Юрій Горліс-Горський
ХОЛОДНИЙ ЯР

Восьме видання, виправлене, доповнене

Зрада і смерть коханої

На третій чи четвертий день після того, як ми зайняли монастир, отримую від отамана наказ про призначення мене на сьогоднішнє засідання членом організаційного суду.
Коли за столом в отамановій келії сіли отаман, Чорнота, Ільченко, Семен Чучупака і я, чотири голоси доручили мені головувати на цьому засіданні. Але розпочав отаман:
– Маємо розглянути справу одного із членів нашої організації, який зрадив ворогові імена трьох інших членів організації. То були дорогі для національної справи люди. ЧК їх розстріляла. Хочу знати твою думку, осавуле. Якій карі він підлягає?
Я міг лише знизати плечима:
– Мене дивує, отамане, що ви мене про це питаєте. Коли ми ухвалювали постанову про організаційний суд, то для всіх раз і назавжди було сказано, що така особа підлягає смерті, навіть якщо вона зробила це несвідомо.
– Бачиш, Юрію, ми всі тебе любимо і не хотіли після вже пережитого тобою завдавати нового болю. Але... є речі, що стоять вище нашого бажання.
Мене здивував цей вступ, ніби підсудним мав стати я. Кажу про це з усмішкою товаришам.
Отаман тепло, але твердо глянув мені в очі.
– Це, Юрію, зробила Галя.
– Що?! Це неможливо!
Присутні мовчки ствердно кивнули головами.
Чорнота, що сидів поруч, обняв мене за плече.
– Ще до твого приходу наші хлопці з телепинської міліції зв'язали і перепачкували вночі до Холодного Яру уповноваженого Кам'янської ЧК по боротьбі з "контрреволюцією". Він приїздив до Телепина налагоджувати агентурну сітку. Завдяки нотаткам, знайденим у його портфелі, та його зізнанням на допиті ми відкрили таємницю розстрілу наших людей у Кам'янці.
Член-секретар суду Ільченко розгорнув і підсунув до мене течку з паперами. Переглядаю зізнання розстріляного уповноваженого ЧК, нотатки з його записної книжки, і переді мною постає страшна правда.
Коли Галя довідалася, що я "загинув", то від болю зовсім втратила голову. Поділилася своїм горем із товаришкою, яка в той час була вже таємною агенткою ЧК. Та розповіла все уповноваженому, додавши, що Галя може знати, хто у Кам'янці зв'язаний з Холодним Яром.
Коли Єлисаветградська ЧК розіслала по своїх установах мою та Зінкевича фотографії, розшукуючи зв'язки організації, – уповноважений використав це. Закликав до себе Галю і сказав їй, що я не загинув, а перебуваю в арешті ЧК. Показав моє фото з датою. Викликавши довіру ласкавою, співчутливою розмовою, запропонував: коли вона видасть, хто в Кам'янці зв'язаний із Холодним Яром, то він обіцяє їй, що забере мене зі справою до себе і не розстріляє, а вишле в Московщину. Вона зможе поїхати зі мною, ніби не знаючи, чому мене звільнили.
Напівбожевільна від горя дівчина, яка вже не могла керуватися холодним розумом, повірила, що врятує мені життя, і видала тих, кого знала.
ЧК декого розстріляла, а за рештою стежила, як вони знову організовуватимуть підпілля. Та хлопці відчули небезпеку і повтікали. Галю не заарештували. Уповноважений, якого взяли в полон хлопці в Телепині, діставши півсотні шомполів, зізнався, що Галя брала активну участь у їхній роботі. Голові ЧК та іншим чекістам він не сказав про неї, щоб ті не поспішили з розстрілом. Мав намір використати її ще й просто як гарну дівчину, яка йому подобалася. Хлопці, котрих потім розстріляли, не видали її навіть під час катувань.
Суд відбувався саме сьогодні, бо Ільченко довідався, що Галя приїхала до тітки в Медведівку і збирається прийти до мене у монастир.
Серце стиснули залізні обценьки. Моя омріяна Галя, думка про яку дала мені силу врятувати собі життя, мусить сьогодні померти... Не хочу! Цього не може бути!
Але чому? Бо вона зрадила з любові до мене?
Яке діло жорстоким законам боротьби до причин зради!
Тому що я її люблю?
Хіба обходять ті невблаганні закони особисті почуття!? Кожен із нас за те саме підлягає однаковій карі.
Підсуваю до себе написаний уже короткий вирок і першим ставлю під ним підпис. Виходжу з келії прибитий і змучений. Іду в сад і ницьма лягаю у траву... У голові єдина думка: "Галя мусить померти".
Після обіду вона прийшла до монастиря. Змарніла, розгублена. Господи, скільки я мріяв про цю зустріч...
Сідаємо з нею на лавочці біля могили Компанійця.
– Тебе звільнили?
– Ні, я втік, коли вели розстрілювати.
Груди їй зворухнув глухий стогін.
– Я хотіла відібрати собі життя... А тепер я так хочу жити! Для тебе...
Подумавши про щось, здригнулася і припала всім тілом до мене.
– Я вже більше звідси не піду... буду з тобою...
Холодне тупе лезо поверталося в грудях. При думці про те, що мало статися, все моє єство спалахнуло буйним протестом.
Не хочу! Цього не буде! Ще є час... Виберу собі у штабі добрі большевицькі документи, візьму совєтських грошей, що їх як осавул мав у своєму розпорядженні, й увечері, захопивши Галю, зникну з Холодного Яру. Замість неї віддам на смерть свою честь.
Та хтось інший у мені суворо стиснув серце в кулак. Яке тут значення має твоя честь?! Утікаючи від боротьби, чи не вбиваєш ти ножа у спину справі, яку не маєш права ставити нижче за своє особисте щастя!
Того самого дня під вечір вирок над Галею було виконано. Зробив їй одну-єдину послугу, яку міг зробити. Вмерла щасливо, несподівано, не знаючи, що її чекало.
У лісі коло монастиря з'явилася маленька могила моїх великих мрій. Вранці, глянувши у дзеркало, побачив на голові сиві волосини. У душу вселилася пустка і холодна гадюка нудьги. Рука мимоволі тягнулася до револьвера. Але в критичну хвилину Чорнота, що стежив за мною, стиснув мені ззаду плече:
– Не роби дурниць... Не маєш права. Життя твоє належить не тобі, а Холодному Ярові та Україні.

До змісту Юрій Горліс-Горський ХОЛОДНИЙ ЯР