Юрій Горліс-Горський
ХОЛОДНИЙ ЯР

Восьме видання, виправлене, доповнене

"У поході знадобиться"

Мобілізацію Холодного Яру було призначено на 29 серпня – свято Усікновення глави Іоана Хрестителя.
На цей день і большевики скомандували збірку новобранців чотирьох років до воєнкоматів у Черкасах і Кам'янці. Накази червоних комісарів про мобілізацію одержали, звичайно, лише села, що були поза межами воло-дінь Холодного Яру. Багато з них минулого року брали участь у повстаннях за покликом великого дзвона Мотриного монастиря і належали до Холодноярської організації. Потім "умиротворилися", "признали совєтську власть", давали "развйорстку", а оце мусили давати синів до Червоної армії. У ці села розіслали наказ нашого штабу: на мобілізацію йти зі зброєю – лише не до воєнкоматів, а до Холодного Яру.
Отаман Деркач на ці села великої надії не покладав і висловлював думку: вони, зважаючи на близькість Холодного Яру, що зв'язувало руки "совєтській власті", на большевицьку мобілізацію не підуть, але не відгукнуться і на нашу, бо їхня "хата скраю". Чорнота не погоджувався і запевняв, що прийдуть до нас обов'язково, бо... "хата" їхня не з одного, а з двох "країв" і котрийсь із них вибрати мусять.
Зранку 29 серпня в Мотриному монастирі запанував урочистий настрій. Залога готувалася до походу. Черниці з повагою квітчали вівтар, поставлений надворі між церквами. Богослужіння мало відбутися під небом, бо ні церква Іоана Богослова, ні Свято-Троїцька церква не вмістили б усієї залоги і богомольців. Священики довколишніх сіл мусили поспішити з богослужінням, щоб не затримати вимаршу сільських сотень на збірний пункт.
Сонце ще тільки піднялося над лісами, як залога, готова до походу, стала густими лавами перед вівтарем. Отаман Деркач та курінний Петренко винесли з вівтаря Свято-Троїцької церкви обидва холодноярські прапори і передали їх хорунжим.
Службу Божу правив старенький отець Іван, що вже не вагався окро-плювати зброю і прапори. Як тільки він скінчив і поблагословив курінь, ми вирушили з монастиря на Кресельці – місце збірки. В монастирі залишилося триста козаків під командою молодшого Деркача (отаманового брата) для охорони бойових і господарських запасів.
Оточена лісами долина на Кресельцях швидко заповнювалася відділами, що безперервно надходили із сіл. Штаб стає на подвір'ї лісничівки, з якої навесні вирушили в останню дорогу Василь і Петро Чучупаки та Солонько... Один за одним заходять на подвір'я отамани і виструнчуються перед Деркачем.
– Пане отамане! Прибула лубенська сотня – чотириста п'ятдесят піших, дев'ятнадцять на осідланих конях, два станкових кулемети, чотири ручні, ручних бомб – двісті шістдесят, набоїв понад дванадцять тисяч.
– Пане отамане! Доводжу до відома, що прибув у ваше розпорядження з матвіївською сотнею. Піших п'ятсот тридцять. Кінних двадцять два. Куле-метів вісім. Міномет один – мін до нього сорок. Набоїв у середньому по сто п'ятдесят на рушницю – по тисячі на кулемет...
Сотні холодноярських сіл, відділи з дальших сіл та хуторів зголошувалися один за одним. З Чорнотою стоїмо поблизу отамана. Перекидаємося заувагами і сходимося на думці: набоїв чимало. Кожний холодноярець дбайливо збирав їх, як збирали колись батьки срібні царські рублі на купівлю шматка поля або кожуха. Та немало патронів лише для перших боїв. Для наступних боїв наші запаси – у ворога...
Краще за інших забезпечена бойовими матеріалами мельничанська сотня, найчисленніша, хоч були села й більші. Слід враховувати, що вже близько двохсот чоловік із Мельників полягло в боях під прапором Холодного Яру.
Мельничани виглядали по-козацьки. Командував ними Семен Чучупака. Олекса і наймолодший Дем'ян Чучупаки теж були в сотні. Старий батько Степан по смерті Василя та Петра до рушниці вже не здужав.
Коли Семен Чучупака ввійшов на подвір'я лісничівки, щоб відзвітувати отаманові, слідом за ним пришкандибав дід Гармаш з англійською рушницею на плечі й ножем-колієм за поясом. Коли ми з Андрієм гостювали у діда минулого тижня, він нам із гордістю показував ножа і запевняв, що це справжній свячений його діда, котрий у Максима Залізняка "гарматами заправляв". Ледве закінчив мельничанський отаман рапорт, як дід Гармаш підійшов до нього і, стукнувши закаблуками, відсалютував рукою до баранячої шапки.
– Пане отамане! – сказав дід. – Хочу начальникові скаргу подати.
Чучупака усміхнувся:
– Будь ласка.
Дід розвернувся по-воєнному до Деркача і завзято стукнув закаблуками.
– Пане отамане! Хочу поскаржитися на свого сільського отамана Семена Чучупаку, що не хоче мене до війська прийняти. Як мої сини і внук у війську, то такого права нема, щоб мені забороняти. Як вам відомо, пане отамане, прадід і дід мій на Січі козакували і сам я п'ятнадцять років у війську служив – до чина бомбардір-наводчіка1 дослужився, – тому прошу відмінити наказ нашого сільського отамана, щоб я йшов додому і ліз на піч грітися.
Деркач глянув на Чучупаку, той – на діда.
– Діду! Таж у вас сто років на карку! Вам спокою та вигоди вже треба. Ну куди вам до походу та до бою?!
Дід повернувся на закаблуках до свого отамана і підніс руку до шапки.
– Во-первих, мені тільки дев'яносто шостий від Пилипівки пішов, а во-вторих, я ще тебе, шмаркача, за руку в поході поведу, як утомишся!
На таку "субординацію" весь штаб вибухнув реготом. Деркач, сміючись, поклав дідові руку на плече.
– Во-первих, як ви, діду, до свого начальника говорите? Що ж це за приклад для молодших буде?
– Винуват! Забувся...
– А во-вторих, я думаю, що коли чуєтеся ще в силі, то отаман вас прийме.
Чучупака розвів руками.
– Та мені що! Хай іде – буде для хлопців куліш варити.
Дід виструнчився.
– А то вже як прикажете: чи куліш варити, чи з гармати стріляти.
Задоволений, дід пішов до синів і внука поділитися радістю, не підозрюючи, що вони, власне, й ублагали Чучупаку, щоб нагнав його додому на піч.
Від моста на Тясмині привіз вершник вістку, що Мамай із куренем Білого яру, відпочивши у Трушівцях після нічного переходу через Побережжя, вирушає на Кресельці.
Отаман відкликав мене і Чорноту вбік.
– Треба вислати розвідку до Чигирина – довідатися, що там "товаріщі" поробляють. Найкраще було б послати якусь метку жінку чи дівчину.
Ми вже мали відомості, що червона бригада піхоти вислана зі Знам'янки з настановою Лейби Троцького. Вчора вона увійшла до Чигирина. Якщо бригада вирушить у наш бік, нас попередять суботівці, але що планує – треба знати.
Серед розвідниць найкращими були дві інтелігентні дівчини з Медведівки та дві молоді черниці з Мотриного монастиря. Викликати їх – мине немало часу. В цю мить помічаю "бісової віри дитину" – Ганю, що, стоячи під хатою, з цікавістю оглядала заповнену повстанцями долину. Очима показую на неї Чорноті.
Андрій стиснув губи.
– Та хлопцям голови крутить добре – може, й знадобиться. Нехай іде, а в Медведівку до Ліди напиши записку і пошли вершником. Буде певніше.
Підходжу до дівчини і садовлю її коло себе на призьбі.
– Ганю! Підеш до Чигирина подивитися, що москалі роблять?
– Піду.
– А не боїшся?
Ганя заперечливо крутить головою, потім блискає рівними рядами зубів:
– Що я – не козачка?!
У хаті Ганя кладе до старого кошика пляшку від гасу і торбинку на сіль. Щоправда, цих "рідкощів" давно у Чигирині немає і ніхто по них туди не ходить, та цього москалі, які щойно прибули в Україну, не знають. Зав'язую їй у хустину жмут совєтських грошей і, навчивши, відправляю. Мати на прощання наказує, щоб до тих "харцизяків" зуби не шкірила та до хати не йшла, як будуть запрошувати. Послав також записку до Ліди, щоб ішла в Чигирин і, роздивившись, верталася на Мельники.
З боку Мельників надійшов новий відділ. Попереду – великий жовто-блакитний прапор із написом "Курінь Білого яру". Та колона не була довга... Отаман Мамай, сором'язливо ховаючи погляд у борідку, оповів Деркачеві, що Побережжя підвело... Побережани готові до бою з ворогом, але... відходити від своїх хат не хочуть – бояться, що москалі, які йдуть Побережжям, попалять села. Своїх "рибалок" вивіз Мамай човнами з очеретів та обійшов ворожі частини над Дніпром уночі. Привів двісті двадцять чоловік із двома важкими та двома легкими кулеметами. Свою уславлену гармату затопив у очереті.
Тим часом кінний зв'язок із Трушівців привіз вістку, що Чигиринським трактом поза Тясмином наближається довга валка підвід із червоними прапорами. На підводах – повно людей, чи озброєні, чи ні, не розгледіти. Отаман наказав Чорноті вислати кінну розвідку. Десять кіннотників під командою Соловія, замиготівши у повітрі начепленими на списи червоними прапорцями, поскакали у бік Тясмина.
Козак із застави, виставленої при дорозі на Жаботин, привів до штабу двох хлопців із рушницями. Отаман, усміхнувшись, поздоровкався з ними.
– От так наші жаботинці! Оце і все – чи, може, ще зо двоє позаду йдуть?
– Та ні – ми це тільки попередити, щоб непорозуміння якого не вийшло. Ідуть жаботинці, чоловік, мабуть, із півтораста, та й із сіл новобранці на підводах їдуть. Ну, а багато, звичайно, дома залишилися, – ми, кажуть, ні туди, ні сюди не підемо – наша хата скраю.
– Багато йде?
– А хто зна! Гуртами йдуть. Може, п'ятсот, може, шістсот буде всіх.
По короткій розмові жаботинці пішли зустрічати своїх. Незабаром на узлісся виткнулася перша група повстанців Жаботинської волості, ще минулого року опанованої "совєтской властью".
На розгарячених конях вернулася розвідка, і Соловій оповів, що "валка з червоними прапорами" переїздить уже міст на Тясмині та у супроводі кіннотника, якого залишив Соловій, суне на Кресельці. То із сіл, розташованих за Чигирином, у куті між Дніпром і Тясмином, ідуть на мобілізацію новобранці, що, як самі кажуть, "заблудили" і шукають найкоротшої дороги до Кам'янки. Виступили з червоними прапорами під проводом комуністів, які проводили у тих селах мобілізацію, здираючи за одним заходом "развйорстку". По дорозі об'єдналися в одну колону.
Тоді виник конфлікт. Уповноважені хотіли везти їх до Кам'янки окружною дорогою через Чигирин, а хлопці заявили, що знають коротшу дорогу – через... Мотрин монастир. "Товаріщі" не погоджувалися, бо боялися холодноярських "бандітов", тоді їх зв'язали, заткнули їм шматами роти і, прикривши на возах соломою, повезли до нас. Валка та досить солідна: понад сто возів із новобранцями і понад тридцять зі свиньми, курми, телятами, салом і збіжжям, що їхні уповноважені з допомогою міліції "зібрали" в селах для Червоної армії. Вістка ця облетіла долину, і повстанці згромадилися коло дороги, очікуючи гостей. Штаб дожидав біля воріт лісничівки.
Нарешті валка в'їхала на Кресельці. До люшні переднього воза було прикріплено червоний прапор. Коли віз порівнявся з нашими прапорами, застромленими в землю біля воріт лісничівки, чорнявий парубок у розхристаній вишитій сорочці вихопив червоний прапор, жбурнув його нам під ноги і, нахилившись, витягнув із-під соломи жовто-блакитний на короткому держаку. Розмахуючи руками, рвучким рухом підніс його вгору.
– Слава Україні!
Долина застогнала від тисячоустого "Сла-ва-а!" і пустила його луною в яри.
До штабу підійшли провідники сільських груп, що прибули цією валкою. Притягли шістьох напівмертвих від страху і "невигідної їзди" уповноважених. Усі, як на замовлення, жидки у віці 17 – 20 літ. Допитуємо їх із Чорнотою. Та годі було видобути з цих заляканих тремтячих створінь щось, окрім благань.
– Тавагіщі! Добгодії! Не вбивайте нас! Ми вам будемо служити!
За півгодини "ліквідаційна комісія" під проводом Соловія, захопивши із собою рискалі, повела уповноважених "совєтської власті" до лісу.
Брав жаль, що ледве четверта частина тих, що прибули, мала рушниці, які крадькома від уповноважених заховали в солому на возах. Відтак багатьох треба озброювати.
Новобранці із сіл, що не належали безпосередньо до організації Холодного Яру, прибували і прибували – більшими і меншими групами. Прийшли хлопці з Черкаського повіту, з'явилося кілька десятків полтавців із-за Дніпра, що вночі переплили човнами на цей бік. Ці новобранці мали лише коротку зброю – револьвери та обрізи рушниць, заховані під одягом. Наказу про мобілізацію на Полтавщину ми не посилали, хлопці довідалися про неї від рибалок.
Хоч із дальніх сіл з'явилася до нас лише мала частина тих, що підлягали большевицькій мобілізації, все ж на червоні збірні пункти не пішов ніхто, хіба ті, що мешкали в селах поблизу повітових міст, де рука влади була вже тверда.
Перед полуднем підбиваю підсумки. Зібралося понад сім тисяч, за малим винятком, добре озброєних козаків. Прибуло кілька десятків кінних. Не з'явилися представники сіл із-за залізниці, а з них мав формуватися 3-й курінь.
Отаман наказав скликати до штабу всіх сільських отаманів і провідників окремих гуртів. Приступаємо до розгортання куреня в бригаду. Начальником її штабу отаман призначив сотника Грицаєнка – штабного старшину з Херсонщини. Осавулом бригади, тобто помічником отамана по бойовій частині, й ад'ютантом в одній особі – Отаманенка. Начальником господарської частини призначили урядовця якогось постачання української армії Зайця, запеклого соціал-демократа, друга і приятеля голови повстанського комітету Івана Дігтяра-Хоменка.
Отаманом 1-го куреня став Петренко, я – його осавулом. Другий курінь очолив Мамай. Сотні, виділені до 3-го куреня, тимчасово, до прибуття Кваші, прийняв сотник Фесенко. Командиром кінноти залишився Чорнота, а кулеметної команди – Левадний. Відділ, що залишився з молодим Деркачем у монастирі, перейменували на булавну сотню. За агентурну розвідку відповідали Отаманенко, Чорнота і я.
Повстанський комітет залишився "владою політичною" і незалежною. Дігтяр висунув був пропозицію, що він призначить політичного інспектора до кожного куреня, та, "заатакований" Чорнотою, Отаманенком і членом повстанкому Ільченком, був змушений погодитися, що справа повстанкому – це політична робота серед населення, а не контроль командного складу.
Іван Деркач запропонував, щоб курінні отамани для походу мали верхових коней. Мамай і Фесенко від того привілею відмовилися, бо... не вміли їздити. Щодо Петренка, то він прибув до Холодного Яру верхи і злазити з коня не збирався. Треба було і мені – його осавулові – сісти в сідло. Чорнота обдарував мене височенним шпаком1, породу якого годі було установити. Кінь непоганий, але... серце стискалося, коли згадував Абрека.
Удвох із Чорнотою йдемо оглянути кінноту, що вишикувалася вздовж дороги. Вершників було близько сотні, та, оглянувши коней, Андрій плюнув і вилаявся. Коні – переважно поштиві хліборобські роботяги – стояли, похнюпивши голови, і, видно, почувалися не зовсім добре в новій ролі. Не могло бути й мови про використання їх спільно з добрими кіньми холодноярської "кадрової" кінноти та частини прибулих. Вибравши сорок два вершники на кращих конях до окремої сотні та виділивши вісімнадцять – на зв'язкових до штабів куренів, Чорнота рішуче відмовився признати решту кавалерією. В наших селах відповідних коней, щоб виміняти, теж не було. Мусили хлопці віддати сідла на сховок до монастиря, коні – залишити в Мельниках. Самі ж подалися у піші сотні – доки не роздобудуть добрих коней.
Поки сотники розподіляли та переписували повстанців, у штабі бригади відбулася оперативна нарада. На ній постановили: дві тисячі найбільш боєздатних козаків сьогодні ж вирушають нищити ворожі частини і "совєтскую власть" у степовій місцевості та за залізницею. З місцевих сільських сотень підуть усі молодші, що належали колись до дієвих сотень. Із новоприбулих вирушить частина, а решта залишаться в Мельниках, близьких хуторах і селах. Для повстанців, що зоставалися, виробили тимчасову організацію, щоб вони, перебуваючи у бойовій готовності, могли відбити під командою Семена Чучупаки напад ворожих частин у час нашої відсутності. При першій потребі всі вони віллються в сотні Холодноярської бригади, до яких їх приписано. Триста козаків, які залишилися під командою молодшого Деркача (отаманового брата) у монастирі, стають табором у лісі поблизу монастиря і стережуть запаси. Одночасно мають стежити за рухом червоних частин в околицях Кам'янки – Сміли.
Після наради курінні з сотниками, визначивши тих, які підуть у похід, відпустили їх попрощатися з рідними. Поїхали і ми вдвох із Чорнотою до монастиря, аби передати молодшому Деркачеві інструкції та порозумітися з ним у справі озброєння з "монастирського" запасу беззбройних новобранців. Залагодивши справу, поспішаємо до Мельників, де готувався обід для дієвої бригади. Коли вже спускалися вузькою вуличкою до центру села, позаду почувся крик:
– Агей! Козаки! Верніться-но!
Стримуємо коней і озираємося. На горбку старий сивий селянин відчиняв ворота і гостинно запрошував рукою.
– Верніться, діти, – пообідаєте з нами, старими... Не відмовте...
Андрій завернув коня.
– Та пообідати треба, а чи не все одно де?
На подвір'ї зіскакуємо з коней. Старий відбирає з рук повіддя.
– Та ми, дідусю, самі коней прив'яжемо.
– А то вже ні, то вже ні. Не по звичаю буде.
Господар припнув коней, кинув їм сіна і запросив нас до хати.
Старенька зморщена господиня зустріла нас привітно.
– Вітайте, гості дорогі! Проси, старий, до столу, а я миттю обідати подам – ось тільки вареничків свіжих вкину до окропу. Поспішаєте ж, мабуть, діти, до походу?
– Та не знаємо, як там, чи збираються вже.
Господар зробив заспокійливий рух рукою.
– Щойно з села я... Хто пообідав, зібралися коло зборні й жартують із дівчатами. А ще ж багато дожидають, поки звариться. Для начальства так зовсім недавно баби продукти на обід знесли на кухню до панотця.
Та спішити ми таки мусили, бо ще перед збіркою нас чекали у штабі.
Звертаю увагу на кінець лавки біля мисника. Лежало там близько сотні позеленілих рушничних набоїв, іржавий "Наган", англійський багнет і старовинне сідло – власне, сама ясенева кульбака та стремена із клаптями ременя, стара козацька шабля із зогнилим руків'ям і піхвами.
– Звідкіля у вас, діду, це добро взялося?
– Та хтозна звідкіля! Мабуть, прадідівське. Валялося на горищі. Сьогодні панотець у церкві оголосив наказ отаманів, що як має хто яку зброю, а сам не йтиме в козаки, то щоб на зборню приніс. Постягав, а по обіді занесу – може, й прадідівське на що придасться... Є тут ще кусень заліза, – дід нагнувся і витягнув з-під лавки люфу старовинного мушкета із кременевим замком без приклада, – та це вже ні до чого. А ото, – показав дід на револьвер, набої і багнет, – залишилося по... по... – Голос старого зірвався, і він, махнувши рукою, відійшов. – Сідайте, хлопці. Поки стара вареники помастить, вихилимо по чарці слив'янки – вдалася мені цього разу.
Господиня поставила на стіл пшоняний куліш і вареники. Обпікаючись, похапцем їмо. Жінка сідає на лавку і з якимось дивним виразом любові в очах дивиться на нас.
– Пригадуєш, старий, отак наші останній раз спішили... Скоріше та скоріше, мамо, – товариство нас дожидає. А воно – смерть дожидала...
Очі господині застелилися слізьми.
Закривши лице фартушком, відвернулася до вікна й тихо заплакала. Господар нахмурився і відклав ложку.
– Та ну, годі вже. Людям страви спожити не даси.
Потім глянув на нас якось винувато.
– Не може стара забути... Двоє синів у нас було... Чотирнадцять літ Бог дітей не давав – потім близнюки вродилися. Хлопці були як кремінь. Того року полягли обидва – як наші з москалями під Райгородом билися...
Повернувшись, поклав жінці руку на плече:
– Та ну-бо, кажу, стара, перестань – не гніви Бога... Його свята воля, що нас на цій землі поселив... Пригадуєш, як дід, було, нам про татарів оповідав? Нападуть і тих навіть, що в колисці, повирізують... Та й чи ми одні? Он у Отамасів обидва полягли... У Чучупаків уже троє загинуло...
Стара повернулася до нас і, хлипаючи, витерла очі.
– У Чучупачихи ще Олекса та Дем'ян є, та й у Юхима Чучупака є діти – все ж одна кров. А тут – нікого! Ну таки ж нікого!
– Нікого... нікого... – буркнув старий, – от візьмемо сироту, вигодуємо, щоб було кому очі закрити...
– А я ж тобі давно кажу – піди до Никанорихи та поговори, щоб Івася віддала нам, у неї ж їх п'ятеро. Батько ж разом із нашими поліг, а хлопчина він ловкий та послушний...
– Був я у Никанорихи. Та Івась твій он коло зборні з ліворвертом при боці брикає – у похід зібрався. По війні, каже, до вас прийду. Щеня сопливе... Користь там із нього буде...
Дякуємо господарям за обід і збираємося. Господиня затримує на хвилину і, відчинивши скриню, виймає дві мережані сорочки.
– Візьміть, діти. Старий парубоцьких не носитиме, а вам у поході знадобляться...

До змісту Юрій Горліс-Горський ХОЛОДНИЙ ЯР