Юрій Горліс-Горський
ХОЛОДНИЙ ЯР

Восьме видання, виправлене, доповнене

"Бий москалів – рятуй Україну!"

Біля зборні – справжній ярмарок. Повстанці, дівчата, діди, діти – всюди жваві розмови, де-не-де спів. Коло ґанку управи – стос зброї, яку принесли ті, що "не йтимуть у козаки". Між німецькими, російськими та англійськими рушницями, новими сідлами, боклагами і набійницями виднілося кілька десятків свідків козаччини: знищені часом шаблі, сідла, навіть два кременеві пістолі. Півтора століття валялися вони по горищах, щоб несподівано опинитися на денному світлі... "Може, й прадідівське придасться..."
Біля зброї, переглядаючи її, крутилися улюбленці монастирської залоги – Івась та Петрусь, діти вбитих холодноярців. Були то "найстарші" козаки бригади: Івась мав тринадцять років, Петрусь – одинадцять.
У кожного з них висів на поясі револьвер і австрійський багнет-ніж. Зброю дав їм я, бо була то їхня найпалкіша мрія. Носитимуть хлопці її лише для задоволення свого козацького гонору, бо свою небезпечну службу Україні вони нестимуть без зброї. Роль їхня вже визначена. Івась і Петрусь – спритні і відважні хлопці – неоціненні агентурні розвідники на близьку віддаль.
У штабі застаємо кільканадцять старшин, що чекали на обід. Отамана знаходимо на ґанку в товаристві Отаманенка, Грицаєнка і нашої медведівської розвідниці Ліди.
Ліда щойно прибула. Одержавши мою записку, поїхала підводою до Суботова. Залишивши там візника, пішла далі окружною дорогою. Червоних частин у Чигирині не виявилося – виступили перед одинадцятою годиною на придушення великого села Стецівки, де сьогодні вранці вибухнуло повстання. Селяни перебили продовольчий загін, що приїхав дерти "развйорстку". Коли Ліда прийшла до Чигирина, було чутно стрілянину в напрямку Стецівки. Потім стихло. Очевидно, червоні перемогли.

Отаман порадився з Чорнотою, чи зробити тривожну збірку і виступити негайно на допомогу Стецівці, чи нехай спочатку бригада спокійно пообідає. Чорнота підтримує думку Отаманенка, що перед походом і боєм треба дати козакам наїстися. Червона бригада, яка прибула вчора до Чигирина, досить сильна і Стецівку, без сумніву, придавила. Поспішати нема вже причин, хоч нема чого і зволікати.
Отаман вирішує, на скору руку пообідавши (бо обід уже подавали), виїхати зі штабом бригади та кіннотою до Медведівки і налагодити подальшу розвідку. Як тільки бригада збереться, Петренко вирушить із нею услід штабу.
Петренко вже пообідав у Чучупаків. Йдемо з ним до зборні. Там уже порядкував Семен Чучупака, який залишався в селі. Невеличка площа і широка вулиця поступово заповнювалися козаками.
Протискаємося крізь юрбу і просимо людей звільнити місце для сотень. Біля самої зборні – гурт дівчат і хлопців. Їм оповідає щось смішне дід Гармаш, який примирився вже з тим, що "його річник" до цього походу не прийнятий. Прийшов відпровадити внука. Поблизу стояв козак 1-ї сотні 1-го куреня Свирид Боровенко з Мельників. Він обнімав чорняву Христю з хуторів. Вже знали всі: мають восени побратися. Коли ми підійшли до гурту, Свирид відпустив плече коханої і звернувся до Петренка:
– Пане отамане, маю до вас просьбу.
– Що таке?
Свирид хвилинку пом'явся.
– Я не можу в цей похід іти... Прошу мене звільнити з куреня.
– А чому?
– Ну, бо... я не можу саму матір стару залишити... Господарство... Зорати, засіяти треба...
– Не пори дурниць, – втрутився Семен Чучупака. – Зоремо й засіємо громадою – як іншим. А якби большевики тут панували – питали б, чи ти один у матері? Пошпарив би у Сибір воювати з японцями, аж загуло б за тобою! То тобі Христю, мабуть, жаль покидати...
– Вам жарти, пане отамане, а мені не до жартів... Самі знаєте: батька та брата вбито того року під Олександрівкою. Тепер мати заводить не своїм голосом, умліває. Як підеш, каже, голову собі об стіну розіб'ю. Та який із мене вояк буде, як я у бою все про матір думатиму та про те, щоб живим для неї залишитися...
Петренко, замислившись на мить, зітхнув. Я готовий був закластися на коня, що він згадав у той момент свою матір. Бо і я згадав свою, що не знала, де я і що зі мною. Може, плакала і давала на молебень за упокій душі сина-бурлаки...
– Ну, та що з тобою робити, коли так. Іди до матері. Тільки рушницю віддай – придасться для іншого.
Взявши від Свирида рушницю, Петренко поклав її на купу зброї. Утішений Свирид обернувся до Христі, але вона в ту ж мить повернулася і пішла між дівчат. Догнавши двома кроками, Свирид знову обняв її під пахву. Але кохана обернулася і так відштовхнула його, що він заточився аж до діда Гармаша.
– Геть! До маминої цицьки йди – чого до моєї лізеш?!
Гурт вибухнув сміхом. Дід Гармаш, регочучи, вдарив Свирида по плечу.
– А то вже, хлопче, так... Така заведенція... Дівчата у нас козаків люблять, а не маминих синків...
Свирид зблід. Потім глянув на усміхнені обличчя і густо почервонів. Мовчки відшукав свою рушницю і пішов на другий бік вулиці, де збиралася 1-ша сотня.
За нашим дорученням дід Гармаш "погнав" дівчат далі на горб, щоб дати місце козакам. Підходимо і стаємо коло ґанку зборні. Тут відшукала нас Ганя, що вернулася з Чигирина. Оповіла те саме, що й Ліда.
Крізь юрбу протискається до нас голова повстанкому і каже, що штаб та Чорнота з кіннотою вже виїхали до Медведівки. Передав отаман, щоб вирушали, як тільки зберуться.
Дігтяр глянув понад юрбою.
– Здається, небагато вже бракує, – сказав він. – Ну, та поки всі прий-дуть, я цих наелектризую. Масі не можна розслаблятися перед боротьбою. Треба створювати в ній відповідні настрої.
Голова повстанкому вийшов на ґанок і підняв догори руку.
– Ува-а-а-га!
Всі повернулися. Розмови стихли. Дігтяр опустив руку.
– Товариші селяни!
– І козаки... – додав хтось басом з юрби.
Голова повстанкому гнівно глянув у той бік.
– Прошу мене не вчити! Товариші селяни! Я говоритиму до вас не від свого імені, а від імені Української соціал-демократичної партії, від імені всього українського трудового народу. Я щасливий, що проваджу політичну роботу своєї партії отут, серед вас, у селах, освячених традицією революційної боротьби селянства за свої класові права з експлуататорським царатом і ненаситними капіталістичними поміщиками. У селах, де вибухнула колись під проводом Максима Залізняка велика селянська соціальна революція, так звана Гайдамаччина, де славні революціонери Дейч і Стефанович зорганізували завзятих борців-революціонерів проти кривавого Миколи II, у селах, що тепер стали фортецею селянства у його боротьбі з новими узурпаторами й експлуататорами, які зрадили засади революції. Перш за все хочу коротко сказати вам, за що бореться партія українських соціал-демократів.
І Дігтяр почав детально оповідати програму своєї партії. Оглядаю обличчя слухачів. Передні з чемності "уважно слухали". Ті, що стояли далі, похи-лившись на рушниці, думали кожний свою думу. Хтось тихо перешіптувався. Людей опанувала сонна апатія.
Петренко нахилився до мене.
– Боюся, осавуле, що той дурень розтягне свій мітинг на годину... Хлопці зібралися – час виступати. Треба перервати...
– Не хотілося б компрометувати його перед людьми. Як повісили вже собі на плечі повстанком, то мусимо дбати, щоб голова його мав авторитет серед населення.
Дігтяр тим часом перейшов до майбутнього політичного устрою української республіки.
– Україна ніколи вже не буде панською державою чи буржуазною республікою. Вона стане республікою трудящих мас, республікою селян, робітників і трудової інтелігенції. Скинувши із себе віковічний гніт царизму і теперішній – большевизму, вона буде найвільнішою республікою світу, спертою на засади свободи, рівності та братерства. Її вільних громадян ніхто не садовитиме в тюрму за політичні переконання...
– Друже! Та він меле вже п'ятдесят хвилин! Іди стань коло нього і тихенько скажи, щоб кінчав, бо треба виступати.
Виходжу на ґанок і стаю поблизу Дігтяра.
– Пане голова, кінчайте... виступаємо.
Дігтяр кивнув головою.
– Товариші селяни! Через те що нема багато часу, бо чекає нас боротьба з ворогом, переходжу відразу до найголовнішого – до земельної реформи. По Великій лютневій революції і поваленні царату різні політичні партії виступали з різними земельними програмами. Найкращою для селянства програмою є програма, яку прийняла за основу наша партія і яку нахабно привласнили собі большевики, щоб легше було обдурювати селянство. Зрештою, я коротенько висвітлю вам усі програми і ви самі побачите, котра з них найкраща.
Сходжу з ґанку і йду до Петренка, що почав уже хмуритися. А Дігтяр сипав у юрбу програми і коментарі до них. Хвилини збігали...
У кінці вулиці з'явився Чорнота, на розгаряченому коні він продирався крізь юрбу. Зіскочивши на землю, підійшов до нас.
– Що сталося? Чому не виступаєте? У Медведівку прибігли зв'язкові від стецівчан – просять рятунку. Червоні Стецівку догори дном перевертають. Що він там верзе? – кивнув Андрій на Дігтяра.
Петренко плюнув.
– Пан голова промову зволять говорити. Сто чортів! За штани його з трибуни не стягнеш.
– Давно меле?
Петренко глянув на годинник.
– Рівно година і двадцять дві хвилини.
Андрій скрипнув зубами і рушив на ґанок.
Піднявшись по сходах просто на Дігтяра, відтиснув його вглибину, став поперед нього і тріснув нагайкою по дошках.
– Козаки! Пан голова повстанкому оповідав вам тут без мене цікаві речі, але найважнішого не сказав...
Юрба витягнула шиї і завмерла.
– Чи добре пообідали?
Козаки схвально загули і стихли, вичікуючи, що Андрій вчудить далі.
– Ну то підтягайте добре штани, бо знаєте, що сталося?
– Не знаємо.
– Повстала Стецівка. Червона бригада із Чигирина напала на село. Вбиває та грабує стецівчан, палить хати... Знаєте, що ми зараз зробимо? Рушаємо скорим маршем на Чигирин і з цього боку дамо "товаріщам" у сраку!
Гомеричний регіт знявся над майданом. Козаки блиснули очима, стиснули рушниці. Ватага ожила і готова була зі сміхом іти в смертний бій...
Петренко махнув нагайкою.
– Старшини, на свої місця! В порядку куренів і сотень – напрям на Медведівку – рушай!
Нам подали коней. До Чорноти, що зіскочив із ґанку, підійшов голова повстанкому, обличчя якого було скривлене від злості.
– Пане Чорнота! Ваше грубіянство і нахабство переступає всякі межі. Це вам так не минеться. Я поставлю справу на спільному засіданні повстанкому і штабу. По-перше, ви не дали скінчити мені промови, без попередження перервавши на головному...
Андрій закинув повіддя.
– Не переживай. Скінчиш у Києві в парламенті. Там цілу добу про земельні реформи говоритимеш, ніхто не переб'є. А тут треба Стецівку виручати.
Обганяємо сотні і виїжджаємо на чоло 1-го куреня. Чорнота чвалом погнав уперед.
Мельничани від старого до малого стояли обабіч вулиці, перед ворітьми. То з одного, то з другого боку чулися вигуки прощання: "Здорові вертайтеся!" Багато дівчат йшло поруч із козаками, щоб випровадити за село, як звичай велить.
Пригадую собі проводи новобранців до царського війська, що доводилося колись бачити: ревуть на різні голоси баби, тихо плачуть дівчата, мовчать, насупившись, дядьки.
Не було цього зараз. Настрій був поважний, урочистий, ніхто не плакав. Друга сотня заспівала "За світ встали козаченьки", перша врізала веселого "Ченчика" (що сидів на пеньку і зачіпав дівчат).
На душі було легко. Хотілося жартувати. Попереду нас збоку йшла дівчина. Порівнявшись із нею, нахиляюся із сідла й обнімаю:
– Бувай здорова, доцю!
Очікую звичайного пручання, соромливого: "Та йдіть собі!" Дівчина повертає до мене спокійне личко, закидає руку на мою шию і ліпить поцілунок.
– Побивайте москалів та вертайте здорові!
Назустріч – баба з горщиком. Махає накривкою.
– А вертайтеся здорові!
Біля воріт стоїть старий із люлькою в зубах. Витягає її і, піднявши в руці, кричить різко:
– А побийте бусурмена та вертайтеся здорові!
Чи випадкова ця одноманітність прощання? Чи не прадідівське то добро?

Виступає із села загін козаків-мельничан... Не тепер, а колись... Проти татар чи іншого якого турка... Перед ворітьми – батьки, сестри і кохані... "А побийте бусурмена та вертайтеся здорові!" Не чути на вулиці плачу. Йдуть близькі у бій, та це річ звичайна і неминуча. Не підуть вони – прийдуть бусурмени і виріжуть навіть тих, що у колисці. На межі Дикого поля мали право битися лише загартовані серця...
За останньою хатою Мельників – перша хата Медведівки, тієї самої Медведівки, яка загравою запалених Максимом Залізняком жидівських та польських будинків сповістила Україну, що розпочалася Коліївщина.
Ось і волость. Ліворуч, на високій горі, під вартою крилатих вітряків – старий готичний "косцьолек". Замкнений і забутий. Кілька польських родин, що збереглися спередвіків у Медведівці, відрізнялися від інших медведівчан лише своїми "шляхоцькими" прізвищами та римо-католицьким віросповіданням. Говорили українською мовою, виконували релігійні обряди в церкві, називали себе козаками, були серед повстанців.
На головній площі біля церкви – вікна майже в усіх будинках забиті дошками, двері замкнені на колодку, їхні власники-жиди ще минулого року з наказу штабу Холодного Яру виїхали за межі повстанської "республіки". "Право побуту" одержав один тільки аптекар, що забезпечував потрібними медикаментами лікарню та штаб. На дверях аптеки висіла за склом "охоронна грамота" з печаткою і підписом покійного отамана Василя Чучупаки. В ній зазначалося, що той, хто "потурбує" аптекаря, буде покараний шомполами, хто зачепить майно аптеки – покарають смертю.
Галасливі ярмарки відбувалися у Медведівці і без жидів.
Містечко Медведівка мало один-єдиний магазин – "Сільськогосподарче споживче товариство". Крам для нього доставляли чумаки, що мешкали на піщаних кучугурах поза Тясмином. Ті села, яким піщана земля не хотіла давати їсти, з давніх-давен жили з чумакування. Як залізниця знищила чумакування, селяни їздили та ходили на різні заробітки. Тепер знову вернулися до прадідівського ремесла: їздили аж до моря за сіллю та сушеною рибою, у Донбас – за цвяхами та підковами, до Києва за мануфактурою. Міняли та вимінювали крам за збіжжя, борошно, різні продукти. Часом чумак вертався з батіжком, бо коні чи воли разом із вантажем конфіскували большевики, часом не вертався зовсім – гинув у льоху ЧК як "спекулянт". Та це не спиняло людей. А чи не ставали прадідівські чумацькі валки здобиччю татарських загонів? Чи переставали через те чумакувати?
Штаб Холодноярської бригади і кіннота дожидали нас коло школи. З місця рушаємо далі. Не зупиняючись, переходимо Новоселицю.
Одягнений по-святочному Суботів зустрічає нас на вулиці і на воротях. Суботівчани пізнають своїх у рядах сотень і махають хустинами та шапками: "А вертайтеся – не гайтеся!" З якимось душевним тремтінням приглядаюся до "домовини України" – Богданової церкви, що біліла праворуч на горі. Біля дороги – велика кам'яна "баба". Петренко показує нагайкою:
– Отам стояв будинок гетьмана Хмельницького. А отут, на цій "бабі", за часів панщини карали гайдуки селян канчуками.
Назустріч йшла вулицею згорблена баба з довгим ціпком. Розминаючись із кіннотою, стала і, захистивши очі рукою, приглядалася, що то за військо йде.
Козак-суботівчанин, який їхав у останній трійці, обернувся на сідлі.
– Здоровенькі будьте, бабусю!
Упізнавши внука, бабуся зробила у повітрі хрест рукою.
– А вертайтеся, не гайтеся – бусурменові не дайтеся! – закричала хриплим голосом.
Гетьманський Суботів дещо інакше проводжав своїх синів на боротьбу з ворогом.
Солом'яні стріхи Суботова тяглися майже до самого Чигирина. З подвір'я хати, з якої видно кінець села, виходять назустріч нам кільканадцять озброєних суботівчан із двома ручними кулеметами. То передова сторожа – кінець наших "володінь". Уночі варта стояла коло самого повороту дороги на Чигирин. Удень відтягалася вглиб села, залишаючи наглядати за виходом із міста неозброєних.
Біля перших хат Чигирина день і ніч вартували червоноармійці чи міліціонери. Такий стан тривав від часу ліквідації коцурівщини і приєднання Суботова до Холодного Яру. П'ять місяців тому Медведівка виставляла варту з кулеметами, спрямованими проти Новоселиці й Суботова – проти червоно-чорної "республіки" отамана Коцура...
Стаємо на короткий відпочинок. Варта розповідає останні відомості з Чигирина. Червона бригада, виступаючи сьогодні на Стецівку, залишила в Чигирині канцелярію штабу та обоз. Потім і вони отримали наказ вирушити вслід за бригадою. Бригада нещодавно прибула з Московщини. В місцевих обставинах орієнтується слабо. Склад – понад 800 чоловік при шести кулеметах. Червоноармійці в розмовах із населенням вихвалялися, що за пару днів привезуть до Чигирина і розстріляють усіх "бандітов" Холодного Яру.
Особливий відділ бригади арештував двох чигиринських міліціонерів за те, що "сіяли паніку" серед червоноармійців, запевняючи, що тих замало для наступу на Холодний Яр, що червоні з одним Суботовом не дадуть ради. Тепер у Чигирині є тільки два десятки міліціонерів, які декілька разів передавали вже, що їхнє діло боротися зі злодіями та грабіжниками, а не з повстанцями і по нас вони не дадуть жодного пострілу. Вартувала в Чигирині караульна рота – 70 червоноармійців. Годину тому залога міста довідалася про мобілізацію Холодного Яру і приготувалася до втечі.
Чорнота просить отамана, щоб дозволив ускочити до Чигирина з кіннотою – може, вдасться ще кого захопити. Отаман дозволяє, і кінна сотня з двома кулеметами на тачанках повною риссю пішла вперед. Швидким кроком рушила за нею бригада. З кінця села бачимо через городи і очерет на Тясмині, як наша кіннота, що зникла було з очей, з'явилася на повороті й чвалом увірвалася між будівлі Чигирина. В місті не пролунало жодного пострілу.
Вийшли за Суботів. На овиді перед нами – височенна гора з прямокутно обірваними стінами. То гора, на якій стояв над Чигирином оборонний замок, на мурах котрого вів свій останній бій гетьман Дорошенко...
Чигиринці висипали з хат і радісно усміхаються. Будівлі напівсільського типу змінюються на міські. На базарищі – старовинний будинок із тесаного каменю стоїть сірий і похмурий, наче незадоволений, що його обступили миршаві жидівські халупки з вибитими вікнами. Господарі їхні повтікали з Чигирина, частина – ще за панування не дуже "інтернаціональних" коцурівців, частина тоді, як повітова "совєтская власть" зі страху перед Холодним Яром втекла до Кам'янки.
Петренко знову витягнув руку з нагайкою.
– Отам, кажуть, стояв гетьманський палац Хмельницького.
Отам стояв... То тією вуличкою йшли до володаря України з дарами і королівськими грамотами посли народів, що не хочуть тепер знати поневоленої України... Як, зрештою, не хотіли знати і до того, коли Чигирин був не столицею Держави Української, лише резиденцією "ясного" пана старости іншої держави.
Біля порожньої управи міліції нас зустрічають двоє козаків кінної сотні Чорноти. Вони доповідають отаманові, що міліція і караульна рота втекли через міст на Побережжя. Не заставши нікого в Чигирині, Чорнота вислав кінну заставу на міст через Тясмин, а сам із кіннотою рушив на розвідку в Стецівку.
Швидким маршем переходимо Чигирин і піднімаємося на гору. На обрії – густі хмари диму. Горіла Стецівка. Незабаром вернулися з розвідки кіннотники з двома озброєними стецівчанами на конях.
Червона бригада, розігнавши стецівських повстанців, запалила село і поспішила на село Семигір'я, де теж вибухнуло повстання. Коло Семигір'я напав на карателів незнаний повстанчий загін. Відбивши наскок, червоні пішли за ним у степ.
Наближався вечір. Вести змучену швидким маршем бригаду далі, не знаючи, де ворог, не було сенсу. Виславши у трьох напрямках розвідку, залишаємося ночувати в Чигирині. 2-й і 3-й курені розмістилися по хатах. Перший курінь, тачанки з кулеметами, підводи з набоями та харчами стали табором на площі. На дороги, що вели до Чигирина, виставили застави з кулеметами. Чорнота визначив чергу для роз'їздів, що мали цілу ніч оберігати бригаду.
Деркач дозволив брати дерево з покинутих жидівських осель. Запалили вогнища. Хлопці варили в казанах куліш, пришкварювали на шомполах шматки сала. В гуртах тихо співали тужливо-мрійних пісень. Біля одного вогнища середніх літ повстанець із почуттям читав вголос потріпаного "Кобзаря". Вибирав місця про Суботів, Чигирин, Холодний Яр, Гайдамаччину... Козацькі правнуки уважно слухали, розсівшись і розлігшись на землі. Слухала, здавалося, наблизившись у сутінках, і Дорошенкова гора...
Наш штаб розмістився в будинку, де нещодавно стояв штаб червоної бригади. Там зібралися курінні отамани та осавули, кілька сотників, члени повстанкому. Сотник Фесенко, уродженець Чигирина, встиг уже обстежити родинне місто й інформував отамана... У місті є декілька шкіряних фабрик, що належали жидам. Досить поважні запаси виробленої шкіри "соціалізувала" та опечатала ще совєтська влада, але чомусь досі не вивезла. Юхт та підошви – придадуться нам на чоботи, вичинені шкури баранів – на шапки. Друкарня неушкоджена. Друкарі – місцеві хлопці – заховали кілька тисяч аркушів паперу. Частково він сірий – у нього колись жиди оселедці загортали, частково – задрукований з одного боку. Та відозву видати можна. За її написання беруться члени повстанкому. В товаристві Фесенка вони пішли розшукувати складальників. Заєць і сотник Василенко виставляють варту до запасів шкіри, щоб їх за ніч не розтягли, – "хлопців із школи Коцура" у Чигирині вистачає.
До кімнати заходить господар будинку – міщанин із московського зразка бородою, одягнений "інтелігентно": штани поверх чобіт, рябенька "рубашка", підперезана червоним шнурком із китицями.
– Поки баба вечерю зварить, може, господа начальство чайку нап'ються? Самовар у нас на сорок склянок. Заварити можна спаленим хлібом або вишневими гіллячками, тільки... нащот цукру – вибачайте... самі п'ємо, як почастує хтось...
Цукор у нашому обозі є – пропозицію прийнято.
Господар мнеться.
– А може, газетки большевицькі маєте охоту почитати? Поспішили "товаріщі" – забули пачку...
Господар знімає з шафи і кладе на стіл пачку недавнього числа "Красной звезды".
Жадібно ковтаємо рядки, в першу чергу звіти з фронтів. Врангеля відкинуто до Криму... Польську армію розбито – в Польщі вибухи большевицької революції... Червона кіннота творить дива... Армію "бандіта" Петлюри розгромлено, і її рештки винищують червоні частини в Галичині, – їм допомагають революційні галицькі селяни, які нищать "класового ворога"... На "звільнених" землях постав "український радянський уряд", що у найближчі дні розпочне "урядування" у Львові. Ліве крило Червоної армії переможно наступає на Станіслав – Стрий – Дрогобич... Львів обійдено – він евакуюється... Польська та українська "буржуазія" панічно тікає від "пролєтарської розправи"...
Про перемоги Червоної армії читали ми вже давно у газетах, які приносили наші розвідники з Черкас та Бобринської, та... недавно писалося в них про перемоги на Збручі. Нова лінія фронту, відомі нам назви розбитих укра-їнських частин – близьких, рідних, у складі яких ми міряли колись простори України, – справили на всіх гнітюче враження. Мимоволі закрадалася гнітюча думка і стискала серце. А що, як ворог справді переможе на всіх фронтах?!
Начальник штабу Холодноярської бригади Грицаєнко відсунув газету.
– А що, панове, як вони дійсно переможуть на фронтах? Як кинуть на нас цілу армію, що будемо робити?
Нахмурений Чорнота дбайливо склав газету і сховав до кишені.
– Нема кращої роботи, як ставити дурні питання. Що будемо робити? Будемо битися. Мудрішого нічого не вигадаєш.
Видумати щось мудріше було справді важко. Надія на те, що ворог помилує, була б наївною і смішною. Далеко звідсіля, із самої середини України, до чужих кордонів... Досягли б їх хіба щасливі...
"Воля України – або смерть" на холодноярському прапорі – це не порожня декларація наших "куренів смерті", що давно вже порозбігалися. Це тверде, логічне окреслення настрою...
Ніхто Чорноті не заперечив. Висловлюю думку, що краще буде, як козаки не знатимуть, що ворог на фронтах перемагає, щоб не впали повстанці духом.
Андрій мотнув головою.
– Ні, побратиме! Я взяв газету до кишені – перечитаю її своїм кіннотникам. Візьми й ти одну для 1-го куреня. Обдурювати не маємо потреби. Треба пояснити людям, що вага боротьби переноситься на українське село, на повстанців. Зруйнуємо ворогові запілля – поставимо хрест на його перемогах...
Під час вечері Юхим Ільченко приніс отаманові зразок відозви, написаної Дігтярем. Довга, нудна, патетична, на соціальних нотах, не кидає вогню в національне серце. Ільченко, запихаючись картоплею з салом, оповідає, що захрип, переконуючи Дігтяра, що відозву треба переробити і скоротити. Мусить піти до друкарні сам отаман, бо інакше ніхто Дігтяра не переконає. Отаман підсовує до мене два великі, дрібно списані аркуші.
– На, Юрку, скороти та додай трохи перцю – тобі це вдається.
Перекреслюю всі Дігтяреві нарікання на партію большевиків та обіцянки землі й волі в українській республіці. До кільканадцяти рядків історії, що залишив, додаю кільканадцять нових, які, зрештою, можна було вмістити в одному рядку: бий москалів – рятуй Україну і свою хату!
По вечері отаман із Чорнотою і Отаманенком вирушають до друкарні, а ми удвох з Ільченком йдемо прогулятися. Виходимо на берег Тясмина. Тясмин, відбиваючи зорі, тихо поплескує, як і за часів Святослава та Хмельницького. Йдемо берегом, розмовляючи, мимоволі прислухаючись до шелесту очерету у плавнях, хоч і знаємо, що дороги для ворога там нема.
Ільченко, колишній "большевик"-коцурівець, минулого року як командир куреня червоного Чигиринського полку бився проти української армії під Проскуровом і Волочиськом. Хлопець твердий і рішучий. Як уродженець Чигирина – гарячий патріот цього міста. Як справжній українець – непоправний мрійник. Переконує мене, що столицю Української держави треба перенести з Києва до Чигирина, бо тут – "пуп" України. Тясмин слід поглибити, щоб могли заходити пароплави з Дніпра. На Дорошенковій горі стоятиме величний палац уряду... Довколишні села стануть козацькими станицями з постійним родовим несенням військової служби на місці... У Мотриному монастирі заснуємо школу козацьких старшин для цілої округи, тільки... черниць треба перевести на острів до Медведівського монастиря, а ченців із нього – до ліса.
Над Тясмином поблизу будинків співають дівчата. Ільченко вітається зі знайомими. Сідаємо на зрубані черемхи і зав'язуємо розмову. Дівчата розповідають про свої переживання. Згадують випадок, про який я вже чув. Коли відступали червоні й наближалися денікінці, увійшов до Чигирина кінний денікінський загін. Усі – в московській офіцерській уніформі з позолоченими погонами та відзнаками. Стали біля земської управи і почали розмову з міщанами. Чигиринців, цікавих до новин, зібралося чимало: чоловіки, жінки, діти... Офіцери в розмовах лаяли Червону армію та комуністів, вихваляли Денікіна, ідею "єдіной нєдєлімой Росії"... "Єдіной-нєдєлімой" чигиринці зовсім не захоплювалися, ну а большевиків, звичайно, лаяли. Хто щиро, а хто щоб сподобатися новій владі. Раптом старший подав команду. Загін оточив людей і загнав її шаблями до великої зали управи. Офіцери, а то були переодягнені чекісти, стали на дверях із ручними кулеметами і відкрили вогонь. Коли всі попадали один на одного, "офіцери" почали ходити по трупах, шукаючи поранених і живих. Пробивали кожного, хто ворушився шаблями. Скінчивши "роботу", сіли на коней і втекли через міст на Черкаси.
Дівчина, що сиділа, притулившись до мене плечем, і уважно слухала оповідання товаришок, здригнулася.
– Боже! Я до смерті не забуду того. Зойки... крики... Діти верещать... Попадали всі. На мене стара Білинська впала – куля потрапила їй у голову. Кров її тече на моє обличчя, забігає в уста, а я із страху не можу ворухнутися... Бачу – москаль іде, пробиває шаблею... Приклав шаблю до грудей нашій Зіні, що впала поруч мене. Та, бідна, вхопилася рученятами за клинок і кричить мені: "Рятуй, Марусю!" Як забрали потім її, мертву, додому – руки геть порізані були...
Попри те, що я вже багато бачив і пережив, у мене поза шкірою пробіг мороз.
– То сестра ваша була?
– Так. Вісім років мала... Пішла зі мною подивитися на денікінців.
– Ну, а як же ви? Багато вирятувалося?
– Тільки я. До мене підійшов "офіцер", проколов спочатку шаблею мертву жінку, що лежала на мені, потім пхнув мене збоку в груди. Шабля затрималася і ковзнула по ребру. Хотіла крикнути і не могла. Думав, мабуть, що мертва, і не колов удруге, пішов далі. А я лежала мов камінна, аж поки не прийшли люди... Аж як маму побачила, прийшла до тями...
Товаришка, що сиділа біля моєї сусідки, ніжно обняла її.
– Розтяв, проклятий, персо надвоє... Так і не зрослося...
Відхилила рукою крайчик вирізу Марусиної блузки:
– Покажи, Марусю, зверху, соромитися немає чого...
Маруся квапливо затулила виріз і, відвернувшись, ковтнула сльози... Зрозумівши її, переводжу розмову на іншу тему. Їй, молодій і гарній, боліло те інтимне каліцтво.
Попрощавшись із дівчатами, вертаємося до міста. Табір на площі вже спав, лише де-не-де було чути тиху розмову. Заглянувши до свого сірого, розшукую штаб куреня. Іван Петренко спав на розстеленій на землі киреї, під головою – сідло замість подушки. Поруч – розстелена бурка Чорноти, з моїм сідлом у головах. Здогадуюся, що то мій суворий побратим приготував "постіль" для мене. Але ж бурка була у нього одна – могла і йому придатися.
Йду до кінної сотні. Андрій сидів на кулеметній тачанці, біля нього – гурток козаків. Слухали оповідання Гуцуляка, як він бурлачив із Галицької армії до денікінців, від них до большевиків, а від тих – до Холодного Яру.
Вилажу на тачанку з другого боку.
– Ти нащо бурку мені свою постелив? – кажу Чорноті. – Сам на чому спатимеш?
– Лягай, не журися. Я не спатиму, треба роз'їздами порядкувати. Ті, що виступили з Чигирина, можуть вернутися, та й із Побережжя може чорт яку частину принести.
Посидівши кілька хвилин, іду спати. Під ранок стало холодно. Прокинувшись, уже не міг заснути. Захопивши бурку, йду до Чорноти. Він сидів на тій самій тачанці. Поруч козаки розкладали вогнище. За Тясмином вже сіріло.
Андрій наказав бунчужному вислати зміну роз'їздам, та, поки ще стежа виїхала, роз'їзд Гуцуляка з Крюківського тракту захопив підводу з чотирма червоноармійцями. Їхали до Чигирина...
Білобрисі кацапчуки оповіли, що вони з тієї бригади, яка була вчора у Чигирині. Бригада пішла на Семигір'я і погналася за повстанцями. Заночувала в якомусь невеликому селі. Вночі на село несподівано напали значніші сили повстанців – частину червоних перебили, частина розбіглася. Ці четверо захопили на хуторі підводу і, не знаючи, куди тікати, взяли напрям на Чигирин.
В одного червоноармійця була обпалена пола. Чорнота приглядається до неї.
– Де спалив?
Москаль розгубився.
– Возлє пєчкі сушил, ну і заґарєлась...
– Брешеш... У Стецівці хата горіла, а ти скриню розбивав.
Усі чотири "щиро" запевняли, що в селі не були і хат не палили. Обпалений навіть перехрестився.
– Вот тє крєст святой, таваріщ начальнік, што к бандітскім хатам даже блізка нє падхаділ!
Присадкуватий Гуцуляк поплескав його по плечу.
– Не хрестись, товаріщ, і так віримо. А оце де ви накупили? – і розвернув на тарілці хустину зі срібними хрестиками та срібними дукачами, кольоровими стрічками і намистом, які забрав у "товаріщєй" із кишень...
Вранці повернувся розвідник із Побережжя і доповів, що в Ломоватому ночує червона кавалерія з гарматами. Червоноармійці казали, що йдуть на Врангеля. Невідомо, чи та кіннота піде понад Дніпром, чи через Чигирин. Як піде на Чигирин, то краще пропустити її на цей берег і тут наскочити. По нараді у штабі виступаємо до Суботівського лісу.
За містом бригада затрималася на кілька хвилин, щоб розстріляти чотирьох червоноармійців та одного новобранця 2-го куреня, якого варта зловила вночі на грабунку в міщанській хаті.

______________________________
1 Підстаршина артилерії – капрал (примітка автора).
______________________________
1 Шпак – темно-сірий кінь (примітка упорядника).

До змісту Юрій Горліс-Горський ХОЛОДНИЙ ЯР