Юрій Горліс-Горський
ХОЛОДНИЙ ЯР

Восьме видання, виправлене, доповнене

"У Холодному Яру полону нема"

Після похорону Компанійця життя в монастирі пішло звичайною ходою. Хлопці старанно перечищували та перевіряли зброю, хоч ніхто їх і не примушував. Однорукий начальник кулеметів Левадний ревно стежив, щоб кулемети були чисті "як рибляче око" і працювали як новий годинник. Три десятки лубенців, одягнених у першокласне англійське обмундирування, з новенькими одинадцятинабійними англійськими рушницями, щодня робили військові вправи, командуючи по черзі (всі ж були старшини!). З французького підручника, якого дістали десь у денікінському штабі, вони вивчали останнє досягнення військової науки – тактику групового бою.
На тлі Холодноярського лісу між чорними жупанами, киреями, дубленими кожухами було якось дивно бачити цю групу вояків ультраєвропейського вигляду.
Із сіл приходили богомольці. Селяни привозили харчі для козаків і коней. Приходили гурти озброєних хлопців, які називали себе не інакше як козаками, запрошували наших у села і на хутори на вечорниці.
З боку Черкас і Сміли іноді долунювала гарматна стрілянина. Одержали відомості, що Запорозька група, дійшовши до Золотоноші, знову вернулася на правий берег Дніпра1. Я почав подумувати, як би прилучитися до своїх, та, з іншого боку, чомусь не хотілося вже розлучатись із цією січчю.
Одного дня богомольці, які прийшли із Грушківки, оповіли, що вчора там ночував полк Чорних запорожців. Кажу Чорноті, що поїду доганяти.
– Нікуди не поїдеш! Як маєш зайву голову, то й тут для неї колись куля знайдеться, а ганятися за вітром у полі, щоб до большевиків у руки потрапити, – не пущу.
Побачивши, що тон його відповіді справив на мене неприємне враження, обняв за плече:
– Знаєш... я сам від революції був в українській армії, та надивився, як наші українці "жваво беруться" до боротьби за незалежність, плюнув і став додому, на Кубань, пробиратися. Аж от потрапив по дорозі до Холодного Яру і чую, що вже мене до смерті ніхто звідси не вижене. Під ним, мабуть, якийсь багнет у землі лежить... Між цими озброєними хліборобами до мене знову вернулася надія, що ми таки досягнемо своєї мети. Побудеш тут трохи – сам не схочеш покидати...
За декілька днів партизанські частини нашої армії були вже далеко.
І волею, і неволею став я "громадянином" Холодноярської "республіки". З Чорнотою ми надзвичайно здружилися, що не перешкоджало нам частенько сваритися через якісь дрібниці. Після смерті Компанійця без жодного офіційного призначення всі визнавали Чорноту начальником. "Бурлаки" і до того бачили в ньому "старшого бурлаку" – ватажка. Чим ближче я приглядався до цієї оригінальної людини, тим більше дивувався.
Цей зовні необтесаний козарлюга виявився ходячою енциклопедією: був добре ознайомлений з історією, археологією, фізикою, політичною економією, до того ж був прекрасним ковалем і римарем: кував коней, направляв сідла. Як старшина, він мусив бути більш чи менш освіченим, але з його ж оповідань виходило, що до війни він випасав табуни коней і овець на кубанській Чорноморії і займався рибальством та мисливством на Кавказі. Взагалі був надзвичайно мовчазний, та іноді на нього "находила година", коли починав філософувати на якусь тему. Тоді годі було з ним сперечатися – вилається і піде.
Одного дня Андрій не показувався надворі аж до обіду.
Іду до його келії.
Лежить на ліжку і читає якусь книжку в сап'яновій оправі.
Побачивши мене, кинув її і встав.
– Підемо, Юрку, пройдемося по валах, а то в мене вже голова очманіла – від другої години ночі читаю.
Дивлюся на книжку – "Критика чистого розуму" Канта. На підлозі коло ліжка – ціла гора книжок у розкішних оправах. Починаю переглядати: Кант, Ренан, Вольтер, Толстой, Руссо, Шекспір... Окремо скиртою лежать новенькі томи творів Маркса і Енгельса, Лассаля, Леніна, різна большевицька політично-економічна література.
– Де це ти набрав?
– Це – з большевицького агітаційного потяга, а це – колишнє панське добро, по селах за набої наміняв.
Вийшли надвір. Біля трапезної стоїть висока, суха ігуменя з двома зморщеними карличками-черницями. Козаки якраз вели через двір коней від криниці.
– Такова єщьо свєт нє відєл! Штоб в святую абітєль мєжду храмамі конєй заводіть! – гордо звертається ігуменя до своїх "ад'ютантів".
Чорнота ввічливо підняв шапку:
– Світ як світ, паніматко, а оці вали вже скоро півтораста літ як козака не бачили, а їх насипали не на те, щоб із-за них тільки Богу молитися. От що, давно я тобі збирався сказати... Ти, паніматко, можеш собі України не любити, це діло твоє, та коли будеш про це голосно балакати – накажу спакувати твої пожитки і відправлю тебе до большевиків у Кам'янку. Там є "істінно рускіє люді" – з ними тобі буде веселіше...
Переходимо через господарське подвір'я, через невисокий внутрішній вал і видряпуємося на високий зовнішній вал, що поріс лісом.
За валом у лісі густо стоять височенні могили, деякі однієї висоти з деревами.
– Думаєш, це мирно спочилі ченці лежать? – повів Андрій поглядом по могилах. – Братчики-козаки, в боротьбі полеглі. Може, і з моїх прадідів хтось лежить. Бо наш рід та й майже півстаниці на Кубань прибули із Чигиринщини. Ще при Катерині. Може, через це і притягає мене так ця земля.
– Підемо, Андрію, обійдемо валом кругом монастиря.
– Що, так уже на свою приморожену ногу надієшся? Це ж п'ять верстов ходу. Підем у цей бік, понад ярами. Подобається мені тут... дика краса!
Із зовнішнього боку вал був ще вищий, бо попід ним проходив рів, який з часом уже змілів.
Трохи далі вал круто звернув до лісу підковою, всередині якої були сліди якихось земляних споруд.
– Це щось на зразок форту, – пояснив Андрій, – отам, видно, гармати стояли, отам – сліди великих печей із котлами, в яких гріли смолу і окріп "гостям голови мити" під час штурму. Хто знає, коли ці вали насипали, але сучасний інженер нічого не міг би додати.
Вийшли на чоло форту. Тут вал уже проходив понад глибоким яром. Місцевість далі робила химерні хвилі, оточуючи монастир глибокими прірвами. Між головним валом і монастирем – ще один насип, де-не-де видно сліди грубих мурованих стін. Звертаємо вздовж валу і знову виходимо на край господарського подвір'я. Далі насип робить крутий поворот праворуч, а яром між цими двома виступами валів виходила на гору дорога, яку я бачив, коли під'їжджав до монастиря. У закутку під валами – стара криниця, якою тепер не користуються.
Чорнота звертає на неї мою увагу.
– Її називають хто Козацькою, хто Гайдамацькою. Від неї залежала доля монастиря у час облоги. На горі води нема, є тільки в ярах. Насипати вал через яр так, щоб вона залишилася по цей бік, неможливо. Але, як бачиш, виступи валів беруть її між себе. Так що підхід до неї можна обстрілювати з обох боків. Із монастиря був до неї підземний хід. Попід валом також є підземні виходи і до центру монастиря, і до лісу.
Ми йшли вже понад прірвою другим виступом.
– Отам, у кущах, – замаскований вхід у підземелля, до лабіринту печер. Зараз неохота бруднитися, а весною полізем – покажу тобі. Кожна викладена дубом печера має два виходи у наступні, всі вони сполучені між собою, але, заплутавшись, можна ходити до смерті в темноті й не знайти виходу. Ми в них запас зброї переховуємо.
Із того боку монастиря від валу потягся у ліс ще один вал, але яка його роль – не розберу. Хіба для захисту дороги, яку прокопали до Холодного яру, де були окремі укріплення. У лісі ще є де-не-де укріплення, які, видно, свого часу мали значення. Такі ж укріплення є і в Чорному лісі, і в Бовтиші, і в Чуті, і в Суботівськім лісі. Недалеко від Суботова, в лісі, – Вовчий Шпиль, на якому ще й досі стоїть козацький Вежний дуб, з котрого видно Побережжя і всю околицю. За Медведівкою, на острові серед Тясмина, – Медведівський монастир; вище – укріплений Онуфріївський монастир, що стоїть на кручах над Тясмином; у Черкаському бору – Мошенський монастир, теж фортеця, на багнах, до нього треба добиратися вузькою Вовчою гаткою.
Скільки праці тут покладено! Наші прадіди вміли подбати про захист краю...
Спускаємося з валу, щоб обійти проріз, через який я приїхав, і далі йдемо вже понад іншим яром. Його крутий схил тягнеться карколомними виступами більш як на півверсти вниз.
Порослий лісом яр виходить за монастирем ліворуч і тягнеться далеко на південний схід. Унизу під нами – капличка з криницею, до якої спускається покручена стежка. На протилежному боці якісь будівлі та сад.
Питаю Андрія, що це таке.
– Шістдесят десятин монастирського саду і виноградника. Ченці ще насадили, а ці божі коровки тепер і доглянути не можуть.
– Андрію, ти на похороні Компанійця згадував про якусь легенду, пов'язану з цим яром...
Він задумливо подивився вниз.
– Сядемо. Он бачиш на дні темні плями – це багна, які не замерзають. По той бік можна перейти тільки по гатці. Між багнами протікає поганенька річка Косарка. В народі збереглася легенда, що тут колись були останні перед дикими степами селища людей, котрих охрестила в православну віру якась княгиня Мотрона. Чи просто Мотря. Її укріплений замок стояв на цьому місці, що й монастир. За тою легендою Косарка тоді була великою рікою, що зливалася коло Медведівки з Тясмином, а той коло Чигирин-Діброви – із Дніпром. Вода в Дніпрі стояла так високо, що турецькі галери вільно плавали над порогами і заходили Тясмином і Косаркою аж сюди – для нападів на володіння княгині. У неї теж був свій флот, який ходив воювати аж у Чорне море. А пристань була отут унизу. Одного разу чоловік княгині, якого вона дуже любила, вийшов із цим флотом у Чорне море на турків і, розбивши їх, повертав назад із багатою здобиччю. Пересівши із залогою, що перевдягнулася в здобуті турецькі шати, на захоплену турецьку галеру, яка плавала скоріше від його суден, князь далеко випередив своїх і перший наближався до замку. Стоячи на носі галери, одягнений в дорогі шати турецького паші, він нетерпляче дожидав хвилини, коли зможе привітатися з дружиною та подати їй радісну звістку про перемогу. Але княгиня, яка стояла отут, на валу, побачивши галеру, подумала, що це справжні турки, які, потопивши судна чоловіка, наближаються до замку. Важкий біль охопив її серце.
– Дайте мені лук, – сказала вона слугам, – помщуся за смерть мого любого мужа хоч на отому паші, що стоїть на галері.
Взявши лук, пустила стрілу – і влучила в серце свого чоловіка.
Аж коли залога галери стала скидати турецький одяг і кричати до княгині й вояків, які готувалися на валу до бою, – зрозуміла свою помилку. Коли ж довідалася, що вбила свого мужа, три дні нічого не їла й не пила, обливаючи його тіло сльозами. Потім наказала затопити галеру на тому місці, де впала трагічна стріла, а свій замок перетворила на монастир, ставши першою черницею та ігуменею.
Легенда як легенда.
Що Косарка була більшою, про це нема й мови. Ще дід Гармаш із Мельників, якому дев'яносто шість років, пам'ятає, як по ній човнами плавали. Але ми знаємо, що ще задовго до Володимира купці, які плавали з варяг у греки, витягали коло порогів свої човни на берег і перетягали волоком. Знаємо також, що в ті віки на Чорному морі панували не турки. Однак легенду вперто обстоюють старі люди з довколишніх сіл як правдиву. Показують місце, де під багнами має лежати та затоплена галера. Навіть оповідають, що одного посушливого року, як багна висохли, – докопалися були до неї. Лежить вона догори підошвою, обшитою листовою міддю. Може, це і байка, може, перекручена народною фантазією якась справжня подія. Але іншого пояснення, чому люди називають монастир Мотриним, тоді як він є монастирем Святої Трійці, я не зустрічав1.
Деякий час ми сиділи мовчки, втопивши очі в яр, якому народна фантазія приписувала таку роль у минулому2. Взагалі ця місцевість – свята для українців. Тут зароджувалася козаччина... Недалеко, он за тим лісом, ображено Хмельницького і, сповита обставинами часу, народилася Хмельниччина... Тут почалася і тут скінчилася, побувавши аж на Поділлі, Коліївщина, і батько Максим перебував деякий час як чернець у цьому монастирі...
Ігумен його Мельхіседек Яворський, гаряче помолившись, благословив ножі й шаблі на пролиття рік людських сліз і крові, винної та невинної, во ім'я Волі. Поневолення селянства з царської "ласки" тут було найкоротше в усій Україні, і чигиринський "малорос" не завжди гнув покірно шию, а часто мотав нею, щоб скинути ярмо.
Якихось два десятки літ тому селянин тут подавав уночі свій "вільний голос" на виборах Гетьмана України і на старій козацькій могилі, поклавши руку на старовинну козацьку шаблю, присягав не зрадити і додержати таємницю.
Задуму нагло перервала коротка низка пострілів із кулемета. Я зірвався, призвичаєний до того, що постріли означають ворожий напад, але Чорнота потягнув мене за рукав черкески:
– Сідай. Це Левадний вправляється. Мабуть, із "Люїса" ворони б'є в лісі. Цікавий тип... Граматики добре не знає, але нема кулемета, якого б він не знав як свої пальці. Для нього кулемет – усе. Ні один закоханий так біля дівчини не припадає, як він коло своїх "Кольтів" і "Максимів". Невеликий собі, худорлявий хлопець, та сила духу в нім велетенська... Знаєш, він же у Коцура був головним кулеметником. Любить хлопець Україну, але повірив у "червону правду" і пішов боронити її під червоними прапорами. Не один холодноярець упав від меткої кулі з його кулемета. Та, коли переконався, що бореться для Москви проти своєї ж Батьківщини, взяв на плече свого "Люїса" і прийшов до нас. Сидимо якось у Чучупаки ввечері, коли заходить... Поставив кулемета в кут і підходить до столу:
– Я – Левадний. Ви мене знаєте, бо я з вами бився. Аж тепер я розібрав, що мої кулі летіли не туди, куди треба. Можете мене застрілити – це ваше право. Але, коли хочете, я себе і вісімнадцять кулеметів, які маю заховані по селах і хуторах, віддам у ваше розпорядження.
Спочатку не дуже довіряли, звичайно, та потім переконалися, що хлопець прийшов зі щирим серцем. Тепер у нас кулеметами заправляє. Дав декілька своїх, а решту, каже, дам тоді, як треба буде. У нього заховано цілі арсенали зброї, яку зі своїми хлопцями позахоплював у німців та денікінців, але зуживає її дуже обережно. Коцурові дав трохи кулеметів і набоїв, а про решту навіть не сказав. Оце недавно їздив десь під Чорний ліс, привіз нам два німецькі міномети і вісім скринь мін. Треба буде, каже, – дістанемо ще.
Але ти полюбуйся, яка впертість! Відбили йому праву руку – лівою навчився стріляти, і то як стріляє! Важко одною рукою підіймати ручного кулемета, то він зняв із нього кожух, спиляв радіатор, спиляв де можна залізо, щоб тільки не пошкодити механізм і люфу, а не змінив на револьвер або карабін. І цей обскубаний кулемет у нього працює, як новий годинник, і ліву руку виробив, що міцніша, як у декого дві разом... Він сам із хуторів, а в Суботові має багато родичів, і взагалі суботівці його люблять.
Якось отаман каже йому:
– Пішов би ти, Левадний, коли увечері до Суботова. У тебе там родичі, знають тебе там добре, – агітнув би людей проти Коцура.
А Левадний:
– Я, отамане, як треба буде для добра України, – увесь Суботів разом з усіма своїми родичами з кулемета викошу, а агітувати хай хто інший іде. Не вмію.
І завжди він спокійний, урівноважений. Ніколи нікого не образить. Та... Був у Мельниках чоловік, що перед війною у поліції в Петербурзі служив. А через те і вважав, що він у селі найстарший і найрозумніший. Нап'ється самогону і сікається до всіх.
– Ви – хахли нєобразованиє! Німці Україну видумали, а ви й собі за німцями! От повернеться на престол цар-батюшка – він вам покаже Україну!
Одного разу Левадний перед гуртом селян оповідав про Хмельниччину, а той п'яний підскочив до нього і почав:
– Ти що народ у заблуждєніє вводиш, крамоли всякої навчаєш! Богдашка Хмєльніцкій вєрноподданий бєлого царя був, а ви – бунтовщики! На шибеницю вас усіх треба!
Коли Левадний сказав йому, щоб пішов проспатися, той підскочив і вдарив його по лиці. Левадний мовчки зняв із плеча свого "Люїса" і висадив у нього цілий диск набоїв.
Зібрався громадський суд. Прийшов на сход і Левадний зі своїм кулеметом. На вимогу сільського отамана віддав йому "Люїса" і став спокійно чекати вироку. Злочинців у наших селах карають лише шомполом або кулею. Громада погомоніла, погомоніла і постановила: хочеш горілку пити – пий, а честі України і людської не зневажай. Левадний карі не підлягає...
Чи багато з-поміж українців так реагує на образу своєї особистої чи національної честі? – продовжував Андрій. – От ти служив між кавказцями. Чи тобі прийшло коли в голову зневажити гордість чи національний звичай підвладного тобі козака? Московські кадрові старшини залюбки били морду жовнірові – москалеві, українцеві, полякові, але чи хтось із них наважився вдарити чеченця або кабардинця? Ніколи! Бо знав наперед, що той відповість на це вдаром кинджала, не турбуючись, що завтра за це його розстріляють.
Шістдесят років тривала нещадна війна між могутньою московською імперією та кавказькими горцями, але, і переможені, вони гордо споглядали зі своїх гір на переможців як на щось нижче від себе і не поспішали їм прислужуватися.
Москва не брала з них податків, не брала до війська, була задоволена, що вони не відновлюють боротьби. Часом голодний і обідраний кавказець за жодні скарби не віддавав і не продавав прадідівських кинджала та шаблі, і в цьому був увесь секрет пошани до нього. Народи, які налічували заледве кількасот тисяч людей, примушували ворога-переможця шанувати свої звичаї, мову, релігію, а якби кабардинців чи хевсурів було сорок мільйонів, то, повір мені, Москва зі своїми шістдесятьма мільйонами в решеті б у них танцювала!
А полюбуйся нашим нащадком великих прадідів, що потрясали колись мурами Царгорода! Навіть у своєму бойовому гімнові він називає ворогів "воріженьками", що мають згинути "як роса на сонці", бо він сам задобрий і залінивий, щоб розбити їм голови.
До біса наш український сентименталізм! Нам потрібний не мрійний пав'ячий хвіст, а вовчі зуби. Бо, коли ми їх не матимемо і не примусимо наших "приятелів" шанувати себе, Україна ніколи не буде щасливою.
Я – християнин і вірую в Бога, але я не згоджуюся з Христовою заповіддю підставляти праву щоку, як тобі приліплять ляща по лівій. Така засада для українців згубна, бо маємо таких “добрих сусідів”, що будуть бити поки влізе і соромно їм ніколи не стане. Бо б'ють вони нас не для розваги, а тому, що їм потрібні багатства нашого краю.
Багато мені не подобається з того, як ми взялися до справи... Хочеш, я тобі дам почитати останні книжечки Леніна про тактику боротьби і організацію влади. Я б усіх наших міністрів засадив на шкільну лавку вивчити їх, дописавши дещо між рядками. Нас б'ють без сентиментів. Але, знаєш, це – добре. І чим більше будуть бити і знущатися – тим краще. Жоден народ не пережив того, що тепер переживає Україна, але й нікому це так не йшло на користь, як іде українцеві. Це перетворить лінивого українського вола на хижого звіра, який, вирвавшись колись на волю, як побачить, що хтось знову простягає до нього лапу, не ждатиме, поки треба буде оборонятися, а сам нападатиме.
Уяви собі, що було б із нашими бідними ворогами, якби хоч пів-України охопила така Холодноярщина. От я, простий собі Андрій Чорнота, можу вдарити зараз у великий монастирський дзвін, і шість-сім найближчих сіл за годину-другу дадуть десять тисяч бойовиків, дивізію війська, яке не знає полону, не має права на відступ, бо залишить ворогові хати і родини. А скільки дала вся Україна на заклик свого уряду?
Якби ми цього року перемогли, з усієї України лише холодноярці мали б право сказати: "Ми не пустили ворога в свої хати, не годували його своїм хлібом, не дали йому своїх синів на гарматне м'ясо".
...Андрій говорив би ще, напевно, довго, та з церкви залунали удари малого дзвона.
– Ого, якась новина! Мабуть, большевиків чорт звідкись несе.
Ми зійшли з валу і побігли до монастиря.
У дворі по-діловому, без криків і метушні, розпочався збір.
Зі стаєнь виводили осідланих коней. Запрягали тачанки з кулеметами, які по черзі оглядав Левадний і сам заправляв у них стрічки з набоями.
Піші козаки гуртувалися коло лубенців, що вже надворі затягували свої складні англійські патронташі. Із дверей будинків визирали злякані черниці. До Чорноти підбіг схвильований командир булавної сотні:
– Андрію, большевики на Лубенських хуторах!
– То чого ж ти злякався? Можна подумати, що вже твою келію зайняли. Скільки?
– Ось чоловік, що прискакав верхи.
До нас підійшов старшого віку дядько в киреї.
– Що там сталося? – звернувся до нього Андрій.
– Большевицька кіннота приїхала на наш хутір. Взяли заложників і наказали, щоб знесли шістдесят пудів вівса, тридцять пудів борошна, хліба, сала, чотири свині й дві корови. Заявили, що як за три години не буде, чого вимагають, то розстріляють чотирьох наших заложників і підпалять хутір. Вигнали підводи і дожидають. Люди потроху зносять, а я з конем викрався до лісу і – сюди.
– Давно вони налетіли?
– Не більш години тому – я коня гнав щодуху.
– Скільки їх?
– Чоловік п'ятнадцять з одним "Люїсом".
Чорнота з докором глянув на коменданта:
– Шкода, що ти ще у великий дзвін не вдарив! Треба було спочатку розпитати, що там у них за празник у хуторах, а потім уже дзвонити.
Ми сіли на своїх осідланих коней, і Андрій став викликати кінних козаків:
– Соловій! Андрійченко! Отамасі – обидва! Кононенко! Гуцуляк! Вернидуб! Чорноморець! Жук!..
Викликавши тринадцять чоловік, які під'їхали до нас, обернувся до кулеметників:
– Левадний, дай Гуцулякові "Люїса" – віддамо тобі два.
Левадний взяв у одного з козаків "Люїса" і, притримуючи куксою правої руки, наладував його. Потім, легко піднявши лівою рукою догори, зробив три постріли і, взявши на безпечник, передав Гуцулякові. Присадкуватий, кремезний Гуцуляк зняв свою карабінку й легко закинув кулемет за плече. В торби його сідла поклали шість кружків із набоями.
– Василенко! – крикнув Чорнота до одного зі старшин. – Зостанешся за мене. Вишли розвідку на жаботинську дорогу до Деркачевої землянки. Люди хай розійдуться і про всяк випадок будуть готові.
Виїжджаємо з монастиря і, проїхавши з версту дорогою на Жаботин, звертаємо в ліс. Кажу Андрієві, що треба було взяти більше козаків, може, селянин погано полічив большевиків і їх більше.
– Як і буде на десяток більше, то я знаю, кого взяти із собою.
До Лубенських хуторів верст із сім. Переїжджаємо кілька ярів і, виїхавши на дорогу, що йшла краєм лісу, даємо коням ходу. Праворуч видно хутори і село Лубенці. Минаємо їх. Через деякий час побачили кільканадцять хат, розкиданих на узліссі. Порівнявшись із ними, оглядаємо місцевість. Коло однієї хати стоять підводи, осідлані коні, червоноармійці. Між хатами вештається двоє вершників. Добре роздивившись, Чорнота обернувся до мене:
– Так і є. З півтора десятка. Видно, це якась нова частина, незнайома з обстановкою, коли в наших володіннях харчуватися захотіла. Гуцуляк! Їдь-но, брате, на той кінець хутора, прив'яжи коня до дерева і, як будуть тікати, бий по жаботинській дорозі. А ми їх звідси зараз налякаємо.
Почекавши, поки Гуцуляк доїде з кулеметом до визначеного місця, ми розсипалися у лісі рідкою лавою і, перескочивши рів, кинулися на хутір. На хуторі зчинилася метушня, залунали постріли, розляглася коротка черга з кулемета, і поки ми доскочили до хутора, червоноармійці, сівши на коней, кинулися тікати по дорозі, що йшла понад лісом на Жаботин.
Навздогін їм почулися від хат постріли селян, які дожидали підмоги. Один червоноармієць упав з коня. Ще як вони тільки почали тікати, коло однієї хати, піднявши стовп диму, вибухнула важка граната. Кіннотник, що, наздоганяючи своїх, якраз порівнявся з тим місцем, вилетів із сідла. Зляканий кінь помчав до нас, залишаючи на снігу струмки крові.
Назустріч кіннотникам, що чвалом летіли попід лісом, рівненько, в'їдливо заговорив Гуцуляків "Люїс". Передній полетів на землю разом із конем, решта завернула вбік і, розбившись на групки, кинулася тікати полями.
Проскакуємо хутір і, розсипавшись, доганяємо. Коні у нас кращі, вистояні. За кілька хвилин задні потрапляють під шаблі хлопців.
У парі з Чорнотою наздоганяємо кіннотника, який, раптово обернувшись у сідлі, прицілюється з рушниці в Андрія. Порівнявшись із ним з правого боку перед самим пострілом, підбиваю шаблею рушницю і розтинаю йому карк.
Андрій ловить його коня і наганяє назад.
– А чого доброго, був би, чорт, просто в живіт засмалив.
Наздоганяємо ще двох, які, побачивши, що не втечуть, приймають бій. Але зовсім погано володіли шаблями, і за хвилину, залишивши їх на землі, пускаємося переймати червоноармійця, за яким гналися брати Отамасі. Кінь під червоним спотикається на межі, та він, вилетівши із сідла, біжить за конем. Коли наздогнали, став із піднятими догори руками:
– Таваріщі! Дабродії! Нє убівайтє! Я вам буду служить! – проситься подзьобаний віспою кацапчук.
Чорнота стримав занесену шаблю.
– Звідки приїхали?
– С Жаботіна.
– Яка частина?
– 12-я конная бріґада, атдєльная.
– Скільки шабель?
– На лошадях чєловєк двєсті і чєловєк сто так, разних.
– Чого прийшли сюди?
– С Курска нас вислалі, на барьбу з бандітізмом.
Андрій стиснув руків'я шаблі. Кацапчук помітив цей рух.
– Таваріщі! Вазьмітє мєня...
– Хай тебе Бог візьме.
Клинок свиснув і глибоко вгруз у голову.
Мені стало не по собі, і це помітив Андрій.
– Чого скривився?
– Знаєш, якось неприємно, коли піддається...
– Звикай, Юрку! Ні для Холодного Яру, ні в Холодному Яру полону нема. Як маєш попасти в чужі руки, залиш останню кулю для себе.
Погоню припинили. П'ятеро чоловік і двоє коней без вершників утекли.
Збираємо дванадцять карабінів і шабель, одного "Люїса", восьмеро коней. Двох коней убито, одного важко поранено гранатою в живіт.
На хуторі довідуємося, що "товаріщі", утікаючи, кинули до хати, в якій сиділи заложники, гранату "Новицького". Та один із селян, що служив колись у гранатерах і знався на цьому ділі, вхопив її і викинув назад у вікно, де вона й вибухнула.
З боку Лубенців показалася широка лава. То Лубенська1 дієва сотня з отаманом Пономаренком ішла виручати хутори...
До монастиря ми повернулися ввечері.
Вранці із Мельників до Жаботина проїхав на санях селянин із жінкою "до тестя в гості". Розвідка доповіла, що вночі там хтось "пустив паніку", ніби з Холодноярського лісу наступає три тисячі "бандитів", і "товаріщі" поспішно виступили з Жаботина в напрямку Сміли.
Після того бою ми з Чорнотою помінялися шаблями і стали побратимами, "кунаками". Через кілька днів хлопці із сіл, що по той бік залізниці, одержали сумні відомості, що Златопільська ЧК розстріляла їхніх родичів. Постановляємо, щоб усі немісцеві, хто має в Україні родичів, приховували свої правдиві прізвища, а прибрали собі псевдоніми. Андрій охрестив мене Залізняком. Кажу, що це буде трохи заголосно.
– Не турбуйся. Тут по селах Залізняків як собак на ярмарку.
Якось у суботу вершник із Мельників привіз Чорноті листа від Чучупаки, в якому той просив приїхати до нього наступного дня.
– Поїдемо вдвох. Познайомишся із мельничанами.
У неділю виїжджаємо грушківською дорогою.
– Маємо ще час. Поїдемо під Грушківку, потім завернемо понад Холодним яром і хуторами виїдемо в Мельники. Покажу тобі дещо.
Коли проїхали проріз у валу, Андрій обернувся і глянув на вали:
– Отут у 1918 році шість братів Кошових із батьком і легендарний Рак із двома кулеметами розбили батальйон німецької піхоти, яка колоною йшла займати монастир. Рак був напівздичілий лісовик. Про його фізичну силу і відвагу оповідають справжні легенди. Він через щось завівся був ще з царською поліцією і літо й зиму жив у лісах, маючи сховки на деревах і під землею. Селяни його не видавали. Візьме на якому хуторі харчів і – в ліс. За Центральної Ради жив легально в селі, а за гетьмана знову завівся з Державною вартою і з німцями. Хоч тоді багато хлопців переховувалося в лісі, він держався сам. Ходив озброєний, як панцирник. Коли хто з влади робив прикрості селянам, то жив лише, поки його не знайшов десь уночі Рак. А як німці зібрали з кількох сіл контрибуцію за панське майно, то Рак пробрався вночі у грушківську цукроварню, де стояв їхній штаб, убив трьох вартових, викрав скриньку з грішми і роздав селянам. На нього німці робили облави, а загинув по-дурному... Сплутався з жінкою одного лісника, і той, вислідивши, заколов обох багнетом у ліжку.
А Кошові – це стара козацька родина з Івківців. У 1918 році переховувалися від німців у Холодному Яру, а в дев'ятнадцятому злигались із Коцуром. Пустилися на грабунки, пограбували кілька селянських підвід із Медведівки і Мельників, убили двох холодноярців. Хлопці, якби ти бачив, як соколи, так і видно стару козацьку кість, а гинуть чортзна за що. Одного денікінці вбили, одного недавно большевики розстріляли, двох – холодноярці, і від їхніх рук не втече й решта.
За кілька верст дорога розходиться. Андрій показує нагайкою на стовп, що стоїть перед роздоріжжям.
– Оце я хотів тобі показати. Такого чудернацького стовпа, певно, більше нема в світі.
Під'їжджаємо. На обрізаного молоденького ясена нанизано через прорізи тринадцять людських черепів із вишкіреними зубами. До чола верхнього черепа прибито табличку з написом: "Володіння Холодного Яру. Проїзд чекістам суворо заборонений".
Чомусь здається, що й самі кістяки сміються над цим жартом.
– Оцих сім верхніх, біліших, – це штаб ударної групи Бобринської ЧК на чолі з уповноваженим Станайтісом, латишем. А нижчих не знаю. Це мельничанські хлопці пожартували.
– Де вони їх набрали?!
– Хіба мало їх тут по лісах валяється?! Торік лисиць трупами так обгодували, що перестали курей красти по хуторах. Отак, по-людськи, подумаєш – жаль людей. Але що зробиш? Слова "боротьба" і "жаль" взаємно виключають одне одного... Ще прийдеться лисиць годувати, якщо нами не нагодують...
Звертаємо в ліс і їдемо без дороги, то спускаючись в яр, то піднімаючись угору.
Зупиняємося на краю глибочезного яру. Дна не видно, бачу тільки протилежний схил, покритий лісом. У яру панує мертва тиша. Андрій свиснув, і гучна луна, повторюючись на поворотах, покотилася яром.
– Оце тобі Холодний яр...
Їдемо схилом. Між деревами промчалися стрілою дві сарни, налякані свистом.
Поглядаю в яр, що став символом боротьби, і мої думки мимоволі біжать до Шевченкового:

У Яр тойді сходилися,
Мов із хреста зняті,
Батько з сином і брат із братом,
Одностайно стати
На ворога лукавого...

Був він понуро-величний. Якась одвічна таємниця кривавої сумної долі України застигла в його диких рисах. Чомусь пригадалися вишкірені зуби черепів і таблиця: "Володіння Холодного Яру..." Могутній німий володар, що віки тому всміхався, і тепер усміхається...
Розлогим схилом спускаємося в Холодний яр. Другий бік – крутий, і на ньому, поверх за поверхом, видніються порослі лісом вали.
– Це сліди укріплень, які захищали вхід до яру. Старі люди оповідають, що отут росло два старі дуби, між якими висів ланцюг. Якийсь козак із Кубані зрізав кількадесят літ тому дуба і забрав захований у його дуплі скарб. Дав пригорщу золота селянинові, у якого позичив на ніч пилку та сокиру. В яру – кволий струмочок і озерце, а оповідають, що колись була річка, по якій плавали човнами. Влітку в струмочку вода така холодна, що ноги не вдержиш. Взагалі, в яру літом холод, хоча нагорі і спека.
З'їжджаємо в глибоку балку, яка тягнеться попід лісом. По обидва боки розкидано селянські господарства. Це – Мельничанські хутори, продовження села Мельники. Біля одної хати Андрій стримав коня.
– Треба зайти, вдову Явдоху з синами провідати.
Заходимо до хати. Коло печі порається зморщена бабуся в чорній плахті. За столом сидять із книжкою два гарні русяві хлопці. На лавці під образами стоять дві англійські рушниці. Під лавкою – велика бляшана скринька з набоями. На вікні складені ручні гранати.
Побачивши нас, бабуся сплеснула руками.
– Андрієчку! Синочку мій! Давно ж я тебе не бачила!
Вітаємося зі старою і хлопцями. Андрій починає розпитувати, "як воно живеться".
Бабуся зітхає.
– От так... Помочі мені нема ніякої, сама, стара... Хоч би ти сказав моїм парубкам, бо мене не хочуть слухати, – хай би женився вже котрий! Невісточка молода – і поміч була б мені, старій, і в хаті якось веселіше було б.
– Не журіться, мамо! От Україну відвоюємо, тоді відразу дві невістки приведемо вам.
– Коли б Господь дав скоріше. Андрієчку, може, вам засмажити чогось, може, їсти хочете?
– Дякуємо. Ми на хвилинку.
Побалакавши трохи, сідаємо на коней. За якусь версту із хати вибігає селянин.
– Агов, Андрію! Злізай-но, брате! Самогону вигнав – перший сорт! Жінка вареників макітру наварила. Поможіть-но змолоти!
Андрій стримав коня.
– Зайдемо. Добрі хлопці. Та й їсти захотілося трохи.
Заходимо до хати. На столі – пляшка і макітра з варениками, під образами рушниці. Під лавкою кулемет "Максим", накритий жіночою запаскою. Андрій підняв ту запаску і глянув на механізм.
Господар засміявся:
– Не дивись, брате, – як рибляче око! Якось Левадний заскочив, так чуть не з'їв мене за те, що густо був змащений і трохи порохом припав.
Сідаємо за стіл із господарем і його двома братами. Випивши по чарці сливового самогону, спорожнили макітру. Поїхали далі.
З однієї хати вибігає дівчина.
– Андрію, зайди на хвилинку!
– Тебе не бачив?
– Та ні... Левко слабий лежить, просить, щоб зайшов.
– Що йому таке?
Заходимо до хати, у якій душ шість дівчат і більше нема нікого.
– Де ж Левко?
– Андрієчку, голубчику, не сердься. Левко пішов у село. Він казав, що тобі дуже подобаються мережані сорочки. Подивися, гарну я тобі вимережила?
Андрій узяв по-мистецьки вишиту сорочку.
– Так ти той... була б уже разом і підштанці пошила.
Дівчина зачервонілася.
– Дивись який! Що я тобі – мати чи жінка? І за сорочку не подякував.
– Може, ще поцілувати?
– На біса ти мені здався, такий татарин!
З лавки зіскочила вертлява дівчина-дзиґа:
– Андрієчку, мене поцілуй! Пошию тобі підштанці, які сам схочеш! І помережу геть-чисто всі.
– Сядь, козо дика. Підожди, Юрку, я зараз вернуся, заховаю сорочку в сакву.
За хвилину вернувся і поклав перед дівчиною сувій синього шовку.
– Півроку в сідлі возив – збирався все бешмета пошити, та хай уже буде тобі на онучі.
Коли сідаємо на коней, зауважую у вікні сумне, замислене обличчя дівчини, яка вишила сорочку. Видно, "татарин" не такий уже був і противний для її серденька.
Невдовзі нас знову перепиняє чоловік.
– Здоров, Андрію, з неділею! Зайдіть на вареники!
– Тільки що у Свирида макітру вклали.
– Та ще з десяток і моїх вміститься!
– Що я тобі – верблюд, чи що?
До воріт підходить із подвір'я високий сивий дідусь і, затулившись рукою від сонця, дивиться на нас.
– Ге-ге! Здоров, козаче! Ти що ж, чортів сину, діда забуваєш? Я тобі в ту неділю і медку наготовив був.
– Доброго здоровля, діду! Будемо вертатися – заїду за медком...
– Бач який! За медко-о-ом! А я тобі тепер хрону дам, а не меду, як не навідаєшся.
– Нема часу, діду, до отамана треба... Це дід Гармаш, – пояснив мені Чорнота. – Дев'яносто шість років. Та пішки не берися з ним іти – пережене. Старий вояка. У Криму в 1854 році воював, на Балканах був... От як хочеш уже наслухатися байок про татар, запорожців, Холодний Яр, про Гайдамаччину – заїдь як-небудь до Гармаша і постав пляшку горілки. Він тобі розкаже, як його дід на Запорожжі по татарах із гармати червінцями стріляв, коли куль не стало. Як у Залізняка гарматами заправляв...
У селі на вулиці – рух, співи. Ходять гуртами парубки й дівчата. Помічаю, що народних пісень тут співають не примітивно, з викриками, як звичайно в селах. Відчувається вплив людей, що розуміються на пісні.
Коли обганяємо один гурт, висока чорнява дівчина стримує Андрія за полу кожуха.
– Андрію! "Забіліли сніжки"!
Це була його улюблена пісня. Не злазячи з коня, затягає сильним, приємним баритоном. Хор співає гарно. Після "Сніжків" дівчина сильним альтом затягує:

То не вітер в степу грає, не орел літає.
Ой то Сірко козаченьків до Січі скликає.

Потім Андрій і дівчина та ще якийсь парубок у чорній селянській киреї і смушевій шапці заспівали втрьох "Степову могилу".
Виконання тут було вже справді артистичне.
Коли попрощалися, кажу Андрієві, що мене дивує, як проста селянська дівчина так добре володіє технікою співу, та й парубок теж.
– Так вона ж у Києві консерваторію скінчила, а той парубок – місцевий учитель. Тут чимало зустрінеш таких "простих". У селі "панського" вбрання не носять. Гуляють на вулиці з дівчатами та парубками і вчать їх співати або ще чогось корисного.
Під'їжджаємо до хати, вкритої сніпками, без кроков. Із-під стріхи чорніють сліди пожежі.
– Ось і отаманова "резиденція". Не хоче старий Чучупака і накривати по-людськи після того, як Коцур спалив. Хай уже, каже, позбудемося всіх, хто в Україні хати палить, тоді накрию.
На подвір'ї до плота прив'язано з десяток осідланих коней. Стоять дві тачанки. Припнувши коней і кинувши їм сіна, заходимо до хати. За столом – декілька чоловіків, серед яких упізнаю матвіївського отамана1. В закутку коло дверей – рушниці та ручні кулемети.
Привіталися з Чучупаками, яких я вже знав. Андрій представляє мене всім іншим.
– Це мій побратим Юрко Залізняк. А це маєш по черзі – отаман Чорноліського кінного полку Пилип Хмара – цар горшечного царства і Чорного лісу. Це – наш господар холодноярський Гриб, а це лубенський отаман Пономаренко. Це отаман Білого Яру з-над Дніпра Мамай. Це пан сотник Генерального штабу Гнат Зінкевич – грушківський отаман, це пан отаман Чорний із Воронівки з-за Дніпра2, це Богданів товариш по пляшці і зухвалих нальотах Марченко, а це отаман Прусів і Михайлівки Петренко. Це триліський воєнком – "товаріщ" Козаченко, "липовий" комуніст із 1905 року, бувший отаман із Херсонщини і будучий на Чигиринщині. Він на своїм віку вбив більше большевиків, як дав їм тепер новобранців.
Назвавши мені ще трьох отаманів, прізвищ яких я не запам'ятав, Чорнота сів за стіл.
– Ну, бракує ще голови Київського губревкому та голови губчека, і з'їзд представників влади на Київщині можна було би вважати відкритим у повному складі.
– Андрію, – звернувся до Чорноти Гриб, – ти чув, якого коника викинув Богдан на тім тижні? Розкажи, Марченку.
Марченко, кучерявий чорнявий хлопець, усміхнувся:
– Звичайна історія. Прийшла в Олександрівку 60-та червона дивізія. Приїжджають до нас у село два вершники – шукають "товаріща Баґдана". Ведемо їх до Богдана. Виявляється, що привезли пакет зі штабу дивізії. Адресовано: "Командиру революционной повстанческо-крестьянской дивизии товарищу Богдану". Видно, хтось сказав їм, що під час повстання проти Денікіна Богдан водив тисяч п'ять народу. Начальник і воєнком дивізії запрошують його листом приїхати на вечірку, яку влаштовує "політпросвєт" дивізії. Буде виступ місцевого хору і п'єса "Паризька комуна", доповіді про міжнародне і внутрішнє становище. Відсилає відповідь, що приїде. Казали, щоб не їхав, може, яка засідка. Жінка молода – в плач, але ти ж знаєш його!
Зібрали чоловік двадцять "почесного конвою" на конях, Богдан на своїй тачанці – приїжджаємо до театру. Половина хлопців із парою "Люїсів" зосталися надворі, його візник тачанку поставив так, щоб із "Кольта" добре було бити, за міномет хлопець сів, Богдан "Люїса" на плече – заходимо всередину. Оркестр нам зараз марш врізав, дивізійне начальство дрібним чортом розсипається: "Таваріщ Баґдан, таваріщ Баґдан, как би там насчьот аб'єдінєнія абєіх дівізій?"
Посадили нас у першому ряду. Виходить на сцену воєнком:
– Товаріщі! Зараз місцевий хор виконає "Інтернаціонал". Попрошу всіх встати!
Підняли завісу. Богдан встає і "Люїсом" до підлоги як гримне!
– Чому "Інтернаціонал" напочатку? Ви в Україні, а наш народний гімн "Ще не вмерла...".
Підняли галас:
– Товаришу Богдан! Це ж контрреволюційна пісня, як можна?
– Як "контрреволюційна"? При царі за неї в тюрму садили і при радянській владі співати не можна? Від імені селянської дивізії, від імені дванадцяти тисяч озброєних революційних селян (а "товаріщів" в Олександрівці чоловік триста!) вимагаю, щоб було виконано наш народний гімн, інакше нам із вами не по дорозі!
Пошепталися, погоджуються... Ну, а хор наш просвітянський як врізав, аж стіни трясуться.
Скінчили. Воєнком знову виходить:
– А тепер, товаріщі, буде виконаний гімн трудящихся всіх націй!
Богдан "Люїса" на плече:
– А то вже хай олександрівські жидки послухають, мені він не подобається!
Публіка так і завмерла. Ми вийшли, скочили на коней і, поки "товаріщі" схаменулися, були вже за Олександрівкою...
Надворі почулися голоси. Виглядаю у вікно. Приїхав якийсь високий огрядний чоловік на здоровенному сірому коні. А з ним – один маленький, на невисокому "киргизові".
– Боровицький отаман Солонько.
– Дон Кіхот і Санчо... – сміється Петро Чучупака.
Велетень, низько нагнувшись у дверях, заходить до хати. Одягнений у високі рибальські чоботи, морську чорну куртку і смушеву шапку "фінку". За плечима "Люїс", на поясі револьвер і п'ять гранат. Знявши кулемет, здоровкається з усіма.
– Ну що, Солонько, багато "товаріщів" за зиму засолив? – питається чорноліський отаман.
– Це ви тут солите та в землю закопуєте. У нас простіше: за ноги і в Дніпро – пливи у Чорне море! Правда, Мамаю?
Мамай кивнув головою.
– Добре тобі вище нас по течії. Накидав того літа, а вони в наших плавнях затрималися – всю січ мені засмерділи.
– Ну, а до мене трипільські1 та ось його пливли! – кивнув Солонько на Чорного.
Петро Чучупака, начальник штабу, підвівся:
– Ну, панове, зібралися всі – можна приступати до діла. Перш за все, може, хто з вас не знає, що позавчора в Чигирині сталася маленька зміна. З Києва до Коцура прислали ревком, голову парторганізації, голову ЧК, воєнкома, всього дев'ять чоловік партійних тузів. Ну, а в Коцура ж свій ревком. Після спільного засідання обох ревкомів усі прислані з наказу Коцура були потоплені в криниці. А над штабом замість червоного піднято чорний прапор анархії. Отже, Коцур вступив в одверту боротьбу з московськими большевиками. Миритися з ним нам не прийдеться. Члени ревкому, українці Ільченко, Сатана, Хвещук, прислали до нас листа, в якому пропонують спільними заходами скрутити Коцурові голову і піднести над Чигирином національний прапор. Цієї справи ми зараз обговорювати не будемо. Друга справа – це необхідність переходу від явних форм бойової організації в Холодному Яру до конспіративних і тимчасова ліквідація Мотриного монастиря як воєнного осередку, чого вимагає становище в Україні. Третя справа – зв'язок і консолідація наших сил за нової форми організації. Четверта – налагодження зв'язку з головним штабом нашої армії, бо ми не знаємо під цей час, де вона і що з нею. П'ята – поки совєтська влада ще не окріпла на місцях, мусимо обсадити довколишні райони своїми людьми. В першу чергу треба організувати большевикам міліцію в Кам'янці, на залізниці, і ми вирішили, що з Андрія Чорноти вийде непоганий "червоний пристав".
Слово взяв отаман Василь Чучупака:
– Я, панове, запросив вас, щоб спільно обговорити становище і якнайкраще пристосуватися до нього. На жаль, не прибув Отаманенко або хто інший із Бовтишки та Іваногорода, але з тим районом ми порозуміємося пізніше. Зрештою, села по той бік залізниці під натиском обставин вже зробили те, що треба зробити і нам. Ми під цей час не маємо ширших відомостей про загальне становище в Україні. Більше будемо знати, коли повернеться з Києва Деркач. Але одно ясне. Большевики тепер не провадять війни на фронтах... Що твориться на півдні з денікінцями, не знаємо, але можна припустити, що вони після розгрому нескоро очухаються, якщо взагалі очухаються, і зможуть розпочати якісь акції. Ми маємо відомості, що в бік Криму большевики значніших частин війська вже не посилають, а частини, які прибувають із Московщини, кидають на "внутрішній фронт", на приборкання повстанчого руху, на викачку зброї і хліба з сіл. Взагалі, поспішають закріпитися в Україні, можливо, передбачаючи якусь поважнішу збройну боротьбу на зовнішніх фронтах. Що твориться на заході, що діється з українською армією, чи зможе вона відновити фронт, на який ми могли б орієнтуватися, – невідомо. Хмарині гончарі з Цвітної привезли відомості, що партизанські частини нашої армії, які недавно проходили через наші села, мали декілька успішних боїв із червоними1. А також є чутки, що до них прилучилися значні частини Галицької армії, – але це ще не фронт.
Ходять також чутки, що весною большевики будуть воювати з Польщею і Румунією, та це лише здогадки. Ви знаєте, що серед населення панує переконання, що по всій Україні діє якась таємна організація і що весною український уряд дасть "гасло", після чого вся Україна має повстати і винищить усіх ворогів. У нас у Мельниках тільки й балачок, що про те "гасло", про ті нові "треті півні", які мають зробити щось надзвичайне.
На мою думку, – продовжував Василь Чучупака, – це є лише перебільшене враження від спілкування населення з частинами нашої армії, що проходили тут, бо коли справді б щось готувалося, то вже прийшов би зв'язковий. Це добре, бо підтримує в селах дух і надію, але насправді майбутнє зовсім не рожеве. Большевики мають тепер в Україні значно більше збройних сил, як торік. Після боїв із денікінцями ми ще не мали з "товаріщамі" значних сутичок, і коли притягнемо на себе їхню увагу, то навряд чи зможемо втриматися так, як утрималися минулого року, коли вони кидали на нас частини, зірвані з фронтів. Щоб запобігти ліквідації, мусимо заздалегідь самі "зліквідуватися", перейти на становище, в якому не будемо відрізнятися від інших районів. А то наші села занадто вже "розкозакувалися"... До кума в гості – з рушницею, до дівчини – з рушницею, та ще й шаблю причепить, із хутора до церкви – з рушницею... В Медведівці на ярмарку продають-купують набої, зброю, як за добрих гетьманських часів.
Отож явне ходіння зі зброєю треба припинити. Зовнішній поділ на сотні зліквідувати. Збірок без конечної потреби не робити. Всіх козаків із Мотриного монастиря переведемо найближчими днями до села, на хутори і розмістимо по селянах за "своїх". Ходіння у військових строях, їзда на осідланих конях тепер тільки зашкодить.
Коли б надійшла яка червона частина, опору не робити. Бурлаки й активний місцевий елемент, захопивши зброю, зникають у лісі та стежать за ворогом. Якщо у "товаріщєй" не буде зависоких вимог, село дасть що треба і нехай собі йдуть. Якщо захочуть занадто "господарювати", можемо з лісу напасти і вигнати, але, взагалі, збройної боротьби до з'ясування загального становища треба уникати.
Честь битися з червоними поки що віддамо колишньому червоному командирові Коцуру. А це станеться неминуче, бо маємо відомості, що він, піднявши чорні прапори, не має наміру виводити своєї "гвардії" з Чигирина. Знаємо також, що вплив Коцура на села вивітрюється, а після цього "перевороту" змаліє ще. Безумовно, в кожному "його" селі знайдуться люди, що будуть під його прапором битися з большевиками, і це теж для нас добре. Завдяки їм, "товаріщі" колись погосподарюють у тих селах по-своєму і виженуть із селян рештки "червоного духу". В будь-якому разі поважної сили Коцур уже не збере.
Якщо большевики поведуть наступ на Чигирин через наші села, перепустимо їх без жодного пострілу. Навпаки, якщо дадуть добру зброю – дамо їм кількасот "добровольців", знайомих із місцевістю, які потім вернуться до нас зі зброєю.
Коли Коцур буде зліквідований, то ми, по-перше, позбудемося небезпечного ворога під боком, а по-друге, Новоселиця, Суботів, Чигирин, Стецівка та всі інші "коцурівські" села, скуштувавши справжнього московського большевизму, без сумніву прилучаться до нас. Тоді вся Чигиринщина буде в наших руках і в разі широкого повстання в Україні ми перетинаємо Дніпро, дві залізниці та рушаємо на Київ або куди буде треба. А коли на заході відновиться український фронт, зможемо дати "товаріщам" доброго кулака в плечі.
Поки що необхідно послати зв'язок, щоб він розшукав наш уряд і командування та довідався, чого нам дожидати й сподіватися. Потрібні совєтські документи дістане Козаченко. Послати думаємо Ханенка, сотника булавної сотні. Чорнота покрутив головою:
– Загарячий хлопець.
– Трохи, але ми знаємо його і певні, що, якби б попався, – червоні з нього вогнем не видобудуть ні одного слова.
Декілька присутніх, що близько знали Ханенка, підтримали думку отамана, але після обговорення справи було вирішено послати зв'язкового пізніше, щоб він уже міг привезти інструкції на весну.
– Що стосується зв'язку між собою, – продовжував отаман, – то ця справа налагоджена добре, за винятком сіл по той бік залізниці та полтавським берегом. Про це умовимося з Чорним окремо. Тепер мусимо з'ясувати, хто з вас що зможе виставити на випадок повстання. Ти, Солонько, що зможеш дати?
– Точно прикинути трудно, бо у нас же немає лісу під боком і, як нема повстання, кожний ховає і зброю, і думку. Особливо у селах, ближчих до Черкас, де ЧК вже шпиків собі завела. Сама Боровиця будь-коли виставить сімсот рушниць, чотири важкі кулемети, ну та й "Люїсів" зо два знайдеться.
– Кінних скільки можеш дати? – запитав Чорнота.
– Ні добрих коней, ні сідел немає. Нас, знаєш, більше Дніпро годує, ніж піщана земля, а рибалці – кінь ні до чого. Човнів великих сотні дві можемо виставити.
– Ну-у, ми на Царгород не збираємося, – незадоволено буркнув під ніс Андрій.
– Як у вас справи, пане Мамай?
Мамай – невисокого зросту, середнього віку чоловік із дбайливо зачесаною борідкою – комічно розвів на столі руками:
– У мене, панове, самі знаєте, зимовий сезон. Дніпро замерз, пароплави не ходять, обдирати нема кого, стріляти нема до кого. Плетуть хлопці сітки на рибу та лисиць в очеретах ловлять. Кількість людей, які підуть на повстання, і кількість зброї окреслити трудно. На острові маємо заховану гармату. Замок і набої забрали до села, бо під час повені те місце може залити вода. Добрий знак, що селяни запасають зброю, їздять до Келеберди на полтавський бік купувати рушниці. На Різдво в Шабельниках купили кулемет, на тім тижні на ярмарку виміняли за рибу кулемет "Кольт" без станка. Навесні виведу у плавні чоловік двісті-триста. Будемо червоні пароплави перепиняти, а в межичассі можна і своїм ділом займатися – рибу ловити. В разі потреби курінь Білого Яру в складі від двохсот до п'ятисот чоловік при трьох кулеметах приведу до Холодного Яру. Кінноти нема. Гармата у нас без коліс, знята з бронеплава. Ми її пристосували виключно для стрільби з плавнів по пароплавах, і для походу вона зовсім не придатна.
– Як там під Чорним лісом? – запитав Чучупака Хмару.
– У мене човнів нема, зате коні майже у всіх добрі. На поганому коневі верстов за двісті з горшками не поїдеш. Є достатньо верхових, німецьких і денікінських, є запасні сідла. Тепер у мене на конях чоловік сімдесят, яким небезпечно бути вдома. Крутимося до весни по хуторах, у Чорному лісі маємо викопані землянки для себе і для коней. А весною, якщо почнеться якась боротьба, Чорноліський кінний полк може збільшитися до трьохсот вершників.
– Слухай-но, Пилипе, – перебив його Чорнота. – А це правда, що ви в тих землянках продукти, воду та овес для коней у двоаршинних горшках тримаєте?
Хмара усміхнувся.
– У двох не в двох, а наробили хлопці таких горщечків, що в кожному пару комісарів можна зварити. Кулемети під цей час возимо тільки легкі, а при потребі поставимо п'ять-шість важких на тачанки. Щодо самого села, то зброї достатньо, але впливає близькість Знам'янки та Цибульової із залізницею. На загальне повстання село може піти, або як дуже вже допечуть, або якби хтось гнав уже червоних з України.
Я під час розмови приглядався до чорноліського "полковника"1. Був це стрункий, міцно збудований чоловік років 28 – 30-ти. Одягнений був у темно-зелену чумарку черкеського крою, з дорогою срібною шаблею. Як я потім довідався, був він бувалий підстаршина-кіннотник, палкий націоналіст, досить добрий організатор і командир, хоч на кожному місці відчувався у нього брак освіти2.
Заговорив отаман Іван Петренко, інтелігентний селянин, старшина, який у своїй киреї з відлогою не відрізнявся від місцевих селян.
– У Прусах і Михайлівці нема обов'язкової військової служби, як у Мельниках, і сказати, скільки виступить до бою, – неважко. Може, чоловік триста, більш свідомих, а може й до трьох тисяч зібратися – буде залежати від обставин. Якщо "товаріщі" весною добре дошкулять, піде більше. Як українська армія поведе із заходу успішний наступ, підуть усі. Головне, щоб селяни побачили, що справа йде до перемоги, тоді їх не вдержиш. А в неяснім положенні більше знайдеться охотників узяти зброю і гайнути в Холодний Яр, ніж виступати на місці. Залізниця близько, і села не раз набралися лиха від большевиків і денікінців за передчасні виступи минулого року. Зброї є чимало. Маємо шість справних кулеметів, закопану гармату, два міномети. Кіннотників буде чоловік із тридцять. Бобринська ЧК налагодила вже в селах свою агентуру, до якої втиснулося і кілька наших людей. Усіх сексотів ми вже знаємо і, як тільки почнеться який рух, "анулюємо"...
– А як, Марченку, у вас із Богданом справа стоїть?
– Ми можемо зібрати чоловік сімдесят-вісімдесят на конях і чоловік із двісті на тачанках і підводах із добрими кіньми. Богдан пішки не любить воювати, а хлопців, що забагато пошани до смерті мають, не візьме. Кулеметів назбираємо по селах скільки треба. Самі села у нас – як вітер подме... Як допечуть добре "товаріщі", то всі підуть. У кого рушниці нема, з косою або зі штилем піде, але як загориться, так і згасне... Дядьки у нас важкі – його на два-три дні від жінки та господарства не відтягнеш. Але як розлютується – з косою на панцирник попреться. А зрештою, не беруся говорити, як там із повстанням може бути. Хлопців добрих загін, як треба буде, Богдан збере.
– Що там у триліській волості чувати, "товаріщ воєнком"? – звернувся Чучупака до Козаченка.
– У нас, "товаріщ отаман", усе мовчить, "бо благоденствує". Дядьки "развйорстку" дають, аж чуби тріщать! ЧК недалеко, як щось не так – "пад стєнку" одразу. Доніс хтось, що торік проти червоних виступав, – забрали і розстріляли. Знайшли захований хліб чи зброю – розстріляли, втік із Красної армії – розстріляли, ще й хату спалили. Плачуть селяни, але на якусь організовану акцію волость нездатна. По-перше, населення вже налякане і деморалізоване, по-друге, багато є місцевих большевиків, які добре живуть тепер за рахунок селян і, звичайно, пронюхають і донесуть про підготовку. Стихійний вибух повстання дуже можливий, особливо якби повстали сусідні волості. Але поки що мусимо сидіти тихо. Свідомого активного елементу є багато, особливо молоді, однак треба бути обережним, щоб не підвести людей під розстріл без користі. Для "охорони волревкому" я організував відділ із сімнадцяти "червоноармійців". Підібрав наших по настроях хлопців. Серед міліції теж є свої. Тепер я стараюся, щоб дали мені зброю та дозволили сформувати загін чоловік на сто для боротьби "з дезертирством і бандитизмом". Як удасться, підберу відповідний склад, а весною волревком і парт'ячейку – "пад стєнку" та й почумакую до Холодного Яру...
Становище в холодноярських селах інших отаманів, що підлягали безпосередньо Чучупаці, було відоме, і розмова перейшла до організації влади на місцях.
Слово знову взяв начальник штабу Петро Чучупака. Тридцятип'ятилітній старшина з простим серйозним обличчям, із трохи понурим поглядом карих очей, був зовсім не схожий на брата Василя – двадцятип'ятилітнього гарного блондина, у блакитно-сірих очах якого було забагато молодості.
– Як вам, панове, відомо, в довколишніх районах, де юридично вже існує совєтська влада, вона дуже слабка. Організовують владу прислані комуністи, переважно москалі та жиди. Вони за всяку ціну стараються затягнути до праці в установах, особливо в хлібо- і продуктозаготовчих, місцевих большевиків, не кажучи вже про технічний персонал і урядовців, яких вони мусять наймати з місцевих людей. Перш за все "товаріщам" треба, щоб хоч трохи виглядало, нібито совєтська влада є "справжня українська влада". По-друге, щоб опанувати становище, їм необхідні люди, які знають населення, обставини і умови. Вони радо приймають до себе і видають партійні білети шкурникам, що пхаються до влади задля власного добробуту, незважаючи на їхнє буржуйське чи "куркульське" походження. Враховують те, що коли хто з них і не є ідейним большевиком, то, споріднившись із владою кров'ю і насильством над українським населенням, буде потім змушений триматися її. Бо в разі нашої перемоги його дожидає перша куля.
Мусимо втиснути до органів влади якнайбільше своїх людей, свідомих мети і відданих нам. Тоді будемо завчасно дізнаватися про плани влади щодо нас. А коли почнеться повстання, матимемо ще й активну допомогу всередині ворожого стану.
Дуже важливо мати своїх людей у міліції та чрезвичайках. Боротися з большевиками, лише підставляючи груди, неможливо. Треба вживати їхні методи...
Маємо дивитися на речі просто.
Українцеві, який любить свій край, звичайно, нелегко бути свідком, а то й учасником розстрілів своїх братів. Але такий "чекіст" може вирятувати не одну дорогу для української справи людину, попередивши її про небезпеку. А в разі повстання він може дати нам просто неоціненні послуги.
Отож у кого з вас є підходящі люди в Черкасах, Бобринській, Смілі, Кам'янці, Олександрівці, Знам'янці, Єлисаветграді, Златополі, Новомиргороді, в кого є люди, яких можна послати туди, щоб улаштувалися в якійсь установі, – не гаючи часу, зв'язуйтесь із ними і сповіщайте, щоб ішли працювати до червоних і тримали зв'язок із вами. Конспірація, звичайно, мусить бути сувора.
До коцурівського "перевороту" Чигирин вважався совєтським центром Чигиринщини. Тепер становище змінилося, і большевики за всяку ціну захочуть зайняти Чигирин, щоб Чигиринський повіт бодай формально існував в "Украінской совєтской рєспублікє".
Отаман казав вам, чому це для нас вигідно і чому в разі потреби ми навіть допоможемо "товаріщам" досягнути такої мети. Це у майбутньому об'єднає козацьку Чигиринщину, яку химерна доля України знову розколола на два ворожі табори.
Тепер про Кам'янку. Кам'янка – найближча до Холодного Яру залізнична станція, і якщо нам не вдасться обдурити "товаріщєй" своїм "мирним обличчям", то дуже можливо, що вона стане вихідною точкою, з якої червоні поведуть широкі операції проти нас. У разі ширшого повстання бронепотяги з Кам'янки і Фундуклїївки відріжуть нас від сіл по той бік залізниці.
Після останніх подій у Чигирині, можливо, з Кам'янки зроблять повітовий центр. А тому мусимо тримати там міцнішу стежу.
Тепер головою "волревкому" в Кам'янці є Вишневецький, колишній старшина 3-го Гайдамацького полку, боротьбист1, що став стовідсотковим комуністом і вірним слугою червоної Москви. Начальником волосної та міської міліції є Лесько-Лещенко, теж боротьбист, який у минулому брав участь у боротьбі з большевиками і має перед ними кілька тяжких "гріхів". Про це не знає ЧК, але маємо документальні докази і в кожної миті можемо забезпечити йому розстріл. Я з ним нещодавно бачився, і він прийняв деякі мої пропозиції. Зрадити він нас не може – побоїться. Виїжджати з міста йому неохота, бо хлопець закохався по вуха в панночку, яка має в Кам'янці велике господарство і не хоче покидати батьків. Лещенко має після Великодня одружитися з нею. Не будучи переконаним, що большевики вдержаться в Україні, він хоче забезпечити себе у нас і робитиме все, що ми йому скажемо, коли буде певний, що большевики про це не довідаються. У разі небезпеки він, без сумніву, попередить наших людей, рятуючи їх і себе.
Отож, Андрію, – звернувся Петро Чучупака до Чорноти, – взавтра забирай із собою обох галичан – Оробка і Гуцуляка, а також Соловія, Середу, Андрійченка, Петренка, донського козачка Андрюшу, Юхименка, Брушнівського, – цих хлопців і тебе в Кам'янці не знають. Із місцевих дасть тобі Зінкевич із Грушківки двох Демиденків, Семена Залізняка, Петра Грушка і Василя Запорожця. Ці хлопці на доброму рахунку в Кам'янці, бувають там і мають знайомих серед кам'янських большевиків, які вже їх запрошували на службу.
Про коней потурбується твій побратим, котрий наглядатиме за кіннотниками, коли розведемо всіх із монастиря по селах.
Лещенко цими днями дістав наказ збільшити міліцію до тридцяти чоловік. Тепер у нього п'ятнадцять. Отже, ти завтра ввечері увійдеш до Кам'янки з боку станції з двома хлопцями і зайдеш до нього – він буде ждати. Візьмете з собою карабінки, револьвери і гранати. Шаблі залишите. Коли б у Кам'янці хто вас затримував, не робіть жодного опору, а покладайтеся на Лещенка. Він призначить тебе своїм помічником. Решта хлопців будуть приходити по два-три, і їх зарахують міліціонерами.
Як помічник начміла приглянешся до міліціонерів, яких застанеш, і поступово звільниш невигідних нам людей. А на їхнє місце посилатимемо тобі хлопців. Зв'яжешся з Телепином, де начальником міліції Іван Голота – наша людина.
Бурлаків своїх добре поінструктуй, хто що має казати в Кам'янці, звідки приїхав і що робив до того. З грушківськими хлопцями я вже розмовляв. У кого нема відповідних документів, то в монастирі у Бондаренка в коморі є ціла скринька різних документів спочилих у Бозі "товаріщєй". Вибереш, які підійдуть.
Що будете робити в Кам'янці далі, покаже час, а поки що виконуйте "поліційні" обов'язки якнайкраще і тісніше тримайте зв'язок із нами. Ми, Андрію, вирішили послати тебе, бо потрібен чоловік із холодною кров'ю, міцними нервами, гострим оком, довгим вухом і коротким язиком. Ми переконані, що ти справишся.
Андрій почухав голену голову.
– От уже ніколи не думав, що доведеться на своєму віку в поліцмайстра бавитися. Ну, та лихо його бери – спробуємо... Тільки ти, Грибе, не попадайся мені до рук. Посаджу на два тижні в холодну за те, що сідло у монастирі взяв і не привіз...
Василь Чучупака встав із-за столу і підійшов до старенької Чучупачихи, яка під час наради пекла пампушки. На її доброму дрібному личку в цей час неначе було написано: "Не розберу я, дітки, що воно на світі діється, про що це балакаєте, та й не моє це бабське діло".
Отаман ніжно обняв стару за плечі.
– Ну, мамуню, тепер слово за вами.
– Зараз, зараз, дітки. Дам вам їсти. Господи, коли нарешті той спокій буде? Загинув уже один, а як, не дай Боже, ще котрого з вас уб'ють, то я вже й не переживу...
Старий Чучупака, який сидів на лежанці, задоволено погладжуючи довгу сиву бороду, неначе думав: "А то вже, дітки, вам видніше. Ви розумніші за мене старого... На те я вас і вчив. Робіть як знаєте, аби добре було, бо на вас всі надію покладають".
Він встав із лежанки і, сходивши до комори, поставив на стіл сулію зі сливовим самогоном. Стара почала подавати на стіл.
До хати зайшла дружина Петра Чучупаки Ганна Орестівна з п'ятилітньою дочкою Лідою і, привітавшись, стала допомагати матері. Ця надзвичайно симпатична інтелігентна жінка, полька за походженням, виросла між українцями і тепер була щирою, відданою справі націоналісткою-українкою.
Маленька Ліда вилізла до батька на коліна й сміливо розглядала гостей. Почувши, що мене називають у розмові Залізняком, вона деякий час здивовано дивилася, а потім повернула в мій бік батькову голову:
– Тату, це Залізняк?
– Залізняк, дочко.
– Чому він такий молодий?
– А який же він має бути?
– То скільки ж йому років було, як він на Умань ходив?
Це запитання, поставлене надзвичайно серйозним тоном, розвеселило всіх. Петро поставив дочку на лавку.
– Це вона з малого "Кобзаря" начиталася. Ану, дочко, ушквар нам що-небудь із "Кобзаря"!
– Ну, то "Холодний Яр" – добре?
– Дуже добре.
Мала, відважно жестикулюючи, продекламувала вивчений із мамою вірш, майже без помилок, замінивши тільки Нерона на Мирона. Коли вона дитячо-грізним голосом закінчила: "Бо в день радості над вами розпадеться кара. І повіє огонь новий з Холодного Яру", – слухачі влаштували їй справжню овацію.
Після вечері майже всі поїхали на виставу до Медведівки, околиця якої зливалася з Мельниками. У вищій початковій школі була влаштована вечірка. Ставили "Степового гостя".
При вході до школи стояла варта з кулеметом. Чоловіки у залі – всі зі зброєю. Перед виставою хор заспівав український гімн. Потім учні читали вірші. Маленький хлопчина у козацькому строї дуже добре продекламував "Суботів" Тараса Шевченка.
Було якось дивно, що цей Богданів Суботів із "церквою-домовиною" отут, за кілька верст, і що саме через це перед дверима школи стоїть звернений у його бік наладнований "Максим", щоб на вечірку несподівано не заскочили коцурівці...
Ночували ми всі на засланій соломою долівці в місцевої інтелігентної дівчини, яка дала нам свою велику кімнату.
Наступного дня, повернувшись до монастиря, Чорнота забрав своїх "міліціонерів" і відійшов до Грушківки, а ми стали готуватися до "евакуації" Мотриного монастиря.
За кілька днів військове майно було вивезено й уся залога, на радість ігумені та на смуток декого з черниць, покинула монастир і розбрелася по хуторах і селах. Усі перевдяглися в свитки й киреї. Села теж змінили свій вигляд. Кулемети й рушниці з хат зникли. На вулицях більше з рушницями не ходили, але верхній одяг приховував обрізи, револьвери, гранати. У багатьох хлопців були дубельтові пістолі з двома курками, які стріляли рушничними набоями, – добротні вироби місцевого майстра-слюсаря.
У Медведівці на ярмарку, як і раніше, торгували зброєю. Її продавали селяни з дальших сіл. Холодноярці лише купували. Совєтських грошей ніхто не брав, а українські гривні цінувалися високо. За п'ять гривень я купив на ярмарку майже сотню набоїв до обох своїх револьверів – "Кольта" і "Парабелума", а за тисячу двісті гривень купив ще й великого німецького "Маузера" та сімдесят набоїв до нього.
Червоні в наших околицях не з'являлися. Поза Тясмином перейшов їхній полк у напрямку Чигирина, але після невдалого бою з Коцуром повернув на Черкаси. З-за Чигирина іноді долинала гарматна стрілянина. "Товаріщі" мацали Чигирин зі степу.

До змісту Юрій Горліс-Горський ХОЛОДНИЙ ЯР