Юрій Горліс-Горський
ХОЛОДНИЙ ЯР

Восьме видання, виправлене, доповнене

Монастирська січ

Запорозька група Армії УНР під час партизанського походу в лютому 1920 року продерлася з боями через денікінський і большевицький фронти (перший із них відступав, а другий просувався вперед) і перейшла з Херсонщини до Чигиринського повіту1.
Розлогий краєвид голих степів із розкиданими далеко одне від одного селами заступили великі ліси, між якими хутори й села траплялися вже частіше.
Перейшли, здавалося, безкінечний Чорний ліс.
Чепурненькі білі хатки під соломою, оточені садами, справляють приємне враження після великих, часто німецького типу, будівель Херсонщини, коло яких рідко побачиш садок.
Змінилася не тільки місцевість, але й типи населення, одяг. Біля воріт нас зустрічали чорноокі кралі-молодички в корсетках із коралями і срібними дукачами на шиях. Чоловіки одягнені здебільш у домашнього сукна киреї. Типи – класично українські. Вимова подібна до полтавської, таке ж пом'якшення "л".
Під час нашого постою в одному селі хлібороби оповідають про Холодний Яр.
Неприступний Мотрин монастир серед лісів... Якісь таємничі загорожі, навіть електричні. Важкі гармати, "які стріляють на сорок верстов!" Засів там зі своїм військом отаман Чучупака і нікого не боїться – ні большевики, ні денікінці нічого не могли йому зробити...
Наслухавшись тих розповідей, переглядаємося між собою.
Звичайно, дядьки перебільшують, але цікаво побачити, що то за січ така. Зайшла суперечка – чи підемо на Холодний Яр, чи він залишиться збоку.
Наступного дня з півсотнею кінноти їду в авангарді 2-го Запорозького (збірного) полку в напрямку Холодного Яру. Попереду пішли різними шляхами наші частини. Зустрічаю знайомого старшину з двома козаками, який їде з донесенням до "дідуся" – отамана Омеляновича-Павленка. Розповідає, що під одним селом їх зустріла велика лава добре озброєних селян із кулеметами, яка залягла на вигідній позиції, готова до бою. Він поїхав на переговори, від села теж виступила група.
– Якої армії? Чого і куди йдете через наше село?
Знаючи настрої населення, старшина відповів:
– Запорозька група української армії.
– Як же ви тут опинилися?
Представники "противника" запитально глянули на одного зі своїх. Той виступив наперед:
– Які частини? Як звуть начальників? Тільки кажіть правду, бо я сам дорошенківець...
Після того як старшина назвав частини і командирів, особливо коли сказав, що і його дорошенківський полковник Литвиненко з нерозлучними кийком і люлькою веде позаду 2-й Запорозький полк, – дорошенківець радісно усміхнувся і звернувся до товаришів:
– Наші...
Отаман віддав наказ зняти лаву з позиції і вислати зв'язкових до сусідніх сіл, щоб заспокоїлися, бо йдуть свої – українці...
Верст за три зустрічаю п'ять кіннотників на міцних невисоких степняках. Двоє у місцевих, козацького крою чорних киреях, троє в чорних довгих жупанах із грубого сукна, з-під яких видно широкі чорні штани. На всіх баранячі шапки з чорними оксамитовими верхами. У кожного рушниця, шабля, револьвер. До сідел приторочені ручні гранати. Приймаю їх спочатку за наших чорношличників.
Під'їжджають спокійно, видно, вже знають, із ким мають зустрітися.
Зупиняю:
– Якої частини?
– Гайдамацького полку Холодного Яру.
– Багато у вас козаків тепер?
Глянули один на одного... Видно, не знають, чи відповідати.
– А хто його знає! По домах зараз усі... Самі бурлаки та частина кінноти в монастирі, – відповідає немолодий уже козак.
– А штаб де у вас, в монастирі?
Хитро усміхнувся:
– Поїдете, то побачите... Як буде треба...
– А ви ж куди це – в розвідку?
– Ні... Додому. Чого байдики бити, як нема з ким битися? Хто немісцевий, то мусить вже із черницями "душу спасати", а нам, як покличуть, – осідлав коня та й за дві годині в сотні.
Під'їжджаємо до села Матвіївки. Перед селом коло дороги на узвишші – висока могила-курган. Злажу з коня і піднімаюся на неї. Нагорі – просторе заглиблення, оточене вінком валу з виходом у бік села. Немає сумніву – це старий козацький курган. Видно з нього далеко. Збоку, звідки йдемо, і праворуч видніються ліси; ліворуч у напрямку Чигирина – теж смуга лісу, а посередині – гола рівнина, широкий вихід у степи.
Думка мимоволі вертає до часів, коли з цього кургану виглядала козацька сторожа "гостей" – татарські загони зі степу.
При в'їзді в село зустрічаємо групу селян із рушницями. Приязно здоровкаються з нами. В селі теж зустрічаємо озброєних.
Виділяю квартир'єрів – треба розмітити квартири для полку. Питаю двох молодиць, де живе староста.
– Немає у нас старости.
– Ну, голова чи "присідатель"...
Молодиці переглядаються і знизують плечима:
– Нема ні голови, ні предсідателя...
– Ну, а хто ж над вами в селі старший?
– Отаман є!
Козаки сміються.
Веселий козак із числа квартир'єрів повернув конем і, нахилившись, жартівливо обняв здорову гарну молодицю:
– Над такими козаками і я поотаманував би.
Та молодиця несподівано вибила йому зі стремена ногу і під загальний сміх перекинула з сідла на другий бік! Молодиці теж сміються:
– Бач, бісової віри козак – на коні не всидить, а в отамани лізе...
Розпитую, як знайти отамана, та ще по дорозі зустрічаємо гурт селян, між якими був і отаман, немолодий уже селянин. За плечем у нього висів німецький карабін, на поясі – револьвер і дві ручні гранати.
Привітався приязно:
– А, запорожці!.. Тут уже ваші проходили.
Питаю його, як краще розмістити полк, головне, щоб було чим погодувати коней.
– Розміщайтеся, як вам подобається. Якщо в кого не буде вівса чи сіна, то принесемо.
Селяни, що йшли з ним, гостинно запрошують до себе, хто двох, хто чотирьох козаків із кіньми. Один, трошки напідпитку, запрошує всіх на хрестини. Нема тих недовірливих або й ворожих поглядів, які нерідко доводилося зустрічати на Поділлі й навіть на Херсонщині. Ні вони наших, ні ми їхніх рушниць не боїмося. Відчувається, що вони розуміють нас і щиро співчувають справі, за яку ми боремося, і це наповнює душу якоюсь щемливою радістю. Оглядаю добре вивчені за час боротьби обличчя козаків і бачу, що вони відчувають те саме.
Виявляється, що село є частиною бойової організації Холодного Яру, центр якої у селі Мельниках, верст за дванадцять. У своїй організації Матвіївка ділиться на дієву сотню, яка при першій потребі збирається та виступає на об'єднання з дієвими сотнями сусідніх сіл, і резервну сотню, що виступає на підмогу, або разом із дієвою, як треба більше сил. Збираються за церковними дзвонами: два удари підряд – дієва, три – обидві разом.
У Матвіївці завжди є озброєна варта. Вартовий, почувши дзвін у сусідньому селі, передає вістку для своїх і далі.
Безперервний тривожний дзвін лунає лише під час великої небезпеки або загального повстання, і тоді повинні збиратись усі, хто має зброю.
Недалеке ж село Івківці, а також розташовані на схід, за лісом, Чигирин, Суботів, Новоселиця, хутори в їхньому районі, деякі села за Тясмином – це вже володіння "батька" Коцура.
У тому районі минулого 1919 року зорганізувався большевицький Чигиринський полк, який під проводом колишнього каторжанина Коцура прилучився до Червоної армії і брав участь у боях проти Армії УНР.
Але, швидко розчарувавшись у большевиках, полк самочинно повернувся до Чигирина і заклав там самостійну "республіку" під червоними прапорами. Большевики боялися потикати носа до "радянського" Чигирина, вимушено погодившись, що там порядкує "революційний комітет", який складається переважно зі свідомих націоналістів-українців, що потрапили під вплив "батька" Коцура. Коли Україну захопили денікінці, Чигиринська "республіка" утрималася завдяки тому, що місцевість боронила також і широко розвинена бойова організація Холодного Яру під проводом отамана Василя Чучупаки, де цілковито панували українські націоналістичні настрої.
У той час як "чигиринці" служили в Червоній армії, холодноярці були окремою частиною в українській армії1. А як армія наприкінці 1919 року відступала за кордон, вони пішли у свої околиці і засіли в них.
Між селами цих двох орієнтацій усякі зв'язки було перервано. Ще недавно між ними траплялися збройні сутички, які завжди виникали через коцурівців. Та зараз Чигиринська "республіка", озброєна до зубів, сидить тихо і вичікує подій.
Декілька хлопців із Матвіївки, які відзначалися кривим оком на чужу кишеню, служать у "гвардії" Коцура в Чигирині й до свого села не показуються, бо тут їх чекає короткий суд і... куля в чоло.
Увечері виник маленький "конфлікт". Отаман і селяни образилися, що ми хочемо виставляти застави:
– Ви ж помучені... Спіть спокійно. Охороняємо себе – охоронимо і вас.
Погодилися на тому, що вони несуть варту під селом, а наша кіннота – роз'їздами.
Уночі коцурівці роззброїли заставу наших чорноморців, виставлену на хуторі у бік Чигирина. Забрали кулемет.
Матвіївські селяни, страшно обурені, натякають, що добре було б зараз спільними силами зліквідувати Коцура, але у "дідуся" плани інші й група рушає далі.
Короткий переїзд до Головківки роблю на кулеметній бричці, бо ще на Херсонщині, під час довгого нічного переходу, пересівши з коня на бричку відпочити, заснув і відморозив собі пальці на правій нозі. Нога розпухла, і не можна взутись. У Головківці почуваю себе дуже погано і лежу в селянській хаті, оточений сердечною опікою господарів.
Приходять старшини, оповідають, що скраю села дуже гарний краєвид. Видно Медведівку, Тясмин і побережжя Дніпра, видно копулу Мотриного монастиря над лісами. Місцевість – маленький Кавказ: гори, яри, все вкрите лісом. Кажуть, що до штабу групи приїхали посланці просити отамана і всіх старшин на весілля до отамана Богдана, десь під Олександрівку; що "дідусь" відпустив декількох старшин, щоб погуляли і розвідали що треба.
Про зухвалі наскоки Богдана на большевиків і денікінців нам оповідали ще в Матвіївці. Розпитуємо про нього нашого господаря. Він – колишній гусарський вахмістр, добре орієнтується у військових справах, охоче розповідає.
– Богдан – прізвище його чи псевдонім? – питає один старшина.
– Бачте... Він байстрюк. Мати дівчиною-сиротою принесла його з наймів із Чигирина... А як люди питали, де взяла, казала – Бог дав... Через те, кажуть, і прозвали його Богданом. Виросло у злиднях в орла-парубка... Пішов на війну і вернувся відзначеним підстаршиною, а як почалася отут у нас боротьба, Богдан і почав коники викидати. Та й заливав же він гарячого сала за шкуру москалям! Пішла слава: отаман Богдан, отаман Богдан!.. А воно всього війська – сам отаман, візник (теж добрий хлопець) та пара добрих коней у тачанці. На тачанці – кулемет "Кольт", а до крила прив'язаний легкий німецький міномет.
У візника ручний кулемет "Люїс". І ото під'їжджає було вночі під яку станцію, заповнену потягами та військом, найчастіше коли відступали большевики, а потім денікінці, та й пішов "воювати"! Лівою рукою стріляє з "Кольта", а правою одягає на міномет міни і пускає їх. Візник із "Люїса" строчить... Ті собі стріляти в темряву, не знаючи по кому, і підійметься такий бій – наче зійшлося дві дивізії...
Звичайно, паніка... Кидають усе і тікають хто потягом, хто пішки, а Богдан заїде на покинуту станцію, а тоді до найближчого села. Побудить кулеметом дядьків і посилає, щоб забрали собі майно та зброю. А як хоче зробити напад, де треба більше людей, то тільки передасть одному-другому, і до нього збіжиться з півсотні добрих вершників (наших хлопців на це діло двічі запрошувати не треба), але більше любить сам. А стріляє, бісова кров, аж чудно! Як нема з ким битися, виїде з нудьги у степ і б'є з кулемета зайців... Так ото і живе на колесах. Рідко до своєї пустки-хати повертає.
Де ніч застала – там ночує. Всюди пошана йому за відвагу – і нагодують, і чарку дадуть, і дівчата не цураються, а оце – женитися задумав... Та бач – губа не дура – хоче, щоб генерали у нього на весіллі гуляли!..
З подальшої розмови довідуємося, що байстрюк Богдан покохав дочку першого господаря у своєму ж селі, але батько й слухати не хотів про шлюб і випросив Богданових сватів із хати. Заявив, що віддасть свою одиначку тільки за поважного господаря, а не за голодранця, у якого одна хата та й та з побитими вікнами, який і не дбає, аби щось мати. Не помогли й сльози дівчини, що любила Богдана.
Тоді Богдан став свататися по-іншому – оригінальним способом. Проїжджаючи щодня коло хати своєї коханої, випускав по вікнах півстрічки з кулемета. Більшість селян держала сторону Богдана. Нарешті батькові набридло ховатися попід лавки і він згодився на шлюб.
На весілля з'їхалося багато озброєних людей із цілої округи, які навезли харчів і горілки, щоб мав чим Богдан частувати, не з тестевого...
Весілля із сальвами, з ракетами гулялося на цілій вулиці не один день. Такі весілля бачила Чигиринщина тільки, мабуть, при гетьманах.
Бачачи пошану населення до зятя і що навіть полковники приїхали на весілля, батько примирився й за столом цілувався вже з Богданом, виказуючи ще за побиті шибки. Постать Богдана – цікава й знана на Чигиринщині, і я ще повернуся до неї...
Під вечір я розхворівся зовсім. Прийшов лікар, поставив термометр – 39,20 С. Лікар розводить руками: чи через хвору ногу, чи через тиф, на який захворіло вже декілька козаків. У будь-якому разі в похід, на мороз – небезпечно, а група рано виступає.
Прийшов брат1 зі штабу, почали радитися. Лікар пропонує їхати у Медведівку до лікарні, куди відправив уже двох тифозниних. Виручає господиня:
– У монастир, до гайдамаків! Там і лікар є, і черниці доглянуть краще, як у лікарні.
– Звичайно, – погодився брат. – Будеш у безпечному місці, між своїми. Ми ще в цьому районі пробудемо деякий час, будемо, певно, мати зв'язок із Холодним Яром. Як видужаєш – приєднаєшся.
Вирішуємо, що завтра господар відвезе мене підводою до монастиря. Пишу рапорт, і ввечері брат приносить дозвіл і листа до отамана Чучупаки.
Рано забігають прощатися старшини, козаки... Група виступає. Не хочеться розлучатися з людьми, з якими два роки, стремено до стремена, ділив бойове життя. Але це ж ненадовго...
Вирішую ще день перележати у гостинних господарів. Уживаю залишену лікарем "аспірину", господиня частує "малинкою" і заганяє спати на гарячу піч у просо.
Увечері приходять селяни. Точаться розмови про минуле і майбутнє. Мене дивує їхня обізнаність з історичним минулим України, національна свідомість. Розмовляють про Центральну Раду, "яка ловила ґав", про Скоропадського, "який спаскудив звання гетьмана", про Коцура, "який зганьбив стару гетьманську столицю Чигирин", про те, як ще задовго до революції на Чигиринщині заклалася була широка підпільна організація в селах, що ставила собі за мету відібрати колишні козацькі землі у поміщиків і вернути незалежність Україні.
Було вибрано гетьмана – свого ж мудрого селянина, який служив у війську підстаршиною, і села, припасаючи зброю, готувалися до повстання. Була сувора конспірація. Але якийсь дядько похвалився "під великим секретом" жінці, та теж "під секретом" – боровицькій попаді, вона – попові-малоросові, той – приставові, а той викликав військо, і внаслідок цього багато селян, зокрема й оповідач, "прогулялись" у Сибір, де не один загинув.
Пригадую собі, що читав колись про "Чіґірінскіє аґрарниє волнєнія"...2 Чи не характерно, що революціонери Дейч і Стефанович, щоб підняти на Чигиринщині революційне повстання, використовують гасло самостійності України, наслідують Залізняка і показують селянам "золоту грамоту від царя", в якій він дозволяє відбирати землю у панів, вибрати собі гетьмана та повернути козацькі вольності. Чи не характерно, що тут, на таємних радах, уночі в лісах, вибирають собі гетьмана в той час, коли майже по всій Україні давно було забуте і нічого не казало селянському серцю слово гетьман. Може, тому, що тут була церква над Суботовом, у якій висіла табличка: "Тут був похований Гетьман України Богдан Хмельницький", і вона не дозволяла його забути.
Наступного дня почуваю себе трохи краще і вирішую їхати до Мотриного монастиря, але не підводою, а помалу верхи. Сідаю на коня "по-дамськи", бо права нога у великому валянку не влазить у вузьке кавказьке стремено.
Проїжджаю повз школу.
На її фронтоні напис – "Головківська вища початкова школа", а над ним – гарно зроблена з каменю розгорнута книжка. На обох сторінках написано: "Учітеся, брати мої, думайте, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь". Коло школи з дерев'яними рушницями граються "у війну" школярі. Кричать "Слава!" і "Вперед, за Україну!". Стримую весь час свого Абрека, який, відпочивши, просить ходу. Виїжджаю за село, і перед очима розлягається справді чарівний краєвид.
Головківка на горі. Від неї спускається на декілька верст широка долина, з трьох боків оточена горами, вкритими лісом, з четвертого – гірським хребтом. Щось ніби Карпати або Кавказ у мініатюрі. Здогадуюся, що це піщані кучугури за Тясмином, про які оповідав господар. Праворуч, у кінці долини, Медведівка. Від неї ліворуч, попід гори, йде смугою й ховається в лісі і в ярах село Мельники.
Уся місцевість справді нагадує Кавказ у зменшеному розмірі. Гори, вкриті лісами, утворюють на обрії чудові візерунки, перерізані глибокими ярами. На хвилястих полях, куди не глянь, – високі кургани-могили. Видно, що тут колись "бували діла" – було кого і ховати.
Уперед ліворуч видно над лісом церковну копулу. Це – Мотрин монастир, штаб гайдамаків.
Через деякий час в'їжджаю до Мельників.
Село має звичайний мирний вигляд, але парубки, що йшли по вулиці, співаючи "Серед степу на просторі", – озброєні. У всіх – рушниці, в декого шаблі і револьвери, а в одного шабля старовинна, оправлена в срібло.
Під'їжджаю до них.
– Добридень, хлопці!
– Слава Україні! – відповідають декілька голосів.
Я трохи розгубився, бо не знав, що у холодноярців заведено замість "Здоров" вітатися "Слава Україні!", а відповідати "Україні слава!". Питаю їх, як їхати до монастиря.
– Можна їхати селом, але так дальше. Виїжджайте оцією вуличкою на гору, там за вітряком спуститеся з гори на Кресельці, а звідти проста дорога лісом.
Виїжджаю на досить круту гору, і знову стає видно монастирську копулу, що зникла була за обрієм, коли з'їхав із головківської гори.
За млином спускаюся в село і, переїхавши місток, в'їжджаю в лісничівку – кілька будинків під бляхою. Це і є Кресельці.
У вікні будинку ліворуч – обличчя гарненької дівчини з великими чорними очима. Праворуч на воротах стоїть струнка сіроока дівчина в легкій блузці. Як маєш двадцять два роки, то, попри те, що хворий, мимоволі задивишся і на "чорні", і на "сірі". Лише виїхавши з-під їхнього "обстрілу", помічаю, що, окрім дороги, яку обрав кінь, ліворуч пролягла ще одна. Деякий час вагаюся, але вирішую, що їду добре, якраз у напрямку невидної зараз копули.
– Козаче! Вам до монастиря треба? То ви не туди поїхали, цією дорогою ще до большевиків заїдете! – кричить навздогін дівчина з воріт.
Повертаю коня і під'їжджаю до неї.
– А ви звідки знаєте, що мені до монастиря треба?
– Бо сюди всі козаки їздять.
З хати виглядає мати:
– Ганю! Марш до хати, бо замерзнеш! Бісової віри дитина, як побачить козака, то боса по льоду побігла б.
– Чого ви кричите?! Це не наш козак, дороги до монастиря питає.
– А ви хіба всіх своїх знаєте?
– Авжеж знаю. Їздять коло нас...
– Мабуть, і погрітися заїжджають?
– Чому б не заїжджали!.. Один тільки є такий... нахмурений... Дівчат не любить. Чорнота зветься, аж із Кубані він. Але його наші люди люблять, бо він москалів дуже б'є.
Прощаюсь і їду тією дорогою, що веде ліворуч.
– Скажіть Чорноморцеві, що ми з Прісею до вечірні прийдемо! – кричить уже з подвір'я "бісової віри дитина".
Хвороба починає нагадувати про себе. То гаряче стає, то морозить. Дорога в'ється глибоким яром у лісі та починає помалу підійматися на гору. За одним із поворотів зустрічаю тачанку, запряжену парою добрих коней. За візника козак у чорному теплому жупані й у шапці з чорним верхом. Позаду хтось так само одягнений, але на чорному рукаві жупана – срібний трикутник.
Чи не отаман часом?
– Слава Україні! – підводиться він на тачанці. – Ви до монастиря?
– Я – старшина запорозької кінноти, захворів у поході, їду до вас трохи підлікуватися.
– Це діло! Нам зайва шабля, та ще й старшинська, не зашкодить. Я – Іван Компанієць, сотник кінної сотні.
Кажу йому, що маю лист до отамана, і питаю, чи він у монастирі.
– Ні, отаман живе в селі, я зараз буду в нього, можу передати. А ви їдьте до монастиря, там вам дадуть теплу кімнату і все що треба. Фельдшер наш тепер теж у селі, але там стара черниця є – трьох лікарів варта. Спитаєте мого помічника Андрія Чорноту. Тільки не звертайте уваги, якщо він не дуже чемно вас прийме, – то в нього така вже натура, а хлопець – душа. Я повернуся післязавтра або днів за два, діло маленьке є на Побережжі.
Розмовляючи з ним, я не міг відірвати очей від його обличчя.
Було воно класично гарне: чисті риси, густі, як намальовані, брови, палкі чорні очі – ласкаві та смілі, гарно розрізані свіжі уста. Коли усміхався, здавалося, що це усміхається вродлива жінка, що для жарту приліпила собі маленькі чорні вуса.
Віддаю йому пакет і їду далі. Дорога різко підіймається на гору. З-за повороту на деякий час стає видно копулу. Нарешті між лісом показалися високі вали і будівлі за ними.
Ліворуч в'ється дорога, яка далі підіймається майже під прямим кутом до валу. Затримую коня, думаючи, чи їхати шляхом, чи звертати на цю дорогу. З валу розлягається свист. Піднімаю голову і бачу чорну постать. Махає рукою, щоб їхав прямо. Ще один заворот дороги – і в'їжджаю через проріз у валу, потім через браму в монастирський двір.
Між церквами й будинками ходять черниці, козаки в шинелях і чорних жупанах. Коло одного будинку старенький священик, лагідно сміючись, відбивається від здоровенного пса, який намагається лизнути його в обличчя.
Побачивши мене, пес став, наче роздумуючи, чи гавкати, але потім, видно, вирішив, що не варто, і повернувся до своєї забавки. Питаю зустрічного козака, до кого б звернутися, щоб поставити десь коня.
– То хіба до Бондаренка, він тепер за господаря, бо Гриб удома. Он там, у коморі, він.
Під'їжджаю до комори, на порозі якої з'являється типова "офіцерська" постать із маленькою борідкою і в окулярах з одним тільки склом (друге розбилося, а оптика в Холоднім Яру бракувало).
Виявляється, що це і є господар.
Представляюся йому і кажу, в чому справа.
– Василю! Забери коня на стайню й догляньте там, – звертається він до одного із козаків.
Коло нас пробігає якийсь хлопчина, років дванадцяти, в чорному жупанчику. Господар його затримує:
– Ти мені і треба, Івасю. Ви з Петром ще в тій самій келії?
– Еге ж!
– Тепло у вас?
– Ого! Ще й як! Як напалимо, то й не всидиш одягнений.
– Ну, то виносьтеся звідти. Одне ліжко залишите. Я тобі дам зараз постіль, застели і будеш добре палити й доглядати цього хворого старшину.
– А ви мені пістоля обіцяли подарувати!
– Добре... Це у нас двійко хлопчиків є, – звернувся до мене господар. – Батьків торік убили большевики, так родинам гуртом допомагаємо, а цих жевжиків не відженеш ніяк – козакувати хочуть.
За півгодини я лежав у теплій постелі, а старенька черниця натирала мені якимось бальзамом спухлу ногу. Потім натерла груди і напоїла гарячим наваром із невідомих мені трав.
– З Божою поміччю скоро одужаєте.
– Чи не тиф, бабусю?
– Борони Боже. От така собі пропасниця. По очах бачу. З ногою довше доведеться бавитися, а це за три дні пропаде. Угрівайтеся добре, я вам кимось із сестер ще одну ковдру пришлю.
Моє нове житло мало вигляд не дуже вибагливий. Стіни давно не білені, пооблущувані. З меблів було тільки військове, а може, чернече ліжко, стілець і стіл, на якому лежало все моє багатство: шабля, кинджал, два автоматичні пістолі, малий німецький штуцер і дві ручні гранати "Мільса".
Після черниці до келії зайшов стрункий, але з ведмежими плечима козак, одягнений у кубанський козацький кожух, у татарській смушевій шапці, з повним набором оправленої в срібло кавказької зброї на поясі. Голена голова, горбатий ніс і темна шкіра робили з нього спражнього чеченця. Глянувши на його суворе, нахмурене обличчя, я відразу здогадався, що це Чорнота, "який не любить дівчат".
Не привітавшись, сів навпроти мене.
– Ну як?
– Нічого...
Я почувався якось незручно під його поглядом. Такий погляд буває хіба у мисливця, що вистежує небезпечного звіра.
Він глянув на срібне руків'я моєї шаблі.
– Містріханівський клинок? Добра сталь... Трохи затвердо загартована, зламатися може.
Мене здивувало, що він по оправі відгадав, який клинок. Мусив бути добрим знавцем зброї.
– Я зустрів по дорозі сотника Компанійця, передав ним свій папірець до отамана.
– Грішного чорта хвіст! Лялька розмальована – бабам на втіху! Я не Андрій Чорнота, якщо його коцурівці не втовчуть, як не тепер, то в другий четвер. Це ж до своєї вдовички на Побережжя поперся – мало йому тут спідниць! Казав йому: візьми дядька з возом і вези свою дурну кучеряву голову, нікому шкоди не буде, як розтовчуть, а то тачанка і кулемет пропадуть ні за що. Який це в біса старшина, коли по такій "пекучій справі" козаків покидає. Сьогодні тихо, а взавтра, може, битися доведеться.
– Багато сили тепер у монастирі?
– Яка там сила! Комендантська сотня, трохи кінноти, бурлачня бездомна та Лубенська "офіцерська рота" денікінська – полтавці-старшини. Денікін мобілізував їх та на Крим віз, а вони забрали новенькі англійські рушниці, по півтисячі набоїв на брата і – до Холодного Яру. Добрі хлопці. Ото бачив франта з трьома очима – це з них. Наша сила в селах. Добрі села... Полюбив я цю місцевість. От поправишся, то поїздимо по околицях. Тут, здається, сажня землі нема, не политого козацькою кров'ю. Шанці на шанцях, могила на могилі... І населення з козацьким духом, не помішане, самі українці, за Україну очі видеруть, не те що на Поділлі чи Волині.
– Чи серед черниць теж є свідомі українки?
– А яка з цього зілля користь?! Та молодші захоплюються нашою справою, тільки стара відьма-ігуменя ненавидить все українське. Як побачить у якої черниці українську книжку – зараз поклони заставляє бити. Вона якась княжна петербурзька, наречений у неї помер, так вона з горя в черниці пішла молодою ще. А взагалі, добре було б оце бабське кодло переселити куди-небудь. Піп тут старий, славна людина, все з ігуменею воює – вона йому служити по-українському забороняє. Є ще один піп – маленький, згорблений, кажуть черниці, що сто тридцять років від роду має. Сліпий уже і не чує нічого, а то міг би чимало оповісти – з хлопчика послушником тут. Він раніше історію монастиря писав, а тепер ігуменя забрала книги до себе і, мабуть, пише, як "хохли обітєль осквєрнілі". Колись мушу видерти у неї старі записи, переглянути. Ну, бувай! Піду до коней подивитися.
У дверях зіткнувся з двома молодими черницями, що несли мені ковдру.
– Добридень, пане Чорнота! Болящих відвідуєте?
– Проходь, проходь. Не скаль зуби, бо в рай не попадеш.
Черниці, видно, вже були призвичаєні до його тону. Обидві молоді, миловидні, одна з серйозним, трохи сумним обличчям. Укривши мене, стали оглядати кімнату.
– Це ж твоя келія була, Катю? – звернулася веселіша до поважнішої. Потім затримала погляд на моїм білім башлику і шапці, які висіли на стіні.
– У вас усе біле, а в наших козаків чорне.
– Бо ваші козаки коло вас ченцями поробилися.
– Лихо мені з такими ченцями! Часом чоло болить від поклонів.
– Від яких поклонів?
– Ну, бо йдеш по дворі, а який-небудь бурлака підморгне смішно. Хіба втримаєшся, щоб не усміхнутись?! А мати ігуменя у вікно побачить і – бий поклони! На тім тижні за Чорноморця триста поклонів казала вдарити, а що я там згрішила такого? Він мені за ковнір снігу насипав, а я йому віддала.
– Не личить сестрі в сніжки гратися, – наставницьким тоном одізвалася сестра Катя.
– Розумна ти яка! Добре, що тебе ні разу з твоїм Павликом не запримітила.
Сестра Катя зачервонілася.
– Видумаєш таке. Чоловік подумає – справді.
Мені ставало весело, коли дивився на їхні молоді, повні життя личка, яким так не пасував темний одяг.
– Слухайте, дівчата, яка вас лиха година у черниці погнала? Йшли б уже під старість, як така охота до раю попасти.
– Ми – сироти. Нас старі сестри виховали у притулку. Ходімо, а то як би поклони не довелося бити...
Під двома ковдрами не на жарт стало гаряче. Повернувся на бік і став дивитися через вікно надвір, де люди із двох світів ходили кожний у своїй справі.
Через двір бігла з дійницею в руках молода черниця.
Навздогін їй полетіла сніжка, яку запустив молодий ставний хлопець в уніформі австрійської кавалерії і шапці Січових стрільців.
Черниця, озирнувшись на вікна, загребла снігу і пошпурила ним у "напасника".
Не допоможуть поклони. Молодість свого не хоче дарувати, і якщо ігуменю молоде палке кохання загнало до монастиря, то воно ж, мабуть, не одну дівчину, що виросла тут, вижене із нього.
Наступного дня маю весь час гостей. Заходять старшини-лубенці. Бачу Чорноморця – гарний хлопець, вартий трьохсот поклонів. Закінчив духовну семінарію в Полтаві і пішов козакувати. Заходять два хлопці в австрійських куртках, як виявляється – січові стрільці української армії: Йосип Оробко та Микола Гуцуляк. Усі розпитують про фронт, про партизанський похід.
Стара сестра Маланя тричі на день натирає і поїть своїм зіллям.
На четвертий день гарячка зникла. Нога теж трохи стухла і не докучає так. Хочу піти побачитися з Абреком, та моя лікарка поки що не дозволяє. Кажу Івасеві, який весь час розглядає мою зброю, щоб привів під вікно.
Кінь вичищений і, видно, не голодний. Вибрикує, тягаючи за собою малого козака.
Під вечір заходить Чорнота, надзвичайно схвильований, і сідає коло мене.
– Ех, чортів син, чортів син! Лялька чортова! Не казав я йому, що так буде?! Спідничник задрипаний!
Здогадуюся, що мова про Компанійця.
– А що сталося, Андрію?
– Що? Нічого. Вбили дурня, та й усе. Козак вирвався, а його так коло вдовички і приглушили коцурівці з Чигирина. І тачанка з кулеметом пропала, й Іван ні за цапову душу загинув. Колись поїду і вкину ту вдовичку в Дніпро до трьох бісів. Ти ж тільки подумай, через якусь задрипану спідницю такий хлопець загинув! Думаєш, багато Україна таких Компанійців має? Яке він мав право так безкорисно загинути? Пику б йому за це побити...
– Негоже, Андрію, покійника так величати.
Моя увага трохи охолоджує Чорноту.
– Любив я його сильно, хлопець же який був – орел! Привезли до церкви у Мельники, взавтра в монастирі ховати будемо. От уже дівоче царство сліз напроливає! Вони ж з усіх довколишніх сіл бігали до монастиря молитися до його чорних брів. Уже б і вішався тут якій на шию, так ні! – вдовичка, чортзна-звідки, його причарувала!..
На другий день вирішуємо з Чорнотою поїхати до Мельників. Одягаюся і взуваю на хвору ногу невеликий м'який валянок, що приніс Андрій. Він ставиться до мене чомусь приязно, і зауважую, що зі мною не такий "брутальний", як з іншими. Загадка трохи роз'яснюється, коли сідлаємо коней.
– Як у чоловіка добра зброя і добрий кінь, то це означає, що він добрий чоловік, – каже він тоном, що не допускав заперечення.
Зближує нас те, що ми, як виявилося, обидва почали військову службу в кавказькій кавалерії під командою князів Хана-Нахічеванського та Султан-Гірея і обидва хапнули магометанської воєнної етики.
З'їжджаємо з гори і пускаємо застояних коней чвалом. Його доброму "херсонцеві" важко поспішати за моїм горбоносим, довгоногим Абреком, якого я виміняв за дві кулі у татарина-денікінця під Білою Церквою.
Проїжджаємо Кресельці. Заглядаю у знайомий двір, чи не видно "бісової віри дитини".
Чорнота це зауважує.
– Чи ти не Ганю тут бачив? Гляди, бо підеш за Компанійцем чортам кози пасти.
Усе село залите народом, що зійшовся з околиць на похорон Компанійця. Зібралося близько десяти тисяч озброєних чоловіків. Із жіноцтва переважають дівчата з горщиками, загорнутими в хустини, і вінками із засушених квітів. Настрій юрби поважний. Чоловіки гуртами щось гаряче обговорюють.
Зустрічаємо отамана Василя Чучупаку із старшим братом Петром, начальником штабу, і ще з трьома братами. Найменший, молодий хлопчина, майже одного зросту зі своєю рушницею. З ними високий дідуган із довгою сивою бородою, з добре вичищеною рушницею і настромленим багнетом. Це Степан Чучупака, отаманів батько.
Чорнота представляє мене.
Отаман звертається до нього:
– Андрію! Тебе іноді слухають швидше, ніж мене. Ми підемо до церкви, а ти походи між народом. Настрій у всіх такий, щоб, поховавши Компанійця, йти на Чигирин. Це неможливо. Як заведемося з Коцуром, большевики з другого боку дадуть нам перцю.
До церкви протиснутися нелегко, але натовп мовчки розступається перед отаманом.
Компанієць лежить у простій дубовій труні. Очі відкриті й, відбиваючи світло свічок, здаються живими. На обличчі застиг якийсь лагідний вираз. Над правою бровою чорна ямка – слід від кулі. На обличчі та руках розкидані темні сліди ударів – видно, боровся.
А все-таки він і мертвий був напрочуд гарний. "Вернуся післязавтра..." – мимоволі згадалася мені зустріч із ним у лісі.
По короткій відправі на рушниках виносять тіло із церкви.Вирішили нести на руках аж до монастиря. Щонайменше п'ятнадцятитисячна процесія розтягнулася через село і ліс. Озброєні йшли сотнями, жінки і дівчата – окремими гуртами. Було якось трохи незрозуміло, чому всі ці люди так близько до серця беруть смерть немісцевого, чужого бурлаки, який забрів сюди минулого року зі степів Херсонщини.
Чорнота наче вгадав мою думку.
– Торік тут ховали своїх убитих хлопців по кільканадцять на день, але ні один не мав такого похорону... Любило населення Івана, бо й він для нього своєї голови не шкодував. Зрештою, вбиті в боях – річ звичайна. Не так зворушує...
Ми обігнали валку і поїхали до монастиря. Сумна залога готувалася зустріти свого улюбленого веселого сотника, що повертався з прогулянки на Побережжя. Між двома церквами, поруч старовинних могил із посадженими коло них, тепер велетенськими, деревами була готова глибока хата для нього. На монастирській кухні готували заупокійний обід.
Нарешті процесія увійшла в монастир і відкриту домовину поставили на землю. Дівчата, що несли віко, побачивши яму, тихо заплакали. Чорнота, з яким ми стояли коло ями, глянувши на обличчя мертвого товариша, сердито мазнув себе кулаком по очах.
– Ах, чортів син, чортів син! – зітхнув він і, коли старенький монастирський священик почав читати заупокійні молитви, став зосереджено молитися.
Був Чорнота людиною глибокорелігійною.
Коли із тисяч грудей понеслося понуро-величаве "Вічная пам'ять", серед дівчат почулися глухі ридання. Нарешті забиту домовину опустили на зв'язаних рушниках до ями. За нею полетіли рушники, вінки, дівочі хустини...
Почесною вартою командував Йосип Оробко, та грізна хвиля пострілів із тисяч рушниць покрила і його дужий голос, і сальву залоги.
За валами важко вибухнули три міни, пущені з міномета.
"Як умру, то поховайте..." – затягнув сильним басом немолодий селянин, що, спершись на рушницю, стояв у першому ряду. Могутні, величні хвилі пісні покотилися над лісами, відлунюючи по ярах.

Поховайте та вставайте,
кайдани порвіте
і вражою злою кров'ю
волю окропіте.

Громада, скінчивши пісню, грізно загула. Почулися вигуки:
– На Чигирин! Доки терпіти?! Смерть коцурівцям!
Отаман став на лаву біля могили і підняв руку з рушницею. Люди стихли.
– Брати-громадяне! Ворог вирвав із наших лав одного з найкращих борців, але не піддавайтеся справедливій жадобі помсти! Хай пам'ять про Івана Компанійця вічно живе в наших серцях. Залишимо мертвого мертвим, а живе діло – для живих! Скільки разів терпіла Україна поразку і страшну руїну через те, що сини її билися між собою в час, коли на неї насувався ворог ззовні! Про це стара гетьманська столиця, на яку ви збираєтеся, могла б найбільше оповісти... Тепер на Україну насунувся страшний ворог, який руйнує і обдирає наш край, вбиває тисячі й тисячі наших людей... Але з очей селян спадає полуда і Україна буде боротися, щоб повернути те, що так нерозумно віддала. Ми зможемо перемогти тільки єдністю, дружним ударом на ворога! А коцурівщина сама загине, бо вона не має під собою ґрунту! Селяни Суботова чи Стецівки підуть разом із нами, коли вийдуть з-під впливу купи авантюрників, коли побачать, що це єдиний шлях до рятунку. Не з ними, засліпленими, нам боротися, щоб тішити цим ворога! Розходьтеся спокійно по домах! Готуйте і бережіть зброю! Будьте готові кожної хвилини стати під чорний прапор1 Холодного Яру на захист своїх прав і України! Мусимо вернути їй радість і славу!
Зірвалося і довго не змовкало могутнє "Слава!". Коли люди вже замовкли, той гук ще деякий час повторювали яри.
– А-а-а-а-а! – долинула остання протяжна луна десь здалеку.
– Холодний Яр обізвався... – з якоюсь містичною повагою звернувся до мене Чорнота.
– Хіба це не він? – показав я на глибокий яр, над яким стояв монастир.
– Ні, це старе русло річки Косарки, з якою пов'язана легенда про те, що близько тисячі років тому якась княгиня Мотрона перетворила свій укріплений замок на монастир, бо насправді це монастир Святої Трійці, а не Мотрони. Ось у цей бік до Жаботина – гори Весела і Червона, на яких стояв гайдамацький табір. Он там – Скарбовий яр, у якому була гайдамацька скарбниця. А там пішли Кривенків яр, Чорний яр, Попенків яр, Гадючий яр, а Холодний яр у цей бік, версти півтори-дві звідсіль. Починається від Мельничанських хуторів і тягнеться верстов із сорок, десь аж за Лебедин. Він найглибший з усіх, його схили в деяких місцях мають із вісімсот сажнів висоти. Для нас Холодний яр має те саме значення, що й усі інші яри. Дорогий той вогонь, який заховався в серцях людей кругом нього...
Юрба помалу заспокоїлася. Почався обід. Зготовленого в монастирі, звичайно, не вистачило би для всіх, але жінки і дівчата мали із собою страви. В монастирській трапезній, у келіях, надворі – день якраз видався теплий – гурти селян і залога поминали Компанійця.
Бурлак запрошували від гурту до гурту.
Уже вечоріло, коли народ став розходитися.

______________________________
1 Яків Водяний ще до Лютневої революції був бойовиком партії есерів та політкаторжанином, а 1917 року – Смілянським полковником Вільного козацтва, делегатом Першого з'їзду Вільного козацтва, пізніше – організатором протибільшовицького спротиву, тож навряд чи його можна вважати випадковою людиною у Визвольному русі (примітка упорядника).
______________________________
1 Мова про Зимовий похід Армії УНР під проводом М. Омеляновича-Павленка, який почався 6 грудня 1919 року з району Любара (примітка упорядника).
______________________________
1 Курінь Холодного Яру був у складі 3-го Гайдамацького полку Армії УНР (примітка упорядника).
1 Мова про брата Юрія Городянина-Лісовського (Горліса-Горського) – Павла Городянина (примітка упорядника).
2 "Чіґірінскіє аґрарниє волнєнія" – селянські революційні рухи на Чигирищині 1905 року (примітка упорядника).
1 Перший (основний) курінь Холодного Яру мав чорний прапор із гербом України і написом з одного боку "І повіє новий вогонь з Холодного Яру", з другого – "Воля України – або смерть" і жовто-блакитний прапор, на якому було написано: "Полк гайдамаків Холодного Яру"(примітка автора).
1 Василь і його старший брат Петро підписувалися – Чучупак. Тому в передмові і біографічних додатках саме так я і пишу, а у романі Юрія Горліса-Горського залишається форма “Чучупака”, бо в селі говорили і так (примітка упорядника)
1 Тюрпод – "тюремный подотдел" (примітка упорядника).

До змісту Юрій Горліс-Горський ХОЛОДНИЙ ЯР