.
До обіду на тракті за Тясмином не зауважили ніякого руху. Очевидно, червона кіннота пішла понад Дніпром.
Пополудні відшукав нас розвідник, висланий учора в південному напрямку. Оповів, що червону бригаду розбив уночі повстанчий загін Штиля, який пішов далі в степ у напрямку Олександрії, де спалахнуло широке повстання. Недобитки червоних втекли до Знам'янки.
Під вечір кінна стежа сповістила, що по матвіївській дорозі наближається ворожий відділ силою понад триста чоловік. Старший роз'їзду запевняв, що то або чекісти, або курсанти, бо майже всі в шкіряних куртках. Хто б не були, та, коли йдуть на Матвіївку, "будуть наші". Перший курінь, з яким пішли Деркач та Отаманенко, навпростець перебігає ліс.
Залягаємо на узліссі неподалік села. І вчасно, бо на дорозі, віддаленій від нас на сотню кроків, з'явилася голова колони. Хоч вже й темніло, та ворог, що йшов чвірками, був для наших куль чудовою мішенню. Із завмиранням серця чекаємо, поки колона зрівняється з нашою лавою. Левадний, установивши два "Кольти" і шість "Люїсів", ліг коло нас зі своїм "обскубаним" ручним кулеметом.
– От так нагодка! Та я тут з одного кулемета всіх викошу...
– А знаєте, панове, – одізвався курінний Петренко, – щось мені видається підозрілим, щоб червоні так легковажно йшли, знаючи, безперечно, куди йдуть. Ні розвідки вперед, ні стежі до лісу. Хіба яка нова частина, просто з Москви.
– Щоб то не були часом наші із-за залізниці. Зараз я перевірю, – піднявся Отаманенко.
Приклавши руки до уст, тричі бекнув диким цапом. Колона, що дійшла вже до половини нашої лави, стала. Залунало у відповідь бекання дикого цапа. Отаманенко крикнув ще двічі й плюнув.
– От були б наробили! Таж то дід Шевченко відкликається, я його голос серед ста "цапів" упізнаю.
Колона завернула до лісу. Виходимо назустріч і за хвилину стискаємо радісно руки Кваші, дідові Шевченку та його донечці, знайомим лісовикам. Майже половина відділу справді була одягнена у новенькі шкіряні куртки, сині бриджі, хромові чоботи та кашкети з червоними околицями. Навіть Тіна, що, здається, найбільше зраділа зустрічі, була у шкірянці, з обох кишень якої виглядали руків'я новеньких револьверів.
Ведемо гостей до табору. По дорозі Кваша оповів, що позавчора вночі його відділ винищив загін ВЧК, який із "благословенням" Троцького пішов зі Знам'янки ліквідовувати повстанців. Ночуючи в одному селі, чекісти виставили варту. До того ж арештували двадцять селян та замкнули в церкві. Начальник попередив: якщо на загін уночі хтось нападе, а його не попередять, то заручників негайно розстріляють, а село спалять. Щоб спати спокійно, начальник визначив тридцять селян, що мали цілу ніч пильнувати як додаткова варта й своїм життям та майном відповідати за спокій непроханих гостей.
А у Кваші були хлопці з того села. Вони й порозумілися із односельцями. Попівночі дядьки, що вартували з палками, заховавши соліднішу зброю під верхнім одягом, завели розмови з вартовими чекістами коло церкви та на виходах із села і, вихопивши з-під кирей сокири, без шуму зарубали їх. Повідомили про зняття варти Квашу, який дожидав із відділом у лісі. Обставивши село так, щоб ніхто не міг утекти, Кваша увійшов до нього з двома десятками хлопців, що мали міцні нерви, і розпочав тиху ліквідацію. Підходили з сільськими вартівниками до хати, де спали чекісти. Господарі, попереджені завчасно, що будуть "гості", тримали двері напоготові, хоча чекісти звечора і наказали замкнути двері зсередини і без дозволу нікому не відчиняти. "Товаріщів" "делікатно" будили і, зв'язавши та заткнувши роти ганчір'ям, виводили у білизні на город чи за клуню і там залишали, продірявивши серце багнетом. Перед світанком сто сорок два трупи вивезли підводами до лісу, де в різних місцях позакопували. Жоден чекіст не втік. Кожний із них "подарував" повстанцям короткий карабінчик, револьвер, дві бомби, шкіряну куртку і хромові чоботи – все новеньке. До того ще два станкові та два ручні кулемети, запас набоїв.
Дід Шевченко філософствує:
– Був загін "вечека" – і згинув. Як корова язиком злизала... Прийдуть тепер до села нові чекісти і запитають: "У вас тут "вечека" не було часом?" Дядько почухається: "Атож! Були, ночували. Дуже хароші люди були – усе москвичі та петроградці з китайцями". – "А де ж вони?" – "А хто зна! Зібралися раненько та й пішли у Чуту бандитів ловити. Казали, що аж у Чорний ліс підуть і там усіх бандитів виловлять. Щасти Боже!.. Дуже хароші люди були..."
– Добре, добре, діду, але як буде яка червона частина в селі стояти – щоб діти часом не бовкнули. Не одно ж, мабуть, прокинулося і бачило, як в'язали...
Дід свиснув.
– У нас, брате, тепер діти такі ростуть – або нічого ще не розуміє, або як уже кумекає щось, то розуміє, що язик за зубами треба держати.
По вечері штаб зібрався на нараду на схилі Вовчого Шпиля. Командування 3-м куренем прийняв Кваша. Обговоривши ситуацію, постановляємо: відіслати двісті чоловік на підтримку булавної сотні в Холодноярському лісі, завтра вночі перескочити залізницю, наступної ночі обійти Кам'янку з протилежного боку і, відрізавши червоним шляхи відступу залізницею, нагнати їх на Холодний Яр.
Увечері виступаємо вздовж незакінченої залізничної лінії, що мала зв'язати Чигирин із залізницею Знам'янка – Київ. Тор перейшли тихо.
Отаборилися в Кучурганах у Бондурівському лісі.

1 Штиль – дрючок із гострим кінцем (примітка упорядника).

До змісту Юрій Горліс-Горський ХОЛОДНИЙ ЯР