Юрій Горліс-Горський
ХОЛОДНИЙ ЯР

Восьме видання, виправлене, доповнене

Терор на терор

До монастиря підпливала сила. Хлопці з дальніх сіл, що підлягали большевицькій мобілізації, виходили з червоними прапорами до Черкас і Кам'янки, та... потім "збивалися з дороги" і йшли до Холодного Яру. Деякі групи привозили із собою зв'язаних співробітників воєнкоматів, котрі проводили мобілізацію.
"Подарованих" 2-ю бригадою рушниць не вистачало. Дістали частину зброї із захованого в печерах під валами запасу.
Одного ранку до монастиря прибув отаман Петренко із трьома сотнями михайлівчан та прусівчан. Привів із собою п'ять кам'янських чекістів, яких його хлопці впіймали десь коло Райгорода. Бачу з вікна келії, як після допиту в штабі Чорнота з козаками повів їх, зв'язаних, за вали. Виходжу без зброї і йду туди.
Чекісти стоять у рові під валом, благаючи, щоб їх не вбивали.
Дивлюся на бліді, скривлені від страху обличчя, і мене охоплює палка ненависть. Це ж вони... убивці Галі...
Андрій, глянувши на мене, вийняв і простягнув мені свій кинджал.
– На... Легше на серці стане.
Беру кинджал і підходжу до уповноваженого "по барьбє с бандітізмом" – здоровенного москаля-матроса. Скорчившись, благає подарувати йому життя. Клянеться, що поїде відразу до свого "радімого" Петрограда і ніколи в Україну більше не повернеться.
Розмахнувшись, вбиваю кинджал у ліву нагрудну кишеню його френча. Чекіст падає, судомно чіпляється пальцями за траву – мовби хапається за саме життя. Дивлюся якийсь час на заслинений труп і усвідомлюю, що та ненависть у мені не до цієї потворної купи м'язів, а до цілої ворожої сили, яка руками цих тварин, що навіть померти гідно не вміють, прямує, не перебираючи в засобах, до своєї мети. Усвідомлюю, що від того, скільки цеглинок ворожого муру проб'ємо лезами і кулями, залежить підсумок боротьби.
Простромивши другого, з таким почуттям, наче то був мішок із половою, витираю і віддаю Андрієві кинджал. Решту чекістів козаки покололи багнетами. Трупів не закопували. Ночами чулося з-за валів хрипке гавкання лисиць, які обгризали кістяки чекістів.

Одного дня після обіду варта з-під Грушківки привела до штабу селянина, що йшов із пакетом до штабу Холодного Яру від... Кам'янської ЧК.
Був це бідний дядько, який під час нашого перебування в Кам'янці носив там жидам воду. Він оповів, що його послав сам "товариш начальник" із ЧК, наказавши віддати тільки отаманові, і то обов'язково під розписку. Інакше його розстріляють, коли повернеться. У пакеті – відозва-наказ, підписана повноважним представником Всеросійської ЧК на Правобережній Україні, що приїхав до Кам'янки ознайомитися із ситуацією на Чигиринщині. Зверху, звичайно по-московськи, надруковано великими літерами: "Холодноярским бандитам – беспощадный красный террор!" Далі був категоричний наказ за три дні здати зброю і з'явитися всім до ЧК. У такому разі "рабоче-крестьянская власть" помилує нас і подарує життя. Інакше всі будемо знищені, а непокірні села – спалені.
Селянин, діставши "за службу" чарку та обід, озираючись, оповів нам, що сьогодні вранці чекісти настромили на списи відрубані голови двох холодноярців із села Косарі і поставили їх на залізничному переїзді, на дорозі, що вела через Грушківку до Холодного Яру. На одному списі висить табличка: "Холодноярским бандитам – беспощадный красный террор!" На другому – "Это ждет всех бандитов!"
Здогадуємося, що це голови двох наших хлопців із Косарів, які три дні тому відпросилися провідати вночі батьків і не повернулися.
Видавши дядькові розписку з печаткою Холодного Яру, зав'язую йому знову очі і відправляю до передової сторожі. Пізніше ми довідалися, що ця відозва була розклеєна в довколишніх містах і доступних для червоних селах.
Старшини і козаки, розлігшись у саду на траві, почали обговорювати новину. Отаман висловив думку, що треба написати відповідь і для "більшого фасону" видрукувати її у чигиринській друкарні, де ми мали своїх хлопців. А потім передати її до ЧК та розповсюдити в містах. Голова повстанкому, лігши на живіт, відразу ж захопився виготовленням тексту. За півгодини списав олівцем кільканадцять аркушів у своїй записній книжці і почав уголос читати. У тій відповіді Дігтяр таки добре загнуздав свого партійно-демократичного гнідого.
Почавши з того, що большевики протиправно розігнали Всеросійські установчі збори і зламали засади свободи, рівності, братерства та права націй на самовизначення, закінчив палким закликом до москалів-червоноармійців, щоб вони не проливали невинної крові, а об'єдналися з українськими повстанцями, які борються за правдивий соціалізм, та повертали зброю проти нових деспотів, що стали на місце "кривавого Миколая". Окремий розділ присвячував "обдуреним братам-українцям" і закликав їх прозріти, не "здіймати з матері полатаної сорочки".
Отаман, вислухавши, похитав головою:
– Не годиться. Напиши-но, осавуле, ти. По-військовому. Коротко і ясно.
Озброївшись олівцем, починаю сушити собі голову над різними варіантами відповіді. Нарешті, глянувши на большевицький "зразок", що лежав переді мною, пишу: "Московсько-жидівським червоним катам України – нещадний жовто-блакитний терор!" Далі від імені Холодного Яру та всіх українських повстанців пропоную "товаріщам" негайно вибиратися у свою Московщину, інакше всіх їх в Україні чекає смерть. Не потребуємо "няньок", які б опікувалися нами. Самі собі дамо раду. Окремо нагадую зрадникам, котрі пішли на службу до ворога, що пощади їм не буде.
Відповідь усім, за винятком Дігтяра, сподобалася. Лише Чорнота збунтувався проти вислову "жовто-блакитний терор". Блакитний чи ще там якийсь рожевий колір, казав він, на суконки для молоденьких панночок годиться. Носимо чорні верхи на шапках, маємо чорний прапор. Чому не можна назвати свій терор чорним?
Отаманенко зауважив, що нас можуть сплутати з анархістами-терористами. Погодилися на тому, щоб замість "жовто-блакитний" написати "на-ціональний".
Під вечір до мене підійшов на подвір'ї Чорнота, котрий радився перед тим з отаманом. Глянув на небо, на якому бігали хвилясті хмарки.
– Під ранок задощить, а вечір буде темний, захмарений. Підеш зо мною забрати голови наших хлопців, а московські на їхнє місце настромити?
Охоче погоджуюся.
Ми знали, що під Кам'янкою вночі виставляється в наш бік застава з шести чоловік із кулеметом. Стояла вона по грушківській дорозі на високому кургані, – його ще називали Майдани. Курган мав на верхівці широке заглиблення. Хтось оповідав мені, що в ньому козацькі "хіміки" робили в старовину селітру для пороху.
Вечір видався темний, із вітром. Узявши з собою двадцять чоловік із двома ручними кулеметами, заходимо під той курган полями ззаду, від Кам'янки. Поклавши хлопців коло дороги лицем до міста, вшістьох, озброєні тільки кинджалами і револьверами, плазуємо до кургану. За півсотні кроків від нього Чорнота поліз у розвідку сам. Повернувшись, оповів пошепки, що чотири червоноармійці сплять посеред заглиблення, а два лежать, розмовляючи, біля кулемета на гребені з протилежного боку. Коли підліземо, хлопці залишаться лежати у прокопаному з цього боку хіднику на курган, а ми удвох, прокравшись попід внутрішніми схилами заглиблення, прикінчимо отих двох, що не сплять, "чеченськими ударами" між лопатки. Кавказький кинджал, загнаний між лопатки, неминуче розриває хребта, що відразу паралізує всі органи. Це надійніше, ніж шукати з плечей серце. Після того хлопці підскочать і прикінчать сонних.
Вилізши тихо на курган, залишаємо хлопців і повземо з Андрієм по обидва боки попід внутрішніми схилами ями. За дві-три хвилини червоноармійці, що весело оповідали один одному свої любовні пригоди в "матушкє Расіє", замовкли навіки. В наступні секунди і сонні стали мертвими. Вся застава навіть не писнула.
Відрубавши червоноармійцям голови, вертаємося з ними до своїх товаришів.
Прислухаючись, повземо до переїзду. Коло поручнів стоять застромлені в петлі списи з головами. Витягнувши списи і знявши з них голови, Чорнота з одним козаком понанизували, б'ючи до землі, на кожний по три ворожі голови.
На місце відв'язаних чекістських табличок Андрій прив'язав заготовлені ним у монастирі – "Московсько-жидівським червоним катам України – нещадний національний терор!" і "Це чекає усіх червоних бандитів!".
Списи поставили "лицем" до міста.
Забравши голови загиблих хлопців і захопивши з кургану кулемет та рушниці, прямуємо полями до лісу.
Добре змочені дощем, вертаємося до монастиря.

До змісту Юрій Горліс-Горський ХОЛОДНИЙ ЯР